Реферат на тему

Вплив сучасних політичних реалій на взаємовідносини між Росією і НАТО

Однак здобутки 1997 р. виявились нетривалими в плані поглиблення
співпраці між Росією і Північноатлантичним альянсом. Постійна спільна
рада Росія — НАТО, на яку покладали великі сподівання обидві сторони,
перетворилась на своєрідний дискусійний клуб, який не приймав реальних
рішень. Крім того реалізація домовленостей щодо реформування альянсу
відбувалась, на думку Кремля, надто повільними темпами. Такс ситуація
викликали в Москви побоювання щодо можливості відтиснення Заходом Росії
на узбіччя міжнародної політики. Свідченням перегляду своїх позицій
стосовно альянсу, особливо на фоні розширення НАТО на Схід, стала заява
Президента Російської Федерації Б. Єльцина, зроблена ним перед
керівництвом Міністерства закордонних справ 12 травня 1998 року, в якій,
зокрема, відзначалось: „Твердо дотримуючись негативного ставлення до
розширення НАТО, ми одночасно налагоджуємо конструктивні зв’язки з
альянсом. Основне завдання нашої співпраці полягає в радикальному
реформуванні НАТО” [5,с. 5].

Форма і тон цієї заяви були розцінені керівництвом Північноатлантичного
альянсу як спроба кремля впливати на курс, який проводить НАТО стосовно
країн Центрально-Східної Європи. Це призвело до чергового похолодання у
відносинах між альянсом і Росією.

Незважаючи на те, що в 1998 році Росія та НАТО підписали Меморандум про
взаєморозуміння з питань цивільного планування на випадок надзвичайних
ситуацій та готовності до катастроф, рівень співробітництва між обома
сторонами і надалі залишався досить низьким [111, с. 102].

Наступним приводом до загострення відносин між Росією і
Північноатлантичним альянсом стали діаметрально протилежні підходи
сторін до вирішення косовської проблеми. Для вирішення косовської кризи
керівництво альянсу розробило доктрину „гуманітарної інтервенції”, яка
передбачала:

використання сили в ім’я універсальних цінностей („демократія,” „права
людини” тощо) навіть у випадку, коли вони суперечать національним
інтересам;

превентивне використання ядерної зброї;

військове втручання у внутрішні справи суверенних держав з метою захисту
цих цінностей, а не тільки для протидії агресії.

Основним умовами для практичного втілення доктрини„гуманітарної
інтервенції” стали грубе порушення прав людини та санкції з боку Ради
Безпеки ООН [25, с. 50-51].

Однак, Рада Безпеки ООН (насамперед за рахунок позиції Росії і Китаю) не
дала згоди на використання військового потенціалу НАТО для врегулювання
косовської кризи. В цих умовах керівництво Північноатлантичного альянсу,
не отримавши відповідних санкцій з боку ООН, в березні 1999 р. завдало
повітряних ударів по позиціях косовських сербів з метою врегулювання
міжетнічного конфлікту. Військові дії НАТО проти Союзної Республіки
Югославії в обхід норм міжнародного права підірвали створюваний членами
цієї організації образ альянсу як стабілізуючого фактора – основи
європейської безпеки після завершення епохи „холодної війни” [49, с.
56].

Росія виявилась не готовою до такого перебігу подій. Замість чіткої
політичної стратегії, Кремль спромігся лише на грізну (з численними
відмовками) риторику, не підкріплену реальними діями і спробами
налагодити діалог стосовно прийнятного для обох сторін вирішення
косовської проблеми [29, с. 5].

Негативним моментом у взаємовідносинах Росії і Північноатлантичного
альянсу став той факт, що військова операція в Косово хронологічно
співпала з проведенням у квітні 1999 р. Вашингтонського саміту,
присвяченого 50-річчю НАТО, в роботі якого вперше як повноцінні члени
альянсу взяли участь Польща, Угорщина та Чехія. Керівництво Росії
відмовилось від участі в роботі саміту, заявивши, що цей крок зроблено
як протест проти втручання НАТО у внутрішні справи суверенної держави
[98, с. 12].

Негативний вплив на позицію Росії стосовно подальшого співробітництва з
Північноатлантичним альянсом мали і ряд рішень, прийнятих в ході
Вашингтонського саміту. Насамперед це стосується нової стратегічної
концепції НАТО, оприлюдненої 25 квітня 1999 року. Особливо велике
занепокоєння в кремлі викликало положення про можливість застосування
збройних сил НАТО за межами території країн-членів альянсу, в якому,
зокрема, відзначалося, що „проведення операції з врегулювання криз,
часом за умов швидкого реагування, на значній відстані від місця
постійної дислокації, можливе і за межами держав альянсу… Сили можуть
розміщуватись та розгортатись за межами своєї національної території та
вод, оскільки нестабільність на периферії НАТО може спричинити кризи або
конфлікти, які вимагатимуть військової реакції з боку альянсу” [13, с.
11-12].

