Реферат на тему:

Сучасні ідейно-політичні течії

У політичному житті суспільства надзвичайно важливе місце належить
різним ідейно-політичним течіям не тільки як певному способу тлумачення
політичної реальності, а і як способу політичних дій, що спрямовані на
збереження або, навпаки, на зміну існуючої політичної реальності. Отже,
ідейно-політичні течії в суспільному житті поєднують одночасно теорію і
практику, роздуми і дії, раціональні моделі мислення та емоційні
настрої, які сприяють формуванню в людини належної орієнтації у
політичних процесах.

1. ЛІБЕРАЛІЗМ ТА НЕОЛІБЕРАЛІЗМ ЯК ПОЛІТИЧНІ ТЕЧІЇ

Поява лібералізму як політичної течії органічно зв’язана з розвитком
капіталістичних відносин у Європі XVII—XVIII ст. Термін «лібералізм»
почали активно вживати в першій половині ХІХ ст., тоді ж виникли перші
політичні партії лібералів. Але ідеологія лібералізму сягає своїм
корінням у XVII—XVIII ст. У її творення значний внесок зробили такі
видатні мислителі, як Д. Локк, Ш. Монтеск’є, І. Кант та ін.

З допомогою ліберальної ідеології «третій стан» боровся із захисниками
феодальних порядків. Клас промисловців та торговців, що народжувався,
мав велику потребу в економічній свободі, у представницьких установах,
які не залежали б від свавілля монархів. Буржуазія намагалася захистити
свої доходи від надмірно високих податків та прямих конфіскацій.
Ідеологія лібералізму була спрямована на створення необхідних
соціально-політичних передумов для інтенсивного розвитку капіталізму.

Починаючи з XVIII ст. лібералізм остаточно посів місце провідної форми
буржуазного способу мислення. Ліберали обґрунтовували буржуазні права й
свободи, передовсім свободу особи, промислової конкуренції,
недоторканності приватної власності. Лібералізм — це індивідуалістська
система поглядів, перевага в ній віддається потребам і правам окремої
людини. Але індивідуалізм цей не є абсолютним. Маючи свободу волі,
людина, як уважали ліберали, може спрямувати свої дії і здібності як на
добрі справи, так і на погані. А тому виникає необхідність у створенні
правового державного порядку, призначенням якого має бути гармонізація
відносин громадян. Соціально-політичні відносини складаються із
волевиявлення окремих осіб і можуть бути виправдані лише тоді, коли вони
захищають суб’єктивні права особистості.

У ХІХ ст. розвиток соціально-політичної концепції лібералізму був
пов’язаний з іменами французького мислителя Б. Констана та англійців
І. Бентама і Д. Мілля. Б. Констан набув широкої популярності як захисник
свободи в усіх сферах суспільного життя. Він обстоював ідею
пріоритетності особистості стосовно будь-якої соціальної групи і
суспільства в цілому. Свобода конкуренції в економіці, свобода у
викладанні, гласність і свобода друку — ось далеко не повний перелік
вимог до організації суспільного життя, що були висунуті Констаном.

Хоча ліберали і вказували на наявність у капіталістичному суспільстві
експлуатації, злиднів та інших соціальних негараздів, вони при цьому не
були прихильниками радикальних змін у соціальному житті. Запобігти
соціальній революції з допомогою своєчасних реформ — така одна з
головних тез учення Дж. Мілля. Особливо наполягав Мілль на розширенні
можливостей для трудящих набути освіту, оскільки вбачав основну причину
соціальних конфліктів у недостатньому освітньому рівні народних мас.

Як і всі представники лібералізму, Мілль багато писав про свободу думки
і дій індивіда, його незалежність від уряду, бо вважав це «привілеєм і
природним станом людини». Мілль звертав увагу на те, що в сучасному йому
суспільстві свобода часто стає лише формальністю, а водночас, слідом за
Бентамом, він виправдовував обмеження свободи урядом, якщо вона
призводить до небажаних наслідків.

Проте, обговорюючи проблеми свободи, ліберали ХІХ ст., як і просвітителі
XVIII ст., мали на увазі свободу абстрактного «громадянина», а не тих
людей, котрі реально жили в буржуазному суспільстві. Під правами і
свободами «людини взагалі» вони фактично розуміли права і свободи
буржуа. Усі представники лібералізму засуджували революцію як спосіб
суспільних перетворень. Основний шлях розвитку суспільства, на їхню
думку, — це соціальна еволюція, поступове реформування різних сторін
суспільного життя.

Протягом усього ХІХ ст. ліберали виступали за такий суспільний устрій,
за якого регулювання соціальних відносин у суспільстві відбувалося б
стихійно, без втручання держави, за котрою визнавалася лише роль
«нічного сторожа», що охороняє власність громадян і встановлює обсяги
вільної конкуренції між окремими виробниками. Такий підхід цілком
відповідав періоду класичного капіталізму.

Але на початку Хх ст. стало зрозуміло, що суспільство необмеженої
свободи конкуренції та ринку стало заважати як налагоджуванню
гармонійних відносин між людьми, так і розквіту економіки. Зі зміцненням
позицій капіталізму гасло «рівних можливостей для всіх і кожного»
перетворилося на право необмеженої експлуатації людей найманої праці.
Соціальне й майнове розшарування суспільства, загострення суперечностей
у період світової економічної кризи 30-х років поставили під сумнів
основні ідеї «класичного лібералізму», спричинили їх радикальний
перегляд.

Соціальному лібералізму або неолібералізму, що прийшов на зміну
класичному варіанту, були вже притаманні ідеї посилення ролі державних
органів у суспільному житті, створення «держави загального добробуту»
[1]. Така держава мала б запобігати соціальним конфліктам, допомагати
найбільш знедоленим верствам суспільства, активно втручаючись в
економічне життя через податки, бюджет, планування.

У сфері економічної політики прихильники неолібералізму обстоювали
необхідність збереження змішаної економіки, рівноправності різних форм
власності, життєздатність яких мав визначити ринок. Розвиток ринку та
його механізмів передбачалося здійснювати під контролем держави, на яку
покладалася відповідальність за підвищення ефективності економіки, а
також основна відповідальність за вирішення завдань соціальної політики,
здійснення демократичних перетворень у суспільстві.

Основною ідеєю «соціального лібералізму» в політичній сфері була ідея
«плюралістичної демократії», спрямованої на врахування інтересів усіх
верств суспільства, їх участь у політичному житті, здійснення таких
принципів, як поділ влади, прийняття рішень у всіх представницьких
органах на підставі демократичних норм, в обстановці відкритості.

Прихильники «соціального лібералізму» розуміли його і як утілення
справжньої справедливості в соціальній сфері, досягнення рівних для всіх
прав без будь-яких обмежень.

Отже, захищаючи свободу підприємництва та економічної діяльності,
парламентський устрій, політичну свободу особистості, гласність,
лібералізм сприяв формуванню загальнолюдських цінностей, котрі багато в
чому визначають обличчя сучасної цивілізації.

2. Консерватизм та неоконсерватизм

як доктрини захисту традицій та одвічних цінностей

Політична філософія консерватизму бере свій початок від європейських
мислителів кінця XVIII — початку ХІХ ст. — англійця Е. Берка, француза
Ж. де Местра, німця Ф. фон Савіньї.

