.

Світ політики та природа політичного (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
491 11325
Скачать документ

Реферат на тему:

Світ політики та природа політичного

План

1. Предмет та специфіка політичної науки.

2. Природа політичного. Межі політичного в суспільстві.

3. Політичне життя та специфіка його осягнення. Методи політичної науки.

Про предмет та метод політичної науки

Головний парадокс політики полягає в тому, що, з одного боку, вона існує
з того часу, як склалася публічна влада і суспільство розділилося на
керуючих і керованих, але, з іншого боку, політичне життя в сучасному
змісті слова виникає лише в демократичному суспільстві, що визнає
розбіжність групових інтересів і допускає їхнє змагання у формі
політичного суперництва. У традиційних суспільствах (як і в сучасних
тоталітарних режимах) немає політичного життя як процесу, у ході якого
визначаються носії влади – вони там заздалегідь відомі.

Про політика можна сказати те ж саме, що Ф.Хайек сказав про ринкову
конкуренцію: вона є процедурою відкриття таких факторів, які було б
неможливо відкрити по-іншому, тому що вони носять невизначений характер.
Ось ключове поняття сучасного політичного процесу – незумовленість
результату.

Таким чином, специфіка політики відкривається з позиції теорії ігор.
Участь у політичній грі, як і в будь-якій іншій, має сенс лише остільки,
оскільки її результати не визначені і, отже, кожний з гравців має свій
шанс. Якщо ця умова порушується, то ми можемо констатувати, що нормальне
політичне життя відсутнє. Усі ми пам’ятаємо комуністичні “вибори” на
безальтернативній основі – до нормального політичного процесу вони
відношення не мають. Не дає гарантій і багатопартійність, якщо вона
представлена так, що “керівну партію” оточують партії-сателіти.

Отже, можна дати перше визначення політики: вона є форма ризикової
діяльності, у ході якої учасники сперечаються один з одним з приводу
можливості визначати характер і поведінку влади. Вирішальним тут є
принцип невизначеності, відбитий у понятті ризику. Уже це поняття
виводить сучасну політичну науку за межі класичного детермінізму, що
формулює свої “непорушні закономірності” та визначені фінали.

Зокрема, марксистська методологія виключає політичне бачення саме тому,
що орієнтується на заздалегідь відомих переможців (клас – гегемон,
партія – авангард).

Але гру робить цікавою не тільки відносна рівність шансів, але й
характер ставок. Якщо ставки нікого не цікавлять, гра не залучить
по-справжньому цікавих учасників. Тільки тоді, коли політика
розглядається як процес, у ході якого справді зважуються життєво важливі
питання, вона провокує суспільні пристрасті і залучає яскраві характери.
І тут ми зіштовхуємося з ще одним парадоксом політики. Люди, що твердо
тримаються на ногах, вирішують свої повсякденні проблеми поза політикою.
Власне, саме це відбивається у знаменитому принципі класичного
лібералізму – невтручання держави у повсякденне життя громадян.
“Політична людина” відрізняється від “економічної людини” ліберальної
класики своєю схильністю переміщати рішення соціальних проблем зі сфери
громадянського суспільства у сферу держави.

Класика в принципі припускає, що громадянськи відповідний спосіб життя –
це неполітичний спосіб життя. Люди, що поважають себе, не покладають
своїх надій на державу: вони вирішують свої проблеми самостійно. Тут
необхідно зауважити ще один постулат ліберальної класики: про “природну
людину” і “природний стан”. Просвітники XVIII ст. схильні були
ототожнювати цивільний стан із природним станом. Головну проблему вони
бачили в тому, щоб усунути “штучні” феодальні установи, що сковують волю
“природної людини”, (“розумного егоїста”). Цей просвітницький забобон
дожив до наших днів. Наші реформатори з подачі своїх західних учителів
теж ототожнювали “економічну людину” з “природною” і тому сподівалися,
що як тільки будуть прибрані “штучні перешкоди” тоталітарного порядку,
сам собою виникне цивільний стан із усіма його атрибутами – ринком,
відносинами партнерства і т.ін.

