ЖІНОЧИЙ РУХ УКРАЇНИ ЯК ЧИННИК ГЕНДЕРНОЇ РІВНОВАГИ ТА ГЕНДЕРНОЇ
ДЕМОКРАТІЇ В УКРАЇНСЬКОМУ СОЦІУМІ

 

 

План

HYPERLINK «http://vlada.kiev.ua/women/» \l «_Toc507843200» ВСТУП

HYPERLINK «http://vlada.kiev.ua/women/» \l «_Toc507843201» І.
ТРАДИЦІЯ ЯК ВАЖЛИВИЙ КОМПОНЕНТ САМООРГАНІЗАЦІЇ, САМОІДЕНТИФІКАЦІЇ ТА
САМОРЕАЛІЗАЦІЇ ЖІНОЧОГО РУХУ УКРАЇНИ

HYPERLINK «http://vlada.kiev.ua/women/» \l «_Toc507843202» ІІ.
САМООРГАНІЗАЦІЯ ЖІНОК ТА ВІДРОДЖЕННЯ ЖІНОЧОГО РУХУ В УКРАЇНІ

HYPERLINK «http://vlada.kiev.ua/women/» \l «_Toc507843203» ІІІ.
ТИПОЛОГІЯ СУЧАСНОГО ЖІНОЧОГО РУХУ УКРАЇНИ

HYPERLINK «http://vlada.kiev.ua/women/» \l «_Toc507843204» А)
Традиційні жіночі організації

HYPERLINK «http://vlada.kiev.ua/women/» \l «_Toc507843205» Б)
Соціально-орієнтовані жіночі організації

HYPERLINK «http://vlada.kiev.ua/women/» \l «_Toc507843206» В)
Організації ділових жінок

HYPERLINK «http://vlada.kiev.ua/women/» \l «_Toc507843207» Г)
Організації феміністичної орієнтації

HYPERLINK «http://vlada.kiev.ua/women/» \l «_Toc507843208» ІV.
СОЦІАЛЬНА БАЗА СУЧАСНОГО ЖІНОЧОГО РУХУ

HYPERLINK «http://vlada.kiev.ua/women/» \l «_Toc507843209» V. ОСНОВНІ
ТЕНДЕНЦІЇ ЖІНОЧОГО РУХУ

HYPERLINK «http://vlada.kiev.ua/women/» \l «_Toc507843210» VІ.
ПРОБЛЕМИ ДІАЛОГУ, КООРДИНАЦІЇ В ЖІНОЧОМУ РУСІ

HYPERLINK «http://vlada.kiev.ua/women/» \l «_Toc507843211» VІІ.
ЖІНОЧІ ОРГАНІЗАЦІЇ ТА ОРГАНИ ВЛАДИ: ШЛЯХИ ФОРМУВАННЯ ДІАЛОГУ

HYPERLINK «http://vlada.kiev.ua/women/» \l «_Toc507843212» VІІІ.
ВХОДЖЕННЯ ЖІНОЧИХ ОРГАНІЗАЦІЙ УКРАЇНИ В МІЖНАРОДНИЙ ПРОСТІР: ВІД
ОСОБИСТИХ КОНТАКТІВ ДО ПАРТНЕРСЬКОГО ДІАЛОГУ

HYPERLINK «http://vlada.kiev.ua/women/» \l «_Toc507843213» ІХ.
ПРОБЛЕМИ ЖІНОЧОГО РУХУ УКРАЇНИ

HYPERLINK «http://vlada.kiev.ua/women/» \l «_Toc507843214» Примітки

 

ВСТУП

Розвиток суспільства, його стабільність або дефініції тісно пов’язані з
розвитком особистості взагалі і особистостей жінки та чоловіка зокрема.
Стратегія розвитку ХХІ століття спрямована на утвердження основ
гендерної рівноваги, гендерної демократії [1], статевої збалансованості
в суспільстві. Без демократичного розвитку особистості як чоловіка, так
і жінки неможлива демократизація всіх сфер світобачення. Система
волевиявлення обох статей – чоловіків і жінок як рівних у правах та
можливостях, що закріплені законодавчо й забезпечені реально у
політико-правових принципах, діях, розбудові громадських і державних
структур з урахуванням гендерних інтересів має стати основою
функціонування суспільства в третьому тисячолітті.

На зорі нового тисячоліття панівною стає ідея, відповідно до якої,
принцип рівності чоловіка й жінки реально може бути досягнутий у
суспільстві лише через комплексний підхід до проблеми рівності. В
загальну систему функціонування суспільства (mainstream) повинні бути
включені критерії рівності між чоловіком і жінкою або питання про
перспективи жінок. Концепція комплексного підходу до проблеми рівності
жінки і чоловіка, концепція “mainstreaming” [2] є стратегічною
концептуальною лінією людського розвитку ХХІ століття, а тому її
реалізація значною мірою залежатиме не тільки від політичної волі
держави, але й від ступеню розвитку жіночого руху, його позицій та
впливу на прийняття політичних рішень.

Активність неурядових жіночих організацій, динаміка їх розвитку під
тиском життєвих реалій сприяють удосконаленню законодавства та правових
механізмів, забезпечують поліпшення становища жінок, утверджують
гендерну рівноправність у суспільстві. Саме в репрезентації цих
інтересів і полягає основна місія жіночих організацій.

Поява та діяльність сучасних жіночих організацій в Україні в 90-ті роки
ХХ століття стала об’єктивним наслідком тих політичних та соціальних
змін, що розпочалися в українському суспільстві ще в другій половині
80-х років. Трансформація тоталітарної системи, а отже й монопогляду на
суспільні процеси призвела до публічного обговорення проблем статусу
жінок. Логіка саморозвитку подій, творення нових політичних і
громадських структур склали реальне підґрунтя для виникнення жіночого
руху в Україні.

 

І. ТРАДИЦІЯ ЯК ВАЖЛИВИЙ КОМПОНЕНТ САМООРГАНІЗАЦІЇ, САМОІДЕНТИФІКАЦІЇ ТА
САМОРЕАЛІЗАЦІЇ ЖІНОЧОГО РУХУ УКРАЇНИ

Проблема наявності або відсутності традиції значно важливіша, ніж
здається на перший погляд. Традиція – найголовніша річ у справі
досягнення реальної, а не номінальної влади. Традиція – це можливість
входження в історію. Тільки через ту чи іншу традицію можна знайти своє
місце, а отже легітимізуватися. Поза традицією історія взагалі зависає у
просторі. А тому зрозуміло, що там, де йде перегляд культурних основ,
культурної легітимності питання традиції стає ареною політичної
боротьби. Позбавивши яку-небудь групу, в даному випадку жінок, права на
традицію, у них віднімають саме легітимні можливості на історичне місце,
без якого взагалі не можна говорити про співвідношення суб’єкта й
об’єкта історичного творення.

Жіночий рух України не є абсолютно новим соціальним явищем в
українському соціумі. Правильніше було б говорити про відродження
жіночого руху. Українське суспільство має історичний досвід існування
жіночого руху другої половини ХІХ – початку ХХ століття, і сьогодні, на
етапі становлення сучасного жіночого руху, в умовах пошуку об’єднавчої
ідеї та формування ідеології надзвичайно важливим є знання історичних
уроків жіночого руху першої хвилі, усвідомлення традицій самого руху,
без яких розвиток сучасного етапу не має перспективи.

Жіночий рух Україні першої хвилі (друга половина ХІХ – початок ХХ
століття) розвивався значною мірою під впливом загальноєвропейського
руху, однак мав ще й свої окремі вияви та шляхи розвитку, визначені
специфічним становищем української нації під чужим поневоленням. Перші
його прояви спостерігаються на Наддніпрянській Україні, що входила до
складу Російської імперії. Змагання до вищої освіти жінок виявилося уже
в 50-х роках ХІХ століття, а в 1860 році жінки здобули, хоч і на
короткий період, можливість вступати до університетів. У цьому напрямку
працювало одне з перших жіночих товариств України “Товариство допомоги
вищій жіночій освіті”. Значним здобутком розвитку жіночого руху було
заснування Вищих Жіночих Курсів (Київ, 1878). У Києві був заснований і
перший український жіночий гурток (1884) Олени Доброграєвої. Активність
жінок виявилася у заснуванні та діяльності недільних шкіл. На цій
ділянці багато працювала Х.Д. Алчевська. Важливим соціальним явищем
емансипаційного етапу жіночого руху стала діяльність народниць. Їх
незалежна поведінка, активна життєва позиція, протест проти
феодально–кріпосницької системи і патріархальної сім’ї створили ґрунт
для зростання авторитету жінки в суспільстві. В 90-х роках ХІХ століття
жінки стали активно залучатися до політичних партій, а початок ХХ
століття позначився зростанням чисельності жіночих організацій різного
спрямування. Вагому роль в розгортанні жіночого руху відіграла “Жіноча
громада” (1901–1905), “Харківське товариство взаємодопомоги жінок”
(1902–1919), “Київське товариство оборони жінок” (1905–1917) та
“Одеське товариство оборони жінок” (1904–1917). У 1909 р. формуються
організації нового типу – Жіночі Клуби, які розглядалися як самостійні
організації феміністичної орієнтації. До найбільших жіночих організацій
нового типу належали: Київський Жіночий Клуб та Київське Загальне
Зібрання. Період 1908–1914 рр. позначився утвердженням феміністичної
тенденції в жіночому русі. Представниці жіночих організацій брали участь
у Всеросійських з’їздах (Перший Всеросійський жіночий з’їзд (1908);
Всеросійський з’їзд по боротьбі з торгівлею жінками (1910);
Всеросійський з’їзд з освіти жінок (1913), Міжнародних конгресах,
Всесвітніх виставках, що сприяло залученню жінок України до
загальноцивілізаційних процесів, розширювало коло уявлень та понять про
механізми та методи боротьби за жіночі права.

На західноукраїнських землях, що входили до складу Австрії, піонеркою
жіночого руху була Наталя Кобринська, яка заснувала в Станіславі
“Товариство руських женщин”. Хоч товариство не існувало довго, все ж
його ініціаторка знайшла інші вияви популяризації жіночого руху,
головним чином через видавничу діяльність (альманах “Перший вінок”,
1887). У 1880 р. українки Галичини вислали петицію до віденського
парламенту в справі допущення жінок до вищої освіти, а в 1891 р. в Стрию
було організоване перше жіноче віче. У 90-і роки XIX століття виникають
нові жіночі організації. Так, наприклад 1893 р. у Львові був створений
“Клуб русинок”, “Жіночий кружок” в Коломиї, 1894 р. “Жіноче товариство”
в Городенці і москвофільське “Общество русских женщин” на Буковині, 1896
р. “Жіночий кружок” в Тернополі, 1901 р. “Жіноча читальня” в Долині,
“Кружок українських дівчат” у Львові, 1903 р. жіночі товариства в
Бережанах і Рогатині, 1909 р. у Львові “Жіноча громада”. Серед
громадсько-доброчинних організацій активними були “Товариство Руська
захоронка”, “Товариство опіки над слугами та робітницями”, “Товариство
вакаційних осель”, “Товариство опіки над дітьми та молоддю”.
Загальнодержавний характер мав громадсько-доброчинний рух проти
проституції. Так, наприклад у Львові діяла руська філія
загальноавстрійського “Товариства св. Рафаїла”. Доволі активно йшла
розбудова жіночих організацій релігійно-доброчинного спрямування:
“Маріїнське товариство пань” (Львів, 1904), “Мироносиці” (Чернівці,
1904), Товариство Православних Русинок (Чернівці, 1908) [3].

Одночасно із створенням і кількісним зростанням жіночих організацій на
західноукраїнських землях йшло всезростаюче залучення жінок до
діяльності різноманітних громадських організацій, наприклад, до роботи у
“Просвіті”, педагогічному товаристві, “Руській бесіді”, кооперативі
“Народна торгівля” та ін. Діяльність жінок у цих товариствах, як
правило, прямо не була пов’язана зі специфічно феміністичними
завданнями, але об’єктивно сприяла новому психологічному сприйняттю
жінки у суспільстві.

Діяльність жіночих організацій періоду першої світової війни була тісно
пов’язана з актуальними національно-суспільними потребами. У воєнні роки
жіноцтво взяло активну участь у доброчинній та санітарній роботі. В
Києві та інших місцях українські жінки працювали в “Товаристві допомоги
біженцям”, допомагаючи втікачам, закладникам та полоненим. Київський
Український Клуб був перетворений на шпиталь, в якому працювали
українські жінки, ведучи одночасно національно-виховну роботу серед
поранених. Так само активно в харитативній діяльності працювало жіноцтво
Західної України. У Відні українські жінки заснували Комітет допомоги
пораненим воякам, що опікувався українськими вояками по віденським
лікарням. Молоде жіноцтво входило до складу військових частин. Багато
жінок та дівчат працювало як медсестри, служили в армії [4].

Революція 1917 року втягнула жінок до політичного та громадської
діяльності. До Української Центральної Ради увійшло 11 жінок, дві стали
членами Малої Ради. У вересні 1917 року в Києві відбувся жіночий з’їзд,
на якому був заснований Український Жіночий Союз, виходив часопис
“Жіночий Вісник”.

У той же час українські жінки вперше вступили в міжнародні жіночі
організації. З цією метою в 1919 році в Кам’янці-Подільському було
створено Українську Жіночу Національну Раду. Її делегати брали участь у
конгресах Міжнародної Жіночої Ради (Осло, 1920) і міжнародного Жіночого
Союзу (Женева), а 1921 р. в конгресі Міжнародної Ліги Миру і Свободи
(Відень). Українська Жіноча Національна Рада стала членом цих
міжнародних об‘єднань.

Жіночий рух періоду між двома світовими війнами мав можливість
розвиватися лише за межами радянських земель. В УРСР було заборонено
будь-які форми жіночих чи харитативних організацій під гаслом існуючої
рівності жінок з чоловіками. На західноукраїнських землях жіночий рух
розвивався далі, не зважаючи на несприятливі умови чужого панування. В
Галичині найбільшою жіночою організацією був Союз Українок, перетворений
з Жіночої Громади 1917 р. Значну роль в розгортанні жіночого
організованого життя відігравала жіноча преса. В 30-роках постало
питання спеціалізації жіночого організованого життя, виникли фахові
об’єднання, наприклад,: секція господинь при “Сільському Господарі” з
мережею гуртків по селах, товариство “Будучність”, кооператив
“Українське Народне Мистецтво” та ін. Організовувалися жінки й за
політичним чи світоглядно-релігійним принципом. З 1934 р. почали
створюватися жіночі гуртки при Українському Католицькому Союзі. В 1938
р. на місці закритого польською владою Союзу Українок засновано
політичну організацію “Дружина Княгині Ольги”.

Виявом сили українського жіночого руху став перший жіночий Конгрес у
Станіславові, скликаний 1934 р. з ініціативи Союзу Українок. Участь у
ньому взяли представниці жіночих організацій з усіх українських земель
поза УРСР та з еміграції, які підкреслили своє прагнення до єдності
українок. Ініціатива до створення загальноукраїнського об’єднання
жіночих організацій у Світовому Союзі Українок (1937) з центром у Львові
стала наслідком цього конгресу.

Отже український жіночий рух на західноукраїнських землях до початку
Другої світової війни пройшов шлях цілісного ідейно-теоретичного та
організаційного структурування. Найхарактернішими його рисами були:
домінування концепції ліберального фемінізму, яка тісно поєднувалася із
завданням національно-визвольної боротьби, а також формування
організаційної структури, типологічно подібної до тогочасних
європейських аналогів.

Жіночий рух Наддніпрянської Україні витворив свої особливі риси, які
були сформовані відповідними соціально-економічними умовами та
політичною системою Російської імперії. Об’єднання жінок для захисту
своїх інтересів стало реакцією на низький правовий статус, небажання
влади змінювати феодально-кріпосницьку систему державних і сімейних
відносин, відгуком на необхідність нових соціально-економічних відносин.
За півстоліття активної соціально вагомої діяльності жіночий рух
Наддніпрянської України нагромадив багатий досвід боротьби за інтереси
жінок та став важливим чинником формування громадянського суспільства.
Численні ініціативи організацій та товариств з внесення змін у правове
становище жінки сприяли прийняттю державних рішень. Під їх впливом
розширилася можливість для загальної освіти жінок, була закладена
система вищої освіти, розширився доступ до нових професій, жінки
добилися права займати державні посади. Жіночий рух і його лідери були
центром об’єднання і пропаганди серед різних верств ідей рівноправності
жінок та чоловіків. З допомогою преси і, зокрема, жіночої,
публіцистичної діяльності, залучаючи прогресивних діячів, лідери
жіночого руху зуміли створити цілий пласт громадсько-політичної
літератури, присвяченої проблемам жінок, сприяли включенню їх у процес
демократичних перетворень. Жіночі організації на практиці створили
модель ініціативної поведінки жінок як самостійного суб’єкта в різних
суспільних сферах. Концепція самозахисту була центральною в жіночому
русі України і базувалася на самодопомозі в сфері професійної
діяльності, взаємопідтримці в процесі отримання знань, покладанні на
власні сили, самовихованні, самоемансипації, трансформації суспільних
поглядів на жінку, вимозі виборчого права тощо.

