ЦИВІЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

1. ПОНЯТТЯ ТА ВИДИ ДЖЕРЕЛ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

Після визначення предмета та методу цивільного права необхідно
з’ясувати, де і в яких формах знаходять вираження ті норми .права, що в
сукупності складають поняття «цивільне право», тобто, необхідно
визначитися стосовно джерел цивільного права.

Цивільне право являє собою сукупність правових норм, що регулюють
майнові та деякі особисті немайнові відносини. Цивільне законодавство —
це сукупність нормативних актів, в яких містяться дані норми. Тому
«цивільне право» і «цивільне законодавство» — це різні поняття.

Відмінність між галуззю права і галуззю законодавства є загальновизнаною
в теорії права; норми однієї галузі права можуть знаходитися в
нормативних актах, що відносяться до різних галузей законодавства.

Термін «джерела права» може застосовуватися у різних значеннях. В
юриспруденції під джерелами цивільного права звичайно розуміють
нормативні форми (способи) вираження волі народу і держави (наприклад, в
прийнятих у встановленому порядку компетентними органами актах, в яких
містяться норми права).

З трьох відомих історії основних форм (джерел) права, а саме — звичай,
прецедент і нормативно-правовий акт, для українського цивільного права
характерною і майже єдиною формою є нормативно-правовий акт.

Форми, які використовує держава для втілення своєї волі у вигляді
цивільно-правових норм, досить різноманітні.

За юридичною силою та територіальною ознакою джерела цивільного права
поділяються на:

А. Закони.

Б. Інші правові акти, в яких містяться норми цивільного права: укази
Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, нормативні
акти міністерств та відомств, виконавчої влади.

В. Діючі (ті, що не втратили сили) нормативні акти Союзу РСР та
Української РСР.

Г. Норми міжнародного права і міжнародні договори.

Закони. Закон є основною формою правотворення в Україні. За ступенем
юридичної сиди закони поділяються на основні (конституційні) і звичайні,
тобто ті, що приймаються на підставі Конституції.

Конституція України має найвищу юридичну силу, закони та інші нормативні
акти приймаються на основі Конституції. Для цивільного права особливе
значення мають ст. ст. 13, 14, 41 Конституції, в яких встановлюються
цивільно-правові засади регулювання відносин власності, та ст. ст.
21—24, 27—34, які визначають основні права і обов’язки громадян України,
зміст правоздатності громадян в нормах цивільного права.

Закони, які приймаються на базі Конституції, називаються звичайними. За
сім років незалежності в Україні прийнято понад 900 законів, і в
більшості з них містяться норми цивільного права.

Згідно з Конституцією України (ст. 92), виключно законами України
визначаються:

— права та свободи громадян, гаранти цих прав і свобод;

— правосуб’єктність громадян;

— правовий режим власності;

— правові засади та гарантії підприємництва; правила конкуреиції та
норми антимонопольного регулювання;

— засади цивільно-правової відповідальності та ін.

Закони в державі приймаються в різні часи, тому вони потребують
відповідної систематизації. Зведення законів у ту чи іншу систему без
зміни їхнього змісту називається інкорпорацією. Так, за останні роки
видані збірники нормативних актів із страховою, транспортного
законодавства, законодавства про інтелектуальну власність тощо.

Систематизація нормативного матеріалу, коли діючі правовії норми істотно
доопрацьовуються, виключаються застарілі норми, усуваються прогалини та
колізії в правовому регулюванні і потім видається новий закон в
систематизованому вигляді, називається кодифікацією, а її результат —
кодексом. Кодекс — це законодавчий акт, в якому об’єднані і
систематизовані норми права, що регулюють певну область суспільних
відносин. Головним кодифікаційним актом цивільного права є Цивільний
кодекс, один з найважливіших законів України.

