правознавство

Дипломна робота

на тему:

Договір управління майном

Зміст

TOC \o «1-3» \h \z \u HYPERLINK \l «_Toc137547557» Вступ PAGEREF
_Toc137547557 \h 3

HYPERLINK \l «_Toc137547558» Розділ І. Договір управління майном:
загальна характеристика. PAGEREF _Toc137547558 \h 5

HYPERLINK \l «_Toc137547559» 1.1. Поняття управління майном.
PAGEREF _Toc137547559 \h 5

HYPERLINK \l «_Toc137547560» 1.2. Поняття, форма, строки договору.
PAGEREF _Toc137547560 \h 7

HYPERLINK \l «_Toc137547561» 1.3. Суб’єктний склад та зміст договору
управління майном. PAGEREF _Toc137547561 \h 15

HYPERLINK \l «_Toc137547562» 1.4. Порядок укладення та порядок
припинення договору управління майном. PAGEREF _Toc137547562 \h 21

HYPERLINK \l «_Toc137547563» 1.5. Відповідальність сторін за
договором управління майном. PAGEREF _Toc137547563 \h 26

HYPERLINK \l «_Toc137547564» Розділ ІІ. Окремі аспекти управління
майном PAGEREF _Toc137547564 \h 34

HYPERLINK \l «_Toc137547565» 2.1. Управління майном неповнолітніх
PAGEREF _Toc137547565 \h 34

HYPERLINK \l «_Toc137547566» 2.2. Управління спадщиною. PAGEREF
_Toc137547566 \h 41

HYPERLINK \l «_Toc137547567» 2.3. Особливості управління цінними
паперами PAGEREF _Toc137547567 \h 43

HYPERLINK \l «_Toc137547568» 2.4. Особливості операцій з довірчого
управління майном PAGEREF _Toc137547568 \h 45

HYPERLINK \l «_Toc137547569» Висновки PAGEREF _Toc137547569 \h 47

HYPERLINK \l «_Toc137547570» Перелік використаних джерел PAGEREF
_Toc137547570 \h 50

Вступ

Протягом останніх років правова система України, як зрештою і сама
Україна, пережила немало змін. Зміна економічного устрою України
потягнула глибокі внутрішні перетворення в її системних галузях взагалі,
і в юридично-правовій — зокрема. На якісно новий етап розвитку вийшов
інститут зобов’язального права. Особливо багато нововведень вніс
Цивільний кодекс 2003 року. Треба сказати, що ці процеси породили
величезну масу дискусій, нових наукових розробок, досліджень, і це не
може не радувати, оскільки результатом неодмінно будуть нові, набагато
досконаліші законопроекти, що позитивно позначиться на всій правовій
базі держави.

Зважаючи на те, договір управління майном існує фактично тільки з часу
прийняття чинного Цивільного кодексу, то на сьогодні практичний досвід
його застосування є мінімальним. Тому, вважаємо, необхідно продовжувати
підвищувати рівень правового регулювання даної сфери для того, щоб
спростити та вдосконалити можливість його застосування на практиці.
Таким чином, актуальність теми очевидна.

В цілому, дослідження договорів управління майном тільки починається.
Необхідно відмітити, що проблемам даної сфери присвячені праці таких
вчених як О.В.Дзера, Ю.В. Білоусов, Є.О.Харитонов, Я.М. Шевченко та
інші.

Метою роботи є ґрунтовне дослідження та детальний аналіз нижчевказаних
завдань. Отже, завданнями даної кваліфікаційної роботи є:

дати поняття управління майном та поняття договору управління майном;

охарактеризувати форму договору, його строки, суб’єктний склад, а також
зміст;

визначити порядок укладення та порядок припинення даного договору;

дати характеристику відповідальності сторін за недотримання умов
договору управління майном;

розглянути окремі підвиди договору управління майном: управління майном
неповнолітнього, спадщиною, цінними паперами, а також діяльність
довірчих товариств.

Об’єктом роботи виступають договірні відносини у сфері управління майном
та їх правове регулювання. Предметом — система нормативних актів, які
регулюють ці договірні відносини.

При написанні кваліфікаційної роботи теоретичною і методологічною
основою дослідження став системний підхід до аналізу правових проблем
договору управління майном. При дослідженні проведено узагальнення та
систематизацію існуючих даних щодо теми роботи та використано такі
методи дослідження як:

— історичний, який надає можливість визначити історичні умови розвитку
управління майном неповнолітнього;

— метод всебічності, що дозволяє вивчати предмет роботи як з точки зору
загальних положень цивільного права, так і виділяючи безпосередньо
особливості відповідного виду договорів;

— метод синтезу (на основі вивченої нормативної та методологічної бази
було зроблено висновки щодо поставлених завдань)

Структура роботи визначається її метою і завданнями. Робота складається
із вступу, двох розділів, перший із яких включає п’ять підрозділів,
другий — чотири, висновків та списку використаних джерел.

Розділ І. Договір управління майном: загальна характеристика.

1.1. Поняття управління майном.

Управління майном — це будь-які юридичні і фактичні дії, вчинювані з цим
майном управителем від свого імені згідно з договором.

Управління майном є одним із нових інститутів цивільного права України.
Його закріпленню у нормах ЦК України передувала дискусія відомих
вчених-цивілістів про рецепцію інституту довірчої власності (трасту)
англо-американського права. Зокрема, приділялася увага доцільності
втілення даної конструкції у вітчизняне право. Зазначалося, що траст —
це складна система правовідносин, не притаманна континентальній
(європейській) системі права [13, с. 172].

Дійсно, у правовідносинах довірчої власності беруть участь три суб’єкти
—засновник (settor), довірчий власник (trastee) і вигодонабувач
(benificiar). Головним завданням довірчого власника є використання майна
відповідно до мети визначеної засновником.

Інститут довірчої власності передбачає розщеплення права власності: одна
частина повноважень (управління, розпорядження майном) належить
довірчому власнику, інша (отримання вигод, доходів) — бенефіціарію.

Довірчий власник виступає у цивільному обороті як справжній власник і
може відчужувати майно, що перебуває у довірчій власності.

Сутність трасту полягає у добросовісній, кваліфікованій діяльності
довірчого власника, спрямованій на забезпечення отримання найбільшої
вигоди бенефіціарієм. Ці відносини мають будуватися на довірі.

За допомогою інституту трасту на сучасному етапі вирішуються такі
проблемні питання, як управління грошовими коштами клієнта, його цінними
паперами, нерухомістю тощо. Послуги з управління надають професіонали
тієї чи іншої сфер. Так побудований інститут трасту в Західній Європі і
Сполучених Штатах Америки.

Отже, стародавній інститут, що виник в англо-саксонському „праві
справедливості”, отримав велике розповсюдження у наші дні. Тому надто
привабливим виглядало запозичення цього інституту.

Одна з попередніх редакцій ЦК України розмістила довірчу власність серед
речових прав, що, безумовно, викликало певні заперечення. Але все-таки
„рецепіювати” довірчу власність виявилося неможливим.

По-перше, в англо-американській системі право власності складається з
одинадцяти елементів, куди входить право управління і прав на доход (А.
Оноре). Це засновано на традиціях прецедентного права. По-друге, жоден з
учасників довірчої власності не має всієї сукупності правомочностей
власника з точки зору континентального права, а володіє лише їх
частиною. Тобто право власності нібито» розщеплюється; Отже, виявити
власника у такому складному правовідношенні практично неможливо.

Право власності континентальної системи права розщеплювати не можна —
воно або втрачається власником, або повністю залишається за ним. У
зв’язку з цим французький правознавець Р. Давід стверджував, що «юристи
континентального права завжди будуть бачити інститут представництва там,
де англійський або американський юрист бачать довірчу власність».

Проте в інституті довірчої власності як специфічному інституті «права
справедливості» міститься універсальна ідея передати майно власника
професіоналу, і вона реалізується в нормах про договір довірчого
управління майном. Довірче управління, на думку Є. О. Суханова, — це
форма реалізації повноважень власника щодо розпорядження, а не
встановлення нового права власності на дане майно.

Інститут довірчого управління дозволяє бенефіціарію отримати всі вигоди
від майна без його утримання та несення витрат щодо його утримання.

1.2. Поняття, форма, строки договору.

За договором управління майном одна сторона (установник управління)
передає другій стороні (управителеві) на певний строк майно в
управління, а друга сторона зобов’язується за плату здійснювати від
свого імені управління цим майном в інтересах установника управління або
вказаної ним особи (вигодонабувача) (ст. 1029 ЦК).

Правове регулювання договору здійснюється главою 70 ЦК, а також законами
України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним
боргом та іпотечні сертифікати» [3] і «Про фінансово-кредитні механізми
і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю»
[4].

Конструкція договору управління майном базується на загальних для
цивільних договорів принципах свободи договору, рівності сторін,
оплатності договору, неприпустимості свавільного втручання у приватні
справи тощо. До специфічних рис, притаманних договору управління, які
визначили його поняття, належать його фідуціарний характер, а також
спеціальні вимоги до суб’єктного і об’єктного складу та здійснення цих
правовідносин. У ЦК України договір управління майном віднесено до
договорів з надання послуг, але в даній групі слід виділити підгрупу
представницьких (посередницьких) договорів, які надто схожі між собою.,
— договір комісії, — договір доручення, договір управління майном.. Так,
зокрема, у швейцарській доктрині протягом певного часу існував спір про
природу довірчих (фідуціарних) відносин, і на думку одних авторів,
фідуція — це відомий континентальному праву договір, але інші вважали,
що йдеться про договір доручення.

За суб’єктною спрямованістю виконання зобов’язань договір управління
може бути договором на користь сторін договору (установник призначає
вигодонабувачем самого себе) і договором на користь третіх осіб
(вигодо-набувачів).

Договір управління майном, укладений в інтересах вигодонабувача, як і
будь-який інший договір на користь третіх осіб, має певні особливості.
При укладанні такого договору управитель зобов’язується перед
установником виконати певні дії не установнику, а іншій особі
(вигодонабувачу) і, виконавши такі дії, управитель погашає свої
обов’язки перед установником. Поряд з цим, суб’єктний склад договору
управління майном не збігається з суб’єктним складом правовідносин, які
ними породжуються. Будучи учасником правовідносин, вигодонабувач не стає
стороною за договором. Крім того, виконання договору управління може
вимагати як засновник, так і вигодонабувач. Саме ця характерна ознака
договорів на користь третіх осіб притаманна договору управління майном
[22, с.34].

За кількістю зобов’язаних сторін договір управління майном належить до
двосторонніх договорів. Права та обов’язки щодо цього договору виникають
як з однієї, так і з другої сторони зобов’язання. В договорі управління
майном відсутні єдиний боржник і єдиний кредитор. Кожна зі сторін
виступає як кредитор і як боржник.