Консерватизм виник як реакція на Велику французьку революцію, котра
розглядалася його представниками як причина суспільного хаосу й
руйнування. «Класичний консерватизм» спочатку виражав інтереси
дворянства. Поступово він став перетворюватися на зброю буржуазії,
особливо тих її верств, котрі не бажали радикальних соціально-політичних
перетворень.

Ще за часів «класичного консерватизму» його прихильники виступали проти
ідей технократії, неподільного панування ринку, що під такими гаслами
буржуазія почала боротьбу з феодалізмом. Вони відкидали можливість
установлення рівності людей, домагалися формування суспільства на
засадах ієрархії, збереження станових привілеїв, спадкової влади.
Консерватори закликали до відновлення монархії та відродження
традиційних цінностей феодально-аристократичного устрою: «гармонії» і
«порядку» середньовіччя, селянських громад, сім’ї, школи, церкви, тобто
всього того, що, на їхній погляд, об’єднувало суспільство, забезпечувало
його єдність та наступність у розвитку.

Найбільш цікавим є вчення консерватизму про природу суспільства й
суспільного життя. Консерватори-традиціоналісти не сприйняли основної
ідеї Просвітництва про потребу розглядати суспільство тільки з позицій
розуму й природного права. На їхній погляд, суспільство не є результатом
взаємодії людей, а держава виникла не через угоду між ними, як
стверджували прихильники теорії суспільного договору. Суспільство — це
складне органічне ціле. Усі частини його так взаємозв’язані, що зміна
однієї з них порушує рівновагу всього суспільного цілого [2]. У
соціально-політичній сфері не можна діяти за раніше наміченим планом або
виходячи з якоїсь соціальної теорії. Треба спиратися тільки на досвід.
Суспільство само поступово вдосконалюватиметься за внутрішніми законами,
що сягають своїм корінням у глибоке минуле. Вирішальне значення в житті,
стверджували консерватори, мають звички, смаки, традиції людей. Ось чому
основним критерієм суспільного розвитку вони вважали зміну звичаїв і
характеру народу.

Таким чином, консерватизм не заперечував ідею суспільного прогресу, але
тлумачив його як зміну, що не порушувала «принципів гуманності й
моральності» та не спричиняла анархії. Розвиток суспільства мав бути
безпечним як для окремої людини, так і для всього суспільного організму.
Оскільки натура й характер народу, його традиції розкриваються протягом
тривалого часу, соціально-політичні структури суспільства також
формуватимуться протягом багатьох віків. Важливого значення для
поліпшення суспільства консерватори надавали моральному вдосконаленню
людини.

Складність соціально-політичного устрою, органічність і цілісність
суспільного життя повинні спонукувати політичних діячів до надзвичайної
обачливості й обережності. Будь-які передчасні зміни, а тим більше
революційний злам традиційних порядків, неминуче призводять до
негативних наслідків: дезорганізації та застою в соціально-політичному
механізмі, краху моральних устоїв. Ось чому розвиток суспільства не
повинен виходити за межі традицій, що створені попередніми поколіннями.
Еволюція соціально-політичного життя відбувається через поступове
пристосування старого до нових обставин.

На соціально-політичні погляди консерваторів справили значний вплив ідеї
мислителів середньовіччя — Августина і Фоми Аквінського. Це знайшло
вираз у визнанні втручання бога у хід людської історії: природні права і
свободи людей мають своєю основою божественну волю, а політичний устрій
може вважатися справедливим тільки тоді, коли він охороняє й гарантує ці
права й свободи.

Основою економічної могутності держави та її природного розвитку
консерватори вважали приватну власність. Жодна людина не може бути
позбавленою права й можливості купувати й накопичувати власність.
Характерним для системи поглядів консерватизму було також положення про
невтручання держави у відносини власності, що склалися в суспільстві,
переконання в неможливості досягнення соціальної рівності і в тому, що
існування суворого розмежування між класами й верствами потрібне для
соціальної стабільності. Консерватори стверджували пріоритет соціального
над індивідуальним, доводячи, що вихідним пунктом роздумів про природу
людини, суспільства й держави має бути громадянське суспільство в
цілому, а не окремий індивід. Головне, чого не сприймали і не сприймають
консерватори в лібералізмі, — це чітко вираженої в останньому
напрямленності на соціальне реформаторство, надто «ліберального»
ставлення до законності та порядку, «вседозволеності» у галузі
суспільної моралі, терпимості до відхилень від релігійних канонів.

З середини 70-х років ХХ століття несподівано для багатьох політиків,
учених (та й значної частини широкої громадськості) став набирати силу
так званий новий консерватизм. Спочатку це виявлялося у швидкому
зростанні популярності «нових правих» (інтелектуалів-економістів,
філософів, соціологів, політологів) у «поправінні» багатьох ліберальних
і навіть ліворадикальних учених. Нобелівським лауреатом з економіки у
1976 році став архітектор монетаристського, антикейнсіанського напрямку
в політекономії М. Фрідмен; уже в похилому віці отримує Нобелівську
премію (1974 р.) і переживає злет популярності австрійський філософ і
економіст Ф. фон Хайек. На неоконсервативні позиції переходять такі
видатні американські соціологи, як Д. Белл та С. Ліпсет. широкої
популярності набуває і ряд нових імен — І. Крістол та Мойніхен у США,
Г. К. Кальтенбруннер у ФРН, А. Бенуа у Франції та багато інших.

Зміцнення позицій неоконсерватизму в науці та ідеології відбувається
одночасно з посиленням відповідних ідей та настроїв у політичному житті.
Особливо яскраво це виявилося в США та Великобританії, де Р. Рейган і
М. Тетчер, що виступали з позицій нового, жорсткого консерватизму,
досить швидко завоювали лідируючі позиції у своїх партіях, а потім і
перемогли на виборах. Уже сама тільки тривалість їх перебування при
владі (8 років і 11,5 років) свідчить про силу нової течії та потенціал,
котрий вона мала з самого початку. Про це говорять і поняття
«рейганоміка» та «тетчеризм», що міцно увійшли в політичний словник 80-х
років і стали загальновизнаними символами сучасного консерватизму.

У 80-х роках сталися серйозні зміни в політичному житті країн Заходу:
зміцнили свої позиції консерватори в США та Великобританії, були усунені
від політичного керівництва соціалісти й ліберали у Франції, Італії та
ФРН. Ідеї консерватизму та відповідні підходи до вирішення
соціально-економічних проблем стали домінуючими в багатьох впливових
політичних партіях західних країн: Консервативній партії Великобританії,
Республіканській партії США, Ліберально-демократичній партії Японії,
Християнсько-демократичному та Християнсько-соціальному союзі у ФРН
(ХДС/ХСС), Італійській християнсько-демократичній партії та кількох
інших. Лібералізм поступився місцем консерватизму в усіх сферах життя.

Посиленню впливу консерватизму в країнах Європи та Америки сприяло
багато факторів.

