КОНТРОЛЬНА РОБОТА

З КРИМІНОЛОГІЇ

1. Кримінологічне прогнозування злочинності

Кримінологічний прогноз злочинності — це ймовірнісне судження про
майбутній стан (рівні, структурі) злочинності, її детермінанти і
можливості профілактики через визначений період часу, що включає якісну
і кількісну оцінки передбачуваних змін і вказування їх термінів.

Необхідно знати, що кримінологічне прогнозування є:

— різновидом соціального передбачення;

— галуззю юридичного прогнозування і

— самостійним видом прогнозування.

Процес кримінологічного прогнозування по своїй суті повинен бути
безупинним, потребуючим постійного систематичного уточнення в міру
нагромадження нових даних. Тобто прагнення до закінчених, що не
потребують в уточненні, прогнозів може привести до ненадійних
результатів чи навіть до помилкових висновків.

Також необхідно знати, що існуюча «проблема невизначеності» дозволяє
прогнозу бути тільки приблизним, а не абсолютно точним. У самому слові
«прогноз» уже закладена неможливість точного «прогнозування». Але
важливо пам’ятати в цьому випадку, що «навіть поганий прогноз краще
гарної невизначеності».

Джерелами прогнозу є не тільки дані, відзначені як якісно-кількісні
характеристики злочинності, але і, так звана, «випереджальна
інформація». Наприклад, відстеження майбутньої зміни карного
законодавства, обов’язково внесення коректив у прогноз злочинності і
відповідно в систему її попередження.

Цілі кримінологічного прогнозування формулюються в такий спосіб:

— загальна мета — установлення найбільш загальних показників, що
характеризують розвиток (зміна) злочинності в перспективі, виявлення на
цій основі небажаних тенденцій і закономірностей і відшукання способів
зміни цих тенденцій і закономірностей у потрібному напрямку.

Загальна мета визначає основні цілі наступного рівня:

— забезпечення всіх обставин, що мають істотне значення для розробки
перспективних планів;

— прийняття триваючих управлінських рішень;

— вироблення загальної концепції боротьби зі злочинністю;

— вибір оптимального шляху удосконалювання діяльності органів, що ведуть
боротьбу зі злочинністю;

— установлення можливих змін у стані, рівні, структурі і динаміку
злочинності в майбутньому;

— визначення можливостей появи нових видів злочинів і «відмирання»
наявних у сьогоденні, а також причин і умов, здатних уплинути на це;

— установлення можливої появи нових категорій злочинців.

Перераховані цілі кримінологічних прогнозів є основними. Інші мети
відповідають названим, випливають з них і співвідносяться з ними як
частка з загальним. Усі вони (мети) повинні постійно уточнюватися,
конкретизуватися, обновлятися в зв’язку з безперервністю самого процесу
прогнозування.

У залежності від цілей прогнозування, об’єкта дослідження і термінів
прогнозування визначаються і задачі прогнозування.

Основними задачами є:

— одержання інформації про досліджуване майбутнє;

— відповідна обробка цієї інформації;

— узагальнення всіх показників «майбутньої» злочинності; а саме основне
завдання полягає в тім, щоб на основі виявлених показників визначити в
прогнозованому періоді найбільш важливі й ефективні шляхи (засобу і
міри) боротьби зі злочинністю.

Кримінологічне прогнозування в широкому змісті класифікується на два
види:

— прогнозування науки кримінології (прогнозування кримінологічних
досліджень, визначення переспектив розвитку, конкретних напрямків науки)
і

— прогнозування злочинності (первинної і рецидивний).

З теоретичної частини кримінології Ви помнете спеціальні кримінологічні
методи: чи типології вивчення конкретного випадку /case-study/.
Стосовно до розглянутої частини питання Вами буде здійснюватися два види
прогнозів:

прогноз злочинності (у цілому по ФПС, округу, загону, заставі, взводу,
чи відділенню окремих її складових) і

прогнозів індивідуального злочинного поводження.

Ці види кримінологічних прогнозів істотно між собою розрізняються (як
загальне і частка).