З самого початку формування жіночого руху спостерігалося прагнення до
єдності жінок обох частин України. І виданням жіночого літературного
альманаху “Перший вінок”, в якому взяли участь письменниці з обох частин
України, під проводом Олени Пчілки та Наталі Кобринської відкривається
історична сторінка єднання галичанок і наддніпрянок. Праця в “Товаристві
допомоги населенню Півдня Росії” у часи першої світової війни знову
зблизила українських громадських діячок Києва з західноукраїнськими
землями. І ґрунт тієї праці жінок, закладений в часи “Першого вінка”,
відроджений у роки війни, вже ніколи не піддавався сумніву. При кожній
можливості жінки будуть надавати допомогу одна одній. Створенням
Української Національної Жіночої Ради і Союзу Українок в
Кам’янці-Подільському (1919) жінки обох частин України знову
продемонстрували єдність, а весь наступний розвій жіночого руху реально
показав силу такої співпраці та взаємопідтримки. Плекаючи почуття
єдності всіх частин нації, поділеної кордонами та змагаючись до
консолідації національних сил, зібралися жінки в 1934 р. на Перший
Всеукраїнський Жіночий Конгрес у Станіславі. А незабаром, у 1937 р.,
реалізували ідею об’єднання у Всесвітній Союз Українок (ВСУ).

На жаль, за роки радянської влади, в силу здійснення патерналістської
політики, в жіночому середовищі були майже ліквідовані традиції
самодопомоги і опори на власні сили. Однак вони не зникли безслідно, а
чекали свого часу, щоб відродитися на новій основі.

ІІ. САМООРГАНІЗАЦІЯ ЖІНОК ТА ВІДРОДЖЕННЯ ЖІНОЧОГО РУХУ В УКРАЇНІ

Інституалізація, тобто оформлення організацій, у тому числі жіночих, як
суб’єктів суспільного життя, відбулася після виборів 1990 року.
Проголошення України незалежною державою сприяло тому, що цей процес
набрав особливої інтенсивності. Так, у вересні 1990 року була заснована
«Організація солдатських матерів України», в грудні 1991 р. на
установчому з’їзді створено «Союз Українок», у грудні 1992 р. – «Жіночу
Громаду». Отже є всі підстави вважати, що перший етап жіночого руху – як
етап його організаційного становлення та оформлення розпочався у другій
половині 80-х років і завершився після проголошення незалежності України
(1991).

У роки, що безпосередньо передували проголошенню незалежності та в перші
роки становлення української державності важливого значення набуло
усвідомлення людьми власної національно-культурної ідентичності. Ідеї
національного відродження, державної незалежності у той час були єдиною
альтернативою комуністичній ідеології. Тому перші жіночі організації
демократичного спрямування формувалися під загальним впливом
національно-визвольних ідей, вбачаючи як пріоритетні завдання своєї
діяльності — побудову незалежної української держави, відродження
українських звичаїв та традицій. У подальшому національна парадигма вже
не відігравала домінуючої ролі у жіночому русі, а створена згодом мережа
жіночих організацій характеризувалася значною плюралістичністю
ідеологічних спрямувань, різномислення і різноманітністю ідеологій,
намірів та завдань.

З 1991 р. розпочався другий етап жіночого руху. Головною його
особливістю був внутрішній саморозвиток жіночих організованих груп. Вони
різнилися теоретичною основою, головними завданнями та методами
діяльності. Відсутність у жінок досвіду формування власних ланок у
громадянському суспільстві вплинула на структурні характеристики таких
організацій. Вони будувалися за принципом централізму, формального
залучення до роботи значної кількості жінок у рамках однієї організації,
відсутності тісного безпосереднього зв’язку між членами, нав’язливого
підкреслювання організаційної незалежності. Це призводило до небажання
тісно співпрацювати з іншими жіночими організаціями і дистанціювання між
ними. Організації відрізнялися за своїм культурним потенціалом,
різноплановістю ціннісних орієнтацій, пристосуванням до різномислення та
ін.

Перший Всеукраїнський з’їзд жіночих організацій, що відбувся в лютому
1994 р., відкрив якісно новий третій етап жіночого руху. Це – етап
відкритості до співпраці та взаємодії жіночих організацій, об’єднання
зусиль у розробці стратегії щодо відстоювання інтересів жінок.
Об’єктивно лише з цього часу можна стверджувати про існування
осмисленого українського жіночого руху як сукупності жіночих організацій
і прагнення їх до взаємодії. Вони починають, по-перше, розглядати
будь-яку соціальну проблему з точки зору жінок, їхніх інтересів,
по-друге, висувати завдання про зміну тих соціальних умов, які генерують
та відновлюють дискримінаційні механізми щодо жінок. Шукаючи шляхи до
співпраці, до утвердження гендерних принципів у всіх сферах
життєдіяльності особи, жіночі організації своїми акціями та ініціативами
підтверджують прихильність загальноцивілізаційним цінностям і через
участь в роботі міжнародних конференцій, форумів, реалізацію міжнародних
програм та проектів, співпрацю з міжнародними організаціями, фондами,
переконують світову громадськість, що Україна не є національно
ізольоване суспільство.

Жіночий рух цього періоду розвивався в новому просторі “третього
сектору”, серед інших громадських і неурядових організацій, що виникали
паралельно з жіночими та формували горизонтальні структури,
горизонтальні зв’язки, які, можливо, з часом набудуть якості
громадянського суспільства.

ІV Всесвітня конференція зі становища жінок (Пекін, 1995) та участь
жіночих організацій України в її діяльності суттєво вплинули як на
розвій самого руху, так і трансформацію свідомості жінок. Жінки стали
значно активніше засвоювати технології соціального партнерства у
взаємовідносинах зі структурами влади та партнерами по “третьому
сектору”, вчилися укладати спеціальні угоди і створювали ланцюги
громадянських ініціатив. Причому з найгостріших соціальних проблем, на
вирішення яких у держави не вистачає ні сил, ні доброї волі. Це такі
проблеми, як насилля, включаючи насилля в сім’ї та зґвалтування, дитяча
безпритульність, наркоманія, торгівля жінками й дітьми і т.п.

Отож, загалом можна чітко визначити три етапи, які пройшов жіночий рух.
Це етап саморефлексії, визначення завдань та цілей діяльності. Другий
етап характеризувався пошуком шляхів взаємодії зі структурами державної
влади і партійно-політичної системи. Самовизначення в контексті
громадянського суспільства, оволодіння його прийомами і способами
діяльності стали важливими рисами третього етапу. А пошук ідентичності –
власних цілей та способів впливу на суспільство, власної стратегічної
лінії пов’язує ці етапи в одне ціле і дозволяє говорити про жіночий рух
як про соціальне явище.

Сьогодні в Україні вже нараховується понад 700 жіночих організацій (34
мають статус міжнародних і всеукраїнських). Вони впливають на
вдосконалення законодавства та механізмів щодо поліпшення становища
жінок, прагнуть суспільного визнання організованого жіночого руху як
важливого державотворчого чинника. Жінки рядом акцій заявили про себе як
реальну силу. І все ж слід визнати, що ця громадсько-політична сила ще
молода, багато в чому несформована. Вона стоїть перед рядом завдань,
серед яких першочерговими є:

?        формування ідеології жіночого руху України;

?        утвердження жіночого руху як суб’єкта соціального й політичного
творення.

 

ІІІ. ТИПОЛОГІЯ СУЧАСНОГО ЖІНОЧОГО РУХУ УКРАЇНИ

З кожним роком зростає кількість та чисельний склад сучасних жіночих
організацій. Згідно з цільовими установками, формами діяльності та
впливом на розвиток жіночого руху і українське суспільство в цілому
умовно можна виділити чотири групи жіночих організацій.

А) Традиційні жіночі організації

До першої групи відносяться такі жіночі організації, які можна визначити
як історичні або традиційні. Вони відродилися на ґрунті тих жіночих
організацій, що діяли в різні історичні періоди і на різних теренах
України. В цю групу увійшли організації, які стоять на різних ідейних
позиціях, а часом навіть і на діаметрально протилежних, що є свідченням
драматизму історії української державності.

На чітко визначених національно-культурних позиціях будує свою
діяльність «Союз Українок», що відновив роботу з кінця 80-х років у
західних областях, а згодом і на всій території України. Проблеми
поліпшення становища жінок «Союз Українок» пов’язує з національним
відродженням, з творенням національної самостійної держави та
громадянського суспільства. В умовах бездержавності реальна
рівноправність між жінками та чоловіками, на думку організації,
неможлива. Основна мета організації – спрямування творчих сил
українського жіноцтва на відродження та утвердження в суспільстві
історичних святинь, ідеалів та духовної культури українського народу.
Статут «Союзу Українок», прийнятий на Всеукраїнському установчому з’їзді
у грудні 1991 р., визначив організацію як благодійну та
громадсько-просвітницьку.

«Союз Українок» проводить широку культурно-просвітницьку роботу,
відзначає національні свята та пам’ятні дні. В усіх містах, де створені
осередки організації, з 1989 р. відзначається “День Матері”, працюють
недільні релігійні школи для дітей, проводяться щорічні педагогічні
читання, присвячені науковій спадщині С. Русової та ін. У 1993 р. у
Львові відкрилася бібліотека «Союзу Українок», де представлені книжки та
документи з питань українського жіночого руху. Широкого розголосу набули
науково-практичні конференції «Союзу Українок» – «Жінка у боротьбі за
волю України» (Львів, грудень 1990 р.); «Жінка і демократія» (Київ,
липень 1993 р.), що була проведена разом з СФУЖО; «Жінки України:
історія, сучасність та погляд у майбутнє» (Дніпропетровськ, листопад
1995 р.).

«Союз Українок» підтримує зв’язки з представницями українських товариств
у Вірменії, Естонії, Росії, Якутії. Організація має своє представництво
в керівництві Української Всесвітньої Координаційної Ради і є її
колективним членом. «Союз Українок» був учасником Міжнародної
конференції в Празі, організованої ЮНЕСКО, Гельсінської громадської
Асамблеї в Братиславі, жіночої конференції у Фрайбурзі та багатьох
інших. 5 жовтня 1992 р. організація «Союз Українок» була прийнята до
Міжнародного Альянсу Жіночих Організацій.

Згідно зі статутом «Союз Українок» проводить благочинні акції, опікує
дитячі заклади, літніх людей та інвалідів, і для проведення такої
діяльності у більшості філій організації створено секції соціальної
допомоги. При Проводі діє фонд допомоги дітям-сиротам, убогим, немічним.
Серед великого числа проектів організації – заснування школи жіночого
бізнесу у Львові. Головна мета цієї школи – підтримка жінок-підприємців.
Перший рівень навчання в школі – для тих жінок, які бажають відкрити
свою справу, другий рівень – для тих, хто вже працює в бізнесі. У
Болехові на Івано-Франківщині діє «школа шляхетної українки».

Надаючи перевагу культурній та просвітницькій діяльності, «Союз
Українок» брав участь у вирішенні політичних питань. Поряд з такими
політичними партіями, як Народний Рух, Демократична партія України,
Селянська партія, організація увійшла до політичного клубу
«Демократичний центр», створеного в липні 1993 р. як передвиборча
коаліція напередодні виборів 1994 р. Від «Союзу Українок» було
представлено шість кандидатів у депутати Верховної Ради України.
Напередодні виборів 1998 р. «Союз Українок» знову підтвердив свою
національно-демократичну прихильність, об’єднавшись у передвиборчий блок
на чолі з Народним Рухом України.

Близькою до «Союзу Українок» за цілями діяльності є «Українська
християнська партія жінок» (УХПаЖ) на чолі з Оленою Горинь, що створена
у Львові в 1991 р. Визначивши себе політичною організацією, партія однак
не зарекомендувала себе впливовою у політичному житті України. Для неї
характерні традиційні завдання жіночих організацій: відродження
християнської духовності у її моральному, філософському та правовому
аспектах. У грудні 1992 р. Голова УХПаЖ визначила позицію партії щодо
ролі жінки як надійного помічника чоловіка у розбудові української
держави та вказала на культурно-релігійну спрямованість організації.

Традиційні завдання були покладені в основу діяльності «Жіночої Громади»
на етапі її створення. Вважаючи себе спадкоємницею благодійних традицій
українського жіночого руху початку ХХ століття, «Жіноча Громада» ставила
завдання відродження української нації, сприяння розбудові
громадянського суспільства, утвердження абсолютної цінності життя і
самобутності людини, підвищення соціального статусу жінки в країні,
подолання дискримінації жінок, виховання жінок – державних та
громадських лідерів, сприяння духовному розвитку жіночого соціуму. За
словами Голови організації Марії Драч, «Жіноча Громада» була третьою
організацією після Руху та Просвіти, яка в кінці 80-х років виступила за
необхідність проголошення незалежності української держави. Установчий
з’їзд «Жіночої Громади» відбувся в грудні 1992 р., на нього були
делеговані 128 жінок. «Жіноча Громада» має статус міжнародної
організації, її осередки діють у Чехії, Росії та Франції.

У 1997 р. «Жіноча Громада» спільно з агенцією «Formaper» при Міланській
Торговій Палаті й матеріальній підтримці ТАСІS-BISTRO (представництво
ЄС) розпочала школу-тренінг для жінок-тренерів з основ малого бізнесу.
Маркетинг, фінанси, робота з психологами, вміння юридично правильно
скласти бізнес-план – всьому цьому навчилися 20 українських жінок за
новітньою програмою, ухваленою Комісією Європейського Союзу. Значну
увагу організація приділяє програмі «Анти СНІД» та виданню брошур
«Молоді про СНІД».

Діяльність «Жіночої Громади» певною мірою має політизований характер,
оскільки акценти в її роботі розставлені на проблемах висування жінок до
органів влади і управління, виховання та підтримки жінок-політичних
лідерів та керівників різних рівнів, активна участь у передвиборчих
кампаніях, внесення пропозицій до державних структур та ін. У травні
1993 р. «Жіноча Громада» провела міжнародну науково-практичну
конференцію «Жінка в державотворенні», серед головних проблем якої були
механізми входження жінок до структур влади, надання жінкам і чоловікам
рівних можливостей у вирішенні загальнодержавних завдань та ін. На
конференції говорилося про доцільність створення при Верховній Раді
України групи гендерної експертизи, про формування гендерної політики,
проведення гендерної освіти. При цьому підкреслювалося, що будь-який
важливий юридичний документ повинен прийматися з урахуванням інтересів
обох статей. Тільки у такому випадку він є виваженим. Конференція
прийняла Звернення до Президента, Верховної Ради, Кабінету Міністрів
України про необхідність квотування у парламенті та уряді місць для
жінок з метою розширення їх впливу у політиці.

У червні 1995 р., напередодні Четвертої Всесвітньої конференції зі
становища жінок, «Жіноча Громада» провела Міжнародну науково-практичну
конференцію «Жінка і демократія». Декларація та Програма Дій, що були
прийняті на конференції, визнали необхідним проводити широку роботу за
утвердження жінок як суб’єктів політики, за використання жіночого
інтелекту в системі представництва в парламенті та уряді, в органах
місцевого самоврядування, за розширення їх повноважень та участі в
реальній владі, у виробленні стратегічної політики прийняття рішень. В
документах також ставився акцент на утвердженні «повного рівноправ’я та
паритетної рівності чоловіків і жінок», на втіленні в життя «механізму
реальної рівності статей», «реального їх партнерства», на необхідність
розробки в Україні гендерної політики, визначенні її стратегічних
напрямків з урахуванням світових досягнень, на врахуванні державними
структурами гендерного підходу при правотворчій діяльності, на
організації курсів з питань гендерної політики в системі державної
підготовки управлінських кадрів та ін.

1996 р. позначився проведенням у червні Всеукраїнської конференції
«Пекінські стратегії: програма дій в Україні». Матеріали всіх названих
конференцій «Жіночої Громади» вийшли окремими виданнями.

Політична спрямованість «Жіночої Громади» особливо виявилася напередодні
виборів 1994 р. Організація була ініціатором проведення Українського
з’їзду жіночих організацій, метою якого було об’єднання українського
жіноцтва для розробки концепції дій напередодні виборів, вироблення
розуміння жінками важливості своєї ролі у розбудові української держави.
За підсумками роботи з’їзду сформовано Жіночу Раду України –
передвиборчий блок жіночих організацій, до якого увійшли 10 організацій.
Жіноча рада висунула понад 50 претенденток у депутати Верховної Ради
України, а для підтримки їх «Жіноча Громада» ініціювала проведення
вечора «Ми доньки твої, Україно!».

Увага «Жіночої Громади» до проблем політичної активності жінок
підкреслена у виступі Голови організації Марії Драч на перших
Парламентських слуханнях щодо реалізації в Україні Конвенції ООН «Про
ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок» (12 липня 1995 р.).
Виступ був присвячений необхідності зміни політичного ставлення до жінки
з боку держави, розвитку соціальної демократії та розширення впливу
«жіночої культури» на політику, врахування гендерного підходу у
формуванні державних органів. Для формування у жінок навичок політичної
діяльності «Жіноча Громада» проводить семінари, навчальні курси з цих
питань. Такими заходами, для прикладу, були семінари «Практичні
політичні навички жінок», які проводилися Британським інформаційним
центром (1995–1996 рр.), для ознайомлення жінок з досвідом участі жінок
Англії у політичному житті, у проведенні передвиборчих кампаній тощо.

У квітні 1996 р. за ініціативою «Жіночої Громади» був створений Блок
жіночих організацій України на підтримку нової Конституції України, до
якого увійшли представниці 15 жіночих громадських організацій. Спільними
зусиллями підготовлено «Зауваження та пропозиції щодо проекту нової
Конституції України», які були надіслані Президентові України і
Конституційній комісії Верховної Ради України. Блок жіночих організацій
України також прийняв «Звернення представників жіночих організацій
України на підтримку нової Конституції».

