Реферат на тему:

“Сутність, типологія і значення конфліктів

в політиці”

1. Сутність політичного конфлікту та його значення в політиці

Поняття „конфлікт” у вітчизняній літературі розглядалося під різними
кутами зору. Спеціалісти-словесники тлумачили конфлікт як зіткнення
протилежних сторін, думок, сил; серйозні розбіжності, гостру суперечку.
Соціологи характеризували конфлікт як вищу стадію розвитку суперечностей
в системі відносин людей, соціальних груп, соціальних інститутів,
суспільства в цілому. Психологи розцінювали конфлікт як зіткнення
протилежних цілей, інтересів, позицій, думок чи поглядів суб‘єктів
взаємодії. Політологи додають, що мова йде про зіткнення не просте, а
пов‘язане з ускладненнями та боротьбою у владних відносинах.

Раніше радянські вчені, вважаючи конфлікт вищою стадією розвитку
протиріч, поділяли їх на антагоністичні, властиві „експлуататорському”
ладові, та неантагоністичні, притаманні соціалістичному суспільству. І
річ не тільки в тім, що „соціалістичні” конфлікти виявилися у низці
випадків гострішими та „небезпечнішими” від „капіталістичних”; головна
помилка полягала в положенні про можливість існування суспільства чи
взагалі безконфліктного, чи з невеликою кількістю локальних конфліктів.
Не заглиблюючись у критику старих підходів, неприпустимість яких для
більшості сучасних дослідників є очевидною, зупинімося на з‘ясуванні
суті соціально-політичного конфлікту, його видів, історії вивчення
конфліктів у політичній спадщині.

Проблематика соціально-політичного конфлікту має давні традиції в
історії політичної думки. Найбільший внесок у розроблення теорії
конфлікту зробили Аристотель, Т. Гоббс, Н. Макіавеллі, Д. Віко, А.
Токвіль, К. Маркс, М. Вебер. За всієї різноманітності підходів
характерним для них є розуміння політичного конфлікту як постійно діючої
форми боротьби за владу в даному конкретному суспільстві. Так, Т. Гоббс
у знаменитому трактаті „Левіафан, або Матерія, форма і влада держави
церковної та громадянської” значне місце в утворенні держави надавав
конфліктному чинникові, адже природний стан суспільства він уявляв як
„війну всіх проти всіх”. При цьому Гоббс відзначав три основні причини
конфлікту: суперництво, недовіру, жадобу слави. Проблематика конфліктів
є визначальною в тлумаченні соціально-політичних явищ у наукових працях
К.Парето, Е.Дюркгейма, Т.Парсонса, Р. Дарендорфа.

У сучасній літературі з історії конфлікту наукові напрями поділяють на
дві великі групи залежно від того, яке місце в теоретичних побудовах
займає проблема соціального конфлікту. Ці два підходи яскраво ілюструє
Р.Дарендорф, сформулювавши дві системи постулатів – Т.Парсонса і власну
– та зіставивши їх.

Т.Парсонс: 1) кожне суспільство – відносно стійка й стабільна культура;
2) кожне суспільство – добре інтегрована структура; 3) кожний елемент
суспільства має певну функцію, тобто щось вкладає для підтримки стійкої
системи; 4) функціонування соціальної структури спирається на ціннісний
консенсус членів суспільства, який забезпечує стабільність та
інтеграцію.

Р.Дарендорф: 1) кожне суспільство змінюється в кожній своїй, точці,
соціальні зміни – постійні та наявні скрізь; 2) кожне суспільство в
кожній своїй точці пронизане розбіжностями й конфліктами, конфлікт –
постійний супутник суспільного розвитку; 3) кожний елемент суспільства
робить свій внесок у його дезінтеграцію та зміни; 4) кожне суспільство
засноване на тому, що одні члени суспільства змушують до підпорядкування
інших.

Дарендорф не вважає, що якась із зазначених позицій правильніша за інші.
На його думку, пропоновані моделі „валідні”, корисні й необхідні для
аналізу. Вони різняться тим, що перша наголошує на співробітництві, а
друга – на конфлікті та змінах. Але обидва компоненти взаємодії –
співробітництво і конфлікт – постійно присутні в суспільному Житті в тих
чи інших поєднаннях.