Чинний ЦК України — результат другої республіканської кодифікації
цивільно-правових норм. Він був. затверджений Верховною Радою УРСР 18
липня 1963 p. і введений в дію з 1 січня 1964 p.1

ЦК України 1963 p. був прийнятий ще з часів, коли Україна; входила до
складу Союзу РСР, і тому сьогодні в ньому не відображені ті новації
політичного та суспільного життя країни, господарювання, що з’явилися
останнім часом. Як наслідок реально існує досить багато колізій між
нормами нових законів і нормами чинного Цивільного кодексу. Крім того,
нові закони, які інколи приймалися поспіхом, нерідко суперечать один
одному, а закладені в них норми не завжди є достатньо обгрунтованими. Ці
обставини обумовлюють необхідність проведения нової кодифікації.

Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 24 березня 1992 р. було
утворена робочу групу з метою розробки нового ЦК України. Робота над
проектом була завершена в березні 1996 р., після чого він був переданий
на розгляд Верховної Ради і громадськості. Зміст проекту нового ЦК
України складають 8 книг («Загальна частина», «Особисті немайнові права
фізичних осіб», «Речеве право». «Право інтелектуальної власності»,
«Зобов’язальне право», «Сімейне право», «Спадкове право», «Міжнародне
приватне право»), до складу яких входить 1621 стаття.

До цивільних кодифікаційних актів слід також відне-cти: «Повітряний
кодекс України», закони України «Про власність», «Про підприємства в
України», «Про господарські товариства».

Інші нормативні акти. Елементами системи цивільного законодавства поряд
із законами є також укази Президента України, постанови та розпорядження
Кабінету Міністрів України, нормативні акти міністерств та відомств. З
метою забезпечення законності актів відомчого законодавства, їх
відповідності законам і підзакон-ним актам, Указом Президента України
від 3 жовтая 1992 р. (із змінами від 21 вересня 1998 р.) введено
державну реєстрацію нормативно-правових актів, що видаються
міністерствами, іншими органами виконавчої влади, органами
господарського управління за контролю, якщо ці акти стосуються прав,
свобод та законних інтересів громадян або мають міжвідомчий характер.
Державну реєстрацію відомчих нормативних актів, прийнятих центральними
органами, здійснює Міністерство юстиції України, а реєстрацію актів
місцевих органів управління — управління юстиції областей і міст Києва
та Севастополя.

Постановами уряду затверджені такі важливі нормативні акти, як «Статут
залізниць» (6 квітня 1998 р.), «Порядок державної реєстрації суб’єктів
підприємницької діяльності» (25 травня 1998 p.).

На рівні відомств прийняті такі акти, як «Типовий договір оренди
державного майна (19 квітня 1996 p.), «Порядок посвідчення договорів
відчуження земеляних ділянок» (б червня 1996 p.), «Інструкція про
порядок державної реєстрації права власності на об’єкти нерухо-мого
майна, що перебувають у власності юридичних та фізичних осіб» (9 червня
1998 р.).

До підзаконних актів, в яких можуть міститися норми цивільного права,
відносяться і рішення та розпорядження нормативного характеру місцевих
органів влади. Голови місцевих державних адміністрацій, органи місцевого
самоврядування в межах своїх повноважень приймають рішення, які
стосуються питань, пов’язаних з правилами ведення торгівлі в даній
місцевості, оренди нежилих приміщень тощо. Так, розпорядженням Київської
міської державної адміністрації від 17 червня 1998 р. «Про заходи щодо
реалізації в м. Києві молодіжної житлової політики» визначається порядок
створення молодіжних житлово-будівельних кооперативів, умови укладання
кредитних угод про інвестування у житлове будівництво. В межах
адміністративного району це розпорядження є обов’язковим для виконання.

До нормативних актів цивільного законодавства відносяться також
затверджені відповідними державними органами управління примірні статути
кооперативних та інших громадських організацій.

Нормативні акти Союзу РСР та Української РСР. У відповідності з Законом
України від 12 вересня 1991 p. «Про правонаступництво України» і
Постановою Верховної Ради України «Про порядок тимчасової дії на
території України окремих актів законодавства Союзу РСР» закони
Української РСР та інші акти, ухвалені Верховною Радою УРСР, діють на
території України, оскільки вони не суперечать законам України,
ухваленим після проголошення незалежності України, а акти законодавства
Союзу РСР з питань, які не врегульовані законодавством України, діють на
території республіки до прийняття відповідних актів законодавства
України за умови, що вони не суперечать Конституції та законам України2.