З часу становлення жіночих громадських організацій традиційного напрямку
спостерігається певна зміна поглядів щодо пріоритетних завдань у їх
діяльності. Як перший крок до розуміння феміністичної теорії було
видання «Жіночою Громадою» журналу для жінок «П’ята пора». Цей журнал
пропонував аналіз становища жінок в економіці, мистецтві, історії,
політиці, інформував про діяльність жіночих організацій, залучаючи до
співпраці найбільш відомих українських письменниць, жінок-учених та
громадських діячок.

1995 р. «Жіноча Громада» виступила ініціатором створення Ради
громадських жіночих об’єднань – центру, який би координував діяльність
жіночих організацій в Україні.

Традиційне завдання для жіночого руху України, а саме – досягнення
жінками рівних можливостей з чоловіками та утвердження української
державності – поставило «Всеукраїнське жіноче товариство ім. О. Теліги»,
сформоване у 1993 р. як жіноче товариство при фундації ім. О. Ольжича.
На час проведення установчого з’їзду (червень 1994 р.) Товариство ім. О.
Теліги мало осередки у 13 областях, а у 1996 р. – у 20 областях України.
Під час роботи ІІ з’їзду Товариства (листопад 1996 р.) було відзначено
збільшенням членства у десять разів. Головою Товариства обрано Ольгу
Кобець – журналістку, завідуючу відділом газети «Українське слово», яка
і заснувала в газеті «Сторінку Всеукраїнського жіночого товариства ім.
О.Теліги». При Товаристві діє молодіжна організація дівчат-підлітків.

«Всеукраїнське жіноче товариство ім. О. Теліги» зосереджує увагу на
проблемах культурологічного характеру. Виховання свідомості українського
народу, відродження національних традицій, вивчення забутих сторінок
історії України, вшанування пам’яті тих, хто боровся за самостійність та
соборність України – така тематика вечорів та публікацій, які постійно
друкуються на сторінках «Українського слова». Помітним явищем у
самоусвідомленні жіночого організованого руху стала Всеукраїнська
наукова конференція «Від емансипації – до фемінізму», яка відбулася за
ініціативою товариства 18-20 листопада 1994 р. в Чернівцях з нагоди
110-річчя зародження жіночого руху в Україні. З 1995 р. Товариство, на
базі Закарпатського обласного відділення організації, видає часопис
«Краянка».

Напередодні Четвертої Всесвітньої конференції зі становища жінок
«Всеукраїнське жіноче товариство ім. О. Теліги» спільно зі
Східно-Західним Європейським мережевим жіночим центром OWEN (Берлін) та
базовими організаціями сестринської взаємопідтримки GROOTS International
(Нью-Йорк) провело у Києві (квітень 1995 р.) міжнародну конференцію
«Communal Self-Help Activities of Grassroots Women in Transnational
Societies». У ній узяли участь понад 50 учасниць з різних жіночих
ініціатив, неурядових жіночих організацій та мережевих центрів з 14
країн Європи, Африки, Карибіки, Азії, США. З держав, що утворилися на
терені колишнього Радянського Союзу, приїхали 28 представниць, з них: 14
– з України; 8– з Росії; 2 – з Білорусії; 2 – з Естонії; 2 – з Молдови.
«Всеукраїнське жіноче товариство ім. О. Теліги» стало ініціатором
відзначення 90-річчя з дня народження Олени Теліги. З цієї нагоди 5
лютого 1997 р. відбулося засідання Ювілейної комісії, яка окреслила
головні заходи, присвячені цій події. У вересні 1997 р. пройшла
Всеукраїнська конференція «Олена Теліга: духовне і громадське покликання
жінок».

У руслі традиційного напрямку українського жіночого руху були створені
та активно працюють національні жіночі організації. Серед них –
«Румунські пані» (Чернівці, 1991 р.), Єврейське жіноче товариство
«Милосердя» (Київ, 1992 р.), «Ліга кримсько-татарських жінок»
(Сімферополь, 1994 р.). Вони відображали загальну тенденцію у діяльності
традиційних жіночих організацій – відродження національних культур,
розвиток жіночої ініціативи із захисту прав жінок, інтересів сім’ї,
материнства й дитинства, здійснюють інформаційну та психологічну
підтримку жінок. Національні жіночі клуби створюються також при
товариствах та асоціаціях різних культурних товариств. Прикладом таких
жіночих клубів є «Жіночий клуб «Ізелік» при асоціації тюркомовних
народів України та Жіночий клуб «Суомі» при Київському товаристві
культури фіно-тюрських народів.

До традиційної групи жіночих організацій відноситься «Спілка жінок
України». Вона створена на основі жіночих рад – єдиної жіночої
організації, яка існувала за радянської політичної системи.
Тоталітарному режиму властивий контроль над усіма сферами життя
суспільства. За таких умов система жіночих рад як громадських
організацій формально існувала та фактично не мала самостійності. Жіночі
ради перебували під впливом комуністичної партії, що визначило їхні
функції. Жіночі ради не відігравали роль виразника інтересів жінок.
Навпаки, через жіночі ради партія-держава впливала на сферу приватного
життя, керувала жінками незалежно від їхньої партійної приналежності.
Жіночі ради у своїй діяльності набули суто партійного характеру. Маючи
значний досвід організаційної роботи, усвідомлюючи неможливість
існування старої структури організації за нових соціально-політичних
умов, що склалися в кінці 80-х – на початку 90-х років, керівництво
жіночих рад у вересні 1990 року виступило з ініціативою їхньої
реорганізації. 1990–1992 рр. стали періодом структурного переоформлення
системи жіночих рад. За цей час були проведені регіональні конференції в
усіх областях України і період структурного оформлення організації
завершився реєстрацією Мінюстом України у 1993 р.

За словами голови СЖУ Марії Орлик, головними завданнями організації,
стали: а) досягнення рівності жінок та чоловіків; б) захист жінок в
умовах ринку; в) сприяння створенню та розвитку жіночого малого бізнесу
та ін. Організаційна структура СЖУ не передбачає індивідуального
членства і складається з обласних, міських, районних та первинних
жіночих рад.

Організація СЖУ є співзасновником СП «Калина», що успішно працює на
ринку України. З 1992 р. діє Координаційна Рада жінок-підприємниць при
СЖУ. Іншим важливим видом допомоги жінкам і безробітним є створення
різних жіночих тренінгів для перекваліфікації і підвищення фахових знань
у підприємництві. У 1995 р. «Спілка жінок України» започаткувала Центр
«Ділова жінка. Основи підприємницької діяльності», де за два роки
пройшли перенавчання понад 300 жінок, значна частина яких організувала
власну справу.

Різноманітна за змістом економічна діяльність жіночих рад в різних
регіонах України. Так, Судакська районна жіноча рада створила
експериментальний клуб «За права жінок», головною метою якого стало
залучення жінок-лідерів та їх підготовка до роботи у малому бізнесі.
Херсонська обласна рада жінок співпрацювала з виробничо-комерційною
фірмою «Галина». На основі Луганської жіночої ради у кінці 1994 р.
створено Клуб ділових жінок з метою об’єднання зусиль
жінок-підприємниць.

Значну увагу СЖУ приділяє благодійному напрямку діяльності: проведення
для дітей сиріт Міжнародних фестивалів «Музи і діти», свята святого
Миколая, допомога оздоровленню дітей та ін. СЖУ постійно бере участь у
теле і радіомарафонах, надає допомогу дитячим творчим колективам, людям
похилого віку, які живуть в інтернатах, жінкам-ветеранам Великої
Вітчизняної війни, окремим відвідувачам, які потрапили у скрутне
становище. СЖУ підтримує тісні контакти з законодавчими, урядовими та
президентськими структурами, з засобами масової інформації – жіночим
журналом «Жінка», телебаченням (особливо в регіонах), видає свою газету
«Я, ти, ми», організує зустрічі з жінками-депутатами. Організація
проводить значну роботу по обговоренню зауважень до проекту нової
Конституції України. У листі до Президента СЖУ наголосила на
необхідності внесення до Основного Закону статті про гендерну
рівноправність.

Б) Соціально-орієнтовані жіночі організації

До другої групи жіночих організацій відносяться організації соціально
орієнтовані. Їх створення було відгуком на пекучі соціальні проблеми,
викликані змінами, що зачепили домінантні підвалини людського буття
після розвалу Радянського Союзу. Однією з таких гострих проблем, для
вирішення якої жінки об’єдналися в організовану групу, було проходження
юнаками служби в армії. Об’єднання жінок для боротьби за права чоловіків
та синів не є унікальним, суто українським явищем. На прикладі інших
народів спостерігається те, що прямий наступ на родинне життя спонукає
жінок долучатися до спільної діяльності. Початком формування
неформального руху жінок з метою поліпшення справ у радянській армії
було об’єднання групи жінок у грудні 1989 р. Вони вдалися до тиску на
Верховну Раду СРСР для прийняття поправок щодо відстрочення служби
студентам вузів. 31 травня 1990 р. був зареєстрований перший в Україні
Комітет солдатських матерів (м. Запоріжжя). У той же час у різних містах
України були засновані регіональні Комітети солдатських матерів. 14
липня 1990 р. у Запоріжжі відбувся Форум солдатських матерів країни, а 8
вересня об’єднаний установчий з’їзд 12 регіональних комітетів заснував
«Організацію солдатських матерів України» (ОСМУ). Координаційну раду
організації очолила Людмила Трухманова – голова Запорізького комітету
солдатських матерів.

Діяльність «Організації солдатських матерів України» (ОСМУ) мала
політичний характер. Своєю головною метою ця організація визначила
сприяння формуванню національних збройних сил. Активне лобіювання
державних органів сприяло тому, що Верховна Рада УРСР у липні 1990 р.
ухвалила постанову про впорядкування призову українців за межі
республіки. Однак Наказ Президента СРСР від 1 грудня 1990 р. фактично
скасував цей юридичний акт. За таких умов ОСМУ почала тісно
співпрацювати з громадськими організаціями національно-демократичного
спрямування з метою досягнення незалежності України та формування
самостійної армії. Підтвердженням цього було звернення Других
Всеукраїнських Зборів Народного Руху до народу України «Про службу в
армії», під яким поставили підписи «Організація солдатських матерів
України», «Жіноча Громада», «Союз Українок». У ньому містився заклик до
батьків та матерів з вимогою виконання зазначеної постанови Верховної
Ради УРСР.

Основними завданнями ОСМУ на той час були: запровадження мережі жіночого
громадського контролю в армії; випуск газети з правдивою інформацією про
становище у армії; об’єднання зусиль жінок-матерів, які прагнуть
незалежності українських збройних сил. На початку 90-х років ці завдання
виконувалися шляхом проведення мітингів і демонстрацій, на яких
висувалися вимоги про необхідність створення української державності та
численні звернення до органів влади з питань формування української
армії. Другий з’їзд «Організації солдатських матерів України» (листопад
1991 р.) відзначив спільні успіхи громадськості у наданні амністії
військовослужбовцям, які залишили свої військові частини з певних
причин, проаналізував роботу регіональних комітетів солдатських матерів
у призовних комісіях щодо налагодження громадського контролю над армією
та висловився про необхідність найшвидшого формування національних
збройних сил. Після створення в Україні Збройних сил «Організація
солдатських матерів України», маючи значний досвід роботи, продовжувала
відстоювати інтереси військовослужбовців та членів їх сімей. Формування
професійної армії, ліквідація позастатутних відносин серед
військовослужбовців, поліпшення морального та фізичного здоров’я в армії
– такими є завдання ОСМУ на сучасному етапі.

ОСМУ – це самодопомогове жіноче об’єднання, яке вирішує проблеми
неупорядковані в суспільстві. Жінки цієї організації не називають себе
феміністками. Вони не є активними в обстоюванні жіночих прав. Їхня
діяльність зосереджується лише на поліпшенні життя своїх родин. Це
дозволяє говорити про «громадянський» фемінізм. Від самого початку
національна належність не була політичним компонентом дій ОСМУ. Саме цим
до певної міри можна пояснити успіх організації. Ідеологія материнства,
на яку опирається ОСМУ, не визнає національних обмежень і, прийнявши до
себе жінок усіх етнічних груп, що проживають в Україні, ОСМУ створила
собі моральну й культурну основу діяльності.

На забезпечення соціально-правового захисту сімей, що втратили синів у
армії, був спрямований Всеукраїнський з’їзд солдатських матерів, який
відбувся у квітні 1997 р. у Києві й на який прибуло 200 матерів України.
На ньому зазначалося, що 360 воїнів щороку гинуть при проходженні
військової служби в Україні. Ця страшна статистика змушує жінок
об’єднувати свої зусилля для захисту своїх синів та чоловіків.

Відповіддю на кризовий стан в армії, значну кількість смертей та каліцтв
серед військовослужбовців стало створення регіональних організацій. Їхня
мета – соціальний захист матерів, дружин, дітей загиблих солдатів.
Прикладом такої організації є Кризовий центр «Горлиця», створений у
Києві в 1989 р. Він надає психологічні та юридичні консультації жінкам,
сини яких загинули під час проходження військової служби.

Значну роботу по дотриманню прав батьків загиблих воїнів проводить
«Запорізький міський фонд соціального та правового захисту сімей воїнів,
що загинули у мирний час», заснований в 1995 р. У вересні 1997 р. в
Запорізькому парку культури та відпочинку «Металург» члени фонду
відкрили. Пам’ятник скорботи й жалоби воїнам, загиблим при виконанні
службових обов’язків у мирний час. Оскільки досі аналогічних пам’ятників
в Україні немає, то запорізький набув всеукраїнського значення. Завдяки
зусиллям Фонду, а також допомозі йому тисяч людей, для яких чужий біль
став власним, колись закрита тема набула широкого розголосу. Віднині
батьки, рідні, які втратили своїх близьких, мають святе місце
всенародної пам’яті про загиблих. «Поки мати жива – пам’ять невмируща» –
під таким девізом проводиться щорічна акція «Одеським комітетом матерів
загиблих воїнів». Її мета — підтримати морально, а по можливості й
матеріально, батьків, чи найближчих родичів тих юнаків, які не
повернулися з армії у мирний час. У процесі проведення акцій
організацією був Установлений «Сабур-камінь» (камінь, що вбирає
скорботу) та заснований сквер пам’яті «Журавка».

Духовне та національне відродження, гуманізація суспільства через
гуманізацію армії – напрямок роботи, що характерний для доброчинної
організації Ліга «Матері і сестри — воїнам України», створеної у 1992 р.
Вона зареєстрована у 1993 р. як Київська міська організація. За словами
голови Ліги народної артистки України Галини Яблонської, завдання
організації – «найефективніше використати час строкової служби для
розширення світогляду воїна, його культурного збагачення». Ліга
проводить культурно-просвітницьку роботу у військових частинах, здійснює
екологічні програми, організує виступи акторів. Значна практична
діяльність Ліги створила передумови розширення структури організації та
перетворення її у всеукраїнську організацію.

Забруднення довкілля, згубні наслідки Чорнобильської катастрофи зумовили
появу мережі жіночих екологічних організацій. Однією з перших була
київська регіональна неурядова екологічна організація «Мама-86». Вона
була заснована групою молодих матерів у 1990 р. для захисту київських
дітей від шкідливих наслідків індустріального радіаційно забрудненого
міста. Головним завданням організації є «підвищення громадянської та
екологічної свідомості через конкретну допомогу дітям та мамам,
пояснення залежності стану здоров’я від стану навколишнього середовища».
Вважаючи себе складовою частиною як жіночого, так і екологічного руху в
Україні, «Мама-86» започаткувала програму екологічного виховання жінок,
а також підлітків. Реальним втіленням поставлених завдань стали
благочинні акції. Завдяки фінансовій підтримці міжнародних фондів,
організація сприяє забезпеченню ліками дитячих поліклінік, організує
відпочинок київських дітей, технічно обладнала медичну лабораторію, де
ведеться обстеження дітей. Для підвищення екологічної освіти жінок
«Мама-86» видає інформаційний бюлетень «Мама-86-Новини», розробляє
навчальні курси та програми з питань екології. В грудні 1998 року,
вперше в Україні, з ініціативи організації “Мама-86” розпочався процес
громадського обговорення Національної програми до її затвердження урядом
України. Йдеться про Національний План Дій з Гігієни Довкілля (НПДГД).

Екологічне виховання дітей, формування у них екологічного мислення та
свідомості стали основою діяльності таких еколого-просвітницьких жіночих
організацій, як «Екофем», «Дитина та довкілля», що діють у Києві.
Проблемам захисту соціально-економічних, правових, екологічних та інших
інтересів жінок-матерів приділяє увагу Сімферопольський жіночий клуб
«Дочки-матері», Одеська жіноча організація «Мати і дитя».

Проблеми екології тісно переплітаються із загостренням демографічної
ситуації в Україні. Демографічна криза, домінування смертності над
народженням населення України, а також падіння моралі серед молоді
спричинили створення Асоціації жінок «За генофонд України».

Серед жіночих організацій, які ставлять за мету поліпшення стану
здоров’я жінок та дітей, подолання демографічної кризи в Україні дещо
відособлене місце займає Спілка жінок-трудівниць «За майбутнє дітей
України» (СЖТУ), зареєстрована в листопаді 1994 р. Це єдина жіноча
організація відкрито соціалістичної спрямованості. Вона тісно співпрацює
з Соціалістичною та Комуністичною партіями України, іншими громадськими
організаціями та об’єднаннями соціалістичної орієнтації. Установча
конференція Спілки жінок-трудівниць (червні 1993 р.) затвердила Статут
організації і визначила, що основним завданням діяльності СЖТУ є
сприяння утвердженню справедливих, пристойних умов життя дітей, матерів,
здійснення принципу «Все краще – матерям та дітям».

