Джерела трудового права України

Під час вивчення зазначеної теми слід пригадати, що саме є джерелом
права у теорії права. А джерела розглядають у широкому та вузькому
аспектах.

Під джерелами права розуміють акти, що встановлюють норми права, уводять
їх у дію, змінюють або скасовують правила загального характеру. Системою
джерел трудового права України, на думку П. Д. Пилипенка, є зовнішні
форми вираження правових норм, установлені нормативно-правовими актами,
нормативно-правовими договорами (угодами), у тому числі ратифікованими
договорами, а також актами вищих урядових інстанцій, за допомогою яких
забезпечується правове регулювання трудових та тісно пов’язаних із ними
суспільних відносин на підприємствах і організаціях чи у фізичних осіб,
котрі використовують найману працю.

Джерела трудового права України складаються з нормативно-правових актів:
Конституції України, законів, указів та розпоряджень Президента України,
постанов та розпоряджень Кабінету Міністрів України, відомчих актів,
актів соціального партнерства, органів місцевого самоврядування,
локальних норм, що діють у межах конкретних підприємств.

П. Д. Пилипенко відзначає п’ять особливостей джерел трудового права, що
відрізняють їх із-поміж джерел інших галузей права, а саме: широке
застосування (окрім актів, виданих на державному (централізованому)
рівні) локально-правових актів, які розробляються та приймаються на
підприємствах; значне місце належать актам, прийнятим Міністерством
праці та соціальної політики України; наявність нормативних актів, які
мають так званий конститутивний характер; наявність значного ступеня
диференціації у правовому регулюванні трудових відносин залежно від умов
виробництва, кліматичних умов, суб’єктивних ознак і соціальних груп
працівників; нормативно-правовий договір.

Щодо класифікації нормативно-правових актів, то найпоширенішим є поділ
джерел трудового права залежно від юридичної сили актів, що містять
норми трудового права (закони та підзаконні акти). У свою чергу, закони
можна класифікувати як загальні та спеціальні. Окремо виділяють
спеціалізований кодифікований закон — Кодекс законів про працю України.
Підзаконні акти, у свою чергу, поділяються на акти Президента України,
Кабінету Міністрів України, відомчі нормативні акти та акти
локально-правового характеру.

Класифікацію джерел можна здійснювати і за суб’єктами їх прийняття, за
дією в часі, у просторі тощо.

Слід звернути увагу насамперед, що найвищу юридичну силу серед
нормативно-правових актів має Конституція України (254к/ВР-96), на
основі якої приймаються закони та інші нормативно-правові акти, що
повинні відповідати їй (ч. 2 ст. 8).

Конституція України у системі джерел трудового права України посідає
основне місце, у ній закріплено основні трудові права працівників як
суб’єктів трудового права України, а саме: право на працю (ч. 1 ст. 43),
на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу
від визначеної законом (ч. 1 ст. 43), на своєчасне одержання винагороди;
на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів (ч. 1
ст. 44); право на відпочинок (ч. 1 ст. 45).

Крім того, Конституцією України заборонено використання примусової праці
(ч. 3 ст. 43), праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього
здоров’я роботах (ч. 5 ст. 43), гарантується захист від незаконного
звільнення (ч. 6 ст. 43), передбачено створення державою умов для повної
реалізації громадянами права на працю, гарантування державою рівних
можливостей у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізація
програм професійно-технічного навчання, підготовки й перепідготовки
кадрів відповідно до суспільних потреб (ч. 2 ст. 43).

Конституційне право на відпочинок забезпечується наданням днів
щотижневого відпочинку, оплачуваної щорічної відпустки, установленням
скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої
тривалості роботи у нічний час (ч. 2 ст. 45), а максимальна тривалість
робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної
відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші умови реалізації цього
права визначаються законом (ч. 3 ст. 45).

Зазначені норми мають важливе значення для регулювання трудових
відносин, ряд учених їх вважають правовими принципами у сфері трудового
права.

Найважливішим серед законодавчих актів як джерел трудового права є
Кодекс законів про працю України (322-VІІІ). Він є основним джерелом
трудового права. Кодекс законів про працю України було прийнято 10
грудня 1971 р. За час своєї чинності він зазнав неодноразових змін та
доповнень, а саме до нього внесено зміни та доповнення 52-ма
нормативно-правовими актами.

