Контрольна робота

Сучасна політична думка і політичні школи. Розширення сфера
політологічних досліджень (кінець 40-х — друга половина. Обґрунтування
нових парадигм у розвитку політичної науки (80-х рр. XX ст.). Основні
національні школи ( англо-американська , німецька , французька, й
проблемні підходи сучасної західної політології

1.Сучасна політична думка і політичні школи.

1. Формування сучасної політичної науки (кінець XIX кінець40-х рр. XX
ст.).

Розробка та систематизація політичних поглядів у роботах Вільфредо
Парето,

Гаетано Моска, Роберта Міхельса та Макса Вебера .

Народилася й розвивалася політична думка в гущі загальнолюдських знань
щодо форм і функцій політики та влади , політичних інститутів ,
політичної ідеології й культури , політичної стратегії й тактики , інших
політичних явищ і цінностей .

Політична думка сучасного світу ще й досі перебуває під значним
впливом теоретичних розробок видатних учених, що жили на стику XIX—XX
ст., таких як М. Вебер, В. Парето. Г. Моска, Р. Міхельс та інші.

Значний внесок у розвиток політичної думки XX століття зробили
представники теорії еліти. Класикою елітаризму стали концепції В. Парето
(1846—1923), Г. Моски (1858—1941) та Р. Міхельса (1878—1936).
Прихильники цих концепцій виділяють у суспільстві творчу меншість —
еліту, яка здійснює управління, і масу, нездатну до активної і творчої
діяльності.

Вільфредо Парето обґрунтував закон циркуляції є літ. Згідно з цим
законом спочатку владу захоплює та еліта, котра використовує силу як
засіб здобуття й утримання влади (еліта «левів»), а їй на зміну
приходить інша еліта, яка здобуває владу за допомогою переконання
(еліта «лисиць»). Як зазначав В. Парето, у будь-якому суспільстві
реально править певна еліта, тобто добірна частина населення. їй
протистоять усі інші. У суспільстві еліта створюється в економічній,
політичній, духовній та інших сферах життя, а також поділяється на
«правлячу (панівну)» і «неправлячу». На думку вченого, існування
«правлячої еліти» випливає з психологічних рис людей, з їхньої здатності
панувати та нав’язувати свою волю підлеглим класам. Така ситуація
призводить до того, що в суспільстві відбувається постійна боротьба та
зміна різного типу еліт через їх циркуляцію, кругообіг: стара панівна
еліта з часом поступається місцем новій. Слід також зазначити, що нова
еліта висувається з найбільш обдарованих представників низів
суспільства, які гостро відчувають потребу у владі. Минає час, і нова
еліта в процесі боротьби змінюється новішою. Такі цикли піднесення й
занепаду еліт, на думку В. Парето, є закономірністю існування та
розвитку людського суспільства Циркуляція еліт, за В. Парето,
відбувається також по вертикалі зверху вниз і знизу вверх. Вертикальна
циркуляція настає тоді, коли еліти перетворюються у гальмо розвитку і
їх усувають шляхом революції.

Гаетано Моска сформулював концепцію нового політичного класу —
правлячої меншості, яка прагне узаконити і і раціоналізувати своє
панування. Поділ політичної еліта характерний для будь-якого
суспільства, незалежно від політичного режиму. Існує два типи панівної
верхівки: аристократична, або закрита, еліта, яка чинить опір будь-яким
змінам, і демократична, або відкрита, що допускає розширення своїх рядів
за рахунок вихідців із низів. Система еліти закритого і відкритого типів
не завжди збігається із системою диктатури і демократії.

Необхідно підкреслити, що, на думку Г. Моски, поділ суспільства на
панівну меншість і політично залежну більшість (масу) також є неодмінною
умовою існування цивілізації. У процесі розвитку суспільства постійно
змінюються склад, структура «правлячого класу» без зміни його функцій.
Здійснення влади мен-шості над більшістю стає можливим за рахунок ліпшої
організації меншості. Водночас правління меншості, на думку Г. Моски,
може бути як автократичним, так і ліберальним .