Діяльність СЖТУ спрямована проти капіталізації суспільства, супутниками
чого, на їх погляд, стало скорочення соціальних гарантій, зубожіння
народу України, унеможливлення забезпечення охорони здоров’я дітей, їх
духовного та фізичного розвитку, належної освіти, достойного життя. У
березні 1994 р. СЖТУ подала позов до Генеральної прокуратури України
«Про злочинне ставлення до виховання підростаючого покоління, молоді з
боку гуманітарного відомства Кабінету Міністрів України». Критика
діяльності Уряду була покладена в основу Перших Всеукраїнських зборів
СЖТУ, які відбулися у грудні 1994 р. в Чернігові, а також регіональних
конференцій, що пройшли в різних областях України.

У квітні 1995 р. СЖТУ провела Другі Всеукраїнські збори під гаслом
«Вустами жінок говорить істина». Жінки-трудівниці оголосили політику
реформ, що проводиться в Україні, «антинародною» та засудили її, а
введення інституту президентства назвали «грубою, жорсткою помилкою
України». Збори вирішили провести громадське жіноче розслідування
злочинів проти здоров’я та життя українського народу, які, на їх погляд,
пов’язані з примусовим капіталізмом, і доручили координаційній раді СЖТУ
сформувати Всеукраїнський Жіночий Трибунал. Основними формами діяльності
СЖТУ є проведення мітингів протесту, пікетування, участь у політичних
акціях, що проводяться Соціалістичною та Комуністичною партіями, іншими
організаціями соціалістичного спрямування.

Протест проти скорочення соціальних гарантій для жінок був покладений в
основу виступу Голови СЖТУ Ніни Покотило на Перших Парламентських
Слуханнях щодо реалізації в Україні Конвенції ООН «Про ліквідацію всіх
форм дискримінації щодо жінок» (12 липня 1995 р.). Головну причину
капіталізації українського суспільства вона вбачає у президентській
владі. Кардинальні зміни в управлінні державою, а саме «ліквідація
президентського правління» та зосередження влади в руках Рад народних
депутатів, на її думку, можуть вивести країну з політичної та
соціально-економічної кризи.

Політичні лозунги були покладені в основу Всеукраїнського материнського
віче, що відбулося в червні 1996 р. за ініціативою СЖТУ. В них містився
заклик до всіх організацій соціалістичної спрямованості об’єднати
зусилля у боротьбі проти «антинародного курсу правлячого режиму». Отже,
СЖТУ відрізняється від інших жіночих організацій чіткою соціалістичною
спрямованістю. Це унеможливлює її співпрацю з жіночими організаціями, що
займають іншу ідеологічну позицію.

Як відповідь на погіршення становища сімей в Україні у період
трансформації суспільства стало створення жіночих організацій з метою
захисту багатодітних сімей. Саме ця категорія населення найбільш
постраждала за умов лібералізації цін, зниження реальних доходів. З 1993
р. діє «Всеукраїнська спілка організацій багатодітних» (ВСОБ), до якої
входить 25 колективних членів з 19 областей України. За ініціативою
Київського об’єднання багатодітних сімей у березні 1993 р. був
проведений Всеукраїнський з’їзд багатодітних, учасниками якого стали 400
представників з різних областей. Головними напрямками роботи ВСОБ є
оздоровлення дітей, надання матеріальної допомоги сім’ям, які найбільше
її потребують, активна співпраця з державними органами щодо розробки
законопроектів з питань соціального захисту багатодітних сімей та ін. На
регіональному рівні з 1992 р. працює Асоціація багатодітних, яка вирішує
проблеми багатодітних сімей Києва. В листопаді 1997 р. жінки Вінниці
заснували «Спілку багатодітних матерів». Нова організація клопоче про
розширення державної допомоги багатодітним сім’ям, прагне створити
механізми забезпечення для них нормальних умов життя. Спілка стала
ініціатором нового щорічного свята – Дня багатодітної сім’ї.

З відходом від тоталітаризму, що нівелював особистісне начало й
підрубував природні корені сімейних взаємин все більше утверджувалося
розуміння сім’ї як головного осередку суспільства. Відповідно до цього в
масовій свідомості поширювалася впевненість у необхідності захисту
багатодітних сімей. З цією метою було створено фонд «Сімейне коло» як
благочинну неурядову організацію, головне завдання якого – реалізація
програми оздоровлення дітей із багатодітних сімей в екологічно чистих
зонах, надання матеріальної допомоги найбільш знедоленим багатодітним
сім’ям.

Серед соціально орієнтованих жіночих організацій виділяється
Тернопільська асоціація «Стиль». Її члени, як записано в документах
організації, «не схильні до ортодоксального фемінізму і не прагнуть
масовості своїх лав». Поштовхом до об’єднання жінок було бажання
врятувати чоловіків від деградації.

Відтворення ролі особистості в суспільстві зумовлює різні підходи. В
жіночому середовищі така багатобарвність набуває своїх форм турботи про
гендерні відносини. Прикладом цього є кризовий центр при Харківській
асоціації жінок «Берегиня». Крім лінії довіри в Центрі створені кабінети
консультативної допомоги та мінібіржі праці, де жінкам допомагають
працевлаштуватися.

На активізацію жіночого руху села, реалізацію творчих можливостей
сільської жінки, її психологічну адаптацію в перехідний період
спрямована діяльність Всеукраїнської громадської організації “Рада
жінок-фермерів України”, яка була зареєстрована в Міністерстві юстиції
України 25 травня 1998 р. Серед проектів над якими працює Рада – “Діти
України на землі Батьківщини”, “Відродження неперспективних сіл”,
“Інформаційно-технічна підтримка жінок-фермерів”, “Школа жіночого
лідерства” тощо. Організація приділяє значну увагу співробітництву з
органами влади, бізнесу, громадськими організаціями і на цій основі
сформована модель тристороннього соціального партнерства.

Захист соціальних, економічних та політичних прав жінок та їх сімей,
допомога жінкам, які потрапили в скрутне становище, – ці проблеми
визначили діяльність ряду жіночих благодійних фондів, до яких належать:
Міжнародний жіночий благодійний фонд “За виживання”, Міжнародний
благодійний фонд Святої Марії, Всеукраїнський благодійний фонд “Жіноча
доля”, Київський жіночий фонд “Панночка”, Харківський міський жіночий
фонд, Херсонський жіночий фонд, Тернопільська благодійна організація
“Українська родина” та інші.

Соціально орієнтовані жіночі організації – це найбільша за кількістю
група організацій. Вони не виявляють активності у відстоюванні жіночих
прав, а орієнтуються на вирішення нагальних соціальних проблем.
Орієнтація на соціальний захист маргінальних категорій населення,
соціальну роботу об’єднала навколо цих організацій різні категорії жінок
і створила ґрунт для співпраці жінок та чоловіків.

В) Організації ділових жінок

Третю групу жіночих організацій складають організації ділових жінок.
Проблеми, успадковані від тоталітарного ладу, новий етап трансформації
суспільства, з характерними для нього стратегією наздоганяючої
модернізації, наслідуванням чужого досвіду без належного підґрунтя в
українському суспільстві призвели до вкрай важкого економічного
становища країни. В таких умовах певна частина жінок вдалася до активних
пошуків шляхів економічного виживання. Їх економічна активність
виявилася у створенні об’єднань економічного характеру на ґрунті ділових
стосунків. Першим таким об’єднанням ділових жінок була Київська
федерація ділових жінок «Либідь», створена наприкінці 1990 р. при
Київському фонді милосердя і здоров’я. Основним напрямком роботи
федерації стала доброчинна діяльність. Проведення благодійних фестивалів
з жіночої проблематики, допомога маргінальним категоріям населення,
сприяння жінкам у вдосконаленні та розвитку їх можливостей входження у
ринкову економіку та ін. знаходять розвиток у діяльності жінок.
Федерація «Либідь» організувала стажування за кордоном
жінок-підприємниць для набуття ними практичних навичок в управлінні
приватизованими підприємствами, реалізує довгостроковий проект
«Адаптація жінок в умовах нової економічної ситуації в Україні». В
рамках цього проекту в грудні 1997 р. відбувся Міжнародний форум ділових
жінок «МФДЖ-97» – «Дії в інтересах Розвитку, Рівності й Миру».

Ділові жінки Харкова створили у 1994 р. Кредитний союз «Жіноча
взаємодопомога». Його ініціатором став Жіночий фонд Харкова та ділові
жінки міста, які розглядають видавничу справу як основний спосіб
заробітку грошей, полегшення матеріального становища сімей.

Проблеми малого жіночого бізнесу та розвиток іміджу ділової жінки
визначилися головними в діяльності Кримського бізнес-клубу «Феміна» та
Клубу ділових жінок Ялти.

Жінки-підприємниці сільськогосподарського виробництва у 1994 р. створили
«Асоціацію жінок в агробізнесі» (АЖА), яка розгорнула діяльність у
західному регіоні України. Основна мета АЖА – налагодження зв’язків між
жінками-керівницями сільськогосподарських підприємств, спільна розробка
ними планів та проектів, установлення міжнародних ділових контактів,
сприяння розвитку професійних якостей жінок та їх соціальний захист. АЖА
тісно співпрацює з американськими жінками-фермерами. У 1996 р. відбувся
з’їзд «Ділових жінок Західного регіону України», які об’єдналися для
вироблення програми захисту своїх інтересів.

Жінки Донеччини заснували в грудня 1995 р. «Донецьку лігу ділових
жінок». До неї увійшли жінки-керівники промислових підприємств,
представниці малого та середнього бізнесу, вчителі, лікарі. Плани Ліги
орієнтовані на соціальний захист жінок, їх навчання та творчий розвиток.
Організація будує свою роботу у двох напрямках: надає підтримку тим, хто
вже займається бізнесом та допомагає тим, які прагнуть розпочати свою
справу. Про наслідки своєї діяльності ліга інформує громадськість у
спеціальних рубриках обласних, міських, незалежних газет, щомісячній
телепередачі «Уроки виживання для жінок». З метою надання урокам більшої
наочності організація розробила навчальний план: як почати бізнес, його
організація, і в якому напрямку слід рухатися. У вересні 1997 р.
Донецька обласна Ліга ділових і професійних жінок провела конференцію
«Жінка і підприємництво». Вперше було серйозно проаналізовано стан щодо
участі жінок у підприємницькій діяльності, виявлені головні причини, що
гальмують розвиток підприємництва серед жінок у місті й на селі;
взаємозв’язки між жіночими підприємницькими структурами, вироблені
рекомендації щодо впровадження характерних для України моделей і
технологій організації жіночого підприємництва.

Дотримуючись принципів гендерної рівності та паритетної політики, жіночі
організації всіх трьох груп спрямовують свої зусилля на зміну становища
жінки через досягнення політичних, юридичних, економічних прав, рівних з
чоловіками і не спрямовують свою діяльність на зміну існуючої у соціумі
гендерної системи. По суті, ідеологічні підходи таких організацій
ґрунтуються на визнанні рівності статей та досягненні тих можливостей,
якими володіє чоловік, принцип жіночої відмінності практично не
реалізується цими організаціями.

Г) Організації феміністичної орієнтації

З розвитком жіночого руху в Україні, зумовленого трансформаційними
процесами в усіх сферах життя й утвердженням особистісної парадигми в
культурі суспільства та прав людини-жінки, почали формуватися
феміністичні організації. Вони характеризуються строкатістю,
багатоплановістю, структурно нагадують групи підвищення свідомості їх
членів, малочисельні за складом. Ці організації не претендують на
провідну роль у жіночому русі, не прагнуть представляти та захищати
інтереси всіх жінок України, а створюються та діють на основі групових
спільних інтересів, взаємодовіри та порозуміння у межах даного
об’єднання. Такі групи мають форму громадянських ініціатив –
неформальних груп жінок, які прагнуть вирішити локальні конкретні
проблеми. Своєю діяльністю вони сприяють трансформації суспільних
поглядів щодо становища жінки в суспільстві через реалізацію різного
роду програм, і в першу чергу «Women Studies», “Gender Studies”.
Гендерну нерівність у соціумі жіночі організації феміністичної
орієнтації пов’язують з існуючою гендерною системою і тому діяльність
свою спрямовують на трансформацію гендерних ролей та гендерних відносин.
Значна увага приділяється модернізації свідомості жінок, особливо
жіночої молоді, переборенню сексистських стереотипів у суспільних
поглядах. Організації феміністичної орієнтації виникли лише в середині
90-х років і становлять четверту групу жіночих організацій.

До цієї групи організацій відносяться об’єднання жінок, створені за
професійним принципом. Їх започаткували насамперед жінки творчих
професій. Ще у 1990 р. виникла Українська асоціація
жінок-кінематографісток (УАЖК) як українське відділення міжнародної
федерації жінок. Діяльність жінок спрямована на встановлення міжнародних
контактів з жіночими організаціями інших країн для обміну інформацією. У
травні 1996 р. вперше в Україні асоціація провела міжнародну
зустріч-семінар «Жінка і час: досвід самопізнання». За словами
Президента УАЖК Сільвії Сергейчикової, жінки творчої інтелігенції
України та країн СНД зібралися для самопізнання та самореалізації. До
планів УАЖК входить проведення в Україні міжнародного фестивалю жіночого
кіно та інших культурних заходів, створення документальних фільмів та
відеоцентрів, які будуть сприяти позитивному іміджу жінки в суспільстві.
При асоціації створений інформаційний відеоцентр «Феміна».

Подолання негативних стереотипів в зображенні жінок у засобах масової
інформації та встановлення реального рівноправ’я в суспільстві визначили
діяльність Київської міської організації «Жінка в засобах масової
інформації». У квітні 1997 р. організація була обрана національним
партнером для реалізації проекту «Гендерна рівність і засоби масової
інформації» Програми Розвитку ООН. Головними завданнями проекту стали:
1. Професійна підготовка журналістів для фахового висвітлення
об’єктивної ролі жінок та їхнього внеску у всіх сферах життя суспільства
(бізнес, політика, громадське життя); 2. Сприяння журналістам у
співпраці з міжнародними ЗМІ та мережами мас-медіа; 3. Видання журналу з
проблем жінок у суспільстві з перехідною економікою; 4. Популяризація
новітніх комунікаційних технологій, зокрема, електронної пошти, та
надання журналістам, у першу чергу жінкам, доступу до користування ними.
Створення Ресурсного центру для журналістів та громадських організацій
для поширення інформації з гендерних питань в ЗМІ стало першим кроком
проекту. Ресурсний центр видає інформаційний бюлетень з оглядом
матеріалів преси, радіо й телебачення під кутом гендерного аналізу,
журнал «Очима жінок». Нещодавно вийшов у світ посібник для працівників
ЗМІ: «Гендерні питання в засобах масової», упорядкований та видрукований
працівниками центру. В Ресурсному центрі формується бібліотека з
гендерної проблематики для журналістів, плануються регулярні семінари з
Інтернету та новітніх технологій зв’язку. Щоб охопити якнайбільше
журналістів, група експертів організації «Жінка в ЗМІ» виїздить в різні
куточки України для проведення семінарів з гендерних питань для
працівників ЗМІ та недержавних організацій. Особливий наголос робиться
на співпраці з національними ЗМІ, які відіграють велику роль у
формуванні гендерних ролей у суспільстві та впливають на громадську
думку. Співпраця з міжнародними організаціями є також важливою часткою
роботи центру. Спільно з Фондом Євразія організація «Жінки в ЗМІ» бере
участь у довгостроковій програмі «Засоби масової інформації для
громадянського суспільства». Спільно з Бі-Бі-Сі розроблено проект щодо
створення циклу гендерно збалансованих радіопрограм суспільно-політичної
та економічної проблематики та проведення семінарів для радіожурналістів
за участю тренерів з Бі-Бі-Сі.

З метою сприяння висвітленню жіночої проблематики в українських засобах
масової інформації, подолання традиціоналістських стереотипів,
формування нових поведінкових моделей сучасного типу жінки в 1991 р.
була створена Телевізійна студія жінок України.

Якщо на початку 90-х років створення професійних жіночих організацій
було поодиноким явищем у жіночому русі, то в середині 90-х років
організації такого типу формуються значно активніше. У 1994 р. у Харкові
виник Клуб «Енергія жіночої любові» (Енжілю), який об’єднав 10
жінок-художниць, офіційна реєстрація клубу відбулася в 1997 р. За
словами його Голови Лідії Єлізевої, клуб був створений для «активної
праці у напрямку виховання підростаючого покоління засобами
образотворчого мистецтва». Девіз членів клубу – «самовдосконалення через
самопізнання». На думку членкинь, самопізнання виховує людину, а
виховання робить її терпимішою, добрішою, щасливішою. В своїй діяльності
Клуб прагне до подолання гендерних стереотипів, підвищення культурного
та морально-етичного рівня суспільства, популяризації здорового способу
життя, створення та підтримки нових груп самоврядування та ін. Форми
роботи клубу виявилися у організації пересувних виставок у лікарнях,
школах, у виданні інформаційних бюлетенів, буклетів, плакатів, жіночих
календарів, проведенні семінарів, тренінгів, круглих столів, організації
літніх таборів для дітей, благодійній діяльності.