Установник після укладання договору зобов’язується передати частину
свого майна в управління управителю, не вчиняти ніяких угод з цим
майном, що перешкоджатимуть здійсненню управління, і одночасно набуває
право здійснювати контроль за виконанням умов договору, отримувати
вигоди від управління майном. Управитель повинен виконувати свої
обов’язки виключно в інтересах установника (вигодонабувача) і давати
звіт про свою діяльність, а за здійснення управління майном здобуває
право на винагороду.

Договір управління майном залишається двостороннім й у тому випадку,
якщо власник призначить вигодонабувачем третю особу. Коли в даному
договорі з’являється третій учасник — вигодонабувач, договір не
перетворюється на тристоронній, а лише набуває властивостей договору на
користь третьої особи. Тому договір між установником управління і
управителем не породжує для вигодонабувача ніяких обов’язків, а лише
права. Традиційним критерієм поділу договорів на дво- і багатосторонні є
наявність у кожної зі сторін прав та обов’язків. Саме відсутність
обов’язків на боці вигодонабувача не дозволяє кваліфікувати цей договір
як тристоронній. Боржником за цим договором визнається управитель, який
має виконати те, до чого його зобов’язує договір, а кредитором —
установник управління. Останній виявляє довіру управителю і чекає від
нього ефективної реалізації наданих йому прав на майно.

За характером спрямованості надання договір управління є оплатним.
Договір управління майном визнається оплатним, що прямо випливає із
змісту глави 70 ЦК України. Відповідно з п. 1 ст. 1028 ЦК України
діяльність щодо управління майном здійснюється за винагороду.
Управителеві відшкодовуються необхідні витрати, зроблені ним при
управлінні майном (ст. 1042 ЦК України). Умови про розмір і форму плати
управителеві віднесені ст. 1035 ЦК України до істотних умов договору. У
разі відсутності в тексті договору умов винагороди, такий правочин
вважатиметься неукладеним.

Переважно еквівалентно-оплатні засади сучасного цивільно-правового
обміну обумовило загальне правило про оплатний характер відносин
установника і довірчого управителя. Положення про оплатний характер
послуг управителя є цілком обґрунтованими з огляду на те, що особа, яка
надає матеріальні блага іншій особі, має право отримувати за це певне
зустрічне задоволення.

Припустимим є укладання безоплатного договору управління майном лише в
прямо визначених законом випадках.

Метою укладання такого договору є отримання доходу чи інші вигоди від
здійснення права власності на майно. При передачі майна в управління
управителю установник розраховує на еквівалентне збільшення або
збереження свого капіталу, хоч не завжди одержує вигоди від цього
безпосередньо. Крім мети одержати прибуток чи примножити капітал,
заснування управління можливе і в некомерційних цілях. Проте і в цьому
випадку договір матиме оплатний характер. Оплатність договору у цьому
випадку буде пов’язана з майновими відносинами між установником та
управителем [12, с. 646].

За моментом набрання чинності договір управління майном є реальним
договором, оскільки за цією угодою одна сторона (установник управління)
передає іншій стороні (управителю) на визначений строк майно в довірче
управління. Про реальність договору свідчить чітко визначене положення:
установник управління передає майно в управління, а не зобов’язується
його передати. Тому для виникнення договору управління майном, як і
будь-якого реального договору, недостатньо однієї зустрічної згоди
сторін (оферти та акцепту). Обов’язковою умовою укладання цього договору
є передача майна. Обіцяння передати майно в управління не тягне за собою
у даному випадку правових наслідків. Згода потенційного управителя і
потенційного установника управління до моменту передачі майна, коли один
передасть його, а інший прийме і відокремить від іншого, що перебуває в
управлінні, може вважатися лише попереднім договором, тобто домовленістю
сторін у майбутньому укласти договір (ст. 635 ЦК України) [22, с.
34-35].

Моментом укладання договору управління майном вважається вручення
установником майна управителю. Договір управління нерухомим майном
вважається укладеним з моменту його державної реєстрації (ст. 1031 ЦК
України).

За загальним правилом, ЦК України не допускає конструювання договору
управління майном як консенсуального. Укладення договору як
консенсуального могло б привести до відносин, коли установник управління
зобов’язаний був би передати майно, а управитель мав би право вимагати
його реальної передачі навіть у тому разі, коли власник засумнівався б у
професіоналізмі та старанності обраного контрагента і вирішив би
припинити відносини.

Внаслідок того, що цивільно-правовий інститут управління запроваджений з
метою повнішого задоволення інтересів власників майна, які передають
своє майно в управління, то, природно, ці інтереси повинні мати
пріоритетний захист. Права управителів ні в якому разі не повинні
ущемляти інтереси їх клієнтів. У літературі зазначається про
неприпустимість надання управителю можливостей примушувати власника
майна проти його волі до передачі майна навіть у випадку, якщо рішення
не передавати його прийняте після підписання договору [14, с. 163].

З іншого боку, визначаючи цей договір реальним, тим самим установнику
надається право одностороньої відмови від виконання договору у ситуації,
коли договір з будь-яких причин укладений до передачі майна в
управління.

Договори, при укладенні яких потенційний управитель наполягає на
оформленні його як консенсуального (такі випадки відомі практиці),
намагаючись отримати юридичні важелі для примушування контрагента до
реального виконання зобов’язання, а у разі відмови установника
управління від передачі майна передбачає також можливість притягнення
його до матеріальної відповідальності у формі відшкодування збитків,
повинні визнаватися недійсними [14, с. 165].

Проте, у деяких спеціальних випадках договір управління може
розглядатися як консенсуальний.

Управління державними корпоративними правами здійснюють управителі,
визначені на конкурентних засадах за результатами конкурсів на право
управління відповідним державним майном. Звичайно договори управління
державними корпоративними правами (пакетами акцій, частками, паями)
вважаються укладеними з дати їх підписання. Договір управління нерухомим
майном не може бути реальним, оскільки згідно з ЦК України правочини з
нерухомим майном вважаються укладеними з моменту державної реєстрації,
проведеної у встановленому порядку. Тому договір управління нерухомим
майном вважається укладеним з моменту державної реєстрації.

Отже, договір управління майном є реальним, якщо інше не передбачено
законом або не випливає із суті цих відносин.

Предметом будь-якого договору завжди є певна правомірна дія, зумовлена
його змістом.

Предметом договору можуть бути: а) підприємство як єдиний майновий
комплекс; б) нерухома річ; в) цінні папери; г) майнові права; ґ) інше
майно. При цьому, майно, передане в управління, має бути відокремлено
від іншого майна установника управління та від майна управителя.

Не можуть бути предметом договору управління майном грошові кошти, крім
випадків, коли право здійснювати управління грошовими коштами прямо
встановлено законом.

У разі переходу права власності на майно, що є предметом договору
управління, від установника управління до іншої особи договір управління
не припиняється, крім випадків, коли право власності на майно переходить
внаслідок звернення на нього стягнення. [11, с. 315]

Таким чином, предметом управління майном виступають будь-які правомірні
юридичні та фактичні дії, спрямовані на реалізацію чужого суб’єктивного
права — установника управління через управителя, з наділенням управителя
конкретними повноваженнями щодо довіреного майна, встановленими
договором управління майном, у рамках закону.

При розгляді об’єктів управління неприпустимо ототожнювати цей термін з
поняттям «предмет договору», які виступають як різні правові категорії.
Предмет довірчого управління — це те, з приводу чого сторони досягли
згоди, тобто діяльність управителя, спрямована на певний об’єкт
управління.

Таким чином, під об’єктом управління майном необхідно розуміти
сукупність переданих управителю майна та/або майнових прав, а також
плодів та доходів, пов’язаних з ними суб’єктивних прав та обов’язків, що
виникли або отримані в результаті вчинення дій щодо здійснення
управління.[10, с. 450]

Згідно з п. 1 ст. 1031 ЦК України договір управління укладається в
письмовій формі. Договір управління нерухомим майном підлягає
нотаріальному посвідченню і державній реєстрації. Недодержання письмової
форми договору управління рухомим майном позбавляє його учасників права
підтверджувати його існування свідченнями свідків. У разі порушення
вимоги про нотаріальне посвідчення договір управління визнається
недійсним.

Відповідно до ст. 1036 ЦК України строк договору управління майном
встановлюється у договорі управління майном. Якщо сторони не визначили
строку договору управління майном, він вважається укладеним на п’ять
років. У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або
зміну договору управління майном після закінчення його строку договір
вважається продовженим на той же строк і на тих же умовах.

Таким чином, договір управління не може укладатися для вчинення
будь-якої разової угоди. У зв’язку з цим уявляється неправильним
визнання договором управління договору, за яким управитель зобов’язався
перед установником продати на фондовому ринку належний останньому
вексель, оскільки предметом такого договору не є діяльність з управління
чужим майном і він був укладений для виконання посередницької операції,
яка має разовий характер, що не характерно для договору управління [10,
с. 451].

Відповідно до ст. 1035 ЦК України умова про строк договору не належить
до істотних умов договору управління майном. Тому при вирішенні спорів,
пов’язаних з неможливістю визначення строку договору управління майном,
суди мають визнавати такі договори укладеними на строк п’ять років, але
не такими, що неукладені.

Положення ЦК України щодо строків адекватно відповідають тривалому і
пролонгованому характерові відносин, які регулюються договором
управління майном, розрахованих на вчинення не разових, а сукупності
юридичних та фактичних дій.

Незважаючи на «новизну» цього правового інституту, відсутність практики
і традицій його застосування в цивільному праві, законодавець відмовився
від хибної практики закріплення в ЦК надмірно короткого максимального
строку договору управління, марно намагаючись тим самим зменшити
ймовірність порушення інтересів установників та вигодонабувачів з боку
довірчих управителів за договорами, укладеними на невигідно (для
кредиторів) великі строки.

На нашу думку, за допомогою договорів комісії і доручення можна
врегулювати відносини більш вузькі за змістом порівняно з договором,
спрямованим на управління майном клієнта, особливо; коли це стосується
управління нерухомістю, контрольним пакетом акцій.

Договір комісії передбачає здійснення комісіонером угод від свого імені
в інтересах комітента. Договір управління майном передбачає здійснення
управителем не лише юридичних, а й фактичних дій в інтересах
вигодонабувача. Тобто він наділений більшою свободою у виборі певної
моделі поведінки і реалізації своїх повноважень.[13, с. 174]

На відміну від договору доручення, в якому повірений здійснює юридичні
дії від імені довірителя, договір управління майном передбачає
здійснення будь-яких дій управителем від власного імені. Проте
управитель зобов’язаний сповістити всіх третіх осіб про те, що він не є
власником, а діє на підставі договору.