Під час роботи Вашингтонського саміту керівництво альянсу підтвердило
свій курс на проведення „політики відкритих дверей” (проголошений в
Брюсселі в січні 1994 році), заявивши, що процес розширення НАТО
спрямовано на поширення зони безпеки й стабільності на інші європейські
країни [1, с. 14]. Аналогічні наміри НАТО відображено і у Вашингтонській
декларації, де, зокрема, сказано, що „розширення альянсу є часткою
загального процесу, який триває протягом 90-х рр. і спрямований на те,
щоб покласти край розмежуванням часів „холодної війни”. Двері до
членства НАТО залишаються відкритими й для інших європейських країн,
якщо вони готові взяти на себе відповідальність та зобов’язання, що
випливають з отримання членства” [2, с. 1].

В ситуації, що склалася після бомбових ударів по Югославії і
Вашингтонського саміту, Кремль виявився нездатним протиставити щось
реальне лінії Північноатлантичного альянсу, спрямованій на реалізацію
ідей натоцентризму в європейській і світовій політиці, претензіям діяти
в глобальному масштабі, застосовуючи силові методи. У відповідь Росія
спромоглася лише виступити з вимогою суворого дотримання новими членами
НАТО зобов’язань відповідно до Основоположного акту, суть яких полягає у
відмові альянсу від розміщення на території нових країн-членів на
постійній основі значних військових сил і ядерної зброї [49, с. 57-58].

Такий розвиток подій призвів до того, що наприкінці 90-х рр. серед
російського керівництва вкоренилася ідея щодо протиставлення процесові
розширення НАТО військово-політичного „трикутника” Москва-Делі-Пекін.
Однак, через існуючи розбіжності в позиціях Росії, Індії і Китаю вона не
одержала бажаного для Кремля розвитку [78, с. 35].

Повертаючись до питання про позицію Росії стосовно розширення НАТО на
Схід на фоні косовської кризи, слід відзначити, що високо посадовці
Міністерства закордонних справ та Міністерства оборони Російської
Федерації, дотримувались досить суперечливих поглядів. Представники
російського Міністерства закордонних справ розраховували на те, що
Північноатлантичний альянс, скомпрометувавши себе невиконанням постанов
Ради Безпеки ООН, буде змушений відмовитьсь від форсованого просування
до кордонів Росії. Висловлювалась також думка, що в світлі косовських
подій потенційні кандидати на приєднання до НАТО дещо притримають свій
ентузіазм на цей рахунок [18, с. 39]. Водночас керівництво Міністерства
оборони Російської Федерації розцінило вступ в НАТО Польщі, Чехії та
Угорщини як процес, наслідком якого є не стирання розмежовуючих ліній на
континенті (про що неодноразово заявляло керівництво
Північноатлантичного альянсу), а має зовсім протилежний ефект [15, с.
29]. Розширення НАТО на Схід знову почали трактувати як загрозу
національній безпеці Росії, для якої цей процес означає розширення
політичної і стратегічної спільноти, до якої вона не належить. А події в
Косово стали свідченням того, що альянс проектує свій вплив і військову
присутність назовні, за межі своєї безпосередньої дії. Це в свою чергу
послужило причиною занепокоєння російського керівництва, що за певних
умов сама Росія може стати об’єктом військово-політичного тиску з боку
НАТО [123].

Рішення, прийняте в ході Вашингтонського саміту та військова акція
збройних сил країн-членів Північноатлантичного альянсу в Косово мали
досить непередбачувані наслідки як для НАТО, так і для Росії на
міжнародній арені. Принципово новим явищем для європейського регіону
стало декларування міністрами закордонних справ і міністрів оборони 28
європейських країн у листопаді 1999 р. намірів поступового набуття
Європейським Союзом функцій, які досі були в нього відсутні, а саме –
формування більш незалежної від НАТО (і насамперед від Сполучених
Штатів) оборонної політики та механізмів для врегулювання локальних
конфліктів на континенті [88, с. 17]. Причиною такої позиції
європейських держав став факт домінування Вашингтона в процесі прийняття
рішень та їх реалізації Північноатлантичним альянсом. Це особливо
яскраво проявилося в ході косовської операції, проведення якої відбулося
з ініціативи та, переважно, силами збройних сил США (понад 90 % новітніх
озброєнь, використаних альянсом під час врегулювання косовського
конфлікту, — американські). Такий стан речей викликав незадоволення з
боку європейської складової Північноатлантичного альянсу. Генеральний
Секретар НАТО Дж. Робертсон під час одного з інтерв’ю заявив, що Європа,
в порівнянні із США, поступово перетворюється на „військового карлика”,
а участь європейських держав-членів альянсу в косовській операції
розцінив як „незначну допомогу з боку держав-сателітів” [124].

