Вплив націоналізму на зовнішню політику країн світу в ХХ столітті

(курсова робота з політології)

Зміст

Вступ

Розділ І. Націоналізм як ідея державницького патріотизму

1.1. Історія розвитку націоналізму та його доктрини

1.2. Типологія націоналізму

1.3.Національне самовизначення як механізм стабілізації
етнополітичної ситуації

Розділ ІІ. Зовнішня політика держави як вияв національних пріоритетів
(на прикладі України)

Розділ ІІІ. Націоналізм і зовнішня політика держав світу

ЄС – США: міжнародні непорозуміння і протиріччя у відносинах
трансатлантичного партнерства

Афро-азійський блок та країни Латинської Америки – невідома
величина міжнародної політики

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Економічний, соціально-політичний, культурний розвиток ХХІ ст.
відбуватиметься під зростаючим впливом зовнішньої політики. Її політична
складова пов’язана насамперед із джерелами, факторами, формами
ідеологічного поступу. Формами прояву цих процесів є зростання
міжнародної напруженості та конфліктності в світі, ріст кількості
ядерних держав та ринків зброї, зростання ролі ТНК у світових
господарських процесах, загострення глобальної конкуренції, поява систем
глобального стеження, стратегічного менеджменту. Тобто, фактично
відбувається боротьба ідей багатополярного світу з однополярним,
сіонізму з антисіонізмом, глобалізації з антиглобалістськими рухами.

Націоналізм є продуктом епохи пізнього середньовіччя, який здобув велику
популярність саме завдяки своїй доступності та зрозумілості. Звідси
випливають і якісні, та кількісні ознаки і показники, що характеризують
розгортання даних ідей серед широких народних мас. Останнім часом
помітно збільшується кількість країн і народів, що будують власну
концепцію національної безпеки на засадах націоналістичної доктрини..
Розвивається тенденція формування зовнішньополітичних пріоритетів згідно
національним традиційним інтересам в регіональній політиці, суспільній
свідомості.. На авансцену світового економічного життя виступають нові
актори, які поряд з традиційними стають нині головними законодавцями
моди в міжнародних відносинах.

Очевидно, що основною закономірністю міжнародних відносин стає
домінування держави як головного і пріоритетного міжнародного актора,
залежність зовнішньої політики держави від національних інтересів кожної
з них; вирішальна роль балансу сил як засобу підтримання міжнародної
стабільності; перевага сили як головного інструмента досягнення
політичних цілей.

Зауважимо, що світ стоїть на порозі нової доби — доби переосмислення
уявлень про можливості держави в забезпеченні мирного розвитку
суспільства. Із самого початку цивілізації й аж до середини XX століття
держава відігравала головну роль у створенні безпеки для власного
суспільства. Енциклопедичний словник Брокгауза та Ефрона трактує цю тезу
так: «Необхідність в особистій та майновій безпеці покликала до життя
державу, і в цій необхідності держава має головне пояснення свого
існування, вона ж вказує державі на основну його мету та призначення».

Предметом дослідження є теоретико-прикладні аспекти інтеграції
націоналізму в концепції зовнішніх політик краї світу протягом
останнього століття. Об’єктом дослідження є доктрина політичного
націоналізму.

Метою даної курсової роботи є дослідження націоналізму в концепції
зовнішніх політик країн світу, сучасного стану міжнародної безпеки та
основних аспектів трансформації міжнародних відносин.

Для досягнення поставленої мети потрібно вирішити такі основні завдання:

— визначити суть поняття “націоналізм” і необхідність його
трансформації;

— дослідити основні параметри сучасної зовнішньої політики;

прослідкувати основні фактори розвитку націоналістичної доктрини;

дослідити особливості впливу націоналізму на розвиток багатополярного
світу сучасному етапі розвитку людства.

В ході написання роботи було використано такі методи:
літературно-описовий, історичний, аналізу і синтезу, прогнозування та
інші.

Розділ 1.Націоналізм як ідея державницького патріотизму

1.1. Історія розвитку націоналізму та його доктрини

Націоналізм є політичною силою, яка визначала особливості європейської
та світової історії протягом останніх двох століть значно більшою мірою,
ніж ідеї свободи та парламентської демократії чи ідеї комунізму.
Сучасний націоналізм виник наприкінці XVIII століття у Західній Європі
та у Північній Америці. Потім він поширився на всю Європу та на весь
світ. Поряд із соціалізмом він став однією з двох найважливіших ідейних
течій XIX століття. У XX столітті націоналізм досяг незрівнянного
успіху, стрибками нарощуючи свою роль в Європі напередодні та після
Першої світової війни, а потім в Азії та Африці переважно після Другої
світової війни.

Націоналізм засвідчував та засвідчує, що він може бути складником як
імперіалізму, так і антиімперіалізму. Він може бути поєднаним як з
прагненнями до політичної, суспільної, економічної та культурної
емансипації, так і з відповідними формами гноблення. У ХІХ-ХХ століттях
заклик націоналізму привів до того, що такі історично сформовані
багатонаціональні великі держави як Османська імперія та Габсбурзька
монархія розпалися на велику кількість малих держав. Під заклик
націоналізму протягом останніх півтораста літ з‘явилися такі нові
держави як Греція, Італія, Німеччина, Чехія, Словаччина й Польща. У XIX
столітті націоналістичні спонуки підштовхнули європейські держави до
колоніальної експансії — до створення заморських імперій в Азії, Африці
та інших частинах землі. У міжвоєнний період та під час Другої світової
війни націоналізм став синонімом нетерпимості, нелюдяності й насильства.
Під гаслом націоналізму вели війни та чинили страхітливі злочини. З
одного боку, до націоналізму зверталися, щоб виправдати як насильне
вигнання людей із їхніх постійних місць проживання, так і завоювання
нових територій. З другого ж боку, з ним пов‘язували сподівання на
встановлення вільного й справедливого суспільного ладу. Часто
націоналізм означав для народів і особистостей звільнення від політичної
та суспільної дискримінації. Отож, націоналізм
приховує у собі крайні протилежності й суперечності. Він може означати
як звільнення, так і гноблення; він, очевидно, може містити в собі як
позитивні можливості, так і загрози. Націоналізм може набувати настільки
різних форм та „національних” різновидів, що можна засумніватися, чи
справді в кожному з цих випадків ми маємо справу з тим самим явищем.
Мабуть, тільки врахування конкретних історичних обставин дає можливість
зрозуміти, що позначає чи має позначати в тому чи тому випадку цей
термін. Але поки що сказане вище уможливлює тільки один висновок:
націоналізм не існує як щось єдине, існують тільки різноманітні форми
його проявів. Ось чому було б правильніше говорити про націоналізми, а
не застосовувати слово „націоналізм” в однині.

Слово „націоналізм”, що його вперше застосував Йоган Ґотфрід Гердер у
1774 році в одному зі своїх творів, набуло поширення у повсякденній мові
тільки від середини XIX століття. Але до наших днів триває суперечки
навколо того, що таке націоналізм. Протягом десятиліть дослідники так і
не прийшли до загальноприйнятого визначення націоналізму, це стосується
також поняття нації та національності. Кількість наявних сьогодні
визначень націоналізму відповідає кількості різних його проявів, що їх
містить історично-політична дійсність, починаючи від XVIII століття.
Оскільки дослідники весь час наштовхуються на все нові різновиди
націоналізму, то у визначенні та дослідженні націоналізму внесок
будь-якого дослідника оцінюють залежно від того, наскільки він у своєму
дослідженні врахував ті нові складники якого-небудь націоналізму, які
обов‘язково мають бути враховані. Такими складниками чи ознаками
націоналізму є, наприклад, усвідомлення своєї самобутності, що
ґрунтується передусім на етнічній, мовній і конфесійній гомогенності,
наголос на спільності соціокультурних настанов та історичних спогадів,
месіанізм, зневага чи нетерпимість щодо інших народів.

Зауважимо, що найперше застереження стосовно властивих
націоналістичній доктрині небезпек дав лорд Актон. У своєму нарисі про
національність він проголосив: „Національність не опікується ні
свободою, ні процвітанням; їх обох вона приносить в жертву заради
імперативної необхідності перетворення нації на матрицю й мірку держави,
її поступ позначатиметься матеріальною, а також моральною руїною заради
того, щоб новий винахід спромігся переважити діяння Бога й інтереси
людства”.

Нова доктрина націоналізму є глибоко руйнівною щодо всього політичного
ладу. Згідно з Кедурі, вона вводить у політику екстремістський стиль.
Раніше конфлікти виникали через суперечності щодо території або
династичне престолонаслідування; вони були конфліктами інтересів і тому
підвладними компромісам. Тепер націоналізм змальовував політику як
боротьбу за принципи, а не як нескінченну перекомбінацію конфліктуючих
вимог. Націоналізм змішує принципи з інтересами. Він спричинює
конфлікти, що важче піддаються примиренню шляхом переговорів, бо люди
звичайно не схильні поступатися принципами. Наслідки націоналізму
здебільшого негативні: замість миру, процвітання й свободи „він створив
нові конфлікти, посилив напругу та приніс лихо великій кількості людей,
які стали невинними жертвами політики”. Тому націоналізм не в силі
дотримати того, що Кедурі вважає „єдиним критерієм, який заслуговує на
громадський захист”, а саме – „чи є нові правителі менш корумпованими й
пожадливими або справедливішими й милосерднішими, чи ніяких таких змін
взагалі не відбувалось”.

Портрет націоналізму, намальований Кедурі, різко суперечить
автопортретові націоналіста. Замість героїчного вчителя свого народу ми
бачимо фанатика, нездатного порозумітися з корумпованим світом. На місці
наділеного втаємниченою місією лідера, який, подібно до давніх пророків,
звертається до заблудлої, приспаної нації та викриває психологічні
деформації, спричинені звичним гнітом та передозуванням удаваного
раціоналізму, ми зіштовхуємося зі світським послідовником месій
тисячолітніх рухів, який прагне встановити на землі царство
справедливості тільки заради того, щоб з‘єднати докупи усі його
лихоліття шляхом порушення ще більш нез’ясованих проблем

Другий критичний закид щодо зображення Кедурі наслідків націоналізму
полягає у тому, що в ньому цілковито не помічені переваги і надбання
націоналістичних відроджень. Якщо ми збираємося приписувати доктринам
переваги й недоліки, то ми мусили б нагадати ту снагу, яку забезпечували
у царині культури почуття патріотизму й націоналізму.

