Реферат на тему:

Актуальні питання щодо правового статусу приватного підприємства в
Україні.

Протягом більше десяти років, що пройшли після проголошення незалежності
України, внаслідок глибоких демократичних трансформацій усіх сфер її
життя на місці колишньої адміністративно-командної економіки, що
обумовлювала існування тільки однієї організаційно-правової форми
господарювання — державної, сформувався вільний ринок товарів, робіт,
послуг, утвердилось підприємництво. Конституція України 1996 року
закріпила основні засади цивільних правовідносин та підприємництва:
рівність усіх учасників незалежно від форми власності, право на
підприємницьку діяльність, свободу договорів, можливість безперешкодно
набувати і здійснювати цивільні права та законні інтереси учасниками
цивільного обороту – фізичними і юридичними особами, забезпечення
відновлення порушених прав і законних інтересів, захист їх судом. Ці
принципи закріплені і деталізовані в Законі України “Про підприємництво”
від 7 лютого 1991 року, Законі України “Про власність” від 7 лютого 1991
року, Законі України “Про підприємства в Україні” від 27 березня 1991
року, Законі України “Про господарські товариства” від 19 вересня 1991
року, Законі України “Про сільськогосподарську кооперацію” від 17 липня
1997 року.

Саме ці та інші акти чинного законодавства України встановлюють широке
коло видів підприємств у залежності від форм власності, галузевого
спрямування, чисельності працюючих, внутрішньої структури підприємства
та інших чинників. Так, відповідно до ст. 2 Закону України “Про
підприємства в Україні” у нашій державі можуть діяти підприємства таких
видів:

приватне підприємство, засноване на власності фізичної особи;

колективне підприємство, засноване на власності трудового колективу
підприємства;

господарське товариство;

підприємство, яке засноване на власності об’єднання громадян;

комунальне підприємство, засноване на власності відповідної
територіальної громади;

державне підприємство, засноване на державній власності, в тому числі
казенне підприємство.

Цей законодавчо закріплений перелік видів підприємств не є вичерпним.
Закон дозволяє створювати інші організаційно-правові форми
підприємництва, які хоча прямо і не передбачені цим законом, та з іншого
боку, не суперечать законодавчим актам України. Наприклад, залежно від
порядку формування статутного фонду підприємства, правового положення
майна власника, що вносить його до статутного фонду товариства, а також
порядку здійснення його повноважень по керівництву майном, в залежності
від межі та порядку відповідальності власника майна за зобов’язаннями
підприємства Державний комітет України по стандартизації, метрології та
сертифікації подає розширений перелік видів підприємств у відповідній
Класифікації організаційно-правових форм господарювання, яка затверджена
та введена в дію наказом Держстандарту України від 22 листопада 1994 р.,
№ 288. Відповідно до вказаного документу можливе створення
індивідуальних, сімейних, орендних, спільних підприємств, кооперативів
та інші.

Можливість створення та існування різних видів підприємств, правовий
статус яких досить часто не врегульований конкретними нормами
законодавства, призводить до виникнення деяких непорозумінь у практичній
діяльності.

У цій статті зроблено аналіз правового становища приватного підприємства
як одної з організаційно-правових форм підприємства в Україні,
піднімаються та розглядаються проблеми його створення та функціонування,
взаємовідносини між засновником та створеним ним підприємством та
необхідність регламентації названих відносин.

Правовий статус приватного підприємства, на відміну від інших
організаційно-правових форм, наприклад, господарських товариств,
кооперативів, щодо яких діють окремі закони, зокрема Закони України:
“Про господарські товариства” “Про сільськогосподарську кооперацію”,
регулюється загальними нормами Законів України “Про підприємництво»,
“Про підприємства в Україні”, “Про власність”, які містять тільки
основні положення щодо створення, реєстрації, реорганізації, ліквідації,
а також загальні принципи щодо здійснення підприємницької діяльності.
Відсутність окремого нормативного акту, який би детально регулював
правовий статус приватного підприємства, а також правовий режим майна
такого підприємства призводить до того, що ця форма є найбільш прийнятна
для багатьох власників майна як така, що дозволяє засновнику
підприємства самостійно, на власний розсуд, на основі тільки загальних
норм господарського права визначати юридичну та фактичну долю
підприємства.