Насамперед треба враховувати, що неоліберальна доктрина «суспільства
добробуту» покладала в основу його розвитку швидкий прогрес техніки. Але
прискорення НТП спричинило загострення екологічної обстановки, значно
погіршило середовище життя людини. Відтак посилилося невдоволення
політикою лібералів, помітно зріс вплив консерваторів, які обіцяли
гармонізувати відносини людини з довкіллям.

Сприятливим для консерваторів став і факт посилення в західних країнах
бюрократизму, котрий породжувався державою і гальмував розвиток
економіки. Неоконсерватори виступили за усунення держави від управління
економікою та соціально-політичною сферою, за повернення свободи ринку й
конкуренції. Дотримуючись цього курсу, М. Тетчер у роки свого правління
(1979—1990) послідовно здійснювала децентралізацію і приватизацію
державного сектору економіки, розширення приватного підприємництва. У
результаті проведення такої політики було досягнуто значних успіхів у
розвитку економіки країни, підвищено життєвий рівень більшості
англійських трудящих. Частка власників акцій великих підприємств
збільшилася у Великобританії за 10 років з 7 до 24%. Зросла роль дрібних
фірм і підприємств, що на них у кінці 80-х років було зайнято до 1/4
всієї робочої сили. На 70% збільшилася кількість осіб, які мали власне
діло, але не користувалися найманою працею. Усе це свідчило про досить
глибокі й масштабні зміни у сфері виробничих відносин та відносин
власності. Вони привели до послаблення відчуження як власника, так і
робітника від засобів виробництва, від процесу та результатів праці.

Водночас у Великобританії сталися значні зміни й у сфері політичних
відносин. Помітно скоротилася кількість державних органів, кількість
державних службовців зменшилася на 167 тис. (23%), деякі з державних та
муніципальних служб були передані на контрактній основі приватним
власникам [3].

Проте нині консерватори в різних країнах намагаються зміцнити і владні
функції держави з метою відновлення довіри народів до влади, що була
підірвана політикою неолібералів. Але зміцнення владних функцій має на
меті відмову від ідеї рівності всіх соціальних верств суспільства,
збереження в державі принципу ієрархічності. Консерватори визнають
досконалою тільки таку структуру політичного управління, куди
допускаються лише представники елітарних верств суспільства. Від участі
в управлінні усуваються представники «простих» людей, особливо
робітничого класу, через його нібито схильність до насильства.

Ясна річ, деякі соціально-політичні погляди консерваторів не зовсім
«вписуються» в сучасні наукові уявлення про природу та закони розвитку
суспільного життя. Проте їхній цілісний погляд на суспільство, намагання
виявити його внутрішні взаємозв’язки не залишилися непоміченими
суспільною думкою. Сучасну людину приваблює висока оцінка консерваторами
ролі сім’ї та школи як факторів стабілізації суспільства. Такі «продукти
розуму», як ядерна й хімічна зброя, сталінський та полпотівський
«соціалізм», спонукають нині прислухатись до критики консерваторами
просвітительської абсолютизації розуму в соціально-політичній сфері.
Актуальним залишається питання і про ставлення до минулого. Відомо, що
відмова від цінностей, що були створені попередніми поколіннями,
нехтування традиціями народу дуже дорого коштували нашому суспільству.

Більшість виборців західних країн сьогодні підтримують консерваторів.
Але це не означає відмови від благ, котрі їм дала політика «держави
добробуту»: безплатної освіти, доступного медичного обслуговування,
пенсійного забезпечення тощо. Віддаючи сьогодні свої симпатії
консерваторам, вони виступають не за демонтаж «держави добробуту», а за
її дальше вдосконалення.

А тому політика неоконсерваторів все більше наближається до політики
неолібералів.

3. Соціалістичні політичні концепції

Марксистська соціально-політична думка. Учення К. Маркса (1818—1883) і
Ф. Енгельса (1820—1895) виникло в кінці 40-х років ХІХ ст. в Європі. Це
був період революцій, національних війн, бурхливого промислового
розвитку та загострення класової боротьби.

Основна ідея соціально-політичних поглядів Маркса та Енгельса полягала в
тому, що в результаті внутрішнього розвитку капіталізму будуть
зруйновані вузькі рамки класових та національних відносин, створяться
умови для розкріпачення людини. Свобода та всебічний розвиток людини, з
погляду засновників марксизму, можливі тільки в асоціації та через
асоціацію. Але просування до звільнення людини здійснюється через
класову боротьбу і революцію, знищення одного класу іншим, через
установлення влади робітничого класу, котра остаточно усуне поділ
суспільства на соціальні класи і приведе до однорідного, соціально
справедливого суспільства.

Проблема визволення людини, формування цілісної, гармонійної, всебічно
розвиненої людини — головна ідея Маркса та Енгельса. Уже в своїх ранніх
працях Маркс писав про необхідність установлення принципово нового
суспільного устрою, який би зробив вихідним моментом розвитку саме
людину. Енгельс також у своїх перших творах виступав як послідовний
прихильник гуманізму.

У творах періоду формування марксизму, особливо в «Маніфесті
Комуністичної партії», Маркс та Енгельс формулюють розуміння історичного
процесу як суспільно-політичної діяльності народних мас, обґрунтовують
необхідність заміни капіталізму та переходу до комуністичного
суспільства. Тут же дається аналіз шляхів розвитку робітничого класу,
його ролі в історії, робиться висновок про необхідність пролетарської
революції для соціалістичних перетворень суспільства. У «Маніфесті»
сформульовано одне з центральних положень соціально-політичної теорії
марксизму — ідея диктатури пролетаріату, намічено контури майбутнього
суспільства [4].

Після революційних подій у Європі 1848—1851 рр. увага Маркса та Енгельса
до соціально-політичної проблематики ще більше посилюється. Виходячи з
досвіду буржуазних революцій, а також Паризької Комуни 1871 р., вони
розробляють своє вчення про революцію і державу, про роль ідей, мас та
особистості в історії. Принципове значення для розуміння
соціально-політичної концепції марксизму має праця Маркса «Критика
Готської програми» (1875), в центрі якої — питання про диктатуру
пролетаріату як перехідний період від капіталізму до соціалізму та про
дві фази комуністичного суспільства — соціалізм і комунізм [5].

У другій половині ХІХ ст. марксизм набув значного поширення в багатьох
країнах світу, де розгорнувся робітничий рух. Починаючи з 50-х років
ідеї марксизму стали популяризувати і в Росії. Ґрунт для їхнього
сприйняття вже був підготовлений революційними демократами та
народниками.

Особливу роль у поширенні й розвитку марксистської соціально-політичної
теорії в кінці ХІХ — на початку ХХ ст. відіграв В. І. Ленін (1870—1924).
Розробляючи свої організаційно-тактичні ідеї, Ленін використав як досвід
європейської соціал-демократії, так і традиції російського визвольного
руху: традиції Чернишевського, народників. На перетині історії
соціалізму та російської історії виник своєрідний російський варіант
марксизму, що відбивав особливості історичного розвитку країни.