По-третє, Кедурі добирає ті риси націоналізму, руху й ідеології, які
увиразнюють такі чинники як таємні змови, тероризм, методи жорстокої
помсти соратникам та, понад усе, непогамовний нігілізм і тоталітаризм.
Ніхто не заперечуватиме, що ці риси, дійсно, були властиві деяким
різновидам націоналізму. Втім, заради справедливості варто лишень
згадати про екстремальні обставини, в яких вони діяли. Жорстокість
дашнаків чи македонців або карбонаріїв в Італії блідне перед жорстокістю
австрійської, османської чи царської поліції й бюрократії. Крім цього
всього, Кедурі забуває про користь від націоналізму у країнах, що
розвиваються, про той спосіб, яким вони можуть узаконити нові режими,
налаштовані на підтримку політичної стабільності та згуртування
роз‘єднаного населення за допомогою єдиної і міцної вуздечки. Він також
забуває про приклади націоналізму, який спонукає до конституційних
реформ, як це сталося в Індії або Туреччині, не кажучи вже про його
користь у наданні законної сили радикальним соціальним змінам і
модернізації; за наочні приклади правлять Японія і Китай.

Підкреслимо, що Німеччина подає класичний приклад саме такого перебігу
розробки й акцентування. Однією із засадничих ідей стрижневої доктрини
націоналізму є ідея природності націй. Німецькі письменники наголошували
на цьому аспекті, проводячи аналогію з організмами, доки не стало
виглядати, ніби нації є частиною незмінного закону природної еволюції.
Доведені до їхнього логічного завершення, ці детерміністські й
еволюціоністські нашарування вступають у конфлікт з іншим аспектом
початкової доктрини, а саме, — її волюнтаризмом, де життя нації — це
постійна боротьба, та одного разу досягнувши суверенного стану
державності, нація реалізує себе в усій своїй унікальності. Впевнена у
власній історичній долі, вона може братися за здійснення історичної
місії звільнення людства від рабства космополітичної тиранії. Лише в
такому разі індивід стане справді вільним, оскільки його власна
автономія є тільки виявом автономії його нації. Крім того, німецька
органічна версія ґрунтується на принципі, згідно з яким нації володіють
здатністю формувати долю шляхом історичних звершень національної волі.

Тобто, націоналізм є доктриною, винайденою в Європі на початку XIX
століття. Вона претендує на те, щоб дати критерій з допомогою якого
можна визначити одиницю населення, здатну мати виключно своє власне
врядування задля законного здійснення влади у державі та для
справедливої організації поєднання держав. Стисло кажучи, доктрина
стверджує, що людство природно поділене на нації, що нації розпізнаються
за певними характеристиками, які можливо підтвердити, і що єдино
законним типом урядування є національне самоврядування.

Також і в соціологічному сенсі огляд чинників, які впливають на вимоги
націоналістів, свідчить, що мова має свої обмеження. В ряді випадків,
як-от в Греції, Ізраїлі, М‘янмі, Пакистані та Індонезії, велику потугу у
самовизначенні становила релігія, яка й забезпечила витонченішу й
переконливішу основу для національної ідентичності. Назагал,
лінгвістичний критерій набув соціальної ваги тільки в Європі й на
Середньому Сході; це може прислужитися за підставу для плідного впливу в
Африці й Індії більшою мірою Руссо й Мілля, аніж Гердера і Фіхте.

Для націоналістів воля і нація ґрунтуються на передіснуванні нації. Це
не ваша воля і не мої прагнення; це воля нації, хоч би в якому
зародковому стані вона була. Для Берка, Руссо, Ціммермана, Джефферсона,
Болінґброка, Монтеск‘є, а також німецьких романтиків і теперішніх
африканських та азійських націоналістів нації становлять окремі природні
сутності, які внаслідок цього втілюють колективну волю.

З другого боку, стрижнева націоналістична доктрина складається з кількох
далекосяжних тверджень:

1. Людство природним чином поділяється на нації;

2. Кожна нація має свій самобутній характер;

3. Джерелом усієї політичної влади є нація, колектив в цілому;

4. Задля свободи й самоздійснення люди повинні ототожнювати себе з
нацією;

5. Нації можуть зреалізувати себе тільки у їхніх власних державах;

6. Відданість нації-державі перевершує інші відданості;

7. Найважливішою умовою всесвітньої свободи й гармонії є зміцнення
національної держави.

Цій доктрині відповідають рухи з різними зацікавленнями. Ідентичність,
чистота, відродження, ворог, історичне коріння, самозвільнення,
формування нової людини й нової спільноти, колективний суверенітет та
співучасть — це лише деякі з тем, що без кінця повторюються в літературі
з націоналізму. Вони постачають провідний імпульс для конкретних проявів
активності націоналістичних рухів: отих філологічних, антропологічних та
історичних дослідів невеликих гуртків інтелектуалів, таємних товариств,
які рішуче вимагали реформ і незалежності, довіри до переписів, турботи
про символи єднання — прапори, гімни, кордони, воєнні паради, почесті
загиблим героям, святині й музеї, підручники історії, главу держави,
назву країни та її Конституцію, присяги й міфології, паспорти, каральні
заходи проти зрад, навіть про квіткові й тваринні тотеми. Націоналізм є
атакою і на традицію і на модерність в тій мірі, в якій вони притемнюють
і спотворюють справжній взаємозв‘язок людини з природою та зі своїми
ближніми.

Таким чином, в очах націоналістів люди будуть готові до громадянства,
стануть улюбленцями свого міста тільки тоді, коли вони очистяться від
тиранії й корупції епох, за яких вони були позбавлені гідності й
коріння. Братерство індивідів всередині нації має своїм наслідком
братерство націй у світі.

1.2. Типологія націоналізму

Варто зазначити, що на сучасному етапі розвитку політологічної науки
націоналізм ділиться на такі напрямки як анархічний, радикальний,
ліберальний та консервативний.

Анархічний тип самоідентифікації є ірраціональним, тому що реалізується
інтуїтивно через співпереживання, і є перервним, оскільки визнає
унікальність нації і цілком байдуже ставиться до зовнішніх соціальних
впливів.

Анархістську програму вперше особливо чітко виклав Вільям Ґодвін
(„Розвідка про політичну справедливість”, 1793) та П‘єр-Жозеф Прудон
(„Що таке власність?”, 1840). На думку цих взірцевих анархістів, людська
взаємодія природно відбувається в невеличких автономних спільнотах, які
є репрезентативними ядрами етнічного спілкування. Анархізм – це форма
мислення, пов‘язана з давньою, ще від стоїків і кініків, традицією
заперечення соціально-політичного авторитаризму. Ґодвін просто
підсумував попередні ідеї, де подаються засадничі принципи анархізму:
небажання коритися накинутій владі, зневага до егоїстичної
приватновласницької жадібності, природна свобода й природні стосунки,
пасивний опір.

Анархічний націоналізм, хоч і перебуває цілком поза сферою ліберального
гуманізму Просвітництва, не може бути зведений до простого вияву
романтичної ідеології правого крила, якій він передує. Не можна також
прив‘язувати його до комуністичної ідеології, чий знеосіблений глобалізм
він заперечує і чию надмірну одержимість питанням власності він осуджує.
Іншими словами, анархічний націоналізм — це один із контраргументів
проти радикалізованих описувань етноцентричного націоналізму.

Одним із найвідоміших представників радикального націоналізму є Микола
Данилевський, праця якого „Росія та Європа. Дослідження культурних і
політичних відносин між слов‘янським і германо-латинським світами”
обґрунтовує панславізм, заснований на глибинній ворожнечі між російською
нацією (яка, мовляв, уособлює вищу расу, обраний народ, ведений єдиною
правильною релігією – православ‘ям) та Західною (германо-латинською)
Європою. Ця ідея обраного народу, котрий начебто вивищується над усіма
іншими й має здійснити божественну або історичну місію, аж ніяк не є
монопольним винаходом слов‘ян. Вона входила до світогляду найпередовіших
західних націй та імперій, — чи то була Мілтонова або Блейкова Англія
(„новий Єрусалим”) чи Німеччина, чи ті ж таки Сполучені Штати, чия
рішучість стати лідером цивілізованого світу триває вже півтора
століття. На зламі століть Вільям Джеймс, опанований гірким передчуттям,
так писав про цю надмірну одержимість своєю високою місією: „Ми маємо
справу з дуже дивним явищем, а саме, з вірою в те, що наша національна
доля має бути великою хай там що, і, з якоїсь незбагненної причини,
вважається ганебним не мати такої віри або відкинути її. Ми повинні,
мовляв, стати місіонерами цивілізації та завдати собі на плечі тягар
білої людини, хоч би яким він був нелегким. Ми повинні розповсюджувати
наші ідеали, насаджувати наш порядок, накидати нашого Бога.
Індивідуальне життя нічого не варте. Нас ведуть наш обов‘язок і наше
високе призначення, цивілізація повинна тривати”.

Наступний вид націоналізму — ліберальний. Лібералізм поділяє з
радикалізмом його раціональні й матеріалістичні нахили, проте шукає
загальних законів і тенденцій, що визначають життя нації До того ж,
ліберали не прагнуть революційних розв‘язань. Вони віддають очевидну
перевагу еволюційним змінам і прагнуть поступових реформ і тонкого
настроювання суспільних і політичних інституцій. Слід зауважити, що хоча
лібералізм, на перший погляд, є індивідуалістичним світоглядом, він
постулює індивідуальні права винятково на підстав універсальної,
освяченої законом суспільної взаємопов‘язаності. В цьому лібералізм є
прямою протилежністю екзистенціалізмові, в якому радикал прагне
скасувати колишню й утвердити нову соціальну гомогенність суто
індивідуальними, індивідуалістськими діями.

Якщо втягти ліберального націоналіста в дискусію, він не шукатиме
доказів у минулому, а вдасться радше до логічних аргументів, опертих на
реаліях теперішнього часу в їхніх інституціалізованих формах. Саме в
таких термінах описує націоналізм Карл Шурц у своїй промові „Справжній
американізм”, виголошеній у Бостоні 1859 року: „Справжній американізм,
себто толерантність і рівність прав, поглинув їхні забобони й мирно
поглине все, що не відповідає переможному духові наших інституцій”.

