Фізичні особи: адміністративно-правовий статус

Фізична особа як суб’єкт адміністративного права: співвідношення
дефініцій

Розкриття адміністративно-правового статусу1 фізичної особи значною
мірою залежить від з’ясування співвідношення таких категорій, як
«людина», «особистість», «громадянин», «індивід», «особа», інших понять,
що використовуються у різних правових актах, а також в юридичній
літературі як синоніми.

У філософському плані людина — це суб’єкт соціальної і
культурно-історичної діяльності, суб’єкт суспільних відносин, а відтак
історичного і культурного процесу. Особистість є відносно стійкою,
динамічною, соціально обумовленою сукупністю духовних,
громадсько-політичних і морально-вольових якостей людини, свідомість і
вчинки якої характеризуються певним ступенем соціальної зрілості та
прагненням виявити свої індивідуальні здібності2.

У міжнародно-правових актах найчастіше використовують поняття «людина».
Так, у Загальній декларації прав людини1 йдеться про права, властиві
всім членам людської спільноти. У цьому значенні «людина»
використовується практично у всіх статтях зазначеного документа, а також
у більшості міжнародно-правових документів. Поряд з ним досить часто
використовують такі поняття, як «особа» та «індивід». Зокрема,
Мінімальними стандартними правилами поводження з ув’язненими, ухваленими
на першому Конгресі ООН з попередження злочинності й поводження з
правопорушниками 30.08.1955 p., регламентуються стосунки з особами,
котрі перебувають під арештом чи очікують суду, особами, заарештованими
чи ув’язненими без пред’явлення обвинувачення.

У низці міжнародно-правових документів йдеться про права індивідів.
Прикладом може бути Азіатсько-тихоокеанська декларація людських прав
індивідів і народів, ухвалена 15.02.1988 р. на II конференції юристів
країн Азії і Тихого океану.

Згадування про особистість досить рідко зустрічається як у
міжнародно-правових документах, так і в законодавчих актах нашої
держави. Використання цього поняття більшою мірою характерне для
публікацій наукового характеру.

У Конституції й поточному законодавстві України найчастіше вживаються
поняття «громадянин» і «особа». Так, Конституція України визначає права
й обов’язки громадян України, а Кодекс України про адміністративні
правопорушення — перелік осіб, котрі беруть участь у провадженні в
справах про адміністративні правопорушення (ст. 21), регламентує права
особи, притягуваної до адміністративної відповідальності (ст. 268).

Ці поняття використовуються й у законодавстві інших держав. Прикладом
можуть бути закон ФРН «Про збори й демонстрації (закон про збори)» від
24.07.1953 р.2, закони Італії «Про громадянство» і «Положення про
громадянство». Співвідношення згаданих дефініцій, що характеризують
фізичну особу, слід представити таким чином.

0 Визначення «індивіда», що розуміється (в точному значенні слова) як
окремий організм або особа, неприйнятне для використання у правовій
літературі. Тут необхідне уточнення: людський чи суспільний індивід, і
тільки це дає змогу ототожнити поняття «людина» та «індивід» (людський).

0 Слід розрізняти терміни «людина» і «особистість», оскільки людина не
завжди є особистістю, а проте будь-яка особистість є людиною. Так,
навряд чи правильно говорити, що душевно хвора людина є особистістю.
Звідси можна припустити, що поняття «людина» ширше за поняття
«особистість».

0 Не тотожні й визначення «особистість» та «особа» . Це стосується
ситуації, коли особу не можна визнати як особистість. Адже особою,
котрій адміністративним правопорушенням заподіяно майнової чи фізичної
шкоди (ст. 268 КпАП), може виступати душевно хвора людина, проте, як
відзначено вище, її не можна визнати особистістю. При цьому її інтереси
репрезентують законні представники. Тут має місце ситуація, коли поняття
«особа» слід вважати ширшим, ніж поняття «особистість». Отже,
співвідношення зазначених понять прямо пов’язане з категорією
дієздатності.

