Реферат

на тему:

Боротьба з корупцією – першочергове завдання на шляху реалізації
європейського вибору України

Однією із найважливіших складових сучасного історичного моменту України
є максимально швидке формування повноцінного, вільного від корупції
громадянського суспільства. Успішне розв’язання проблеми протидії
корупції є пріоритетом держави, і оскільки Україна проголосила
європейський вибір, особливої актуальності набуває досягнення
відповідності між задекларованими цілями і повсякденною дійсністю. Ця
справа для нашої держави така ж важлива, як і утвердження реальної
демократії у політичному житті, побудова соціально орієнтованих ринкових
відносин у вітчизняній економіці та її інтеграція до глобальної
економіки.

Світова спільнота розглядає корупцію на сучасному етапі як одну з
найбільших загроз правопорядку, демократії, правам людини, чесності та
соціальній справедливості, що заважає економічному розвитку та становить
реальну загрозу моральним підвалинам суспільства. Принципово важливим є
розуміння того, що корупція унеможливлює побудову громадянського
суспільства.

Багатьом країнам світу вдалося створити ефективний механізм протидії
корупційним проявам. До них можна віднести Фінляндію, Данію, Нову
Зеландію, Ісландію, Сінгапур, Швецію, Канаду, Нідерланди, Люксембург,
Норвегію, Австралію, Швейцарію, Велику Британію, Австрію, Ізраїль, США,
Чілі, Ірландію, Німеччину та ін. [1]. Усі вони мають деякі особливості в
організації антикорупційної діяльності, але спільними для них є:

– бажання організації активної протидії корупційним проявам;

– створення відповідної правової бази;

– правові реформи. Але вони лише частково розв’язують проблему. Щоб
одержати віддачу, вони повинні бути тісно поєднані з іншими напрямами
боротьби з корупцією: економічними, фінансовими, соціальними,
організаційними та навіть культурними;

– реальна, гарантована незалежність правоохоронної системи країни;

– залучення до протидії корупційним проявам громадських організацій.

В Україні також упродовж останніх двох десятиріч проблема корупції та
боротьби з нею залишалася і продовжує залишатися однією з
найпріоритетніших. Розроблена і діє система заходів протидії і боротьби
з цим негативним суспільним явищем. Створена та удосконалюється
нормативна база по боротьбі з корупційними проявами, хабарництвом та
посадовими злочинами. Проте, такий досвід боротьби з корупцією та
відповідного аналізу, який накопичено в інших країнах, у нашій державі
дотепер відсутній.

Законодавча база з протидії корупції в Україні налічує сьогодні більше
100 законів України, указів, розпоряджень Президента України, постанов
Кабінету Міністрів України, галузевих нормативних документів. Дана
система містить багато нормативно-правових актів як базових для усіх
сфер соціального життя, так і тих, предметом яких є окрема галузь
національної економіки чи певна сфера суспільних відносин. До останніх
відносимо закони України “Про Вищу раду юстиції”, “Про банки і
банківську діяльність” “Про Конституційний суд України”, “Про міліцію”,
“Про Національний банк України”, “Про місцеві державні адміністрації” та
ін. Крім законів України, існує низка підзаконних нормативно-правових
актів. Проте, всі вони приймалися у різні часи, різними органами, у ряді
випадків – без наукового обґрунтування, через що і виникали колізії,
протиріччя та невідповідність один одному. На жаль, доводиться
констатувати, що різноманітні заходи щодо подолання корупції, які
плануються і здійснюються сьогодні в державі, дуже слабко пов’язуються
із зусиллями щодо наведення порядку в економіці, а законодавчі акти, які
регламентують економічні реформи, нерідко поспіхом прийняті, недосконалі
і, головне, не завжди передбачають відповідні механізми з нейтралізації
зловживань [2].

Отже, правова система боротьби з корупцією в Україні ґрунтується на
великій кількості законів і нормативно-правових актів: у деяких випадках
оцінка дієвості цих правових актів і взаємозв’язку між ними має певні
труднощі, що почасти пояснюється їх великою кількістю.

Суперечить загальноприйнятим нормам права як нечіткість законодавчих
визначень самого цього поняття “корупція”, так й інститут
відповідальності за корупційні діяння. Виходячи з міжнародних
нормативних актів, під корупцією розуміються безумовно кримінально
карані діяння, що мають набагато більший ступінь суспільної небезпеки,
ніж просто окремі факти хабарництва, підкупу чиновників чи зловживання
владою. А в українському законодавстві корупція як кримінально правове
явище не визначена, в чинному Законі України “Про боротьбу з корупцією”
йдеться лише про адміністративну відповідальність за корупційні дії.

