Реферат на тему:

Типи партій

Світ партій багатогранний, вони відрізняються не тільки назвами, але й
більш суттєвими ознаками, що дозволяє виділити різні їх типи.

Залежно від соціальної бази розрізняють:

партії моносередовищні, що складаються виключно з представників якихось
окремих груп, верств, класів (наприклад, партії жіночі, націоналістичні,
робітничі, буржуазні);

партії проміжні, які включають у себе представників кількох соціальних
груп, верств, класів;

партії універсальні, які об’єднують все суспільство незалежно від
наявності групових і класових перешкод;

корпоративні партії, що виражають більш вузькі групові інтереси (окремих
верств бізнесу, робітничого класу тощо). Загальною тенденцією розвитку
партій є розмивання моносередовищних партій і перетворення їх або в
універсальні, або в більш вузькі, корпоративні.

Відомі й інші типології політичних партій, найпопулярніша з них була
розроблена М.Дюверже, який звернув увагу на особливості інфраструктури
партії і характер членства. Значною мірою спираючись на його
порівняльний аналіз партій, політологи виділяють такі їх типи:

Прямі і непрямі партії. У перших (більшість соціалістичних і
комуністичних партій) індивід безпосередньо пов’язаний з партійною
спільнотою, платить внески, бере участь у зборах місцевої організації. У
других (британські лейбористи) індивід входить у партію як учасник іншої
організації (профспілки, кооперативу).

Партії зі слабкою і сильною структурою. Статути перших партій не
регламентують принципи реалізації первинних осередків і способи їх
інтеграції (більшість консервативних партій). В іншому випадку —
структура базових елементів чітко регламентована. За цим принципом
побудовано більшість соціалістичних, комуністичних,
християнсько-демократичних партій. Централізм і жорсткість структури
часто є причиною олігархізації партії, зміцнення панування вождів над
рядовими членами партії.

Централізовані і децентралізовані. У централізованих партіях всі рішення
приймаються центральним керівництвом, компетенція низових організацій
суттєво обмежена (британська Консервативна партія), децентралізовані
партії, навпаки, передбачають більш широкі повноваження місцевих
організацій і навіть допускають наявність фракцій у власних рядах.
Високий рівень децентралізації характерний і для демократів, і для
республіканців у США. Для них притаманне більш терпиме ставлення до
прояву різних поглядів у своїх рядах, а регіональні організації
незалежні від національних партійних комітетів при організації виборів
членів Конгресу.

«М’які» і «жорсткі» партії. Подібна типологія відноситься до
парламентських партій і характеризує, наскільки депутат може діяти
незалежно від партійної парламентської фракції, наприклад, демократи і
республіканці в Конгресі США можуть голосувати на власний розсуд.
Американський президент не завжди може бути впевненим, що за його
програми члени його партії, котрі засідають у Конгресі, будуть
голосувати як один. Консервативна партія Великобританії «Єдність» і
Народна партія Росії, навпаки, — приклад «жорстких» партій, які
вимагають дотримання дисципліни голосування.

Залежно від організаційної структури, кількості і характеру членства
партії можуть бути поділені на такі:

Кадрові партії, які є об’єднанням невеликої за кількістю групи значних
людей (політтехнологів, фінансистів, популярних особистостей) навколо
конкретних політиків, для такого типу партій характерне вільне членство
(немає системи реєстрації членів), відсутність регулярних внесків і
нестабільність складу. Активність кадрових партій проявляється переважно
під час виборів і направлена на організацію підтримки виборцями своїх
кандидатів. Прикладом подібних партій, як правило, наводять
Республіканську і Демократичну партії США (правда, сам М.Дюверже
відносив їх до напівмасових). Кожна з цих партій нараховує дві-три
тисячі професійних партійних функціонерів.