Ще один представник теорії еліт Роберт Міхельс також стверджував, що
суспільство не може існувати без панівного «політичного класу». З цією
метою дослідник обґрунтував свій «залізний закон олігархічних тенденцій»
Згідно з цим законом правляча меншість існує у будь-якій організації
і має владу над більшістю . Правляча меншість намагається зберегти владу
і посилити свої позиції . Цей процес незворотний і характерний як для
авторитарних , так і для демократичних партій .Демократичний розвиток
суспільства може відбуватися успішно лише за створення відповідної
організації. А цей процес неможливий без виділення в суспільстві еліти —
активної меншості, якій маса має довіряти, оскільки прямий контроль
широких верств населення над великою організацією є об’єктивно
неможливим. За таких умов, на думку Р. Міхельса, демократія неминуче
трансформується в олігархію.

Німецький соціолог та політолог Макс Вебер (1864—1920) здобув широке
визнання в західних країнах як розробник теорії державної бюрократії .
Політику М. Вебер розглядав як участь у здійсненні влади або прагнення
впливати на її розподіл усередині держави і між державами. Держава, за
М. Вебером, є спільністю людей, яка в межах певної території
користується монополією на законне фізичне насильство.

Аналізуючи таке суспільне явище, як «державна бюрократія», Вебер дійшов
висновку, що бюрократія — це раціональна форма колективної діяльності
людей, а капіталізм — це «концентрований вираз раціональності». У
сучасному суспільстві, підкреслював М. Вебер, бюрократична система
державної організації за своєю надійністю й дисципліною перевершує
будь-яку іншу суспільну систему. Якщо в державі функціонує розвинений
бюрократичний механізм, зазначав він, то такий механізм має вигляд
машини як порівняти з немеханічними видами виробництва. Саме в цьому
німецький дослідник убачав переваги бюрократичної системи державної
організації і її можливість у відповідний спосіб планувати й визначати
функціональну ефективність діяльності людей у суспільстві.

Велику увагу М. Вебер приділяв проблемам влади. Намагаючись
типологізувати це суспільно-політичне явище, Вебер дійшов висновку, що в
історії розвитку суспільства існувало три типи влади: традиційна,
харизматична та раціональна. Традиційна влада характеризується вірою
підлеглих у те, що влада в суспільстві є законною, оскільки вона
існувала завжди. Цьому типу влади властиві традиційні норми, на які
постійно посилається правитель, організовуючи свою діяльність. Однак
правитель, який зневажає й порушує існуючі в суспільстві традиції, може
позбутися і своєї влади.

Другий тип — харизматичний тип влади (харизма — винятковий дар,
особливий талант, що притаманний людині). Цей тип влади базується на
вірі в те, що правитель має якісь надзвичайні, навіть «магічні»
здібності. Народні маси вірять у те, що харизматичний правитель
покликаний виконувати якусь особливу суспільну місію, що потребує
цілковитої відданості підлеглих. Такий тип влади випливає з особистих
якостей правителя, а не базується на праві. Харизматичний тип влади
притаманний, на думку М. Вебера, лідерам і вождям революцій, досвідченим
далекоглядним політичним діячам, релігійним керівникам.

2. Розширення сфера політологічних досліджень (кінець 40-х — друга
половина

70-х рр. XX ст.). Нові теорії демократії (І Шумпетер , Р.Даль ,
К,Макферсона , Дж. Вольф , Б. Барбер ) .

Найважливішим концептуальним наслідком утвердження біхевіористської
методології у політичних дослідженнях став розпиток нової парадигми
демократичної теорії — процесуальної (або конкурентної) теорії
демократії.

Контури такої посткласичної інтерпретації можна побачити вже у А. де
Токвіля, М. Вебера, Р. Міхсльса, А. Бентлі, але вперше цю теорію
найчіткіше сформулював австрійський економіст Йозеф Шумпетер (1883—1950)
у праці «Капіталізм, соціалізм і демократія» (1946). Автор здійснює
програмну модифікацію вихідної класичної доктрини демократії, міняючи
місцями її найважливіші елементи. Оскільки у сучасному суспільстві
навряд чи можливою є участь громадян як у законодавстві, так і в
політичному процесі в цілому, то на перший план у змістовному
трактуванні демократії виходить проблема способу визначення осіб,
які реалізовуватимуть політичні рішення. За Шумпетером, демократія є
перш за все певним способом « інституалізації політичних рішень », коли
«індивіди сягають влади для прийняття рішень засобами конкурентної
боротьби за голоси народу ». Ліберальні принципи ринкових відносин
Шумпетер переносить у сферу політичного: кожен політик пропонує на
продаж свій «товар», а виборець вільний зробити свій вибір як споживач.
Демократію Й. Шумпетер зводить до методу, а точніше, вона стає побічним
продуктом конкуренції в оновленні лідерів.