Першим практичним кроком на шляху реалізації багато в чому незалежних
від США оборонних заходів Європи стало оприлюднення намірів
Великобританії і Франції щодо створення країнами Європейського Союзу
50-60-тисячного мобільного угрупування військ, здатного діяти автономно
від збройних сил НАТО. Спроба європейців стати більш дистанційованими
від військово-політичних імпровізацій США стала прихованим наслідком
косовської кризи [88, с. 17].

„Похолоданням” відносин між європейською і американською складовими
Північноатлантичного альянсу вирішила скористатися Росія, яка, через
дипломатичні канали, спробувала посилити антиамериканські настрої в
Європі через спроби переконати керівництво держав-членів Європейського
Союзу у тому, що посилення позицій США на континенті йде врозріз з
ідеєю як індивідуальної, так і колективної військової могутності
європейських країн як невід’ємним атрибутом їхньої державної політики.
Такі дії Кремля були приречені на провал, оскільки російське керівництво
при цьому не врахувало той факт, що тісні євроатлантичні зв’язки, які
формувалися півстоліття, занадто міцні, щоб їх могли зруйнувати існуючи
суперечності [100, с. 22].

Наслідком розширення НАТО стало питання про те, чи залишиться надалі в
робочому стані альянс, якщо він значно збільшиться за рахунок нових
членів [101, с. 12].

В цілому, як рішення Вашингтонського саміту, так і військова акція
альянсу проти косовських сербів мали вкрай негативні наслідки для
розвитку взаємовідносин між Росією і НАТО.

В березні 1999 р. представник Північноатлантичного альянсу покинув
Москву. Відкриття місії НАТО в столиці Росії, передбачене договором від
27 травня 1997 року, було відкладено на невизначений час [70, с. 15].
Росія припинила зв’язки з представниками Північноатлантичного альянсу в
його штаб-квартирі в Брюсселі і Координаційній групі в Монсі. Було
заморожено 20 з 22 напрямків взаємодії, визначених Програмою
двостороннього партнерства на 1999 рік (за винятком оперативної
взаємодії при проведенні миротворчих операцій на території колишньої
Югославії), відкликано в Москву головного військового представника Росії
при альянсі, призупинено участь у програмі „Партнерство заради миру” та
Індивідуальній програмі партнерства, перервано переговори про відкриття
Військової місії зв’язку НАТО в Москві, припинено діяльність Центру
документації з питань європейської безпеки тощо. Російське керівництво
відмовилось від участі в роботі Ради євроатлантичного партнерства і
Спільної постійної ради Росія – НАТО [58, с. 99].

Ще одним моментом, який різко негативно позначився на взаємовідносинах
між Росією і НАТО стали дії федеральних сил у Чечні, зокрема проблема
щодо порушення російськими військовими прав людини в регіоні. У
відповідь Кремль зайняв досить непоступливу позицію. На зустрічі з вищим
командуванням збройних сил, що проходила в Москві в середині листопада
1999 р. міністр оборони Російської Федерації І. Сергеєв у присутності
прем’єр-міністра Росії В. Путіна не лише категорично виступив проти
будь-якого іноземного втручання в чеченський конфлікт, а й звинуватив
Сполучені Штати і НАТО у використанні кризи для „послаблення міжнародних
позицій Росії та витіснення її зі стратегічно важливих регіонів світу,
насамперед – із Каспійського регіону, Закавказзя та Середньої Азії” [40,
с. 4].

Аналогічну позицію продемонстрував і президент Росії Б. Єльцин,
відмовившись на Стамбульському саміті Організації з безпеки і
співробітництва в Європі (ОБСЄ), що відбувся в листопаді 1999 року,
визнати за Заходом право критикувати анти терористичну компанію Росії у
Чечні і пообіцяв її довести до переможного завершення [86, с. 171].