В зв’язку з недостатнім врегулюванням цієї організаційно-правової форми
багато науковців та фахівців в галузі права часто піднімають проблемні
питання з приводу законодавчого удосконалення правового статусу
приватного підприємства, проводячи наукові дослідження та даючи своє
бачення вирішення актуальних проблем, що стосуються правового статусу
приватного підприємства. Серед них: Л.Ніколаєнкова, О. Старцев,
В.Логойда, О.Вінник та інші.

Визначення приватного підприємства закріплене в Законі України “Про
підприємства в Україні”, згідно зі ст. 2 якого приватним визнається
підприємство засноване на власності фізичної особи. Згадана Класифікація
організаційно-правових форм господарювання подає більш розширене
означення, а саме: приватним є підприємство, що засноване на власності
окремого громадянина України, з правом найму робочої сили. Отже, зі
змісту останнього визначення можна виділити дві важливі ознаки:

1) приватне підприємство засновується на власності окремого громадянина
України;

2) власник приватного підприємства має право мати найману робочу силу.

Недосконалість законодавчого визначення приватного підприємства зумовлює
багато питань, правильне вирішення яких впливатиме у подальшому на
правовий статус приватного підприємства, а також і на порядок його
функціонування.

Непорозуміння виникають, насамперед, при формуванні статутного фонду
такого підприємства. Цивільний кодекс УРСР 1964 року (ст. 23) визначає,
що юридична особа – це суб’єкт, який має відокремлене майно, може від
свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав і нести
обов’язки, бути позивачем і відповідачем у суді, господарському або
третейському судах. Відповідно до ст. 1 Закону України “Про підприємства
в Україні” підприємство — це самостійний господарюючий статутний
суб’єкт, який має права юридичної особи та здійснює виробничу,
науково-дослідницьку і комерційну діяльність з метою одержання
відповідного прибутку (доходу). Зважаючи на це, фундаментальною є така
ознака як наявність відокремленого майна. Тобто, для набуття статусу
юридичної особи приватне підприємство повинно мати майно. Майно
підприємства включає вклади його учасників, а також вироблені та набуті
в процесі діяльності грошові та матеріальні цінності, які, як правило,
належать організації на праві власності. Основу майнового відокремлення
підприємства від його засновника (засновників) в деяких випадках складає
статутний капітал (пайовий фонд тощо), який визначає мінімальний розмір
його вкладу та є стартовим капіталом розвитку. Ним гарантуються можливі
вимоги кредиторів та розмір відповідальності засновників (учасників)
підприємства. Отже, на момент державної реєстрації підприємства його
майно втілене у статутному фонді.

Проте, аналізуючи наведене вище визначення приватного підприємства,
можна зробити висновок, що нормативної вимоги щодо обов’язкової
необхідності наявності статутного фонду для цієї організаційно-правової
форми підприємства немає. Тобто, не передбачено його мінімального
розміру та складу. Отже, створення статутного фонду приватного
підприємства – це право, а не обов’язок засновника.

На сьогодні можливо запропонувати два способи вирішення цієї проблеми.
По-перше, все-таки створити статутний фонд, залежно від бажання власника
майна, який одночасно виступатиме і засновником підприємства, і при
цьому межа відповідальності засновника буде визначена розміром його
внеску до статутного фонду, адже відповідно до статті 7 Закону України
“Про власність” створена власником юридична особа відповідає за своїми
зобов’язаннями всім закріпленим за нею майном, на яке відповідно до
закону може бути звернене стягнення на вимогу кредиторів. У цьому
випадку відповідальність засновника – фізичної особи не виходить за межі
його внеску до статутного фонду створеного ним підприємства, звичайно,
якщо інше прямо не передбачено законодавством. В даний час деякі
науковці зазначають, що відповідальність засновника може регулюватися не
тільки законодавством України, але й установчими документами самого
підприємства. З цією позицією можна погодитися лише при умові, що
установчі документи не суперечать законодавству України.

У цьому зв’язку об’єктивно виникає питання стосовно мінімального розміру
статутного фонду, якщо власник вирішить створити його. Єдиним
нормативним документом, який прямо встановлює необхідність створення
статутного фонду, а також його розмір є Закон України “Про господарські
товариства”, який вказує, що статутний фонд для акціонерних товариств не
може бути менше суми, еквівалентної 1250 мінімальним заробітним платам,
для товариств з обмеженою та додатковою відповідальністю — 100.