Завдяки австрійському економістові у демократичній теорії вперше
посідають свої законні місця:

1) групові та особисті конфлікти різних інтересів, яких ці суб’єкти
домагаються ;

2) феномен політичного лідерства; їх тепер починають трактувати як
найважливіші складники руху демократичного процесу.

Шумпетерова лінія міркувань заклала підвалини пост-класичної
демократичної парадигми, за якої демократія є не способом керівництва
(більшості чи ще когось), а перш за все способом визначення, хто буде
керувати— у найзагальніших рисах — та з якою метою.

Можна виділити дві основні версії інтерпретації «процесуальної»
парадигми демократичної теорії — плюралістичну та елітаристську.
Прихильники першої версії розглядають демократію як політичний механізм,
що регулює взаємодії між конфліктуючими інтересами через
«демонополізацію» законного доступу до «прийняття рішень», У межах
другого підходу демократію визначають як політичний процес, який
забезпечує реалізацію демократичних принципів добору і функціонування
політичної еліти.

Теоретик Шумпетер пропонує класичне визнання того , що можна назвати
теорією конкуренції в демократії . « Демократичним методом , — говорить
він , — є такий узвичаєний порядок для прийняття політичних рішень , за
якого особистості одержують владу для прийняття цих рішень шляхом
конкурентної боротьби за голоси людей » . Підхід Шумпетера привабливий
, але він не може у цілому визначити демократію , бо по суті обмежений
початковою частиною загального процесу демократії – виборами . Він не
відповідає на питання , яким чином можна проснутися від « увідної
демократії » до « демократії результату » . Вихідна теза Шумпетера
про демократію як систему конкурентної боротьби за позиції влади одержує
в першому і в другому випадках різне прочитання.

Сучасний американський політолог Роберт Даль, наприклад, розробив
теорію плюралістичної еліти. Сучасну політичну владу він розуміє як
правління лідерів кількох елітарних груп, що досягли стабільного
порозуміння між собою. Даль назвав цю ситуацію «поліархією». Суть її
полягає в такому. За всієї демократичності політичних інститутів
західних суспільств обов’язково існують еліти та їх влада. Роль
політичної системи полягає в тому, щоб кожній еліті дати альтернативу І
можливість змагатися між собою, тоді як центральна влада має протистояти
їм і врівноважувати їх. Крім того, відповідні ; інститути та механізми
мусять захищати суспільство від тяжких І Наслідків боротьби між елітами.
Існування та розвиток еліт — загальна тенденція. Але еліти необхідно
тримати під контролем, мати «простір» для свободи змагання, для
рівності. Проте реальна ситуація, звичайно, досить далека від ідеалу.

Поліархія поліпшує й доповнює принцип демократії, управління більшості
через удосконалення системи народного представництва, більших гарантій
прав меншості, використання електорального та інших засобів для
управління представниками більшості, усунення різних видів політичної
нерівності.

Роберт Даль зробив певні висновки щодо концепції плюралізму еліт
(тобто поліархії):, а само:

керують не маси;

керує не еліта, оскільки жодній із елітарних груп невдалося
монополізувати владу в усіх сферах життя суспільства;

3) керують суспільством диференційовані і спеціалізовані елітні групи,
які одночасно є суперниками і спільниками і на чолі яких стоять
більш-менш підприємливі лідери.

На думку Р. Даля, поліархічна модель управління властива для всього
американського суспільства і певною мірою для всієї світової
цивілізації.