Такий перебіг подій реанімував можливість відродження конфронтації епохи
„холодної війни”. Цей процес змусив сторони відновити діалог. Особливо
позитивним моментом в цьому плані стала зміна керівництва як в
Північноатлантичному альянсі, так і в Росії. В жовтні 1999 р.
Генеральним Секретарем НАТО став Дж. Робертсон, погляди якого на
відносини з Росією дещо відрізнялися від позиції його попередника – Х.
Солани. Відповідні зміни відбулися і серед вищого керівництва Росії. 31
грудня 1999 р. Б. Єльцин склав президентські повноваження в зв’язку з
погіршенням стану здоров’я. Виконуючим обов’язки президента Росії став
прем’єр-міністр В. Путін. (Після виборів, що відбулися в березні 2000 р.
В. Путіна було обрано президентом Російської Федерації) [112, с. 338].

Розуміючи безперспективність подальшого протистояння, Росія і НАТО
повернилися до відновлення діалогу. Серед основних факторів, які змусило
сторони вжити конкретні заходи з метою вирішення накопичених проблем і
поетапної нормалізації взаємовідносин, слід відзначити наступні.
Наприкінці 1999 – початку 2000 р. на російській політичній арені
з’явилися сили, які добре розуміли непродуктивність „вічної мерзлоти” у
взаємовідносинах з НАТО. Росія і альянс – занадто великі гравці на полі
європейської і глобальної політики, щоб безкінечно продовжувати
ігнорувати чи конфронтувати один з одним. Поетапне відновлення контактів
між Росією і Північноатлантичним альянсом відповідає
зовнішньополітичній лінії Москви, орієнтованій на більш прагматичне
ведення справ з країнами Заходу і державами, що раніше входили в так
званий „східний блок”. При цьому враховуються конструктивні заяви
керівництва альянсу про те, що він не може виключити Росію з процесу
прийняття рішень з проблем європейської і світової безпеки, “оскільки в
НАТО і Росії багато спільних інтересів і проблем глобального характеру,
що потребують вирішення” [69, с. 57]. На думку російського керівництва,
на даному етапі в Росії немає різко антагоністичних суперечностей з
Північноатлантичним альянсом, які б могли призвести до відродження
конфронтації епохи „холодної війни”. В цьому відношенні Москва пов’язує
потенційне покращення взаємовідносин між Росією і НАТО з особою нового
Генерального Секретаря альянсу Дж. Робертсоном, який неодноразово
заявляв про готовність НАТО надати своїм взаємовідносинам з Росією
стабільний характер [59, с. 102].

В лютому 2000 р. контакти між Росією і НАТО було відновлено. 16 лютого
Генеральний Секретар Північноатлантичного альянсу відвідав Москву, де
провів переговори з виконуючим обов’язки президента Російської Федерації
В. Путіним. В ході переговорів було підтверджено взаємну готовність
зробити внесок в побудови стабільної і неподільної Європи. При цьому
було відзначено, що ця робота повинна базуватися на нормах і принципах
міжнародного права, перш за все Статуту ООН, Гельсінського Заключного
акту, Хартії європейської безпеки, а також на Основоположному акті,
підписаному НАТО і Росією 27 травня 1997 р. в Парижі. Сторони заявили,
що будуть працювати в напрямку активізації свого діалогу в Постійній
спільній раді і продовжуватимуть обмін думками з широкого кола питань в
сфері безпеки, який дозволить їм реагувати на майбутні виклики і
перетворити їх спільну співпрацю в основу європейської безпеки [122].

Разом з тим в ході тривалих дискусій Росія так і не отримала чітких
запевнень з боку керівництва Північноатлантичного альянсу в тому, що
НАТО в подальшому не застосує військової сили при вирішенні конфліктних
ситуацій. Позитивним в цьому руслі стала заява керівника альянсу про
необхідність проведення попередніх консультацій з Москвою про прийняття
рішення про використання військової сили з метою пошуку шляхів
розв’язання політичних конфліктів та попередження гуманітарних
катаклізмів, на що російська сторона неодноразово звертала увагу. Однак,
з боку НАТО не було зроблено чіткої заяви про те, що надалі альянс
ніколи не буде використовувати військову силу за межами зони своєї
відповідальності без санкції Ради Безпеки ООН [59, с. 103].

Після завершення переговорів з В. Путіним Генеральний Секретар
Північноатлантичного альянсу Дж. Робертсон, виступаючи перед
представниками російських засобів масової інформації, заявив: „Я вважаю,
що ми зрушили з вічної мерзлоти на дещо м’якший ґрунт” [125].

15 березня 2000 р. в штаб-квартирі альянсу відбулося перше засідання
Постійної спільної ради Росія – НАТО на рівні послів з розширеною
повісткою дня, під час якого, поряд з обговоренням ситуації в Югославії
і проведення миротворчої операції в Косово, було розглянуто питання, що
стосується стратегічної концепції НАТО і Концепції національної безпеки
Росії. Одночасно відбувся обмін думками та інформацією стосовно
широкого кола питань з контролю над озброєннями, втому числі проблему
нерозповсюдження зброї масового знищення, підготовки конференції
присвяченій огляду виконання постанов Договору про нерозповсюдження
ядерної зброї тощо [73, с. 25].