В числі цих актів великий масив складають підза-конні нормативні акти.
Серед них: «Положення про поставку продукції виробничо-технічного
призначення» і «Положення про поставку товарів народного споживання»
(затверджені Радою Міністрів СРСР і чинні з 1 серпня 1988 p.); «Правила
про договори підряду на капітальне будівництво» (затверджені РМ СРСР 26
грудня 1986 p.); «Інструкція про порядок приймання продукції
виробничо-технічного призначення та товарів народною споживання за
кількістю» (затверджена Держа-вним арбітражем СРСР 15 червня 1965 p.);
«Примірний статут житлово-будівельного кооперативу» (затверджений
постановою РМ УРСР 30 квітня 1985 p.).

Норми міжнародного права і міжнародні договори. Законом України від 11
грудня 1991 р. «Про дію міжнародних договорів на території України»
встановлено, що «укладеш і належним чином ратифіковані Україною
міжнародні договори становлять невід’ємну частину національного
законодавства України і застосовуються в порядку, передбаченому для норм
національного законодавства». Коли такий порядок не встановлено,
пріоритет, згідно з нормами міжнародного права, мають норми міжнародних
договорів.

Це положення прямо підкреслено в ст. 4 Закону України «Про підприємства
в Україні»: «Якщо міжнародним договором або міжнародною угодою
встановлені інші правила, ніж ті, що містять законодавство про
підприємства, то застосовуються правила міжнародного договору або
міжнародної угоди».

В проекті нового ЦК України передбачається, що цивільні відносини можуть
регулюватися звичаєм ділового обігу, тобто правилом поведінки, яке не
передбачене актами законодавства, але є усталеним, таким, що широко
застосовується у певній сфері підприємництва і не суперечить цивільному
законодавству або договору. З певним застереженням можна вести мову про
використання звичаєвих правил вже сьогодні. Так, ст. 149 Кодексу
торговельного мореплавства України передбачає, що за відсутності угоди
сторін щодо тривалості часу вантажних робіт, розміру плати перевізнику
за простій, розмір винагороди за дострокове закінчення розвантаження
визначається відповідно до термінів і ставок, прийнятих у відповідному
порту.

Крім вертикальної системи зв’язку нормативних актів (тобто класифікації
нормативних актів за їх юридичною силою) цивільне законодавство має і
так звану горизонтальну систему. Принципом її побудови є виокремлення і
групування актів щодо того та іншого предмета регулювання (відносини по
передачі майна у власність, тимчасове користування, по наданню послуг,
виконанню робіт тощо).

За дією ознакою можна виділити тауі складові частини цивільного
законодавства, як транспорте законодавство, законодавство страхове,
торговельне, будівельне, орендне, про інтелектуальну власність та ін.

Так, транспортне законодавство, як сукупність нормативних актів,
визначає основні правові, економічні і організаційні засади діяльності
транспорту, правовий статус транспортних організацій, їх взаємовідносини
з клієнтурою, умови перевезення, організацію безпеки руху на транспорті
тощо. Серед нормативних актів цієї категорії можна назвати: «Повітряний
кодекс України»

(1993); «Кодекс торговельного мореплавства України»

(1994); закони України «Про транспорт» (1994), «Про залізничний
транспорт» (1996), а також — «Статут автомобільного транспорту» (1969);
«Статут залізниць» (1998). На кожному виді транспорту діють окремі
правила перевезення. Оновлюючи транспортне законодавство, Кабінет
Міністрів України затвердив «Правила надання послуг пасажирам
автомобільного транспорту» (18 лютого 1997 p.), «Порядок обслуговування
громадян залізничним транспортом» (19 березня 1997 p.), а Міністерство
транспорту України «Правила перевозок вантажів автомобільним
транспортом» (14 жовтня 1997 p.), «Порядок і умови організації
перевезень пасажирів та багажу автомобільним транспортом» (21 січня 1998
p.).