До спроб раціонального осмислення природи соціального конфлікту
вдавалися ще давні філософи, але вироблення власне конфліктологічних
концепцій можна датувати початком XX ст. Та й ці дослідження, вперше
проведені Г.Зіммелем, який запропонував термін „соціологія конфлікту”,
впродовж кількох десятиліть не виходили за рамки загальнотеоретичних
тлумачень і лише після другої світової війни набули прикладної
спрямованості – на аналіз і розв‘язання реальних, конфліктних ситуацій.
Що ж до СРСР і України, то тут конфліктологічну сферу почали серйозно
освоювати лише наприкінці 80-рр.

Розглядаючи сутність соціально-політичного конфлікту, ми знаходимо
досить велику кількість визначень, які певним чином відрізняються і
доповнюють одне одного. Так, у політологічних словниках найпоширенішим є
таке трактування конфлікту: зіткнення двох чи більше різноспрямованих
сил із метою реалізації їхніх інтересів за умов протидії. Д.Істон
твердив, що джерелом конфлікту є соціальна нерівність, яка існує в
суспільстві, та система поділу таких цінностей, як влада, соціальний
престиж, матеріальні блага, освіта. Л.Саністебан вважає, що конфлікт
відображає особливий тип соціальних відносин, у якому його учасники
протистоять один одному з причини несумісних цілей; він може бути різної
інтенсивності, частковим або радикальним, піддаватися регулюванню або
ні. На думку Б.Краснова, конфлікт – це зіткнення протилежних інтересів,
поглядів, гостра суперечка, ускладнення, боротьба ворогуючих сторін
різного рівня та складу учасників,

У розумінні суті соціального конфлікту російський вчений А.Здравомислов,
аналізуючи традиції проблематики політичного конфлікту, виходить із
того, що політичний конфлікт – це постійно діюча форма боротьби за владу
в конкретному суспільстві. На важливість розуміння владного аспекту під
час розгляду конфлікту вказували західні дослідники К.Козер і
Р.Дарендорф. К.Козер підкреслював, що досить важливою умовою конфлікту є
бажання володіти чимось або кимось керувати. Р. Дарендорф предметом
конфлікту вважав владу і авторитет. Глибоке розуміння ролі владного
елементу в конфлікті виявив польський вчений К.Полецький: „Центральним
поняттям теорії конфлікту є політична влада. Вона водночас виступає
причиною протиріч, і джерелом вірогідного конфлікту, а також основною
сферою життя, в якій відбуваються зміни внаслідок конфлікту”.

За всієї різноманітності тлумачень суті конфліктів, загальним для них є
визнання того, що в основі соціального, соціально-політичного конфлікту
лежить суперечність, зіткнення. Це необхідна, та аж-ніяк не основна
умова для розуміння його сутності. Конфлікт передбачає усвідомлення
протиріччя і суб‘єктивну реакцію на нього. Суб‘єктами конфлікту стають
люди, які усвідомили протиріччя і обрали як спосіб його вирішення
зіткнення, боротьбу, суперництво. Подібний спосіб вирішення протиріччя
здебільшого стає неминучим тоді, коли зачіпає інтереси й цінності
взаємодіючих груп, коли має місце відверте зазіхання на ресурси, вплив,
територію з боку соціального індивіда, групи, держави (коли йдеться про
міжнародний конфлікт). Суб‘єктами конфліктів можуть виступати індивіди,
малі та великі групи, організовані в соціальні (політичні, економічні та
інші структури), об‘єднання, які виникають на формальній та неформальній
основі у вигляді політизованих соціальних груп, економічних і політичних
груп тиску, кримінальних груп, які домагаються певних цілей.

2. Типологія політичних конфліктів

У політичній науці не вироблено якоїсь універсальної типології
конфлікту. Найбільш поширеним є поділ конфліктів на конфлікт цінностей,
конфлікт інтересів, конфлікт ідентифікації.