Масові партії відрізняються від кадрових набагато більшою кількістю
членів; більш високим ступенем організованості; наявністю певної
партійної дисципліни й ідеології; фіксованим членством. Ці партії, що
працюють на постійній основі, мають розгалужений управлінський апарат і
численну мережу місцевих організацій, партія орієнтується на
рекрутування нових членів, вирішуючи тим самим фінансові (внески) і
політичні проблеми, демонструючи під час виборів свою незалежність віл
грошових мішків.

Відкриті і закриті партії. Подібний поділ акцентує увагу на різних
способах рекрутування нових членів. У перших партіях вступ до неї нічим
не регламентується, у других — передбачається дотримання певних умов і
формальностей: рекомендації, анкети, кінцеві рішення місцевого
підрозділу партії. У минулому жорстка регламентація прийому була
характерна для КПРС, а також інших комуністичних і соціалістичних
партій, але сьогодні, коли партії зіткнулися з проблемами звуження своєї
соціальної бази, більшість партій стали відкритими.

За ступенем причетності індивіда до партії. М.Дюверже запропонував
розрізняти тоталітарні і спеціалізовані партії. У перших (фашистські
партії, КПРС) партійність стає своєрідним способом життя, все життя
людини ставиться на службу партії, сама ж вона виходить за межі власне
політичної сфери і поширює свій вплив на сімейне життя і дозвілля
індивіда. Тоталітарні партії завжди носять закритий характер,
забороняють фракційність. Спеціалізовані партії не передбачають такого
ступеня злиття індивіда з партією. В них можливі різноманітні погляди,
які оформлені у фракції і течії.

Залежно від місця, яке займає партія в політичній системі, виділяють:

Правлячі партії — партії, що отримали в результаті виборів у
законодавчий орган країни право формувати уряд і реалізувати політичну
програму розвитку суспільства відповідно до своїх завдань. Правлячих
партій може бути одна або декілька. В останньому випадку вони об’єднані
в коаліцію.

Опозиційні партії — партії, що потерпіли поразку на виборах, або такі,
які не допускалися до виборів правлячим режимом і через це зосередили
свою діяльність на критиці офіційного урядового курсу і на розробці
альтернативних програм. Опозиційні партії, у свою чергу, можуть бути
поділені на такі, що відіграють суттєву роль у суспільстві і не
відіграють. Наприклад, після президентських виборів 7 листопада 2001 р.
в США республіканці стали правлячою партією, демократи -опозиційною
партією, яка відіграє суттєву роль, а більше 20 інших партій залишаються
опозиційними і не відіграють суттєвої ролі, крім цього, опозиційні
партії можуть бути легальними, тобто зареєстрованими і діючими в межах
закону; не зареєстрованими, але й не забороненими; нелегальними.

Нарешті, залежно від ставлення до ідеології і її спрямування виділяють
такі типи партій:

ідейно-політичні, які будуються на базі ідеології: комуністичні,
соціалістичні, соціал-демократичні, ліберальні, консервативні,
фашистські;

проблемно орієнтовані партії, сконцентровані навколо однієї проблеми або
групи проблем (партії «зелених», жіночі партії);

електоральні партії: мегнідеологічні і навіть позаідеологічні
організації, що висувають цілий набір завдань, орієнтованих на широкі
маси населення.

За певними критеріями можна класифікувати і політичні партії в Україні,
такими критеріями можуть бути: ставлення до державного суверенітету,
соціально-економічні пріоритети, ідейно-політичні засади тощо. За
ідейно-політичним спрямуванням в Україні можна вирізнити такі типи
партій: національно-радикальні, націонал-демократичні,
загальнодемократичні, соціалістичного спрямування, національних меншин.

Партії виступають носіями різних ідеологій.

Політична ідеологія — це система поглядів, теорій, доктрин, що виражають
інтереси і владні прагнення певних соціальних груп.

Ідеологія містить у собі три компоненти:

пояснення існуючої дійсності (що слушно, а що ні);

система цінностей (того, до чого слід прагнути і чому надається особливе
значення);

уявлення про мету і тактику їх досягнення.