Страхове законодавство регулює відносини між страховиками (страховими
компаніями) і страхувальниками щодо захисту майнових прав і інтересів
громадян та юридичних осіб у випадку настання певних подій. Серед
основних нормативних актів цієї категорії назвемо: Закон України «Про
страхування» (1996); «Положення про обов’язкове особисте страхування від
нещасних випадків на транспорті» (14 серпня 1996 р.); «Положення про
порядок і умови проведення обов’язкового страхування цивільної
відповідальності власників транспортних засобів» (28 вересня 1996 р.);
«Положення про порядок проведення діяльності страховими посередниками»
(18 грудня 1996 р.); «Положення про порядок і умови проведення
обов’язкового авіаційного страхування» (13 липня 1998 p.);

окремі положення про порядок і умови державного обов’язкового
страхування — військовослужбовців, працівників МВС, прокуратури, суддів,
митників, депутатів та ін.

Торговельне законодавство. Окрім Закону України «Про захист прав
споживачів» (1991 p.), згадаємо також:

«Порядок заняття торговельною діяльністю і правила торговельного
обслуговування населення» (8 лютого 1995 p.); «Правила комісійної
торгівлі непродовольчими товарами» (13 березня 1995 p.); «Правила
продажу непродовольчих товарів» (27 травня 1996 p.); «Правила продажу
продовольчих товарів» (28 груди» 1994 p.);

«Правила торгівлі транспортними засобами і номерними агрегатами» (8
грудня 1995 p.); «Правила торгів на ринках» (12 березня 1996 p.),
«Правила торгівлі у розстрочку» (1 липня 1998 p.); окремі правила
роздрібної торгівлі: алкогольними напоями, примірниками аудіовізуальних
творів, нафтопродуктами та ін.

Законодавство про інтелектуальну власність. До цієї групи відносяться
Закони України: «Про авторське право і суміжні права» (23 грудня 1993
р.); «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі.» (15 грудня 1993
p.);

«Про охорону прав на промислові зразки» (15 грудня 1993 р.), «Про
охорону прав на сорти рослин» (21 квітня

1993 p.); «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг»; «Правила
складання і подання заявки на видачу патенту України на винахід і
корисну модель» (17 грудня

1994 p.) та ін.

Відповідні нормативні акти складають зміст будівельного законодавства,
законодавства про оренду, банківського та ін.

2. ЗНАЧЕННЯ СУДОВОЇ ПРАКТИКИ

Під судовою практикою звичайно розуміють ті положення (рішення) судів,
які виробляються судами при розгляді певної категорії справ (наприклад,
щодо встановлення батьківства, відшкодування шкоди, яка заподіяна
джерелом підвищеної небезпеки тощо).

Рішення суду по конкретній справі мають обов’язкову силу лише для
суб’єктів цієї справи і, звичайно, джерелом права вони не є. Джерелом
права не можуть вважатися і узагальнення судової практики з певних
категорій справ3, позиції колегії в цивільних справах Верховного Суду
України4.

Разом з тим судова практика тісно пов’язана з джерелами права і має
важливе значення в цивільному законодавстві.

По-перше, саме за допомогою судової практики встановлюється таке
розуміння і тлумачення закону, яке розкриває його зміст і розвиває його
положення.

По-друге, саме цивільна практика є вихідною базою для цивільного
законодавства. Завдяки судовій практиці в нормативному порядку
урегульовуються відносини, які до цього цивільним законодавством не
регламентувалися. Так, чинний ЦК України не містить положень щодо
відшкодування витрат, які особа зазнала при веденні чужої справи без
доручення. Але на практиці такі справи виникали, і суди змушені були їх
вирішувати. Як наслідок цього, в проекті нового ЦК, України з’явилася
окрема глава: «Ведення чужих справ без доручення».