Остання форма націоналізму — консервативна. Як і лібералізм,
консерватизм є формою поступової тяглості. Він обережно ставиться до
змін, але не виступає проти них, якщо вони відбуваються природно.
Консерватизм відкидає раціональні пояснення, оперті на матеріальні
аспекти реальності. Натомість він покладається на інтуїтивно органічний
розвиток суспільства, що мислиться як духовна цілісність, як
трансцендентний порядок.

Органічну інтегральну природу нації годі пояснити як просту суму її
частин, тут необхідно застосувати діалектику протилежних принципів, що
сприймаються інтуїтивно, — цю переконаність консерватизм поділяє з
анархізмом. Еволюція нації сприймається як природний ритм, як зростання,
подібне до зростання рослини, яке не може бути запрограмоване і в яке не
слід втручатися. Найкращим прикладом консервативного націоналізму є той,
що його виклав Гердер у своїй теорії духу нації, котрий мислиться як
органічне зростання й самоодкровення Божественного.

Цей короткий огляд чотирьох форм націоналізму дає підстави вважати, що
просте бінарне протиставлення західного ліберального націоналізму
етнічному східноєвропейському є не лише спрощеним, а й неточним описом і
неправильною оцінкою реального стану речей. Він також спростовує
поквапливі моральні судження, засновані на самих лише ідеологічних
тропах. Неліберальні парадигми не повинні відкидатися апріорно. В кожній
культурі є певні неліберальні дискурси національної ідентичності, які
заслуговують на повагу й не обов‘язково ведуть до ксенофобії.

1.3. Національне самовизначення як засіб стабілізації етнополітичної
ситуації.

І принцип національного самовизначення, і принцип територіальної
цілісності е фундаментальними підвалинами міжнародного права. На перший
погляд, їхнє співіснування є дивним: адже реалізація принципу
національного самовизначення неминуче призводить до поділу території
держави, з якої виділяється нова національна держава, а неухильне
однозначне дотримання принципу територіальної цілісності держав
призводить до неможливості утворення нової держави, оскільки останнє в
будь-якому разі є порушенням чиєїсь територіальної цілісності.

Становище ускладнюється тим, що у світовій практиці справді немає
єдиного загальновизнаного трактування співвідношення цих принципів.
Вірніше, взагалі-то воно існує, але в політичній практиці до уваги
береться не завжди, оскільки воно не влаштовує держави, що утримують у
полі свого суверенітету нації, які борються за свою свободу. Позаяк ці
держави є реальними, загальновизнаними суб‘єктами права, чого не можна
сказати про дані нації, то перші мають більше можливостей для
нав‘язування підпорядкованим націям своєї точки зору.

Тому деякі дослідники справді говорять про „два взаємовиключних принципи
— територіальної цілісності держав і непорушності кордонів, з одного
боку, і права на самовизначення народів — з другого”. Притому цілком
вірно оцінюється доволі плутана ситуація, за якої і центральні уряди, і
сепаратисти мають вагомі юридичні доводи для обстоювання своєї позиції.

Принцип територіальної цілісності держав, звичайно, є вагомим
досягненням у розвитку міжнародного права. Постульована в ньому повага
до існуючих кордонів є великим внеском у збільшення міри цивілізованості
міждержавних стосунків, збереження в них миру і стабільності. Проте
невиправдане застосування цього принципу там, де йдеться не про
міждержавні стосунки, а про право нації на самовизначення, не лише не
цивілізує ті стосунки, а навпаки — нагнітає в них напругу. Закладена в
цьому принципі абсолютизація недоторканості державних кордонів призвела
до того, що він став дедалі ширше застосовуватися для юридичного
обґрунтування відмови урядів поліетнічних держав надати можливість
самовизначення меншинам, що мешкають у країні. Таким чином ці держави не
розв‘язували існуючі суперечності і проблеми, а, навпаки, мимоволі
заохочували їх латентне розгортання і загострення.

Насправді ж питання співвідношення та ієрархії цих двох принципів давно
розв‘язане наукою. Це розв‘язання цілком відповідає вимогам етнічної і
соціальної справедливості і полягає у чіткому з‘ясуванні царини
компетенції кожного з принципів. Таке з‘ясування дає змогу зробити
висновок, що протиставлення принципу територіальної цілісності держави і
непорушності її кордонів принципу самовизначення є просто некоректним,
бо принципи ці, хоч і стикаються, є юридично непротиставними: кожному з
них відведено свою роль у своїй сфері правових відносин.

Дія принципу територіальної цілісності поширюється на сферу міждержавних
відносин і має на меті захист держави від зовнішніх зазіхань —
однобічних територіальних претензій, що не ґрунтуються на міжнародному
праві і пред‘являються на порушення порядку, запровадженого для мирного
врегулювання міжнародних суперечок. Тобто принцип територіальної
цілісності держави виступає засобом зняття саме міждержавних
суперечностей, суб‘єктами яких є держави, що змагаються за право
здійснення суверенітету над певного територією. У розв‘язанні подібних
суперечностей принцип національного самовизначення взагалі не
зачіпається і не фігурує.

Суб‘єктами ж права на самовизначення с народи-етноси, що обстоюють своє
невід‘ємне і непорушне право вільно визначати свою долю, у тому числі і
політичний і правовий статус своєї території. Принцип самовизначення
регулює не відносини між державами, а відносини між етносом, який є
первинним носієм територіальних прав, та державою, якій народ делегує
здійснення своїх прав. Ця формула логічно випливає з пріоритетності
суспільства, соціуму над державою, виростання держави з суспільства та
призначення держави як інституту, покликаного захищати і оформлювати це
суспільство, користуючись для цього повноваженнями, якими її наділило те
ж таки суспільство. Зокрема, територією держава володіє і
розпоряджається від імені і в інтересах суспільства.

Оскільки ж нація є соціальним організмом, а сама територія є не просто
етнічним ареалом, а й одним з найвагоміших чинників етногенезу, то стає
зрозумілим, чому право на територію нації є первинним і вагомішим
відносно права на територію держави. Принцип національного
самовизначення в юридичній науці відтак є вищою правовою підставою
володіння і розпорядження територією.

З огляду на те, що національне самовизначення полягає у зміні
політичного статусу народу, принаймні, передбачає можливість,
природність і правочинність такої зміни, логічним є висновок про те, що
принцип національного самовизначення має пріоритет перед принципом
територіальної цілісності. Отже, визначення нормативного змісту принципу
територіальної цілісності можливе лише в межах принципу самовизначення.

За такої ситуації необхідною стає корекція розуміння поняття
„територіальна цілісність”. Зокрема, необхідно виокремити з нього
поняття „державно-територіальна цілісність” і „цілісність національної
території”. Останнє якраз передбачає право на створення національної
держави, що охоплює весь масив етнічної території певної нації, на
об‘єднання чи возз‘єднання з незалежною частиною свого народу. Звичайно,
цілісність національної території є також пріоритетною відносно
цілісності держави.

Саме таке розуміння питання відбите у Декларації ООН про надання
незалежності колоніальним країнам і народам. „Вирішуючи проблеми
співвідношення територіальної цілісності держави, що здійснює
національне гноблення, і національно-територіальної цілісності
поневоленого народу, цей документ прямо зобов‘язує всі держави поважати
невід‘ємне право всіх народів на цілісність їхньої національної
території” (п.4.)… Територіальна цілісність самих держав розглядається
у цьому документі як вираження суверенних прав народів.

Еліти багатонаціональних країн, воліючи зберегти під своїм пануванням
неосновні етноси, прагнуть перевести питання про національне
самовизначення цих етносів у річище міждержавних територіальних
суперечок, і саме тут і захована відповідь на питання про співвідношення
двох міжнародно-правових принципів.

Таким чином, можна вважати доведеним твердження про те, що „право нації
на самовизначення має пріоритет перед принципом територіальної
цілісності багатонаціональної держави”. Кровопролитні жорстокі війни,
сотні тисяч вбитих, мільйони біженців, суцільна руїна внаслідок
здійснення національного самовизначення є не більш ніж відвертою і
великою неправдою тих, хто якраз і спричиняє — свідомо чи несвідомо —
це, проводячи політику гегемонізму однієї нації над іншими в одній
державі, потураючи нацистським амбіціям першої щодо других і водночас
суворо та надзвичайно демократично відмовляючи цим другим у священному
праві боротися за своє виживання тепер і гідне, нормальне життя в
майбутньому.

Сучасна теорія права трактує право на самовизначення як одне з базових.
Воно належить до колективних прав, тобто його дістає певна соціальна
спільність. Право народів на самовизначення стоїть на основі
індивідуальних прав, тобто прав, що надаються індивідові як такому.

В юриспруденції право на національне самовизначення чітко пов‘язане з
правом людини і виводиться з останнього. Саме тому принцип
самовизначення зачіпає не лише права народів, а й відносини між державою
та особою. Отже, перешкоджання здійсненню права національного
самовизначення належить вважати не лише порушенням прав відповідної
спільності, а і порушенням індивідуальних прав і свобод усіх її членів у
масовому порядку, або масовим порушенням прав людини.

Притому застерігається, що дотримання права на самовизначення є
обов‘язковим для всіх без винятку держав без огляду на їх участь у
певних міжнародних конвенціях, оскільки це право є загальновизнаною,
основоположною, імперативною та універсальною нормою jus cogens.

Сторонами правовідношення, що виникає при самовизначенні, є народ
(нація), що прагне скористатися своїм невід‘ємним правом, і держава, в
кордонах якої перебуває такий народ. Притому саме від держави в даному
разі залежить характер, а то й сама можливість здійснення цього права,
тому і відповідальність за виконання приписів міжнародного права,
пов‘язаних із самовизначенням, лежить саме на ній. Головним обов‘язком
держави є шанувати виражену волю всього народу і не перешкоджати йому
здійснювати і проводити цю волю в життя. До держави також згідно із
загальними нормами міжнародного права і відповідними
міжнародно-правовими актами, що регламентують здійснення права на
самовизначення, висувається мінімум вимог: утримуватися від будь-яких
насильницьких дій, що позбавляють народи їх невід‘ємного права на
самовизначення, виявляти належну повагу до вільно вираженої волі
зацікавлених народів. Повний же обсяг вимог включає обов‘язок активно
сприяти реалізації цього права. Коло держав, до яких звернена ця норма
права, не вичерпується тими, від яких відокремлюються самовизначувані
народи. Всі без винятку держави члени міжнародного співтовариства
зобов‘язані поважати право народу на самовизначення і сприяти його
дотриманню навіть у тих випадках, коли мова йде про сторонній народ. Це
випливає з імперативного характеру принципу самовизначення і зафіксовано
в текстах відповідних міжнародно-правових актів, які прямо приписують
усім державам активно заохочувати здійснення цього права, сприяти його
реалізації.