У 60-х роках біхевіоризм був підданий критиці і частково відкинутий
самими американськими політологами . Ця критика зводилася до таких
моментів:

біхевіоризм — це надмірна цифроманія , за якою можна упустити важливі
проблеми, що не піддається прямому вимірюванню;

біхевіоризм — це фрагментарний підхід до аналізу фактів, що заважає
глобальному підходові до політичних проблем;

біхевіоризм — псевдополітизм, оскільки він , спираючись тільки на факти,
не може критикувати суспільний порядок, то тим самим буде підсвідомо
відстоювати йог збереження.

3. Обґрунтування нових парадигм у розвитку політичної науки (80-х рр. XX
ст.)

Нові концепції та теоретичні моделі політичної влади. концепції
постіндустріального суспільства, інформаційного суспільства та елітної
демократії у працях У. Кларка , А. Белла , З. Бзежинського , Г.
Моргентау .

70—90-ті роки ХХ ст. – на цьому етапі виникають «концепції
інформаційного суспільства » , серед ідеологів стоїть Д. Белл , які
фіксують трансфармації в економічній системі , структурі формальної та
неформальної влади , інформаційній сфері . Вони розглядають
інформаційне суспільство як особливу стадію історичного та соціально
–економічного розвитку людства .

Одним із найвпливовіших представників американської політичної науки
був також Ганс Моргентау (1904—1980) — провідний теоретик США із
зовнішньополітичних питань.

Підкреслюючи, що національні інтереси є головним рушієм зовнішньої
політики будь-якої держави, Моргентау , ясна річ, особливу перевагу
віддавав американським національним інтересам. На його думку, необхідно
було вживати всіх можливих заходів для забезпечення політичного
лідерства США в Європі та балансу сил у Європі та в Азії.

Обґрунтовуючи концепцію національних інтересів, Г. Моргентау великого
значення надавав торгівлі. Політика , на думку американського
вченого , ніколи не зможе бути ефективною, якщо Її не підкріплено
економічною, військовою та політичною силою. Ось чому досягнення
могутності й сили , згідно з Моргентау, є головним завданням і
визначальною рисою держави .

Проте треба віддати належне американському вченому: він надзвичайно
реалістично підходив до осмислення місця силового чинника в ядерну
епоху. Дослідник постійно підкреслював небезпеку того, що мислення
людей, їхні соціальні, політичні та ідеологічні інститути залишилися на
рівні доядерної епохи. Від так загальний висновок, який робить Г.
Морген тау , звучить надзвичайно переконливо: «Будь-яка спроба,
незалежно від її винахідливості та далекоглядності, що спрямована на
встановлення жорсткого зв’язку ядерної могутності з цілями та методами
державної політики, може звести її нанівець надзвичайною руйнівною силою
ядерної зброї» . З цього випливає й побажання Моргентау ядерним
державам: замість пристосовувати ядерну Могутність до цілей та методів
державної політики, необхідно ці цілі й методи пристосовувати до
потенційних можливостей ядерної могутності .

Збігнев Бжезінський разом із Карлом Фрідріхом відносить до тоталітарних
режимів фашистські й комуністичні, акцентуючи па таких головних рисах:

домінуючій ролі ідеології, яку продукувала правляча партія;

використанні терору і обмеженні доступу до об’єктивної інформації для
забезпечення монополії влади;

централізованій системі управління економікою.

Прихильники теорії модернізації вважають, що тенденцією розвитку
політичних систем є перехід від традиційного до сучасного типу
суспільства . Вони виділяють критерії , що дають змогу визначити
ступінь політичного модернізму.

Серед сучасних концепцій політичної модернізації виділяється
концепція трансформації посткомуністичних суспільств у сучасні
демократичні суспільства. її сформулював 3. Бжезінський. Він вважає, що
цей процес тривалий, складний і передбачає три фази :

перша фаза (1—5 років) розпочинається після падіння комуністичної
системи та передбачає політичну трансформацію вищих ешелонів влади і
початкову стабілізацію економіки (лібералізацію цін і припинення
дотацій , безсистемну приватизацію, стабілізацію грошової одиниці);

? ?Т?Т??

?

¦

?

°

1/4

8 : T ? 1/4 ?

yyyygd’ ?

o

h!kT@?

h!kT@?

