Реферат на тему:

Адміністративна юстиція: поняття, правовий зміст, характерні ознаки

Аміністративна юстиція – це самостійна гілка правосуддя, і її ціллю є
регулювати конфлікти між громадянами та органами державного управління
або між самими органами та установами

(Г. Бребан)

Проблеми реформування адміністративного права України, зміна його
предмета, створення нових інститутів та реформування тих, що дістались у
спадок від адміністративно-командної системи, проведення судової
реформи, розробка теоретичних основ адміністративного та управлінського
процесів, забезпечення прав і свобод громадян в публічному праві з боку
судової влади можна без перебільшення назвати одними з найбільш важливих
на шляху побудови правової держави та громадянського суспільства.

Таке реформування вимагає нових підходів у дослідженні кожної гілки
державної влади, й у першу чергу виконавчої, яка найближче знаходиться
до населення і внаслідок цього, може частіше, ніж інші гілки державної
влади, порушувати права і свободи громадян. Відтак, закономірно виникає
проблема пошуку нових форм і засобів контролю за діяльністю органів
державної виконавчої влади, як однієї з найактуальніших як у науці так і
в законодавстві України. Серед цих форм і засобів чільне місце повинен
займати інститут судового захисту у справах за скаргами на неправомірні
рішення, дії та бездіяльність органів державної влади, їх посадових
осіб, як ефективний засіб захисту прав і свобод фізичних та юридичних
осіб.

Інститут судового захисту у справах за скаргами на неправомірні рішення,
дії чи бездіяльність органів державної влади та їх посадових осіб, як
самостійний розділ сучасної української науки не відзначається
достатньою розробленістю та дослідженням. Окремі публікації [1] у
Радянському Союзі на цю тематику мали у деяких випадках практичне
спрямування, однак, в цілому, носили епізодичний характер. В сучасний
період, незважаючи на те, що окремі вчені та практики звертають увагу на
проблеми запровадження адміністративної юстиції (Круп чан О.Д.,
Стефанюк В.С. та ін.), цілісної теорії застосування цього інституту до
умов української правової дійсності поки що не створено. Саме з цією
метою було вирішено закцентувати у цій публікації на окремих теоретичних
аспектах поняття адміністративної юстиції, її характерних ознаках.

Ухвалення Верховною Радою України 28 червня 1996 року Конституції
України можна вважати завершальним етапом створення в Україні основ
демократичного суспільства та початком нового етапу в її історії
впродовж якого ці основи необхідно стверджувати.

У колишньому Радянському Союзі, суд розглядався як орган, покликаний
охороняти від неправомірних дій державу, відповідальності ж держави
перед своїми громадянами не надавалось належного значення. Проголошення
незалежності України, прийняття Декларації про державний суверенітет
України, схвалення Акту проголошення незалежності України, прийняття
Конституції України та цілої низки законів засвідчили те, що Україна
дійсно стала на шлях побудови правової держави та громадянського
суспільства, де належне місце відводиться судовій владі.

В Конституції України 1996 року було вперше задекларовано ідею про те,
що людина є найвищою соціальною цінністю суспільства, а діяльність
держави спрямовується на реалізацію та захист її законних прав, свобод
та інтересів.

Поклавши на суди обов»язок захищати права та свободи людини і
громадянина, Конституція України піднесла статус суду на принципово
новий рівень. У ній чітко визначено межі повноважень кожної складової
частини державної влади, при цьому здійснення правосуддя віднесено до
виключної компетенції судів України, юрисдикцію яких поширено на всі
правовідносини, які виникають в державі. Підвищення ролі судової влади в
державі та її значення у стабілізації суспільства можливе лише в умовах
забезпечення реального права кожного громадянина на незалежний та
неупереджений суд [2, с.2].

Згідно статті 124 Конституції України, судочинство в Україні
здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції
[3, с.249]. В системі судів загальної юрисдикції утворюються загальні та
спеціалізовані суди окремих судових юрисдикцій. Цю норму Конституції
України законодавець деталізує у статті 19 Закону України від 7 лютого
2002 року «Про судоустрій України» [4, с.9], який серед інших, зараховує
до спеціалізованих і адміністративні суди.