Втім, залишається лише здогадуватися, якою була б міра дестабілізації
геополітичного балансу у світі, якби всі держави кинулися заохочувати
„здійснення самовизначення” на території інших держав, і яких масштабів
фальсифікації і профанації зазнав би цей принцип.

Імперативність національного самовизначення як форми міжнародного права
передбачає здійснення державного суверенітету над певною етнічною
територією лише доти, доки народ згоджується з існуючим територіальним
статусом. Лише тоді здійснення суверенітету буде правовідповідним. Коли
ж така згода перестає існувати внаслідок волевиявлення народу на користь
відокремлення, здійснення державою суверенітету втрачає правову основу.
Тоді ж, коли приєднання вчинене шляхом насильства і народ не згоден з
накинутим йому статусом, територіальне володіння повинне вважатися
протиправним від самого початку. Відповідно і територіальна цілісність
держави, якщо вона не ґрунтується на вільному самовизначенні народу, не
є правовідповідною, оскільки право на самовизначення ніяк не може
обмежуватися або призупинятися з метою збереження територіальної
цілісності держави або існуючих державних кордонів. Коли ж держава
застосовує репресії щодо народу, який вимагає самовизначення, останній
має право чинити збройний опір і звертатися по допомогу до міжнародного
співтовариства.

На сьогоднішній день, за словами колишнього Генерального секретаря ООН
Бутроса Бутроса Галі, у світі нараховується „близько 500 націй, що
ведуть боротьбу за своє самовизначення і побудову власних держав”.
Частина з них входить до створеної 1991 р. альтернативної до ООН
Організації непредставлених народів. За прогнозами деяких аналітиків, „у
найближчі 30 — 40 pp. на планеті утвориться ще близько 100 — 110 нових
національних держав, переважно за рахунок розпаду федеративних покручів,
які є перехідними утвореннями від імперій до самостійних національних
держав”.

Існування такої величезної маси людей, національні права яких щодня
брутально зневажаються, свідчить лише про те, що до гармонізації
етнополітичних відносин у світі ще надто далеко. Принцип національного
самовизначення, що є єдиним способом дотримання інтересів усіх без
винятку етносів, що населяють Землю, ще не має умов для належної своєї
реалізації. На сьогодні принцип національного самовизначення, будучи
всезагально визнаним, є однією з найчастіше порушуваних норм
міжнародного права.

Принцип національного самовизначення є ключовою теоретичною підставою
гуманістичної національної політики, основаної на принципах рівності
онтологічних статусів всіх без винятку етнонаціональних спільностей, що
заселяють Землю, і на праві кожної з них на реалізацію свого
соціокультурного потенціалу. Поза цим принципом неможливий справжній
демократизм і паритетність у міжнаціональних відносинах. Більше того,
поза цим принципом неможливе здійснення суверенітету особистості,
оскільки неможливе дотримання індивідуальних прав людини без дотримання
колективних прав тієї етнокультурної спільності, до якої ця людина
належить.

Принцип національного самовизначення повинен мати пріоритет перед
принципом територіальної цілісності багатонаціональної імперіалістичної
держави, до складу якої входять етнічні терени самовизначуваного етносу.

Проблема реалізації національного самовизначення досі залишається
відкритою. З одного боку, цей принцип визнається всіма суб‘єктами
міжнародного права. З іншого — на заваді його реалізації стоять
прагматичні геополітичні інтереси найбільш потужних держав світу. Тому
людству ще належить винайти оптимальні шляхи поєднання
національно-політичних прагнень народів І реальних можливостей
трансформації світового політичного устрою.

Розділ ІІ. Зовнішня політика держави як вияв національних пріорітетів
(на прикладі України).

Проблема геополітичного вибору виявилася для України завданням, яке від
століття до століття, від одного покоління до наступного передається без
розв‘язку, хоча і з достатньою кількістю спроб його відшукати. У
найближчий до нас період історії незалежності української держави, тобто
понад дванадцять останніх років, вершителі її не тільки не знайшли
оптимального, продиктованого державними і національними інтересами
рішення, а й додали свіжих невизначеностей до спадщини поколінь.
Глобальна, гуманна та утопічна ідея “бути другом усім” не знайшла
реальних відгуків у жодної із сторін — потенційних друзів, якщо йдеться
про стратегію і рівноправне партнерство. В умовах зміни короткочасного
періоду мультиполярного балансу на монополярний світ (з точки зору
переваги сили) несприйняття, а інколи — і відверте ігнорування позиції
та інтересів України підсилилося свого часу недалекоглядним рішенням її
керівництва вийти із клубу ядерних держав, позбутися усіх видів цієї
зброї, в тому числі й тактичних. Закони політики, вдосконалюючись у
деталях і адаптуючись до відповідного часового проміжку, в корені своєму
залишаються незмінними, вони грунтуються на проголошеному ще в
доісторичні часи принципі: “Сильний робить, що хоче, а слабкий — що
повинен”. Декларування багатовекторності чи навіть двовекторності
стратегії зовнішньої політики швидше свідчить про відсутність позиції
української верхівки щодо геополітичного вибору, ніж про далекоглядність
і вдале маневрування. Зрозуміло, що значний вплив на такий стан справ
має географічне положення України, несформованість єдиної нації та
складна внутрішньополітична ситуація, економічна криза й
сировинно-енергетична залежність. Проте кожна проблема може мати свої
позитивні риси, коли розглядати політику як мистецтво можливого. Отже,
які наші можливості?

Протяжність кордону із Російською Федерацією є найбільшою з усіх
українських кордонів, понад 54 відсотки експорту нашої держави
зорієнтовано на російський ринок. Враховуючи складнощі політичного
характеру така ситуація становить неабияку загрозу національній безпеці
України. Після розвалу Радянського Союзу більшість підприємств перейшли
до власності української держави із незамкненим виробничим циклом,
потрапивши, таким чином, у пряму економічну залежність від суміжних чи
постачальних підприємств т. зв. “близького зарубіжжя”. Для компенсації
чи ліквідації такої залежності знадобилося чимало часу і значні
економічні затрати. Крім того, на території Росії залишилася левова
частка енергоресурсів, котрі раніше надходили в усі республіки СРСР, а
на сьогодні і впродовж найближчих років є і будуть незаперечним
аргументом зовнішньої політики Російської Федерації. Як і ядерна зброя,
енергоносії допомагають Росії утримувати позицію жандарма субрегіону
Східної Європи і постійно нагадувати світовому співтовариству, що вона є
спадкоємицею супердержави, і претендувати на цю роль і надалі.
Географічне положення, великодержавна ідеологія і традиція, енергетичний
та військовий потенціал дозволяє північно-східному сусідові України, на
відміну від неї, мати власну, не раз особливу точку зору на процеси
світової політики, домагатися активної участі в них. Яскравим прикладом
може бути російська співучасть у миротворчій місії НАТО та ООН у
післявоєнному Косові за явного провалу російських ініціатив під час
активної фази війни. Водночас Україна, котра першою подала на розгляд
Ради Безпеки свої миротворчі пропозиції, майже демонстративно була
позбавлена можливостей приєднатися до дій міжнародних сил в Югославії і
отримала принизливий статус спостерігача.

Знову ж таки, на противагу Україні, Російська Федерація обрала військову
доктрину, в основі якої є національні інтереси, підкріплені явно не
оборонним ядерним потенціалом. Ці інтереси стосуються як найближчого
оточення Росії, так і віддалених від неї субрегіонів і не раз входять у
конфлікт із міжнародно визнаними правилами мирного співіснування та
добросусідства. Для зміцнення обороноздатності і в пошуках
альтернативної до військово-політичної структури Західної, а тепер вже й
Центральної Європи, Російська Федерація домоглася створення на основі
деяких колишніх радянських республік т. зв. Ташкентського пакту і через
цю структуру принаймні, здатна реально впливати на забезпечення власних
інтересів у Середній Азії. [Свого часу неабиякий переполох у світовій
політиці викликала спроба Росії створити своєрідний “троїстий союз” із
Китаєм та Індією, що могло б фактично повернути світ до біполярної
системи, причому з явною перевагою на боці такого союзу. Значно менший
ефект дала експлуатація ідеї панславізму на фоні Косовської кризи і
символічне приєднання Югославії, проте і цей крок став важелем у руках
російських політиків, з допомогою якого було здобуто чимало в напрямку
визнання за Росією права на активну участь у світовій політиці в
субрегіоні Балкан.]9 Можливо, цих прикладів достатньо для розуміння
генеральної лінії зовнішньої політики Російської Федерації: вона ніколи
не погодиться на статус нижчий, ніж супердержави, і для досягнення мети
повернення собі цього статусу застосовуватиме всі наявні резерви і весь
арсенал засобів.

Чіткій визначеності національних пріоритетів сприяє глибока монархічна і
великодержавна традиція, втілена у міцній президентській владі,
концентрації ключових функцій в його руках. Навіть у порівнянні із
значно зміцненою президентською владою в Україні владні можливості
російського президента є ширшими і десь навіть ближчими до можливостей
пострадянських середньоазіатських президентів.

Безперечно, як політичний чи економічний партнер Росія є дуже важливою,
проте складною державою. Одним із факторів, що ускладнюють співпрацю, є
непрогнозованість зовнішньополітичних дій, їх не раз надмірна
радикальність. Іншою проблемою є стійкість федеративного устрою
багатонаціональної Росії в умовах економічної кризи. Як твердить
світовий досвід, навіть при відносному демократичному федералізмі
економічний фактор здатний відіграти досить значну роль у розвитку
сепаратистської ідеї. На прикладі Чечні видно, що ефективного механізму
нейтралізації таких віянь у арсеналі внутрішньої політики Росії немає.

Підсумовуючи сказане, можна зробити певні висновки. Сучасна Росія,
будучи напівдемократичною країною із великодержавними ідеями, не
розглядає поки що Україну як рівноправного політичного чи економічного
партнера, а швидше — як сферу власних інтересів (про що, до речі,
неодноразово відверто заявляли як ліво-, так і право орієнтовані
російські політики). Якщо економічне співробітництво з Росією є частиною
об‘єктивної необхідності в політиці України, то втягнення її у відкритий
інтеграційний простір сучасної Росії загрожує втратою суверенітету
української держави з усіма подальшими наслідками. Навіть зі
стратегічної точки зору значна вага Росії на Євразійському континенті
навряд чи допустить рівноправність взаємин з нею інших держав, а
надмірна орієнтація українських експортно-імпортних операцій у
російському напрямку може становити загрозу національній безпеці
України.

