Реферат на тему:

Українські геополітичні теорії ХІХ-ХХ ст. Дореволюційні геополітичні
вчення

Зародження української геополітики обумовлене виникненням та діяльністю
на території України масонських лож, кількість яких з початком ХІХ ст.
Стрімко зростає (найбільш відомими були одеська ложа “Полт Евксінський”,
київська “З’єднання слов’ян”, полтавська “Любов до істини”). Головною
метою діяльності масонських організацій було проведення союзу
національних держав слов’янських народів на федеративних засадах. Після
участі масонських лож у антидержавних повстаннях у 1820-1830-х рр. вони
були змушені піти у підпілля, через заборону царським указом їхньої
діяльності.

Масонство справило певний вплив на організацію і діяльність першої
таємної політичної організації національного характеру –
Кирило-Мефодіївського товариства, яке діяло на засадах демократичного,
республіканського панславізму. Серед членів товариства були такі відомі
постаті ХІХ ст. Як В.Білозерський, М.Гулак, М.Костомаров, Т.Шевченко
тощо. Головною метою товариства було досягнення національно-державної
незалежності України. Ще панувала ідея слов’янського відродження та
об’єднання усіх слов’янських народів. Керуючись ідеєю національного
визволення та відродження України, кирило-мефодіївці бачили Україну
однією з рівноправних республік у складі Всеслов’янської Федерації.
Програмні положення товариства були викладені у статутному документі
“Закон Божий” або “Книга буття українського народу”. Визначався характер
федеративного союзу, як наддержавної політичної структури в якій
“Україна буде неподлеглою Річчю Посполитою” (9; с. 30]. Отже, йшлося
фактично про об’єднання національних держав на конфедеративній основі.
Кирило-мефодіївці розуміли, що самостійно стати незалежною Україна не
мала сил. А тому порятунку для української державності необхідно було
шукати в союзі таких же поневолених народів як українці, тобто серед
слов’ян, з якими українців поєднувало спільне походження. Братчики
наголошували на тому, що задля національного і культурного визволення
своїх народів з-під імперської влади “усі слов’яни повинні з собою
поєднатися” (9; с.33(. І тоді не буде у слов’ян “ні хлопа, ні пана” і
будуть вони входити у сім’ю культурних, державних народів Європи.

Власний проект федерації розробляв один із членів товариства Георгій
Андрузький. Його ідеї викладені в “Начерках Конституції республіки”. На
відміну від інших братчиків Г.Андрузький до слов’янської федерації не
включав Росію. Він пояснював це тим, що Росія ніколи не зможе жити у
рівноправних відносинах з іншими народами через її прагнення до
панування, до підкорення інших народів. До складу “государства штатов”
входила “Украина с Черноморьем, Галицией и Крымом; Польша с Познанью,
Литвою и Жмудью; Бессарабия с Молдавией и Валахией; Сербия; Остдея;
Болгария; Дон” (8; с.570(. Г. Андрузький добре розумів значення такого
союзу для країн Східної і Центральної Європи, зокрема для України.
Існування між Адріатикою, Чорним морем і Балтикою такого союзу стало б
гарантом незалежного розвитку цих народів.

Наприкінці ХІХ сторіччя проблемами геополітичного становища України
переймається Михайло Драгоманов (1841-1895). Розглядаючи геополітичне
становище України у своєму конституційному проекті “Вільна Спілка”,
М.Драгоманов, що “уважне вивчення географічних особливостей цієї країни
і її розташування відносно інших країн неодмінно відкриє кожному
існування особливих завдань її внутрішньої і зовнішньої політики” (6;
с.139(. Для України важливими є завдання згуртування усіх українських
земель, а також здобуття Причорномор’я і Криму, що забезпечило б Україні
першість на Чорному морю та зняло б загрозу набігів із Півдня. У
зовнішній політиці для України, на думку М.Драгоманова, важливими в
першу чергу є південний і західний напрям, а вже потім – східний.
М.Драгоманов виступав проти відокремлення України від Російської імперії
через те, що таким чином українське населення втратить простори
Донсько-Каспійської області і Кубанської області для колонізації” (6;
с.139(. Найкращим способом вирішення проблеми української державності,
він вважав створення федеративного союзу на землях Російської імперії,
де основну роль у політичному житті відігравали демократичні цінності, а
особливо політична свобода. Суб’єкти цього союзу мали мати широке
самоврядування. Проблему роз’єднання українських земель, на думку
М.Драгоманова, може вирішити одна із держав, “що тепер володіють нашою
землею”, шляхом завоювання українських земель у іншої держави. На його
думку, таку місію швидше може виконати Росія, ніж Австрія (25; с.294(.
Аналогічно М.Драгоманов підійшов і до проблеми польської державності.
Він вважав, що здобути незалежність Польща може лише за допомогою
Німецької імперії, але таким чином Польща потрапила б у залежність від
Німеччини. Тому найкраще для поляків було б створити разом з росіянами,
білорусами та українцями федеративний союз – “Вільну спілку”.