Разом з тим залишились невирішеними цілий ряд проблем. Зокрема, сторони
не визначили ні графік, ні форми відновлення участі Росії в реалізації
програми „Партнерство заради миру”, ні терміни і формат роботи Росії в
Раді євроатлантичного партнерства, ні порядок розблокування всіх
напрямків взаємодії між Росією і НАТО. Не було досягнуто домовленості і
по відношенню відкриття дипломатичного та інформаційного представництв
Північноатлантичного альянсу в Москві, на чому наполягає керівництво
НАТО, посилаючись на відповідний розділ Основоположного акту [93, с.11].

17 березня 2000 р. в Москві відбулося засідання Міжвідомчої комісії
Росії по взаємодії з НАТО, в ході якої було розглянуто питання про
основні напрямки взаємовідносин між Росією і Північноатлантичним
альянсом. В центрі уваги зустрічі знаходились питання поетапного
відновлення відносин з НАТО, які були обговорені в контексті спільного
завдання будівництва нової Європи без розмежовуючих ліній, регіонів з
різним рівнем безпеки і силових підходів до вирішення політичних
проблем [91, с. 20].

Президентські вибори в Росії в березні 2000 р. і обрання главою держави
В. Путіна ознаменували собою початок формування нового
зовнішньополітичного курсу Російської Федерації, названого експертами
„доктриною Путіна”. Ця доктрина поєднала в собі елементи
неоізоляціоністських та інтеграціоністських підходів з перевагою
останніх. Основним принципом нового зовнішньополітичного курсу Росії
стало прагнення „нормального прагматизму, який повинен переважати
ідеологізований підхід до міжнародних відносин” [113, с. 242].

Практичним втіленням цієї доктрини стало відновлення широкомасштабних
відносин між Росією і Північноатлантичним альянсом. Серед вищого
російського керівництва почала формуватися більш сприйнятлива позиція
щодо процесу подальшого розширення НАТО на Схід, задекларованого під
час Вашингтонського саміту 1999 р. [10, с. 14]. В її основу було
покладено розуміння того, що сама підготовка до вступу в альянс
сприятливо відображається на політиці країн-претендентів, стабілізуючи
їхні політичні системи, згладжуючи територіальні та етнічні
суперечності [63, с. 75]. Свідченням цього став візит міністра
закордонних справ Російської федерацї І. Іванова до Польщі наприкінці
березня 2000 року, в ході якого було зроблено заяву, в якій
відзначалося, що „відносини між Росією і НАТО на даному етапі
характеризуються прагматизмом, а Північноатлантичний альянс
розглядається Москвою як важливий, хоч і не єдиний елемент нової
архітектури безпеки” [87, с. 2000].

28 червня 2000 р. було затверджено нову редакцію концепції зовнішньої
політики Російської Федерації. В положеннях, присвячених співпраці з
Північноатлантичним альянсом, зокрема, відзначено: „Росія, реально
оцінюючи роль НАТО, в своїй політиці виходить з важливості співпраці з
альянсом в інтересах підтримки безпеки і стабільності на континенті
відкрита для конструктивної взаємодії. Разом з тим, з цілого ряду
параметрів сьогоднішні політичні і військові установки НАТО не
співпадають з інтересами безпеки Російської Федерації, а іноді прямо їм
суперечать. В першу чергу це стосується положень нової стратегічної
концепції НАТО, яка не виключає можливості ведення збройними силами
країн-членів альянсу силових операцій поза зоною дії Вашингтонського
договору без санкції Ради Безпеки ООН” [8, с. 11].

24 липня 2000 р. на засіданні Постійної спільної ради Росія – НАТО
генерал В. Манілов, перший заступник начальника Генерального штабу
збройних сил Російської Федерації виступив з брифінгом стосовно
військової доктрини Росії, прийнятої 21 квітня 2000 року, та ставленням
російської сторони до стратегічної концепції Альянсу. Однією з
найважливіших проблем у відносинах між Росією і НАТО В. Манілов назвав
„наповнення декларацій Основоположного акту практичним змістом
(партнерством, рівноправністю в прийнятті рішень, рівноправна участь в
реалізації спільно прийнятих рішень”. Стосовно ідеї про можливість ступу
Росії в НАТО, генерал В. Манілов заявив, що „це стане можливим лише
тоді, коли альянс перестане бути, з політико-психологічної точки зору,
рудиментом епохи „холодної війни” [67, с. 48].