Що ж до українсько-польських взаємин, то вони були і залишаються одними
із найскладніших та заплутаних. Хоч би скільки приймалося гарних
постанов, підписувалося угод чи договорів, історична пам‘ять про взаємні
кривди здебільшого останнього періоду історії, тобто XX ст., не лише не
приглушується необхідністю змін — вона дивним чином воскресає у
наступних поколіннях. Це особливо відчутно у західному регіоні України
та в прилеглих до нього польських землях, де ще є чимало живих свідків
трагічної історії. “Цвинтарна” війна, взаємні територіальні претензії,
постійні нагадування про геноцид “Вісли” та “волинську трагедію” — ось
лише частина переліку взаємних кривд, котрі вагомо впливають на перебіг
формування сучасних цивілізованих відносин між обома державами та їх
народами. На щастя, крім негативного, у польсько-українських відносинах
є і немало позитивного досвіду, пошук шляхів до порозуміння, примирення
та взаємодії. Наприкінці минулого і на початку цього століття, та навіть
в роки збройного протистояння двох сусідніх держав, у кожній з них
виникали теорії можливостей замінити протистояння у вузлі перетину
геополітичної горизонталі та вертикалі Європи на зразок для відносин
центральноєвропейського субрегіону. Взяти хоча б теорію федералізму
Пілсудського чи подібну до неї ідею Петлюри, концепцію “Міжмор‘я”
Мочульського чи прототип моделі балто-чорноморського співробітництва Ю.
Липи. Неодноразово саме Польща ставала ініціатором формування в Україні
усвідомлення її центральноєвропейської приналежності; саме Польща серед
європейської спільноти держав бачила можливість вберегти її суверенітет.

Після розпаду Варшавського пакту досить швидкому економічному
реформуванню посприяло те, що навіть за часів комуністичного правління в
Польщі не було повністю ліквідовано приватну власність, отже, не
довелося відновлювати інститут власності як структурну одиницю
економічної схеми.

Поряд з економічними кроками у внутрішній політиці керівництво Польщі
активно провадило спрямовану на європейську інтеграцію зовнішню
політику. У пошуках гарантування власної національної безпеки поміж
пострадянським та північноатлантичним просторами вона, як і інші країни
Східної, недавно соціалістичної Європи, увійшла до Вишеградської групи
та Центральноєвропейської Ініціативи, водночас налагоджуючи власні дво-
і багатосторонні зв‘язки з іншими країнами як безпосереднього оточення
(Балто-Чорноморське співробітництво), так і через території
країн-сусідів (Веймарський трикутник). Значну допомогу в європейському
інтегруванні Польщі надали ЄС та США через свої фінансові та допомогові
структури. Поступово набуваючи асоційованого та повноправного членства в
європейських інтеграційних структурах, Польща логічно підійшла до
створення власної державної програми інтеграції, яка передбачала вступ
країни в НАТО у 1999 р. та членство в ЄС у 2004 р. Перша частина цієї
програми уже виконана, а друга близька до виконання.

Поступ Польщі в напрямку європейської інтеграції цілком очевидний і
невідворотний. Уже тепер, як повноправний член Північноатлантичного
альянсу, Польща займає провідне місце в системі європейської безпеки як
форпост НАТО на сході континенту. І в цьому контексті
польсько-українські відносини набирають першочергової ваги. Налагодивши
добрі стосунки з об‘єднаною Німеччиною на заході та дійшовши згоди із
загальних питань з Росією на північному сході, Польща проголосила
Україну стратегічним партнером і взяла на себе зобов‘язання відстоювати
її інтереси в інтеграційних структурах Європи. Регулярними і плідними
стали зустрічі обох президентів, з‘явилися цікаві моделі співпраці в
різних галузях, переважно в сфері малого та середнього бізнесу. З огляду
на членство Польщі в НАТО оригінальною і потрібною формою
співробітництва в галузі безпеки є Українсько-польський батальйон —
миротворча двонаціональна військова одиниця під спільним командуванням.
Проте, незважаючи на загалом непогане підґрунтя для всебічної і
взаємовигідної кооперації, існують проблеми, які невдовзі можуть стати
нездоланним бар‘єром для України в її інтенціях до західного,
європейського шляху інтеграції. Водночас із розширенням можливостей
транскордонних комунікацій всередині Європейського Союзу його зовнішні
кордони стають дедалі непроникнішими. В такий спосіб ЄС намагається
захистити себе від небажаної нелегальної міграції, проникнення чи
транзиту зброї, наркотиків і т. п. У повному обсязі це правило Євросоюзу
незабаром почне стосуватися і держав — кандидатів у члени ЄС, а за його
виконанням “новачками” Брюссель і Страсбург стежитимуть з особливою
увагою. Зайвим є пояснювати, чому новий кордон ЄС може стати спадкоємцем
сумнозвісної “залізної завіси”, як і те, які це матиме наслідки для обох
нинішніх стратегічних партнерів. А недотримання вимог ЄС автоматично
пересуне країну в кінець черги до дверей об‘єднаної Європи, а обмеження
східного ринку для власних товарів при жорсткій конкуренції та
протекціонізмі у Західній Європі неминуче поставить економіку на коліна
і зробить її цілком кредитозалежною.

У цьому випадку навіть найбільш компромісний варіант співпраці — через
транскордонне співробітництво і формування первинних інтеграційних
зон-єврорегіонів — втратить своє значення, стане малоефективним, а
навіть — шкідливим, оскільки в умовах великої різниці в рівнях
економічного зростання обох країн та відносно низького податкового тиску
ці зони стануть місцем відмивання грошей “тіньовиками”. Крім того, не
виключена також втрата необхідної для існування таких зон чи регіонів
узгодженої законодавчої бази обох сторін — тоді їхня доцільність взагалі
зводиться до нуля.

Таким чином, найбільш природний і прийнятний для України західний
вектор, вектор інтегрування в Європу, може впертися у новітній аналог
колишньої залізної завіси, якщо ЄС не підійде до проблеми свого східного
кордону та східної окраїни з належним розумінням усіх її аспектів і якщо
в нашій державі виникнуть передумови для переваги східного напрямку
інтеграції. За таких умов про європейську приналежність України можна
буде говорити здебільшого лише в суто географічному розумінні.

Свого часу концепція співпраці за схемою “Північ – Південь” досить
активно експлуатувалася українськими політологами та геополітиками, як
найбільш давня — уздовж шляху “із варяг в греки”. На межі XVII та XVIII
ст. цим напрямком із стратегічних міркувань спробували скористатися
шведський король Карл XII та гетьман Мазепа. У першій половині нашого
століття, в епоху відродження політичної та суспільної думки, на засадах
відстоювання європейської геополітичної вертикалі, як єдиного успішного
вибору України стояла еліта українського політичного мислення — Ю. Липа,
С. Рудницький, частково -Д. Донцов. Витоки таких міркувань цілком
зрозумілі: весь період новітньої історії Україна, не маючи державного
статусу (за винятком дуже короткого проміжку відносного суверенітету й
соборності) перебувала між двома світовими потугами. Спершу це були
Австро-Угорська та Російська імперії, згодом фашистська Німеччина та
Радянський Союз.

Тоді ж, на грунті відносної лібералізації та із розумінням прихованої
імперської логіки Заходу, знаючи неприховані плани Росії і проголошуючи
висловлений свого часу М. Хвильовим принцип “Геть від Москви”, політичні
еліти України посилено шукали для неї її власний, оригінальний шлях. І
альтернативний до поздовжнього, західно-східного, вертикальний
північно-південний напрям цілком логічно видавався ще до середини XX ст.
єдиним стратегічним для України, бо ж вона посідала чільне місце у поясі
держав поміж Балтійським і Чорним морем. Проте науково-технічний
прогрес, розвиток технологій позбавили Чорне море його стратегічного
значення і перевели його в статус європейської внутрішньої водойми. Ще
однією спробою реанімувати попереднє значення Чорного моря став його
фактор у стратегії створеної в період посттоталітаризму Організації
Балто-Чорноморського співробітництва. Тоді, зважаючи на все ще наявну,
хоч і в диференційованій формі, біполярність на континенті, кожна із
новостворених формацій Центральної і Східної Європи намагалася відкинути
від субрегіону статус буфера і облаштувати своєрідний пояс безпеки. Під
таке формування Балто-Чорноморське співробітництво підходило майже
ідеально, проте із входженням Польщі до НАТО та свідомими і
задекларованими у цьому ж напрямку намірами Латвії, Литви, Естонії та
Румунії фактор безпеки поясу автоматично перейшов до активу
Північноатлантичного альянсу.

Водночас саме цей напрям набув досі небувалого стратегічного значення на
сьогодні як основна комунікаційна артерія європейської вертикалі. На
фоні політичного маніпулювання Росії навколо транспортування її
енергоносіїв до Європи, нафтогазоносний шлях із Близького Сходу та
басейну Чорного моря через Україну на північ і захід Старого континенту
є буквально обеззброюючою альтернативою. Як показує сучасний досвід,
саме уздовж таких шляхів розміщуються оази економічного процвітання. Тож
для України в цьому контексті головне — не втратити, не віддати нікому
свій шанс. Що ж до інтеграційних можливостей у рамках геополітичної осі
“Північ — Південь”, то з південного боку їх обмежує природний і, до
певної міри, цивілізований бар‘єр, а з північного — уже знайома проблема
з інтеграційним простором ЄС.

Навіть для досягнення цілей у “близькому зарубіжжі” державі знадобляться
добрі відносини із такими світовими потугами, як США, Китай, Індія,
Японія, “нафтовими королівствами” ОАЕ, Іраном, Іраком, розвинутими
країнами Латинської Америки (Чилі, Аргентина, Бразилія). Показовим у
цьому плані негативним прикладом для України є відмова під тиском США
від Іранського проекту ядерного реактора, що віддало вигідний контракт
конкурентам і водночас створило негативний імідж державі як ненадійному
міжнародному партнерові. Проте про будь-які варіанти інтеграції бути й
мови взагалі не може через цілком об‘єктивні географічні та
цивілізаційні фактори.