По-третє, застосування цивільно-правових норм на практиці дозволяє
з’ясувати, наскільки ефективною і повною є діюча норма, виявити
прогалини, неточності, суперечності, які закладені в ній, усунути їх і
цим самим удосконалити норму права. Так, ст. 36 Закону України «Про
нотаріат» від 2 вересня 1993 p. забороняє приватним нотаріусам
посвідчувати договір довічного утримання, в той час як Указом Президента
України від 23 серпня 1998 p. таке обмеження вже не передбачене.

З метою забезпечення правильності рішень, які виносять суди. Пленуму
Верховного Суду України надано право давати судам керівні роз’яснення,
чим досягається єдність судової практики по однорідних справах. У
відповідності зі ст. 12 Арбітражно-процесуального кодексу України право
давати роз’яснення арбітражним судам з питань практики застосування
законодавства України, яке регулює відносини в господарській сфері,
надано Вищому арбітражному суду України.

Питання щодо правової природи постанов Пленуму Верховного Суду України є
дискусійним в юридичній літературі. На думку одних вчених, ці постанови
є тлумаченнями норм права, мають офіційний характер і є складовими тих
норм, які тлумачаться; в силу цього вони набувають значення джерела
права.

Більшість цивілістів вважають, що правова норма і її тлумачення — явища
різного роду. Якщо тлумачення визнавати частиною тієї норми, яка
підлягає тлумаченню, то тим самим відкривається можливість зміни норми
шляхом її тлумачення.

Відсутність єдиної думки з цього питання обумовлюється й діяльністю
Верховного Суду України, який інколи встановлює, по суті, правила
нормативного характеру, хоча не є нормотворчим органом. Так, в п. З
Постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 р. «Про
практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування
шкоди» зазначається, що володілець джерела підвищеної небезпеки не
відповідає за шкоду, заподіяну цим джерелом, якщо доведе, що воно вибуло
з його володіння внаслідок протиправних дій інших осіб, а не з його
вини. Але ж існує спеціальна норма ЦК України, яка передбачає умови
звільнення від відповідальності володільця джерела підвищеної небезпеки.
В цій нормі називаються дві виключні підстави:

непереборна сила і умисел потерпілого (ст. 450).

Зазначимо, що у відповідності до ст. 147 Конституції України право
офіційного тлумачення законів надано Конституційному Суду України.

Керівні роз’яснення Верховного Суду України з питань застосування
чинного законодавства при розгляді окремих категорій цивільних справ е
обов’язковими для всіх судів України. Серед останніх постанов назвемо
такі: «Про судову практику в справах по відшкодуванню моральної
(немайнової) шкоди» від 31 березня 1995 p. № 4; «Про судову практику у
справах за позовами про захист права приватної власності» від 22 грудня
1995 p. № 20; «Про практику застосування судами земельного законодавства
при розгляді цивільних справ» від 25 грудня 1996 p. № 13.

Постанови Пленуму Верховного Суду публікуються в окремих збірниках і в
періодичних юридичних виданнях («Вісник Верховного Суду України», «Право
України», «Збірник поточного законодавства, нормативних актів,
арбітражної і судової практики», «Юридичний вісник», «Закон і бізнес» та
ін.).

Серед постанов Пленуму Вищого арбітражного суду України і роз’яснень
Президії Вищого арбітражного суду України наведемо наступні: «Про деякі
питання практики застосування Закону України «Про підприємництво»» від 6
серпня 1997 p. № 02/5/276; «Про деякі питання практики застосування
Закону України «Про банкрутство'»‘ від 18 листопада 1997 р. № 02/5/444.

Постанови Пленуму Вищого арбітражного суду та роз’яснення Президії
Вищого арбітражного суду України публікуються в спеціальному виданні
«Збірник рішень та арбітражної практики Вищого арбітражного суду
України», а також в наведених вище виданнях.

Отже, судова і арбітражна практика мають важливе значення в тлумаченні,
удосконаленні і застосуванні цивільного законодавства.