Розглядаючи історію часів козаччини, М.Драгоманов звертає увагу на те,
що Україна віками намагалася здобути узбережжя Чорного моря. У своїх
“Листах на Наддніпрянську Україну” він писав: “Без північних берегів
Чорного моря Україна неможлива як культурний край, ми мали ті береги в
часи Угличів, Тіверців і Тмумараканської Русі; ми відбили вп’ять частину
їх перед нападом турків у ХV ст. і мусили так чи сяк узяти їх потім. Не
вдалось нам цього зробити під Польщею, із самим козацтвом, то мусимо це
зробити під московськими царями” (7;с.444(. Саме цим М.Драгоманов
пояснював орієнтацію запорізьких козаків на Російську імперію.

Щодо духовної сфери, то М.Драгоманов відстоював думку про “повернення
української нації в сім’ю культурних європейських народів, в яку вона
входила до кінця ХVIII ст…” (6; с.139(. Українці, за Драгомановим,
повинні входити у “сім’ю Європейських народів” тому, що культурна
співпраця між європейськими країнами та Україною має глибоке коріння, і
саме європейська культура відіграла визначальну роль у формуванні
української національної культури.

Погляди М.Драгоманова на геополітичне становище України та оцінка її
геополітичних потреб і можливостей стали, поряд із геополітичними
розробками кирило-мефодіївців, базисними у формуванні теоретичної
української геополітики.

Геополітичні вчення дореволюційного періоду відіграли важливе значення у
формуванні української національної і політичної свідомості і стали,
певною мірою, каталізатором до національно-державного визволення України
в роки Першої світової війни.

Негативним для розвитку геополітичного напрямку було те, що погляди
мислителів ХІХ – поч. ХХ ст. не були сформовані у геополітичній
концепції, а тому достатньо не були обґрунтованими. Це в свою чергу, не
сприяло українській державності в період революції через те, що молода
українська держава не мала власної геостратегії у внутрішньополітичній і
зовнішньополітичній діяльності. Україна не змогла відстояти свою
незалежність тому, що до певної міри, не була готова до самостійності.

2.2. Геополітичні теорії міжвоєнного періоду.

У період Першої світової війни та у міжвоєнний період теоретичним
геополітичними дослідженнями займалися такі відомі вчені як
М.Грушевський, С.Рудницький, Ю.Липа, а в УРСР – А.Синявський. їхні
положення по суті, були першими геополітичними концепціями в українській
політичній думці.

Геополітична спадщина М.Грушевського, С.Рудницького, Ю.Липи піднесла
українську геополітичну науку на якісно вищий рівень розвитку.

Велике значення для української геополітичної науки мали положення
відомого історика, політичного діяча, президента УНР, академіка Михайла
Грушевського (1866-1934). Займаючись дослідженнями історії України, він
значну увагу у своїх працях приділяє і геополітичній проблематиці. До
проголошення ІV універсалу (22 січня 1918р.) М.Грушевський схиляється до
промосковської (східної) орієнтації в українській політиці. Він,
продовжуючи ідеї Кирило-Мефодіївського товариства, вважав за краще для
України мати широку автономію у складі Російської демократичної
республіки, ніж стати самостійною. Обґрунтовував свою таку позицію він
тим, що Україні важко буде втримати свою самостійність. Також, бачачи
перебіг подій в період Першої світової війни в Росії, М.Грушевський
вважав, що “велика революція Російська … велико вплине на політичну
перебудову всієї Європи, на її перетворення в Європейську федерацію” (4;
с. 51(. І тому Україна, входячи до демократичної Росії на автономних
правах, в пізнішім часі зможе стати однією із найбільш сильних республік
такої Європейської федерації. Після перемоги у Росії Жовтневої революції
та приходу до влади більшовиків, М.Грушевський звертає свій погляд на
Захід, розуміючи, що не такої Росії прагнули українці. У своїй праці “На
порозі Нової України” він зазначає, що “пережитим і віджитим … є наша
орієнтація на Московщину, на Росію” (4;с.138(. Українську орієнтацію на
Захід вчений обґрунтовує історичним минулим України та країн Європи. Він
доказує духовну, культурну близькість українців з іншими європейськими
народами. Вдаючись до історичних фактів, він відзначає, що Західна
орієнтація України одержала повну перевагу з ХVІІ ст., коли Росія,
остаточно знищивши залишки української автономії, доклала всіх зусиль,
щоб розірвати та зруйнувати культурні та економічні зв’язки України із
Заходом. Він зазначив, що все ХІХ ст. Україна залишалась відірваною від
Заходу та обернена обличчям на Північ, на Москву. Однак тепер є всі
шанси повернути Україну до свого культурного середовища. Також,
аналізуючи геополітичне становище України М.Грушевський відзначив, що
якщо історично-культурні умови життя орієнтували Україну на Захід, то
географічні на Південь, до Чорного моря: “Коли народність наша, дух
нашого народу тягне на захід, край завертає нашу енергію, нашу працю на
схід і полудня, в сферу нашого моря, нашого комунікаційного центру, до
котрого ведуть нас наші ріки і повинні б були повести всі наші дороги,
коли б вони будувались нами, в орієнтуванні нашими інтересами, а не мали
своєю метою – навпаки – боротись з природною орієнтацією нашого
економічного й культурного життя” (4;с.151(. Україна, на думку
М.Грушевського, повинна відмовитись від старих шляхів, — як
московського, яким Україну силоміць “волікли” московські правителі; так
і від “протоптаних слідів буржуазних держав Заходу”, — для Неї
необхідним має бути власний розвиток, власним шляхом. Вчений виступає з
ідеєю Світової федерації країн, першим кроком до якої має бути
об’єднання країв, пов’язаних географічно, економічно і культурно. Таким
першим кроком він вважав створення “економічного й культурного
сотрудництва, кооперації народів Чорного моря” (4; с.151(. Оскільки
Чорне море об’єднує краї з різними географічними і економічними умовами,
які можуть доповнювати один одного. Таке об’єднання могло б стати
інтегруючим чинником для Світової федерації, в якій Україна займала б
одне з визначальних місць.