З метою популяризації та підтримки жіночих ініціатив з 1995 р. діє
Харківський міський центр солідарності жінок творчих професій
«Фемін-інформ». Центр об’єднує жінок творчих професій, переважно
журналісток. Організація пропагує ідеї гендерної рівності, захисту
соціальних прав жінок, висвітлює діяльність жіночих організацій. Центр
«Фемін-інформ» має свій друкований орган – журнал «Маріанна» та постійні
сторінки в обласному щотижневику «Панорама». Журналістки з
«Фемін-інформ» надають сторінки «Маріанни» та «Панорами» для висвітлення
життя харківських жіночих організацій.

Регіональний клуб жінок-художниць у Миколаєві створений для сприяння
розвитку творчої активності жінок та організації самодопомоги.
Організацією жіночих мистецьких виставок, конференцій, круглих столів
займається Київський мистецький жіночий центр. Жінок-директорів великих
підприємств та організацій, а також відомих діячок культури, медицини й
архітектури об’єднав елітний жіночий «Клуб одеських дам» (КОД). Роль
жінки у створенні об’єктивної думки про атомну енергетику, проблеми
соціальних гарантій атомників як одна із передумов безпечної роботи АЕС
стали головними в діяльності жіночої секції Українського ядерного
товариства «Жінки у ядерній енергетиці України». Секція взаємодіє з
відповідними європейськими об’єднаннями.

Професійні організації не визнають себе феміністичними, однак солідарний
характер відносин, взаємопідтримка всередині груп створює можливості для
структуралізації жінок як соціальної групи, надає їх діяльності
організованого характеру, формує культуру свідомості жінки як
особистості, як активного суб’єкта у соціальному просторі, сприяє
освоєнню свободи як складової демократії, в тому числі і паритетної.

Клуби сороптимісток («сор» у перекладі з давньогрецької – сестра,
подруга) як позаполітичні, позапартійні утворення стали формуватися в
Україні з 1994 р. Почуття взаємодопомоги та спільна гуманістична
діяльність, спрямована на обстоювання особистісних прав, стали
підґрунтям формуванням руху сороптимісток в Україні. Історично цей рух
започаткований в кінці ХІХ століття і отримав поширення серед жінок
Америки та Європи. Сьогодні активно діє Європейська федерація
сороптимісток, яка співпрацює з українськими клубами сороптимісток і
навіть надає їм підтримку. За статутом кожний окремий клуб складається
не більше як з 25 осіб, але кількість подібних об’єднань може бути
необмеженою. Першим президентом українського клубу «Сороптимісток» була
Н.О. Герасимова-Персидська – професор Національної музичної академії.
Осмислюючи свободу вибору, свободу дії, свободу намірів та долаючи
стереотипи, жінки формують індивідуальність, стиль поведінки, образ
особистісно неповторного, конструюють і творять цінності власного життя.

У листопаді 1995 р. у Києві добровільна, неполітична організація дівчат
та молодих жінок – Асоціація гайдів України, яка співпрацює з
Всесвітньою асоціацією гайдів. За період свого існування АГУ провела
більше 10 семінарів-тренінгів на регіональному та міжнародному рівні,
конференції молодих жінок-лідерів (1995, 1996 рр.). У вересні 1996 р.
проведена всеукраїнська благодійна акція допомоги дітям інвалідів та
започатковане друковане видання організації «Гайдівський трилисник».
1997 р. позначився створенням Всеукраїнського гайдівського клубу веселих
і кмітливих під назвою «Дівочий переполох» та літнього гайдівського
табору, в якому відпочивали представниці 15 областей України.

90-ті роки – час швидкого самоусвідомлення українською жінкою себе як
творчої особистості. Самореалізація жінок в жіночих об’єднаннях
супроводжувалась осмисленням якісних змін у становленні «системи
жінка-чоловік» кінця ХХ століття. Світова культура засвідчила, що жіночі
дослідження, як узагальнення жіночого досвіду життєдіяльності
переростають в гендерні, де на перший план висуваються підходи, коли всі
сторони людських взаємовідносин, їх культури розглядаються через
конструювання оцінки місця, значення ролі соціально-культурних
характеристик і особливостей жінки та чоловіка.

В Україні особливе місце в структурі жіночих об’єднань четвертої групи
починають займати наукові центри гендерних досліджень. Вони акумулюють
досвід участі жінок нарівні й разом з чоловіками у різних сферах
суспільства та розробляють науково обґрунтовані програми підвищення їх
соціального статусу. Поява таких наукових центрів була зумовлена
відсутністю загальноосвітніх програм з жіночої проблематики, а також
невизнаністю гендерних проблем у науковому середовищі. Саме
жінкам-науковцям належала визначальна роль в усвідомленні важливості
зміни соціально-політичного та економічного статусу жінок в українському
суспільстві. Теоретичні розробки жінок-учених, що спрямовані на
комплексний гендерний аналіз становища жінок і чоловіків, дослідження
історично-обумовлених причин їхньої гендерної нерівності, вивчення
гендерних проблем соціального буття стали основою для нового розуміння
гендерних відносин у соціумі «українське громадянське суспільство».

Першим досвідом узагальнення наукових розробок з гендерної проблематики
були науково-практичні конференції, проведені на базі Одеської державної
академії харчових технологій «Жіночий рух в Україні: історія та
сучасність» (1994) та «Жінки України: сучасний статус та перспективи»
(1995). Заява учасників конференції на адресу Президента України, Голови
Верховної Ради та Висновки і Рекомендації стали спробою комплексного
розгляду проблем жінок в Україні, вказали на нагальну необхідність
створення національного механізму забезпечення прав жінок, контролю за
реалізацією державних програм, спрямованих на поліпшення їх становища.

Мережа наукових центрів вивчення жіночої та гендерної проблематики не є
досить розгалуженою, оскільки потребує значного накопичення знань.
Ефективність таких центрів можлива за умови, коли вони створюються у
відповідності до наукових інтересів жінок. За таким принципом було
створено у 1995 р. «Всеукраїнський центр інформації та
соціально-економічної адаптації», який об’єднав учених з метою створення
можливостей для зростання професійного рівня жінок у нових економічних
умовах та сприяння соціально-економічній адаптації жінок у ринкову
економіку країни.

Харківський центр гендерних досліджень об’єднав науковців, що вивчають
філософський аспект місця і ролі жінки в суспільстві та філософські
витоки фемінізму. Членкині центру започаткували практику виїзних
гендерних шкіл в Україні, перше навчання у якій відбулося у травні 1997
р. у Форосі. До навчання у школі були запрошені вчені, викладачі Києва,
Сум, Одеси, Дніпропетровська, Вінниці, які займаються жіночими та
гендерними дослідженнями і здатні започаткувати та вдосконалювати
гендерні програми у навчальних закладах, реально впливати на зміну
гендерних відносин шляхом викладацької, виховної та громадської
діяльності. Значний науковий інтерес представляють роботи центру:
учбовий посібник «Теория и история феминизма» під редакцією І.
Жерьобкіної (Харків, 1996 р.), монографія І. Жерьобкіної «Женское.
Политическое. Бессознательное. Проблемы гендера и женское движение в
Украине (Харків, 1996 р.), Гендерні дослідження (Випуск 1-3), колективна
монографія «Femina Postsovietica. Украинская женщина в переходный
период: от социальных движений к политике” (1999 р.).

Розвиток гендерних досліджень та їх введення у навчальні програми з
метою викорінення сексистських стереотипів у гуманітарній освіті та
утвердження гендерного світобачення покладено в основу діяльності
Одеського наукового центру жіночих досліджень (ОНЦЖД), створеного на
базі працівників кафедр історії та філософії Одеської державної академії
харчових технологій. Історія діяльності центру розпочалася восени 1994
р., коли вчені та викладачі Одеси об’єдналися в неформальну групу для
створення навчальних програм, посібників, методичних рекомендацій з
гендерної проблематики. Надзвичайно вагомим внеском вчених Одеси стало
проведення в 1994 і 1995 рр. двох Міжнародних конференцій, публікація їх
матеріалів. З 1996 р. ОНЦЖД діє як неприбуткова науково-дослідна та
культурно-просвітницька організація. Центр здійснює роботу з підготовки
кандидатських дисертацій та написання монографій, довідників, проводить
круглі столи, співпрацює з ученими, які займаються гендерними
проблемами. У грудні 1997 і 1999 рр. ОНЦЖД спільно з Гендерним бюро
ПРООН провів Наукові Жіночі Студії. Здобутком центру стала монографія
Людмили Смоляр «Минуле заради майбутнього. Жіночий рух Наддніпрянської
України другої пол. ХІХ – поч. ХХ ст.: сторінки історії» (Одеса, 1998
р.), “Жіночі студії в Україні: жінка в історії та сьогодні” (1999 р.).

На проведення та популяризацію результатів досліджень з гендерної
проблематики, консультування жіночих громадських організацій та
управлінських структур спрямовує свою діяльність Київський дослідний
консультативний гендерний центр. Окрім видання програм спецкурсів з
гендерної та феміністичної проблематики, центром підготовлений підручник
для вузів “Основи гендерного підходу”, книга Наталі Лавриненко “Женщина:
самореализация в семье и обществе (гендерный аспект) (1999 р.). В лютому
1999 р. розпочав свою роботу Київський інститут гендерних досліджень,
діяльність якого спрямована на об’єднання викладачів вищих учбових
закладів, учених науково-дослідних інститутів та інших установ Києва для
практичного втілення ідей гендерної рівності в українському суспільстві.

Для поліпшення становища жінок у суспільстві, шляхом теоретичних
досліджень і впровадження ідей гендерної рівності в навчально-виховний
процес шкіл, вузів, у червні 1999 р. був створений Київський
науково-освітній гендерний центр.

16 квітня 1999 р. юридично зареєстрований Центр гендерних студій при
Інституті літератури НАН України. Втім, історія центру розпочалася ще в
1991 р., коли науковцями Тамарою Гундоровою, Нілою Зборовською, Вірою
Агеєвою, Соломією Павличко був організований феміністичний семінар.
Діяльність феміністичного семінару з активною публікацією матеріалів
продовжувалася до 1998 р., а в 1998 р. засновано Центр гендерних студій.
Міжнародний фонд “Відродження” фінансово підтримав створення такого
Центру, завдяки чому, протягом 1999 року у провідних вузах Києва –
Національному університеті “Києво-Могилянська Академія”, Лінгвістичному
університеті, Національному університеті ім. Т. Шевченка пройшли наукові
семінари, круглі столи з питань гендерної інтерпретації сучасної
української культури та літератури. Навколо центру формується коло
соціологів, філософів, мистецтвознавців, що передбачає розширення
діяльності за межі літературно-культурної критики. 1–2 червня 1999 р.
відбулася міжнародна наукова конференція “Фемінізм як явище культури”. А
22 лютого 2000 р. центр провів творчий звіт першого року діяльності,
репрезентувавши щойно видані книги науковців Центру, написані з проблем
феміністичної та гендерної методології. З 11 по 31 липня 2000 р.
планується проведення літньої школи за фінансової підтримки МФВ спільно
з OSI-Будапешт.

Розробка навчальних та освітніх курсів з гендерної проблематики, видання
робіт з теорії фемінізму є пріоритетними в діяльності Сумського
гендерного центру. Інформаційний обмін з гендерних питань здійснює
Український Центр жіночих досліджень. Дослідженням питань паритетної
політики займається Харківський центр жіночих досліджень.

Науковців та викладачів Львова, чиї наукові зацікавлення зосереджені
навколо гендерної проблематики, об’єднав Науково-дослідницький центр
“Жінка і суспільство”. Центр постав з ініціативи молодих дослідників та
був покликаний до життя назрілою необхідністю вивчення гендерної
проблематики, зростаючим інтересом до жіночих студій. Потреба
запровадження якісно нового гендерного підходу викликана реставрацією
ретроспективного міфу про “українську жінку” та насадженням традиційних
стереотипів статі в сучасному українському суспільстві. Діяльність
центру спрямована на дослідження ролі, статусу і значимості жінки в
українському суспільстві, сприяння трансформації суспільної свідомості в
дусі гендерної рівності та її досягнення в усіх сферах суспільного
життя.

Створення культурологічних феміністичних груп є свідченням формування
нового бачення проблем гендерних відносин в Україні. Такі жіночі
організації виходять з того, що фемінізм – складова частина культури,
політичної практики та демократичного менталітету. Ідеї формування
жіночої свідомості, право альтернативного погляду на світ та відповідну
поведінку в ньому, суспільне визнання жіночої і чоловічої суб’єктивності
як рівнопорядкових стали основою їх діяльності.

Упровадження практики фемінізму та гендерної рівноправності в реальне
життя визначають діяльність Харківської феміністичної організації
«Гуманітарна ініціатива». Організація створена для «досягнення
рівноправного суспільства, де жіночі знання, потенціал будуть враховані
та оцінені в усіх сферах життя». Прикладом активності щодо відстоювання
своїх статутних завдань була науково-практична конференція «Національний
механізм поліпшення становища жінок в Україні», що відбулася у травні
1996 р. Підсумком конференції стала науково обґрунтована «Національна
стратегія поліпшення становища жінок в Україні», в основу якої покладено
реальне використання принципу гендерної рівноваги в практичному житті.

З метою розвитку самосвідомості жінок, пробудження в них власної
гідності, підвищення їх політичної активності, розширення участі жінок у
громадських та державних структурах створено регіональне товариство
феміністок «Прогресивні жінки» (Вінниця, 1995 р.). Проблеми гендерної
рівності визначають діяльність Черкаського Жіночого Центру, який надає
психологічну та професійну допомогу жінкам, реалізує освітні програми.
Журнал «Я – Жінка» став основним виразником ідей та основних напрямків
діяльності організації, полем для обміну думками між жінками не тільки в
Черкаській області, а й в Україні. Журнал став ефективним засобом для
формування у жінок нового егалітарного типу мислення, гендерного підходу
до вирішення жіночих проблем.

Розвиток демократичного жіночого руху, а також розповсюдження та
пропаганда двоякого — чоловічого і жіночого погляду на світ покладено в
основу створеного у Сімферополі Центру «Жіноча ініціатива». 23-25 травня
1997 р. Центр провів в Алушті міжнародний жіночий форум «Два роки після
Пекіну: підсумки, напрямки, перспективи», присвячений ролі та правам
жінки у політичному житті. Він об’єднав представниць 52 жіночих
організацій України та розглянув соціально-політичні аспекти
дискримінації жінок, роль жіночих програм у реформуванні освіти, а також
значення та перспективи молодіжного жіночого руху. Особлива увага
учасників Форуму приділялась аналізу напрямків Платформи Дій Пекінської
Всесвітньої конференції та підсумкам втілення їх у життя.

На Форумі, крім пленарних засідань «Гендерний аспект у системі освіти»,
«Права жінок», проводилися секції, на яких обговорювалися проблеми
«Жінка і політика», «Жінка і насилля», «Реформа освіти та жіночі
програми в Україні», «Кредитні жіночі спілки в Україні». В межах Форуму
працювала молодіжна секція, в якій взяли участь дівчатка-підлітки з
жіночих організацій п’яти міст України, що реалізували проекти
«Уповноважена освіта» та «Дебати». Проблемам сучасного жіночого руху та
жіночої політики в Україні була присвячена робота секції «Проблеми
взаємозв’язку жіночих організацій і органів влади». Жінки – учасниці
Форуму констатували, що в Україні ще не вироблений механізм такого
взаємозв’язку та впливу громадських жіночих організацій на органи влади
і саме в цьому напрямку слід активно працювати всім жіночим
організаціям.

Принцип гендерної рівноваги, егалітаризму співпраці, рівноцінності думок
і поглядів, на відміну від патріархатного або матріархатного
домінування, покладені в основу значної кількості інформаційних та
консультативних центрів, які створені за останні роки у різних регіонах
України. Активну роботу щодо впровадження ідей гендерної рівноваги, а
також поширення інформації про проекти та ініціативи з питань
рівноправності жінок і чоловіків проводить Київський
інформаційно-консультативний жіночий центр. ІКЖЦ, що був створений в
1995 р., направляє свої зусилля на збирання, узагальнення та поширення
інформації про діяльність жіночих організацій та жіночих ініціатив серед
жінок України й за її межами. Завдяки матеріальній підтримці з боку
різноманітних міжнародних фондів Центр видає щомісячний вісник про
жіночі ініціативи в Україні та за її межами, проводить семінари та
тренінги з метою залучення жінок до активної громадської роботи у
відстоюванні своїх прав. В рамках проекту «Уповноважена освіта»
засновано журнал «Світанок» для хлопців і дівчат, а роздуми та оцінки
тренерів знайшли відображення у виданні «Ми – єдине ціле». Серед видань
центру українська версія книги «Наші людські права».

Для задоволення інформаційних потреб жіноцтва Кіровоградщини, захисту
жіночих інформаційних прав, підтримки та координації діяльності жіночих
організацій у жовтні 1997 р. утворена Кіровоградська інформаційна жіноча
служба. Своїми акціями та ініціативами організація прагне до
забезпечення права на вільний доступ до інформації, розвитку досліджень
з гендерних питань, пропаганди політики рівних можливостей тощо.
Інформаційна діяльність, впровадження ідей гендерної рівності є основою
роботи Дніпропетровського жіночого інформаційно-консультативного центру,
Жіночого консультативного центру Закарпаття, Львівського жіночого
інформаційного центру.