У кожнім з цих напрямків (первинному і рецидивному) виділяються
прогнозування злочинності (різних категорій обстежуваних: за контрактом
чи закликом, офіцерів, прапорщиків; чи чоловіків жінок); окремих видів
і груп злочинів; злочинності в різних регіонах (у масштабах ФПС, округу,
загону, застави, відділення).

Самостійним видом прогнозування є прогнозування індивідуального
антигромадських (злочинного) поводження (індивідуальне прогнозування).

Об’єднання інформації усіх (чи частини) перерахованих прогнозів складає
сукупний кримінологічний прогноз.

Будь-яке прогнозування проводиться з метою складання прогнозу на той чи
інший конкретний термін. Тобто за часом прогнози поділяються на:

— короткострокові (від одного до 2-х років) — обслуговують поточні
задачі боротьби зі злочинністю. Як правило, ці прогнози досить
достовірні;

— середньострокові (від 3-х до 5-ти років) — дозволяють враховувати
можливий вплив на злочинність і її зміну явищ макросоціального рівня;
використовувати антикримінальний потенціал цих явищ і процесів; вчасно
розробити адекватні заходи для чи нейтралізації ослабленню можливих
криміногенних наслідків, підготувати відповідні людські, матеріальні й
інші ресурси і т.д. і

— і довгострокові (до 10-ти — 15-ти років) при існуючих методиках можуть
давати лише деякі загальні оцінки можливих тенденцій злочинності.

Практика діяльності органів Прикордонної служби також показує
необхідність зверхкоротких кримінологічних прогнозів — на добу, тиждень,
місяць, квартал.

У кримінологічному прогнозуванні використовуються загальнонаукові,
частковонаукові і спеціальні методи пізнання.

Найбільший інтерес представляють останні, тобто спеціальні методи
кримінологічного прогнозування, що можуть бути згруповані в три основні
групи:

1. методи екстраполяції;

2. методи моделювання і

3. методи експертних оцінок.

Методи естраполяції лежать в основі всякого прогнозу. Сутність цього
методу складається у вивченні прогнозованого об’єкта і перенесенні
закономірностей його розвитку в минулому і сьогоденні на майбутнє.

На основі вихідних даних формуються статистичні ряди, що поширюються на
майбутнє. Ступінь точності прогнозів залежить від часу попередження і
стабільності кримінологічної ситуації.

Наступний метод — моделювання, представляє із себе розробку математичних
моделей (на основі програмування) звичайно в практиці прикордонної
застави не застосуємо. Може бути використаний на рівні округів, але із
залученням фахівців. Задача при його використанні — складання
достовірної інформації.

Останній — метод експертної оцінки — з’ясування думки наукових і
практичних працівників, відібраних по ряду ознак (стаж роботи,
кваліфікація, сфера наукових інтересів і ін.)

Як представляється, найбільш зручним для Вашої майбутньої діяльності
найбільше приемлим метод екстраполювання.

Більш докладно варто зупинитися на індивідуальному прогнозуванні
злочинного поводження.

Його принципами повинні бути:

— системність (суб’єкт є частиною системи);

— наступність;

— вероятностность (вероятностние прогнози щодо поводження людини
називаються пропабилистическими /від лат. probabіlіc — ймовірний/);

— відносність;

— багатозначність.

2. Причини насильницької злочинності

Злочинне насильство завжди розцінювалося як саме небезпечне
антигромадське явище, точніше — найскладніша сукупність таких явищ, чиє
різноманіття і масштаби важко оцінити. Насильство руйнує особистість і
повсякденне спілкування людей, часто роблячи життя нестерпним, розкладає
моральні підвалини суспільства, перешкоджає економічному розвитку,
підвищенню матеріального добробуту і духовного благополуччя, загрожує
національному суверенітету і відносинам між державами. Поряд з
корупцією, насильство представляє одну з головних лих у світі, в Україні
особливо , оскільки тут рівень насильницької злочинності дуже високий.