Незабаром прийшло гірке розчарування: тотальний відступ держави як
суспільного регулятора відкрив дорогу не відносинам партнерства, а
відносинам ледь не тотального пограбування, обману і насильства.

І справа зовсім не в тому, що такою є специфіка пострадянського
населення, яке відвикло від цивільної саморегуляції і самодіяльності.
Сучасні аналітики, уважно вивчаючи умови економічного старту на Заході,
установили, що ринкові відносини засновані не на природному стані, а на
правовому. Тільки право заспокоює експропріаторські наміри “сильних” і
ставить їх у ситуацію, коли здобути бажану “споживчу вартість” вони
можуть тільки вступивши у відносини партнерського обміну з іншими. Таким
чином, у правовому стані сила більше не приносить дивідендів. Цінності й
установки цивільного партнерства не даються від народження і не входять
у генетичну програму природного “розумного егоїзму”, а випливають з
досвіду правового стану, що знецінює голу силу. У світлі цього ми
змушені по-новому глянути на політичну сферу: вона не є винятковим
притулком невдах, не здатних існувати за нормами партнерського обміну,
через що вони звертаються до влади за заступництвом; вона є притулком
усіх, зберігаючи суспільство від стихії насильства. Отже, ліберальний
принцип “держава-мінімум” має потребу в уточнюючій інтерпретації: для
підтримки нормальних партнерських відносин потрібна правова невсипущість
держави, що запобігає порушенню правил гри.

Якщо знову вдатися до аналогії з грою, то вимальовується образ держави
як судді, якому категорично заборонено втручатися на користь однієї з
команд, але настільки ж категорично ставиться в обов’язок неухильно
стежити за тим, щоб не було порушення правил. Політика, таким чином,
виступає як інноваційний процес виробництва нових владних статусів і
впливів у межах універсальної (загальнообов’язкової) правової норми. У
цьому розумінні правомірно говорити про єдиний політико-правовий
комплекс. Політика поза правом самознищується, тому що стихія сили або
руйнує цивілізоване суспільство, або веде до диктатури, що виключає
нормальну партійно-політичну змагальність. Таким чином, основне питання
політичної теорії, що стосується самих умов існування політики, має дві
сторони. Одна вказує на те, які умови вимагаються, щоб політична гра
велася активно, зберігала зміст і залучала інтерес, інша – на те, які
зусилля вимагаються для проведення її у цивілізованих рамках.

Що стосується першої сторони, то вона включає рішення наступних проблем.

На світоглядному рівні учасники політичної гри діють у рамках відкритої
невизначеної і негарантованої історії, нікому не передоручають
монопольне право виступати від їх імені. Справді, якщо існує те чи інше
“велике вчення”, що заздалегідь відкриває нам “фінал історії”, і є
авангард, що реалізує цю історичну необхідність, то створюється така
ситуація, у якій вільна політична змагальність швидше за все буде
відкинута: озброєний “великим вченням” авангард краще знає інтереси
народу, ніж сам народ. Тому навіть якщо електоральна більшість “через
непорозуміння” чи через незнання вищих історичних істин відмовила йому у
своїй довірі, вона зберігає моральне право захоплювати й утримувати
владу в ім’я “вищого блага”. У такий спосіб політичний суверенітет
народу зберігає духовну легітимність лише за умови, що за спиною народу
не майоріє прихована необхідність – велика доля історії. У цьому змісті
ми й говоримо про те, що демократична політична культура носить
світський та емпіричний характер.

На соціологічному рівні політична гра зберігає свій стохастичний
характер лише за номіналістичного допущення (номіналізм є визначена
позиція у вічній філософській суперечці про природу загальних понять:
“реалісти” думають, що загальне існує реально і передує окремому;
номіналісти думають, що загальне – це усього лише сума окремих явищ і,
отже, існує лише номінально). Якби усі виборці в процесі виборів
поводилися як лояльні члени своїх соціальних груп, боротьба за виборця
була б безглуздою, а розподіл голосів відомим заздалегідь: він збігався
б з питомою вагою різних суспільних груп. Сучасне масове суспільство
тим, зокрема, відрізняється від традиційного, що люди в ньому жорстко не
прив’язані до своїх соціальних груп. Замість фатальності єдиної
колективної долі діє принцип вільного індивідуального самовизначення. Що
відкритішими є соціальні групи, то краще підтверджується демократична
презумпція вільного індивідуального самовизначення. Таким чином,
нормальна політична змагальність припускає, що люди не тільки діють у
відкритій, невизначеній історії, але й у відкритому в соціологічному
змісті суспільстві. Вони змінюють свої політичні переваги разом зі
змінами соціальних орієнтацій.