0 Терміни «особа» і «громадянин» також не є рівнозначними. Найчастіше
вони не збігаються. Громадянство, яке виражає певний стан
політико-правової належності людини, мають далеко не всі люди. Є так
звані апатриди, особи без громадянства — люди, котрі втратили
громадянство однієї держави й не набули його в іншій. Крім того,
особами, притягуваними до адміністративної відповідальності, можуть бути
як іноземці, так і особи без громадянства. Інститут громадянства
опосередковує відносини держави й особи, оскільки щодо держави особа
виступає у специфічній ролі саме її громадянина, а держава, у свою
чергу, адресується до неї не як до людини взагалі, а як до свого
громадянина. Цей фактор значною мірою визначає правовий статус людини як
суб’єкта адміністративного права.

Як правовий інститут громадянство юридично визначає статус особи в
суспільстві й державі, правовий зв’язок особи з державою, що поширює на
громадянина юрисдикцію держави, її законів. Водночас громадянство
означає повне підпорядкування даної особи суверенній владі держави і
захист останньою прав громадянина.

Громадянство є юридичною підставою користування відповідним правовим
статусом. Громадянин виступає як суб’єкт права, тобто особа, котра
визнається законом здатною вступати в правові відносини.

Отже, у контексті адміністративно-правового статусу фізичної особи, за
певних обставин, допустиме вживання термінів «суб’єкт» і «особа» як
тотожних поняттю «громадянин».

§ 2. Адміністративно-правовий статус громадян та інших фізичних осіб

Людину в системі суспільних зв’язків прийнято називати фізичною особою.
Термін «фізична особа» зустрічається не лише в цивільному, а й
адміністративному законодавстві. Наприклад, правила реєстрації,
затверджені Кабінетом Міністрів України 16.01.2003 p., навіть у своїй
назві передбачили цей термін: «Тимчасовий порядок реєстрації фізичних
осіб за місцем проживання».

Термін «фізична особа» має узагальнююче значення. Під фізичною особою в
Україні розуміють громадян України, іноземців та осіб без громадянства.

Зміст адміністративно-правового статусу фізичної особи, в тому числі
громадянина України, становить комплекс її прав і обов’язків,
закріплених нормами адміністративного права, реалізація яких
забезпечуються певними гарантіями.

Громадяни України

Адміністративно-правовий статус громадян частиною їх загального
правового статусу, визначеного Конституцією і законами України, зокрема
Законом України «Про громадянство», міжнародними договорами, а також
іншими актами законодавства України.

Основою адміністративно-правового статусу громадян України є їхня
адміністративна правоздатність. Це здатність мати права і виконувати
обов’язки адміністративно-правового характеру. Вона виникає в момент
народження громадянина і припиняється з його смертю.

Адміністративна правоздатність не може бути відчужена. Громадянин не
може навіть добровільно відмовитися від своєї правоздатності, така
відмова не має законної сили. І лише на основі вироку або постанови суду
адміністративна правоздатність може бути обмежена при вчиненні злочину
або адміністративного проступку.

Наприклад, в особливій частині другого розділу Кодексу України про
адміністративні правопорушення (КпАП) встановлені норми, що передбачають
відповідальність за окремі проступки у вигляді позбавлення прав на
управління транспортним засобом або права полювання (ст. 130,85).

Сукупність конкретних прав, які особа може мати відповідно до закону,
слід класифікувати на три групи: особисті, політичні та
соціально-економічні.

Особисті права і свободи громадянина — це можливості задоволення їх
особистих потреб. До особистих прав належать: право на повагу до
гідності, право на свободу та особисту недоторканність, свободу
пересування, право вільного вибору місця проживання, право вільно
залишати територію України; право на таємницю листування, телефонних
розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; право на спростування
недостовірної інформації про себе і членів своєї сім’ї тощо.

Політичні права і свободи громадян виражаються в їх можливостях
реалізувати свої волевиявлення щодо об’єднання в політичні партії,
проведення зборів, мітингів, походів і демонстрацій, про що завчасно
сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування,
та інші права і свободи.

Соціально-економічні права громадян також стають можливими у зв’язку з
використанням норм адміністративного права. Це забезпечення можливості
заняття підприємницькою діяльністю, реалізації права на працю,
відпочинок, соціальний захист, достатній життєвий рівень, освіту і
здоров’я (ст. 42-49, 53 Конституції України).