Серед актуальних питань сучасної політики дедалі більшу увагу останнім
часом привертає до себе проблема різних форм нелегальної еміграції
українських жінок та дівчат за кордон з метою будь-якого
працевлаштування, поліпшення свого матеріального становища. Проте, як
свідчать факти, таке працевлаштування часто перетворюється у торгівлю
жінками, які зазнають жорстокої експлуатації, в тому числі сексуальної.
При цьому вони не мають ні соціального, ні юридичного захисту.

Щоб привернути увагу громадськості та представників державних структур
до проблеми торгівлі жінками, як до питання грубого порушення
елементарних прав людини, у травні 1997 р. в Україні було створено
неурядову організацію «La Strada-Україна», яка розпочала програму
«Запобігання торгівлі жінками в країнах Центральної та Східної Європи»,
що впроваджена одночасно в Нідерландах, Чехії, Польщі та спрямована на
попередження торгівлі жінками та дівчатами, надання профілактичної
допомоги тим, хто має намір виїхати на роботу за кордон, працює там, а
також — соціальної, юридичної допомоги тим, хто повернувся додому.
Спонсорами програми виступило Європейське Співтовариство. В Україні цей
проект спрямований на підтримку громадських неурядових структур, метою
діяльності яких є запобігання торгівлі жінками. Він передбачає
дослідження цієї проблеми в Україні, а також роботу в трьох головних
напрямках: проведення широкої кампанії в засобах масової інформації:
організацію публічних дебатів шляхом публікації в пресі та
розповсюдження матеріалів, створення спеціальних рубрик та програм,
присвячених проблемі вивозу жінок та дітей; впровадження освітніх
програм, читання лекцій в середніх та вищих учбових закладах; надання
юридичної і соціальної допомоги потерпілим жінкам: створення гарячої
лінії та телефону довіри для консультації жінок, створення мережі
соціальної, психологічної та медичної допомоги жертвам торгівлі.

Соціальний та правовий захист жінок, культурно-просвітницька діяльність
серед жінок, дівчат-підліток здійснюють такі жіночі організації, як
харківський жіночий клуб «Мирослава», жіночий клуб «Любисток», жіночий
центр «Спадщина» тощо. Осмислення гендерних відносин і ролей, виховання
дівчат – майбутніх лідерів, формування у них самосвідомості стали
домінуючими в діяльності молодіжного дівочого центру «Чернівецькі
гайди», Львівського молодіжного жіночого гендерного центру ім. Наталії
Кобринської, Львівського дівочого центру «Юнка».

Захист законних прав та інтересів жінок в утвердженні їхнього
соціального статусу, створення соціально збалансованого на гендерних
засадах громадянського суспільства та побудова демократичної, правової,
соціально розвиненої Української держави, розвиток гендерної демократії
покликали до життя Всеукраїнську громадську організацію «Ліга
жінок-виборців України «50/50», яка була зареєстрована у травні 1997 р.
і осередки якої діють у 15 областях України. «Ліга» об’єднує жінок, які
мають на меті сприяти утвердженню в українському суспільстві принципу
паритетної демократії [5], виходячи з розуміння рівноцінного вкладу
чоловіків і жінок у справу демократії, визнання необхідності їх рівного
представництва і рівної відповідальності у прийнятті масштабних рішень в
усіх сферах суспільного життя. Визначивши основними завданнями своєї
діяльності формування політичної та правової культури жінок, підтримку
нової генерації жінок-лідерів, «Ліга» здійснює просвітницьку роботу з
питань людських прав, ліквідації всіх форм дискримінації та насильства
щодо жінок і взаємодіє з іншими громадськими організаціями, що захищають
інтереси жінок. У 1997–1998 рр. “Ліга” організовала в Києві школу
жіночого лідерства, а в планах організації видання інформаційних
буклетів з проблем насилля, майнового права, сімейно-шлюбних стосунків.

Враховуючи різні методологічні підходи до типології соціальних рухів,
наведена класифікація сучасного жіночого руху ґрунтується на врахуванні
таких показників, як структурна побудова, стосунки між членами всередині
організації, ідеологічні настанови, ставлення до існуючої гендерної
системи, форми та напрямки їх діяльності щодо обстоювання інтересів
жінок, утвердження гендерної рівності в соціумі. Врахування таких
показників дозволяє визначити існування в сучасному жіночому русі
України двох основних типи жіночих організацій:

?        традиційні, організаційно сформовані жіночі організації, які
діють на основі принципу ієрархічної побудови та самоврядування і
характеризуються значним кількісним складом. Їх внутрішній структурі
властива чітка ієрархія побудови органів управління. Рішення, що
приймаються керівними органами, є обов’язковими для виконання низовими
ланками. Такі організації сповідують цілі політичної участі, прагнуть,
щоб суспільство сприймало їх політичними суб’єктами, а результати
діяльності впливали не тільки на членів організації, а на все населення
в цілому. Діяльність таких організацій часто носить не лише громадський,
а громадсько-політичний характер;

?        організації, у яких відсутня чітко визначена структура
лідерства та ієрархії органів. Вони організовані на неформальних
відносинах між членами групи, на особистих дружніх зв’язках та
взаємовідносинах.

У першому випадку мова йде про жіночі організації, де принцип гендерної
рівноваги та рівних гендерних можливостей є основою практичної
діяльності. Ці організації не наполягають на зміні існуючої гендерної
системи, а утвердження гендерної рівності вбачають в досягненні
політичних, юридичних, економічних прав, рівних з чоловіками. Тому в
діяльності організацій цього типу жіночі питання поєднуються з вирішення
економічних, соціальних, політичних питань.

Головна увага другого типу жіночих організацій приділяється визнанню
відмінності статей та зміні особистості жінки. Проблема жіночої
самосвідомості, жіночої суб’єктивності є для них головною. В діяльності
цих організацій реалізується принцип «жіночої відмінності», а досягнення
гендерної рівності можливе лише через зміну існуючої гендерної системи.
Такі групи засновані на відсутності вертикальних зв’язків. Завдяки
публічному обговоренню власних проблем у членів груп формується
усвідомлення жіночої ідентичності, можливості альтернативної жіночої
реалізації та громадянського вибору.

На сучасному етапі жіночого руху домінуючим є перший тип жіночих
організацій, у той час як організації другого типу складають значну
меншість.

Умова подальшого розвитку жіночого руху вбачається у створенні та
розширенні організаційних структур у вигляді децентралізованого
горизонтального зв’язку. Засновані на принципах жіночої ідентичності
невеликі неформальні групи жінок сприятимуть розширенню соціальної бази
жіночого руху та залученню до нього більшого числа осіб.

ІV. СОЦІАЛЬНА БАЗА СУЧАСНОГО ЖІНОЧОГО РУХУ

Сьогодні, як свідчать підрахунки дослідників, лише 0,2 % жіночого
населення України бере участь у роботі жіночих об’єднань. Жінки з
високим рівнем освіти, які зайняті переважно у сфері розумової праці і
усвідомлюють проблеми гендерної нерівності, сімейного насильства,
сексизму суспільних відносин, необхідності виховання у жінок самоповаги
та власної гідності, становлять авангард жіночого руху. Однак їх –
зовсім небагато. Переважна більшість у складі жіночих громадських
організацій – це ті, хто в силу соціально-економічних перетворень в
країні не знайшли застосування своїм знанням, здібностям у раніше
набутій професії і були витіснені з ринку праці. Вузька соціальна база
зумовлює слабкість жіночого руху в Україні. В суспільстві ще немає
усвідомлення важливості феміністичного руху, який здається «абсурдним
вибриком» для значного прошарку українських чоловіків та, на жаль,
більшості жінок. Підтвердженням цієї думки є публікації у пресі, де дуже
часто зустрічається визначення феміністичного руху як об’єднання жінок,
чия амбітність перевищує їх інтелектуальні здібності.

Рівень свідомості жінок в Україні ще не досить високий, щоб відрізнити
особистісні інтереси від сімейних. Тому надто важливим є подальше
розгалуження мережі жіночих організацій, наближення їх до інтересів
пересічної жінки, збільшення чисельності організацій. Певна координація
зусиль між жіночими організаціями сприяла б поширенню інформації,
здійснювала б вплив на громадськість та органи державної влади, змушуючи
їх порушувати і рахуватися з тими питання, які мають особливе значення
для жінок.

Хоч типи, завдання та структура українських жіночих організацій
змінюються, вони є реальною формою залучення жінок до
громадсько-політичної діяльності. Розгалужена мережа жіночих організацій
сприяє виходу жінок із приватної сфери й включення їх в
суспільно-політичне життя. Самоорганізація жіночих структур розвиває у
жінок навички керівників та активістів, формує жінку як вільну
особистість, як індивіда, без існування якого неможливий розвиток
громадянського суспільства та соціальної демократії.

V. ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ ЖІНОЧОГО РУХУ

У діяльності жіночих організацій сформувалися дві тенденції.

Перша – традиційна тенденція жіночого руху пов’язана з активною
діяльністю жінок, спрямованою на відновлення народних звичаїв,
утвердження національної мови, моралі етносів, освіти тощо. Вона
визначається таким поняттям, як «берегиня». Цей термін став популярним в
період перебудови і набув широкого вжитку після виходу книги «Берегиня»
українського етнографа В.Скуратівського. Поняття «Берегиня» є справді
історично виправданим для української жінки. Та, зважаючи на суцільну
патріархатну свідомість, на брак глибоких знань історії України, а ще
більше – історії та особливостей жіночого руху – поняття «берегиня»
звужується до ролі жінки лише як хатньої господині. Звідси невипадково
висловлюються песимістичні прогнози щодо майбутнього жінки в політичному
та інших сферах життя України.

Спостерігається й інша крайність – ідеалізація лише окремих періодів
української історії. Незнання власної історії, невміння користуватися її
уроками, витворили погляд, що поширення жіночого руху, фемінізм не
притаманні українському суспільству. В той же час, теоретичне осмислення
громадсько-політичного і культурно-освітнього руху другої половини ХІХ —
початку ХХ століття в Україні дає підстави стверджувати, що український
фемінізм – це реальність. Діяльність жіночих організацій цього періоду у
винятково складних обставинах справила надзвичайно благотворний вплив на
подальший розвиток українського життя. Поширення теоретичних
обґрунтувань жіночого руху, практика роботи жіночих організацій дає
підстави говорити, що була створена концепція, яка у пізніших
дослідженнях утвердилася під назвою прагматичний (практичний) фемінізм.
Ця концепція ґрунтувалася на широкому демократизмові, на ідеї
національного поступу, реальній культурно-освітній і
громадсько-політичній праці. На жаль, українське суспільство з цими
сторінками своєї історії до цього часу ще не ознайомлене.

Друга – феміністична тенденція жіночого руху пов’язана з визначенням
сфери жіночих інтересів та захистом їх. Ця тенденція в діяльності
жіночих організацій сьогодні іноді поєднуються з традиціоналістською і
проявляється дуже слабо. Причина її слабкості та невизначеності полягає
в тому, що емансипація і фемінізм розглядалися в колишньому СРСР та й
досі розглядаються в українському суспільстві як негативні явища. Заміна
поняття «емансипація» на «жіноче питання», «жіноча особистість» на
«жіночі маси» стала принциповою. В радянський період це відповідало
змісту комуністичної ідеології, повернутої об’єктивно в минуле.
Радянська патріархатна система, яка дала жінці формальну свободу й
дозволила їй працювати на важких, шкідливих роботах, ніколи не допускала
її в керівну еліту, не прагнула переконати чоловіків, що сімейні
обов’язки та виховання дітей є не тільки сферою жіночих інтересів.
Радянська жінка ніколи не відчувала реальних результатів емансипації,
ніколи не приєднувалася до феміністичного руху.

В суспільствознавстві існують намагання виділити три головні періоди в
тлумаченні «жіночого питання» радянською ідеологією:

1917-1929 рр. – час дискусій та «узагальненої емансипації» жінки;

1930-1965 рр. – «невидимі роки», коли було оголошено про досягнення
рівності статей;

1965-1985 рр. – відкрите визнання, що «жіноча» проблема не вирішена.

Однак хоча радянська політика та ідеологія стала визнавати складність
проблеми ліквідації гендерної нерівності, вона знову опинилася в лещатах
суто політичних обмежень. Політика, орієнтована переважно на зростання
дітонародження, внесла в свідомість біологічний детермінізм щодо
«жіночого питання» і заохочувала міркування, зосереджені на жіночості,
на рисах характеру, притаманних «прекрасній половині». Існуюча політика
зміцнення сім’ї, спрямована на вихід з демографічної кризи (збільшення
тривалості і оплати відпустки по догляду за дитиною, активна пропаганда
щастя материнства тощо) мала за меті примусити жінку народжувати більше
дітей і ще більше «крутитися», щоб успішно виконувати свої біологічні
функції. І поки основною функцією жінки буде вважатися народження дітей,
а не реалізація повною мірою її особистісних інтересів, триватиме та
ситуація, що склалася на даний час.

Надзвичайно важливою проблемою, яка гальмує розвиток жіночого руху є
усвідомлення проблеми співвідношення державотворчих та жіночих питань.
Деякі прихильниці жіночих організацій вважають, що жіноче
«розкріпачення» є другорядним і мусить тимчасово підпорядкуватися
єдиному невідкладному завданню – будівництву нової суверенної держави.
Думка про те, що суспільство почне розв’язувати проблеми визволення
жінки, утвердження гендерної рівності, аж тоді, коли побудова держави
буде закінчена, явно свідчить про те, що гендерні проблеми заздалегідь
приречені на безкінечне відкладення. Один напрямок діяльності не повинен
виключати інший. Послідовність цих двох процесів з самого початку штучно
встановлена. Жінка не має права відмовлятися від відстоювання власних
інтересів, які б соціальні питання вона не вирішувала. Тут надзвичайно
важливо нагадати, що становище жінки в суспільстві залежить від тих
визначень, які діяльність жінок отримує в процесі суспільних відносин.
Тільки через окремі сильні дієздатні жіночі організації жінки зможуть
обстоювати свої права людини, здійснювати організований вплив на
державні структури. Лише за умов взаємодії між самими неурядовими
жіночими організаціями можлива цивілізована «жіноча політика» у країні.
Отже жіночий рух України стоїть сьогодні перед визначенням:

?        власного статусу та принципів діяльності неурядових жіночих
організацій (НЖО) і координації дій всередині руху;

?        принципів співпраці з іншими неурядовими організаціями, які
здатні зрозуміти та оцінити всю важливість гендерних проблем, проблем
жінок в Україні;

?        принципів взаємодії неурядових жіночих організацій з державними
структури щодо утвердження гендерної рівності, егалітаризму у всіх
сферах суспільної діяльності, розвитку гендерної демократії.

VІ. ПРОБЛЕМИ ДІАЛОГУ, КООРДИНАЦІЇ В ЖІНОЧОМУ РУСІ

Як тільки жіночі організації розгорнули свою діяльність, постала
проблема її координації. Вже 24-25 серпня 1992 р. в Києві відбулося
спільне засідання жіночих громад, спілок та товариств, на якому була
висунута ідея створення Української Жіночої Ради з метою об’єднання
зусиль розрізнених жіночих організацій на виконання найважливіших
суспільно-політичних завдань.

Протягом 1993 року це питання активно обговорювалося в жіночих
організаціях України і стало центральним в роботі першого
Всеукраїнського з’їзду жіночих організацій (1994 р.), який зібрав 400
делегаток з Луганщини і Житомирщини, Запоріжжя і Одещини, Чернігівщини і
Буковини, Галичини і Автономної Республіки Крим. З’їзд висунув ідею
створення Ради Жінок України, до якої входили б на асоційованих засадах
представниці всіх жіночих організацій та прийняв звернення до жінок
України, в якому зазначалась: «Від нас – матерів, учителів, хліборобів,
робітниць, лікарів, від нас – українок та росіянок, польок та єврейок,
від нас – віруючих та невіруючих, усіх сущих на цій землі залежить доля
наших дітей, нашої держави! Тож забудьмо кривди, згуртуймося до спільної
тяжкої будівничої роботи!»

Проблема об’єднання зусиль жіночих організацій активно обговорювалася
на міжнародних конференціях “Жінка в державотворенні” (1993 р.) та
«Жінка і демократія» (1995 р.). У Програмі Дій та Декларації, прийнятих
на конференції у 1995 р., зокрема, зазначалося: «Сприяти консолідації
зусиль при участі у вирішенні загальнонаціональних і глобальних проблем
між національними та міжнародними жіночими організаціями. Задля цієї
мети продовжити вивчення міжнародного досвіду виникнення і
функціонування загальнонаціональних жіночих рад, активізувати роботу
щодо пошуку спільних підходів і здійснення спільних дій для створення на
взаємоузгоджених засадах Всеукраїнської Ради жіночих організацій і
спільної розробки програми соціального захисту жінок».

Згодом «Союз Українок» запропонував створити Координаційну нараду
жіночих організацій без структурної надбудови і з почерговим
головуванням. З 1995 р. активну роль в консолідації організованого
жіночого руху відіграє Всеукраїнське жіноче товариство імені О. Теліги.
Зокрема, було проведено кілька консультацій з лідерами провідних жіночих
організацій, опубліковані відповідні виступи в пресі, на радіо та
телебаченні.