На рівні взаємин політичного і неполітичного політична активність
припускає також, що в даній сфері дійсно зважуються життєво важливі
питання і що вона, таким чином, здатна впливати на інші сфери
громадського життя. Політична наука тут зіштовхується з конфліктом двох
парадигм, що по імені їх найбільш яскравих представників можна назвати
відповідно парадигмою М.Фуко і парадигмою Г.Беккера. Французький
політичний філософ М.Фуко, спираючись на специфічний “континентальний”
досвід, вважає, що влада не локалізується у власне політичній сфері.
Вона переслідує нас усюди: у родині, у школі й університеті, у лікарні й
у клубі. Усюди ми зіштовхуємося з асиметрією впливу, що виражається в
тім, що А впливає на Б сильніше, ніж Б на А. Влада, таким чином,
виступають як універсальні суспільні відносини. Тому наука про владу,
якщо вона бажає не бути жертвою ілюзій, повинна усюди “розкривати
всюдисущий мікроб влади”, що створює специфічну лихоманку в людських
відносинах.

Влада може демонструвати себе, як вона це робить у власне державній
сфері, але вона може впливати приховано.

Обов’язок аналітика, згідно М.Фуко, – зривати маску влади, особливо в
тих сферах, де про панування і підпорядкування говорити не прийнято. У
такій парадигмі політологія виступає як наука про співвідношення
формальних і неформальних можливостей влади, маючи на увазі насамперед
те, що останні за обсягом обов’язково перевищують перші. На цій підставі
предметом політології визначається владний вимір будь-яких сфер
громадського життя, а сама вона виступає як міждисциплінарна теорія, що
поєднує політичну економію, політичну демографію, політичну
культурологію і т.ін.

Зовсім інакше предмет політології виступає в парадигмі Г.Беккера. Цей
представник чиказької школи схильний “максималізувати” ліберальний
принцип “держава-мінімум”, припускаючи, що розвиток нормального
цивільного суспільства супроводжується безупинним поетапним скороченням
прерогатив влади. Цивілізований процес розуміється як процес заміщення
владних відносин відносинами цивільного партнерства – аж до повного
згортання влади. Тут, як бачимо, ліберальна традиція сходиться з
марксистською, що очікує “повного відмирання” держави і політики. У цій
парадигмі політична наука виступає не полі-, а монодисциплінарною, тому
що передбачається, що влада локалізується винятково у державній сфері і
вивчення її не вимагає залучення інших наук, крім науки про політичну
владу як таку.

Цікаво, що реальний політичний процес відрізняється циклічністю, причому
різні його фази то більше відповідають “парадигмі Фуко”, то “парадигмі
Беккера”. Скажімо, соціал-демократична (чи кейнсіанська) фаза припускає
“”велику” соціальну державу, що активно втручається в суспільне й
економічне життя. Навпаки, як правило, консервативна (монетаристська)
фаза, що слідує за нею, супроводжується критикою “завищених” соціальних
зобов’язань держави, згортанням відповідних програм і витрат. На цьому
етапі реванш бере “парадигма Беккера”. Насправді, як нам
представляється, обидві парадигми зв’язані відносинами додатковості.
Подібно фізиці, що описує ту саму реальність то мовою теорії поля, то
мовою корпускулярної теорії, політологія може описувати владу в її
інституціональних формах, коли вона являється нам зримо
(“корпускулярно”), а може – у позаінституційних формах, коли вона
ховається у сферах неформального впливу і контролю. (…(

Політична наука постійно балансує між “парадигмою інтересів” і
“парадигмою цінностей”. Хотілося б застерегти від поспішного винесення
вердикту ціннісному підходу. Людина – “релігійна тварина” (Л.Фейєрбах) і
не може жити тільки інтересами. Процедури узгодження інтересів давно
вивчає західна політична теорія. Процедура узгодження різних культурних
норм і цінностей вивчена набагато гірше. Тим часом вона має особливе
значення для нашої країни, що включає безліч різнорідних етносів,
конфесій, культурних традицій.