8

:

A Ae X

Z

o

o

*селення» (803-ХІІ), «Про колективні договори і угоди» (3356-ХІІ), «Про
охорону праці» (229-IV), «Про оплату праці» (108/95-ВР), «Про відпустки»
(504/96-ВР), «Про порядок вирішення колективних трудових спорів
(конфліктів)» (137/98-ВР), «Про професійні спілки, права та гарантії їх
діяльності» (1045-ХІV), «Про організації роботодавців» (2436-ІІІ). Слід
звернути увагу, що ряд законодавчих актів однією статтею регулюють певні
питання у сфері праці, зокрема Закони України «Про підприємства в
Україні» (887-ХІІ), «Про підприємництво» (698-ХІІ), «Про місцеві
державні адміністрації» (586-ХІV), «Про місцеве самоврядування в
Україні» (280/97-ВР), а також особливості праці окремих категорій
працівників закони України «Про державну виконавчу службу» (202/98-ВР),
«Про державну службу» (3723-ХІІІ), «Про статус народного депутата
України» (2328-ІІІ), «Про службу в органах місцевого самоврядування»
(2493-ІІІ), «Про міліцію» (565-ХІІ), «Про статус суддів» (2862-ХІІ),
«Про прокуратуру» (1789-XII), «Про селянське (фермерське) господарство»
(3312-ХІІ), «Про колективне сільськогосподарське підприємство»
(2114-ХІІ), «Про господарські товариства» (1576-XII), «Про
сільськогосподарську кооперацію» (469/97-ВР).

Слід звернути увагу, що трудові відносини регулюють і нормативно-правові
акти підзаконного характеру, а саме укази та розпорядження Президента
України, а також постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України.
Серед відомчих актів, які належать до джерел трудового права України, —
накази Міністерства праці та соціальної політики України, спільні накази
зазначеного міністерства з іншими центральними органами виконавчої
влади, а також накази інших центральних органів виконавчої влади з
питань регулювання відносин праці.

У переліку джерел трудового права особливе місце посідають локальні
нормативно-правові акти, які безпосередньо приймаються на підприємствах
і роль яких останнім часом продовжує зростати. Локальні норми належать
до так званого делегованого законодавства у його санкціонованому
варіанті. Таким чином держава санкціонує правомірність установлення прав
та обов’язків певними недержавними структурами у визначених законом
випадках. Найпоширенішим актом локального характеру на підприємствах є
колективний договір, правила внутрішнього трудового розпорядку,
положення про преміювання, посадові інструкції, інструкції щодо охорони
праці, графіки відпусток тощо.

Проміжне положення між централізованими та локальними
нормативно-правовими актами займають акти соціального партнерства, до
яких належать угоди, що укладаються на регіональному, галузевому та
державному рівнях.

Питання щодо міжнародних правових джерел, які є частиною національного
законодавства, розглянуто у методичних порадах до теми 19
«Міжнародно-правове регулювання».

Дискусійним залишається питання щодо віднесення судової практики до
джерел права. Ряд учених розглядають серед джерел трудового права
судовий прецедент. На думку П. Д. Пилипенка, Г. І. Чанишевої,
Н. Б. Болотіної, положення Пленуму Верховного Суду України є доповненням
до трудового законодавства, вони заповнюють прогалини, які існують у
трудовому праві України. Акти Конституційного Суду України, який є
єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні, також вважають
джерелами трудового права.

Під час вирішення питання щодо віднесення до джерел трудового права
України постанов Пленуму та рішень Верховного Суду України, а також
актів Конституційного Суду України, слід використати положення Законів
України «Про судоустрій України» (3018-III) та «Конституційний Суд
України» (422/96-ВР). Зокрема, згідно з Законом України «Про
Конституційний Суд України» закони та інші правові акти за рішенням
Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в
окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо
було порушено встановлену Конституцією України процедуру їх розгляду,
прийняття або набрання ними чинності. Закони, інші правові акти або їхні
окремі положення, визнані неконституційними, втрачають чинність із дня
прийняття Конституційним Судом України рішення про їхню
неконституційність (ст. 15, 61, 73).

Література

Конституція України від 28 червня 1996 р. № 254к/ВР-96.

Кодекс законів про працю України, затверджений Законом № 322-VIII від 10
грудня 1971 р.

Закон України «Про колективні договори і угоди» від 1 липня 1993 р.
№ 3356-XII.

Закон України «Про зайнятість населення» від 1 березня 1991 р.
№ 803-XII.

Пилипенко П. Д. Проблеми теорії трудового права: Монографія. — Львів:
Вид. центр Львів. Нац. ун-ту ім. Івана Франка, 1999. —214 с.

Похожие записи