Такий підхід явно принижує суспільну небезпеку корупції як
політико-правового явища і, як показує практика застосування
вищезазначеного Закону, дезорієнтує не тільки громадськість, але й
правоохоронні органи, націлюючи останні на гонитву за цифрою складених
“протоколів про корупцію”. З одного боку, встановлений розмір
матеріальної відповідальності настільки мізерний, що не спроможний
зупинити корупціонера у сприянні ним вирішенню будь-якого питання для
зацікавленої особи, за яке він одержить винагороду у сотні разів більшу,
ніж розмір штрафу. З іншого, – експерти вважають, що форма звільнення з
посади за даним Законом внесла тільки плутанину в характер юридичної
відповідальності, оскільки усунення з посади є заходом
кримінально-процесуальним і при адміністративному розслідуванні
застосовуватись не може. А заборона займатися певною діяльністю – міра
кримінального законодавства, яка може бути винесена тільки вироком суду.
Чинне антикорупційне законодавство настільки розпливчате, що одне й те ж
корупційне діяння можна кваліфікувати і як проступок (правопорушення), і
як злочин [3].

Представляється, що існує необхідність в удосконаленнях, які б привели
кримінальні злочини у відповідність до міжнародних стандартів (таких, як
Конвенція про корупцію ООН, Конвенція Ради Європи про кримінальну
відповідальність за корупцію і Конвенція ОЭСР про боротьбу з дачею
хабарів іноземним державним посадовим особам при здійсненні міжнародних
ділових операцій) та які б, зокрема, забезпечили взаємодоповнюваність і
гармонізацію відповідних визначень злочинів між адміністративною
відповідальністю відповідно до Закону України “Про боротьбу з корупцією”
і Кримінальним кодексом України таким чином, щоб це визначення
поширювалося на всіх державних чи службових осіб у всіх органах
виконавчої, законодавчої і судової влади держави, включаючи органи
місцевого самоврядування, а також осіб, що представляють інтереси
держави в комерційних спільних підприємствах і в правліннях компаній.

Зокрема, слід уточнити елементи хабарництва через посередництво третьої
особи, розмежувати правопорушення, зв’язане з пропозицією хабара і
вимаганням хабара.

Таким чином, можна констатувати, що сьогодні закони у сфері боротьби з
корупцією працюють малоефективно, а окремі положення концептуальних
документів мають декларативний та загальний характер. У зв’язку з чим
невиконаною залишилася майже третина заходів Національної програми
боротьби з корупцією [4].

Верховна Рада України підтримала в першому читанні два законопроекти, що
розширюють перелік суб’єктів корупційних діянь та інших правопорушень,
пов’язаних із корупцією. Відповідно до одного з них до суб’єктів
корупційних діянь, а також інших правопорушень, пов’язаних із корупцією,
належать, крім інших, керівники та інші посадові особи державних
підприємств, установ і організацій.

Крім того, Парламент підтримав законопроект, відповідно до якого до
суб’єктів корупційних дій та інших правопорушень, пов’яза них із
корупцією, крім інших, належатимуть також прем’єр-міністр України,
перший віце-прем’єр України, віце-прем’єр-міністри, міністри Кабінету
міністрів, посадові особи Збройних сил України та інших військових
формувань [5].

Звичайно, недосконалість антикорупційного законодавства, його
безсистемність, необґрунтованість та непродуманість деяких положень є
причиною неефективної антикорупційної діяльності. Але слід зауважити, що
це не головна причина. Основна – відсутність у керівників виконавчої
влади та правоохоронних структур бажання бачити всю гостроту проблеми і
робити відповідні висновки, намагання підмінити серйозні оцінки
заспокійливою “еквілібристикою” цифрами. Здебільшого проблема полягає не
у недосконалості законодавчої бази стосовно протидії корупції, а в її
неефективному застосуванні.