Вести діалог у ціннісно однорідному чи ціннісно нейтральному полі значно
легше, ніж у ситуації, коли учасники ціннісно ангажовані і при цьому
мають різні пріоритети.

Сучасна політологія сполучає дві методологічні стратегії. Одна з них
пов’язана з процедурами віднесення до інтересів. Розкрити пружини
“реальної політики” – значить розкрити інтереси, що стоять за нею. Це
припускає рішення іншої задачі: якими засобами може бути досягнуто
консенсус в царині інтересів.

Друга стратегія пов’язана з процедурами віднесення до цінностей. В
аналітичному змісті вона припускає розкриття тієї пружини політичних
подій, що пов’язана з конфліктом цінностей, менталітету, традицій.

У цьому зв’язку потрібно вирішити задачу: як досягти компромісу й
узгодження різних ціннісних позицій. Ця задача знаходить особливу
актуальність, коли зіткнення інтересів і позицій відбувається у ціннісно
різнорідному полі.

“Натуралістам” у політиці, що звикли підраховувати шанси сторін в одному
тільки матеріальному вимірі, сучасні посткомуністичні країни можуть
представлятися скоріше об’єктом, ніж суб’єктом великої світової
політики. Вони міркують у лінійному часі, де майбутні стани однозначно
визначені попередніми, майбутні шанси – існуючими стартовими умовами.
Однак, якби це і справді було так, у Історії були б вічні улюбленці –
незмінні лідери, гегемони та передовики.

Досвід показує, що це не так, що історія реалізує свої альтернативи,
періодично змінюючи “лідерів прогресу” і центри світового розвитку. При
цьому матеріальній силі спочатку протиставляється не така ж сама сила, а
духовна перевага. Всемогутньому Риму колись протистояв Карфаген – і
потерпів поразку. Реальна історична альтернатива виявилася зв’язаною з
Ієрусалімом, що свідомо не міг змагатися з Римом за критеріями
могутності. Він протиставив матеріальній силі альтернативу у сфері духу,
в системі цінностей – і Рим потерпів поразку.

Підводячи підсумки цих попередніх міркувань, можна висловити наступне.
Політологія як нова наукова і навчальна дисципліна саме в силу своєї
новизни сильніше впливає на формування нового стилю мислення в
суспільних науках, ніж інші дисципліни, що встигли скластися раніш. Вона
не може відстояти свій статус у системі сучасної науки, не перетворюючи
у відповідному дусі всю цю систему, не актуалізуючи ті проблеми і
ракурси наукового мислення, з якими вона зв’язана генетично.

(…( політика повинна підкорятися принципам справжнього конкурсу.
По-перше, повинні бути наявними загальнообов’язкові – єдині для усіх –
правила гри. По-друге, необхідний безсторонній суддя, що не потурає
кому-небудь із претендентів, а відбирає дійсно краще – відповідне
інтересам більшості. По-третє, подібні конкурси повинні бути періодично
поновлюваними. Це необхідно як для того, щоб не закривати перспективу
новим претендентам, так і для того, щоб нація, навіть помилившись у
виборі, мала можливість виправити помилку на наступних політичних
виборах.

Отже, політику можна розуміти у двох змістах, широкому і вузькому. У
широкому змісті політика з’являється разом із зародженням цивілізації,
що характеризується такими ознаками, як наявність професійної системи
централізованого керування, державотворення, територіальної організації
замість родоплемінних утворень. Іншими словами, політика пов’язана з
появою публічної влади, що відрізняється від “природної” статевовікової
ієрархії примітивних суспільств; тут зв’язок по крові замінюється
функціонально-управлінськими зв’язками. У цій якості політика є
універсальна ознака будь-якого організованого суспільства, що рятується
від племінної ворожнечі й анархії та координує свої зусилля за допомогою
передачі управлінських функцій єдиному, що стоїть над усім, центру.