Деякі провідні фахівці в галузі права подають своє вирішення вказаної
проблеми: при створенні статутного фонду у підприємствах іншої
організаційно-правової форми, ніж господарські товариства, до них
застосовувати традиційні правила, виходячи із аналогії закону. Та автори
цієї ідеї все-таки не подали більш детального пояснення, яку саме
аналогію потрібно застосувати при формуванні статутного фонду
підприємства, а це дає засновнику підприємства маніпулювати
законодавством для задоволення своїх особистих інтересів, а відтак, не
вирішує проблеми обов’язковості формування статутного фонду. На нашу
думку, оскільки приватне підприємство не є господарським товариством,
вищенаведений порядок створення статутного фонду застосувати не можна.

Відсутність конкретного законодавчого встановленого мінімального
обмеження статутного фонду дає підстави робити висновок й про те, що
власник майна приватного підприємства (засновник) має право створити
статутний фонд, який становитиме суто символічну суму і, тим самим, він
матиме всі юридичні підстави для державної реєстрації підприємства і
можливості для здійснення господарської діяльності, виступаючи
представником приватного підприємства. Виникає питання, а чи матимуть
органи державної реєстрації юридичні підстави для відмови у видачі
свідоцтва про державну реєстрацію у разі створення такого мізерного
статутного фонду. І дійсно, вони можуть відмовити у реєстрації,
посилаючись на те, що чинне законодавство передбачає при створенні
юридичної особи надання засновником необхідного їй майна, яке призначене
для підприємницької діяльності. Та, на нашу думку, відсутність такої
достатності майна не може бути формальною підставою у відмові державної
реєстрації, оскільки право визначення достатності майна і доцільності
його внесення у даному випадку, оскільки воно не врегульовано
законодавчо, належить засновнику підприємства, а не органам державної
реєстрації.

В юридичній літературі висловлюється думка, що у приватного підприємства
відсутня така необхідна ознака юридичної особи, як наявність
відокремленого майна підприємства, переданого йому засновником, що, у
свою чергу, може стати підставою для звернення зацікавлених осіб до
господарського суду із заявою про визнання недійсною державну реєстрацію
підприємства. На наш розсуд, це не може бути юридичною підставою для
звернення до господарського суду, тому що приватне підприємство має
відокремлене майно (передане йому засновником) і формально відповідає
вимогам законодавства.

З іншого боку, можуть виникати питання, а яким чином таке підприємство
зможе нормально функціонувати, якщо в його розпорядженні немає достатньо
ні коштів, ні майна? Відповідь на це ми знаходимо у ст. 5 Закону України
“Про підприємництво”, в якій зазначено, що підприємництво здійснюється
на основі таких принципів як залучення на добровільних засадах до
здійснення підприємницької діяльності майна та коштів юридичних осіб і
громадян, а також залучення і використання матеріально-технічних,
фінансових, трудових, природних та інших видів ресурсів, використання
яких не заборонено або не обмежено законодавством. Отже, якщо приватне
підприємство отримає певні кошти за рахунок договорів оренди, позики,
дарування, отримання кредитів (адже воно, набувши статусу юридичної
особи, одночасно стає правосуб’єктним, вже може самостійно укладати
відповідні договори), то у нього будуть всі юридичні та фактичні
підстави для нормального функціонування.

Інший спосіб вирішити проблему формування статутного фонду — не
створювати його взагалі. В такому випадку відповідальність власника
майна (засновника), на відміну від першого способу, буде повною, тобто
власник відповідатиме всім своїм майном, яке йому належатиме на праві
приватної власності і на яке згідно процесуального законодавства може
бути звернене стягнення. Отже, в цій ситуації відповідальність
приватного підприємства буде співпадати з майновою відповідальністю її
засновника. Вартісне вираження майна, що належить засновнику може бути
вказано в статуті підприємства, що дасть змогу контрагентам такого
підприємства знати про розміри можливої відповідальності у разі
невиконання ним своїх зобов’язань, або визнання його банкрутом.

Що стосується створення статутного фонду на практиці, то для засновників
більш прийнятний перший спосіб вирішення цієї проблеми, а саме: створити
статутний фонд і при цьому самостійно, на свій розсуд, прийняти рішення
про його розміри, в залежності від того, якою діяльністю вони мають
намір займатися, тобто створюють такий статутний фонд, який би був
достатній для здійснення початкової підприємницької діяльності. Такими
своїми діями вони матимуть можливість уникнути “надмірної цікавості” до
них з боку місцевих державних органів влади.