Конфлікт цінностей – зіткнення різних ціннісних орієнтацій (ліві –
праві, ліберали – консерватори, інтервенціоністи – ізоляціоністи та
ін.). Є досить підстав стверджувати, що розбіжності в цінностях – одна з
передумов конфлікту. Коли ці розбіжності виходить за певні межі, виникає
конфліктний потенціал, формується передконфліктна ситуація. В Україні
конфлікт цінностей був першим за терміном визрівання. У процесі свого
формування він проминув три стадії: 1) девальвація колективістських
цінностей комуністичного (лівототалітарного) суспільства; 2) відносна
перемога індивідуалістських цінностей вільного („демократичного”)
суспільства; реанімація колективістських цінностей у ліво- та
правототалітарних формах.

Конфлікт інтересів пов‘язаний із зіткненням різних, насамперед
політичних і соціально-економічних, інтересів. Визрівання конфліктних
інтересів у посткомуністичних суспільствах започаткував процес
приватизації. Правлячі верхівки, утримуючи владні важелі, визначили свої
інтереси як номенклатурно-бюрократичну приватизацію. Це дозволило їм з
політично правлячих груп перетворитися на економічно панівні класи своїх
суспільств. Такий інтерес зайшов у суперечність з інтересом широких
верств населення, яке було налаштоване на народну приватизацію.

Конфлікт ідентифікації – суперечності стосовно вільного визначення
вільним громадянином своєї етнічної та громадянської приналежності. Цей
конфлікт властивий передусім тим країнам, які утворилися внаслідок
розпаду комуністичних імперій (СФРЮ, СРСР). Він спостерігається в
країнах, де національні меншини компактно проживають у районах, що
раніше належали їхнім етнічним батьківщинам (скажімо, проблема
трансільванських і словацьких угорців). Визрівання конфлікту
ідентифікації було обумовлено тим, що після краху комуністичних режимів
людина одержала право вільного самовизначення своєї етнічної та
громадянської належності. Через це у багатьох країнах значна частина
населення не схотіла визнавати себе громадянами держави, на теренах якої
вона мешкала.

Деякі вчені дотримуються поділу конфліктів на неантагоністичні
(примиренні) та антагоністичні (непримиренні). Вони вважають, що
втрачені можливості вирішення неантагоністичного конфлікту сприяють його
переходу в хронічну форму і навіть переростанню в антагоністичну;
натомість пошук взаємних компромісів, способів урегулювання конфліктів
може привести до зняття гостроти й перетворення його на
неантагоністичний. Відомі ситуації імітації конфлікту як спроби
ідеологічного, політичного, морального тиску. Такі конфлікти називають
уявними, одначе вони можуть перетворитися на реальні, якщо виникне
протиборство між сторонами, чиї інтереси опиняться під загрозою. В
об‘єктивному історичному процесі розрізняють конфлікти, що несуть
позитивний і негативний потенціал. Вони можуть бути позитивними,
продуктивними, а за певних умов – негативними, що гальмують історичний
розвиток і є деструктивними відносно суб‘єктів – учасників конфліктів.

Існує дві форми перебігу конфліктів: відкрита – відверте протистояння,
зіткнення, боротьба, та закрита, або латентна, коли відвертого
протистояння нема, але точиться невидима боротьба. Прикладом латентної
форми конфлікту є міжнаціональні конфлікти на території колишнього СРСР,
де „національне питання було вирішено раз і назавжди”.

Використана література

Бодуен Ж. Вступ до політології. — К., 1995.

Брегеда А.Ю. Політологія : Навч.-метод, посібник для самост. вивч. дисц.
— К., 1999.

Вазар І.М. Політична етнологія як наука: історія, теорія, методологія,
праксеологія. — К., 1994.

Гаєвський Б. Українська політологія. — К., 1995.

Гаєвський Б. Філософія політики. -К., 1993.

Гальчинський А. Кінець тоталітарного соціалізму, а що далі ? — К., 1996.

Гелей С., Рутар С. Основи політології. — Львів, 1996.

Гелей С.Д., Рутар С.М. Основи політології. Навч. посібник. — К., 1999.

Похожие записи