Зазвичай, судовий контроль за управлінською діяльністю органів
виконавчої влади, посадових осіб, державних службовців називають
адміністративною юстицією. Дослідження з приводу виникнення цього
інституту демонструють, що існують різні погляди на часові детермінанти
його зародження. Окремі вчені вважають, що паростки адміністративної
юстиції зустрічаються вже у стародавній Греції та Римі, інші доводять,
що цей інститут формується у середні віки.

Так чи інакше, зауважимо, що різні версії дати зародження інституту
адміністративної юстиції можна переконливо обґрунтовувати крізь призму
особливостей суспільно-політичного розвитку конкретної держави в
конкретний період її історичного розвитку, і кожна, з огляду на це
матиме право на існування. Однак, якщо вести мову про наукове
обґрунтування цього інституту, то воно з»являється значно пізніше,
ближче до 19 століття.

Першою державою, де інститут адміністративної юстиції розпочав
досліджуватись як наукова проблема, і де з»являється наукова література
з цієї проблематики, вважається Франція. Саме у цій державі, вже у перші
десятиріччя 19 століття сформувалась відповідна наукова база і в 1817
році на основі законодавства про адміністративну юстицію у Паризькому
університеті було створено кафедру адміністративного права. Необхідно
зазначити, що у підручниках з адміністративного права тієї доби,
особлива увага приділялась саме адміністративній юстиції, що була
частиною курсу з адміністративного права в університеті. Такі французькі
вчені-адміністративісти як: М. Оріу, Ж. Ведель, М. Лесаж та низка інших
продовжували досліджувати інститут адміністративної юстиції у 20
столітті. Характерним у їх науковій діяльності було відведення особливої
ролі інституту адміністративної юстиції, яку він відігравав у
суспільному житті Франції, зокрема в контролі за французькою
адміністрацією та захисті прав і свобод французьких громадян. Г. Бребан
та М. Лесаж підкреслюють високий престиж адміністративної юстиції у
громадян Франції, високий авторитет Державної Ради, як органу, що
покликаний підтримувати репутацію французької адміністрації як
справедливої та такої, що захищає права та законні інтереси громадян. На
думку Г. Бребана, адміністративна юстиція – це самостійна гілка
правосуддя, і її ціллю є регулювати конфлікти між громадянами та
органами державного управління або між самими органами та установами, а
також виносити рішення, що ґрунтуються на нормах адміністративного права
[6, с.27].

????`???????¤?$????`?тосовно другого питання, то в той час,
адміністративне судочинство у відповідності до пруської концепції, в
першу чергу служило засобом непорушності об’єктивного правопорядку, а
другорядним був захист суб’єктивних публічних прав особи. І тільки із
набранням чинності Основного Закону Німеччини від 1949 року перемогла
ідея індивідуального правового захисту, що, поряд з тим, не відкидає
одночасного служіння адміністративної юстиції забезпеченню об’єктивного
правового порядку.

Так чи інакше, адміністративній юстиції як науковій проблемі в 19 та 20
століттях було присвячено багато праць, в яких вона розглядалась в
історичному, юридичному та порівняльно-правовому аспектах. Проблема
адміністративної юстиції в процесі свого розвитку на теренах України
пережила найбільш різноманітні твердження та думки: від «чи існує
адміністративна юстиція в радянському праві?» [8, с.110], до «наявність
органів адміністративної юстиції – це показник ступеня полісистемності
судової організації в тій або іншій країні, тобто ступеня розвиненості
різноманітних форм здійснення правосуддя.» [9, с.51] або
«адміністративна юстиція – атрибут демократичної правової держави» [10,
с.7].