&

P

&

&

&

&

&

ньої приватизації, демонополізацією, появою нового класу власників);

третя фаза (5—15 років) передбачає закріплення демократичних процесів
(створення стабільних демократичних партій, встановлення демократичної
політичної культури) і стабілізацію економічного зростання (здійснення
великої приватизації, формування культури підприємництва.

3. Бжезінський також; намагається привернути увагу до уроків, що
випливають з реального процесу посткомуністичних трансформацій на
сучасному етапі .

Перший урок, на його думку, полягає в тому, що колишні комуністичні
країни, а також країни Заходу мали завищені сподівання щодо швидких
перетворень .

Другий урок — у тому, що не всі колишні комуністичні країни
перебувають на одній і тій самій фазі розвитку і не всі проходять
відповідні стадії в однаковому темпі . Швидкість переходу залежить від
тих реформістських кроків, які було зроблено у рамках попереднього ладу
(«переддозрівальний період»).

Третій урок підтверджує пріоритетність політичної реформи як основи
ефективних економічних реформ.

Із четвертого уроку випливає необхідність швидких і всебічних
перетворень — шокової терапії, коли для цього є необхідні суб’єктивні і
об’єктивні умови.

П’ятий урок полягає в тому, що не слід ігнорувати стратегії
перетворень, які передбачають повільне просування і тривале державне
регулювання суспільних процесів.

4. Основні національні школи ( англо-американська , німецька ,
французька, й проблемні підходи сучасної західної політології.

Основу сучасної західної політології становить американська політична
наука. Однак у повоєнний час у Європі поступово склались і розвиваються
національні школи політології з притаманними їм особливостями і
специфікою .

В Англії на базі американських досліджень було поступово створено власну
теоретико-методологічну основу політичної науки . Тут передусім слід
назвати праці Р. Джоунса про структурно-функціональний аналіз політики,
Д. Нетла про теорію політичної мобілізації, Р, Роуза, М. ДевІса, В.
Льюїса і X. Вай-смана про теорію політичних систем, І. Девіса про
політичні зміни. На цій основі в 50—80-х рр. проведено чимало досліджень
проблем держави, державного суверенітету й демократії (Е. Беркер, І./
Берлін, Б. Крік, Г. Іонеску, Г. Ласкі, К. Поппер,

У. Різ, Д. Філд, М. Оукшот), політичних партій (Г. Пеллінг, Р. Маккензі,
Д. Хеніг, Д. Робертс, Д. Ліс, Р. Кімбер, Д. Робертсон, Д. Вілсон), груп
тиску (Д. Стюарт, Е. Поттер, С. Файнер, Д. Муді), впливу на політичний
процес робітничого руху (Д. Голдторн, А. Сілвер), політичної ідеології
(М. Фогарті, К. Коутс), політичної поведінки, політичної культури й
політичної активності різних класів і соціальних груп, громадської
думки, голосування на виборах, каналів і засобів масової інформації,
політичного лідерства та еліт (Д. Батлер, А. Кру, І. Бадж, Д. Бламлер,
Б. Беррі, М. Харрісон, У. Гаттсман, Б. Джексон). Видаються постійні
серії політологічних праць «Дослідження з порівняльної політики»,
«Політичні реальності». Для шкіл і коледжів розроблено спеціальні
програми й підручники з політичної соціології, конституційного права і
державного управління.

У Франції найпоширенішим напрямом політології можна вважати вивчення
поведінки виборців (Ф. Бон, Ж. Шарло, Ф. Гегель, Ж. Ранже, Ж. Жаффр, А.
Ласло), певною мірою — дослідження політичних партій (М. Дюверже, Ж.
Шарло). Набагато менше уваги французькі дослідники приділяють проблемам
порівняльної політології, політичних комунікацій, політичного лідерства.
Тут широко досліджується громадська думка, але майже немає досліджень
політичної культури. Досить сильні позиції у Франції займають проблеми
традиційної політичної науки — конституційне право і дослідження
державних інститутів.