Які ж причини насильницької дії? З позицій психології людина здійснює
вольові дії (акти) і неусвідомлені, рефлекторні рухи та імпульсивні дії.
Поведінка складається з низки вчинків, що знаходяться під контролем
свідомості; діяльність — сукупність послідовно здійснюваних поведінських
актів, які спричиняють зміни в оточуючому середовищі та в самій особі.

Елементарною ланкою поведінки є вчинок — одинична цілеспрямована дія,
взята у нерозривій єдності суб’єктивних спонукань і соціальне значимих
наслідків. Злочин — вольовий акт людської поведінки, що знаходиться під
контролем свідомості: вибірковість поведінки стає основою кримінальної
відповідальності за його вчинення.

Кримінально-правове поняття насильницького злочину визначається двома
основними категоріями — суспільної небезпеки і протиправності. До них
часто додається винуватість і покарання, хоча, на наш погляд, це не
цілком вірно, оскільки без вини немає злочину, а покарання — наслідок,
результат вчиненого злочину, а не він сам. Усвідомлення суспільної
небезпеки вчиненого чи можливість такого усвідомлення, поряд з
проти-правністю, відрізняє злочинну поведінку від законослухняної. У
кримінології в предмет вивчення злочину включаються, поряд з іншими
аспектами, і його джерела — детермінанти, у тому числі — психологічні.
Злочинна поведінка є процес, що розгортається у просторі і часі та
включає не лише самі дії, але й попередній вплив на особистість,
психологічні явища та процеси, які визначають генезис протиправного
вчинку.

Психологічна структура злочинної поведінки має такі ж компоненти, як
законослухняна, але зміст їх інший. У цілому вона характеризується як
антисуспільна, тобто заборонена законом через підвищену суспільну
небезпеку. Можна виділити три основних етапи механізму злочинної
поведінки:

1) мотиваційний, 2) цілепокладаючий, 3) операціональний (виконавчий),
кожен із яких виконує свої функції у взаємозв’язку з іншими. Власне
поведінкою є лише заключний етап, коли злочин реалізується зовні і
набуває юридичної значимості. Оскільки нас цікавлять психологічні
детермінанти злочинної поведінки, необхідно розглядати і попередні
етапи, тим більше, що їх розподіл досить умовний: усі компоненти
поведінського акту рухливі, міняються місцями, окремі з них можуть немов
би випадати, ясно не визначаючись.

На першому етапі злочину формуються його психологічні причини —
спонукальні засади. Термін «мотивація», похідний від мотиву, вживається
у декількох значеннях. У вузькому смислі — це: 1) процес виникнення
мотиву в результаті взаємодії особи з оточуючим середовищем; 2)
сукупність спонукань і мотивів, які визначають поведінку, їх система; 5)
динаміка розвитку вольового акту, обумовленого певними мотивами (від
прийняття рішення діяти до результату). У широкому смислі мотивація
включає свідомість індивіда, його соціальні і прородні якості
(властивості), що визначають ставлення до інших людей, соціальних
цінностей, самого себе і знаходять відображення у мотивах поведінки і
діяльності. Особливе значення у психології надається так званій
«боротьбі мотивів» («добра і зла», «за і проти») та вибірковості засобів
їх задоволення.

Мотивація поведінки взагалі і злочинної зокрема, співвідносяться як
одиничне, окреме і загальне: мотивація конкретного злочину одинична,
вона має свою специфіку і неповторні, притаманні тільки їй риси. Суттєва
властивість такої поведінки — суспільна небезпечність і протиправність.
Злочин — не просто дія (бездіяльність), зумовлена певними мотивами,
фактично — це результат дії, що являє собою суспільну небезпеку і
протиправність, які суб’єкт міг чи повинен був передбачити.