1.3. Суб’єктний склад та зміст договору управління майном.

Сторонами договору управління майном, а значить і суб’єктами договірного
(зобов’язального) правовідношення, що виникає на його підставі, є
установник управління — кредитор, і управитель (боржник), а у випадках,
передбачених договором, — третя особа — вигодонабувач.

Сторони договору слід характеризувати з установника управління. У ЦК
України вміщено загальні вимоги щодо цієї особи (ст. 1032 ЦК України).

Установником управління завжди є власник майна. Винятки щодо кола осіб,
які можуть бути установниками управління, не передбачені у нормах,
присвячених договору управління. Аналіз цивільного законодавства
дозволяє зробити висновок, що ними не можуть бути фізичні особи, які не
мають повної цивільної дієздатності (малолітні особи віком до 14 років;
неповнолітні особи віком від 14 до 18 років, за винятком емансипації
неповнолітніх осіб).

Управління може встановлюватися щодо будь-якої форми власності —
державної, комунальної, приватної (фізичних та юридичних осіб).

Не допускається звернення стягнення «на майно, передане в управління за
боргами установника управління, крім випадків його банкрутства або
звернення стягнення заставодержателя, на майно, обтяжене заставою. У
разі банкрутства установника договір управління цим майном припиняється.

Первісний установник управління — власник переданого майна може бути у
певних випадках замінений іншою особою. Наприклад, у разі смерті
установника і, спадкування, його майна спадкоємцями за законом або за
заповітом. Але існує важлива норма, згідно з якою перехід права
власності на майно, що є. предметом договору управління від установника
управління до іншої особи не має наслідком припинення договору
управління майном, за винятком, коли право власності на майно переходить
через звернення на нього стягнення (п. 6 ст. 1032 ЦК України).

Безумовно, це суттєва гарантія того, що управління майном не припиниться
безпідставно і не буде спричинено шкоди його суб’єктам.

Управління майном — це один із видів підприємницької діяльності,
оскільки спрямоване на отримання прибутку. У зв’язку з цим управителем
може бути як фізична, так і юридична особа, яка є суб’єктом
підприємницької діяльності (ст. 1033 ЦК України).

І це не безпідставно, оскільки управління чужим майном передбачає певні
професійні знання у сфері бізнесу. Підприємець відповідає і при
відсутності вини, крім випадків непереборної сили, а непідприємець
відповідає лише за вину.

Цілком закономірним і доцільним є закріплення у нормах ЦК України
положення, згідно з яким майно не може передаватися в управління органу
державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу
місцевого самоврядування, якщо інше не встановлено законом (п. 2 ст.
1033):

Управитель має особисто виконувати покладені на нього обов’язки з
управління майном. Але у деяких випадках, чітко визначених законом, йому
дозволяється передати свої повноваження іншій особі (замісникові) (ст.
1041 ЦК України). Замісник вчиняє від імені управителя дії, необхідні
для управління майном. Така передача дозволяється у разі, коли
управитель уповноважений на це договором управління майном або
примушений до цього обставинами для забезпечення інтересів, установника
управління або вигодонабувача та не має при цьому можливості отримати
вказівки, установника управління в розумний строк.

Управитель відповідає. за дії обраного ним замісника як за свої власні.

Вигодонабувачем може бути будь-яка особа, крім управителя майном.
Вигодонабувач призначається установником управління майном, про що
необхідно вказати в договорі.

У разі, якщо установник управління майном сам не бажає отримувати всі
вигоди від майна, переданого в управління, він має право зазначити у
договорі особу, яка здобуватиме ці вигоди. Такий договір вважається
договором на користь третьої особи (ст. 636 ЦК України).

Відповідно до закону (ст. 636 ЦК України) вказані договірні
правовідносини не створюють обов’язків для третіх осіб, а лише права.
Виконання договору на користь третьої особи може вимагати як особа, яка
уклала договір, так і третя особа, на користь якої передбачене
виконання, якщо інше не встановлено договором чи законом або не випливає
із суті договору.

Предметом договору управління майном є ті майнові блага, що переходять в
управління і з приводу яких у суб’єктів виникають цивільні права та
обов’язки.

До складу предметів управління майном належать підприємства як єдині
майнові комплекси, окремі об’єкти, що належать до нерухомого майна,
цінні папери, майнові права та інше майно. Самостійним предметом
управління майном не можуть бути грошові кошти, крім випадків, коли
право здійснювати управління грошовими коштами прямо встановлено законом
(ст. 1030 ЦК України).

Однією з основних вимог щодо предмета управління майном є необхідність
його відокремлення від іншого майна установника управління і від майна
управителя. З цією метою майно, передане в управління, має
обліковуватися в управителя на окремому балансі і щодо нього має вестися
окремий облік (ст.1030 ЦК України).

У ЦК України детально зазначені істотні умови договору управління
майном, тобто такі умови, щодо яких сторони обов’язково мають досягнути
згоди, інакше договір вважатиметься неукладеним. Істотними умовами цього
договору є:

1) перелік майна, що передається в управління. Договір управління
майном буде вважатися неукладеним, якщо сторони не домовляться про
предмет договору;

2) розмір і форма плати за управління майном. Договір управління майном
є оплатним, і вказана умова характерна для оплатних договорів.

Надто важливим є строк договору, але законодавець не відносить його до
істотних умов. Це є не зовсім виправданим, оскільки така умова дозволяє
відмежувати договір управління майном від договору з відчуженням майна у
власність. Управитель може здійснювати свої повноваження лише певний
строк, передбачений у договорі.

У ЦК України передбачено, що у разі, якщо сторони не визначили строку
договору управління майном, він вважається укладеним на п’ять років (ст.
1036 ЦК України).

Зміст договірного правовідношення з управління майном складають права та
обов’язки його суб’єктів. Традиційно зміст правовідношення поділяють на
юридичний і фактичний.

Юридичний зміст — це суб’єктивні юридичні права та обов’язки, а
фактичний — це конкретні дії суб’єктів з реалізації суб’єктивних прав та
обов’язків.

Фактичний зміст — це один з аспектів (варіантів) реалізації
суб’єктивного права.

Суб’єктивне право одного суб’єкта забезпечується кореспондуючим йому
обов’язком, і це проявляється у договірному відношенні, проте вказані
права є взаємними у правовідношенні управління майном і їх треба чітко
визначити.

Власник має право передати своє майно в управління іншій особі без
переходу до неї права власності. Вступаючи у таке правовідношення,
власник майна стає установником управління. У зв’язку з тим, що договір
довірчого управління майном є реальним договором, установник управління
має право не передавати своє майно в управління навіть після
підписання-договору і ніхто не може примусити його до виконання такої
передачі. Договір управління майном до моменту фактичної передачі речі
не діє. Для підтвердження передачі треба, щоб сторони склали відповідний
документ (акт приймання-передачі), про який у ЦК України не згадується.

Установник управління має право при укладенні договору вказати, що
отримувати всі вигоди буде, третя особа (вигодонабувач).

Якщо установник вказує себе як вигодонабувача, він залишає за собою
суб’єктивне право на отримання доходів від управління майном.

Установник управління має право здійснювати контроль за діяльністю
управителя без втручання у його справи, пов’язані з управлінням. З метою
контролю він має право отримувати звіти управителя в установлені
договором строки.

Усі доходи від майна мають бути передані установнику або вказаному ним
вигодонабувачу, тобто установник має право на всі доходи та інші вигоди
від використання об’єкта управління.

Установник управління має право у будь-який час відмовитися від договору
за умови сплати управителю певної плати.

У зв’язку з тим, що договір управління майном встановлюється на певний
строк, установник має право витребувати своє майно, якщо управитель не
віддає його добровільно.

Обов’язки установника полягають у такому. Він, зокрема, зобов’язаний
сплатити управителю плату, передбачену договором, а також відшкодувати
необхідні витрати, зроблені ним у зв’язку з управлінням майном (ст. 1042
ЦК України).

У разі, якщо майно, яке передається в управління, обтяжене заставою,
установник зобов’язаний попередити управителя про наявність застави (ст.
1039 ЦК України). При непопередженні управитель має право вимагати
розірвання договору та виплати належної йому за договором плати
відповідно до строку управління цим майном.

Вигодонабувач має аналогічні, що й установник, права та обов’язки, якщо
договір укладений не на користь установника, а на користь третьої особи
— вигодонабувача. Вигодонабувач також має право у будь-який час
відмовитися від отримання вигоди за договором. У цьому разі договір
управління припиняється, якщо інше не зазначено у ньому.

Управитель має такі права:

1) з метою забезпечення стабільності управління майном — вимагати
усунення будь-яких порушень його прав на майно, що перебуває в його
управлінні (п. 2 ст. 1037); тобто скористатися способами захисту права
власності і законного володіння (ст. 396 ЦК України).

Ця вказівка на можливість застосування у тому числі й речових позовів
(віндикаційного та негаторного), що є основними речовими способами
захисту права власності, надає змогу стверджувати про наявність
речово-правових елементів у правовідношенні з довірчого управління:
ніхто не має права порушувати володіння управителя, у тому числі
власник, крім випадків, передбачених законом чи договором (ст. 396 ЦК
України).

2) право на плату — таке положення є цілком виправданим.
Заінтересованість управителя у наданні якісних послуг з управління
майном ґрунтується, як правило, на оплатності таких дій.

3) право на відшкодування необхідних витрат, яких він зазнав при
управлінні майном. Відрахувати вказану суму «він має право безпосередньо
з доходів від використання майна за умов, якщо це прямо передбачено
договором.

Управитель зобов’язаний:

1) здійснювати управління майном відповідно до умов договору;

2) управляти майном особисто, крім випадків, коли передача управління
іншій особі зумовлена договором або, цього вимагають інтереси
установника управління чи вигодонабувача у разі неможливості отримати в
розумний строк відповідні вказівки установника управління (статті 1038,
1041 ЦК України);

3) отримати згоду установника управління на відчуження майна, переданого
в управління, або укладання щодо нього договору застави (ст. 1037 ЦК
України).

Управитель майна зобов’язаний інформувати своїх контрагентів про те, що
він є не власником майна, а лише управителем. Якщо такої вказівки немає,
у тих правочинах щодо майна, що вчиняються у письмовій формі, управитель
зобов’язується перед третіми особами особисто (ст. 1038 ЦК України).

1.4. Порядок укладення та порядок припинення договору управління
майном.