В цілому, протягом 2000 р. Росія і Північноатлантичний альянс зуміли
закласти підвалини нових, більш конструктивних взаємовідносин, значно
розширивши спектр питань, вирішення яких стало актуальною темою для обох
сторін [4, с. 214].

На початку 2001 р. Дж. Робертсон відвідав столицю Росії. В ході візиту
20 лютого було відкрито Центр інформації НАТО в Москві, що стало одним з
напрямків практичного втілення положень Основоположного акту від 27
травня 1997 р. [41, с. 25].

Ще одним свідченням відчутного покращення взаємовідносин між Росією і
Північноатлантичним альянсом стала кардинальна зміна офіційного курсу
Кремля стосовно питання про подальше розширення НАТО на Схід (особливо
гостро стояло питання відносно вступу в альянс колишніх радянських
республік – Литви, Латвії та Естонії) [118]. Проблему було вирішено під
час офіційного візиту президента Литви В. Адамкуса а Росію. В ході
зустрічі зі своїм литовським колегою В. Путін заявив: „Кожна країна має
право бути, або не бути членом того чи іншого договору або союзу. Проте,
таке рішення не повинно шкодити безпеці сусідньої країни” [126].

Адміністрація В. Путіна взяла курс на поглиблення співпраці Росії з
європейськими структурами. Президент Росії, звертаючись до Федеральних
Зборів Російської Федерації 3 квітня 2001 року, відзначив зростаючу
важливість подальших зусиль для розвитку взаємовідносин з
Північноатлантичним альянсом. „Курс на поглиблення взаємовідносин з
Європою, насамперед налагодження більш тісних зв’язків з НАТО, на
сьогоднішньому етапі стало одним з ключових напрямків нашої зовнішньою
політики”, — відзначалося у звернення російського президента [117].

Подальшому зближенню Росії і Північноатлантичного альянсу сприяли
терористичні напади на США 11 вересня 2001 року. Ці події призвели до
кардинальної зміни відносин між Росією і Заходом, відкривши, зокрема,
шлях для більш тісної взаємодії між Росією і НАТО. Спільним завданням
для обох сторін ситуації, що склалася, полягала у тому, щоб не втратити
можливість для розробки і створення нових механізмів прийняття і
практичної реалізації рішень [34, с. 7].

Росія після терактів 11 вересня стала одним з найсерйозніших союзників
Сполучених Штатів в їхній боротьбі з міжнародним тероризмом, оскільки
європейські країни-члени НАТО, через існуючи в них внутрішньополітичні
проблеми (насамперед – численні мусульманські громади) виявились
нездатними надати реальну допомогу своєму союзнику по альянсу. В світлі
цих подій на Заході стали розглядати Росію як найефективніший заслін від
„ісламської загрози” [106, с. 8].

Водночас події 11 вересня посилили бажання країн-претендентів прискорити
процес свого вступу в Північноатлантичний альянс. Під час зустрічі глав
держав Вільнюської групи (Албанія, Болгарія, Македонія, Словенія,
Словаччина, Латвія, Литва і Естонія), які розраховують на вступ в НАТО
під час „другої хвилі” розширення, було зроблено досить неоднозначну
заяву. 5 жовтня 2001 р. в Софії країни Вільнюської групи заявили про
свою повну підтримку дій Сполучених Штатів в їхній боротьбі з
міжнародним тероризмом. У відповідь адміністрація президента США
запевнила їх, що нова обстановка жодним чином не вплине на процес
розширення Північноатлантичному альянсу [16, с. 10].

В жовтні 2001 р. в Брюсселі відбулася зустріч В. Путіна і Дж.
Робертсона, запланована в ході лютневого візиту Генерального секретаря
НАТО до Москви. Під час зустрічі сторони обговорили проблеми боротьби з
міжнародним тероризмом, подальшого розширення Альянсу на Схід, а також
вдосконалення взаємовідносин між Росією і НАТО. Значну увагу було
приділено перегляду стратегії Північноатлантичного альянсу – „від
оборони і стримування – до попередження кризових ситуацій” [60, с. 20].