На завершення даного питання вважаємо за необхідне запропонувати
законодавцю встановити для засновників приватного підприємства статутний
фонд і визначити його мінімальний розмір. Таке законодавче встановлення
мінімального розміру статутного фонду, з одного боку, буде одним із
способів забезпечення вимог контрагентів такого приватного підприємства,
які точно знатимуть про наявність статутного фонду підприємства та його
мінімальний розмір і тим самим дасть їм гарантію у відшкодуванні
завданих таким приватним підприємством збитків, а з іншого боку, приведе
до зменшення підстав у відмові в державній реєстрації (посилаючись на
відсутність майна підприємства), а відтак зменшить тиск органів
державної реєстрації на засновників таких підприємств, що призведе до
можливості більш ефективно функціонувати.

Одночасно хотілося б також розглянути питання щодо суб’єктів, які мають
право виступати засновниками приватного підприємства. Якщо брати до
уваги ст. 2 Закону України “Про підприємства в Україні”, то засновником
може виступати будь-яка фізична особа. Відповідно до згаданого вище
Класифікатора організаційно-правових форм господарювання (ст. 2.6)
засновником може бути тільки громадянин України, в той же час як ст. 2.3
цього ж нормативного акту до суб’єктів підприємницької діяльності
віднесено не тільки громадян України, а й громадян інших держав, які не
обмежуються законом у правоздатності або дієздатності (і, до речі, не
визначено правовий статус осіб без громадянства, які за юридичними
ознаками не підпадають до жодної з цих двох категорій).

Залишається незрозумілим чинність Класифікації, адже відповідно до
Конституції України (ст. 8) закон має вищу юридичну силу. Інші
нормативні акти повинні відповідати йому і не можуть суперечити.

Природно, виникає питання: які категорії осіб мають право виступати
засновниками приватного підприємства, чи може орган державної реєстрації
відмовити у легалізації такого підприємства у випадку, якщо засновником
виступає не громадянин України, чи брати до уваги вищевказану
Класифікацію як підзаконний нормативний документ, що деталізує Закон
України “Про підприємства в Україні”? Якщо погодитися з цим документом,
то засновниками можуть бути тільки фізичні особи, які є громадянами
України.

У такому випадку виникає колізія правових норм, в чому можна
пересвідчитися, якщо розглянути дану ситуацію, базуючись на інших
нормативних документах.

У ст. 42 Конституції України гарантовано, що кожен має право на
підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. До того ж ст. 26
Конституції України визначається, що іноземці та особи без громадянства,
що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими
правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни
України, — за винятками, встановленими Конституцією, законами чи
міжнародними договорами України.

Відповідно до ст. 2 Закону України “Про підприємництво” до суб’єктів
підприємницької діяльності відносять:

громадян України, інших держав, осіб без громадянства, не обмежені
законом у правоздатності або дієздатності;

юридичних осіб всіх форм власності;

об’єднання юридичних осіб, що здійснюють діяльність в Україні на умовах
угоди про розподіл продукції.

Згідно ст. 18 Конвенції про статус біженців від 28 липня 1951 року, до
якої Україні приєдналася в 2002 році, останнім повинні забезпечуватися
умови для самостійного зайняття сільським господарством, промисловістю,
ремеслом та торгівлею, а також надане право засновувати торгові та
промислові товариства. Ці права зазначені також і в Законі України “Про
біженців” від 21 червня 2001 року, ст. 20 якого надає біженцям право на
зайняття підприємницькою діяльністю, яка не заборонена законодавством.

Отже, зробивши аналіз цих нормативних актів, пересвідчуємося, що
зазначена Класифікація організаційно-правових форм господарювання дещо
звужує права інших суб’єктів господарського права, які в силу тих чи
інших обставин є громадянами України, надаючи останнім переважне право
при створенні приватного підприємства. Тому, можна зробити такий
висновок, що засновниками приватного підприємства можуть бути не тільки
фізичні особи – громадяни України, а й інші категорії фізичних осіб, до
яких відносяться іноземці, особи без громадянства, а також, біженці, які
належним чином отримали цей статус, а органи державної реєстрації не
мають права відмовляти у видачі свідоцтва про державну реєстрацію, якщо
засновником має намір виступити не громадянин України.

При вирішенні піднятих в статті проблем варто звернутися до
новоприйнятих Цивільного та Господарського кодексів, які вступають в дію
з 1 січня 2003 року і мають на меті удосконалити та доповнити діюче
господарське законодавство.