Так, протягом багатьох років окремими міністерствами та відомствами не
виконувалися пункти планів заходів, спрямованих на боротьбу з корупцією,
які щорічно затверджуються Кабінетом Міністрів України, зокрема, щодо:

– підвищення кваліфікації державних службовців, керівників державних
підприємств, установ і організацій з питань запобігання та протидії
корупції і дотримання актів законодавства про державну службу із
залученням фахівців Головдержслужби, МВС, СБУ, Мін’юсту, Державної
податкової адміністрації, Держмитслужби та відповідних вищих навчальних
закладів і наукових установ;

– посилення роз’яснювальної роботи, спрямованої на запобігання і
припинення корупційних діянь у центральному апараті та підпорядкованих
органах, установах, підприємствах і організаціях, звернувши особливу
увагу на знання державними службовцями вимог законів України “Про
державну службу” та “Про боротьбу з корупцією”, положень Концепції
боротьби з корупцією на 1998–2005 роки та ін.

Малоефективними виявилися і профілактичні заходи, що здійснювалися
правоохоронними органами. Через неналежне документальне оформлення
виявлених фактів корупції провадження багатьох адміністративних справ
припиняється, а державні службовці, які вчинили ці правопорушення,
уникають передбаченої законом відповідальності.

В деяких органах виконавчої влади та в органах місцевого самоврядування
належно не використовується атестація державних службовців для
звільнення з посад осіб, які втратили довіру та порушують законодавство.

Резюмуючи вищенаведене, відзначимо, що впродовж останніх років в Україні
неодноразово проводились антикорупційні заходи, що зводились до
прийняття програм, указів, постанов, проведення нарад і т. ін. Однак,
відчутних результатів зазначені заходи не дали. Більше того, масштаби
корупції збільшились. Така ситуація значною мірою стала наслідком того,
що протидія корупції здійснювалась безсистемно. Головні зусилля
витрачались на окремі корупційні прояви, а не на усунення причин і умов,
що сприяють їм. Незавершеність формування правового поля, суперечливість
вимог одного закону вимогам інших стала причиною масового тиску на
державні органи, підбурювання їх до корупційних дій з боку
господарників, керівників підприємств різних видів власності з метою
захиститись від податкового тиску, різноманітних штрафів, стягнень і т.
ін. Систематичні доповнення податкового законодавства ще більше
ускладнили їх положення, вносячи нестабільність у практику бізнесу,
економіки, зменшуючи кількість інвесторів, і в цілому підриваючи
економічні засади держави та, врешті-решт, породжуючи корупцію. Реальної
ж протидії корупційним проявам в Україні по суті не велося. Це визнано
не лише фахівцями в галузі юриспруденції, а й на найвищому політичному
рівні нашої країни. Аналіз діяльності відповідних правоохоронних органів
є тому підтвердженням. Так, щорічно правоохоронними органами виявлялося
близько 7 тис. фактів корупційних діянь, однак, до адміністративної
відповідальності не притягнуто жодного державного службовця 1–2
категорії. Більше половини притягнутих до адміністративної
відповідальності за малозначні корупційні діяння – це сільські, селищні
голови, державні службовці найнижчої ланки.

Першопричиною такого стану справ слід визнати те, що за всі роки
існування незалежної української держави не вдалося досягти реального
функціонування в Україні загальновизнаних у світі державно-правових
принципів – верховенства права, найвищої пріоритетності прав і свобод
людини, у порівнянні з будь-якими іншими цінностями. Саме ці принципи
забезпечують демократичність влади, її змінюваність та повну
підконтрольність народу, а їх відсутність обов’язково веде до зростання
корумпованості влади. Один з головних прорахунків, допущених під час
організації владою протидії корупції в суспільстві, полягає в тому, що
ставка робилася на правоохоронні органи, а не на утворення нової системи
інституцій розвиненої економіки, які б комплексно охоплювали всі сфери
її діяльності.

Альтернативою цьому явищу може бути розробка та реалізація державної
антикорупційної політики України. В майбутньому Україні варто
проаналізувати і розглянути хід реалізації державних заходів для
боротьби з корупцією, що містяться в численних юридичних і стратегічних
документах. Такий аналіз буде сприяти визначенню чітких пріоритетів,
зосередженню уваги на їх реалізацію і мобілізацію широкої суспільної
підтримки для здійснення антикорупційних заходів.