Ідеологічна доктрина відіграє суттєву роль в інтеграції самих партій,
згуртовуючи навколо них людей зі спільними поглядами на дійсність і
політичними намірами, нарешті, ідеологія — це і канал зв’язку між
партією і масами її прибічників.

Найбільш значущі ідеології, що поділяються сучасними партіями, такі:
консервативна, ліберальна, соціал-демократична і комуністична.

В основі консерватизму лежить ідея недосконалості людської природи, що
служить обгрунтуванням таких положень:

невідворотності соціальної нерівності і ієрархічності суспільних
відносин;

потреби у підтримці моралі, релігії, традиції як регуляторів поведінки
людини;

розуміння соціального порядку як наслідування моделям влади, що
встановилися, і традиційним зразкам взаємовідносин;

потреба у сильній державі, функція якої — захист власності і життя
громадян, традиційних соціокультурних норм, а в цілому — соціального
порядку і законності;

пряма демократія недосконала; якостями лідера наділяються далеко не всі,
тому тільки окремі можуть взяти на себе відповідальність щодо
керівництва іншими.

Ue

&

gdEj1/4

&

&

&

gdEj1/4

&

gdEj1/4

&

gdEj1/4 бистості), сучасний консерватизм повністю не заперечує і
необхідності державного регулювання, в той же час вважаючи, що держава
не повинна заважати розвитку ринку і обмежувати конкуренцію.

У лібералізмі на першому місці стоїть принцип індивідуалізму:
автономність особистості, вільний прояв особистої ініціативи.

Як політична ідеологія, лібералізм включає в себе такі принципи:

індивідуальна свобода, коріння якої лежать поза політикою — в приватному
житті, в підприємництві;

конституційний порядок, який закріплює і гарантує свободи особистості;

народний суверенітет: уряд формується зі згоди народу, а кожен
громадянин має право впливати на прийняття політичних рішень.

У межах теорії лібералізму отримали розвиток ідеї правової держави і
поділу влади.

Класичний лібералізм свободу особистості і рівність можливостей вважає
більш пріоритетними, ніж соціальна рівність. Ринок і вільна конкуренція
розглядаються як умови реалізації рівних можливостей в економічній
сфері. Але в другій половині XX ст. класична ліберальні ідеологія
зазнала певних змін. Більш демократичний варіант лібералізму переглянув
формулу класичного лібералізму «мінімум держави — максимум ринку» і не
заперечує як необхідності державного регулювання економіки (регулювання
монополій, ринку праці тощо), так і соціальних програм, покликаних
пом’якшити крайнощі соціальної нерівності. В останні десятиліття на
зміну соціальному лібералізму прийшов неолібералізм, який робить наголос
не стільки на прямі програми допомоги, скільки на створення умов для
його професійної підготовки і перепідготовки як реального втілення ідеї
рівностей можливостей. У США ідеї неолібералізму отримали практичне
втілення в діяльності адміністрації президента Б.Клінтона.

Одночасно є прибічники і більш радикальних варіантів лібералізму:

Лібертаріанство, яке включає в себе установку на «нульову державу»
(обмеження дій держави, які можуть принести шкоду ринку) і виступає за
розширення вільної конкуренції. Держава повинна охороняти лише
фундаментальні права людини, віддавати перевагу рівності можливостей
перед соціальною рівністю.

Лібертаризм, що виходить з ідеї терпимості і надання повної свободи
індивідам у виборі стилів життя і моделей поведінки. З їх точки зору,
будь-яка дія допустима, якщо вона не приносить шкоди іншим. У США ці
ідеї відстоює Лібертаристська партія.

Соціал-демократична ідеологія стверджує цінності свободи, справедливості
(рівності) і солідарності. Досягнення цих цінностей здійснюється через
еволюційне перетворення капіталістичного суспільства у новий стан —
демократичний соціалізм.

