.

Тоталітарні доктрини. Комунізм. Фашизм. Сіонізм. Анархізм (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1025 3978
Скачать документ

Реферат на тему:

Тоталітарні доктрини. Комунізм. Фашизм. Сіонізм. Анархізм

КОМУНІЗМ

У середині XIX ст. на авансцену виходить радикально-комуністична течія
суспільно- політичної думки, творцями якої були Карл Маркс (1818-1883) і
Фрідріх Енгельс (1820-1895).

У концептуальному сенсі ця течія містила такі тези:

• рушійною силою в антагоністичних формаціях є класова боротьба;

• за капіталізму вирішальну роль відіграє пролетаріат, котрий виконує
месіанську роль;

• пролетаріат має здійснювати свою диктатуру;

• пролетарська місія полягає у зламі буржуазної державної машини через
здійснення революції та побудову комуни;

• для перемоги пролетаріату потрібна своя політична партія;

• пролетарська партія очолить цю боротьбу лише за умов рішучої
ідеологічної непримиренності як щодо відвертих супротивників, так і щодо
колишніх однодумців.

Р. Арон, А. Лефевр, з якими погоджується Ж. Бодуен, одним із засновників
сучасної соціології поряд з Е. Дюркгеймом, В. Парето та М. Вебером
вважають К. Маркса, який збудував свою теорію під інтелектуальним
впливом німецької філософії (Г. Гегель), англійської політекономії (Д.
Рікардо) та утопічного соціалізму (Ш. Фур’є, Л. Блан, П. Прудон).

За Марксом та Енгельсом, рушійною силою заміни “способу виробництва” є
внутрішні суперечності, що підривають його ізсередини та готують перехід
до наступного способу виробництва. По суті, марксизм є певною філософією
історії, позначеною детермінізмом та утопізмом. Скажімо, Р. Арон вбачав
у марксизмі “світську релігію”, що базується на обіцянці спасіння.
Комунізм — безкласове, справедливе суспільство, здатне функціонувати без
держави, суспільство, покликане забезпечити щастя всім людям.

Піка популярності марксизм досяг у XX ст., але наприкінці його практично
зійшов нанівець — більшість передбачень цієї доктрини щодо капіталізму
так і не справдилися, до того ж зазнала повного краху система так званих
соціалістичних країн. Виявилася не зовсім виправданою в оцінці
суспільних явищ і ставка марксизму на класову боротьбу як рушійну силу
розвитку суспільства.

Слід наголосити, що за основними тезами марксизму про революцію,
непримиренну класову боротьбу, диктатуру пролетаріату на початку XX ст.
відбувся розкол у робітничому русі та соціал-демократії.
Інституціоналізувався цей розкол після більшовицької революції в Росії
та утворення III Комуністичного Інтернаціоналу.

Ортодоксальне комуністичне тлумачення призвело до створення
тоталітарного соціалізму (більшовицького та нацистського), а
реформістське — до створення моделі демократичного соціалізму, в основу
якої було покладено програму інтеграції робітничого класу в існуючу
суспільну систему.

Основними рисами більшовицької політичної доктрини (В. Ленін, Л.
Троцький, Й. Сталін) можна назвати домінування класової боротьби в
суспільстві, зв’язок з ідеологією; концепції соціалістичної революції,
держави диктатури пролетаріату; ідею пролетарської, соціалістичної
демократії; концепцію з національного питання; тактику щодо інших
політичних партій та головні принципи зарубіжної політики соціалістичної
держави. Одночасно окреслюється сталінізм як специфічна форма
тоталітаризму і маоїзм.

Мао Цзедун, зробивши ставку на “революційність” селянства, сталінську
ідею боротьби з ворогами (внутрішніми і зовнішніми) та теорію
“партизанської боротьби” і досі має чимало послідовників, що сповідують
переважно терористичні методи у вирішенні політичних проблем.

ФАШИЗМ

Назва цієї ідейно-політичної течії походить від лат. слова fascio —
пучок, в’язка, об’єднання.

Сформувалася вона 1919 р. на базі злиття концепту нації, як вищої і
одвічної реальності і догматичного принципу справедливості.

Цей екстремістський політичний рух базується на єдності нації,
заснованої на спільності крові, раси, і об’єднаної в одну державу.