В листопаді 2001 р. прем’єр-міністр Великобританії Т. Блер в листі,
адресованому президенту Росії В. Путіну, Генеральному Секретарю НАТО
Дж.Робертсону та главам держав-членів альянсу, висунув пропозицію
встановлення більш тісних взаємовідносин між Північноатлантичним
альянсом і Російською Федерацією [116]. Подальша реалізація цієї
пропозиції відбулася під час російсько-американського саміту в Кроуфорді
(штат Техас). В. Путін у розмові з Дж. Бушем висловив готовність Росії
розширювати співпрацю з Північноатлантичним альянсом і додав, що якщо
змінити якість відносин, то перестане бути актуальним питання про
подальше розширення НАТО [31, с. 9]. У спільній заяві В. Путіна і Дж.
Буша президенти пообіцяли, що „Росія і США будуть працювати спільно з
НАТО над поліпшенням, зміцненням і вдосконаленням відносин між альянсом
і Росією, маючи на меті створення нових ефективних механізмів
консультацій, співробітництва, спільного прийняття рішень і узгодження,
або спільних, дій” [94, с. 11].

В результаті зустрічі було закладено основи для створення замість
існуючої Спільної постійної ради Росія – НАТО більш дієвого органу
взаємодії сторін, де можна б було на рівних обговорювати проблеми
безпеки. Майбутня рада одержала неофіційну назва „19 + 1” [119].

Міністр закордонних справ Російської Федерації С. Іванов, оцінюючи
здобутки у взаємовідносинах між Росією і Північноатлантичним альянсом,
заявив: „Ніхто не може дорікати Росії в нестачі політичної волі до
співпраці з Північноатлантичним альянсом. Російська сторона доклала
немало зусиль для того, щоб поступово подолати ворожість і недовіру в
наших відносинах, обумовлених тим, що НАТО в значній мірі асоціюється з
минулим Європи” [45, с. 18].

В грудні 2001 р. Генеральний Секретар НАТО Дж. Робертсон і міністр
оборони Російської Федерації І. Сергеєв обговорювали нову формулу
відносин „двадцятки” – 19 країн членів НАТО і Росії. В центрі уваги
переговорів знаходилась роль збройних сил в боротьбі з тероризмом,
зокрема, в плані запобігання терористичних нападів і подолання їх
наслідків. Спільні документити за підсумками зустрічі не публікувались
[122].

Таким чином, після певного „похолодання” у взаємовідносинах між Росією і
НАТО, викликаного військовими діями альянсу в Косово, з початку 2000 р.
намітилось певне покращення стосунків. Поштовхом для налагодження
партнерських відносин в значній мірі стали терористичні акти 11 вересня
2001 р. в Сполучених Штатах. Ці події переконали як Росію, так і
Північноатлантичний альянс у необхідності співпраці для боротьби із
спільним ворогом.

Висновки

Глибока суспільно-політична трансформація, яка відбулася в Європі і в
світі загалом після розпаду Радянського Союзу та краху тоталітарних
комуністичних режимів в Центрально-Східній Європі, змусила керівництво
Росії (як правонаступниці СРСР на міжнародній арені) і
Північноатлантичний альянс кардинально переглянути свої взаємовідносини.
З розпадом СРСР та саморозпуском Організації Варшавського договору
альянс втратив основного суперника і мету свого існування –
протистояння військово-політичній та ідеологічній загрозі зі Сходу. В
результаті організація вступила в епоху неминучої системної кризи, для
подолання якої необхідно було знайти нові орієнтири і завдання, серед
яких чи не найважливішим було налагодження діалогу, співробітництва і
партнерства з Російською Федерацією. З іншого боку, Росія, яка на
початку 90-х рр. перебувала в стані політичної нестабільності,
спричиненою глибокою економічною кризою, була зацікавлена в налагодженні
зв’язків із західними структурами (в тому числі і з НАТО).

Протягом 1991 – 1994 рр. взаємовідносини між Російською Федерацією і
Північноатлантичним альянсом розвивалися особливо успішно. Сторони
перестали розглядати одна одну як потенційних суперників, що сприяло
поступовому відходу від епохи „холодної війни” та стабілізації
міжнародної обстановки в світі. Результатом налагодження діалогу між
Росією і НАТО стала розробка конкретних механізмів співробітництва для
реалізації поставлених завдань. Такими механізмами стали Рада
Північноатлантичного співробітництва (з 1997 р. переіменована в Раду
євроатлантичного партнерства) та програма „Партнерство заради миру”,
створені з ініціативи НАТО для налагодження співробітництва з колишніми
країнами соціалістичного табору і, насамперед – з Росією. Певне
невдоволення російського керівництва, в плані співробітництва з
Північноатлантичним альянсом було викликане тим, що статус Росії у
згаданих вище ініціативах був аналогічний статусові решти країн
Центральної та Східної Європи, що співпрацювали з НАТО. Незважаючи на
те, що альянс декларував принцип „рівних можливостей” у процесі
співробітництва з країнами-членами колишньої Організації Варшавського
договору, Москва намагалася добитися для себе особливого статусу. Ще
одним фактором, який певним чином гальмував налагодження більш тісної
співпраці між НАТО а Росією, було подолання взаємної недовіри породженою
епохою „холодної війни”. Альянс, як і весь західний світ, співпрацюючи з
Росією і надалі не розглядав її як частину єдиної Європи. Х іншого
боку, в російському суспільстві НАТО розглядалось як один з пережитків
періоду „холодної війни”.