З теоретичних положень, що характеризували внесок Леніна в
соціально-політичну теорію марксизму, необхідно назвати вчення про роль
революційної теорії в робітничому русі, про гегемонію пролетаріату в
демократичній революції і про революційно-демократичну диктатуру
пролетаріату та селянства як перехідну форму влади в період між
буржуазно-демократичною і соціалістичною революціями, розкриття
революційних можливостей селянства в боротьбі проти капіталізму. Ленін
зробив також висновок про можливість перемоги соціалістичної революції
спочатку в кількох або навіть в одній країні. Предметом особливого
інтересу Леніна було вчення про державу, котрому він присвятив
спеціальну працю «Держава і революція» [6]. У післяжовтневих працях він
багато уваги приділяв визначенню шляхів будівництва соціалізму в
колишньому СРСР.

Марксизм справив могутній вплив на долю людської цивілізації в ХХ ст.
Але не всі ідеї соціально-політичної концепції марксизму витримали
перевірку часом. Історичний розвиток людства привів до таких змін та
епохальних зрушень, котрих ця теорія не передбачала. Сталися серйозні
зміни в складі суспільних сил, що виборюють соціальний прогрес, у
способах здійснення соціальних перетворень. Перестали бути актуальними
ідеї конфронтації, революції, збройної боротьби.

Нині по-іншому виглядає і сам процес суспільного розвитку. Змінюються
уявлення про владу та її носіїв, державу і роль насилля, диктатуру і
демократію, уявлення, які раніше складалися під впливом психології
протистояння і боротьби. Вони мають бути переглянуті з позицій сучасного
етапу світового розвитку, загальнолюдських інтересів.

По-новому необхідно оцінити й ленінську теоретичну спадщину. Ленінізм
сформувався в період різкого загострення кризи всієї системи капіталізму
і пожвавлення через це революційного руху. Таку ситуацію В. І. Ленін та
його однодумці сприйняли як канун соціалістичної революції, щодо успіху
якої в них не було жодних сумнівів. Незрілість матеріальних передумов
для такої революції, низький рівень масової політичної культури Ленін
намагався компенсувати активною діяльністю пролетарської партії, котра,
на його думку, могла внести в робітничий рух передову соціалістичну
свідомість. Зростаюча конфронтація між класами, посилення збройної
боротьби породили водночас ідею про неминучість і доцільність
використання насилля для здійснення соціалістичних перетворень. Згодом
поняття революційного насилля і його носія — диктатури пролетаріату —
були абсолютизовані. А це, у свою чергу, призвело до впровадження
однобічного класово-партійного підходу до всіх явищ дійсності, особливо
до науки і культури, нетерпимості до релігії та інакомислення. Відбулася
канонізація ленінської теоретичної спадщини та створення культу особи
Й. В. Сталіна з його численними злочинами проти свого народу та народів
світу [7].

Суспільна практика показала, що історично обмеженими виявилися положення
марксизму про насилля як бабу-сповитуху історії, про
всесвітньо-історичну місію пролетаріату та його диктатуру, про зникнення
товарно-грошових відносин за соціалізму. Проте і нині залишаються
актуальними діалектичний метод аналізу суспільних явищ, ідеї соціальної
справедливості і солідарності, положення про те, що вільний розвиток
кожного є умовою вільного розвитку всіх та багато іншого.

Соціал-демократичні концепції соціалізму. Понад сто років
соціал-демократія існує як суспільне явище. міжнародна організація
соціал-демократії — Соціалістичний інтернаціонал об’єднує 68 партій усіх
континентів, що налічують у своїх рядах понад 17 млн осіб. Найбільший
вплив соціал-демократичні партії мають у Західній Європі, а також
Латинській Америці, багатьох країнах Азії, Близького сходу. Поза сферою
їхнього впливу залишилися лише ісламські країни.

Практична діяльність соціал-демократичних партій розгортається на основі
соціально-політичної теорії «демократичного соціалізму». У «Декларації
принципів Соціалістичного Інтернаціоналу», що були схвалені XХI
конгресом Соцінтерну (1999 р.), знайшли відображення нові підходи
соціал-демократії до сучасного світу. Велика увага приділяється
вирішенню глобальних проблем: забезпеченню миру й міжнародної безпеки,
поліпшенню відносин між Заходом та Сходом, ліквідації колоніалізму й
расизму, створенню нового міжнародного економічного порядку, збереженню
навколишнього середовища. У Декларації поставлено питання про «нову
культуру політичного діалогу», котре набуває особливого значення для
забезпечення миру на Землі. Автори цієї концепції виходять з того, що
тільки в результаті розвитку міжнародного співробітництва, створення
сприятливих зовнішньополітичних умов можливе успішне здійснення
концепції «демократичного соціалізму», утілення в життя тих принципів
економічної, політичної та соціальної демократії, які сформульовано в
Декларації Соцінтерну.

Серед них особливого значення надають здійсненню спрямованого
(регулюючого) розвитку економічної демократії з урахуванням специфіки
тієї чи іншої країни, бо, як показала практика, економічна демократія не
може розвиватися за «єдиною, або фіксованою моделлю»; у кожній із країн
вона має свої особливості. Для вирішення цього завдання велике значення
має «демократичний і соціальний контроль» над розвитком економіки, роль
якого зростатиме в процесі її інтернаціоналізації. У такому контролі
разом з державними органами повинні брати участь і суспільно-політичні
організації. На них покладається відповідальність за забезпечення
захисту соціальних та суспільних інтересів, участі трудящих у прийнятті
рішень на рівні підприємств і робочих місць, а також участі профспілок у
розробці та реалізації економічної політики в масштабах країни.

Політична демократія охарактеризована як така, що має надкласовий
характер. Вона зумовлює здійснення політичних прав і свобод (свободи
слова, думки, освіти, організації та релігії), включає також свободу
вибору між різними політичними альтернативами; можливість зміни уряду
мирними засобами на основі народного волевиявлення, створення судової
системи, що базується на верховенстві закону, перед яким є рівними всі
громадяни, усі верстви суспільства.

Розвиток соціальної демократії означає наявність соціальних прав у
трудового народу, підвищення його матеріального та культурного рівня. З
цією метою розроблено ефективні заходи, які мають пом’якшувати наслідки
кризових явищ у економіці і сприяти зменшенню безробіття, підвищенню
рівня зайнятості населення. Передбачається стимулювання торгівлі між
різними країнами, стримування інфляції і створення робочих місць,
формування системи підготовки нових робочих кадрів та перепідготовки
старих. Зі здійсненням цих заходів, як і з розвитком економічної та
політичної демократії, пов’язується впровадження в життя основних
принципів «демократичного соціалізму» — свободи, справедливості,
солідарності.

Розробка теорії «демократичного соціалізму» в документах Соцінтерну та
практичні заходи соціал-демократії для її втілення в життя в країнах
Заходу є важливим внеском у розвиток суспільного прогресу. На особливу
увагу заслуговують:

пошук способів підвищення ефективності економіки, піднесення
продуктивних сил на новий, більш високий рівень розвитку;

e

L

N

????????%??&??????????%?форми здійснення в країнах, де при владі
перебувають соціалістичні і соціал-демократичні партії, радикальних
соціально-економічних заходів, спрямованих на задоволення життєвих
потреб широких верств трудящих;

вивчення досвіду поступового здійснення соціальних перетворень, пошуки
компромісів із суспільно-політичними силами, партіями та рухами, що
дотримуються альтернативних позицій.