В.Луць зазначає, що поняття свободи договору включає право сторін за
своєю угодою змінити, розірвати або продовжити дію укладеного ними
договору[21,с. 23]. Тому із змісту свободи договору випливає реальна
можливість сторін, з урахуванням вимог нормативно-правових актів,
змінювати умови договору та їх права й обов’язки. На цій підставі можна
дійти висновку, що принцип свободи договору здійснює свій вплив на
цивільно-правовий договір задовго до його виникнення і не зупиняє своєї
дії, навіть коли сторони бажають змінити чи розірвати цей договір.[19,
с.80]

Формування договору відбувається відповідно до законодавчо встановленого
порядку, в якому розрізняють стадії оферти і акцепту. Зазначені стадії
проявляють себе при укладенні всіх цивільно-правових договорів і є
певними формами вираження волі сторін майбутнього договору.

Оскільки людська поведінка є комплексним явищем і непросто піддається
аналізу, тому при укладенні договору її було умовно поділено на окремі
керовані правові конструкції, які можуть бути класифіковані, наприклад,
оферта — запрошення звернутися з пропозицією про укладення договору,
акцепт — контрпропозиція, анулювання оферти чи акцепту [19, с. 82].
Оскільки договір є основним актом, що регулює відносини його сторін,
тому конче важливим є усунення будь-яких можливих ситуацій і підстав
визнання його неспроможним ефективно служити інтересам сторін. Мається
на увазі, що в силу свободи договору небажаним є будь-який вплив на волю
сторін, а дозволене законом обмеження свободи договору завжди
розглядається як виняток із загального правила. Тому вплив держави на
договірні відносини можливий, але він повинен виявлятися в правовому
регулюванні порядку укладення договору, дотримання якого усуне негативні
наслідки можливого «визнання» договору неукладеним. Разом з тим такий
вплив на договір полягає у встановленні юридичних вимог до оферти,
акцепту, визначення змісту даного договору на основні принципу
добросовісності, справедливості та розумності, що також усуне негативні
наслідки визнання договору недійсним.

Ми розглядаємо порядок укладення договору управління майном як
передбачену правовими нормами послідовність стадій встановлення
відповідних прав і обов’язків, що виражена діями осіб у різноманітних
способах узгоджувати зміст договору. Способом називають дії певного
виду, через які досягається поставлена мета [20, с. 195]. Тому способами
укладення договору є нормативно визначені дії, через які досягається
вільне і взаємне узгодження волі сторін договору. В літературі
висловлено думку, що широке трактування порядку укладення договору,
засноване на його правовому визначенні, підтверджує недосконалість
останнього [20, с. 198]. Договір є правовою категорією, а тому, на нашу
думку, встановлення порядку та наслідків його укладення може
здійснюватися тільки шляхом нормативно-правового регулювання. Таким
чином, широке юридичне трактування порядку укладення даного договору
свідчить лише про значний обсяг відносин, що регулюються цим інститутом.

Універсальність конструкції управління передбачає більш широке коло
підстав його припинення, ніж підстав виникнення. Управління майном може
припинитися як за волевиявленням його сторін, так і за законом або
рішенням суду.

Перелік підстав припинення договору управління наведено в п. 1 ст. 1044
ЦК України. Отже, договір управління майном припиняється у разі:

1) загибелі майна, переданого в управління;

2) припинення договору за заявою однієї із сторін у зв’язку із
закінченням його строку;

3) смерті фізичної особи — вигодонабувача або ліквідації юридичної
особи — вигодонабувача, якщо інше не встановлено договором;

4) відмови вигодонабувача від одержання вигоди за договором;

5) визнання управителя недієздатним, безвісно відсутнім, обмеження його
цивільної дієздатності або смерті;

6) відмови управителя або установника управління від договору управління
майном у зв’язку з неможливістю управителя здійснювати управління
майном;

7) відмови установника управління від договору з іншої, ніж указана в
пункті 6 цієї частини, причини за умови виплати управителеві плати,
передбаченої договором;

8) визнання фізичної особи — установника управління банкрутом;

9) повного завершення виконання сторонами договору управління майном;

10) дострокового припинення управління майном, якщо це передбачено цим
договором, або за рішенням суду.

У підставах припинення договору управління майном знайшли своє
відображення особливості цього способу здійснення права власності на
чуже майно і в чужому інтересі.[15, с. 717]

Реальний і володільницький характер повноважень управителя майном та
неможливість їх здійснення у разі відсутності об’єкта управління
внаслідок його загибелі, тягне за собою припинення договору управління.
Договір припиняється за цією підставою у випадку загибелі (знищення)
об’єкта управління в цілому або певної його частини. До загибелі мають
прирівнюватися тривала відсутність об’єкта управління у зв’язку з
втратою володіння проти волі управителя, якщо це робить очевидною
неможливість належного виконання договору.

У силу загальних положень ЦК про право власності (ст. 323) ризик
випадкового знищення та випадкового пошкодження (псування) майна,
переданого в управління, несе його установник, якщо інше не встановлено
договором управління або законом.

Переважна більшість підстав припинення цього договору ґрунтується на
факторі довіри до особистості управителя, спроможного належно управляти
майном. Довіра вважається втраченою у випадку вчинення управителем
будь-яких дій (юридичних, фактичних, у тому числі аморальних), не
сумісних з неналежним виконанням договору управління. Втрата довіри до
особистості управителя має кваліфікуватися як неспроможність останнього
здійснювати управління майном. Вона визнається підставою для відмови
установника управління від договору.

Довіра до особистості управителя припиняється у разі припинення або
обмеження юридичного статусу цієї особи як суб’єкта права, що виключають
можливість належного виконання договору управління. Тому договір
управління припиняється у разі визнання управителя недієздатним,
безвісно відсутнім, обмеження його цивільної дієздатності або смерті.

Особистим характером договору управління обумовлені підстави його
припинення у випадку неможливості збереження складу учасників договору
управління. Тому договір управління припиняється у разі вчинення
будь-якої події або дії (смерть, ліквідація, відмова від договору), які
роблять очевидним неможливість подальшої участі в договорі однієї із
сторін, а також вигодонабувача.

Договір управління припиняється у випадку відмови установника управління
від договору з іншої, ніж неможливість управителя здійснювати управління
майном, причини за умови виплати управителеві плати, передбаченої
договором. Підстави припинення договору управління, передбачені пунктами
1—6, вважаються самостійними.

Забезпечення захисту інтересів кредиторів, у тому числі установників
управління майном, передбачає створення спрощених процедур звернення
стягнення на майно боржників шляхом призупинення виконання або
припинення договірних зобов’язань. Викладене обумовлює припинення
договору управління у разі визнання фізичної особи — установника
управління банкрутом (п. 8 ч, 1 ст. 1044 ЦК).

У разі відмови однієї сторони від договору управління майном вона
повинна повідомити другу сторону про це за три місяці до припинення
договору, якщо договором не встановлений інший строк.

Незважаючи на певну специфіку трьох форм відмови від договору управління
майном, що ведуть до його припинення (пункти 4, 6, 7), вони відповідають
загальним вимогам, які пред’являються до відмов від виконання договору.
Якщо договором не передбачено інший строк, то повідомлення про відмову
від його виконання повинно бути отримано іншою стороною не пізніше трьох
місяців до моменту його припинення (ч. 2 ст. 1044 ЦК). Це правило не
поширюється на відмову від договору вигодонабувача.

У разі припинення договору управління майном майно, що було передане в
управління, передається установникові управління, якщо інше не
встановлено договором. Наприклад, у випадку припинення управління
договором може передбачатися обов’язок управителя розпродати усі активи
управління і безкоштовно передати виручені кошти на благодійні цілі
конкретно визначеному або невизначеному колу вигодонабувачів. У випадку
припинення управління управитель зобов’язаний розпорядитися залишком
майна відповідно до вказівок установника або умов, передбачених
договором управління.

1.5. Відповідальність сторін за договором управління майном.

ЦК України закріплено підвищені вимоги щодо відповідальності за
договором управління майном.

Відповідно до ст. 1043 ЦК України управитель, який не виявив при
довірчому управлінні майном належного піклування про інтереси
установника управління або вигодонабувача, зобов’язаний відшкодувати
установникові управління завдані збитки, а вигодонабувачеві — упущену
вигоду.

Управитель відповідає за завдані збитки, якщо не доведе, що вони виникли
внаслідок непереборної сили, винних дій установника управління або
вигодонабувача.

Таким чином, управитель відповідає як за винно заподіяні, так і за
випадково виниклі збитки і може звільнитися від відповідальності, якщо
доведе, що збитки є результатом непереборної сили або дій установника чи
вигодонабувача.

Настання відповідальності за збитки, спричинені випадково, не означає,
що відповідальність управителя не має меж. Управитель звільняється від
відповідальності, якщо буде доведено неможливість виконання договору
внаслідок обставин непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних
у даних умовах обставин (форс-мажор) [23, с. 11].

Характеризуючи обставини, які можуть бути визнані обставинами
непереборної сили, ЦК України прямо вказує, що до таких обставин не
належать порушення обов’язків зі сторони контрагентів
боржника-управителя, відсутність на ринку потрібних для виконання
товарів, відсутність у боржника-управителя необхідних грошових засобів
тощо.

Винна відповідальність управителя передбачає порушення ним договірних
зобов’язань. Згідно зі ст. 610 ЦК України порушенням зобов’язання є
невиконання його або неналежне виконання. При здійсненні управління
можуть виникати два основні види порушень договірних зобов’язань з боку
управителя. По-перше, управитель може не забезпечити досягнення мети
управління. Якщо вона має підприємницький характер, то порушення
полягатиме у відсутності виплат вигодо-набувачу. В договорах управління
грошовими коштами договори можуть містити умову про виплату доходу у
вигляді визначеного проценту на вкладений капітал. Відсутність виплат є
підставою для стягнення доходу за позовом вигодонабувача. По-друге,
довірчий управитель може не забезпечити фізичну схоронність майна,
переданого в управління. В цьому випадку він відповідає за втрату,
нестачу або пошкодження майна.

Особливість відповідальності управителя зумовлена його одночасним
виступом в якості боржника установника і вигодонабувача, які мають право
вимагати відшкодування збитків. Збитками вважаються втрати, яких
установник або вигодонабувач зазнали у зв’язку зі знищенням або
пошкодженням майна, що перебуває в управлінні, а також витрати, які
наведені особи зробили або мусять зробити для відновлення свого
порушеного права. Упущеною вигодою є доходи, які вигодонабувач міг би
реально одержати за звичайних обставин, якби його право не було
порушене.

Установник управління не має права на відшкодування упущеної вигоди,
якщо за умовами договору всі вигоди від майна, що перебуває в
управлінні, отримує інша особа (вигодонабувач), а не установник.
Установник має право на відшкодування упущеної вигоди, якщо він є єдиним
або одним із вигодонабувачів.