Шлях до останнього лежить через ствердження політичної, економічної і
соціальної демократії. Політична демократія передбачає розвиток правової
держави, інститутів громадянського суспільства, місцевого
самоуправління. Під економічною демократією розуміється співучасть
робітників в управлінні підприємствами, співіснування форм власності
(«змішана економіка», обмеження стихії ринку і великого приватного
капіталу державним регулюванням і антимонопольним законодавством.
Соціальна демократія розглядається як тенденція вирівнювання добробуту і
статусів людей через механізм перерозподілу доходів на користь
малозабезпечених верств населення. На відміну від анархізму і комунізму
соціал-демократія розглядає державу не як негативу силу, а як інструмент
досягнення справедливості і рівності. Справді, забезпечення гарантій
соціальних і економічних прав (право на роботу, житло, медичне
обслуговування тощо) вимагає більш активної урядової політики. Уявлення
соціал-демократії про класову боротьбу відрізняється від традиційного
марксистського підходу. «Класова боротьба» обмежена спектром
конвенціональних форм поведінки, головна з яких — участь у виборах.
Після Другої світової війни соціал-демократія стала однією з головних
політичних сил у багатьох країнах світу, але перш за все у Європі.

З 80-х pp. XX ст. глибоку ідейно-теоретичну кризу переживає комуністична
ідеологія. Для неї характерна ідея корінної перебудови суспільства:
усунення приватної власності як засобу досягнення економічної,
соціальної і політичної рівності, справжнього народовладдя, розуміння
справедливості як відсутність експлуатації, ідея побудови спочатку
соціалістичного, а потім безкласового комуністичного суспільства. Не
дивлячись на різке скорочення чисельності комуністичних партій, у
багатьох постсоціалістичних країнах, зокрема в Україні, ці партії
зберегли свій вплив на частину населення. Сучасні комуністи пом’якшили
свою негативну оцінку ринку, заявляючи про необхідність формування
планово-ринкової, соціально орієнтованої економіки.

Для характеристики ідейно-політичного спектра партій використовується
інша система координат, що позначається термінами: «ліві», «праві»,
«центристи». Приналежність партії до того чи іншого флангу визначається
її ставленням до обсягу державного втручання в економічні процеси, до
ринку і соціальних програм. До правих відносять партії, які орієнтовані
на досягнення економічної ефективності шляхом стимулювання «вільної гри»
суб’єктів ринку при мінімальному втручанні держави в економіку, на більш
економну державу, що може бути досягнуто методом упорядкування
соціальних виплат і допомоги, обмеженням кількості отримувачів
соціальної допомоги (тільки найбільш слабкі і знедолені групи
населення). Для правих партій також характерне підозріле ставлення до
будь-яких альтернативних форм колективного управління.

Ліві партії, навпаки, роблять акцент на «соціальній» ефективності, шлях
досягнення якої вони бачать в обмеженні стихійних проявів ринку, в
активному державному регулюванні економічних процесів, в зменшенні
соціальної нерівності через розширення соціальних програм. У сфері влади
ліві притримуються моделей колективного самоуправління на виробництві і
демократії участі. До лівого флангу традиційно відносять партії
соціал-демократичні і помірних комуністів. До центру належать партії,
чиї переваги стосовно ринку і державного регулювання чітко не визначені
або носять компромісний характер. У країнах Заходу цей спектр
політичного простору частіше за все займають ліберали.

Поряд з подібним поділом у політології існує уявлення про крайньо лівий
і крайньо правий фланги, до яких відносять партії, які мають особливі
радикальні програми. Західноєвропейська традиція відносить до крайньо
лівого флангу радикалів, комуністів і анархістів. Під крайньо правими,
як правило, розуміють націоналістів і релігійних фундаменталістів.

Література:

Брегеда А.Ю. Політологія: Навч.-метод, посібник для самост. вивч. дисц.
— К.:КНЕУ, 1999. — 108 с.

Гелей С, Рутар С. Політологія: Навч. посібник. 3 вид., перероблене і
доповнене. — К.: Знання, 1999. — 427с.