З цією метою необхідно переглянути і реформувати регулятивну й
інституціональну базу та поточну практику відомств чи галузей, щоб
мінімізувати фактори, які сприяють корупції. Вважаємо, що в Україні слід
створити таку систему протидії корупції, яка б включала наступні
процедурні та інституціональні заходи:

– постійну звітність та гласність у питаннях виявлення корупції і
обговорення наслідків – покарання за корупційні дії. Щорічно керівники
відомств, на які покладено функції боротьби з корупцією, мають
доповідати Парламенту про виявлені факти корупції та вжиті заходи щодо
покарання осіб, причетних до корупції. Всі матеріали, пов’язані з
корупційними діями, якщо вони не торкаються системи національної
безпеки, обов’язково мають стати доступними для громадськості;

– розробку системи моніторингу можливих місць виникнення корупційних дій
у державних та громадських організаціях і суворого контролю за
діяльністю осіб, які там працюють;

– створення системи прав і обов’язків посадових осіб із визначенням міри
відповідальності за порушення посадової етики та корупційні прояви.
Система має визначати також правила поведінки щодо виправлення допущених
порушень;

– основною мірою покарання за корупційну дію повинна бути заборона
працювати у державних організаціях та втрата всіх соціальних пільг, які
надає державна служба, наприклад пенсійного і соціального
обслуговування;

– у всіх організаціях, зокрема у міністерствах, відомствах, слід
створити служби внутрішньої безпеки, обов’язком яких є реєстрація та
виявлення помилок чиновників, їх навмисних чи випадкових порушень діючих
правил і відповідних наслідків таких порушень. Державні організації
повинні прагнути заохочувати позитивні дії посадових осіб. Система
заохочень має бути спрямована на те, щоб чиновнику було вигідно й у
матеріальному, й у моральному плані поводитися чесно;

– організувати систему підбору осіб на посади, вразливих до корупції.
Кожен чиновник має право ознайомитися з інформацією, що характеризує
його як з позитивного, так і з негативного боків;

– створити спеціальну систему навчання чиновників, яка б роз’яс нювала,
зокрема, політичну, суспільну шкоду корупції та можливі наслідки участі
у ній;

– утворити систему державної безпеки по боротьбі з корупцією на кшталт
спеціальної поліції, що володіє значними повноваженнями з виявлення
корупційних проявів. Вважаємо, що настав час створити Національне бюро
розслідування як окремого незалежного правоохоронного органу.

Доцільно також було б здійснювати моніторинг корупційної ситуації
урядовими організаціями та спеціальними підрозділами міліції, Служби
безпеки України, ДПА, а також РНБО, якій передано функції
Координаційного комітету по боротьбі з корупцією і організованою
злочинністю, і яка є незалежною від міністерств та державних відомств і
громадських організацій. Ці організації мають досліджувати можливі
корупційні прояви, а у випадку виявлення інформувати органи
розслідування. Причому, отримана інформація повинна в обов’язковому
порядку доводитися до громадськості. Дуже важливою є незалежність цих
організацій від керівництва міністерств та відомств, чиї чиновники
можуть бути причетними до корупції. Слід також постійно навчати
чиновників запобіганню можливим корупційним діям та координувати роботу
різних внутрішньовідомчих служб по боротьбі за чистоту державних
органів.

Важливу роль у боротьбі з корупцією мають відігравати засоби масової
інформації, які повинні обнародувати випадки корупції і проводити
незалежні розслідування. Особливу увагу слід звернути на розгортання
через усі засоби масової інформації широкої пропагандистської і
просвітницької діяльності серед громадськості, спрямованої на
усвідомлення переваг доброчинності, як основи розвитку суспільства,
небезпеки негативних наслідків корупції, формування громадської думки
щодо необхідності ведення боротьби з цими негативними явищами. В той
самий час необхідно передбачити, щоб наклепницькі повідомлення не
призводили до втрати суспільної довіри та репутації відповідних джерел
інформації.

 

Список використаних джерел

1. http://www. transparency. org.

2. Камлик М.І. Проблеми боротьби з корупцією та напрями протидії //
Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика). –
К. – 2002. – № 6. – С. 22.

3. Романюк Б.В. У боротьбі з організованою злочинністю та корупцією
важливі конкретні дії // Боротьба з організованою злочинністю і
корупцією (теорія і практика). – К. – 2004. – № 9. – С. 30.

4. Азаров М.Ю. Проблеми практичного застосування норм Закону України
“Про боротьбу з корупцією” // Боротьба з організованою злочинністю і
корупцією (теорія і практика). – К. – 2003. – № 8. – С. 50.

5. Дедалі все ширше коло корупціонерів // Дзеркало тижня. – 2004. – № 52
(527).

Л.М. Доля. Боротьба з корупцією – першочергове завдання на шляху
реалізації європейського вибору України. Журнал “Боротьба з
організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика)” 11’2005

Похожие записи