Управитель відповідає за порушення зобов’язання третіми особами
(замісниками), на яких було покладено його виконання. Відповідно до ст.
1041 ЦК України управитель несе відповідальність за дії обраного ним
замісника як за власні.

У разі невиконання або неналежного виконання зобов’язання, що випливає з
договору управління, будь-якою третьою особою (повірений тощо),
обов’язок виконати зобов’язання покладається на управителя, в разі
невиконання ним зобов’язань з управління він відповідає перед
установником та вигодонабувачем за порушення зобов’язання.

Відповідно до п. З ст. 528 ЦК України третя особа (вигодонабувач) у разі
небезпеки втратити своє право на майно, що перебуває в управлінні
внаслідок звернення кредитора на це майно, може задовольнити вимогу
кредиторів без згоди управителя (боржника). У цьому разі третя особа
стає на місце кредиторів за зобов’язаннями і застосовуються правила
статей 512—519 ЦК України (перехід прав кредиторів третіх осіб).

Управитель відшкодовує завдані ним збитки (установнику та
вигодонабувачеві) у повному обсязі, якщо законом або договором не
передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі. Якщо
управитель, що порушив зобов’язання з управління, одержав завдяки цьому
доходи, то розмір збитків, які відшкодовуються вигодонабувачеві у
зв’язку з неодержанням ним доходів, не може бути меншим від тих доходів,
що їх одержав порушник прав (довірчий управитель).

Управитель відшкодовує реальні збитки і упущену вигоду, завдані ним при
простроченні виконання зобов’язання.

Відповідно до ст. 612 ЦК України управитель, який прострочив виконання,
відповідає перед установником за завдані простроченням збитки і за
неможливість виконання, що випадково виникла після прострочення. Якщо
внаслідок прострочення управителя виконання втратило інтерес для
установника, він може відмовитися від виконання договору управителем і
вимагати відшкодування збитків.

Якщо за невиконання або неналежне виконання зобов’язання за договором
управління майном встановлено неустойку (штраф, пеню), то її
стягуватимуть у повному розмірі понад відшкодування збитків відповідно
до ст. 624 ЦК України.

Неустойкою (штрафом, пенею) є визначена законом або договором управління
майном грошова сума, яку боржник (довірчий управитель) повинен сплатити
кредиторові (установникові управління) у разі невиконання або
неналежного виконання зобов’язання (зокрема, у разі прострочення).

Відповідно до ст. 552 ЦК України сплата неустойки не позбавляє
управителя від виконання зобов’язання в натурі або відшкодування збитків
за виконання зобов’язання. Кредитори (установник та вигодонабувач) мають
право на свій розсуд зажадати замість сплати неустойки і відшкодування
заподіяних управителем збитків тільки виконання ним зобов’язання в
натурі, якщо це відповідає їх (кредиторів) інтересам.

Угодою сторін управління може бути передбачено стягнення тільки
неустойки без відшкодування збитків (виключна неустойка) або можливість
стягнення за вибором установника неустойки чи збитків (альтернативна
неустойка), або неустойки, стягуваної в зарахування відшкодування
збитків (залікова неустойка).

Таким чином, відповідальність за договором управління майном є
договірною (за характером зобов’язання) та підвищеною (за способом
відповідальності).

За суб’єктним складом відповідальність за договором управління майном є
різновидом відповідальності за множинності осіб.

Відповідно до п. 2 ст. 1043 ЦК України управитель несе субсидіарну
відповідальність за боргами, що виникли у зв’язку із здійсненням ним
довірчого управління, якщо вартості майна, яке перебуває в управлінні,
недостатньо для задоволення вимог кредиторів.

На управителя поширюються загальні положення про субсидіарну
відповідальність. За змістом ст. 619 ЦК України субсидіарна
відповідальність передбачає, що договором або законом може бути
передбачена, поряд із відповідальністю боржника, додаткова (субсидіарна)
відповідальність іншої особи — управителя. До пред’явлення вимоги
управителю кредитор повинен пред’явити вимогу до основного боржника —
установника управління. Якщо установник відмовився задовольнити вимогу
кредитора або кредитор не одержав від нього в розумний строк відповіді
на пред’явлену вимогу, кредитор може пред’явити вимогу в повному обсязі
до управителя — особи, яка несе субсидіарну відповідальність. Кредитор
не може вимагати задоволення своєї вимоги від управителя, якщо ця вимога
може бути задоволена шляхом зарахування зустрічної вимоги до
установника, як основного боржника. Управитель повинен до задоволення
вимоги, пред’явленої йому кредитором, повідомити про це установника, а у
разі пред’явлення позову — подати клопотання про залучення установника
(як основного боржника) до участі у справі.

У разі недотримання цих вимог управителем установник (як основний
боржник) має право висунути проти регресної вимоги управителя
заперечення, які він мав проти кредитора.

Згідно з п. З ст. 1043 ЦК України субсидіарна відповідальність
управителя настає також у разі вчинення правочинів з перевищенням
наданих йому повноважень або встановлених обмежень, за умови, що треті
особи, які беруть участь у правочині, доведуть, що вони не знали і не
могли знати про перевищення управителем повноважень або встановлених
обмежень. У цьому разі установник управління може вимагати від
управителя відшкодування завданих ним збитків.

Таким чином, вчинені управителем правочини з перевищенням наданих йому
повноважень або встановлених обмежень визнаються укладеними в інтересах
установника за умови відсутності вини третіх осіб, які беруть в
укладенні таких правочинів.

Вина третьої особи, яка бере участь у правочині, презюмується, якщо
перевищення наданих повноважень або встановлених обмежень управителя є
або має бути очевидним для контрагента, виходячи із поведінки сторін,
змісту правочину, усталеної практики укладення подібних правочинів,
звичаїв ділового обороту та інших обставин, що мають істотне значення.
Наприклад, для третьої особи має бути очевидним перевищення управителем
встановлених обмежень у разі укладення без згоди установника договору
застави майна, переданого в управління, оскільки наявність такої згоди
прямо перебачена положеннями ЦК України про управління майном.

Відповідно до п. З ст. 1038 ЦК України у правочинах щодо майна,
переданого в управління, які вчиняються у письмовій формі, вказується,
що вони вчинені управителем.

Згідно з п. З ст. 1038 ЦК України у разі відсутності вказівки про те, що
письмові правочини щодо майна, переданого в управління, вчинено
управителем, останній зобов’язується перед третіми особами особисто.

Положення ЦК України про управління не містять норм про зобов’язання з
правочинів, учинених управителем із перевищенням наданих йому
повноважень і встановлених для нього обмежень, на які поширюються
загальні положення ЦК про вчинення правочинів з перевищенням
повноважень.

ЦК України містить положення про вчинення правочинів представником з
перевищенням повноважень і відступлення вказівок комітента, згідно з
якими правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень,
створює, змінює, припиняє цивільні права та обов’язки особи, яку він
представляє, лише у разі подальшого схвалення правочину цією особою (ст.
241 ЦК України), або якщо цього вимагають інтереси комітента і
комісіонер не міг попередньо запитати комітента або не одержав у
розумний строк відповіді на свій запит (ст. 1017 ЦК України).

Закріплені в ЦК України терміни «перевищення наданих повноважень» і
«перевищення встановлених обмежень» вимагають їх визначення та
розмежування.

Управителеві надаються невизначено широкі повноваження, з урахуванням
мети управління та особливостей майна, переданого в управління,
визначені договором та законом. Тому перевищенням наданих управителеві
повноважень вважатиметься здійснення цих повноважень всупереч меті та
цільовому призначенню майна, яке перебуває в управлінні. Перевищення
встановлених управителеві обмежень передбачає виникнення останніх на
підставі договору або за законом та вчинення правочинів за відсутності в
управителя достатніх повноважень.

Юридичне значення розмежування «встановлених обмежень» і «наданих
повноважень» полягає в різних підставах правочинності їх перевищення.
Для визнання правочинним правочину, вчиненого з перевищенням
встановлених обмежень, необхідно подальше схвалення такого правочину
довірителем. Довірена особа має право перевищувати надані їй
повноваження, якщо цього вимагають інтереси довірителя і довірена особа
не могла попередньо запитати довірителя або не одержала у розумний строк
відповіді на свій запит.

Таким чином, зобов’язання з правочинів, учинених управителем із
перевищенням наданих йому повноважень і встановлених для нього обмежень,
несе управитель особисто, крім випадків подальшого схвалення
установником правочину, або якщо перевищення наданих йому повноважень
вимагають інтереси установника та вигодонабувача і управитель не міг
попередньо запитати установника або не одержав у розумний строк
відповіді на свій запит, або коли треті особи, які беруть участь у
правочині, доведуть, що вони не знали і не повинні були знати про
перевищення управителем повноважень або встановлених обмежень.

Отже, управитель, який є ніби гарантом доходів від довіреної йому
власності (майна), несе відповідальність за неналежну дбайливість
стосовно майна, а, отже, і за інтересами установника управління
(вигодонабувача). Якщо управитель забув покласти цінні папери до сейфа,
де вони повинні зберігатися, або, наприклад, отримати відсотки за
облігаціями, то він повинен відповідати за це. Проте, якщо, наприклад,
управитель уклав розумну частку довірчого майна у цінні папери, які
вважалися на той момент доброю інвестицією, а через кілька років ці
цінні папери несподівано втратили цінність, управитель не буде
відповідати. Якщо він мав свободу дій і знав нарівні з іншими, що дана
інвестиція невдала, але не намагався це виправити, він буде нести
відповідальність.

Крім невиконання або неналежного виконання своїх обов’язків, підставою
для відповідальності може бути порушення управителем норм закону: обман
(наприклад, неправильне використання основного майна або доходу в
інтересах інших осіб, а не установника чи вигодонабувача, що тягне за
собою відшкодування збитків і кримінальне покарання), несплата податків,
несанкціоноване використання коштів зі шкодою для доходу довіреного
майна тощо.

Правозастосовна практика управління майном на основі довірчої власності
у країнах англосаконського права і управління майном у країнах
континентального права сформувала відповідні умови відповідальності
фідуціарних власників та управителів [19, с. 82].

Наприклад, у США на управителях лежить два основні види обов’язків:

залишатись лояльними (тобто відданими) інтересам корпорації і виявляти
належну дбайливість і турботу (due care), перший з яких полягає у
неотриманні особистих вигід від ведення справ корпорації;

обов’язок провести «розумний збір інформації перед прийняттям рішень».