Підсумовуючи сказане, можна ствердити, що Україна, котра завжди
перебувала й перебуває на перехресті геополітичних осей Європейського
континенту, зобов‘язана вийти із туманної концепції багатовекторності і
обрати єдиний шлях, єдину долю. Яким буде цей вибір — це, на жаль, не
завжди залежить від людей, котрі проблему достатньою мірою усвідомлюють.
Звичайно, що природним напрямком інтеграції для України може бути лише
розвиток у європейській спільноті. Це диктується реаліями сучасного
світу, потребами континентальної та світової безпеки. А коли й далі в
Україні залишиться проблема вибору зовнішньополітичної орієнтації поміж
багатьма напрямками і націоналізм не стане стержнем національного
інтересу, суб‘єкт міжнародної політики має всі шанси перетворитися на
об‘єкт.

Розділ ІІІ. Націоналізм і зовнішня політика країн світу.

3.1. Європейський Союз – США: міжнародні непорозуміння і протиріччя у
відносинах трансатлантичного партнерства .

Ми повинні уникати дуже спрощеного уявлення, що зникнення радянської
військово-ідеологічної загрози знищує базис партнерських відносин між
країнами НАТО та між Європейським Союзом і Сполученими Штатами зокрема.
Саме НАТО пережив свого комуністичного ворога, що може бути розцінене як
досягнення альянсу. Але, хоча територія членів альянсу залишалася
відносно стабільною і мирною протягом “холодної війни”, ми не маємо
змоги точно оцінити, до якої міри це забезпечувалося діяльністю
організації. В часи пізньої “холодної війни” і особливо після її
закінчення акцент у стосунках між Західною Європою та Сполученими
Штатами Америки поступово почав зміщуватися в бік економічних,
фінансових, наукових, культурних відносин — іншими словами, в бік
невійськових стосунків. Відповідно змінилася й природа непорозумінь та
суперечок між двома світовими лідерами. Незважаючи на це, відносини у
сфері безпеки, і військової безпеки зокрема великою мірою визначають
зміст контактів між ЄС та США.

В часи “холодної війни” концепція безпеки в Європі розумілася майже
виключно у військових термінах. Однак саме Європейське Співтовариство
змогло розширити таке традиційне розуміння безпеки за межі воєнної
загрози. Якщо після закінчення “холодної війни” НАТО всіма силами
намагалася довести свою важливість у нових умовах, легітимність структур
Європейського Союзу ніколи не ставилася під сумнів — вони значно більшою
мірою відповідали вимогам безпеки нового часу. Глобальні зміни в
економіці, політиці, соціальній системі, міжнародних відносинах,
екологічній ситуації привели до того, що так звані “суспільні небезпеки”
стали нагальнішими, ніж більш традиційні воєнні загрози. Поза давнім
головним болем Західної Європи — екологічним забрудненням, — її
економічно благополучні, але охоплені процесом загального старіння
суспільства відчувають постійний тиск з боку порівняно бідніших і
молодших мігрантів зі Сходу, з Африки тощо, які не тільки намагаються
поліпшити своє матеріальне становище, а й уникнути політичної
нестабільності, соціальних негараздів, утисків недемократичних
політичних режимів і т. п. Західна Європа як відносно відкритий та
політично негомогенний у порівнянні із США регіон наражається на
небезпеки, пов‘язані з корупцією та організованою злочинністю, торгівлею
наркотиками, людьми та зброєю, відмиванням грошей. Ці небезпеки, так
само як і багато політичних І, особливо, жорстоких етнічних конфліктів,
часто беруть свій початок у неблагополучних країнах — сусідах
Європейського Союзу на сході і півдні.

Разом з тим, на обох берегах Атлантики визнають, що загрози у військовій
сфері, де співпраця між Західною Європою та США є традиційною і звичною
на відміну від кооперації у згаданих вище питаннях, залишаються не менш
реальними і потребують належної уваги. Але це одна із сфер, де
непорозуміння між союзниками надзвичайно великі.

Тим часом Європа, в свою чергу, також постала перед видозміненими і
диверсифікованими геополітичними загрозами. Після зникнення прямої
воєнної небезпеки з колишнього Радянського Союзу спільний вектор захисту
і протидії у Західній Європі почав поступово розпадатися на багато
невеликих різнонаправлених відтинків. Так, північні країни Європи
(Фінляндія, Норвегія) більше занепокоєні розвитком подій в Прибалтиці та
західній частині Росії. Південні країни, як, наприклад, Іспанія,
Португалія, Італія, а також такі члени НАТО як Греція і Туреччина —
проблемами Середземномор‘я, до яких останнім часом додався конфлікт у
Косові. Також існують і важливі ознаки погіршення військової співпраці.
Після закінчення “холодної війни” різко скоротилася кількість
американських військ у Європі — з 314 000 у вересні 1990 року до 227 000
у лютому 1992 та 200 000 в кінці 1992 року. Коли у 1993 році до влади
прийшла адміністрація президента Клінтона, стало зрозуміло, що до 1995
року ця кількість зменшиться до 100 000. Зараз американський військовий
контингент у Європі складає 120 000 осіб. Американські видатки на
дослідження та розвиток плюс постачання армії зменшилися на 60% з 1990
року. Країни Західної Європи (Велика Британія, Франція, Німеччина) також
зменшили кількість своїх збройних сил. Без прямої воєнної загрози на
східних кордонах, електорати та уряди західноєвропейських суспільств не
готові направляти додаткові ресурси на зміцнення воєнної безпеки, що є
логічним для керівництва НАТО.

Незважаючи на всі ці речі, Америка не має намірів полишати свої інтереси
у сфері європейської безпеки і чинить великий тиск на ЄС у цьому
питанні. Так, ще у березні 1992 року в одному з Документів Пентагону
було зроблено спробу попередити виникнення “виключно європейських схем
безпеки, які шкодитимуть НАТО”.

Слід приділити увагу можливому європейському військовому союзу, базис
для якого, починаючи із спільної зовнішньої та оборонної політики,
поступово закладається на наших очах. Такий союз в перспективі може
привести ЄС до політичного паралелізму із Сполученими Штатами Америки,
що і є його головною метою. Це вже саме по собі є достатньою причиною,
щоб забезпечити повну участь і підтримку Франції, яка у 1996 році
повернулася до військової організації НАТО, однак не перестала бути
головним архітектором незалежної військової ідентичності Західної
Європи. Після запровадження єдиної європейської валюти 1 січня 1999 року
це є другий найбільший проект об‘єднаної Європи. Якщо американці
сприймають військову залежність Європи від США як правильний і найкращий
стан речей у міжнародних відносинах, то європейці, очевидно, мають
кардинально відмінну точку зору. Війна у Косові дуже рельєфно та інколи
вкрай неприємно продемонструвала європейцям їхню залежність від
американської військової сили та, поміж іншим, залежність їхньої
спільної валюти від цього фактору. У червні 1999 року у німецькому місті
Кельні відбулася зустріч представників країн-членів Європейського Союзу,
які вирішили розпочати створення автономних європейських збройних сил,
які б мали відповідний політичний статус і достатню військову могутність
для ведення воєн власними силами. До кінця 2003 року потрібно ухвалити
необхідні рішення, щоб європейський військовий союз став реальністю. Для
ЄС це означає гарантування його валюти і перетворення економічної
могутності на військову і навпаки. Американські офіційні особи під час
святкування 50-ї річниці НАТО у квітні 1999 року підписали загальну
угоду про те, що вони підтримають ідею європейської армії. Однак справа
не обходиться без питань. Маючи за плечима 50-літню історію військової
співпраці із Сполученими Штатами, Західна Європа відчуває на собі усі
наслідки свого клієнтського ставлення до власної безпеки. При тому, що
Старий і Новий світи мають майже однакові показники ВВП, витрати ЄС на
військові потреби значно поступаються витратам США, а також є менш
ефективними. Так, США витрачають 290 мільярдів доларів на оборону
щорічно, а ЄС — 140 мільярдів доларів. Війна у Косові справді показала,
що європейці поступаються США в першу чергу у нових високоточних
комп‘ютеризованих і високотехнологічних видах зброї, використанні
новітніх супутникових інформаційних і розвідувальних систем (ЄС має лише
один військовий супутник, який належить Франції). Розробка і виробництво
такої зброї буде довготривалим процесом і вимагатиме багато коштів.
Америка, природно, не виявляє великого бажання розкривати свої найновіші
ноу-хау союзникам по НАТО — принцип, який існує з часів ранньої
“холодної війни”, але, з другого боку, негативно ставиться до спроб
союзників зменшити свою залежність від неї у сфері озброєнь. Логічні
зауваження американців, що у структурі НАТО таке повторне “вигадування
власного велосипеда” є неефективним, не мають достатньої сили
переконання для європейців. Це свідчить про те, що у їхній свідомості
необхідність подальшого оборонного союзу із Сполученими Штатами і його
позитивна місія, а також відданість Америки інтересам захисту Західної
Європи поставлені під сумнів.

Однак, 1995 року був погоджений новий Трансатлантичний порядок денний
(New Transatlantic Agenda), націлений на більш ефективну трансатлантичну
співпрацю та спільне світове лідерство ЄС і США у різних сферах,
починаючи від лібералізації торгівлі до безпеки та гуманітарних
операцій. Він базувався на Трансатлантичній декларації, прийнятій у 1990
році. Ключовим поняттям у співпраці між ЄС і США з цього моменту
офіційно визнається саме сприяння вільній світовій торгівлі та
лібералізації світової економіки. Щодо безпеки, то США погодилися широко
співпрацювати з ЄС у так званих “м‘яких питаннях”, пов‘язаних з
тероризмом, організованою злочинністю, контрабандою і розповсюдженням
наркотиків. Таким чином, США не готові були визнати Європейський Союз
важливою військовою силою сучасності або найближчого майбутнього.

Територія Європейського Союзу значно поступається своїми розмірами
території Сполучених Штатів. Населення ЄС у 1998 році становило 375,3
мільйона осіб, населення США — 271,5 мільйона. Густота населення ЄС та
США відповідно 300,5 та 72,7 осіб на квадратну милю. Індекс кількості
природних ресурсів на душу населення відповідно дорівнює 67 та 265. При
цьому ВВП їх майже рівний: ЄС — 8345,9 та США -8230,9 мільярда доларів у
І998 році, що становить відповідно 22238 та 30316 доларів на душу
населення. Таким чином, відносно бідний на ресурси, однак більш
густонаселений Європейський Союз, який до того ж не може вповні
користуватися перевагами політичної єдності, досягнув однакового із США
обсягу ВВП. Це може бути ще одним свідченням того, що особливе становище
Сполучених Штатів у світі як єдиної наддержави визначається в першу
чергу військовою та політичною могутністю.