Положення М.Грушевського мають важливе теоретичне значення для
української геополітики. Вони можуть стати корисними і для України у
ХХІст. адже чимало із розробок великого вченого не втрачають своєї
актуальності й сьогодні, а в деяких аспектах мають ще більше значення,
ніж на початку ХХст.

Основні геополітичні ідеї визначного українського географа, академіка
Степана Рудницького (1877-1937) були окреслені у працях з досліджень
політичної географії, таких як “Чому ми хочемо самостійної України”,
“Україна і українці”, “Українська справа зі становища політичної
географії”, “До основ українського націоналізму”, “Галичина та соборна
Україна”. Це було обґрунтування геополітичної сутності України.
С.Рудницький вже у перших своїх працях стояв на позиціях самостійництва.
Національну територію він вважав головною основою нації. Через праці
С.Рудницького проходить ідея пріоритетності національного принципу під
час формування держав нової Європи, якого не сприймали багато
європейських політиків: “Саме національна держава є метою, до якої
прагне історичний розвиток ХХстоліття” (17; с.131(. Він наголошував,
подаючи багато фактів, на тимчасовості багатонаціональних імперій,
передбачає їхній майбутній розпад (26; с.33(.

У плані пошуку перспектив майбутньої міжнародно-політичної організації,
С.Рудницький висунув ідею Балтійсько-Понтійської федерації. До складу
цієї федерації мали ввійти Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва, Білорусь і
Україна. Ці країни є природними для України. На відміну від сучасних
пропагандистів ідеї Чорноморсько-Балтійського союзу, він не включає до
переліку країн-членів федерації Польщу, вважаючи, що Польща є
середньоєвропейським краєм, котрого природні зв’язки лежать у Середній
Європі.., котрого політично-географічна властивість не годилося б цілком
із прикметностями інших членів федерації, які є всі східноєвропейськими
краями” (17; с. 154(. Країни федерації мали б таким чином спільний ґрунт
для економічного, політичного і культурного розвитку. Дана федерація
мала об’єднати країни, які через своє невигідне геополітичне становище
були своєрідною картою у політичній грі сусідніх держав, зокрема Росії,
Польщі, Німеччини. У праці “Українська справа зі становища політичної
географії” С.Рудницький аналізує геополітику сусідніх з Україною країн,
а також Франції, Німеччини, Італії, Великобританії та США, по відношенню
до України.

Розглядаючи чорноморську орієнтацію України, С.Рудницький припускав, що
в майбутньому незалежна Українська держава буде найбільшою потугою в
районі Чорного моря. Проте, будучи могутньою державою Україна ніколи не
повинна прагнути до панування над країнами регіону – ані політичного,
ані економічного. Особливе місце в майбутній Чорноморській зоні
співпраці С.Рудницький відводив Кримові. Крим є ключем до морських
комунікацій Чорного моря. Хто матиме контроль над Кримом, той зможе
контролювати вихід України до моря і далі – до океанів. Аналізуючи
причини поразки УНР він зазначає хибність кримської політики цієї
української держави: “Втрата Криму, що вже тоді (1917) мав українську
зглядну більшість населення, відразу видала засуд смерті на українську
державність, Бо без Криму нема самостійної України – він розбиває її
головну основу й опору: Чорноморський беріг” (17; с. 294(. Також глибоко
засудив і втрату українською державою земель української Бессарабії та
Підкавказзя, яке теж було заселено українцями.

Коли в 20-х роках стало зрозумілим те, що не вдасться реалізувати, що не
вдається реалізувати ідею великої соборної України, а на якийсь час
з’явилася ідея створення галицької державності, С.Рудницький написав
низку статей, у яких обґрунтував її політико-географічні основи,
розглядаючи галицьку державність як проміжний етап і важливий плацдарм
до створення держави на всій українській етнічній території (26; с.34(.
Він обґрунтовує необхідність існування Галичини, як самостійної держави
для стримання Східної експансії Польщі. Лише самостійна Галичина може
гарантувати політичну безпеку Прибалтійським державам: “Самостійна
Галичина була б супроти цього для загрожених Польщею Балтійських держав
дуже вигідна вже самим своїм існуванням” (17; с.140(. Він бачив тепер
можливість створення нового Балтійського союзу зверненого не проти
Росії, а проти Польщі.