За Правилами ділових рішень (The Business Jadgment Rule), суд не має
права заднім числом обговорювати рішення управителя і покладати на нього
вину, якщо той не мав особистого інтересу, був добросовісним, виявляв
належну дбайливість і (у деяких штатах) якщо при цьому не було збитків
для активів корпорації. Щоб зрозуміти, як діяла б «обережна і розумна
людина у схожій ситуації» (prudent man rule), дедалі частіше судді
намагаються оцінити рівень інформованості довірчого управителя щодо
проблеми, яку той намагався вирішити. Якщо в управлінні майном було
зайнято кілька управителів («довірчих власників»), то вони відповідають
перед вигодонабувачем (бенефіціантом) солідарно.

Розділ ІІ. Окремі аспекти управління майном

2.1. Управління майном неповнолітніх

Згідно ст.242 ЦК, батьки (усиновлювачі) є законними представниками своїх
малолітніх та неповнолітніх дітей [2]. Опікун є законним представником
малолітньої особи та фізичної особи, визнаної недієздатною. Законним
представником у випадках, встановлених законом, може бути інша особа.

Управління майном неповнолітнього, відповідно до статей 177 і 178
Сімейного кодексу (далі — СК) [1], здійснюють батьки (усиновителі) без
спеціального на те призначення або опікуни та піклувальники (далі —
законні представники). Межі цього управління залежать від ступеня
дієздатності неповнолітнього. Майном, що належить дитині віком до 15
років, законні представники, від імені неповнолітнього, управляють і
розпоряджаються самостійно, а віком від 15 до 18 років — управляють
разом з неповнолітніми, а розпоряджаються ним самі неповнолітні. Однак
при здійсненні угод з майном, що виходять за межі побутових, вони діють
тільки за згодою законних представників (ст. 32 ЦК).

Для законних представників встановлені єдині правила щодо виконання дій
стосовно майна неповнолітнього. Вони закріплені у статтях 177-178 СК і
визначають: порядок укладення угод з участю законних представників та
угод, для укладення яких потрібний дозвіл органів опіки і піклування;
умови розпорядження доходами неповнолітніх; угоди, які не вправі
укладати законні представники.

Порядок управління майном неповнолітніх, умови його відчуження,
зберігання належного їм майна, сум та інших цінностей, виконання інших
дій, пов’язаних зі збереженням майна і управлінням ним визначаються
Правилами опіки та піклування, затвердженими 26 травня 1999 р. [6].

Вони встановили право органів опіки і піклування щодо захисту житлових
прав неповнолітніх (пп. 6.1—6.5), умови зберігання грошей і цінних
паперів (п. 2.12). Однак питання щодо порядку управління майном
неповнолітніх, умов його відчуження та зберігання, виконання дій,
пов’язаних з його зберіганням і управління, залишились не визначеними.

Якщо звернутися до набутого віками правотворчого досвіду
державно-правового регулювання сімейних відносин різних держав, то можна
побачити, що проблема визначення порядку управління майном неповнолітніх
не нова.

Так, в римському приватному праві щодо такого порядку вже в 195 р. було
заборонено опікуну відчужувати землі малолітнього, роблячи виняток лише
для оплати боргів. При цьому угода повинна була бути дозволена
магістратом і у випадку, коли опікун був уповноважений на таке
відчуження спадкоємцем в заповіті. У IV ст. заборона поширюється і на
рухомі речі, не піддані тлінню. Імператорська канцелярія передбачала
особливу турботу опікуна про збереження майна підопічного, наказуючи,
наприклад, зберігати дорогоцінні метали у вигляді скарбів, а оборотні
засоби вміщувати в нерухомість або віддавати в зростання. Встановлюється
відповідальність опікуна за сulpа (вину), яка накладалася на нього
тільки за умисно вчинені дії. З 314 р. така відповідальність
гарантується генеральною іпотекою підопічного на майно опікуна. При
Юстиніані передбачалась відповідальність опікуна за допущену
необачливість така ж саме, як і щодо власних справ .

В цивільному праві Російської імперії XIX сторіччя, якщо дитина не
досягла повноліття, батьки на праві опікунів управляли її майном; якщо ж
досягла, то сама робила це, незалежно від того, чи дісталось їй майно
від батьків шляхом виділу або придбання. Але вважалось, що батьківська
влада стосовно майна неповнолітніх дітей не має самостійного значення.
Це означало, що батьки розпоряджалися та управляли майном дітей на праві
опіки за правилами, визначеними для опікунів в цілому, і діяли під
наглядом тих опікунських установ, яким підкорялися опікуни, що
призначалися урядом. Виняток було зроблено для випадку, коли для користі
малолітнього від батьків вимагалася безвідкладна дія від імені дитини. З
припиненням опіки над своїми дітьми батьки були зобов’язані передати все
майно, що знаходилось в їх управлінні, а також одержані від нього доходи
дітям або особі, в управління якої переходило це майно. Російське
законодавство не Дозволяло батькам користуватися навіть незначною
частиною доходів з майна своїх дітей. Недоторканим вважалось навіть
майно дітей, зароблене під керівництвом батьків .

Щодо кожної вікової категорії діяли різні правила, детально
регламентуючи, наприклад, права малолітнього безпосередньо управляти
своїм маєтком, здійснювати різного роду угоди. Опікун повинен був
здійснювати стосовно майна підопічного — на свій розсуд або з дозволу
опікунського відомства — всі ті дії, які міг би здійснювати сам
підопічний, будучи дієздатним. Але продаж і застава нерухомого майна
підопічного здійснювались не інакше, як з дозволу Правлячого сенату як
вищої опікунської установи, і допускались тільки: для розділу між
співспадкоємцями; для платежу боргів підопічного, коли вони не могли
бути виплачені з його доходів; коли витрати по утриманню нерухомого
майна перевищували користь, одержувану від нього.

Вважаючи, що дача дозволу на продаж нерухомого майна — справа
адміністративна, у виняткових випадках передбачалося його надання і з
інших підстав, наприклад, доходи від його нерухомого майна були дуже
незначні й не було можливості утримувати підопічного. При одержанні
дозволу продаж майна здійснювався опікуном за вільною ціною. Але частіше
траплялося, що він завчасно знаходив покупця і обговорював з ним ціну,
тому при зверненні в Сенат за одержанням дозволу на продаж майна він вже
знав, кому буде продавати його і за яку ціну.

На таких же умовах дозволялося опікуну продавати коштовне рухоме майно,
що не підлягало тлінню, — золото, срібло, коштовне каміння тощо. Дрібні
ж рухомі речі, особливо ті, які підлягали легкому та швидкому псуванню,
наприклад, сукня, а також речі, які є доходами від майна, — природне
походження речей від землі, продавалися за власним розсудом. Право
опікуна здавати в оренду нерухомість (дворянський маєток) підопічного
було також обмежене: строк оренди не повинен був перевищувати одного
року після досягнення малолітнім 17-річного віку. На більш тривалий
строк орендний договір міг бути укладений тільки з дозволу Сенату.

Щодо капіталу підопічного опікун вправі був провадити тільки витрати,
необхідні для виховання самого підопічного і збереження його майна.
Вільний капітал, що залишався від цих витрат, опікун повинен був
помістити для одержання прибутку або в кредитні установи, або в приватні
руки, але під заставу, так, щоб його віддача капіталу в найм не
передбачала для підопічного ніякого ризику (або у крайньому разі ризику
значного); він міг перетворити цей капітал також в державні процентні
папери і облігації.

Для забезпечення підопічного опікун міг використати капітал і на свої
цілі, і для цього не обов’язково було одержувати дозвіл опікунського
відомства. В даному разі використання опікуном капіталу вважалося
самовільним, а неспроможність останнього віддати його до уваги не
бралася. У таких випадках із усієї маси майна опікуна виділявся капітал
підопічного, начебто він і не був опікуном використаний на його власні
потреби.

Опікуни повинні були всіляко піклуватися про забезпечення майнових
інтересів свого підопічного: нерухоме майно малолітнього опікун мав
утримувати або приводити в такий стан, щоб належні з нього доходи
одержувались сповна, а державні збори були виплачені своєчасно. Він мав
також піклуватися, щоб прибутки малолітнього збиралися в належний час, а
витрати здійснювались без надлишок. Для цього він мав був виключати всі
надлишки та розкішні забаганки у витратах, необхідних для тримання
малолітнього, його виховання та утримання обслуги, і правильно вести
доходні та витратні порічні книги.

Метою опіки та піклування було не тільки охорона майнових благ
неповнолітніх дітей, а й захист їх. Для досягнення тієї чи іншої цілі
служили найрізноманітніші правила. В їх числі були такі, які дозволяли
встановлювати опіку і піклування при житті батьків. Дані опікуни
зобов’язані були піклувалися про особу підопічного і перебували в такому
ж становищі, що і батьки підопічного. Але за свої труди вони щорічно
мали п’ять процентів одержуваного підопічним прибутку. Крім того,
передбачалось, що опікун міг і відмовитися від винагороди.

Разом з тим, при нехтуванні правами підопічного опікуни і піклувальники
відповідали власним своїм маєтком залежно від міри вчиненої або такої,
що могла б бути вчиненою для малолітнього втрати. Однак можливість для
підопічного вимагати від опікуна відшкодування збитків наставала тільки
після виходу з-під опіки.

На прикладі норм законодавства Древнього Риму та Російської імперії XIX
сторіччя бачимо, що підхід до регулювання порядку управління майном
неповнолітнього законним представником майже єдиний [18, с. 102]. В цих
державах, незважаючи на функціонування їх в різний період часу, діяли
норми, спрямовані, в першу чергу, на збереження та зростання цінного
майна неповнолітнього. Його відчуження допускалося у виняткових
випадках, визначених законодавцем.

Революція 1917 р. в Росії внесла корінні зміни в усі галузі суспільного
життя, в тому числі й в шлюбно-сімейні відносини.

Дослідження правових норм, які регулюють питання управління майном
неповнолітніх в Україні, Росії та інших республіках колишнього СРСР
після революції і до сучасних часів, свідчить, що такий конкретизований
порядок управління майном неповнолітніх зберігався і в Сімейних кодексах
1918 р. та 1927 р., що приймалися в Росії та Україні. Зазнав він змін
тільки після прийняття в 60-х роках загальносоюзних законодавчих актів
(Основ), на підставі яких кожна союзна республіка розробляла свій
кодекс. Щодо управління майном неповнолітніх почали передбачати, які
угоди не мали права укладати опікуни і піклувальники та для здійснення
яких був необхідний попередній дозвіл органів опіки і піклування. До
першої групи були віднесені наступні угоди: дарування від імені
підопічного, а також ті, які здійснювали опікун і піклувальник, його
подружжя та близькі родичі. До другої, — ті, що виходили за межі
побутових. Органи опіки і піклування могли обмежити право одного з
батьків або опікуна розпоряджатися вкладом підопічного, якщо це було
пов’язано з необхідністю захисту його інтересів. Ці правила діяли і щодо
угод, які укладали батьки (усиновителі) як опікуни (піклувальники) своїх
неповнолітніх дітей.