3. ДІЯ ЦИВІЛЬНИХ ЗАКОНІВ

Для правильного застосування правової норми в кожному конкретному
випадку необхідно з’ясувати:

— чи діє ця норма на момент її застосування (дія закону в часі);

—чи підлягає вона застосуванню на даній території (дія закону у
просторі);

— чи поширюється ця норма на конкретну особу (дія закону щодо кола
осіб).

Дія закону в часі. Дія цивільно-правових норм у часі починається з
моменту вступу їх у силу і продовжується до моменту, коли вони втрачають
правову силу у встановленому законом порядку. Визначення моменту вступу
6 дію конкретного нормативного акта має велике практичне значення,
оскільки за загальним правилом нормативні акти не мають зворотної сили,
тобто їх дія поширюється лише на ті конкретні правовідносини, які
виникли після вступу закону в дію.

У відповідності зі ст. 94 Конституції України, закон вступає в силу
через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не
передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування.

Порядок набутая чинності законів, актів Президента України, Кабінету
Міністрів визначений Указом Президента України від 10 червня 1997 р.
«Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та
набрання ними чинності» (зі змінами і доповненнями, внесеними Указом
Президента від 4 грудня 1997 p.).

У відповідності зі ст. З Указу Президента «Про державну реєстрацію
нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади»
від 3 жовтня 1997 p. (зі змінами від 21 травня 1998 p.),
нормативно-правові акти, то видаються міністерствами, іишими органами
виконавчої влади, органами господарського управління та контролю і
зачіпають права, свободи і законні інтереси громадян або мають
міжвідомчий характер, набувають чинності через 10 днів після їх
реєстрації, якщо в цих актах не встановлено пізнішого строку набрання
ними чинності.

Держава гарантує кожному громадянинові право знати свої права та
обов’язки. В ст. 57 Конституції України прямо передбачено, що закони та
інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки громадян,
не доведені до відома населення у встановленому законом порядку, є
нечинними.

Офіційними друкованими виданнями, в яких публікуються закони і
підзаконні нормативні акти, є «Відомості Верховної Ради України»,
«Офіційний вісник України», газети «Урядовий кур’єр» і «Голос України».

Нормативні акти уряду також публікуються в «Збірнику урядових
нормативних актів України» та в «Зібранні законодавства України».
Постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України в періодичних
юридичних виданнях.

Як вже зазначалося, після набрання чинності закон діє на майбутній час.
Тому при появі нового закону попередній зберігає свою чинність по
відношенню до тих фактів, які виникли протягом часу, коли він діяв. Як
виняток в самому законі може бути зазначено, що він (або окремі його
положення) поширює свою дію на правовідносини, які виникли і до його
прийняття, тобто закону може бути спеціально надана зворотня сила.

Так, у ст. 5 Указу Президії Верховної Ради Української РСР від 9 грудня
1963 р. «Про порядок введення в дію Цивільного і Цивільно-процесуального
кодексів Української РСР» передбачається, що встановлені ст. ст. 45—60
ЦК України правила про наслідки недійсності угод поширюються на угоди,
визнані недійсними після введення в дію Кодексу, незалежно від того,
коли ці угоди було укладено.

Дія закону в просторі. Нормативно-правові акти, в тому числі і
цивільно-правові, діють на всій території України. Закони, нормативні
акти міністерств та відомств, центральних органів управління — також
діють на всій території країни, а акти місцевих органів — на території
відповідної області (міста, району).

В окремих випадках у законах і в інших нормативних актах може бути
передбачено, що вони підлягають застосуванню лише в певних
адміністративно-територіальних одиницях, тобто дія такого акта обмежена
визначеними ним адміністративними кордонами. Наприклад, дія Указів
Президента України від 18 червня 1998 р. «Про спеціальні економічні зони
та спеціальний режим інвестиційної діяльності в Донецькій області» та
«Про спеціальну економічну зону «Славутич»» поширюється, відповідно, на
окремі міста та райони Донецької області та на місто Славутич Київської
області.