Одним із класичних наукових визначень поняття «адміністративна юстиція»,
яке увібрало в себе характерні ознаки декількох моделей в різних
державах, вважається визначення запропоноване в свій час Д.М. Чечотом:
«адміністративна юстиція – це порядок розгляду і вирішення в судовій
процесуальній формі спорів, які виникають в сфері адміністративного
управління між громадянами чи юридичними особами з одного боку, та
адміністративними органами з іншого, який здійснюється юрисдикційними
органами, спеціально створеними для вирішення правових спорів» [11,
с.31].

В рамках традиційного підходу, адміністративна юстиція характеризується
певними рисами [12, с.57], які вважається за доцільне відзначити. Серед
них:

наявність правового спору (адміністративно-правового, управлінського
спору) про публічне право, який виник в зв»язку з реалізацією публічного
управління, виконавчої влади, управлінської діяльності державних
службовців, тобто в сфері управлінської діяльності.
Адміністративно-правовий спір (в контексті адміністративної юстиції)
являє собою юридичний конфлікт, який виник між державними органами,
органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами з одного боку
та іншими субєктами права з іншого у зв’язку з порушенням суб’єктивних
публічних прав фізичних чи юридичних осіб, що відбувається внаслідок
здійснення адміністративної нормотворчості, що суперечить вимогам
закону;

адміністративні спори вирішуються в рамках здійснення правосуддя, тобто
адміністративна юстиція – це судова влада. Цей момент є принциповим,
оскільки в науковій літературі зустрічається і протилежна думка про те,
що адміністративна юстиція в більшій мірі «вбудована» і є складовою
системи виконавчої влади;

однією з головних цілей адміністративної юстиції є правовий захист
суб’єктивних публічних прав громадян та юридичних осіб. Власне порушення
цих публічних прав і складає предмет адміністративної юстиції;

адміністративні спори розглядаються за встановленими процесуальним
законодавством правилами, які забезпечують учасникам правового спору
формальну (процесуальну) рівність, тобто в рамках спеціально створених
процедур розгляду скарг чи позовів. При розгляді адміністративної справи
повинні дотримуватись всі принципи адміністративного процесу. Необхідно
зауважити, що стаття 7 проекту Адміністративного процесуального кодексу
України [13, с.7], серед принципів здійснення адміністративного
судочинства передбачає: верховенство права, законність, змагальність
сторін, гласність судового процесу, незалежність суддів
адміністративного суду та підкорення їх тільки закону, інші.

Необхідно зауважити, що у деяких колишніх радянських республіках,
національні парламенти вже прийняли закони про адміністративну судову
процедуру. Зокрема, ще у 1993 році, в Естонії було прийнято Закон про
адміністративну судову процедуру, що свідчить про значно дієвіші кроки
всіх гілок влади на шляху здійснення судово-правової реформи, намагання
якомога швидше наблизити власну правову систему до європейських
стандартів;

правовим наслідком вирішення органами адміністративної юстиції спорів у
сфері управління є визнання адміністративним судом незаконними чи
недійсними (або навпаки законними чи дійсними) прийнятих органами
управління (посадовими особами) адміністративних актів чи вчинених ними
дій (або бездіяльності).

Відомий вчений-адміністративіст Д.Н. Бахрах пропонує розрізняти
адміністративну юстицію в широкому та вузькому розумінні. В широкому
розумінні вона являє собою правосуддя, яке здіснюється на підставі
звернень громадян з приводу законності дій органів управління та
посадових осіб [14, с.53]. У вузькому розумінні, під адміністративною
юстицією, вчений розуміє розгляд судами скарг громадян на акти посадових
осіб (службовців) та органів управління [15, с.14].

Наведене визначення, на наш погляд, видається не зовсім вичерпним та
повинно містити вказівку на ще декількох принципових аспектах. А саме:

Адміністративна юстиція – це система органів, які здійснюють свою
діяльність в межах певного процесуального порядку;

В рамках цього процесуального порядку органи адміністративної юстиції
розглядають скарги чи позови як фізичних так і юридичних осіб;

Наслідком розгляду скарг чи позовів в рамках цього процесуального
порядку є визнання органом адміністративної юстиції незаконними чи
недійсними (або навпаки законними чи дійсними) прийнятих органами
управління, їх посадовими особами адміністративних актів чи вчинених
ними дій або бездіяльності.