Прикладом ефективної реалізації ідей «демократичного соціалізму» може
бути «шведський експеримент». Його успіх пов’язують із діяльністю
Соціал-демократичної робітничої партії Швеції (СДРПШ). Суспільство, що
побудоване в цій країні, на думку відомого вченого, члена СДРПШ
К. Еклунда, «є ні соціалістичним, ні капіталістичним». Його змішана
економіка «ближче стоїть до капіталізму, ніж до соціалізму, причому до
капіталізму з людським обличчям» [8]. Першочерговим завданням шведської
соціальної системи є обмеження приватного прибутку. Воно досягається з
допомогою добре продуманої системи податків. Це дає змогу
соціал-демократії значно поліпшувати становище в соціальній сфері,
особливо в медицині та освіті, забезпечувати людям рівні «стартові»
можливості, що не залежать від походження й умов життя. Успіху
«шведського експерименту» сприяла політика нейтралітету, яку послідовно
проводить уряд, стабільність політичної обстановки і, безумовно, тривале
правління соціал-демократії.

Соціал-демократичні партії, які виникли в Україні та в інших країнах
СНД, дотримуються орієнтації на класичну соціал-демократію.

Ліворадикальні концепції соціалізму. Ці концепції виражають інтереси
певних верств робітничого класу, інтелігенції, особливо молоді. Останнім
часом вони теж зазнали суттєвих змін. Лівий радикалізм, який донедавна
був підґрунтям цих концепцій, усе більше пориває з екстремізмом,
ультралівацькою фразеологією, крайньою еклектичністю. У цих доктринах
починає виявлятися тверезіший підхід до актуальних проблем сучасності,
висуваються прогресивні ідеї. Лівий радикалізм — це не однорідне явище,
у ньому виділяються три течії: анархізм, троцькізм та екологічний
соціалізм. Кожна з цих течій по-своєму трактує соціалізм.

Анархізм. Він виник майже два століття тому. Для нього характерні два
провідні напрямки: анархо-індивідуалізм і анархо-комунізм. Основні ідеї
анархо-індивідуалізму були сформульовані в ХІХ ст. французьким філософом
П. Ж. Прудоном [9]. Ці ідеї зводилися до того, що нове суспільство має
базуватися на пріоритеті особистості, на егоїзмі. Оскільки держава й
особистість несумісні, анархо-індивідуалізм виступав проти держави,
проти будь-якої централізованої влади. Майбутнє суспільство уявлялося
анархо-індивідуалістам як суспільство обміну послугами, між дрібними
власниками, в якому немає антагонізму класів та насильства, досягнуто
«взаємної угоди». Це вчення, яке Прудон назвав «теорією взаємності»,
розцінювалося марксизмом як одна з форм дрібнобуржуазного утопізму,
оскільки в новому суспільстві робітничий клас повинен укласти з
буржуазією «взаємну угоду».

Теоретиками анархо-комунізму були М. А. Бакунін та П. А. Кропоткін.
головна мета їхнього вчення — звільнення людини від насильства.
Здійснення її вони пов’язували з відмиранням держави, побудовою
бездержавного соціалізму, за якого народ буде позбавлений примусу з боку
будь-якої влади — політичної, економічної, духовної. Ідею К. Маркса про
диктатуру пролетаріату Бакунін піддав серйозній і небезпідставній
критиці. Нездійсненність марксової ідеї він пояснював тим, що весь
робітничий клас одночасно бути диктатором не зможе. Диктатура поступово
зосередиться в руках керуючої меншості, котра буде відстоювати не
народні, а власні інтереси, захищати своє привілейоване становище [10].
Відтак неминуче станеться переродження пролетарської держави, зміцниться
економічний фундамент держави «червоної бюрократії», сформується
політична система, котру Бакунін назвав «авторитарним комунізмом» або
«державним соціалізмом». Логічність його роздумів та правомірність
висновків були підтверджені практикою казарменого варіанта
централістсько-державного соціалізму в колишньому СРСР.

Замість «державного соціалізму» з його централізованим управлінням
«зверху донизу» Бакунін пропонував побудувати соціалістичне суспільство,
в якому буде здійснено принцип самоврядування народу, створено
федеративну вільну організацію «знизу вгору» робітничих асоціацій, груп,
селянських громад, земств, областей та народів. Створюється
соціалістичне анархічне суспільство через соціальну революцію, яка
здійснюється одночасно в усіх країнах світу.

Анархо-комуністичну теорію П. А. Кропоткін розробив на підставі широких
узагальнень у галузі природничих та суспільних наук. Він виходив з того,
що людство зможе організуватися у вільне самоврядування, асоціації та
союзи згідно з природними законами. На засаді договору, що добровільно
укладається між асоціаціями, буде створено федерацію, у котрій Кропоткін
убачав «комуністичну форму співжиття». У цій федерації людину буде
врятовано від державного насильства. Людина стане вільною. Приватну
власність, яка породжує соціальну несправедливість, буде замінено
суспільною. Здійснюватиметься принцип: «Від кожного за його силами,
кожному за його здібностями». Відбудеться зближення промислової та
сільськогосподарської, розумової та фізичної праці. Таким має бути
суспільство «вільного комунізму» [11].

Повернувшись у Росію у 1917 р., Кропоткін вітав Жовтневу революцію. Він
дав високу оцінку Радам, котрі розглядав як народні («низові»)
асоціації, що самоуправляються і здатні втілити ідеали «вільного
комунізму». Але скоро він змушений був переглянути своє ставлення до
Рад, бо участь мас у їх діяльності все більше підмінялася диктатурою
партії більшовиків. На це Кропоткін неодноразово вказував Леніну,
нагадуючи, що терористи часів Великої французької революції фактично
поклали цю революцію в домовину.

Теорія анархізму мала певний вплив і на міжнародний робітничий рух. На
початку ХХ ст. сформувалася течія анархо-синдикалізму, котра особливо
поширилася в Італії, Франції та Іспанії. В СРСР анархо-синдикалізм набув
певного розвитку в пожовтневий період. Анархо-синдикалісти стверджували,
що не політичні партії, а профспілки (синдикати) є ударною силою в
боротьбі проти капіталізму. У соціалістичному суспільстві профспілки
нібито замінять державу, організуючи обмін між вільними виробниками.
Конфедерація профспілок через мережу профспілкових організацій буде
спрямовувати розвиток суспільства.

Відродження анархістських течій у колишньому СРСР сталося наприкінці
80-х років. Нині вони наявні як в Україні, так і в інших країнах СНД.
Платформою цих течій сьогодні є синтез різних напрямків анархізму:
анархо-індивідуалізму, анархо-комунізму, анархо-синдикалізму, боротьба
проти бюрократичного централізму, відомчого й партійного диктату, за
звільнення особистості та суспільства через широке самоуправління
народних мас. Сучасному анархо-синдикалізму притаманні риси гуманізму,
індивідуальної свободи й соціальної справедливості, котрі несумісні ні з
диктатурою, ні з класово-партійною винятковістю.

Троцькізм. Ця ідейно-політична течія виникла на початку ХХ ст. Основу
ідеології і практики троцькізму становить теорія «перманентної
революції», що заперечує можливість перемоги соціалістичної революції і
соціалізму в одній країні, необхідність створення пролетарської партії,
здатність робітничого класу згуртувати навколо себе непролетарські
верстви і зміцнити союз із селянством.