В Німеччині З 70-х рр. інтенсивно розвиваються політологічні дослідження
. Тут можна вирізнити три основні напрями: нормативістську політологію,
що ґрунтується на філософському аналізі моральних норм політичної
діяльності; позитивістсько-біхейвіористську емпіричну соціологію;
«практично-критичну науку» про соціально-політичну владу (франкфуртську
школу). Проблематика досліджень охоплює політичний лад, політичні
партії, громадські організації, емпіричний аналіз політичної поведінки й
виборів, компаративістську політологію, політичну філософію та історію
політичних ідей. З-поміж німецьких політологів можна назвати Т. Адорно,
К. Баймер, Р. Дарендорфа, Ф. Ноймана, О. Флехтгайма, В. Гешгіса, Г.
Майєра, О. Штаммера, Г. Шнайдера, Е. Кріпендорфа, Е. Гіппеля, К. Лудса.

Серед чільних проблем сучасної західної політології важливе місце
посідає проблема визначення предмета політології. Здебільшого концепції
науки про політику містять уявлення про управління як соціальну функцію
політичної діяльності, поняття про владу, її вплив як засіб вирішення
конкретних проблем суспільства ухваленням відповідних політичних рішень.
Але різко відрізняються визначення того, які цілі та які важелі впливу
влади можуть бути охарактеризовані як політичні. Деякі автори вказують
на порядок і контроль як мету політичної діяльності. Більшість
політичних теоретиків пов’язують «політичне» управління з громадським
управлінням і державною владою, дехто каже про «приватну політику» в
університетах, корпораціях, профспілках, церкві, інших об’єднаннях. Ці
«малі групи» експериментально досліджуються як політичні.

У сучасній західній політології дуже поширилось уявлення про політику як
діяльність, спрямовану на контролювання та примирення різних інтересів у
межах держави. Ось одне з таких визначень політолога Б. Кріка: «Політика
може бути просто визначена як діяльність, за допомогою якої різнобічні
інтереси в рамках даної одиниці правління примиряються через надання їм
частки влади в пропорціях до їх важливості для добробуту і виживання
всієї спільності». Таке широке визначення політики, звісна річ,
спричиняє й широке розуміння науки політології, яка об’єднує в собі
політичну філософію й політичну теорію, охоплює теорію держави і права,
теорію міжнародних відносин, політичну соціологію, теорію представництва
й виборів, соціологію політичних відносин (чимало авторів дві останні
дисципліни не розділяють), а також основні висновки й положення
політичної економії. Деякі автори намагаються ототожнити соціологічні
аспекти політекономії та політичної науки, пояснюючи це тим, що вони
вивчають одне явище — відносини між системами суспільних інтересів, які
створюють діяльність суспільства і самі створюються діяльністю
економічних механізмів. У центр політичної науки ставлять проблему
розгляду суспільних відносин як зіткнення групових інтересів. Деякі
автори через це беззастережно відносять політекономію до політичної
науки.

За усталеною традицією західної політології часто-густо до неї частково
включають дисципліни, що виникають на основі міжгалузевих інтеграційних
наукових процесів, — політичну географію, політичну біологію, політичну
психологію. Особливо слід підкреслити традиційний міцний зв’язок
політичної психології з політичною наукою, оскільки саме психологія
заклала основи вивчення мотивації політичної поведінки, що й дало
поштовх розвиткові поведінкової політології .

Загальних законів розвитку суспільства західна політологія майже не бере
до уваги, бо вона далека від завдань тотальної раціоналізації
суспільства, а також ще й тому, що, як зауважив польський політолог Є.
Вятр, такого знання у нас нема, а з огляду на характер суспільного життя
його, можливо, й не буде.

Другою важливою проблемою сучасної західної політології є проблема
панування демократії та громадської думки. Підвищена увага до останньої
є найкращим свідченням того, що на Заході активізувався процес
демократизації суспільного життя в усіх його виявах і формах. Пильна
увага до проблем громадської думки є в основному наслідком практичних
тенденцій промислового, економічного, управлінського життя країн
капіталу і ринкових відносин. Індустріальний капіталізм вимагає
мобільного та активного типу особистості, інтереси та енергія якої легко
піднімаються й фокусуються на постійних рухливих і соціальних цілях.
Стимульований споживчими потребами, сучасний громадянин мимохідь стає
вельми чутливим до різних нюансів свого оточення. Проте в цілому це,
звісна річ, проблема в основному політична, оскільки стосується способу
здійснення демократії, народовладдя, формування надійного механізму
зворотного зв’язку між урядом і народом та контролю другого над першим,
ролі масової політики в політичному житті.