Таким чином, необхідно констатувати, що інститут судового захисту у
справах за скаргами на неправомірні рішення, дії чи бездіяльність
органів державної влади та їх посадових осіб потребує глибокого
теоретичного і практичного вивченння та осмислення, і врешті решт
повинен сформуватись як самостійний розділ сучасної української науки.
Незважаючи на те, що в сучасний період окремі вчені та практики
звертають увагу на проблеми запровадження адміністративної юстиції,
цілісної теорії застосування цього інституту, як вже зазначалось, поки
що не має. З іншого боку, прийняття Конституції України, Закону України
«Про судоустрій України», набуття Україною членства в Раді Європи,
підготовка проекту Адміністративного процесуального кодексу України,
низка інших факторів свідчать про те, що створення та функціонування в
Україні органів адміністративної юстиції є закономірним та не
відворотнім процесом.

Переконаний, що законодавче встановлення адміністративно-судової форми
захисту суб’єктивних публічних прав, а також розвиток теорії і практики
адміністративної юстиції в цілому стане одним із важливих правових
засобів реалізації ефективної державної політики в сфері захисту прав
людини і громадянина.

Література

Мурадьян Э.М. Судебный контроль за административными актами // СГП.
1978. №11; Петров Г.И. Административная правосубъектность граждан СССР
// Правоведение. 1975. №1 С.26-31; Столмаков А.И.
Административно-правовые и судебные методы охраны субъективных прав
граждан СССР: Автореф. дисс…канд.юр.наук.М., 1971; Чечот Д.М.
Субъективное право и формы его защиты. Л.: Изд-во ЛГУ, 1968.

Бойко В.Ф. Конституція України і становлення незалежної судової влади //
Вісник Верховного Суду України. – 1999. – №3 (13). – С.2.

Конституція (Основний Закон) України. Прийнята на п»ятій сесії Верховної
Ради України 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України.
-–1996. – №30. – Ст.249.

Закон України «Про судоустрій України» від 7 лютого 2002 року. – К.:
Атіка, 2002. – С.9.

Брэбан Г. Французское административное право. М.: Прогрес, 1988. С.27.

Загряцков М.Д. Административная юстиция и право жалобы. М., 1925. С.6-7.

Лория В.А. Существует ли административная юстиция в советском праве? //
Правоведение. – 1970. – №1. – С.110-114.

Стефанюк В.С. Судова система України та судова реформа. – К.: Юрінком
Інтер, 2001. – С.51.

Димитров Ю. Адміністративна юстиція – атрибут демократичної правової
держави // Право України. – 1996. – №4. С.7-14.

Чечот Д.М. Административная юстиция (Теоретические проблемы). Л.: Изд-во
ЛГУ. – 1973. – С.31.

Старилов Ю.Н. Административная юстиция. Теория, история, перспективы. –
М.: Издательство НОРМА (Издательская группа НОРМА-ИНФРА М), 2001. –
С.57.

Адміністративний процесуальний кодекс України (проект) // Вісник
Верховного Суду України. – 2001. – №5 (27). Додаток до журналу. – С.7.

Історично, Державна Рада створювалась як консультативний урядовий
орган, що був наділений законодавчими повноваженнями. Пізніше цей орган
почав виконувати функції міністерства (управлінські функції) і вирішував
скарги фізичних осіб на дії органів управління, розвиваючись в такий
спосіб як судовий орган. В сучасний період Державна Рада здійснює
функції як судові, так і консультативні. При цьому він одночасно є судом
першої інстанції, а також апеляційною і касаційною інстанцією по
відношенню до рішень адміністративних трибуналів. Внаслідок реформи
французької системи адміністративної юстиції у 1987 році, становище
Державної Ради було послаблено і створено трирівневу систему в
адміністративній юстиції.

Похожие записи