Отже, зі зникненням приватної форми власності відпала необхідність
конкретизованого порядку управління майном, яке спостерігалося в
Древньому Римі, в законодавстві Російської імперії XIX сторіччя і навіть
в законодавстві колишнього СРСР продовж з 1918 по 60-ті роки.

З 1992 р. в Україні з’являється приватна форма власності, суб’єктом якої
закон визнає і неповнолітнього. Чи потрібно в нашій державі знову таке
конкретизоване визначення порядку управління майном неповнолітніх?

Вважаю, необхідність у вирішенні цього питання гостро відчувається в
умовах переходу нашої країни до ринкової економіки. Саме в цей період
(порівняно з періодом посттоталітарного режиму) у власності
неповнолітніх частіше почало з’являтися цінне майно. Ним стає:
нерухомість, транспортні засоби, земельні ділянки, цінні папери і навіть
засоби виробництва. Сімейне законодавство, зокрема ч. 1 ст. 77 КпШС,
встановлювала правило, що за життя батьків діти не мають права на їх
майно, рівно як і батьки не мають права на майно дітей. Якщо, наприклад,
неповнолітня дитина є власником жилого будинку, автомобіля чи іншого
майна, одержаного за спадкоємством, то це майно є приватною власністю і
не змішується з майном її батьків, незважаючи на те, що останні
управляють ним до досягнення дитиною повноліття. Крім того, до
Цивільного кодексу України (п. 5 ст. 1370) включена спеціальна норма,
яка передбачає, що після припинення управління майном неповнолітніх
дітей батьки зобов’язані повернути їм майно, яким вони управляли [9, с.
27].

Не всі неповнолітні, навіть щодо приватизованих квартир (будинків) або
часток в них, залишаються їх власниками на тривалий час. На практиці
таке право власності неповнолітнього може порушуватись саме їх батьками
.

Крім того, при нормальних сімейних відносинах майже ніхто не задумується
над долею майна, що належить дітям. Але при розпаді сімейних відносин це
питання нерідко постає [17, с. 86].

Отже, необхідне особливе ставлення до дитини як самостійного суб’єкта
належних йому майнових прав.

В багатьох випадках навіть важко визначити причини шкоди, що завдається
неповнолітнім, а також притягнути опікуна до відповідальності. Тому,
законодавець має ввести деякі обмеження щодо діяльності опікуна і
особливо стосовно відчуження майна підопічного. Вони і повинні скласти
порядок управління майном неповнолітнього.

Якщо держава визнає свого громадянина з дня народження правоздатним, в
т.ч. носієм майнових прав і обов’язків, то тільки вона на період його
неповноліття має встановити єдиний порядок управління майном
неповнолітніх для всіх законних представників. Завдяки такому порядку
зберігалося б й прирощувалося майно неповнолітнього і в ніякому разі він
не позбавлявся б права на цінне майно, що з’явилося в його власності до
досягнення повноліття, оскільки основною метою покладення управління
майном неповнолітніх на законних представників є належний захист їх
майнових прав й інтересів.

2.2. Управління спадщиною.

Згідно ст. 1285 ЦК, якщо у складі спадщини є майно, яке потребує
утримання, догляду, вчинення інших фактичних чи юридичних дій для
підтримання його в належному стані, нотаріус, а в населених пунктах, де
немає нотаріуса, — відповідний орган місцевого самоврядування, у разі
відсутності спадкоємців або виконавця заповіту укладають договір на
управління спадщиною з іншою особою.

Коли проводяться дії щодо охорони спадкового майна і нотаріус визнає, що
у складі майна є таке, що потребує управління, тобто приватні
підприємства, рахунки, житлові будинки та інше, нотаріус у відсутності
спадкоємців або виконавця заповіту укладає договір на управління
спадщиною з іншою особою. Це може бути хто-небудь із родичів
спадкодавця, робітників підприємства, що належать спадкодавцю або коли
майно у подальшому перейде до держави — відповідальну особу органів
місцевого самоврядування. Договір, який укладається з такою особою, має
містити у собі умови, що дають право цій особі на управління майном або
грошовими заощадженнями спадкодавця, які пов’язані тільки з утриманням
спадкового майна (тобто підприємства, виплата заробітної плати
робітникам підприємства, оплата податків або комунальних платежів та
інше), але не повинні містити в своїх діях ніяких дій, які б зашкодили
інтересам спадкоємців або наносили їм збитки.

У договорі, який укладають між собою нотаріус та особа, що призначена
управляти спадковим майном, вказані умови щодо охорони майна, дата
договору, місце складання договору, місце знаходження спадкового майна,
що охороняється, розмір винагороди, що отримує особа, що управляє
спадщиною, а також дії, які ця особа зобов’язана виконувати для
збереження спадщини. Крім того нотаріус направляє листи органам та
підприємствам, яких це стосується про те, що його призначено керуючим
спадщиною, який для прийняття спадщини буде вчиняти усі дії щодо її
збереження.

Особа, яка управляє спадщиною, має право на вчинення будь-яких
необхідних дій, спрямованих на збереження спадщини до з’явлення
спадкоємців або до прийняття спадщини.

Охоронець майна не може використовувати майно для отримання прибутку на
свою користь, не може зловживати своїми обов’язками. По закінченні
строку щодо охорони майна охоронець або особа, що управляє майном,
представляє спадкоємцям звіт про свою діяльність про управління майном.
[15, с. 835]

Особа, що управляє майном, має право на плату за виконання своїх
обов’язків. Ця сума оговорюється вже в договорі, який заключається між
нотаріусом та особою, що управляє спадщиною. Право витребування цієї
сплати виникає у особи, що управляє спадщиною, при прийнятті
спадкоємцями спадщини, та розподіляється між ними пропорційно долі
успадкованого майна, що перейде до них. Якщо спадкоємці відмовляються
сплатити гроші за виконання їй своїх обов’язків по управлянню спадщиною,
така особа може звернутися до суду з позовом до спадкоємців. Коли особа,
що була призначена управляти спадщиною своїми діями, заподіяла шкоду або
використовувала своє призначення в корисних цілях, нотаріус, якщо це
стало йому відомо, має право звернутися до відповідальних органів з
заявою про розслідування діяльності такої особи, а спадкоємці можуть
звернутися до відповідальних органів та суду з позовом до особи, що
управляла спадщиною, про погашення понесених збитків.

2.3. Особливості управління цінними паперами

Особливості управління цінними паперами обумовлені їх подвійною правовою
природою, що знайшло відображення в існуванні прав на цінні папери і
прав з цінних паперів.

Під управлінням цінними паперами слід розуміти здійснення управителем
від свого імені повноважень володіння і розпорядження, або
інвестиційного консультування щодо переданих установником цінних паперів
та (або) грошових коштів для цілей їх інвестування в цінні папери в
інтересах установника або третіх осіб на умовах договору або інших
підставах, передбачених законом. Положення законодавства про управителів
цінних паперів поширюються на діяльність інвестиційного консультанта.
Інвестиційним консультантом визнається особа, яка не володіє цінними
паперами, але здійснює ініціювання прийняття рішень про вкладення цінних
паперів в об’єкти інвестування.

В управління можуть передаватися цінні папери та (або) кошти
інвестування. В управління можуть передаватися цінні папери, які
допускають здійснення особою-невласником від свого імені повноважень
управління та зберігання або управління, зберігання та розпорядження
такими цінними паперами. Не можуть передаватися в управління чеки,
депозитні та ощадні сертифікати, ощадні книжки на пред’явника, складські
свідоцтва і товаро-розпорядчі документи, за винятком їх наступного
інвестування або одночасної передачі з іншими цінними паперами чи
майном, які є припустимими об’єктами управління.

Кошти інвестування — це грошові кошти, прийняті в управління за умови їх
наступного інвестування в цінні папери, а в передбачених законодавством
випадках — інше майно, що знаходиться в управлінні. Коштами інвестування
вважаються також грошові кошти, які управитель отримає в результаті
стягнення їх з боржника установника управління. У договір управління
коштами інвестування обов’язково включається інвестиційна декларація
управителя, в якій зазначаються напрями і способи інвестування грошових
коштів установника, цілі інвестування, відомості про структуру активів,
яку управитель збирається підтримувати протягом терміну управління [15,
с. 719]

Передані в управління цінні папери враховуються на рахунках у цінних
паперах (депо) у депозитарії, а кошти інвестування перераховуються на
рахунок управління. На рахунок управління надходять усі кошти, отримані
в результаті здійснення управління, а на рахунок депо — цінні папери.

Згідно з договором про відкриття рахунку у цінних паперах зберігач
відкриває на ім’я управителя рахунок у цінних паперах, вказуючи, що
рахунок відкритий для управителя, для обліку цінних паперів, що належать
йому на праві довірчої власності, а також зазначає обмеження щодо цих
цінних паперів.

При передачі в управління цінних паперів може бути передбачено
об’єднання цінних паперів у фонди спільного (колективного) інвестування,
які формуються за рахунок цінних паперів, переданих в управління різними
особами. Управління цінними паперами при спільному (колективному)
інвестуванні здійснюється шляхом випуску і розміщення інвестиційних
сертифікатів (іпотечних, фонду операцій з нерухомістю тощо), результати
інвестування яких враховуються на рахунку управління управителя.

Сертифікат є різновидом боргових цінних паперів, що засвідчує право
власника на отримання частки майна (чистих активів фонду операцій
нерухомості, у платежах за іпотечними активами тощо)у грошовій формі
після закінчення строку, на який був створений відповідний фонд, або
після настання строку виконання зобов’язань за договорами про іпотечний
кредит, та право вимагати дотримання обмежень прав довірчої власності
управителем.

Порядок випуску, розміщення, умов виплати доходу та обліку інвестиційних
сертифікатів регулюються законами та нормативно-правовими актами
Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку України.

2.4. Особливості операцій з довірчого управління майном

Відповідно до чинного законодавства операції з довірчого управління
майном здійснюють довірчі товариства. їх діяльність регулюється Декретом
Кабінету Міністрів України від 17 березня 1993 р. «Про довірчі
товариства» [5].

Відповідно до цього нормативно-правового акта довірче товариство — це
товариство з додатковою відповідальністю, яке здійснює представницьку
діяльність відповідно до договору, укладеного з довірителями майна щодо
реалізації їх прав власників. Учасники довірчого товариства відповідають
за його зобов’язаннями своїми внесками в статутний фонд, а у разі
недостатності цих сум — додатково належним їм майном у п’ятикратному
розмірі до внеску кожного учасника.