До змісту адміністративно-правового статусу входять також обов’язки. Це
обов’язки захисту незалежності й територіальної цілісності України,
несення військової служби, шанування державних символів України, не
шкодити природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані збитки,
подавати щорічно до податкових інспекцій за місцем проживання декларації
про особистий майновий стан та доходи за минулий рік у порядку,
встановленому законом, та сплачувати податки і збори. Кожен зобов’язаний
неухильно додержувати Конституції та законів України, не посягати на
права й свободи, честь і гідність інших людей (ст. 64—68 Конституції
України).

Конституційно визначені права, свободи й обов’язки громадян розвиваються
і доповнюються в інших правових актах, зокрема законах України «Про
громадянство», «Про правовий статус іноземців» тощо.

Реалізація суб’єктивних прав і обов’язків громадян здійснюється в межах
їх адміністративної дієздатності. Зокрема, своїми неправомірними діями
громадяни створюють для себе відповідні, часто небажані обов’язки,
наприклад, обов’язки нести адміністративну відповідальність за вчинене
правопорушення. Так, відповідно до вимог частини першої ст. 8 КпАП
особа, яка вчинила адміністративне правопорушення, підлягає
відповідальності на підставі законодавства, що діє під час і за місцем
вчинення правопорушення.

L N P n p

h

h

h

h

h

( h

h

. h

h

D

h

h

h

h

????¤?¤?$???????.?изначення особливостей адміністративно-правового
статусу окремих категорій фізичних осіб (переселенців, осіб, які
попросили притулку в Україні; осіб, які займаються бродяжництвом, та
інших) шляхом прийняття спеціальних законів.

Іноземці та особи  без громадянства

Згідно із Законом України «Про правовий статус іноземців» іноземцями
визнаються іноземні громадяни, тобто особи, які належать до громадянства
іноземних держав і не є громадянами України. Особами без громадянства є
особи, які не належать до громадянства будь-якої держави.

Відповідно до ст. 26 Конституції України іноземці та особи без
громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах,
користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі
обов’язки, як і громадяни України. Передбачається також, що винятки з
цього правила для іноземців можуть бути встановлені Конституцією,
законами чи міжнародними договорами України.

Основою адміністративно-правового статусу іноземців і осіб без
громадянства в Україні є: Конституція України, Закони України «Про
правовий статус іноземців» від 04.02.1994 р., «Про імміграцію» від
07.06.2001 р., «Про біженців» від 21.06.2001 p., Правила в’їзду
іноземців в Україну, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її
територію (затверджені Постановою Кабінету Міністрів України від
29.12.1995 p.), Положення про прийом іноземців та осіб без громадянства
на навчання до вищих навчальних закладів (затверджене Постановою
Кабінету Міністрів України від 05.08.1998 р.) тощо.

Іноземці є рівними перед законами України незалежно від походження,
соціального і майнового стану, расової та національної належності,
статі, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, інших
обставин. Якщо іноземною державою встановлено обмеження щодо реалізації
прав і свобод громадянина України, Кабінет Міністрів України може
прийняти рішення про встановлення відповідного порядку реалізації прав і
свобод громадянами цієї держави на території України. Це рішення може
бути скасовано, якщо зникнуть підстави, за яких воно було прийнято.

Іноземці можуть перебувати в Україні постійно або тимчасово. Для
постійного проживання іноземці можуть у встановленому порядку
іммігрувати в Україну. Вони можуть прибути в Україну для
працевлаштування на певний термін. У визначеному законом порядку
іноземці можуть тимчасово перебувати на території України і з іншою
метою.

Іноземець має право на постійне місце проживання в Україні, якщо він має
в Україні законне джерело існування або перебуває в близьких родинних
відносинах з громадянами України, перебуває на утриманні громадянина
України, має на своєму утриманні громадянина України та в інших
встановлених законом випадках.

Іноземці, які перебувають в Україні на іншій законній підставі,
вважаються такими, що тимчасово перебувають в Україні. Вони зобов’язані
в порядку, визначеному Правилами в’їзду іноземців в Україну, їх виїзду з
України і транзитного проїзду через її територію, в термін не більше
трьох робочих днів зареєструвати свої національні паспорти або
документи, які їх замінюють, і виїхати з України після закінчення
відповідного терміну перебування.