Ідеологія фашизму спрямована проти ідеалізму і лібералізму, абстрактних
демократичних цінностей, асоціативних проявів.

На відміну від націоналізму, расизму або шовінізму фашизм (наприклад, в
італійській версії) на перших етапах свого існування намагався поєднати
піднесення національної величі (відродження історичного значення Риму) з
політичною демагогією псевдосоціалістичного типу.

Певний час концепція виключної ролі держави стосовно нації і соціальної
спільноти визначала в середині XX ст. розвиток суспільно-політичного
життя в багатьох європейських країнах (Італії, Німеччині, Іспанії,
Угорщині, Румунії, Словаччині та ін.), Японії та ін.

За методами політична доктрина націонал-соціалізму (А. Гіт-лер, А.
Розенберг) і фашизму (Д. Джентіле, А. Рокко, Б. Муссо-ліні) була близька
до більшовизму. Спільні характерні риси цих доктрин такі: 1)
встановлення однопартійної системи, єдиновладдя однієї партії; 2)
будівництво тоталітарної держави (політична диктатура, зрощення
партапарату з держапаратом, примусова регламентована праця,
безальтернативність прийняття політичних рішень); 3) уніфікація всього
громадського життя, єдність усіх громадських об’єднань; 4) авторитарний
спосіб мислення, панування ідеології, ідеологізація всього суспільного
життя, крайня його політизація [81; 109; 185; 249; 310].

Аналогічні підходи можна побачити і у японських націонал-соціалістів,
лідером яких вважають Іккі Кіта, який написав “План реконструкції
Японії” (1919), згідно з яким експансія Японії в регіоні тлумачилася як
визволення Азії від “білого імперіалізму”. Так само, як у Німеччині та
Італії, японська версія націонал-соціалізму містифікувала японські
духовні традиції, зокрема ідею шанування імператорської влади, яка
походить від потомка богині Сонця Аматерасу — великого Дзимму.

Змістовний аналіз концептуальних засад націонал-соціалізму та фашизму
дає підстави характеризувати його як відкриту терористичну диктатуру
реакційних шовіністичних, імперіалістичних елементів
фінансово-промислового капіталу.

Водночас слід визначити, що фашизм серед різновидів тоталітаризму був не
найсильнішою формою суспільно-політичної організації.

Зосередження на суто національному та етнокультурному аспектах,
етатизації (одержавленні) суспільного життя не дало змоги остаточно
атомізувати громадське суспільство, внаслідок чого після військового або
політичного краху фашизму перехід до демократизації суспільного життя
відбувався швидше, ніж в країнах, що пережили єврейсько-більшовицькі
політичні експерименти.

У сучасних умовах фашизм здебільшого має форму неофашизму. В основі
неофашизму — ідеї “патріотизму”, “народного ґрунту” — лежить “природна
держава” з “нещадним урядом”.

Виокремлюють такі сучасні ідейні різновиди фашизму:

• неонацизм (ґрунтується на принципі расової чистоти та ідеї надлюдини);

• націонал-лібералізм (ті ж ідеї боговибраності та етнічного
гегемонізму, але з певною “толерантністю” до ряду буржуазних цінностей);

• неофашизм (відсутнє етнічне месіанство, але культивується крайня
нетерпимість до інакодумців).

Неофашистські організації, що об’єднані у Всесвітній союз нацистів
(резиденція — у США), діють у 80 країнах світу (найбільше їх в Європі,
Америці та країнах Азії).

СІОНІЗМ

Єврейський релігійно-націоналістичний рух Сіонізм отримав своє
найменування від гори Сіон поблизу Єрусалима.

Автором терміну вважається письменник Натан Біренбойм, а політична
програма була сформульована австрійським художником Теодором Герцлем
(“Єврейська держава”, 1896), який сформулював основоположні тези
доктрини сіонізму про:

• існування “єдиного єврейського народу”;

• “виключну” роль євреїв у світовій історії;

• необхідність концентрації євреїв на одній території;

• “одвічність антисемітизму” і т. ін.