Однак, поряд з цим широким розумінням політики має місце і її вузьке,
“європоцентричне” розуміння. Тут вона виступає як змагання різних
групових інтересів і суперництво за владу при наявності вільного виборця
і єдиних конституційно-правових “правил гри”. У цьому вузькому змісті
політика виникає порівняно недавно – в епоху зародження парламентської
демократії в Європі (ХVП-ХVШ ст.) і дотепер обмежена визначеним
ареалом-простором вестернізованих країн і режимів, що пережили період
політичної модернізації. Такого роду політика припускає чотири
необхідних умови.

1. Наявність суспільних груп з відмінними інтересами. Насправді
наявність груп з відмінними інтересами характеризує будь-яке
суспільство: людина взагалі є істотою, що відтворює себе за допомогою
зростаючого соціального різноманіття. Однак не всі режими схильні
визнавати плюралізм групових інтересів. Наприклад, традиційні
авторитарні патріархальні режими наполегливо експлуатують метафору
“єдиної великої родини”. Родина являє собою ієрархізовану спільність – у
ній є старші і молодші, є в наявності єдиний голова родини. У той же час
інтереси родини – єдині, а голова родини має своїм обов’язком
опікуватись і піклуватися про всіх, приймаючи рішення в ім’я загального
блага. Авторитарні режими сьогодні, як і в минулому, виправдовують
монополію правлячої верхівки на владу, посилаючись на єдність інтересів
суспільства як великої родини на чолі з батьком, суворим, але
справедливим. З іншого боку, тоталітарні режими, що виникли у XX ст.,
уподібнюють суспільство єдиній великій фабриці, також заперечуючи
розбіжність групових інтересів, наполегливо підкреслюючи “соціальну
однорідність”, “монолітність”. Монополія на владу тут виправдується за
допомогою метафори виробничої єдиноначальності. Перефразовуючи Р.Арона,
підкреслимо: політичні режими відрізняються не тим, що в одних
спостерігається єдність групових інтересів, а в інших така єдність
відсутня; вони відрізняються тільки тим, що одні,
конституційно-плюралістичні режими відкрито визнають різноманіття
соціальних інтересів і зв’язане з ним політичне суперництво, а інші не
визнають і навмисно перешкоджають усвідомленню громадянами специфіки
їхніх інтересів.

2. Усвідомлення специфіки групових інтересів за допомогою гласності –
вільного волевиявлення громадян і груп, зокрема, за допомогою незалежних
засобів масової інформації. Легко досягати єдності, коли один говорить,
а інші змушені піддакувати. Саме в цьому розкривається горезвісна
“ідейно-політична монолітність” тоталітарних режимів. Від цієї
монолітності не залишається і сліду, коли різні соціальні групи
одержують право голосу. Однак саме по собі це ще не означає демократії.
Буває допущена зверху і дозована гласність – прийом, який можновладці
використовують для того, щоб “випустити пару” накопиченого невдоволення.
Насправді мало подати голос – треба, щоб він був почутий.

3. Політичний плюралізм досягає дійсного вираження, коли різні суспільні
групи одержують можливість організуватися для захисту своїх специфічних
інтересів. Саме в цьому складається призначення системи
партійно-політичного представництва. Різноманіття групових інтересів
знаходить висвітлення в різноманітті партій й інших форм політичного
волевиявлення чи тиску на владу.