Така кількість пропозицій щодо створення українського органу, під егідою
якого могли б координуватися зусилля жіночих організацій, свідчила про
потребу в такій координації та про складність процесу усвідомлення
керівницями жіночих організацій необхідності такого органу при
збереженні автономії кожної з організацій. У результаті тривалих
переговорів між керівницями найчисельніших жіночих організацій, пошуку
ними сприятливих та можливих форм координації була досягнута
домовленість про створення такого “парасолькового” органу. Посередником
у цій справі виступила народний депутат України голова Комітету у
справах жінок, материнства і дитинства при Президентові України Олена
Крандакова. 17 лютого 1996 р. на своєму першому зібранні керівники
всеукраїнських жіночих організацій домовилися про створення Постійно
діючої наради громадських жіночих організацій України і звернулися з
заявою до всіх жіночих організацій про необхідність координації зусиль
жіночого руху «з метою вагомішого впливу на законодавчий процес,
реалізацію державних програм з питань соціально-правового захисту жінок
та дітей». Заяву підписали голови 11 жіночих організацій. Але від
проголошення намірів до створення дієвого і впливового органу – довга
відстань.

Наступним кроком на шляху до консолідації жіночого руху стала
всеукраїнська конференція «Стратегії Четвертої Всесвітньої конференції
зі становища жінок і програма дій в Україні» (1996 р.), ініційована
Програмою розвитку ООН в Україні. Конференція, що зібрала 350 учасниць
із 50 жіночих організацій, накреслила основні напрямки співпраці:
поєднання зусиль всеукраїнських та регіональних організацій, спільне
проведення різного роду науково-практичних конференцій, семінарів,
диспутів, круглих столів з питань підготовки жінок до участі в
управлінні на різних рівнях, обміну досвідом роботи та інформації з
проблем жіночого руху, розвиток зв’язків між усіма громадськими
організаціями; видання відповідного інформаційного бюлетеня; участь у
роботі благодійних фондів для організації навчання, відпочинку та
оздоровлення дітей, особливо тих, які постраждали від аварії на
Чорнобильській АЕС; патронажна діяльність тощо.

Активна дискусія, яка розгорнулася навколо легітимізації Постійно діючої
наради громадських жіночих організацій як форми співпраці різних жіночих
організацій довела складність об’єднавчого процесу для жіночих
організацій та визначила існування розбіжностей щодо нього з боку
організацій різного типу. Так, організації феміністичного напрямку,
сповідуючи принципи плюралізму форм і методів діяльності, не прагнуть до
об’єднання у єдину організацію. Їх позиція ґрунтується на тому, що:
по-перше, організована громадська діяльність була дискредитована за
часів існування тоталітарного режиму, тому створення єдиної організації
не викликає довіри у тих організацій, які побудовані за горизонтальним
принципом і сповідують ідеї автономності та плюралізму дій. По-друге,
домінуюча роль у такій структурі належала б традиційним жіночим
організаціям, а це призведе до ієрархізації та нівелювання відмінностей
між організаціями і поглинання невеликих за чисельністю груп. По-третє,
чисельна організація менш мобільна та не здатна до розвитку. Однак,
усвідомлюючи передчасність створення єдиної жіночої організації,
феміністичні групи для координації зусиль, обміну інформацією, спільного
пошуку матеріальних ресурсів створюють «парасолькові» організації,
зберігаючи при цьому свою внутрішню групову структуру. Прикладом такої
організації є Консорціум жіночих організацій СНД-США, який організовує
співпрацю з неурядовими неприбутковими жіночими організаціями з метою
побудови демократичних суспільств у нових незалежних державах, до якого
входять більше 170 організацій. Консорціум діє з 1992 року за фінансової
підтримки міжнародних фондів і представляє собою структуру взаємодії та
обміну інформацією, ресурсами між організаціями, що входять до його
складу. Сьогодні ця структура перетворилася на активний міжнародний
форум, де відбувається обмін ідеями та надаються можливості участі у
навчальних програмах.

Ідея про утворення української ланки феміністських організацій
реалізувалася на Форумі «Два роки після Пекіну: підсумки, напрямки,
перспективи» (Алушта, 1997 р.). До неї ввійшли: «Прогресивні жінки»
(Вінниця), «Український Центр Жіночих Студій» (Київ), «Гуманітарна
ініціатива» (Харків), «Фемін-інформ» (Харків). Згідно програми
організація відкрита для всіх товариств, які поділяють ідеологію
фемінізму. Робота секції продемонструвала і нові форми взаємозв’язку між
жіночими організаціями різних регіонів та проголосила створення коаліції
жіночих організацій. В документах Форуму проголошений намір створення
Ради Дій НЖГО України з метою розширення участі жінок у процесі
прийняття рішень та активізації співпраці з засобами масової інформації.

Певним кроком на шляху до координації дій жіночих організацій стала
міжнародна науково-практична конференція «Жінка в державотворенні
України» (Вінниця, 1997 р.), в якій взяли участь близько 120 учасниць.
На ній знову йшлося про створення загальнокоординаційного органу в
діяльності жіночих організацій.

Пропозиції, розроблені Міжнародним Жіночим форумом в Алушті та
Вінницькою конференцією жіночих організацій, були винесені на
обговорення Координаційної Ради у справах жінок при Міністерстві України
у справах сім’ї та молоді, яка діяла з березня 1997 р.

У травні 1997 р. було засновано Гендерне бюро – координаційний орган в
рамках проекту ООН «Гендер у розвитку». Його діяльність суттєво вплинула
на інтеграцію гендерних підходів у державні програми та діяльність
громадських структур. Бюро здійснює гендерну експертизу існуючих
державних програм та нормативно-правових актів. Колективна монографія
“Гендерний аналіз українського суспільства” (Заг. ред. Т. Мельник) стала
першою спробою комплексного наукового дослідження українського
суспільства в умовах реформування й перебудови, здійсненого на основі
гендерного підходу. Це досить рішучий крок Гендерного Бюро та колективу
авторів щодо системного, цілісного вивчення поля рівних прав і рівних
можливостей. Бюро проводить навчально-освітню роботу через видавничу
діяльність та шляхом проведення семінарів, круглих столів, до яких
залучаються як науковці, так і представники недержавних організацій,
службовці. Крім дослідження сучасного статусу жінок в Україні та
впровадження гендерних підходів у державні програми, Гендерне бюро
сприяє розвитку мережі неурядових жіночих організацій та співпрацює з
уже існуючими. Спільно з парламентаріями із Швеції гендерна програма
ПРООН провела ряд науково-практичних семінарів «Вибори-98» для
жінок-кандидатів у депутати всіх рівнів Києва, Львова, Харкова та
Автономної Республіки Крим. Утім, Гендерне Бюро за своїми цілями, метою
створення, змістом обраної діяльності не зняло проблему створення
координаційного органу громадських жіночих організацій.

Питання створення громадського органу на зразок Національної Жіночої
Ради було головним на зустрічі жіночих організацій, організованої 15
липня 1997 р. за ініціативою проекту ПРООН «Гендер у розвитку». На
зустрічі були присутні голови від 12 жіночих організацій, представники
Адміністрації Президента України, Кабінету Міністрів України,
Міністерства України у справах сім’ї та молоді. Створення Національної
Жіночої Ради. Мова йшла, власне, про відтворення діяльності такого
органу, адже Україна мала історичний досвід діяльності такої Ради, яка
входила до Світової Ради ще на початку ХХ століття. Всі учасниці
зустрічі наголошували на тому, що здійснити ці наміри можна лише
спільними зусиллями, але механізмів їх реалізації не було знайдено. Між
тим згода, якої дійшли учасниці – це створення робочої групи з
підготовки пропозицій про створення Ради – всеукраїнського жіночого
координаційного органу.

Прагнення до координації та, як наслідок, до консолідації дій
спостерігаються серед жіночих організацій України на регіональному
рівні. Так, у березні 1996 р. відбулася Всекримська конференція жінок,
головним завданням якої стало питання об’єднання зусиль жінок для
розв’язання жіночих проблем та організації жіночого руху автономії.
Попри всі розбіжності, жіночі організації Дніпропетровська заснували
Координаційну раду для вирішення жіночих проблем в області. Зусилля для
підвищення статусу жінок здійснює Львівська Асоціація жіночих
організацій «Взаємодія», Одеська Асоціація жіночих організацій.

Прикладом співпраці, координації зусиль жіночих організацій та Київської
міської державної адміністрації став Київський міський центр по роботі з
жінками, що проводить діяльність при фінансовій підтримці Жіночого
консорціуму ННД-США. В центрі, що розпочав свою діяльність у березні
1998 року, працюють п’ять жіночих організацій, які прагнуть залучити
жінок до активної громадської роботи та активізувати жіночий рух щодо
ліквідації всіх форм і проявів дискримінації жінок шляхом усвідомлення
ними своїх прав, реалізації свобод у всіх сферах життєдіяльності
суспільства.

Отже жіночі організації України здійснюють реальні кроки до координації
зусиль, однак діалог відбувається поки що складно. Він вимагає
інституційних форм, і організація та проведення 20 березня 1999 р.
Установчого з’їзду Національної Жіночої Ради засвідчує, що лідери шести
жіночих організацій (міжнародних, всеукраїнських) врешті дійшли певної
згоди. Між тим факт проголошення Національної Жіночої ради – це лише
початок непростого шляху до співпраці, який вимагає від засновниць
усвідомлення як значущості цієї акції, так і відповідальності перед
жіноцтвом України. Саме від моральних орієнтирів засновниць нової
організації, від засвоєння ними демократичних цінностей та норм,
прозорості діяльності тощо буде залежати майбутнє Національної Жіночої
Ради. В протилежному випадку Національна Жіноча Рада має перспективу
перетворитися в чергову структурну надбудову, що серйозно зашкодить не
тільки молодому жіночому руху, але й утвердженню гендерних відносин та
паритетної демократії в Україні.

 

VІІ. ЖІНОЧІ ОРГАНІЗАЦІЇ ТА ОРГАНИ ВЛАДИ: ШЛЯХИ ФОРМУВАННЯ ДІАЛОГУ

Сьогодні вже склалася певна практика взаємодії жіночих організацій та
органів виконавчої влади, яка реально була зафіксована такою акцією, як
Всеукраїнський конгрес жінок “Жінки на порозі ХХІ століття: становище,
проблеми, шляхи соціального розвитку”(21-23 травня 1998 р.). Реалізація
спільних проектів та програм Міністерства сім’ї та молоді з неурядовими
жіночими організаціями засвідчила формування паритетного діалогу жіночих
організацій і органів влади. Так, спільно з Міжнародним жіночим
правозахисним центром “Ла Страда-Україна” втілена в життя всеукраїнська
програма запобігання торгівлі жінками. Ряд спільних програм на виконання
стратегічної цілі “Жінка і здоров’я” здійснювався спільно з Міжнародною
організацією “Жіноча Громада”. Разом з Союзом Українок реалізувалися
проекти культурно-просвітницького напрямку, зокрема, підготовка свята
“День Матері”, Християнського свята Святого Миколая, Шевченківських
днів. Успішно здійснювалася спільна програма “Реалізація в Україні прав
жінки з обмеженими можливостями”, яку координував
інформаційно-реабілітаційний центр “Любомира”. Співпраця жіночих
організацій і державних органів знайшла свою реалізацію у діяльності
Координаційної ради при Міністерстві сім’ї та молоді. Утвердженню
принципів гендерної рівності сприяло створення у 1998 р. при
Міністерстві Ради Рівних Можливостей (Гендерна Рада), яка тісно
співпрацювала з Програмою “Гендер в розвитку” ПРООН та Гендерним Бюро.

Утім, відзначаючи певні успіхи у співпраці жіночих організацій та
органів влади, слід підкреслити, що контакти ці здебільшого мають
випадковий, непрогнозований за результатами характер. Такі зв’язки
базуються на особистих контактах і не мають публічного легітимного
характеру. В той же час встановлення діалогу вимагає:

?        чіткого визначення інтересів і можливостей як з боку жіночих
організацій, так і з боку держави;

?        утвердження принципу партнерства;

?        відповідної законодавчої бази, яка б регулювала різні форми на
інституційному, функціональному та законодавчому рівнях

Останні роки спостерігається активізація діяльності жіночих організацій
у формуванні діалогу з законодавчою владою. Жіночі організації
використовують такі важелі як внесення змін у законопроекти через
народних депутатів, здійснюють експертну оцінку документів, виступають
ініціаторами нових законопроектів, приймають участь у складанні звітів і
альтернативних доповідей про дотримання Україною міжнародних договорів
та Конвенцій ООН.

Так, долаючи “охоронний підхід” до жінок, який розглядає їх як об’єктів
патерналістського впливу й захисту з боку держави, ініціативна гендерна
група Верховної Ради підготувала проект закону “Про державне
забезпечення рівних прав і можливостей чоловіків та жінок”. Автори
законопроекту виходять з того, що Україна, обравши демократичний шлях
розвитку має спрямувати правотворчу і державну діяльність на творення
гендерної демократії, паритетності у відносинах чоловіка і жінки у всіх
сферах суспільного життя та приймати всі акти, виходячи з цього
параметру. Закон, що зумовлений потребами упорядкування гендерних
принципів і який, у разі його затвердження, міг би вивести Україну на
рівень найбільш цивілізованих країн, на жаль, не знайшов відгуку в
народних-депутатів. Гендерні стереотипи, а також низький рівень
лобіювання жіночими організаціями своїх інтересів при проходженні
законів суттєво перешкоджають формуванню партнерського діалогу з
владними структурами.

Поки що не працює діалог жіночих організацій і жінок-депутатів. Утім, у
цьому діалозі намітилися позитивні тенденції до взаєморозуміння. Так,
якщо жінки-депутати Верховної Ради 12, 13 скликання не брали до уваги
жіночий рух і самі виступили проти створення жіночої фракції, то
жінки-депутати 14 скликання стали уважніші до діяльності жіночих
організацій. Сьогодні майже кожна жінка-депутат відчує необхідність
співпраці з жіночими організаціями, певною модою стало створення власних
жіночих організації чи партій. Не можна однозначно оцінити цю тенденцію,
яка має як позитивні, так і негативні сторони. І вже від самих жіночих
організацій, від розмаху їх діяльності буде залежати результат цієї
співпраці: чи буде сформований паритетний діалог, чи організації стануть
інструментом для жінок-політиків у досягненні їх власного політичного
олімпу.

Забезпечення рівності неможливе без діалогу політичних партій та жіночих
організацій. Такий альянс надзвичайно важливий для виховання
жінок-політиків. Причому, незалежно від того, яку партію для своєї
політичної діяльності обирає жінка. Люди з різним політичним досвідом і
різними переконаннями можуть бути прекрасними колегами й соратниками.
Втім, для жінок-політиків аксіомою мають бути три правила. По-перше,
жінка повинна бути політично активна в політичній партії; по-друге, вона
має бути активним учасником жіночого руху; по-третє, обов’язковим
правилом є організація власної кампанії під час виборів. Коли жіночі
групи, комітети всередині партій входять складовою частиною до потужного
жіночого руху, працюють, так би мовити, “під парасолькою” жіночих
організацій, – це важлива умова для успішної кар’єри жінки-політика.
Надзвичайно ефективним є широке громадське об’єднання, передвиборча
коаліція жіночих організацій і жінок-політиків, але, на жаль, ідея такої
коаліція поки що не реалізується жіночими організаціями. Втім, сьогодні
ми маємо приклади формування жіночих осередків при партіях, що дозволяє
говорити про існування партійно-орієнтованої моделі жіночих організацій.
Так, при Ліберальній партії України працює Ліберальний комітет жінок,
який має свій статут і підпорядковується партійним програмним
документам. З вересня 1996 р. при Християнсько-Демократичній партії
України діє Жіноча Громада, яка, крім того, у статусі спостерігача
входить у Європейський союз жінок. Одну із партій
національно-радикального спрямування, яка з 1993 р. перенесла свою
діяльність на терени України – Конгрес українських націоналістів, очолює
Ярослава Стецько. При партії на основі ідеології національного
патріотизму створена жіноча референтура (філія) – Всеукраїнська ліга
українських жінок, що діє як культурно-просвітницька громадська
організація. При Народно-демократичній партії працює Всеукраїнське
народно-демократичне жіноче об’єднання “Дія”. Всеукраїнське громадське
об’єднання жінок республіканок створене при Республіканській
Християнській Партії.

Останні роки, особливо перед виборами 1998 р. і після них, учасниці
неурядових жіночих організацій все ширше стали використовувати політичну
риторику, значно швидше втягуються в політичне життя. Стрімку
політизацію молодого ще руху, перед яким стоїть багато соціальних
завдань, можна пояснити кількома причинами:

По-перше, цілком припустимо, що ця щойно сформована соціальна сила
відчуває незручності від самостояння і прагне повернутися “під дах”
державної влади або хоча б прилучитися до нього.

По-друге, цілком виправдано виглядають і ті аргументи, які самі учасниці
жіночого руху використовують для пояснення своїх політичних домагань.
Вони наполягають на тому, що комусь, врешті, слід взяти на себе
відповідальність за лобіювання соціальних інтересів українських жінок у
політиці й представляти інтереси жінок при розробці законодавчих актів.
І краще, якщо це зроблять представниці неурядового жіночого руху.

По-третє, політичні партії і в своїх програмних документах, і в періоди
передвиборчих кампаній довели своє нехтування жіночими та гендерними
проблемами. Отож жінки, через свій власний негативний досвід співпраці з
політичними партіями, жіночими організаціями, усвідомлювали, що жіночі
права можуть відстоювати тільки жіночі неурядові організації або ж
жіночі партії.