Всесвітня сіоністська організація була створена 1897 р. в Базелі
(Швейцарія), а до складу її на сьогодні входять сіоністські політичні
партії з більш як 50-ти країн світу, а також між-

народні рабинські (релігійні) організації трьох основних дено-мінацій
іудаїзму (ортодоксальної, реформованої і консервативної).

Основна ідея сіонізму полягала в утверджені єврейської держави в
Палестині, хоча розглядалися на перших етапах уган-дійський (Африка),
аргентинський (Латинська Америка), кримський (Україна) та інші проекти.

На досягнення цієї мети була спрямована не тільки пропагандистська
діяльність та фінансова допомога переселенцям, а й збройна боротьба
проти арабського населення Палестини.

Саме терористична діяльність сіоністів проти палестинців, підтримана
міжнародними сіоністськими та підконтрольними їм масонськими
організаціями, і спричинила невиконання резолюції Генеральної Асамблеї
ООН від 29.11.1947 р. про створення на території британської
підмандатної території — Палестини двох незалежних держав: арабської і
єврейської з виведенням Єрусалима під міжнародну протекцію.

Окрім державного або політичного сіонізму, заснованого Т. Герцлем,
виокремлюють практичний, релігійний, соціалістичний, ревізіоністський,
загальний, власне сіоністський і духовний сіонізм.

Наприклад, практичний сіонізм, який уособлював Хаїм Вейцман, вважав, що
заселення Палестини євреями має відбуватися ще до створення єврейської
держави. Практичний сіонізм і державний сіонізм утворили об’єднаний
сіонізм.

Духовний сіонізм — політична течія, яка пов’язує національне відродження
євреїв зі створенням духовного центру в Ізраїлі, що має підтримувати
євреїв діаспори від загрози асиміляції. Засновником духовного сіонізму є
Ахад Гуам (справжнє ім’я — Амер Гінзберг (1856-1927) з м. Сквира
Київської області).

Ця течія з’явилася на підґрунті хасидизму — релігійно-містичної течії
іудаїзму (яка на початку була опозиційною до офіційного іудаїзму —
рабинату, але згодом наблизилася до нього), і ультраортодоксальної
законспірованої секти хасидизму — Хабада, побудованої за клановим
принципом. Очолюється Ха-бад Любавичським Ребе (від м. Любавичі —
колишня територія України, а нині Смоленська область Росії). Нині Хабад
має по-

тужні політичні і фінансові ресурси, мета якого — всесвітня експансія.

Сучасний сіонізм, який відповідно до провідної тези іудаїзму спрямовує
своїх послідовників на глобальне панування світом насправді є формою
єврейського нацизму і расизму.

Анархізм

Критиками політичних доктрин лібералізму (окрім соціалістів і
комуністів) були й представники політичних концепцій анархізму, з-поміж
яких найпомітнішими є постаті М. Штірнера, П. Прудона, М. Бакуніна і Ж.
Сореля.

Макс Штірнер (справжнє ім’я Шмідт Каспар) (1806-1856) виступав з крайніх
ідеалістичних та егоїстичних позицій. Він називав себе “смертельним
ворогом держави”, в якої є лише альтернатива: “вона або я”. Власність
для нього лише те, що в його владі. Отже, основне кредо М. Штірнера:
“Для мене немає нічого вищого за Мене”.

П’ер Жозеф Прудон (1809-1865), депутат Національних зборів Франції,
заперечував будь-яку державність як основне суспільне зло, не схвалював
ідею класової боротьби, а найважливішою умовою свободи особи вважав
дрібну власність. Його ідеал — суспільна асоціація дрібних власників,
які б мали рівну за розмірами власність. П. Прудон заперечував
комуністичне і капіталістичне суспільство, обстоюючи “третю форму
суспільства” як синтез спільності й власності. Цей ідеальний стан він і
називав анархією.

На думку П. Прудона, треба повалити буржуазну державу, ліквідувати
центризм і загальнонаціональну владу, замінивши їх федерацією
самостійних територіальних одиниць на основі угод між ними. Такі
територіальні одиниці можуть утворювати будь-які групи населення: раси,
національності, міста тощо.