Таким чином, академік С.Рудницький обґрунтував геополітичне бачення
загородження і становлення самостійної суверенної Української держави.
Він здійснив геополітичний вивід прав України.

Новим етапом у формуванні української геополітичної думки стали праці
політолога і поета Юрія Липи (1900-1944). Вихід у світ фундаментальної
праці Ю.Липи “Призначення України” виявив потребу витворення ідеології
державної стратегії України, що мала бути реалізована після здобуття
незалежности (22; с.61(. Для вивчення Чорноморської проблематики та
розробки стратегії української політики передбачалося створення
науково-дослідної установи, якою пізніше став Чорноморський інститут. На
думку Ю.Липи, Український Чорноморський інститут мав займатися, крім
теоретично-дослідницької діяльності, політично-організаційною у напрямку
об’єднання причорноморських народів в єдиному державному утворенні.

Вирішення чорноморської проблеми вважалось одним з найголовніших
геополітичних завдань України. Окреслюючи ці завдання Ю.Липа
наголошував, що метою української експансії було здобуття чорноморських
берегів, відзначаючи, що з давніх часів українці посідали найбільші
ріки, які впадають у Чорне море від Дунаю до Кубані. Однак, якщо на
півдні Чорне море, на півночі поліські болота, а на заході частково
Карпати були природними межами українських земель, то на сході та
південному заході таких кордонів Україна не має. Саме цим фактором
пояснював Ю.Липа те, що саме цим степовим коридором територію південної
України проходили орди англійських кочівників, відкидаючи наших предків
від Чорного моря. Він вважає, що система внутрішніх водних шляхів
України створила її геополітичну вісь. Такою віссю є не вісь схід-захід,
яка, на думку Ю.Липи, є “нищення власного характеру, духовності, що
прийшла з півдня. Духовності, що зросла над південними морями й
вододілами і розпросторилась, як кров по жилах, ідучи вгору Дніпром,
Дністром, Дунаєм, Бугом і Доном, несучи до найглухіших закутків
українських земель подих півдня” (13; с.235(, а тому геополітичною віссю
України є “тільки вісь Південь-Північ” (13; с.236(. Тому, вважає Ю.Липа,
необхідним для України, її природною потребою є створення Чорноморської
федерації, де Україна мала відігравати першу роль.

Вісь “Схід-Захід” є для України “найбільш ворожа”, тому що яку б сферу
суспільного життя не взяти (релігійну, політичну, духовну) всюди будемо
мати не відчуття серединності, а тільки джерело української поразки(8;
с.178(. Також він зауважив, що командний центр цієї напрямної находиться
в Криму, а ключ – у Білорусі. Захопивши цю вісь Москва перетворила Київ
у провінційне місто, а Україну у провінцію (14; с.34(. Ю.Липа розумів,
що доки сильна Росія, доти неможливе існування самостійної України.
Дальшим обґрунтуванням цих ідей стали праці “Чорноморська доктрина”
(1940) та “Розподіл Росії” (1941). Фактично ця трилогія (включно з
“Призначенням України”) є основою у викладенні геополітичних досліджень
і міркувань Ю.Липи. Аналізуючи географічні особливості власне Росії, він
доходить до висновку, що за умов демократичного, політичного устрою та
вільного розвитку виробництва і економічних зв’язків від Росії почнуть
відходити території поза її європейською частиною (18; с.88(. Проблема
розподілу Росії, на думку Ю.Липи є лише справою часу. Демократичне
майбутнє Росії можливе лише за умови, коли вона не буде витрачати всі
зусилля нації на утримування в покорі інших. Лейтмотивом праць є заклик
до готовності українства організаційно оформити свою державність.

Геополітичні концепції Ю.Липи мали велике значення для розвитку
геополітичної думки України, а також не втрачають вони свого значення
(із деяким переосмисленням) і в сучасній Україні. Він орієнтував Україну
на творення нових територіально-політичних реалій, які були б, перш за
все, вигідними самій Україні.

На радянській Україні геополітична думка представлена працями професора
Антіна Синявського (1866-1951). Однак у його геополітичних дослідженнях
центральне місце займає геоекономічна проблематика. Така позиція вченого
має своє логічне пояснення, адже він жив у тоталітарній країні, де
будь-яке політичне інакомислення присікалося. А.Синявський зайнявся
дослідженнями у сфері геополітики для вироблення УРСР стратегії в
економічній сфері. Говорячи про геополітичну роль України він відзначає,
що “через територію України йде транзитний шлях і до Середземного моря,
і до Індії, і до Далекого Сходу” (19; с.194(. А.Синявський у історичній
ретроспективі подає аналіз важливості такого шляху. Він зауважує, що ще
в часи Київської Русі важливу роль у економічних відносинах Півночі з
Півднем відігравав “шлях із варяг у греки”. Однак крім цього шляху
важливу роль відіграє шлях із Заходу на Схід, тобто між країнами
Західної Європи і Азією.

