Реферат на тему:

Сутність і структура політичного процесу

Невід’ємною стороною політичної реальності виступає політичний процес,
який розкриває специфічні риси і грані цієї сфери суспільного життя. У
найзагальнішому вигляді він характеризує взаємодію соціальних і
політичних структур суспільства, ту площину політики, де виконуються
ролі й функції головних суб’єктів і носіїв політичної влади. При цьому
політичний процес розкриває зміст не нормативних або офіційно-бажаних, а
реально існуючих фактів і явищ, що склалися на перетині соціального й
політичного життя.

В рамках політичного процесу явища влади вивчаються з точки зору руху,
зміни свого звичайного становища. Тому в цілому доцільно розрізняти три
різних режими існування політичного процесу. Перший — це режим
функціонування, який не виводить політичну систему за межі
взаємовідносин громадян і інститутів влади, що склалися. У цьому випадку
політичний процес відображає здатність структур і механізмів влади лише
до простого відтворення рутинних, повторюваних з дня в день відношень
між елітою і електоратом, громадянином і державою. Традиції і
правонаступність в розвитку політичних зв’язків володіють тут
незаперечним авторитетом на противагу будь-яким інноваціям і зрушенням у
здійсненні функцій основними політичними суб’єктами.

Другий режим протікання політичного процесу — це режим розвитку. Тут
структури й механізми влади виводять політику держави на новий рівень
руху, що дозволяє адекватно відповісти на виклики часу. Такий ритм
політичних змін означає, що правлячі кола знайшли мету й методи
управління, відповідні змінам у соціальній структурі та серед політичних
сил. Політичний розвиток супроводжується інтенсивною взаємодією мікро- і
макрофакторів влади, борінням різнобічних течій і тенденцій, які в
кінцевому результаті ведуть до підвищення відповідності соціальних і
політичних явищ.

І, зрештою, третім різновидом режиму існування політичного процесу є
режим занепаду, розпаду політичної цілісності або, як говорив П.Струве,
«регресивна метаморфоза» політики. В даному випадку напрям динаміки
політичного процесу має негативний стосовно норм і умов цілісного
існування політичної системи характер. Ентропія і відцентрові тенденції
переважають тут над інтеграцією, розпад режиму правління носить
невідворотній характер. В результаті рішення, що приймаються режимом,
втрачають управлінську здатність, а сам режим — свою легітимність.

Всі три режими існування політичного процесу характеризують постійну
взаємодію різноманітних груп і громадян, що відносяться до них і які
використовують різні канали й інститути політичної влади для задоволення
своїх суспільно значущих потреб.

Зрозуміло, що настільки багатий і різнобічний зміст політичного процесу
вимагає певних спрощень, щоб виявити його найбільш сутнісні й глибинні
властивості та характеристики. Враховуючи ж, що у будь-якому суспільстві
так чи інакше складається певний курс державної політики, що відображає
різноманітність вимог різних груп, політичний процес можна було б
коротко визначити як сукупність інституалізованих і неінституалізованих
дій суб’єктів політики, що здійснюють формування і реалізацію
міжгруповою (і в цьому розумінні — загальноколективною) владою волі
суспільства.

Політична воля одночасно інтегрує і селекціонує групові претензії на
владу.

Таке розуміння політичного процесу дозволяє виділити його найбільш
значущі фази й етапи здійснення. Перш за все можна говорити про етап
представлення політичних інтересів груп інститутам, що приймають
управлінські рішення. Організовані й неорганізовані асоціації громадян
мають різний характер і регулярність у представництві своїх інтересів.
Накопичення критичної маси політичних заяв включає у дію організаційні
структури як масового (електорального) характеру, так і спеціалізованого
призначення (партії, групи інтересів). Зрозуміло, що в плюралістичних і
монопартійних системах як набір організаційних засобів, так і загальний
клімат трансляції політичних інтересів до вищих елементів влади мають
досить-таки різний характер.

Як показує досвід політичного розвитку, у ряді сучасних демократичних
режимів Заходу криза партійних інститутів виражає намір до встановлення
безпосередніх зв’язків з інститутами державної влади; в країнах же, які
тільки що звільнилися від диктатури «реального соціалізму», навпаки,
слабка ефективність партійних інститутів спричинена низькою політичною
свідомістю і організованістю більшої частини населення, що нерідко
примушує політичну презентацію їх інтересів починати з демонстрації
сили, протиправних та інших дій, що демонструють «твердість позицій».

І все ж центральне значення на даному етапі політичного процесу має
електоральний процес, де проходить головна лінія політичного
конституювання людей, здійснення ними громадянських функцій. В цьому
розумінні змістовні різниці політичних процесів у тих чи інших країнах
залежать, перш за все, від наявності або відсутності там вільних виборів
і установленої виборчої системи. Разом з тим, для характеристики даного
етапу політичного процесу недостатньо знань про встановлені виборчі
системи, оскільки електоральний процес безпосереднім чином залежить від
діючих у цій сфері норм, звичаїв і стереотипів населення, що склалися.