Іноземці та особи без громадянства, які постійно перебувають в Україні,
проживають на її території на підставі виданих їм посвідчень на постійне
проживання. Якщо вони приїхали з метою працевлаштування на визначений
термін, то отримують посвідчення на тимчасове проживання, а у випадках
тимчасового прибуття в Україну чи з інших підстав — проживають за
відповідним чином зареєстрованими своїми національними паспортами.

Іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають в Україні,
відповідно до положень Закону України «Про правовий статус іноземців»
мають право користуватися медичною допомогою нарівні з громадянами
України і мають рівні з ними права на освіту.

Однак решті іноземців медична допомога надається в особливому порядку.
Так, для надання екстренної медичної допомоги іноземці, що прибули в
Україну тимчасово, повинні мати відповідний страховий поліс. Якщо не
укладено відповідного міжнародного договору з країною, громадянином якої
є іноземець, що тимчасового перебуває в Україні, медична допомога йому
надається на платній основі.

Відповідно до Положення про прийом іноземців та осіб без громадянства на
навчання до вищих навчальних закладів прийом іноземців на навчання
здійснюється вищими навчальними закладами, які мають дозвіл (ліцензію)
на проведення відповідної освітньої діяльності. Прийом іноземців на
навчання здійснюється на підставі міжнародних договорів України,
загальнодержавних програм, договорів, укладених вищими навчальними
закладами з юридичними та фізичними особами.

Крім документів, необхідних для зарахування до вузу на навчання,
громадяни України, іноземці, що прибули в Україну на навчання, подають
також до вищих навчальних закладів документ про відсутність ВІЛ-інфекції
(якщо інше не передбачено міжнародними договорами України), страховий
поліс з надання екстреної медичної допомоги (крім іноземців, що прибули
з країн, з якими укладено угоди про безоплатне надання екстреної
медичної допомоги), зворотний квиток з відкритою датою повернення на
батьківщину терміном до одного року.

§ 3. Врахування вимог Європейської конвенції з прав людини

При характеристиці адміністративно-правового статусу фізичних осіб слід
врахувати, що його зміст формується також під впливом вимог Конвенції
про захист прав і основних свобод людини, яку скорочено прийнято
називати Європейською конвенцією з прав людини.

Нагадаємо, що з метою поліпшення соціально-культурного та політичного
життя Європи, створення єдиної європейської спільноти, що базується на
демократії, свободі, визнанні прав людини та верховенства закону, в 1949
р. була створена міжнародна організація — Рада Європи, яка в своїй
діяльності спирається, крім іншого, на такий міжнародно-правовий
документ, як Конвенція про захист прав і основних свобод людини (далі —
Європейська конвенція). Ця Конвенція була прийнята в 1950 р. (а набула
чинності в 1953 p.), і їй передувала Загальна декларація прав людини,
якій відведено чільне місце в преамбулі Європейської конвенції.

Як юридично обов’язковий договір для сторін, Європейська конвенція стала
першим міжнародним правозахисним документом, який спрямований на захист
широкого спектра громадянських та політичних прав фізичних осіб, і
запровадила систему контролю за імплементацією прав на
внутрішньодержавному рівні. Держави, що ратифікували Конвенцію,
погодилися на контроль з боку Європейського суду з прав людини у
випадках, коли ініціатором процесу виступає окрема особа, а не держава,
і фізична особа має право на індивідуальну заяву до Європейського суду з
прав людини1.

Верховна Рада України 17.07.1997 р. ратифікувала Європейську конвенцію
(яка була підписана 09.11.1995 p.), створивши нову правову ситуацію в
системі захисту прав людини в Україні та відкривши новий етап у розвитку
вітчизняної юриспруденції у питаннях правового захисту фізичних осіб. З
метою розширення прав, які не були включені до Конвенції, додатково
прийняті Протоколи 1, 4, 6, 7, 11, які доповнюють Європейську конвенцію.
Ці Протоколи визначають: № 1 — право на освіту, право на вільні вибори,
право на вільне володіння своїм майном тощо; № 4 — свободу і особисту
недоторканність та ін.; № 6 — право на життя та інше; № 7 — право на
справедливий судовий розгляд, на повагу до приватного і сімейного життя,
житла і таємниці кореспонденції тощо.