Так, стаття 63 Господарського кодексу України передбачає існування
приватного підприємства, вказуючи, приватне підприємство діє на основі
приватної власності громадян чи суб’єкта господарювання (юридичної
особи). Тобто передбачається, на відміну від діючих нині нормативних
актів, можливість створення такого підприємства не одним засновником, а
декількома, в тому числі і юридичною особою. Таке підприємство вже не
відноситься до категорії унітарного, а має статус корпоративного. В той
же час вищевказаний нормативний акт, крім того, що вказує нові ознаки
приватного підприємства, не деталізує статус цієї організаційно-правової
форми, зокрема, не вказує ні мінімального статутного фонду, ні
відповідальність засновників за зобов’язаннями підприємства і тим самим
не вирішує проблем, які постають у ході його діяльності.

Новий Цивільний кодекс України (ст. 191) докорінно змінює статус
підприємств, вказуючи, що підприємство — це єдиний майновий комплекс, що
використовується для здійснення підприємницької діяльності. Тобто
підприємство набуває статусу об’єкта господарських правовідносин, що
суперечить Господарському кодексу України, де приватне підприємство
виступає суб’єктом правовідносин. У той же час стаття 84 вищевказаного
акту подає перелік юридичних осіб, але в ньому взагалі не вказує такої
організаційно-правової форми як приватне підприємство. Цивільний кодекс
України передбачає тільки існування підприємницьких товариств, які
можуть бути створені лише як господарські товариства або виробничі
кооперативи. З цього можна зробити висновок, що приватне підприємство
повинно в майбутньому мати ознаки або товариства з обмеженою
відповідальністю (у випадку, якщо засновник відповідає за зобов’язаннями
товариства тільки в межах свого внеску до статутного фонду) або повного
товариства (у випадку, якщо засновник відповідає всім своїм майном). На
думку автора статті зникнення приватного підприємства як
організаційно-правової форми не вирішить поставлену проблему, оскільки
вищевказані види господарських товариств мають значні відмінності від
приватного підприємства, а існування останньої організаційно-правової
форми доводить свою ефективність та необхідність на сучасному етапі
розвитку економіки України. Тому, на нашу думку, недоречним є створення
товариства з обмеженою відповідальністю, засновником якого є одна
фізична особа, адже тоді, відповідно до новоприйнятого Цивільного
кодексу, зайвими є статті щодо проведення загальних зборів товариства,
проведення контролю за фінансовою діяльністю товариства тощо.

Отже, прийняття Цивільного та Господарського кодексів, які, як видно,
суперечать один одному, не знижує актуальності проблеми щодо існування
приватного підприємства, а навпаки ще більше посилює її.

Таким чином, на наш погляд, незважаючи на досить тривале існування
подібної організаційної-правової форми, вона так і не знайшла повного і
адекватного врегулювання в діючому законодавстві, і, як наслідок, у
правовій літературі. В даний час ці спірні питання доводиться вирішувати
на основі загальних норм вищевказаних законів, роблячи тим самим штучну
прив’язку до специфічного інституту приватного підприємства. Тому, на
нашу думку, необхідно звернути особливу увагу на вказані проблеми і
прийняти відповідні зміни до існуючих нормативних актів, зокрема Закону
України «Про підприємства в Україні«, Господарського та Цивільного
кодексів України. Доцільно розглянути можливість прийняття нового
законодавчого акту, який би повністю врегулював правовий статус
приватних підприємств в Україні.

Список використаної літератури.

Предпринимательское право України: Учебник. – Харьков: Издательство
Университета внутренних дел, “Эспада”, 2001, ст. 257

Вінник О. Деякі питання вдосконалення організаційно-правових форм
господарювання в Україні.// Право України. 2000. — №9. — с. 39-43.

Логойда В. Порядок формування статутного фонду підприємств різних
організаційно-правових форм.// Все про бухгалтерський облік. 2001. —
№103. — с. 3-5.

Кравчук В. Засновник-підприємство: сутність взаємовідносин.// Право
України. 1998. — №8. — с. 103-108.

Ніколаєнкова Л., Старцев О. Приватне підприємство в контексті
шлюбно-сімейних правовідносин.// Підприємництво, господарство і право.
1999. — №11. — с. 3-8.

Старцев О. Ведення підприємницької діяльності у формі приватного
підприємства.// Бухгалтерський облік та аудит. 2001. — №11. — с. 53-55.

PAGE

Похожие записи