У 30-ті роки Л. Троцький створив IV Інтернаціонал. Через 30 років ця
міжнародна організація розпалася на численні неотроцькістські
угруповання. Сучасні троцькісти стверджують, що активізація
транснаціональних корпорацій на міжнародній арені створює необхідні
умови для здійснення всесвітньої революції. Вони розглядають посилення
ТНК як один з найважливіших чинників, що підтверджують правомірність
висновку Л. Троцького про можливість перемоги соціалізму лише в
міжнародному масштабі.

У вирішенні завдань соціалістичного будівництва неотроцькісти виходять
із ідей «класичного троцькізму». Особливо великого значення вони надають
висновку Л. Троцького про те, що «самими декретами» впровадити соціалізм
неможливо. Для досягнення цієї мети необхідно пройти «тривалу епоху
переходу», котра вимірюватиметься багатьма роками, можливо, навіть
десятиліттями [12]. Це положення Троцького наближається до твердження
Маркса і Леніна про перехідний період, його сутність та необхідність.
Але відмінність троцькістської концепції соціалізму від марксистської
полягає передовсім у тому, що Троцький уважав можливою побудову
соціалізму тільки за високого рівня розвитку продуктивних сил, наявності
значного промислово-технічного потенціалу [13]. Не менш важливою
відмінністю є заперечення можливості створення соціалізму в одній,
окремо взятій країні, яке базується на троцькістській концепції про
всесвітній характер соціалістичної революції.

Нові реалії сучасного світу змусили неотроцькістів переглянути стратегію
й тактику. Лівий екстремізм, що був притаманний троцькізму в 60—70
роках, поступився місцем новим формам і методам боротьби. Екстремістські
методи практично пішли в минуле, зараз уся увага зосереджена на
ідеологічній роботі серед мас.

У наші дні неотроцькісти стали виявляти тверезіший підхід до питань
війни й миру. Вони відмовилися від колишньої антигуманної,
екстремістської тези, що для знищення капіталізму необхідна «превентивна
ядерна війна», стали на шлях участі в масовому антивоєнному русі, стали
виявляти щиру турботу про долю людства. Така позиція пояснюється і
намаганнями неотроцькістів розширити свою соціальну базу, утвердитися
серед інших лівих сил, налагоджувати з ними контакти й діалог.

Зростаюча взаємодія з лівими силами сприяє виходу троцькістських
угруповань з політичної ізоляції, в якій вони перебували десятиліттями,
що, у свою чергу, модифікувало багато суттєвих рис троцькізму,
наблизивши його до спільних позицій лівих сил.

Екологічний соціалізм. це досить впливова соціально-політична течія, що
сформувалася на Заході на початку 80-х років. Конкретно-історичною
основою його виникнення стали негативні наслідки НТР, глобальні проблеми
сучасної екології. Загроза ядерної катастрофи, екологічна криза, голод
мільйонів людей у країнах, що розвиваються, енергетична криза, масове
безробіття породили протести широкої громадськості, сприяли розвиткові
масових демократичних рухів, спрямованих на вирішення глобальних проблем
екології.

Екологічний рух розвивався в тісному зв’язку з іншими демократичними
рухами, особливо з антивоєнним. Соціальну базу екологічного руху
становлять молодь, так званий середній клас, інтелігенція, робітники.
Його масовість привела до створення в багатьох країнах партій «зелених»,
котрі розгорнули боротьбу за забезпечення екологічної безпеки. Спільно з
ними за розв’язання цього завдання виступають і інші політичні партії.

У зв’язку з тим, що рух за екологічну безпеку набрав міжнародного
характеру, у грудні 1988 р. на сесії ООН було висунуто пропозицію про
створення міжнародного органу для координації екологічного руху в межах
планети [14]. Першу таку координаційну раду створено в Західній Європі.
До неї увійшли представники семи партій «зелених» західноєвропейських
країн. «Зелені» були першими, хто об’єднав екологію з масовою
свідомістю, розгорнув боротьбу за визнання пріоритету загальнолюдських
інтересів, особливо проблем виживання. «Зелені» піддали критиці
дотеперішнє розуміння прогресу, як тріумфального, нічим не обмеженого
розвитку науки і техніки. Вони підкреслювали, що на практиці такий
розвиток призводить до марнування природних ресурсів, що не
відновлюються, забруднення навколишнього середовища, накопичення засобів
масового знищення. У зв’язку з тим, що проблема виживання гостро стоїть
перед усім людством, до самого поняття «прогрес» необхідно підходити з
нових позицій, що передбачають обов’язкове вирішення екологічних
проблем, захист інтересів усього суспільства й окремої особи.

Як альтернативу капіталізму і соціалізму лідери міжнародного
екологічного руху та партії «зелених» у Німеччині Т. Еберман і
Р. Трамперт висунули свою модель суспільства, розробили концепцію
«екологічного соціалізму». Цю концепцію викладено в їхній колективній
праці «Майбутнє зелених. Реалістична концепція для радикальної партії».
Основні її положення такі. Капіталізм і соціалізм є лише двома
різновидами «індустріалізму», а саме він — головна причина екологічних
та інших глобальних проблем, оскільки розвиток виробництва за умов
науково-технічної революції призводить до деградації суспільства,
загострення екологічної кризи. Альтернативою «індустріалізму»
проголошується «екологічний соціалізм», коли припиняється зростання
економіки, скорочується зайве виробництво й зайве споживання, змінюється
спосіб життя та мислення людей [15].

Автори цієї концепції не відмовляються від науково-технічного прогресу
взагалі. Вони виступають лише проти тих моделей економічного розвитку,
які ставлять під загрозу екологічне майбутнє планети. Заслуговує на
схвалення їхня вимога, щоб будь-які наукові відкриття і технічні
нововведення, перш ніж бути реалізованими, проходили експертизу на
соціальну доцільність та екологічну безпеку. Вони вірять, що людство
колись само відмовиться від надмірного розвитку виробництва товарів, від
споживацької психології.

Важливе місце в концепції «екосоціалізму» посідає людина й спосіб її
життя, проблеми духовного й морального розвитку особистості.
Передбачається зробити особистість незалежною від державних органів
через істотне обмеження влади останніх і поступове перетворення їх в
органи самоврядування, тобто перейти до безпосередніх, позадержавних
зв’язків між колективами людей, що добровільно формуються.

Широке коло проблем, яких торкається концепція «екосоціалізму»,
безумовно, сприятиме зростанню популярності цієї концепції в різних
соціальних верствах трудящих, розвитку масового екологічного руху.

4. Правий та лівий екстремізм:

сучасна ідеологія і політика

Екстремізм — це схильність у політиці та ідеології до крайніх поглядів і
дій [16]. як свідчить суспільна практика, екстремізм можуть породжувати
різноманітні чинники: соціально-економічні кризи, різке спадання
життєвого рівня основної маси населення, тоталітарний та авторитарний
характер існуючих режимів, жорстоке придушення владою опозиції,
переслідування інакомислячих, національний гніт тощо.