4. Але щоб зіткнення групових інтересів не призвело до безладного
політичного смітника чи навіть до взаємної винищувальної війни,
необхідно, щоб воно протікало у відомих межах і підкорялося визначеним
правилам. У їхнє число входять і гарантії прав політичної меншості.
Стійкість цих правил виражається в тому, що не тільки партія-переможниця
визнає їхню справедливість, але й переможена теж. Що дає переможеній
партії сили визнати свою поразку, замість того щоб удатися до тактики
саботажу чи кинутися на барикади? По-перше, усвідомлення того, що
правила гри були справедливими – рівними для усіх. По-друге, що поразка
не є остаточною – варто просто потерпіти до наступних виборів. При цьому
політичний опонент розглядається не як смертельний ворог – викрадач
народного щастя, а як партнер на переговорах, інтереси якого не в усьому
збігаються з нашими, але також є законними. Тут виявляється важливою
особливість демократичного менталітету, пов’язана з наявністю консенсусу
(згоди) із приводу основних (базових) цінностей усієї нації. Інтереси
кожної з суспільних груп, що суперничають, повинні розглядатися як
складова частина загальнонаціонального інтересу й у цій якості
визнаватися гідними поваги. Тут таїться справжнє джерело політичної
стабільності: у нації немає ізгоїв, кожна група, кожен прошарок
населення має свої визнані усіма інтереси і свій шанс на участь у владі.

На закінчення треба сказати, що політичний плюралізм спирається на
філософський, світоглядний плюралізм. Якщо ми думаємо, що розбіжність
інтересів і соціальні розходження людей взагалі є чимось ненормальним –
вадою у будівлі світу, що підлягає усуненню в результаті епохального
перевороту (світової революції), тоді є сенс “доводити класову боротьбу
до кінця”, до “остаточної перемоги” над іншою стороною, знищення якої й
дасть нам соціальну монолітність. По суті це нагадує маніхейский погляд
на суспільство як на арену непримиренної боротьби сил добра і зла. Якщо
ж ми дивимося на історію світськи, без маніхейських очікувань, тоді й
соціальні розходження виступають як щось нормальне: кожний має право на
своєрідність; несхожість – не вада, а особливість, що робить людей
цікавими одне для одного. Сам поділ праці ґрунтується в кінцевому
рахунку на цій розмаїтості. І якщо ми так, з позицій філософського
плюралізму, подивимося на суспільство і його перспективи, то нам легше
буде прийняти і політичний плюралізм, зв’язаний з визнанням законності
інших суспільних груп і їхнього права на представництво і захист.

Отже, політика (у вузькому – демократичному сенсі) є процес, що
підкоряється конституційно-правовим нормам, суперництво різних
соціальних груп у сфері розподілу влади і системі прийняття
загальнонаціональних рішень. Вивчати політику – значить вивчати процеси
ризикової (негарантованої) діяльності, за допомогою якої люди змінюють
свою долю і статус у суспільстві шляхом перерозподілу сфер соціального
впливу.

Тут знов-таки виникає проблема, пов’язана з розумінням специфіки людини,
що сформировалось у Європі на початку Нового часу і породило політику у
вузькому сенсі цього слова – як різновид соціальної творчості. Справа в
тому, що далеко не завжди люди сприймали свій соціальний статус як
змінний у ході вільного змагання і суперництва на суспільній арені. У
традиційному суспільстві соціальний статус успадковувався: сину селянина
визначено було бути селянином, так само як сину дворянина – дворянином.
Тому менталітет людей цієї епохи пронизаний соціальним фаталізмом –
вірою у встановлений і незмінний суспільний порядок. І тільки в
посттрадиційному суспільстві Нового часу, що позбавило людей гарантій
успадкованого статусу, з’являється людина політична, що веде ризиковий
спосіб життя, намагається змінити своє становище шляхом занурення у
стихію боротьби, результат якої не є вирішеним.

Особливості предмету та методів політичної науки

Історія політології як наукової і навчальної дисципліни у нашій країні
нараховує біля десяти років. Наше молоде політологічне співтовариство
проблему свого відставання від світової науки вирішує найпростішим
способом запозичення готового понятійного апарата у закордонної (в
основному американської) науки. У чималій мірі цьому сприяли самі
американці, що заснували безліч заохочувальних фондів, призначення яких
було – сприяти американській місії в пострадянському просторі,
спрямованій на поширення “демократичного менталітету” і подолання
“тоталітарного синдрому”.