Дія закону щодо кола осіб. Цивільні закони України поширюють свою дію на
всіх осіб (фізичних і юридичних), які знаходяться на території України,
якщо інше не передбачено в самому законі або не випливає з його змісту.
Але деякі цивільно-правові норми розраховані на певне коло осіб — тільки
на громадян (наприклад, правила щодо підстав та умов оголошення
громадянина померлим) або тільки на юридичні особи (правила щодо підряду
на капітальне будівництво).

Іноземні громадяни та особи без громадянства користуються тими самими
правами і свободами, а також несуть такі ж самі обов’язки, як і
громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи
міжнародними договорами України.

4. АНАЛОГІЯ ЗАКОНУ І АНАЛОГІЯ ПРАВА

Норми цивільного права регулюють найбільш типові й характерні для
певного етапу суспільного розвитку майнові та немайнові відносини. Але
навіть найдосконаліша система права не може охопити всю різноманітність
суспільних відносин, які потребують правового регулювання.

Так, безпосередньо в Цивільному кодексі відсутня правова регламентація
багатьох питань, які виникають на практиці у зв’язку з медичним
обслуговуванням, внутрішніми перевезеннями пасажирів місцевим
транспортом, функціонуванням громадського харчування та іншими видами
повсякденного обслуговування.

Законодавець в ст. 4 ЦК України прямо зазначає, що цивільні права та
обов’язки можуть виникати з дій громадян і організацій, які хоч і не
передбачені в законі, але в силу загальних засад і змісту цивільного
законодавства породжують цивільні права і обов’язки.

Зміни в політичному житті й недоліки законодавчої техніки також сприяють
тому, що окремі суспільні відносини залишаються поза полем правового
регулювання.

Під прогалиною в праві звичайно розуміють випадки, коли певні суспільні
відносини потребують правового регулювання, але воно не передбачене
конкретним законом, правовою нормою.

Засобом усунення прогалин є правотворчість: прийняття нових норм або
редагування застарілих. Але суди не можуть чекати, поки прогалину в
праві усуне законодавець, і не надавати захисту інтересам громадян і
організацій, посилаючись на відсутність нормативної бази.

Вихід полягає в тому, що суду надається право розглядати такого роду
справи за допомогою аналогії.

Аналогія закону і аналогія права як засоби усунення прогалин в
законодавстві передбачені в ст. 11 ЦПК України: «В разі відсутності
закону, який регулює спірні відносини, суд застосовує закон, який
регулює подібні відносини, а за відсутності такого суд виходить із
загальних засад і змісту законодавства України».

Перший вид аналогії ( за відсутності закону, який регулює спірні
відносини) носить назву «аналогія закону», другий (за відсутності і
закону, який регулює спірні відносини, і закону, який регулює подібні до
спірних відносини) — «аналогія права».

Аналогія закону має місце, якщо:

1) відносини, щодо яких виник спір, за своїм характером потребують
цивільно-правового регулювання;

2) ці відносини не регулюються якимись конкретними нормами права;

3) вирішення спору, який виник, не можливе, виходячи із засад і змісту
законодавства;

4) є закон, який регулює схожі відносини і який може бути застосований
за аналогією.

Вирішуючи справу шляхом використання аналогії закону, суд повинен не
лише послатися на конкретну норму закону, а й обґрунтувати, чому він
вважає можливим її застосувати. В певних випадках законодавець з метою
«нормативної економії» сам вказує на необхідність застосувати
аналогічний закон. Так, до договору міни застосовується ціла низка норм
(статей), які регулюють відносини, що виникають за договором
купівлі-продажу. В проекті ЦК України передбачено, що до відносин за
договором контрактації, не врегульованих правилами щодо контрактації,
застосовуються загальні положення про договір купівлі-продажу і правила
про договори поставки, якщо інше не передбачено договором, законом або
іншими правовими актами.

Зустрічаються і більш суттєві прогалини в законі. В ньому бувають
відсутні не лише прямі норми, але й аналогічні. Такі прогалини
заповнюються за допомогою аналогії права. При використанні аналогії
права необхідно зазначати, якими засадами і змістом цивільного
законодавства суд керується, оскільки без такого детального
аргументування рішення суду вважається необгрунтованим.

Похожие записи