Слід зазначити, що в політичному плані екстремізм намагається підірвати
дійовість суспільних структур та інститутів, що функціонують, за
допомогою силових методів. З цією метою екстремісти організовують
заворушення, провокують страйки, вдаються до терористичних актів.
Представники цієї політичної течії виступають проти будь-яких
компромісів, переговорів та угод, що пов’язані зі взаємними поступками.

Щодо ідеологічних засад екстремізму, то тут треба назвати такі його
риси, як цілковите заперечення будь-якої іншої думки, намагання
ствердити свою систему політичних, ідеологічних та релігійних поглядів
будь-якою ціною, вимога до своїх прихильників беззаперечно підкорятися
будь-яким наказам та інструкціям. Звернення екстремістів не до розуму, а
до почуттів створює особливий тип людини, схильної до самозбудження,
утрати контролю над своєю поведінкою, готовності на будь-що, навіть на
самогубство, з наказу керівників. Ось чому екстремізм невіддільний від
ідеології тоталітаризму, культу вождів, котрі проголошуються носіями
вищої мудрості, ідеї яких маси мусять сприймати на віру та неухильно
виконувати.

У політичній теорії екстремізм традиційно поділяється на «лівий» та
«правий». Як свідчить політична практика, ліві екстремісти у своїх
поглядах звертаються, як правило, до ідей марксизму-ленінізму та інших
лівих течій (анархізм, лівий радикалізм), проголошуючи себе найбільш
послідовними борцями «за справу пролетаріату», «трудящих мас» і т. п.
Представники лівого екстремізму таврують капіталізм за соціальну
нерівність, пригнічення особистості, експлуатацію, а соціалістичне
суспільство піддають критиці за бюрократизацію, за зраду принципів
класової боротьби і т. п. (наприклад, діяльність «Фракції Червоної
армії» в Німеччині, «Червоних бригад» в Італії, «Сантендаро луміносо» в
Перу, полпотівців у Камбоджі тощо). Хоч деякі «ліві» екстремістські
організації подекуди й заборонено, більшість їх діє легально і навіть
має своїх представників у парламентах та місцевих органах влади.

На противагу «лівим», «праві» екстремісти викривають вади буржуазного
суспільства з украй консервативних позицій, тавруючи його за «занепад»
моралі, наркоманію, егоїзм, споживацькі настрої, засилля «масової
культури», брак «порядку» тощо. Найбільш послідовним
правоекстремістським політичним рухом є фашизм, що виник в обстановці
революційних процесів, які охопили країни Західної Європи після Першої
світової війни і перемоги революції в Росії [17]. Фашизм уперше виник в
Італії та Німеччині, а вже пізніше аналогічні рухи склалися в багатьох
інших країнах світу. Які б національні особливості не були притаманні
фашизму в різних країнах, сутність його скрізь була та сама: він виражав
інтереси найбільш реакційних кіл капіталістичного суспільства, які
надавали цьому рухові фінансову й політичну підтримку в його боротьбі
проти революційних виступів трудящих мас, за зміцнення панування
капіталістичного ладу в його найреакційніших варіантах, за розв’язування
війни за переділ світу.

Як свідчить історія, фашизм прийшов до влади в Італії, Німеччині та в
інших країнах за активної участі і фінансової допомоги монополістичного
капіталу. Водночас фашизм широко використовував витончену демагогію, яку
він доповнював «антикапіталістичними» і псевдосоціалістичними гаслами.
Така демагогія дала змогу фашистам залучити на свій бік широкі верстви
населення і, спираючись на них, прийти до влади.

З погляду ідеології, фашизм — це войовничий антидемократизм, расизм і
шовінізм, що доведені до істерії, звеличення тоталітарної держави.
Характерною рисою ідеології фашизму було «вчення» про арійську вищу расу
й концепція нації як вищої й вічної реальності, яка базується на
спільності крові. Фашисти всі нації ділили на вищі й нижчі, уважаючи, що
вищі нації повинні панувати над нижчими й нещадно подавляти будь-які
спроби їхнього опору.

Уся економічна і соціальна система фашизму базувалася на пануванні
монополістичного капіталу під жорстким контролем держави. Фашизм
виступав за інтеграцію всіх верств населення в расове або корпоративне
суспільство, в якому трудящим належала роль «виробничого капіталу». Під
час панування фашистів було заборонено страйки, а створені ними
«профспілки» стали засобом контролю над робітниками.

У сфері політики фашисти знищили всі демократичні інститути та створили
терористичні режими. У суспільному житті відбулася повна мілітаризація
всіх його сфер з тотальним контролем над суспільством, який здійснювався
не тільки з допомогою державних органів, а й за активної участі
партійних воєнізованих організацій (загони «скуадре» в Італії, штурмові
й есесівські частини в Німеччині тощо). Тотальне насильство стало нормою
повсякденного життя, а під час Другої світової війни воно втілилося в
гітлерівських таборах смерті, геноциді й у злочинах проти людства, які
мали масовий характер.

Ніхто інший, як фашизм, сприяв підготовці й розв’язуванню Другої
світової війни, що в ній світ утратив не менше ніж 60 млн людей. У цій
війні фашизм зазнав нищівної воєнної й морально-політичної поразки, його
злочини було засуджено міжнародним Нюрнберзьким трибуналом. Проте вже
невдовзі після закінчення війни фашизм знову почав своє відродження як
так званий неофашизм. Цей політичний рух тісно зв’язаний з фашизмом
генетично, бо він обстоює ті самі ідеологічні й політичні погляди,
сповідує культ насильства і намагається вирішити такі ж завдання такими
самими методами. І після війни, і нині дії неофашистських груп та рухів
періодично спричиняли загострення політичної ситуації в різних країнах,
були і є джерелом політичних криз та політичного напруження в
суспільстві.

Масовою базою правого та лівого екстремізму, як раніше, так і нині, є
дрібнобуржуазні й маргинальні верстви, а також частина інтелігенції,
окремі групи військових, частина студентства, націоналістичні й
релігійні рухи, які конфліктують із владою.

Екстремізм виявляється в різних формах: екстремізм політичний,
націоналістичний, релігійний, екологічний. Політичному екстремізму
властиве прагнення до політичних дій, які беруть за мету знищення
існуючих державних структур і встановлення диктатури тоталітарного
характеру «лівого» або «правого» спрямування. Націоналістичний
екстремізм пропагує ідеї захисту інтересів «своєї нації», її прав, її
культури й мови, категорично заперечуючи необхідність таких самих прав
для інших національних та етнічних груп. На практиці націоналістичний
екстремізм призводить до сепаратизму з його політикою руйнування
багатонаціональних та створення моноетнічних держав. Такий екстремізм,
як свідчать події в колишній Югославії, на Кавказі, на Близькому Сході
та в багатьох інших країнах, неминуче призводить до загострення
міжнаціональних відносин і стає джерелом ворожнечі та конфліктів між
народами.

Значного поширення набув нині релігійний екстремізм, що виявляється в
нетерпимості до представників інших конфесій (наприклад, протистояння
католиків та протестантів у Ольстері, православних, католиків та
мусульман у колишній Югославії, вияви мусульманського фундаменталізму
тощо) або в жорстокому протиборстві в межах однієї конфесії. Часто
релігійний екстремізм використовується в політичних цілях у боротьбі
релігійних організацій проти світської держави або для утвердження влади
представників однієї з конфесій.