У своїх дослідженнях української економіки А.Синявський особливу увагу
звертав на країни Причорномор’я і східного Середземномор’я: “Територія
України, йдучи з півночі на південь, уявляє собою міст до Близького
Сходу, з’єднаний найдешевшими – водяними шляхами: річними та морським”
[19; с.192]. Він обґрунтовує доцільність співпраці України із країнами
Близького Сходу, оскільки, попри вигідні географічні умови, цей край
також є ринком збуту українських товарів. Він вважає, що різний рівень
економічного розвитку та певна “диференціація господарств” держав
Близького Сходу та України є підставою для розвитку економічних
відносин, а також доцільним було б створення певного економічного союзу
України з державами Близького Сходу: “Україна є … частиною території
земної кулі, що може скласти певний економічний комплекс з країнами
Близького Сходу на засадах найбільш економічно доцільного розподілу
праці й обміну продукцією” [19; с.196]. Розвиток економічних відносин із
цим регіоном для України є більш вигідним, ніж із країнами Західної
Європи, які знаходяться на вищому рівні економічного розвитку і тому
потребують лише української сировини, а не готової продукції, що,
звичайно, не є вигідним для української економіки.

Положення вченого можуть мати велике значення для розробки стратегії
української геоекономіки із врахуванням, як геополітичних факторів, так
і економічних. Безумовно, А.Синявський своїми дослідженнями значно
посилив українську геополітичну думку міжвоєнного періоду.

Геополітичні теорії міжвоєнного періоду були найвищим досягненням у цій
галузі в період української бездержавності. Положення цих вчених були
сформовані у відповідні геополітичні доктрини. Найбільше значення для
України має, безперечно, синтез та нове осмислення їхніх поглядів і
вироблення нової геополітичної концепції для України.

Українська геополітична наука у міжвоєнний період вийшла на якісно новий
рівень свого розвитку. Геополітичній проблематиці відводиться одне із
основних місць для розвитку як у політичній сфері, так і у економічній.
Геополітичне положення України привертає увагу вчених і є базою у
виробленні їхніх стратегій.

2.3. Українська геополітична думка післявоєнного періоду.

У повоєнний період українська геополітична думка вступила у фазу свого
занепаду. Лише поодинокі спроби українського історика в еміграції Івана
Лисяка Рудницького (1919-1984) залишали шанси для її розвитку. У своїх
історичних есе “Україна між Сходом та Заходом”, “Формування українського
народу й нації” він звертався до геополітичної проблематики.

На думку І.Лисяка-Рудницького “Україна, — розташована між світом
грецько-візантійської й західної культур і законний член їх обох,
намагалася на протязі поєднати ці дві традиції в живу синтезу” [28;
с.9].

Він вважав, що східні та західні впливи завжди були невід’ємним
елементом української історії і, органічно доповнюючи один одного,
визначали її розвиток. Тому українці повинні усвідомити себе як цілком
оригінальну та самодостатню силу, здатну освоїти всі закони
цивілізованого розвитку. А ці закони, як показує світова історія
найкраще виробилися у Європі [27; с.103]. Таким чином Україні слід
головну увагу спрямувати у Європу. Обґрунтовуючи цю тезу він доводить що
Україна становить складову частину спільноти європейських народів. Місце
України серед країн Європи. У своєму історичному розвитку, — продовжує
обґрунтування думки І.Лисяк Рудницький, — мала тісні зв’язки з країнами
Європи, а особливо з країнами, “що положені на схід від німецької
етнічної території” [28; с.2]. Німцям судилося репрезентувати в очах
українців Західну Європу, адже із Францією, Великобританією, Італією
зв’язки не були настільки міцними й постійними, як із Німеччиною. Однак
не потрібно забувати і країни Півночі – Литву та Швецію, з якими Україна
історично мала тісні зв’язки у різні періоди історії. Але не тільки
західні впливи, як вище зазначалося, мали вплив на формування
української культури, способу життя, мислення, а й східні, зокрема
особливий вплив мала візантійська культура. Зовнішній вплив на
український народ мала також “Євразійська кочова стихія”, проте вона на
стала складовою українського “національного типу”.

Важливою геополітичною опорою українського народу І.Лисяк-Рудницький
називає Чорне море. Він говорить, що “постійність геополітичної ситуації
теж є наваженим елементом тяглости. І таким для України виступає Чорне
море, яке постійно притягало до себе українську хліборобську
цивілізацію. Намагання опанувати береги Чорного моря можна зустріти “в
Київській Русі, в Галицько-Володимирській державі, Великому Князівстві
Литовському, Гетьманщині та новітній УНР. Це пов’язує між собою окремі
епохи формування української нації” [28; с.23].

Отже, для України, як держави з особливим геополітичним становищем та
країни, де переплітаються культури Заходу і Сходу, необхідно врахувати
такі умови та відповідно до них, розвивати свої зовнішньополітичні,
економічні і культурні відносини. Пріоритетними та найбільш близькими
українському народові є європейські країни та Причорномор’я. З Росією
українців хоча й поєднує спільна історія, однак у культурному розвитку
український народ завжди стоять у одному ряді із європейськими народами
і належить до європейських, або “західних”.