ЄС та США є дві найбільші економіки у світі, які разом складають
приблизно половину всієї світової економіки з щоденним трансатлантичним
торговим та інвестиційним потоком в 1 мільярд доларів. Європейський Союз
та Сполучені Штати Америки, за даними Європейської Комісії, є
найбільшими торговими та інвестиційними партнерами один одного. У 1998
році двостороння торгівля між ними була здійснена на суму 474,7 мільярда
доларів. Об‘єднана частка ЄС та США у світовій торгівлі становить
близько 40%. Інвестиції ЄС в американську економіку у 1998 році
становили 481,7 мільярда доларів, або 59% усіх іноземних прямих
інвестицій у Сполучених Штатах. Прямі інвестиції США у ЄС у тому ж році
склали 433,7 мільярда доларів.

Попри величезні суми товарообігу між ЄС та США, обидві сторони
застосовують значні протекціоністські заходи щодо своїх фірм, їхні ринки
добре захищені один від одного, а суперечки щодо торгових санкцій
стосовно третіх країн (санкції щодо Ірану та Лівії, а також Куби 1996
року) та між окремими компаніями (“бананові війни” та непорозуміння щодо
генетично-модифікованих організмів) часто не поступаються за
масштабністю досягнутим результатам співпраці. Існують деякі тенденції,
які серйозно непокоять партнерів-суперників по обох берегах Атлантики.
Так, європейці набагато більше, ніж американці, вдаються до державного
контролю над підприємствами, запроваджують широкі соціальні програми і
зазвичай платять своїм працівникам найбільшу у світі зарплатню. Зі своєю
концепцією соціального ринку, яка все більше потрапляє під вогонь
критики через невиправдано великі соціальні витрати, Європейський Союз
поступово стає менш конкурентним на світовому ринку. Він фактично
пропагує конкуренцію, не підтримуючи її на власній території.

У свою чергу, Сполучені Штати Америки, також потерпаючи від
найрізноманітніших проблем, впевнено показують кращі результати, ніж
об‘єднана Європа. Вони переживають восьмий рік свого зростання, маючи
приріст ВВП (95/96 рр.) 3,9%, в той час як ЄС мав приріст 2,8%. Рівень
безробіття в США вдвоє менший, ніж у Європі (4,5% та 10%; 1998 р.). При
цьому Сполучені Штати створюють 3 мільйони нових робочих місць щорічно —
Західна Європа не змогла організувати стільки нових робочих місць за
останні 10 років. США також залишаються наймолодшим суспільством
розвиненого капіталістичного світу, що на найближче майбутнє позбавляє
їх жорстких демографічних проблем, перед якими ЄС стоїть сьогодні.

Небезпеки, перед якими постають Сполучені Штати, криються саме в їхньому
зовні бездоганному процвітанні і добробуті. Америка — одна з небагатьох
країн світу, які можуть дозволити собі безтурботно жити в борг, не
тільки тому, що зможуть цей борг відшкодувати, а ще й тому, що ніхто не
зможе його за наявних обставин належним чином стягнути. На сьогодні
Сполучені Штати споживають на 2% ВВП більше, ніж виробляють, а 1999 року
їх торговий дефіцит перевищив 400 мільярдів доларів. Значною мірою таке
становище обумовлено пануванням долара як світової валюти, коли США
взамін реальних товарів з успіхом розплачуються зеленими папірцями.
Очевидно, що подібний стан справ є надзвичайно вигідним для американців,
хоча у довгостроковій перспективі він може стати пасткою. Так, уже
сьогодні капіталізація американського ринку склала близько 150% (у 1990
році вона становила 70%). Це означає, що номінальне паперове багатство у
півтора раза більше реального. Ці показники перевищують показники 1929
року перед початком “великої депресії”.

Ще одним фактором, який викликає трансатлантичне напруження, є
запровадження єдиної європейської валюти євро. Хоча офіційна
американська позиція щодо неї є досить прихильною, такий крок може
серйозно підірвати становище долара як світової валюти і зумовити
подальшу неможливість для Сполучених Штатів жити в кредит, споживаючи
реальні товари з усього світу і розраховуючись за них лише паперовими
грошима.

Загальний зовнішній борг США зараз становить приблизно 2 трильйони
доларів. Цей фактор, підсилений досить швидким зсувом від долара до євро
як альтернативної світової валюти, а також у поєднанні з іншими
фінансово-економічними чинниками, повинен призвести до різкого падіння
курсу долара, в тому числі і щодо євро. Це, своєю чергою, знизить
привабливість європейських товарів і підвищить конкурентоздатність
американських. В будь-якому випадку різкі зміни курсів цих двох потужних
валют, а також інші порушення трансатлантичної рівноваги у
фінансово-економічній сфері можуть негативно позначитись на стані
світової економіки і окремих економік різних країн. Хоча глобалізація,
як вже зазначалося, має суто західні витоки, і найменше у
розбалансуванні сучасної світової системи зацікавлені її теперішні
керівники — країни Заходу, негативні наслідки відчуватимуть усі залежні
від Заходу в тій або іншій мірі країни — а це більша частина світового
співтовариства. В сучасних умовах Захід отримує значну частину своїх
прибутків за рахунок третіх країн — якщо не їх прямої експлуатації, то
дискримінації та приведення їх у відповідність до західних стандартів.
Що ж до глобалізації, то вона, скоріше за все, може стати небезпечною
для Заходу лише в тому випадку, якщо він не буде спроможний утримуватись
на вершині цього процесу або не зможе захистити себе від конкуренції
більш молодих і витриваліших та амбіційніших суспільств. Це не виключає
існування інших загрозливих процесів, які Захід вже сьогодні не здатний
успішно контролювати і які об‘єктивно знищують його цивілізацію. Йдеться
насамперед про кризу старіння західних суспільств, екологічну кризу, а
також духовну кризу суспільства споживання.

Проте перед обличчям таких небезпек Захід не тільки не може досягти
своєї колишньої згуртованості часів “холодної війни”, а навпаки, його
члени постійно перебувають у стані суперництва між собою. Одним з
останніх важливих кроків у цьому сенсі стало підписання Угоди про вільну
торгівлю між ЄС та Мексикою. За Умовами Угоди, яка вступила в силу 1
липня 2000 року, торгівля Європи з Мексикою буде лібералізована на 95%,
тобто будуть зняті майже всі обмеження на шляху вільного товарообігу.
Крім розширення своєї торгівлі, яка і так ведеться дуже активно з
країнами Центральної та Латинської Америки, ЄС переслідував мету оминути
бар‘єри на шляху до виходу на американські та канадські ринки, чого його
фірми довго й безрезультатно прагнули. Такий опосередкований доступ не
може йти в порівняння з прямою вільною торгівлею, але дає можливість
європейському бізнесу реекспортувати свої товари через Мексику далі в
Північну Америку. Логічний висновок в цій ситуації такий: торгові війни
і суперечки між титанами навряд чи матимуть тенденцію до затихання, а
навпаки, скоріше за все можуть посилитись у найближчому майбутньому.

Історія політичного Заходу дає усі підстави говорити про двозначний
характер відносин між Західною Європою і США, коли, з одного боку,
заявляється партнерство і розподіл тягаря світового лідерства, з другого
— всім відоме зверхнє ставлення Америки до інших країн та месіанське
розуміння своєї ролі у світі, її цинічна зовнішня політика, подвійні
стандарти поводження на міжнародній арені. Зі свого боку, Європа ніколи
не була справжнім союзником США , тим самим підтверджуючи думку, що США
не має союзників, а тільки клієнтів — користувачів американського
ядерного щита. Європа часто досить споживацьки ставилася до союзу з
Америкою.

При цьому доля політичного Заходу виглядає досить безальтернативно, але
не песимістично, якщо не дотримуватись затятої трансатлантичної точки
зору. Як показали останні 10 років (а особливо ситуація щодо війни в
Іраці), він не спроможний підтримувати колишній рівень згуртованості і
кооперації його членів. Трансформація Заходу в бік більш відкритої
спільноти, націленої на широкі зовнішні зв‘язки і співробітництво, є
неминучою. Така трансформація зумовлена як процесами змін у структурі і
сутності глобального співтовариства, так і змінами в межах самого
Заходу: так, більший ступінь європейської сдності в результаті призведе
до глибшого розколу всередині трансатлантичного союзу, а зміни у
геополітиці стратегічних інтересів Сполучених Штатів позначаться на
якості впливу на ЄС і стосунках з ним загалом. Безпека Західної Європи
все більше переходитиме до відома європейців. Можна припустити, що
поступово всередині НАТО західноєвропейський воєнний компонент буде
рухатись в бік більш відділеної військової одиниці. На відносинах США —
ЄС негативно позначаться й економічні бар‘єри та протекціонізм з обох
боків.

Однак немає потреби у створенні якихось нових великих трансатлантичних
проектів. Так само немає сумніву в тому, що ефективні робочі відносини
двох сторін необхідні для вирішення проблем як у власних взаємних
стосунках, так і у глобальному масштабі. Інше питання полягає в тому, що
Європа і Америка не вміють бути рівними партнерами, а теперішнє
другорядне становище абсолютно не влаштовує європейців.

Поза тим, можна назвати інші фактори, які ставлять нездоланні перешкоди
на шляху до сучасної і майбутньої трансатлантичної єдності. Захід вже
давно не може виступати від імені всього світу — в цьому він фактично
підійшов до межі своєї корисності та пережив ті ідеї, на яких він
тримався. Захід усе більше вступає у діалог із зовнішнім світом — і це
те, що він і повинен робити для забезпечення свого майбутнього — і,
можливо, утримається на межі відкритого протистояння зі світом, якого
він вже тепер боїться і яким намагається керувати у власних інтересах.
Також, поки що немає такої загрози, яка б могла згуртувати західні
країни у потужний блок. За наявної тенденції до значної диверсифікації
загроз, коли джерела небезпеки мають дедалі складнішу географію та
причини, а також, коли значно відрізняється суб‘єктивна оцінка небезпек,
немає підстав для спільних відповідальних дій Заходу, від яких
залежатиме його існування.