Політологія у схемах, таблицях, визначеннях: Навч. посібник / За ред.
І.С.Дзюбка, І.Г.Оніщенко, К.М.Левківського, З.І.Тимошенко. — К.: УФІМБ,
1999. — 161 с.

Політологія: Підручник / За заг. ред. І.С.Дзюбка, К.М.Левківського. —
К.: Вища школа, 1998. -415 с.

Політологія. Підручник для студентів вузів / За ред. О.В.Бабкіної,
В.П.Горбатенка. — К.: Академія, 1998. — 368 с.

Політологія: Курс лекцій / І.С.Дмитрів (керівник), О.М.Рудакевич,
В.А.Кулик та ін. — Тернопіль: Астон, 1998. -158 с.

Основи політичної науки: Курс лекцій / За ред Б.Кухти. — Ч. 3. Політична
свідомість і культура. — Львів: Кальварія, 1998. — 556 с.

Швидяк О.М. Політологія. Практикум: навч.-метод. посібник. — К.: ІЗМН,
1997. — 164 с.

Абетка українського політика. Довідник / М.Томенко (керівник авт. кол.).
— К.: Смолоскип, 1997. — 218 с.

Бебик В.М. Політологія: Теорія, методологія, практика: Підручник. — К.:
МАУП, 1997. — 248 с.

Білоус А.О. Політико-правові системи: світ і Україна: Навч. посібник. —
К.: АМУПП, 1997. — 200 с.

Основи етнодержавознавства: Підручник / За ред. Ю.І.Римаренка. — К.:
Либідь, 1997. — 656 с.

Основи політичної науки: Курс лекцій / За ред Б.Кухти. — Ч. 2. Політичні
процеси, системи та інститути. -Львів: Кальварія, 1997. — 336 с.

Політологічний енциклопедичний словник: Навч. посібник для студентів
вузів. — К.: Генеза, 1997. — 400 с.

Себайн Д.Г., Торсон Т.Л. Історія політичної думки. -К.: Основи, 1997. —
838 с.

Хто є хто в європейській та американській політичній науці. Малий
політологічний словник / За ред. Б.Кухти. -Львів: Кальварія, 1997. — 288
с.

Лазоренко О.В., Лазоренко О.О. Теорія політології. Навч. посібник. — К.:
Вища школа, 1996. — 179 с.

Політологія. Кінець XIX — перша половина XX ст. Хрестоматія / За ред.
О.І.Семкіна. — Львів: Світ, 1996. — 800 с.

Рябов С.Г., Томенко М.В. Основи теорії політики. -К.: Тандем, 1996. -192
с.

Скиба В.Й., Горбатпенко В.П., Туренко В.В. Вступ до політології: Екскурс
в історію правничо-політичної думки. -К.: Основи, 1996.-718 с.

Бодуен Ж. Вступ до політології. — К.: Основи, 1995. -174 с.

Політологія посткомунізму. Політологічний аналіз посткомуністичних
суспільств. — К.: Політична думка, 1995. -368 с.

Томенко М.В. Українська перспектива: історико-політологічні підстави
сучасної державної стратегії. — К.: Українська перспектива, 1995. — 103
с.

Українська політологія: витоки та еволюція / За ред. Ф.М.Кирилюка. — К.:
Ватра, 1995. — 328 с.

Гаєвський Б. Українська політологія. Концептуальні засади. — К., 1994. —
144 с.

Кухта Б.Л. З історії української політичної думки: Тексти лекцій. — К.:
Генеза, 1994. — 368 с.

Потульницький В.А. Теорія української політології: Курс лекцій. — К.:
Либідь, 1993. — 191 с.

Конспект лекцій з курсу «Політологія» для студентів усіх форм навчання /
І.С.Дмитрів, В.А.Кулик, О.М.Рудакевич та ін. -Тернопіль: ТІНГ, 1992. —
44 с.

Ніконенко В.М. Політологія (курс лекцій). -Тернопіль, 1992. — 256 с.

Основы политологии / Под ред. А.Боднара. — К., 1991. — 144 с.

Похожие записи