Виникнення мотиву звичайно опосередковується потребами особистості та
необхідністю їх задоволення. Мотив не є потреба, а лише обгрунтування
рішення діяти по її задоволенню на рівні свідомості, після чого —
прагнення до цілі у вибраному напрямі; інакше кажучи, мотив —
усвідомлене прагнення діяти для задоволення потреб, інтересів та інших
спонукаючих стимулів. За соціальною значимістю потреби можна розподілити
на нормальні (схвалювані мораллю і правом) та деформовані (засуджувані)
і викривлені (аморальні). Кожна з названих груп може спонукати злочинну
поведінку, але це не означає, що тільки задоволенням потреб все можна
пояснити; наявні окремі факти вчинення злочину заради його самого,
незалежно від результату, заради самого процесу здійснення злочинних дій
і т. ін., зумовлені своєрідною мотивацією, незалежною від потреб у їх
звичайному смислі. Як джерела виникнення мотивів виступають емоції,
почуття, переконання, світогляд та інші психічні феномени.

Особлива роль належить тут інтересам, які реалізуються через свідомість
індивіда, перетворюючись у прагнення до вчинення конкретного злочину.
Інтерес є ланкою між спрямованістю і мотивами; сформувати інтерес —
означає зробити дійовим мотив поведінки чи сформувати його заново.

Прагнення можна поділити на чотири групи: 1) до результату дії — при
співпаданні цілі і наслідків, що наступили, 2) до самих дій (коли ціль і
результати не співпадають), 5) до злочинної поведінки безвідносно її
результату, 4) до самоствердження через демонстрацію сили, хоробрості,
переваги, незвичності та інших проявів злочинного змісту. Зазначені
різновиди прагнень (власне мотивів дій) відрізняються своєрідністю, а їх
конкретизація наближає нас до предметного розгляду мотивації злочинної
поведінки.

Безпосередньою причиною виникнення мотиву звичайно виступає привід —
об’єктивний чинник (випадок, обставина), що використовується при
вчиненні злочину; це може бути образа, сварка, насильство тощо. Приводи
можуть бути типовими чи нетиповими, суттєвими чи незначними. Мотив також
може виникнути без зовнішніх приводів, більш того — спровокуватись
потерпілим (наприклад, при хуліганстві). Більш загальним щодо приводу є
поняття «стимул», тобто зовнішня необхідність, що є безпосередньою
активізуючою ланкою вчинку (раптово виникла небезпечна ситуація, примус,
насильство, прохання тощо) і посилює спонукання до дії чи безпосередньо
формує її мотивацію.

Мотив слід відрізняти від наміру — мисленого образу дії, яку особа
прагне чи вирішила здійснити: при одному й тому ж намірі вчинок
реалізується через різні мотиви, а сам мотив не визначає змісту намірів
та дій, спрямованих на його задоволення.

Викривлення потреб чи інших спонукань і усвідомлене прагнення діяти так
або інакше здійснюється під контролем свідомості суб’єкта та є похідною
від його соціальних властивостей, які складають ядро особистості, її
«керуючої» системи — особистісної спрямованості (світорозуміння,
переконань, поглядів), ціннісних орієнтацій, соціальних установок,
провідних мотивів поведінки, притаманних даній особі. Саме вони
визначають зміст будь-якої форми діяльності та пове-дінських проявів
соціальної (антисоціальної) активності на всіх її етапах. Особлива роль
належить їм при формуванні мотивації поведінки і окремих вольових актів
(її компонентів). Соціальні властивості особистості, тобто змістовний
бік свідомості, визначають вибірковість поведінки та наступну
відповідальність за неї.

Характеризуючи мотиви злочинів, діюче кримінальне законодавство звичайно
користується узагальненою термінологією, називаючи «низинні спонукання»,
«мотиви особистої зацікавленості», «хуліганські спонукання», що завжди
потребує пояснення та уточнення. Юридична форма вираження мотивів —
статична характеристика найбільш типових, узагальнених форм при
багатозначності мотивації і полімотиво-ваності фактично вчинюваних дій,
оцінка яких дається законом. Дійсно ж мотив — динамічна категорія,
взаємозв’язана з іншими психічним явищами та самою особистістю,
змістовна сторона яких може змінитися будь-коли. За джерелами утворення,
специфікою відносин мотиви можна поділяти на кілька груп: 1) особистого
характеру (помста, ревнощі, особиста зацікавленість); 2) такі, що не
мають прямого (безпосереднього) особистісного значення (хуліганство,
прагнення протидіяти законним вимогам представників закону, порушення
громадського порядку); 3) зумовлені протиправною поведінкою потерпілого
чи ситуацією (ексцес оборони, невиправданого ризику), коли утруднена
правильна оцінка подій та прийняття адекватного рішення. Особливу групу
складають мотиви злочинів неповнолітніх, зумовлені «їх віковими
особливостями, що нерідко призводить до розриву між мотивами,
недостатньо повно усвідомленими спонуканнями та змістом фактично
вчиненого при недостатній сформованос-ті соціальних властивостей
особистості та наявності псевдо-соціалізації.