Новим різновидом екстремізму нині є екологічний екстремізм, що виник
унаслідок різкого загострення екологічних проблем, погіршання якості
навколишнього середовища як в окремих регіонах, так і в глобальному
масштабі. Крім партій та суспільно-політичних рухів «зелених», які
ведуть цивілізовану боротьбу за здійснення ефективної природоохоронної
політики, у сьогоднішньому світі виникли й діють групи й рухи, що
взагалі виступають проти науково-технічного прогресу. Ці нові рухи часто
вдаються до екстремістських акцій, створюючи загрозу суспільному
порядку.

Екстремізм і основна форма його вияву — тероризм, у тому числі й
міжнародний, набули нині значного поширення на території багатьох країн
світу [18]. Деструктивні сили правого та лівого ґатунку й
націоналістичного характеру, використовуючи помилки та прорахунки в
процесі демократизації суспільства, виступають проти існуючих державних
інститутів, суспільно-політичного устрою, нормальних міжнаціональних
відносин, роздмухують конфлікти, провокують зіткнення на політичному,
національному та релігійному ґрунті, ультимативно висувають вимоги, які
взагалі не можна виконати. «Правий» та «лівий» екстремізм у будь-яких
формах, як свідчить політична практика, несуть горе й страждання
народам, роблять їх заручниками вузькогрупових інтересів певних
політичних сил.

5. Політико-релігійні концепції

суспільного розвитку

Клерикалізм як політичний напрямок склався в ХІХ ст. Його ідеї
поширилися у всьому світі, справивши серйозний вплив на
суспільно-політичне життя. У багатьох країнах поряд з релігійними
організаціями було створено конфесійні політичні партії, профспілки,
жіночі та молодіжні об’єднання. Вони зміцнили позиції клерикалізму.

Релігійних переконань і нині дотримується більша частина людства. Серед
конфесій (віросповідань) найбільш впливовим є католицтво [19], що його
визнають майже 600 млн осіб з усіх континентів. Понад половина з них — у
країнах Латинської Америки і США. Католиками є населення семи
західноєвропейських країн: Італії, Іспанії, Франції, Португалії,
Австрії, Бельгії та Ірландії. Католики становлять значну частину
населення і в східноєвропейських країнах: Угорщині, Чехії, Словаччині та
Польщі, багатьох країнах Азії та Африки.

Ідейно-політичним центром католицизму є Ватикан. Його соціальну доктрину
було проголошено в енцикліці папи Льва ХІІІ «Про нові речі», що була
опублікована в 1891 р. Згідно з цією доктриною ідеальна модель
соціального устрою має створюватися на засаді християнської демократії,
яка передбачає співробітництво між класами і народами, ліквідацію
суперечностей між працею та капіталом. У 1991 р., через 100 років після
виходу попередньої енцикліки, папа Іоанн Павло ІІ випустив нову,
ювілейну енцикліку «Сотий рік», в якій проголосив дальший розвиток
соціальної доктрини Ватикану, сформулювавши права й свободи людини та
обґрунтувавши необхідність участі католицької церкви в захисті цих прав,
зміцненні й поглибленні християнської демократії.

З нових позицій розглядає енцикліка і ставлення церкви до
загальнолюдських проблем, визнаючи необхідність зміцнення солідарності
між усіма народами, між віруючими та атеїстами в ім’я збереження миру на
Землі. У зв’язку з цим засуджуються війни, використання зброї масового
знищення тощо.

Оновлення соціальної доктрини Ватикану виявилося також і в розширеному
тлумаченні принципу свободи совісті, надання католицькій церкві права
розвивати контакти з іншими релігіями та віросповіданнями. Відтак, хоч
католицька церква і продовжує визнавати істинним (правомірним) лише своє
релігійне вчення, вона встановила дійове співробітництво з іншими
християнськими віросповіданнями й релігіями.

До світових релігій, які справляють серйозний вплив на політичні процеси
й суспільне життя, належить іслам [20]. Його послідовники — понад
мільярд мусульман — проживають у 52 країнах Азії та Африки і проголосили
іслам основою своєї державності. Ці країни дотримуються різної
політичної орієнтації, у них склалися й різні структури влади:
абсолютистсько-теократичні режими (Саудівська Аравія та інші),
конституційні монархії (Йорданія, Марокко, Малайзія та інші), республіки
(Іран, Пакистан, Лівія та інші).

У 70-х роках, особливо після перемоги національно-визвольної «ісламської
революції» в Ірані, у країнах мусульманського Сходу помітно зріс вплив
ісламу: масовими стали релігійні свята, посилилося відвідування святих
місць, активну діяльність розгорнули партії та рухи, що виступають за
повернення до «ісламських цінностей» у політиці, економіці та культурі.

Духовні й політичні лідери широко використовують іслам для впливу на
віруючих. «Оновлений» ісламський соціальний порядок пропагується як
«третій» шлях розвитку. За цим порядком передбачається надати державі
роль стримуючої сили, міцного бар’єра на шляху проникнення західного й
східного впливу, ідей та культур, з якими мусульманські народи
пов’язують усі свої негаразди, зростання злиденності й безправ’я.

Як свідчить суспільна практика, будь-яка ідейно-політична течія
намагається справити якнайсильніший вплив на людей з метою залучення
максимальної кількості прихильників. Через це різні політичні течії
неминуче змагаються між собою, сподіваючись виштовхнути одна одну на
узбіччя суспільного життя. Але взаємовідносини різних ідейно-політичних
течій неможливо звести лише до боротьби. Між ними відбувається ніби
постійна дискусія з приводу суспільних проблем, що в ній вони взаємно
впливають одна на одну і взаємозбагачуються. Тому взаємне збагачення
різних ідейно-політичних течій можна розглядати передовсім як взаємодію,
що включає в себе різні елементи і процеси.

Література

Див.: политология. Энциклопедический словарь. — М., 1993. — с. 269.

Див.: Кремень В., Ткаченко В. Україна: шлях до себе. Проблеми суспільної
трансформації. — К., 1998. — С. 325—333.

Там само. — С. 325—333.

Гравитц М., Пенто Р. Методы социальных наук. — М., 1972. — с. 190.

Цит. за: Цыганков П. Политология Роберта Даля // Социально-политические
науки. — 1990. — №10. — с. 88.

Див.: Санистебан Л. С. Основы политической науки. — М., 1992. — с. 7.

Див.: Демидов А. И., Федосеев А. А. Основы политологии. — М., 1995. — с.
6.

Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. — Т. 25. — Ч. 1. — с. 257.

Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. — Т. 9. — с. 72.

Див.: Політологія: історія та методологія / За заг. ред. Ф. М. Кирилюка.
— К.: Здоров’я, 2000. — С. 20.

Див. Політологія: історія та методологія / За заг. ред. І. С. Юзюбка,
К. М. Левківського. — К.: Вища шк., 1998. — С. 18.

Див.: Политология: Энциклопедический словарь.— М., 1993. —

с. 256.

Freund Y. L’Essense du politique. — Paris, 1965. — p. 374.

Макиавелли Н. Государь. — М., 1910. — с. 14.

Похожие записи