Для визначення домінуючих форм електоральної поведінки й пануючих
поглядів у цьому процесі необхідно виявити фактори, здатні вирішальним
чином вплинути на вподобання і ставлення громадян. Найчастіше вчені
радять звертати увагу на політичні пристрасті правлячих еліт і способи,
якими вони користуються для впливу на результати голосування, соціальну
структуру й етнічний склад населення, долю міських жителів, рівень
освіченості й динаміку матеріальних доходів, домінуючі цінності та
рівень стереотипізації свідомості. Ці фактори у багатьох випадках
визначають свідому й підсвідому, компетентну й некомпетентну участь
громадян у виборчому процесі.

Другою стадією політичного процесу виступає етап прийняття рішень і
формулювання політичної волію Тут, на думку Д.Істона, політичний процес
являє собою сукупність «конкретних прийомів, методів, процедур,
усвідомлених і спонтанних стратегій, що ведуть до прийняття конкретних
рішень». Ця стадія політичного процесу включає наявність таких
обов’язкових елементів, як виділення з політичного контексту проблем,
збір інформації, розгляд різних можливих альтернатив. Аналіз політичного
процесу повинен враховувати тут як макрофактори (конституційно
закріплений порядок прийняття рішень), так і відомості про конкретних
осіб і груп, що виступають від імені держави, а також інформацію, якою
вони володіють, і конкретну ситуацію, у якій виробляється спільна воля.

EEH1/4IiNueP8T????????aeaeaeaeaeaeaeaeaeaeaeaeaeaeaeaeaeae

функцій правлячої еліти й контреліти, чи розходяться статусні та
реальні можливості суб’єктів, що беруть участь у виробленні рішень.

Визнані авторитети в області теорії управління і, в тому числі,
Ч.Лінзблом, вважають, що існують два основних методи прийняття рішень:
раціонально-універсальний і метод послідовних обмежень («метод гілок»).
Перший передбачає раціональне знайдення проблеми й вибір шляхів її
вирішення, які найбільше відповідають поставленій меті. Це ніби
ідеальний план вирішення питання, результат «правильного мислення», що
робить його найбільш поширеним серед представників опозиційних сил.

В той самий час зрозуміло, що на практиці політики виходять не стільки з
оптимального, скільки з можливого способу дій.

Саме тому більш оптимальним є метод «гілок», який виходить з
необхідності внесення у звичайну управлінську діяльність так званих
«інкрементних поправок» (прирощування), необхідних для реалізації
часткової мети. Допускаючи навіть протилежні дії в межах загальної
стратегії управління, правлячі еліти здатні все ж добиватися таким
шляхом поступового прирощування загального успіху. З точки зору
стабільності режиму управління особливо важливим є те, що при таких
методах управління уряд, як правило, уникає великих складностей і
помилок. Хоча не можна не визнати, що, ідучи цим шляхом, неможливо
добитися і серйозних проривів у політичному реформуванні суспільства.

Враховуючи плюси і мінуси розглянутих методів прийняття рішень, ряд
вчених наполягають на великій продуктивності так званого
«змішано-скануючого методу», який забезпечує масштабний процес прийняття
рішень, поєднуючи при цьому переваги обох вищеназваних методів.

Третьою фазою і структурним елементом політичного процесу є етап
реалізації політичної волі, вираженій у формі управлінських рішень. Тут
на змісті політичного процесу перш за все відбивається уміння влад
добиватися адекватної реалізації прийняття рішень і сформульованих
завдань, масово підкорити їм поведінку громадян. Правлячі структури
повинні забезпечити вертикальну інтеграцію політичного життя
суспільства.

Таким чином, на даному етапі політичного процесу головним питанням є
вибір адекватних прийнятим рішенням засобів і методів політичного
регулювання (перш за все: насильницьких — ненасильницьких,
ідеологізованих — неідеологізованих). В цьому розумінні правлячі кола
можуть орієнтуватися на раціональну й популістську політичні лінії,
проводити відкриту політику, звернену до свідомості кожного громадянина,
або ж робити наголос на правлінні угрупувань, не зацікавлених у
втягненні народу в політичне життя.

В будь-якому випадку реалізація прийнятих рішень повинна враховувати
можливість розмивання і послаблення їх мотивуючої ролі на всіх нижчих
рівнях організації влади, тому що нижчі за підпорядкуванням структури,
як правило, намагаються пристосувати закони, що приймаються, рішення і
директиви влади до власних повноважень і інтересів. Наприклад,
міністерства або місцеві органи можуть давати свою інтерпретацію
урядовим рішенням, сприяючи дезінтеграції влади, а відповідно, і
зростанню суперечності політичного процесу. Тому однією з універсальних
вимог до здійснення владної волі на даному етапі політичного процесу є
застосування правлячою елітою заходів, що дозволять обмежити можливості
політичного опанування конкурентів і блокування ними прийнятих рішень на
всіх поверхах політичної системи. Ці вимоги повинні виконуватись навіть
у тому випадку, якщо загублена соціальна база правління і маневрування
здійснюється тільки за рахунок стійкості владних структур, що склалася.