У результаті з’явилася безліч навчальних посібників, що пропагують
американську модель демократії в якості універсальної, придатної для
всіх народів і за всіх часів. До деякої міри ця ілюзія успадкована від
епохи Просвітництва, яка у свій час створила образ європейського
“розумного егоїста” зразка XVIII в. як “природної людини”. Таким чином,
усе, що не відповідало цьому зразку, виявлялося “протиприродним” –
патологією, що підлягає негайному виправленню. Цю ілюзію Просвітництва
почасти виправили романтики, що побачили у “відхиленнях” від
просвітницького стандарту, пов’язаних з національно-культурною
специфікою, цінність, гідну збереження.

Сьогодні ми, судячи з усього, заново зіштовхуємося з цією цивілізаційною
антиномією, пов’язаною з конфліктом між тенденціями стандартизації
культур і протилежною тенденцією зміцнення національної специфіки й
ствердження плюралістичної моделі світу, у якому різноманіття культур
розуміється як найбільша цінність і навіть як історичний шанс людства –
резерв необхідних альтернатив.

Політична наука не може не підключитися до розв’язання цієї антиномії,
що сьогодні загрожує, з одного боку, небезпеками нового євро- (чи
американо-) центризму і культур-неоколоніализму, з іншого боку –
рецидивами допросвітницької племінної архаїки, етносепаратизму та
ксенофобії.

По-перше, перед політичною наукою стоїть задача подолання сучасного
західного “провінціалізму”, що ігнорує іншокультурний досвід і прагне
видати свої національні чи регіональні зразки за універсальні,
загальнолюдські. Навіть у тому випадку, коли ми визнаємо відомі продукти
західної культури і цивілізації як цінності, гідні освоєння всім
людством, це не рятує нас від проблеми адаптації і натуралізації цих
цінностей на місцевому ґрунті. Адже ніхто не може відмовити народам, що
не належать до європейського цивілізаційного ареалу, у звичайній
людській гідності – у праві творчого прочитання західного досвіду й
корекції його з урахуванням власних традицій.

По-друге, мова йде сьогодні про виклик глобального світу. Глобалізацію
можна визначити як процес ослаблення традиційних територіальних,
соціокультурних та державно-політичних бар’єрів (котрі колись ізолювали
народи один від одного й у той же час захищали їх від невпорядкованих
зовнішніх впливів) і становлення нової, “безпротекціоністської” системи
міжнародної взаємодії і взаємозалежності. Обидві сторони названої
антиномії – зміцнення культурного плюралізму світу й одночасно – його
глобалізація – безсумнівно ставлять за обов’язок політичній науці
реконструювати багато ключових понять, у тому числі й стосовно її
предмета і методів.

З одного боку, мова йде про новий підхід до так званих універсалій
політичної теорії, походження яких уже відомо: це специфічні для
Західної Європи й Північної Америки норми, цінності й установи, що
видаються за загальнолюдські у нормативному змісті слова – як стандарт,
до якого усі мають підтягтися.

З іншого боку, виклик глобалізації зобов’язує нас заново проаналізувати
зміст таких ключових понять політології, як демократія, демократичний
суверенітет народу, державний суверенітет, принцип поділу влади й ін.
Справді: якщо сьогодні дії економічної і політичний еліт у ряді випадків
вислизають з-під системи місцевого демократичного контролю з боку
виборців, усе більше визначаючись рішеннями, прийнятими на закритих
форумах і під тиском таких організацій, як МВФ, МБРР і т.п., то виникає
цілий ряд не тільки нових практичних, але й науково-теоретичних проблем.
Зокрема: чи зберігаються такі принципи, як національний, державний
суверенітет чи демократичний суверенітет народу, чи вони стають фікцією,
що теорія покликана викрити? Чи маємо ми відмовитися від зазначених
принципів як застарілих чи навпаки, необхідно виробити нові політичні
механізми, які б гарантували їхню дію в безпрецедентних умовах
глобального світу? Сьогодні дуже багато політологів говорять про
глобальний світ, але при цьому нерідко “соромляться” поставити
запитання, а чи працюють так наполегливо пропаговані демократичні
принципи в цьому світі, чи підтвердяться в ньому класичні демократичні
презумпції, чи йому призначено стати олігопольним та олігархічним?