Посиленню суперечностей сприяла політика НАТО, спрямована на розширення
альянсу за рахунок вступу в нього країн Центрально-Східної Європи.
Росія, яка і надалі розглядала цей стратегічно важливий регіон як сферу
своїх національних інтересів, намагалася протистояти процесові
приєднання до альянсу своїх колишніх сателітів. Тривала дипломатична
боротьба навколо питання про розширення альянсу на Схід завершились
досягненням компромісу. Росія, фактично, погоджувалась на вступ в НАТО
Польщі, Чехії та Угорщини, підписавши з альянсом „Основоположний акт
про взаємовідносини, співробітництво і безпеку” та створивши Постійну
спільну раду Росія — НАТО.

Розглядаючи політичний курс альянсу на цьому етапі взаємовідносин з
Росією, слід відзначити, що керівництво НАТО обрало подвійну стратегію.
З одного боку, Північноатлантичний альянс продовжував свій курс,
спрямований на розширення за рахунок вступу нових членів. Одночасно,
керівництво НАТО поглиблювало діалог і співробітництво з Росією,
намагаючись уникнути загострення взаємовідносин.

З початку 1998 р. з боку Росії, почали лунати вимоги активізувати процес
реформування НАТО. Незадоволення в Кремлі було викликане також
перетворенням Постійної спільної ради Росія – НАТО в свого роду
дискусійний клуб, який не приймав жодних реальних рішень. Зі свого боку
альянс звинуватив Росію в порушенні прав людини під час ведення
федеральними силами військових дій в Чечні. Взаємовідносини між Росією і
НАТО особливо загострились в березні 1999 року, після того як збройні
сили країн-членів альянсу завдали повітряних ударів по Косово,
проігнорувавши рішення Ради Безпеки ООН. Ще одним негативним фактором
стало оприлюднення під час Вашингтонського саміту нової стратегічної
концепції альянсу, окремі положення якої викликали стурбованість серед
російського керівництва. Результатом такого протистояння стала реальна
загроза відродження конфронтації між Росією і Заходом, аналогічної
періоду „холодної війни”. Це змусило сторони відновити діалог.

Прихід до влади президента В. Путіна ознаменував собою початок
формування нового зовнішньополітичного курсу Росії, названого експертами
„доктриною Путіна”. Ця доктрина поєднала в собі елементи
неоізоляціоністських та інтеграціоністських підходів з перевагою
останніх. Основним принципом нового зовнішньополітичного курсу Росії
стало прагнення „прагматизму, який повинен переважати ідеологізований
підхід до міжнародних відносин”. Практичним втіленням цієї доктрини
стало відновлення широкомасштабних відносин між Російською Федерацією та
Північноатлантичним альянсом. Саме у цього періоду серед вищого
російського керівництва почала формуватися більш сприйнятлива позиція
щодо подальшого просування НАТО на Схід, в основу якої покладено
розуміння того, що сама підготовка до вступу в альянс сприятливо
відображається на політиці країн-партнерів, стабілізуючи їхні політичні
системи, згладжуючи територіальні та етнічні суперечності. Покращенню
взаємовідносин між Росією і НАТО в значній мірі посприяли події 11
вересня 2001 р. в США. Допомога, надана Росією в боротьбі проти
міжнародного тероризму, в значній мірі сприяла поглибленню
співробітництва з Північноатлантичним альянсом.

В цілому, розглядаючи взаємовідносини між Росією і НАТО протягом
1991-2001 рр. , слід відзначити, що цей процес носив циклічний характер,
поєднуючи в собі як періоди поглиблення співробітництва так і
загострення відносин. Однак, проблеми, існуючи між Росією і альянсом, в
значній мірі гіпертрофуються, відсуваючи на другий план ідею співпраці.
Світ вступає в ХХІ століття без гарантованої системи всебічної безпеки.
В цьому відношенні ХХ століття виявилось століттям неврахованих
історичних уроків, століттям втрачених сподівань та ілюзій.

Перспективними в плані подальшого дослідження теми є вивчення проблем
дипломатичної боротьби між Росією і НАТО в ході прийняття ряду рішень,
еволюції позиції Росії стосовно процесу розширення альянсу на Схід, а
також практичного співробітництва сторін під час врегулювання конфліктів
на території Югославії.

PAGE

PAGE 1

Похожие записи