Література:

Брегеда А.Ю. Політологія: Навч.-метод, посібник для самост. вивч. дисц.
— К.:КНЕУ, 1999. — 108 с.

Гелей С, Рутар С. Політологія: Навч. посібник. 3 вид., перероблене і
доповнене. — К.: Знання, 1999. — 427с.

Політологія у схемах, таблицях, визначеннях: Навч. посібник / За ред.
І.С.Дзюбка, І.Г.Оніщенко, К.М.Левківського, З.І.Тимошенко. — К.: УФІМБ,
1999. — 161 с.

Політологія: Підручник / За заг. ред. І.С.Дзюбка, К.М.Левківського. —
К.: Вища школа, 1998. -415 с.

Політологія. Підручник для студентів вузів / За ред. О.В.Бабкіної,
В.П.Горбатенка. — К.: Академія, 1998. — 368 с.

Політологія: Курс лекцій / І.С.Дмитрів (керівник), О.М.Рудакевич,
В.А.Кулик та ін. — Тернопіль: Астон, 1998. -158 с.

Основи політичної науки: Курс лекцій / За ред Б.Кухти. — Ч. 3. Політична
свідомість і культура. — Львів: Кальварія, 1998. — 556 с.

Швидяк О.М. Політологія. Практикум: навч.-метод. посібник. — К.: ІЗМН,
1997. — 164 с.

Абетка українського політика. Довідник / М.Томенко (керівник авт. кол.).
— К.: Смолоскип, 1997. — 218 с.

Бебик В.М. Політологія: Теорія, методологія, практика: Підручник. — К.:
МАУП, 1997. — 248 с.

Білоус А.О. Політико-правові системи: світ і Україна: Навч. посібник. —
К.: АМУПП, 1997. — 200 с.

Основи етнодержавознавства: Підручник / За ред. Ю.І.Римаренка. — К.:
Либідь, 1997. — 656 с.

Основи політичної науки: Курс лекцій / За ред Б.Кухти. — Ч. 2. Політичні
процеси, системи та інститути. -Львів: Кальварія, 1997. — 336 с.

Політологічний енциклопедичний словник: Навч. посібник для студентів
вузів. — К.: Генеза, 1997. — 400 с.

Себайн Д.Г., Торсон Т.Л. Історія політичної думки. -К.: Основи, 1997. —
838 с.

Хто є хто в європейській та американській політичній науці. Малий
політологічний словник / За ред. Б.Кухти. -Львів: Кальварія, 1997. — 288
с.

Лазоренко О.В., Лазоренко О.О. Теорія політології. Навч. посібник. — К.:
Вища школа, 1996. — 179 с.

Політологія. Кінець XIX — перша половина XX ст. Хрестоматія / За ред.
О.І.Семкіна. — Львів: Світ, 1996. — 800 с.

Рябов С.Г., Томенко М.В. Основи теорії політики. -К.: Тандем, 1996. -192
с.

Скиба В.Й., Горбатпенко В.П., Туренко В.В. Вступ до політології: Екскурс
в історію правничо-політичної думки. -К.: Основи, 1996.-718 с.

Бодуен Ж. Вступ до політології. — К.: Основи, 1995. -174 с.

Політологія посткомунізму. Політологічний аналіз посткомуністичних
суспільств. — К.: Політична думка, 1995. -368 с.

Томенко М.В. Українська перспектива: історико-політологічні підстави
сучасної державної стратегії. — К.: Українська перспектива, 1995. — 103
с.

Українська політологія: витоки та еволюція / За ред. Ф.М.Кирилюка. — К.:
Ватра, 1995. — 328 с.

Гаєвський Б. Українська політологія. Концептуальні засади. — К., 1994. —
144 с.

Кухта Б.Л. З історії української політичної думки: Тексти лекцій. — К.:
Генеза, 1994. — 368 с.

Потульницький В.А. Теорія української політології: Курс лекцій. — К.:
Либідь, 1993. — 191 с.

Конспект лекцій з курсу «Політологія» для студентів усіх форм навчання /
І.С.Дмитрів, В.А.Кулик, О.М.Рудакевич та ін. -Тернопіль: ТІНГ, 1992. —
44 с.

Ніконенко В.М. Політологія (курс лекцій). -Тернопіль, 1992. — 256 с.

Основы политологии / Под ред. А.Боднара. — К., 1991. — 144 с.

Похожие записи