Усе це прямо відноситься до питання про предмет і метод політичної
науки. У політології давно вже має місце один казус, пов’язаний зі
змішанням західної “політичної людини” з “політичною людиною” взагалі,
західної ринкової політичної моделі, що припускає змагання безлічі
претендентів перед незалежним від них виборцем – “покупцем” політичного
товару, – з універсаліями політичного життя взагалі. Цей казус породжує
безліч непорозумінь, що стосуються політичної історії. Якщо предмет
політики трактувати в дусі реалій, породжених специфікою західної
політичної історії, то тоді виходить, що сама політика як предмет
політичної науки народилася на Заході і веде своє походження тільки з
Нового часу, тому що середньовіччя не знало ні політики як демократичної
“процедури відкриття” того, що в принципі не повинно бути відомо
заздалегідь (яка партія має бути при владі), ні її базових
плюралістичних основ.

Чи означає це, що “дійсної” політики не було на Заході в додемократичну
епоху, чи що її взагалі не було на Сході? Здається, що такий євро- і
хроноцентризм (редукція світу політики до особливостей, що виникли в
одному регіоні й у визначену епоху) спричиняє руйнівні наслідки для
політичної науки, прирікаючи її на доктринальну сліпоту й ігнорування
будь-якого іншокультурного досвіду, що не вписується в “нормативну”
модель. Як тільки ми ці, настільки розповсюджені сьогодні, ухили євро- і
хроноцентризма переборюємо, то предмет політичної науки відразу ж
розширюється, охоплюючи царини, не передбачені західним
теоретико-методологічної “стандартом”. Усе те, що європоцентристська
теорія списувала на рахунок різного роду “відхилень” і “забобонів”, які
незабаром мають зникнути, знаходить статус “повноцінної” реальності, з
якою наука має рахуватися.

Якщо ж розширити це визначення з урахуванням усієї плюралістичності
світового політичного досвіду, а також нових реалій глобального світу,
ми одержимо більш універсальну його редакцію. У цьому випадку задачею
політичної науки є вивчення природи державної влади, а також
закономірностей і процедур її різноманітного здійснення в різних
соціальних і соціокультурних (цивілізаційних) системах. За такого
підходу ми не випустимо з уваги головних універсалій політики, що
відносяться до сутності державної влади як такої (тому що політика
з’являється на світ разом з народженням державності), до її більш-менш
схованих інваріантів, і в той же час зберігаємо плюралістичний принцип,
що зобов’язує нас поважати різноманіття політичного досвіду людства і як
споконвічно шановану цінність, і як звичайну реальність, з якою теорія
зобов’язана рахуватися.

Як тільки ми усвідомимо це, нам відкриються нові обрії, що включають і
проблему наукового методу. Відтепер західний політичний досвід, яким в
основному й оперувала сучасна політична теорія, приймаючи його за єдино
правильний, досвід, який відповідає самій “природі людини”, “природному
прагненню до волі”, “розумному егоїзму” і т.п., з’являється перед нами у
своєму реальному значенні загальноцікавого “окремого випадку”. Анітрохи
не перекреслюючи самої його загальноцікавості, загальнолюдського
значення, ми в той же час починаємо краще усвідомлювати можливі межі
його застосування, “крихкість” самої західної моделі, що найчастіше не
витримує зіткнення з “чужорідними” історико-культурними реаліями. Для
того щоб не впасти у гріх “натуралізації” західного політичного досвіду
в якості “природного” для всього людства, що тільки й чекає зручного
випадку, щоб відразу ж проявитися в усій красі в просторі інших культур,
необхідно сполучити метод ідеалізації та порівняльний метод.

Для цього ми маємо подолати “провінційну” самовпевненість традиційного
західництва, що ігнорує різноманіття світового політичного досвіду
людства, і оцінити специфіку Заходу як особливого регіону “глобальної”
системи.

„X`„XgdQ I

„X`„XgdQ I

¶oe1/4o1/4Z1/2EAOeAE?EI&N”Oe?O*a

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020