На території СРСР геополітика, як наука і теорія була забороненою. З
проголошенням незалежності 24 серпня 1991р. Україна взяла курс на
побудову демократичної соціально-правової держави. За таких умов виникла
можливість для розвитку геополітики в Україні.

Теоретичними проблемами геополітики в Україні займається ряд вчених,
зокрема О.Дергачов, Ф.Рудич, С.Василенко, М.Дністрянський, І.Зінько
тощо. Особливе місце у сфері геополітичних досліджень займає
Національний Інститут Стратегічних Досліджень (НІСД), що займається
розробкою стратегії у галузі геополітики та геоекономіки. Інститут також
публікує праці стосовно даної проблематики, зокрема було видано такі
наукові монографії з проблем геополітики: Валевський О., Гончар М.
“Структура геополітичних інтересів України”; Кулініч М. “Україна в
новому геополітичному просторі”; Кремінець В., Безлюда Д., Бондаренко В.
та ін. “Соціально-політична ситуація в Україні: поступ п’яти років”. За
роки незалежності в Україні було проведено ряд міжнародних наукових
семінарів на яких висвітлювалися також проблеми геополітичного
характеру.

Для сучасної української геополітики актуальним завданням є
політологічне обґрунтування зовнішньополітичної стратегії. Складність
ситуації для України полягає не лише в тому, що до проголошення
незалежності Україна не була суб’єктом геополітичного простору, а й тим,
що самі геополітичні реалії внаслідок розпаду СРСР, втратою світом
біполярності, істотно змінилася. Специфіка геополітичного становища
України заключається у її приналежності одночасно до двох регіонів –
Європи і Євразії. Присутність у цих регіонах України традиційно не
збалансована, “і сьогодні, намагаючись дистанціюватися від
реінтеграційних процесів в СНД, і значно поступаючись за темпами
суспільних перетворень західним сусідом, Україна виявляється не в змозі
реалізувати європейську альтернативу і як учасник міждержавних відносин
займає в обидвох регіонах периферійне становище” [37; с.129].
Українському суспільству необхідно докласти максимум зусиль для
розширення співробітництва з Європою, оскільки воно сприятиме
оздоровленню економіки, а значить, і всього суспільного життя. На думку
авторів монографії “Україна: шлях до себе”, “Європа, у перспективі,
складатиметься із могутнього ядра, тісно пов’язаного із США, та
периферії, що тяжітиме до цього ядра” [31; с.350]. Україні, для свого
претендування на вхід у ЄС та НАТО, необхідно здійснити чималий шлях у
економічному та політичному розвитку. А “історична приналежність до
європейської цивілізації, — на думку О.Дергачова, — сьогодні потребує
підтвердження через подолання крайнощів етатизму та домінування
колективістської ідеології, піднесення рівня самодіяльності громадян”
[38;с.449]. Для цього потрібні цілеспрямовані зусилля у проведенні
форсованих суспільних перетворень.

Специфічні небезпеки пов’язані з незалежністю України до пострадянського
регіону, який являє собою особливу зону в системі міжнародних відносин,
якій властива геополітична рухливість, незавершеність, непевність
державного облаштування.

З точки зору геостратегічних інтересів України не існує принципових
перешкод для того, щоб визнати Росію своїм геостратегічним союзником.
Потрібно враховувати також той чинник, що характер російсько-українських
відносин впливає на розвиток внутрішньополітичної ситуації в Україні.
Тому “найбільш оптимальним варіантом україно-російських відносин
видається так звана модель “кооперативної незалежності” – міждержавних
відносин держав, що кооперуються, співробітничають на двосторонній
основі [30;с.30].

Вагомим для української геополітики є Південно-Східний напрям зовнішньої
політики. Своєрідним кроком у цьому напрямку для України було створення
ГУУАМу.

На думку Зінька І., в Центрально-Східній Європі потрібно створити певну
економічну структуру, самодостатній макрорегіон, який здатний проводити
власну політику мирного співіснування і співробітництва [27;с.104].

У сучасній ситуації для України є необхідним визначення державного
зовнішньополітичного курсу, який би відповідав інтересам народу та
держави, а також не створював поля для можливого конфліктного
загострення.

Геополітичні вчення післявоєнного періоду розвивалися на українській
еміграції, а після здобуття Україною незалежності – в умовах
державотворення. Перші кроки української геополітики у власній державі
показали необхідність глибокого вникнення у суть геополітичної
проблематики та розробку геостратегічного курсу незалежної держави, яка
на сьогодні балансує між двома світовими силами – Заходом та Росією.
Геополітична ситуація України в таких умовах потребує виваженого й
обміркованого рішення щодо своєї зовнішньополітичної та
зовнішньоекономічної діяльності. При виборі такого курсу необхідно
мотивуватися інтересами народу і держави та враховувати всі геополітичні
чинники для України, які матимуть вплив після прийняття рішення.