Таким чином, особливістю довірчого товариства є предмет його діяльності,
а також те, що розмір додаткової відповідальності учасників товариства у
вигляді визначення кратності до внеску учасника визначається
безпосередньо у законодавстві. Майном довірителя є кошти, цінні папери і
документи, що засвідчують право власності довірителя.

Учасники довірчого товариства відповідають за його зобов’язаннями своїми
внесками до статут, фонду, а за недостатності цих сум — додатково
належним їм майном у 5-кратному розмірі до внеску кожного учасника.
Установчий договір довірчого товариства має передбачати домовленість про
відповідальність за зобов’язанням перед комерційним банком та
довірителями майна. Якщо засновники довірчого товариства не здійснюють
протягом З місяців після реєстрації товариства внесок до його статут,
фонду, комерційний банк припиняє ведення рахунків цього товариства.
Фінансовий стан засновників довірчого товариства (крім фізичних осіб) у
разі їх спроможності здійснювати внески до статут, фонду перевіряється
аудитором (аудиторською фірмою). Довірче товариство має розрахунковий
рахунок у комерційному банку, що здійснює довірчі операції та забезпечує
відповідальність за зберігання власних коштів і майна довірителів.
Відносини між. товариством і комерційним банком визначаються угодою, яка
має відповідати типовому договору, що затверджується Фондом держмайна
України та Нацбанком України. Послуги, які довірче товариство надає
довірителям майна, називаються довірчими операціями. Від імені довірчого
товариства довірчі операції здійснюють його учасники — довірені особи.
Вони особисто виконують свої зобов’язання перед довірителями майна.
Вартість майна не повинна сумарно перевищувати частки довір, особи у
статут, фонді товариства.

Відповідно до ст. 4 Декрету «Про довірчі товариства» довірче товариство
може здійснювати такі види операцій:

— для громадян — схоронність і представницькі послуги для
обслуговування майна довірителів;

— для юридичних осіб — розпорядження майном, агентські послуги, ведення
рахунків для власників цінних паперів і управління голосуючими акціями,
переданими довірчому товариству шляхом участі у загальних зборах
акціонерів товариства.

довірче товариство здійснює також операції, пов’язані з розміщенням
приватизаційних паперів, у т. ч. для товариства покупців. Це стає
можливим після подання до комерційного банку дозволу (ліцензії) Фонду
держмайна України на право представницької діяльності з приватизаційними
паперами. Джерелом прибутків довірчого товариства є плата, яку отримують
довір, особи за довірчі операції. Розмір плати, якщо інше не передбачене
законодавством, встановлюється у договорі між довірителями майна та
довір, особою. Облік і контроль за діяльністю довірчого товариства щодо
розміщення приватизаційних паперів здійснюється у порядку, встановленому
Фондом держмайна України, НБУ та Міністерством фінансів України [16, с.
228].

Іншими спеціальними нормативно-правовими актами, що регулюють діяльність
довірчих товариств, є Типовий договір на обслуговування комерційним
банком довірчого товариства, затверджений наказами Фонду державного
майна України і Національного банку України від 24 грудня 1993 р. та від
18 лютого 1994 р. №583/30 [8], а також Типовий договір довірчого
товариства з довірителем майна, затверджений наказом Фонду державного
майна України, Міністерства фінансів України та Антимонопольного
комітету України від 30 серпня 1995 р. №1116/143/7/Н [7].

Висновки

Таким чином, розглянувши загальні положення договору управління майном
та окремі його підвиди, можна зробити наступні висновки:

управління майном — це будь-які юридичні і фактичні дії, вчинювані з цим
майном управителем від свого імені згідно з договором;

за договором управління майном одна сторона (установник управління)
передає другій стороні (управителеві) на певний строк майно в
управління, а друга сторона зобов’язується за плату здійснити від свого
імені управління цим майном в інтересах установника управління або
вказаної ним особи (вигодонабувача);

юридичні ознаки договору: взаємний, реальний та відплатний;

предметом будь-якого договору завжди є певна правомірна дія, зумовлена
його змістом. Предметом договору можуть бути: а) підприємство як єдиний
майновий комплекс; б) нерухома річ; в) цінні папери; г) майнові права;
ґ) інше майно. При цьому, майно, передане в управління, має бути
відокремлено від іншого майна установника управління та від майна
управителя;

під об’єктом управління майном необхідно розуміти сукупність переданих
управителю майна та/або майнових прав, а також плодів та доходів,
пов’язаних з ними суб’єктивних прав та обов’язків, що виникли або
отримані в результаті вчинення дій щодо здійснення управління;

договір управління укладається в письмовій формі. Договір управління
нерухомим майном підлягає нотаріальному посвідченню і державній
реєстрації;

строк договору управління майном встановлюється у договорі управління
майном. Якщо сторони не визначили строку договору управління майном, він
вважається укладеним на п’ять років;

сторонами договору управління майном, а значить і суб’єктами договірного
(зобов’язального) правовідношення, що виникає на його підставі, є
установник управління — кредитор, і управитель (боржник), а у випадках,
передбачених договором, — третя особа — вигодонабувач. Установником
управління завжди є власник майна. Управитель має особисто виконувати
покладені на нього обов’язки з управління майном. Але у деяких випадках,
чітко визначених законом, йому дозволяється передати свої повноваження
іншій особі (замісникові);

істотними умовами цього договору є перелік майна, що передається в
управління, розмір і форма плати за управління майном;

зміст договірного правовідношення з управління майном складають права та
обов’язки його суб’єктів;

управління майном може припинитися як за волевиявленням його сторін, так
і за законом або рішенням суду;

ЦК України закріплено підвищені вимоги щодо відповідальності за
договором управління майном. Управитель відповідає як за винно
заподіяні, так і за випадково виниклі збитки і може звільнитися від
відповідальності, якщо доведе, що збитки є результатом непереборної сили
або дій установника чи вигодонабувача. Управитель звільняється від
відповідальності, якщо буде доведено неможливість виконання договору
внаслідок обставин непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних
у даних умовах обставин (форс-мажор);

порушенням зобов’язання є невиконання його або неналежне виконання;

при здійсненні управління можуть виникати два основні види порушень
договірних зобов’язань з боку управителя. Управитель може не
забезпечити, по-перше, досягнення мети управління, по-друге, фізичну
схоронність майна, переданого в управління;

особливість відповідальності управителя зумовлена його одночасним
виступом в якості боржника установника і вигодонабувача, які мають право
вимагати відшкодування збитків;

таким чином, відповідальність за договором управління майном є
договірною (за характером зобов’язання) та підвищеною (за способом
відповідальності);

управління майном неповнолітнього здійснюють законні представники;якщо у
складі спадщини є майно, яке потребує утримання, догляду, вчинення інших
фактичних чи юридичних дій для підтримання його в належному стані,
нотаріус, а в населених пунктах, де немає нотаріуса, — відповідний орган
місцевого самоврядування, у разі відсутності спадкоємців або виконавця
заповіту укладають договір на управління спадщиною з іншою особою.

Перелік використаних джерел

Сімейний кодекс України від 10 січня 2002 року // ВВРУ.— 2002. — №
21-22.

Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року. — К.: Істина, 2003.

Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та
іпотечні сертифікати: Закон України від 19 червня 2003 року // ВВР. —
2004 — № 1. — ст. 1

Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві
житла та операціях з нерухомістю: Закон України від 19 червня 2003 року
// ВВР. — 2003. — № 52. — ст.377.

Про довірчі товариства: Декрет Кабінету Міністрів України від 17
березня 1993 р. №23-93 // ВВР. — 1993. — № 19. — ст.207.

Правила опіки та піклування від 26 травня 1999 // Офіційний вісник
України. — 1999. — № 26. — Ст. 1252.

Типовий договір довірчого товариства з довірителем майна, затверджений
наказом Фонду державного майна України, Міністерства фінансів України та
Антимонопольного комітету України від 30 серпня 1995 р. №1116/143/7/Н//
Комп’ютерна бібліотека Інфодиск: законодавство України, ліцензія
1DCAAAFF.

Типовий договір на обслуговування комерційним банком довірчого
товариства, затверджений наказами Фонду державного майна України і
Національного банку України від 24 грудня 1993 р. та від 18 лютого 1994
р. №583/30 // Комп’ютерна бібліотека Інфодиск: законодавство України,
ліцензія 1DCAAAFF.

Жилинкова И.В. Право собственности супругов. — X., 1997. — С. 27

Цивільне право України: Підручник: У 2 кн./ О.В. Дзера (кер. авт. кол.),
Д.В.Боброва, А.С.Довгерт та ін.; За ред. О.В. Дзери, Н.С.Кузнєцової. —
К.: Юрінком Інтер, 2005. — Кн. 2. — 640 с.

Цивільне право України: Навч. посіб. / Ю.В.Білоусов, С.В.Лозінська,
С.Д.Русу та ін. — К.: Наукова думка: Прецедент, 2004. — 448 с.

Цивільне право України: Підручник / Є.О.Харитонов, Н.О.Саніахметова. —
К.: Істина, 2003.— 776 с.

Цивільне право України: Академічний курс: У 2 т. / За ред. Я.М.Шевченко.
— К.: Видавничий дім. — 2004.

Цивільне право України: Підручник: У 2 томах // За заг. ред. В.І.
Борисової, І.В. Спасибо-Фатєєвої, В.Л. Яроцького. – К.: Юрінком Інтер,
2004. – Т. 2.

Цивільний кодекс України: Коментар. Видання друге із змінами за станом
на 15 січня 2004 р.: За ред. Харитонова Є.О., Калітенко О.М. — X.: ТОВ
«Одіссей», 2004. — 856 с.

Юридична енциклопедія. У 6 томах. Т.2. – К.: Видавництво „Українська
енциклопедія” ім. М.П.Бажана, 1999. – 744 с.

Бічук Л. А. Захист права власності неповнолітнього на нерухоме майно //
Право України. — 1999. — № 6. — С. 85-86

Бічук Л. Управління майном неповнолітнього: деякі пропозиції // Право
України. — 2000. — 101- 105.

Бородовський С. Щодо укладення, зміни і розірвання договору в цивільному
праві України // Право України. — 2004. — № 12. — с. 80-83.

Луць В. В. Контракти у підприємницькій діяльності: Навч. посібник. — К.:
Юрінком Інтер, 1999.

Луць В. Проблеми договірного регулювання майнових відносин // Українське
комерційне право. — 2003. — № 4. — С. 24.

Майданик Р. А. Траст: собственность и управление капиталами. -— К.:
Наук, думка, 1995.

Слюсаревський М. М. Цивільно-правова відповідальність за порушення
договору довірчого управління майном // Підприємництво, господарство і
право. — 1997. — № 12. — С. 11—12.

PAGE

PAGE 6

Похожие записи