Згідно з положеннями частини першої ст. 9 Конституції України
Європейська конвенція має такий самий статус, як і інші законодавчі
акти, тобто є частиною національного законодавства України. її положення
є нормами прямої дії, і вони мають пріоритет щодо тих норм національного
законодавства, котрі суперечать положенням Європейської конвенції. Слід
також зазначити, що значна частина положень Конвенції дістала
відображення в другому розділі Конституції України, який присвячений
правам, свободам та обов’язкам людини і громадянина.

Необхідною умовою дійової реалізації вимог Європейської конвенції є
адаптація нормативно-правових актів, що регулюють діяльність органів
виконавчої влади, органів місцевого самоврядування до вимог
законодавства Європейського Союзу (ЄС), перегляд навчальних програм
правової освіти з метою адаптації їх до стандартів ЄС, вивчення та
дослідження правових процесів у державах-учасницях та кандидатах у члени
ЄС, вивчення правових засад функціонування установ та структур ЄС.

Законом України від 21.11.2002 р. схвалено Концепцію загальнодержавної
програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського
Союзу.

Особливим пріоритетом загальнодержавної програми, як зазначено в розділі
IV Концепції, є всебічний захист прав і свобод людини1. Права і свободи,
які гарантуються Європейською конвенцією, забезпечуються насамперед
органами влади держав-учасників Конвенції, а діяльність Європейського
суду (як контрольного механізму) має винятково субсидіарний характер.

З огляду на це головним завданням вітчизняного адміністративного
судочинства має бути захист прав і свобод громадян України від порушень
з боку органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, їх
посадових осіб, інших суб’єктів, які здійснюють владні функції
відповідно до чинного законодавства.

З метою забезпечення застосування Конвенції, врахування її вимог — чи то
шляхом її інкорпорування до законодавства України, чи то шляхом
запровадження окремих правових актів — необхідно послідовно і всебічно
аналізувати практику Європейського суду. Вона має досліджуватися не лише
законодавцями, суддями і науковцями, а й службовцями органів виконавчої
влади і органів місцевого самоврядування, студентами юридичних закладів
освіти.

Література

АВЕР’ЯНОВ В. Б. Органи виконавчої влади в Україні. — К., 1997. — 48 с.
АВЕР’ЯНОВ В. Б., АНДРІЙКО О. Ф. Виконавча влада і державний контроль. —
К., 1999. — 48 с Административное право зарубежных стран: Учебник / Под
ред.

Н. Козырина, М. А. Штатиной. — М., 2003. — 464 с. Административное
право: Учебник / Под общ. ред. Г. В. Атаманчу-ка. — М., 2003. — 392 с.
Адміністративне право України: Підручник / За заг. ред. С. В. Ківалова.
— Одеса, 2003. — 896 с. Адміністративне право України: Підручник для
юрид. вузів і фак. /

За ред. Ю. П. Битяка. — X., 2000. — 520 с. Адміністративна реформа для
людини (науково-практичний нарис) /

За заг. ред. І. Б. Коліушка. — К., 2001. — 72 с. Адміністративна
відповідальність в Україні: Навчальний посібник.

2-е видання / За заг. ред. А. Т. Комзюка. — X., 2001. — 112 с.
Адміністративна реформа — історія, очікування та перспективи /

Упорядник В. П. Тимощук. — К., 2002. — 100 с АЛЕКСЕЕВ С. С. Право:
азбука — теория — философия. Опыт комплексного исследования. — М., 1999.
— 712 с. • АНДРІЙКО О. Ф. Державний контроль у сфері виконавчої влади. —

К., 1999. — 45 с. Антологія української юридичної думки. Том 5:
Поліцейське та адміністративне право / Відп. ред. Ю. І. Римаренко,

Б. Авер’янов. — К., 2003. — 600 с

Похожие записи