На другому етапі розвитку злочинної поведінки — цілепокладанні —
різноманітні спонуки і почуття особистості оформляються у свідомості
суб’єкта у вигляді ідеальних прагнень до певної мети. Кінцева мета дій
часто складається із ряду проміжних, що досягаються послідовно для
отримання бажаного результату. Мета і результат співпадають при
наявності умислу: при прямому наслідки є бажаними, при непрямому — вони
допускаються. Злочинна самовпевненість характеризується прагненням
уникнути наслідків, що фактично не досягається. Мета дії і наслідки, що
наступили, у певних випадках складної вини та при вчиненні злочинів
із-за необережності не співпадають, але це не означає, що вони безцільні
чи безмотивні. Мета — форма реалізації мотиву, яка втілюється у діях і
результатах; взаємозв’язок мотивів і цілей дій — основа змісту
заначеного етапу злочину, що завершується прийняттям рішення діяти.

Прийняття рішення — психологічний процес вибору найбільш бажаного
варіанту злочинної поведінки; воно безпосередньо зв’язане з вибірковістю
поведінки. У рішенні знаходять відображення всі об’єктивні і суб’єктивні
чинники, що обумовили вчинення злочину (передували йому) і модель
майбутнього злочину, його можливі наслідки не лише як результат, але й
як можливість покарання за його вчинення. Тут, безсумнівно, присутня
оцінка співрозмірності інтересів, що зумовлюють зміст мотивації і
названих наслідків. До можливості покарання кожен із винних ставиться
по-різному: один прагне його уникнути, інший — ігнорує, третій — не
задумується.

Структура процесу прийняття рішення може бути представлена наступними
етапами: 1) підготовчий — переробка інформації і осмислення варіантів
наступних дій (бездіяльності), можливих наслідків; 2) основний — вибір
одного, найбільш прийнятного варіанту дій; 3) контрольний — оцінка
рішення із позицій необхідності і доцільності, його можлива корекція,
зміна спрямованості наступних дій і прийняття нового рішення, у тому
числі — сполученого з відстроченням задуманого та добровільною відмовою
від здійснення злочинного умислу; 4) заключний (операціональний) —
реалізація прийнятого рішення, безпосереднє вчинення злочину.

Слід зазначити також міжнародні аспекти насильства в країні, насамперед
у виді тероризму і локальної інтервенції з боку ісламського
фундаменталізму. Тому потрібно мати на увазі й інтернаціональні корені
того сплеску тероризму як політичного насильства, що переживає світ, що
відстоює своє суверенне право на цілісність і недоторканність власних
територій.

Насильство є те саме зло, реальних носіїв і уособлень якого завжди і
скрізь безуспішно шукала релігія. Насильство є неминучий і вічний
супутник людства, без якого воно не в змозі вирішити свої проблеми,
побачити своє майбутнє, установити порядок між людьми, покарати винних і
захистити безневинних. Насильство є спосіб існування живих істот і
незмінно означає руйнування чогось, нанесення збитку комусь заради
когось. Тому насильство тисячекратно ставало об’єктом філософського,
етичного, психологічного, теологічного, кримінологічного, правового й
іншого пізнання.