Як намагання зайняти місце у владних структурах ми розцінюємо створення
політичної партії «Жінки України» (ПаЖУ). Установчий з’їзд ПаЖУ відбувся
18 січня 1997 р. у Києві. Згідно з програмою, діяльність партії
спрямована на політизацію українського жіночого руху та перетворення
ПаЖУ в центристську партію парламентського типу. Відсутність партійного
досвіду, нечисленність партійного представництва, відсутність впливу в
суспільно-політичному житті не дозволили партії досягнути поставленої
мети – стати парламентською. Центральна виборча комісія (грудень 1997
р.) відмовила у реєстрації партійного списку кандидатів у народні
депутати від партії «Жінки України» і таким чином позбавила права бути
суб’єктом парламентських виборів 1998 р.

Свідченням політичної активізації жінок було створення у лютому 1997 р.
Всеукраїнської партії жіночих ініціатив, установчий з’їзд якої відбувся
у Харкові. Передвиборча програма партії підтверджує загальнодемократичну
спрямованість розвитку суспільства, що досягається шляхом
конституційності влади, зростанням політичної активності всіх верств
населення, і перш за все – жінок, домінуванням приватної власності.
Внаслідок виборів 27 березня 1998 р. партія не здолала 4%-ий бар’єр і не
отримала депутатських місць.

27 листопада 1999 р., на основі організації “Солідарність”, була
заснована партія “Солідарність жінок України”(СолЖУ). Прийнявши “Хартію
жіночої солідарності” та узагальнивши правові аспекти діяльності СолЖУ,
учасниці установчого з’їзду підтвердили, що основними пріоритетами
партії стануть: відповідальність за побудову гуманістичної,
демократичної держави, турбота про майбутнє дітей, добробут, соціальний
захист населення, свобода, мир і стабільність.

Однак існування трьох жіночих партій, які у своїй діяльності декларують
політичні права жінок, хоч і свідчить про певну структуралізацію жінок
та українського суспільства, але не дозволяє говорити про існування
жіночих політик в українському соціумі. Адже головною стратегічною
політичною ціллю фемінізму є трансформація існуючої політичної системи
через створення жіночих альтернативних політик, які ґрунтувалися б на
недискримінаційному принципі відношень між статями. Створення
альтернативної політики слід розглядати не як прагнення спочатку зайняти
місце в тоталітарній системі офіційної влади (що і характеризує сучасні
жіночі партії України), щоб потім лобіювати інтереси жінок, а як дії, що
базуються на практиках неналежності до патріархатної системи і структурі
відмінностей як основи політичних дій. А тому протидія прихованим,
невидимим і офіційно невизнаним формам патріархатного насилля в
суспільстві повинна лежати в основі діяльності жіночих партій України.

Отже взаємодія жіночих неурядових організацій з владними структурами
всіх рівнів досягає успіху лише тоді, коли орієнтується на цивілізовані
демократичні способи взаємовпливу. При цьому важливим є використання
засобів масової інформації, проведення гендерної експертизи й оповіщення
про її результати, організація політичних кампаній, створення коаліцій
та ін. Масові жіночі організації, що прагнуть до здійснення публічної
«жіночої політики» в Україні, на ділі мають показати себе самостійною
громадською силою, здатною політичне піднести з рівня особистих
стосунків у сферу цивілізованих публічних дій.

Величезні зусилля громадських жіночих організацій стануть помітними як
суспільству, так і з боку органів влади тільки тоді, коли вони об’єднані
у зважену і цілеспрямовану стратегію дій. Важливим компонентом
діяльності жіночих організації має стати діалог з чоловіками, членами
інших неурядових організацій, які за рівнем політичної культури здатні
будуть зрозуміти та оцінити важливість гендерних та жіночих проблем в
Україні.

VІІІ. ВХОДЖЕННЯ ЖІНОЧИХ ОРГАНІЗАЦІЙ УКРАЇНИ В МІЖНАРОДНИЙ ПРОСТІР: ВІД
ОСОБИСТИХ КОНТАКТІВ ДО ПАРТНЕРСЬКОГО ДІАЛОГУ

Необхідним чинником сучасного розвитку кожної країни, в тому числі
України, є розгортання ефективних міжнародних контактів З кожним роком
зростає роль громадських неурядових жіночих організацій як дієвих
чинників міжнародних відносин. Через таку діяльність для НЖО
відкриваються можливості міжнародного співробітництва в сферах людської
діяльності та утвердження принципів гендерного паритету в українському
соціумі.

Перші спроби входження в міжнародний простір були пов’язані з діяльністю
Міжнародних жіночих організацій України, які через свої філіали
встановлювали контакти з жіночими організаціями різних країн. Суттєвою
стороною початкового етапу формування міжнародних стосунків стала
співпраця з українськими організаціями діаспори – Світовою Федерацією
Українських Жіночих Організацій (СФУЖО), Союзом Українок Америки,
Товариством українських жінок імені Ольги Басараб (Канада), Товариством
українських жінок імені О. Теліги (Великобританія), Українським Золотим
Хрестом (США), Суспільною службою українців у Канаді та багатьма іншими.
Проведення спільних акцій, взаємовідвідування делегацій сприяли
трансформації світобачення українських жінок. Вагомим досягненням тої
єдності українських жіночих організацій України та діаспори стало
створення “Інформаційного центру українських організацій” при
Києво-Могилянській Академії. Ідея такого центру виникла після того, як
Зоя Хижняк (професор Києво-Могилянської Академії) та Наталя Даниленко
(заступниця голови СФУЖО) в містечку Сенека Фолс (штат Нью-Йорк)
познайомилися з інформаційним центром та бібліотекою американського
жіночого руху. Ця ідея захопила жінок, і вони побажали створити щось
подібне в Києві і саме в Києво-Могилянській Академії, на землі славної
Галшки. Особистими заходами родини Даниленків, при підтримці жіночих
організацій та сприянні ректора Києво-Могилянської Академії В.
Брюховецького 2 вересня 1999 р. в Києво-Могилянській Академії було
освячене відкриття інформаційного центру, який прикрашений портретами
Галшки Гулевичівни, Раїни Могилянки, Марії Магдалини Мазепи, Катерини
Скаржинської, Єлизавети Милорадович, Марусі Бек. Портрети виконані на
замовлення і кошти Наталії Даниленко. В Інформаційному центрі
проводяться семінари, конференції, він має стати консолідуючим полем для
жіночих організацій України та діаспори.

Для утвердження принципів гендерної рівності важливу роль відіграє
співпраця з жіночими організаціями країн колишнього Радянського Союзу, в
першу чергу, з російськими жіночими організаціями. Останні роки
активізувалися контакти, обмін досвідом, проведення спільних акцій та
конференцій між жіночими організаціями України та країн Центральної та
Східної Європи.

Важливим компонентом процесів глобалізації у різних сферах суспільного
життя є входження жіночих організацій до міжнародних структур. З
проголошення незалежності України розпочався процес поновлення контактів
з Міжнародною Радою Жінок (МРЖ). Україна мала в цій структурі членство
до 1925 р., але пізніше його втратила. В червні 1997 р. українські жінки
брали участь в роботі Отавської конференції Міжнародної Ради Жінок, а у
вересні 1998 р. в засіданні Європейського центру МЖР. Зі створенням 20
березня 1999 р. Української Національної Жіночої Ради процес поновлення
українського членства в МЖР набрав нової сили. Поряд з цим жіночі
організації України мають членство в Міжнародній Організації Сприяння
Жінкам у Вищій Освіті (Advancing Women in Higher Education),
Міжнародному Альянсі жіночих організацій країн ННД, та КАРАТ коаліції –
мережі жіночих неурядових організацій з 10 країн Центральної та Східної
Європи. Жіночі організації України співпрацюють з організацією “Women,
Law and Development intl.” (США), з Нідерландським тренінговим центром
“Гендер і Розвиток” (м. Гаарлем), Американською Національною Асоціацією
жінок в освіті (NAWE) та багатьма іншими.

Входженню жіночих організацій у міжнародний простір, освоєнню нових
технологій співпраці, приєднанню до нових наукових підходів у
дослідженні соціальних проблем сприяє реалізація жіночими організаціями
проектів міжнародних установ, програм різних фондів. Це в першу чергу
програми ПРООН, Британської Ради, Англійського Фонду Know HOW, ЮНІФЕМ,
ТACIS, Міжнародного Фонду “Відродження”, “Євразії”, “Жіночого
консорціуму ННД-США, Мережевого жіночого центру Схід-Захід OWEN,
Канадського Бюро Міжнародної Освіти за участю Канадсько-Українського
Бюро, Нідерландського фонду Mama Cash, Центрально-Європейського
університету (Будапешт), Агенції США з міжнародного розвитку, Global
Fund for Women та інших. У межах цих проектів проводяться спільні
конференції, літні школи, стажування, обмін досвідом і т. ін., що сприяє
піднесенню рівня жіночого самоусвідомлення.

Розширенню контактів з жіночими організаціями інших країн допомагають
міжнародні конференції зі становища жінок, з проблем гендерної рівності.
Особливе місце в розгортанні жіночого руху України та розширенні уявлень
про шляхи утвердження гендерної демократії займає ІV Пекінська
Конференція зі становища жінок (1995 р.). Ця, проведена під егідою
Організації Об’єднаних Націй, конференція твердо дотримувалася принципу
широкого залучення неурядових організацій в її роботі, з тим, щоб НЖО
були дієздатними партнерами в обговоренні питань конференції та
прийнятті заходів за її підсумками. Участь української неурядової
делегації, яка нараховувала понад 60 учасниць, стала, по суті, першим
досвідом співпраці з НЖО інших країн у лобіюванні жіночих інтересів,
сприяла обміну досвідом, вплинула на трансформацію свідомості самих
діячок українських жіночих організацій.

Українська делегація у складі 19 осіб успішно працювала на Женевській
спеціальній нараді країн Європейської Економічної Комісії (19–21 січня
2000 р.), присвяченій питанням реалізації Пекінської Платформи Дій і
разом з іншими делегаціями виробила висновки та рекомендації, які стали
вкладом Європи в роботу Спеціальної сесії Генеральної асамблеї ООН
“Жінки в 2000 році: рівність між чоловіками і жінками, розвиток і мир в
ХХІ столітті”. Участь жіночих організацій України в Спеціальній сесії
Генеральної Асамблеї ООН (червень 2000 р.) підтвердила, що стратегічним
напрямком жіночого руху країни є принцип гендерної рівності та
паритетної демократії.

ІХ. ПРОБЛЕМИ ЖІНОЧОГО РУХУ УКРАЇНИ

Констатуючи факт реального впливу жіночого руху, як
громадсько-політичної сили на суспільні процеси, слід визнати, що це ще
сила молода, яка розвивається переважно шляхом «спроб та помилок». У
таких умовах важливим є самоосмислення жіночими організаціями свого
місця в українському соціумі та об’єктивної оцінки тих проблем, які
стають на заваді цьому рухові.

Однією з найсерйозніших проблем жіночого руху взагалі є подолання
заангажованості українського суспільства на звичні стереотипи,
традиційні забобони, за якими ігнорується особистісне життя
жінки-людини, а соціальна роль її зводиться тільки до обслуговування
чоловічої частини населення та родини. Декретами, постановами їх не
ліквідувати. Вони змінюються практикою соціального життя, включаючи
практику жіночого руху. Другою стороною цієї ж проблеми є низька
самооцінка жінок з елементами низької поваги до жіночої особистості.
Більшість жінок не здатні ще фіксувати проблему нерівності за ознакою
статі та патріархатної домінації, а тому не здійснюють спроби їй
протистояти.

Другою проблемою жіночого руху є недостатність ресурсів. Реальне складне
соціально-економічне становище, в якому перебуває українська жінка,
позбавляє багатьох жінок можливості та бажання займатися громадською
діяльністю. Жінка фактично працює у дві зміни – безпосередньо на службі
чи виробництві і вдома. Причому «друга зміна», тобто домашня робота,
набагато тяжча і потребує більше часу, здоров’я і терпіння.

Третьою важливою проблемою жіночого руху є також небажання в суспільстві
сприйняти жіночий рух як важливий і вагомий чинник розвитку суспільства.

Четверта проблема – є недостатня поінформованість суспільства про
жіночий рух в Україні. Діяльність жіночих організацій, врешті, як і
багатьох інших об’єднань “третього сектору”, знаходиться поза зоною
інтересу і уваги засобів масової інформації. ЗМІ не пропагують ні цілей,
ні досягнень жіночих неурядових організацій, що зменшує їх шанси
отримати схвалення з боку громадськості, яке саме по собі є позитивною
цінністю. Може тому жіночі організації прагнуть створити власний
інформаційний простір. Але для підключення до комп’ютерних мереж у
багатьох, особливо молодих, об’єднань поки що немає фінансових ресурсів.
Крім суто жіночих традиційних видань, усі інші друковані засоби масової
інформації практично не висвітлюють питань, пов’язаних із жіночим рухом.
Низький рівень інформованості населення про діяльність жіночих
організацій засвідчують і соціологічні дослідження. Так, за даними
моніторингу громадської думки населення України, проведеного у вересні
1997 р. Українським інститутом соціальних досліджень при безпосередній
підтримці програми “Гендер у розвитку” на запитання «Чи знаєте Ви про
існування яких-небудь жіночих організацій та про їх діяльність?»
позитивну відповідь дали 46 відсотків опитаних чоловіків та 50 відсотків
жінок. Слід зазначити, що майже половина респондентів узагалі нічого не
знають про існування жіночих організацій в Україні. Зовсім незначним є
відсоток респондентів (як жінок, так і чоловіків), які стверджують, що
«беруть участь» або «іноді відвідують» заходи, які проводять жіночі
організації. Лише кілька опитаних спромоглися назвати конкретні жіночі
організації, які діють в Україні – Союз Українок, Жінки України та
Жіноча громада.

Аналіз результатів соціологічних досліджень свідчить, що жіночі
організації в Україні не користуються великою популярністю у населення,
а їх потенційні можливості у розв’язанні жіночих проблем залишаються
задіяними не повною мірою. Цьому перешкоджає і обмежений доступ жінок в
урядові та управлінські структури, низький рівень поширення
феміністичних цінностей. У жіночих організаціях домінує традиційний
погляд на жінку.

П’ятою проблемою у розвитку жіночого руху є наповнення його гендерним
змістом, формування у населення гендерної культури взаємовідносин,
визнання гендерних досліджень як галузі наукових досліджень, розроблення
фундаментальних наукових праць, утвердження гендерних навчальних курсів
в школах і вищих учбових закладах, що забезпечувало б наукове підґрунтя
жіночого руху як суспільного явища, спрямованого на творення нової
культури, на розвиток гендерної демократії.

Шостою проблемою, що гальмує консолідацію зусиль жіночих організацій, –
є побоювання кожної з них втратити свою автономію, з одного боку, а з
другого – брак активності щодо консолідації рядових учасниць руху.

Серед інших причин – брак організаційного досвіду роботи, відсутність
необхідних управлінських навичок і етичні проблеми. Культура
взаємовідносин, потреба поступатися амбітними інтересами, особиста
відповідальність за стан у жіночому русі досить часто піднімається при
контактних зустрічах.

Осмислення реального стану справ у жіночому русі та бажання утвердження
нового змісту соціальної ролі жінки і чоловіка створюють ґрунт, на якому
утвердиться жіночий рух України як важливий чинник гендерної демократії
в українському громадянському суспільстві, в європейському та світовому
співтоваристві. Цьому сприятимуть також вдосконалення політичних,
правових і державних механізмів сприяння та утвердження гендерної
демократії в країні.

 

Примітки

1.       Гендер (gender) – соціальна стать. Поняття, що визначає
соціальну стать людини на відміну від біологічної статі (sex). Гендерна
демократія – це система волевиявлення двох статей – жінок і чоловіків у
громадянському суспільстві як рівних у можливостях і правах, що
законодавчо закріплені й реально забезпечені у політико-правових
принципах, діях, розбудові суспільних і державних структур з урахуванням
гендерних інтересів, потреб. Визначення подані на основі дослідження
“Гендерний аналіз українського суспільства”. – К., 1999. – С.13, 15.

2.       Концепція комплексного підходу до проблеми рівності між
чоловіком і жінкою, концепція mainstreaming вперше проголошена в
міжнародних документах після третьої Конференції ООН (Найробі, 1985 р.)
і підтверджена в Програмі Дій IV Всесвітньої Конференції ООН з проблем
жінок (Пекін, 1995 р.). Концепція базується на тому, що в загальну
систему організації суспільства (mainstreaming) повинні бути включені
критерії рівності чоловіка і жінки. Процес прийняття рішень має бути
реорганізований таким чином, щоб особи залучені у здійснення політики,
знали яким шляхом інтегрувати в політику вимір рівності статей і щоб ці
знання стали нормою для відповідальних осіб, що приймають рішення.

3.       Детальніше див.: Маланчук-Рибак О. Жіночий рух на
західноукраїнських землях (кінець ХІХ – 30-і роки ХХ століття) // В кн.:
Жіночі студії в Україні: Жінка в історії та сьогодні. Монографія / За
заг. ред. Л.О. Смоляр. – Одеса, 1999. – С.110-130.

4.       Докладніше див.: Смоляр Л.О. Минуле заради майбутнього. Жіночий
рух Наддніпрянської України другої половини ХІХ – поч. ХХ: сторінки
історії. – Одеса, 1998. – 408 с.

5.        Паритетна демократія – це форма суспільних відносин у
політико-правовій сфері, за якої жінкам гарантується рівний з чоловіками
статус на підставі фактичного представництва на всіх рівнях і в усіх
владних структурах. Визначення подане за збіркою “Перспективи паритетної
демократії у політико-правовому полі України”. – Х., 1997. – С.6.

Похожие записи