Геополітичні фактори зовнішньополітичної діяльності сучасної України.

Поряд із здобуттям незалежності перед кожною державою постає проблема
визначення зовнішньополітичного курсу, який би сприяв закріпленню
незалежності та процесам державотворення. При прийнятті рішення щодо
визначення зовнішньополітичного курсу необхідним є, перш за все,
врахування геополітичних факторів. Геополітичні фактори мають
визначальну роль у становленні зовнішньополітичних зв’язків держави, а
також спрямовують процеси державного будівництва у природне русло
розвитку.

Становлення України як самостійної держави на перше місце ставить
питання про політичне обґрунтування її розвитку. Без власного бачення
шляхів розвитку Україна не зможе вступити на шлях динамічних і
ефективних соціально-економічних перетворень, які мали б цілісний
характер [29; с.6].

Геополітичне положення та історичні умови розвитку України визначили на
перспективу її осі геостратегії, що мають певний вплив для її
державницького самоствердження та пріоритетів економічного, політичного
і культурного розвитку. Такими геополітичними осями для України є такі:
Євразійська, або східна, із центром притягання в Росії; Євроатлантична,
або західна, із політичними центрами структур – НАТО і ЄС; Північна, що
полягає в орієнтації на співробітництво із країнами “Балтійської дуги”;
Чорноморська, або південна, яка передбачає поглиблення співпраці із
країнами чорноморського басейну, Середнього та Близького Сходу.

Забезпечення територіальної цілісності України здійснюється за умов,
коли наша держава, внаслідок свого геополітичного становища в
посткомуністичному просторі, об’єктивно є залученою до геополітичних
інтересів ряду зарубіжних держав або їх блоків. Після проголошення
Україною незалежності основним завданням було бути поза Росією, не
ідентифікувати себе з нею, що мало стати гарантією отримання фінансової
допомоги Заходу. Вибір конкретної геостратегії для України вважався
другорядним питанням і залишалось на перспективу. Звідси, — як вважають
автори монографії “Україна: шлях до себе”, — спроба обіграти своєрідну
концепцію “геополітичного кола”, згідно з якою все, що навколо України
(Захід, Схід, Північ, Південь) є пріоритетами її зовнішньої політики
[31;с.349].

У перші роки незалежності Україна демонстративно відкидала Євразійську
геополітичну вісь. Однак із усвідомленням віддаленості України (у плані
економічного і політичного рівня розвитку) від країн Заходу все частіше
погляди стали звертатися на Схід. Євразійська вісь є для України
важливою, перш за все, з економічної точки зору, адже східний ринок є
постачальником енергоресурсів і сировини на Україну та ринком збуту
української продукції (оскільки на західному ринку Україна ще не в змозі
конкурувати із високоякісною продукцією західних країн). Є очевидним, що
ідентифікація України, як сфери “життєвих інтересів” Росії однаковою
мірою ідентифікує Росію як – сферу “життєвих інтересів” самої України.
Також перспективним є розвиток економічного співробітництва із країнами
Середньої Азії та Закавказзя у рамках СНД. Що ж до політичної сфери, то,
враховуючи історичне минуле, Україна намагається не піддаватися тиску із
боку Росії і не укладати будь-яких політичних союзів. Такого курсу у
взаємовідносинах із країнами східної осі необхідно дотримуватись і
надалі. Важливим для України є уникнення вступу до Євразійського
Співробітництва (чого так наполегливо домагається Росія), яке
зацікавлені сторони намагаються протиставити Європейському Союзу.
Позитивним у цьому плані є також неприєднання України до Союзу Росії і
Білорусі, незважаючи на такі часті заклики з боку О.Лукашенка та
В.Путіна.

Євроатлантична вісь із здобуттям незалежності стала домінуючою у
зовнішньополітичних орієнтаціях України. Становлення України як
незалежної держави потребувало чіткого уявлення про самоцінність власної
культурної ідентичності, про віднайдення власного шляху, власної
парадигми суспільного розвитку. Також немаловажну роль відіграв фактор
фінансової підтримки із боку західних структур. Західний напрям
зовнішньополітичної діяльності України був зумовлений також природніми
прагненнями українського народу до вищого рівня життя населення держави
та до утвердження в Україні демократичних цінностей. Прикладом для цього
могли бути країни Заходу.

Обравши шлях інтеграції до політичних структур Заходу, Україна поступово
стала повноправною учасницею Організації з безпеки і співробітництва в
Європі (ОБСЄ), Міжпарламентського Союзу, Центральноєвропейської
ініціативи (ЦЄІ), стала членом Ради Європи, а також підписала Угоду про
партнерство і співробітництво ЄС з Україною та Хартію про особливе
партнерство з НАТО.

Однак, інтегруючись із Заходом, необхідно враховувати і той факт, що для
Заходу стратегія модернізації України є, перш за все, розширенням
власного геополітичного і геоекономічного простору у Східноєвропейському
регіоні. А тому для України важливо запобігти перетворенню України на
буферну зону між Заходом та Сходом, стати суб’єктом (а не об’єктом)
геополітики, оскільки очевидним є намагання цих цивілізацій перетягнути
Україну до сфери своїх інтересів.