Організація суспільства на принципах комунального устрою повинна мати
“аполітичний” характер і не передбачати поділу на володарів і підлеглих.
А замість політики має з’явитися наукова організація суспільства, де
законодавча влада повинна належати розуму, а виконавча — народу як
охоронцеві закону. Саме тому П. Прудон писав про “науковий соціалізм”,
який має

перемогти ненасильницьким шляхом за умови становлення робітничого класу
як рушійної сили прогресу.

Російський теоретик анархізму Михайло Бакунін (1814-1876) закликав до
повного знищення держави, церкви та приватної власності, встановлення
“колективної й невидимої диктатури”, створення комітетів громадського
порятунку. Основні положення його концепції викладено в творі
“Державність і анархія” (1873). Намагався втілити свої ідеї в життя,
беручи участь у кількох збройних повстаннях, а на схилі віку переконався
в утопічності своїх ідей.

Французький анархіст Жорж Сорель (1847-1922), захопившись марксизмом,
поступово перейшов до його критики. Сформулював політичну доктрину
синдикалізму (від фр. syndicat — профспілка) і став визнаним лідером та
ідеологом однойменного руху, співпрацюючи із Всезагальною конфедерацією
праці, заснованою 1895 р.

Він заперечував демократію, парламентаризм, соціалізм — усе, що мало
відбиток державності, вважав, що після смерті К. Маркса і Ф. Енгельса та
утвердження ліберальної демократії марксизм перебуває в кризовому стані,
а наступники К. Маркса та Ф. Енгельса спотворили їхнє вчення. Головним
методом революційної боротьби вважав насильство, засобом перманентної
мобілізації мас — загальний страйк, чинником об’єднання їх — революційні
міфи, ентузіазм, нову революційну мораль. Однак результати Жовтневої
революції в Росії зробили його песимістом. А в історію Ж. Сорель увійшов
як засновник доктрини анархо-синдикалізму, з якою, безперечно, треба
ознайомитись, аби мати уявлення про повний спектр та еволюцію політичної
думки світу.

Наостанку зазначимо, що анархізм є сукупністю доволі різнобарвних
політичних течій, настроїв та орієнтацій, які суттєво впливають на
політичні процеси, особливо в переломні моменти історії. Анархічні течії
та пов’язана з ними практика ґрунтуються на культі індивідуалістичного
бунтарства.

Проте анархізм загалом нездатний до масштабних політичних дій, не кажучи
вже про тривале здійснення влади у суспільстві.

Основними принциповими і суттєвими недоліками анархізму є такі:
розмитість уявлень майбутнього суспільства, до якого за-кликають
анархісти; невміння організовувати свої дії та управляти ними
відпо-відно до умов, що динамічно змінюються; наявність гострих
суперечностей усередині анархічних течій, що знекровлює їх і робить
нереальним досягнення їхніх політичних цілей. Проте соціальна й
політична нерівність, бюрократизм, об-меження соціальної поведінки
постійно створюють ґрунт для бажання перерозподілу майна та туги за
індивідуальною свободою.

Список використаної літератури:

Горбатенко В. Стратегія модернізації суспільства. Україна і світ на
зламі тисячоліть. — К., 1999.

Горфункель А. X. Гуманизм и натурфилософия итальянского возрождения. —
М., 1977.

Грамши А. Искусство и политика. — М., 1991.

Грушевський М. На порозі нової України. — К., 1918.

Грушевский М. Освобождение России и украинский вопрос: Статьи и заметки.
— СПб., 1907.

Гуго Гроций де Гроот. О праве войны и мира. — М., 1956. — Т. 1-3.

Гурне Б. Державне управління. — К., 1993.

Гунчак Т. Україна. Перша половина XX століття: нариси політичної
історії. — К., 1993.

Давид Р. Основные правовые системы современности. — М., 1988.

Дай Т. Р. Демократия для элиты. — М., 1984.

Даниленко В. И. Современный политологический словарь. — М., 2000.

Дашкевич Я. Національна самосвідомість українців на зламі 16-17 ст.:
Підсумки, джерела, методи дослідження // Сучасність. — 1992. — № 3.

Дегтярев А. А. Методы политологических исследований // Вестн. МГУ. Сер.
Политические науки. — 1996. — № 6.

Демидов А. И., Малько А. В. Политология в вопросах и ответах. — М.,
1998.

Желев Ж. Фашизм: Тоталитарное государство. — М., 1991.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020