У випадку Сполучених Штатів можна зробити суперечливі висновки, їхнє на
сьогодні формально незаперечне світове лідерство та безпрецедентне
економічне процвітання можуть таїти у собі значні небезпеки. Американці
розуміють це і розуміють усю серйозність викликів, які ставить перед
ними змінене світове співтовариство. Вже сьогодні США намагаються
забезпечити своє майбутнє становище як єдиної наддержави у однополюсній
системі світу (вимагаючи виходу НАТО за свої територіальні кордони,
намагаючись закріпити військову і технологічну залежність Західної
Європи, посилюючи свої позиції на Близькому Сході (Перська затока), де
вони вже мають незаперечного союзника — Ізраїль, та на Балканах
(Косово), розширюючи програму “Партнерство заради миру” тощо).
Неможливість побудови однополюсної системи у сучасному світі є досить
очевидною, з огляду на такі значні держави, як Китай, Росія, Індія, а
також той самий ЄС. Але наблизитись до ситуації світової гегемонії може
союз США і Західної Європи, який, як бачимо, перебуває у досить
неоднозначному стані. Ціна такого союзу, поза необхідністю надати
Західній Європі більші вигоди від нього і статус рівноправного партнера,
вимагає значної зміни суспільної свідомості як американців, так і
європейців. Спроба запровадити усі ці зміни може принести США
заплановані результати, але може й створити найбільш сильного і
непримиренного суперника Америці. Однак, вступаючи у XXI століття,
американці мають велике прагнення зробити його ще одним “американським”
або “трансатлантичним віком”.

Афро-азійський блок та країни Латинської Америки – невідома величина
міжнародної політики.

У політичній літературі різних країн постійно підкреслюється важливість
тих держав, які не пов‘язані з ніяким блоком, але які, незважаючи на
свій політичний нейтралітет, мають дуже великий вплив не розвиток подій
у світі, а зокрема на політику окремих блоків.

Неприєднані держави, до яких зараховують перш за все, держави Азії,
Африки та Латинської Америки не утворюють якогось реального блоку, хоч
час від часу відвідують міжнародні конференції і займають колективне
становище до тих чи інших світових подій (для прикладу варто взяти хоча
б їх одностайне засудження американської агресії в Ірак).

Вільям Дж. Карлетон дає таку оцінку “світу нейтральних” у своїй книзі
“Революція в американській зовнішній політиці”: ”Нейтралісти наполягають
на тому, що вони не є ні блоком, ні навіть третьою силою і що вони не
думають організовуватися мілітарно у противагу чи то Росії, чи проти
Заходу. Вони засуджують військові союзи і комбінації, що випливають з
балансу сил, стверджуючи, що це впливає на зріст міжнародної напруги і
може спричинити вибух війни. Вони засудили перегони в озброєнні,
домагаючись заборони випробувань термоядерної зброї. Вони заявили, що
прагнуть стояти осторонь обох сторін, що хотіли б бути посередниками між
ними і досліджувати “дійсні шляхи” до миру”.

З уваги на специфічний характер держав, які належать до групи
нейтральних, їхня політика має досить виразну тенденцію наголошувати
негативне ставлення до західного блоку, мовляв, цей блок об‘єднує
колишні колоніальні імперії, які прагнуть у зміненій формі продовжувати
експлуатувати свої колишні колонії. Цей антиколоніалізм і антиімпералізм
намагається використовувати Росія, декларуючи свою повну солідарність з
політикою неприєднаних держав.

Щодо ісламського світу, то він загалом і фундаменталістські течії в його
середовищі займають більш виважену позицію в зовнішній політиці, ніж США
чи Росія з КНР, відкидають сепаратизм та хаотичну силову політику ( за
винятком терористичних організацій). А загалом націоналізм у зовнішній
політиці цих країн останнім часом загальмував у своєму розвитку.

Висновки

Сучасний націоналізм європейських держав і взагалі націоналізм як
світове явище останнім часом набув значного розвитку. На підтвердження
цього можна навести ряд прикладів успіху європейського націоналізму. Це
і участь австрійської Партії Свободи в уряді, значима перемога на
виборах Народної партії К.Блохера у Швейцарії, зростання впливу Vlaams
Blok у Бельгії, успіхи датських та шведських націоналістів, в сусідній
Румунії в листопаді 2000 р. партія „За Велику Румунію” здобула 22%
голосів виборців; її лідер К.Тудор отримав 30% голосів на президенських
виборах, збільшення популярності Національного Фронту та його лідера Ле
Пена у Франції, успіх партії Піма Фортайна на виборах у Нідерландах. В
чому ж причини успіху?

Це питання потребує досконалих досліджень, але вже тепер можна
відзначити, що успіхи в цих державах полягають в єдності всіх
націоналістів. Поглянувши на програмові засади австрійської Партії
Свободи, достатньо відзначити кілька її важливих пунктів, щоб зрозуміти
причини його привабливості:

Пункт 1 „Свобода — найвище право кожної людини”;

П. 2: „Людська гідність недоторканна”;

П.З: „Спочатку Австрія”;

П.5: „Християнство — основа Європи”;

П. 12: „Сім’я — єдність поколінь”;

П.ІЗ: „Захист оточуючого середовища”;

П.15: „Вільні фермери — культивування землі”.

Отже, тут стає зрозуміло, на чому розставляють акценти австрійські
націоналісти.

Е.Сміт, один з найвідоміших західних дослідників націоналізму зазначає,
що стрижнева доктрина націоналізму є чимось більшим за просту
„доктрину волі” і складається з кількох основних тверджень:

1 — людство природним чином поділяється на нації;

2 — кожна нація має свій самобутній характер;

3 — джерелом всієї політичної влади є нація, колектив в цілому;

4 — задля свободи і самоздійснення люди повинні ототожнювати себе з
нацією;

5 — нації можуть реалізувати себе тільки у їхніх власних державах;

6 — відданість нації-державі перевершує інші відданості;

7 — найважливішою умовою всесвітньої свободи й гармонії є зміцнення
національної держави.

Націоналізм, в розумінні Е.Сміта — це візія майбутнього, яка повертає
людині її сутність, її усталений спосіб життя й буття, що був колись її
беззастережним природним правом. Він не є і механічним прив‘язуванням, у
ланцюгу поколінь минулого до майбутнього, ні еволюцією традиційного в
новочасне. Він є атакою і на традицію і на модернізм в тій мірі, в якій
вони притемнюють і спотворюють справжній зв‘язок людини з природою та зі
своїми ближніми.

Залишається лише висловити жаль з того приводу, що ні ці
теоретико-правові норми, ні ці документи, незважаючи на всю свою
категоричну однозначність, не мають фактично обов‘язкової сили для тих,
кого вони стосуються, і застосовуються вони вибірково і залежно від тих
таки геополітичних інтересів „сильних світу цього” і зацікавлених
сторін. Дуже промовистим у цьому відношенні є одне з правил, що ним
керується Верховний Суд США: „Хто є сувереном де-юре чи де-факто над
територією — це не правове, а політичне питання”.

Крім того варто наголосити, що на сучасному етапі розвитку нація, що
бореться за своє самовизначення, може лише самостійною перемогою у
боротьбі із залученням усіх можливих засобів зреалізувати це право. На
жодні репліки міжнародного співтовариства уваги звертати не треба,
оскільки воно приймає у своє коло всіх переможців без розбору,
незважаючи на те, скільки разів порушив кожен з цих переможців права
людини в минулому. До кола державних націй можна потрапити не за фактом
належності свого перебування в ньому, а за фактом спроможності досягти
його і втриматися в ньому.

Список використаної літератури.

Альтер П. Націоналізм: проблема визначення: Пер. з нім. // Націоналізм.
Антологія. – К.: Смолоскип, 2000. – с. 211 – 216.

Голотюк И. Чрезвычайный и Полномочный Посол Государства Израиль в
Украине Анна Азари: “Помощь нам не нужна. Нас есть кому защищать!”//
Факты. – 2000. – 24 октября. – с. 9 – 10.

Дашкевич Я. Терором по тероризмові. // Універсум. – 2001. — №1-2. – с.
16 – 22.

Донцов Д. За яку революціцю? – Львів, 1990. – 82с.

Каменка Ю. Політичний націоналізм: еволюція ідеї: Пер. з англ. //
Націоналізм. Антологія. – К.: Смолоскип, 2000. – с.216 – 235.

Кирчів А. Геополітичний вибір України: синдром суми різнонапрямлених
векторів. // Молода нація. – 2000. – спецвипуск. – с.185 – 194.

Кондратенко С. Золотий мільярд. // Ого. – 2001. – 8 жовтня. – с. 4.

Костенко Ю. “Український вектор” у політиці Заходу. // Універсум. — №1 –
2. – с. 13 – 15.

Кузьо Т. Національна безпека України. // Військо України. – 1994. —
№4-5. – 158 с.

Куруджі Ю. Французькі націоналісти в Україні. // Україна молода. –
2001. – 7 квітня. – с.5.

Мельник Ю. Західна Європа – США: міжнародні непорозуміння і протиріччя
у відносинах трансатлантичного партнерства. // Молода нація. – 2000. —
№3. – с.18 – 54.

Мовчан П. Не біймося націоналізму і чому Кучма не вчиться в
Ярузельського? // Україна молода. – 2002. – 10 жовтня. – с. 10.

Осташ І. У Росії з‘явилася ностальгія за “слухняною” Україною. //
Україна молода. – 2000. – 10 лютого. – с. 5.

Пайфер С., Паскуаль К. Заявка України на вирішальне місце в історії. //
Універсум. – 2002. – №1-2. – с. 14 – 20.

Сен А. Мерсі, Баку! // Україна молода. – 2000. – 15 березня. – с.5.

Сміт Е. Доктрина та її критики: Пер. з англ. // Націоналізм. Антологія.
– К.: Смолоскип, 2000. – с. 235 – 254.

Сосновський М. Україна на міжнародній арені 1945 – 1965. Проблеми і
перспективи української зовнішньої політики. – Торонто, 1966. – 272с.

Стефанеску Б. Про “хороші” та “погані” націоналізми: Пер. з англ. //
Націоналізм. Антологія. – К.: Смолоскип, 2000. – с. 704 – 724.

Харахаш Б. Національне самовизначення і територіальна цілісність. //
Перехід – ІV. – 2001. – №1. – с. 51 – 58.

Чорноус С. Протиракетний парасоль. // Україна молода. – 2000. – 21
листопада. – с.5.

PAGE

Похожие записи