У своїй книзі » Злочинність серед жінок» Антонян Ю.М. особливу увагу
приділив насильницької і корисливої-насильницької злочинності жінок.
Серед злочинниць близько 1% складають особи, засуджені за убивство і
замахи на убивства, ще близько 1% -засуджені за нанесення тяжких
тілесних ушкоджень, понад 3% — за грабежі і розбійні напади з метою
заволодіння державним, суспільним і особистим майном громадян, якщо ж
узяти всіх злочинців, те тут частка жінок у різні роки коливається серед
убивць від 10 до 12%, не виявляючи помітної тенденції до росту, серед
нанесших тяжкі тілесні ушкодження — від 5 до 7%, виявляючи тенденцію до
росту, серед грабежі, що зробила, і розбійні напади з метою заволодіння
державним, суспільним і особистим майном — від 16 до 18% і тут також
відзначається негативна динаміка.

За даними приведеним у підручнику Кримінології за редакцією академіка
В.Н. Кудрявцева і професора В.Е. Еминова, з 1989 р. відзначається ріст
числа зроблених жінками убивств (з 9,3 до 12% у 1993 році в загальному
числі виявлених облич), тяжких тілесних ушкоджень( сб до 9%), хулиганств
( з 3,9 до 7%), розбоїв (з 3,9 до 5%). У цілому ж у 1992-1993 р.м.
частка жіночої злочинності трохи знизилася, але загальне число зроблених
ними злочинів зросло: У 2000 р. число виявлених злочинниць склало 121776
чоловік, у 2003 р. — 141930 чоловік.

Згідно приведений статистичний даної, автор роботи вважає, що жінки
стали досить часто робити насильницькі злочини. Однак автор роботи
вважає за необхідне уточнити, що насильницькі злочинні дії найчастіше
відбуваються жінками на ґрунті сімейно-побутових конфліктів, сімейних
безладь, інтимних переживань. Частіше ж жертвами стають чоловіки і
співмешканці, рідше -родичі, сусіди, знайомі. Оскільки багато злочинів
проти особистості жінки роблять у сфері сімейно-побутових відносин,
зацікавлені дані по цьому питанню, отримані нашими дослідниками. Вони
повідомляють, що питома вага облич жіновий статі серед такі злочини, що
зробили, складає 16-17%. Серед винних в убивствах вони склали 7%, що
заподіяли тяжкі тілесні ушкодження — 3.5%, тілесні ушкодження середньої
ваги — 19.7%, легкі тілесні ушкодження — 20%. Стало бути, частка жінок у
злочинах, що заподіяв легкі тілесні ушкодження, у 5.7 рази більше їхньої
частки в злочинах, що заподіяли тяжкі тілесні ушкодження. Отримані дані
свідчать про те, що сімейно-побутові правопорушниці, як правило, роблять
менш суспільно небезпечні діяння, чим обличчя чоловічої статі.

Типове для жінок злочин — дітовбивство, причому, на відміну від інших
видів убивства, позбавлення життя немовляти має чимале поширення в
сільській місцевості. Як правило, такі діяння відбуваються молодими
жінками, ще погано адаптованими, тобто не мають родини, достатнього
матеріального забезпечення, свого житла. У ряді випадків у ці злочини
десь на задньому плані можна досить чітко розглянути фігуру чоловіка, не
без чи впливу не без мовчазної згоди якого відбуваються ці небезпечні
злочини. Звичайно це співмешканець чи коханець.

Використана література:

1. Антонин Ю. М. Преступное поведение лиц с психическими аномалиями. —
М., 1998.

2. Васильев В. Л. Юридическая психология. — С.-Пб., 1997.

3. Виденеев И. А. Психология девиантного поведения. — Харьков, 1997.

4. Еникеев М. И. Основы общей и юридической психологии. — М., 1996.

5. Кудрявцев В. Н. Генезис преступления. Опыт криминологического
моделирования. — М., 1998.

6. Кримінологія. Підручник. – М., 1999.

7. Пирожков В. Криминальная психология: Кн. I, II. — М., 1998.

8. Ситковская О. Д. Психология уголовной ответственности. — М., 1998.

Похожие записи