Незважаючи на деякий “євразійський” імідж України в очах Заходу, Україні
слід посилювати орієнтацію на Європу в усіх сферах життєдіяльності.
Утвердження Україною своєї ролі у євроатлантичному просторі повинно
рахуватися з подальшою трансформацією останнього, а також з радикальним
підвищенням дієздатності України як об’єкта міжнародних відносин [37;
с.125]. Від зовнішньополітичного курсу України, її відносин з суміжними
державами значною мірою залежатиме майбутнє політичної ситуації в
Європі.

Стратегічно важливою для України є Північна вісь зовнішньополітичної
діяльності. Співробітництво із країнами Прибалтики та Польщею сприяє
зміцненню зв’язків із країнами Північної Європи. Держави “Балтійської
дуги” є для України яскравим прикладом швидкого економічного зростання
та політичних перетворень. Польща виступає вигідним партнером для
лобіювання українських інтересів у західних структурах, членом яких вона
є. Також Польща сприяє входженню України до цих структур, але Україна ще
має здійснити ряд реформ для того, щоб можна було говорити про вступ до
ЄС чи НАТО.

Північна геополітична вісь є своєрідним відображенням
Балто-Чорноморського союзу С.Рудницького. Однак у теперішньому “союзі”
немає Білорусі, яка з відомих причин не бажає бути його структурним
елементом. Роль Білорусі відіграє Польща, яка є більш важливим і
надійним союзником. Розвиток взаємовідносин із країнами “Балтійської
дуги” сприяє розвиткові України та зміцнення її ролі на міжнародній
арені.

Особливою для Української геополітики є Чорноморська вісь. Природа
розпорядилася таким чином, що всі природні шляхи з України ведуть до
Чорного моря. Чорне море є важливим природнім кордоном України. Саме
через співпрацю з країнами Чорноморського регіону наша держава може
виступати незалежним суб’єктом геополітики, не будучи залежною від
політики Росії та країн Заходу. Через даний регіон посилюється співпраця
з країнами Близького Сходу, оскільки через Босфор і Дарданелли Україна
виступає державою Середземноморського басейну. Як відзначив Т.Кузьо:
“Важливим регіоном для інтеграції процесів, що в них задіяна Україна, є
Чорне море. Україні слід відігравати роль активного стрижня в
Чорноморській Раді Економічного Співробітництва, пропонуючи до уваги
країн-членів економічні і політичні ініціативи, а також заходи, що мають
за мету гарантування безпеки регіону.”

Через Чорне море Україна активно розвиває співробітництво із країнами
Закавказзя і Центральної Азії в обхід Росії. В регіональному
співробітництві Україна розвиває як двосторонні так і багатосторонні
зв’язки у політичній та економічній сфері. Помітну роль у політичному і
економічному розвитку держави відіграють такі регіональні утворення як
Чорноморський Економічний Союз, Балто-Чорноморська вісь, ГУУАМ тощо.

Стратегічним для України є розвиток відносин із Туреччиною. Оскільки в
Криму проживають татари (що сповідують іслам) і в історичному минулому
цей регіон був підмандатним Османській імперії, то тут в перспективі
може виникнути підґрунтя ціннісного конфлікту, що не є допустимим для
України. Тому нашій державі необхідно проводити гнучку внутрішню
політику у Криму, який є гарантом самостійності України, а у
зовнішньополітичної діяльності зміцнювати союзницькі відносини з
Туреччиною.

В цьому заключному розділі завданням автора було аналітичне окреслення
геополітичної стратегії України і визначення їхньої ролі в
державотворчих процесах періоду незалежності.

Для України невирішеним на даний час залишається завдання
геостратегічного вибору союзників. Цю проблему необхідно вирішити
найближчим часом, адже така неясність геополітичного вибору союзників
для України є загрозою подальшого відставання від країн Заходу, а,
можливо й перетворення України у сферу інтересів більших держав, зокрема
Росії.

Причинами складності визначення зовнішньополітичної стратегії України є:

невизначеність геостратегічної ситуації навколо України, яка склалася
після розпаду СРСР;

відсутність досвіду планування зовнішньополітичної стратегії в умовах
державності;

невизначеність з базовими суспільними цінностями, які б стали підвалиною
модернізації посттоталітарного суспільства.

У зовнішньополітичній діяльності на середньострокову перспективу для
України найкращою могла б бути стратегія по осі Північ-Південь. А в
майбутньому, коли будуть реальними шанси на вступ до західних структур
(особливо ЄС), у зовнішньополітичній діяльності України може домінувати
Західний вектор. У Східному напрямку Україні слід зберігати дистанцію.
За таких розкладів реальним є вихід України на міжнародну арену як
високорозвиненої держави та впливової політичної сили. До цього має
прагнути привести Україну її еліта, яка на даний час вже є достатньо
сформованою, хоч, на жаль, не сконсолідованою у політичній діяльності.

Похожие записи