У будь-якій політичній системі завжди існує центральна безперечна
аксіома, на яку ця система спирається. В демократичній системі такою
аксіомою є суверенітет громадської думки. Уявлення щодо природи
громадської думки до першої світової війни розвивалися в основному на
класичній конституційній теорії, тобто: у зв’язку з проблемою народного
суверенітету. Найбільш загальний і всебічний аналіз суверенітету і
природи громадської думки в рамках традиційної політичної науки зробив
А.-О. Лоуелл у праці «Громадська думка і народний уряд» (1913 р

Після першої світової війни почався етап власне соціологічного
дослідження громадської думки і становлення суспільних інститутів,
пов’язаних із становленням і функціонуванням громадської думки як
політичної сили. Якщо доти громадська думка розглядалася під кутом зору
її суверенності й суспільної цінності, то тепер головна увага
приділялася тому, як вона формується, яка техніка фіксації цієї думки,
як її використати в цілях управління. Головним практичним питанням стало
таке: як саме люди доходять тієї чи іншої думки, позиції та як зробити,
аби вони думали саме так, а не інакше.

Одним із напрямів подальшого розвитку громадської думки став суто
прагматичний пошук засобів впливу на неї тих чи інших соціальних груп у
своїх практичних інтересах. У суспільному житті з’явилася нова сила, з
якою суспільство мало рахуватися, хоч її творці вважали, що вони лише
маніпулюють наявними думками . Емпіричні дослідження громадської думки в
основному з допомогою опитування стали загальноприйнятими з другої
третини XX ст. Сформувалася ціла індустрія наукового, комерційного,
політичного характеру, виникли нові проблеми статистики, достовірності,
методик вивчення громадської думки тощо. Інститут громадської думки став
одним з основних елементів функціонування політичної системи. Разом із
засобами масової комунікації, що формують , відображають громадську
думку, він отримав назву «четверта влада» поряд із законодавчою,
виконавчою і судовою . Іншим напрямом досліджень стало вивчення засобів
масової інформації та їхнього впливу на громадську думку. Специфічною
сферою політології стало дослідження політичної культури, ініціатором
якого виступив американський політолог Г. Алмонд. Зараз воно вже
повністю відійшло від досліджень лише громадської думки, оскільки на
відміну від останніх об’єднує в єдине ціле три аспекти політичної
свідомості — знання, оцінку та емоції.

Третьою важливою проблемою західної політології вважається дослідження
плюралістичного характеру політичного процесу. Засновником політичного
плюралізму вважають американця Дж. Медісона, який вперше заявив про
нього 1787 р. До фундаторів-теоретиків відносять також американського
філософа-прагматика Дж. Дьюї, англійських дослідників Дж.-С. Мілля і Г.
Ласкі, німецьких учених О. фон Гірке і Е. Френкеля.

Основна функція плюралізму — легітимізація різноманітності, спрямована
на утвердження свободи. Плюралізм розуміється як форма вираження свободи
виражати й захищати свої інтереси для всіх соціальних і політичних груп,
що не перебувають поза законом, тобто діють у межах конституції. Проте
політичний плюралізм, у розумінні західної науки , — це не просто
принцип, а й певний механізм здійснення влади в державі . Тому
політичний плюралізм передбачає не просто процес легітимізації
різнорідних інтересів, а й механізм регулювання конфліктів між цими
інтересами, стабілізації соціального організму. В операційно-політичному
плані плюралізм розглядається як можливість доступу до державної влади
всіх заінтересованих груп , незалежно від їхніх соціальної значущості й
сили .

Проблемою політичного плюралізму в різні часи займались А. Бентлі,
представники чиказької школи (Ч. Мерріам, Г. Лас-суелл), школа так
званого плюралістичного індустріалізму (К. Керр, Дж. Данлор, Ф.
Харбісон, Ч. Маерс та ін.), послідовники ідей Дж. Мілля (Р. Иісберг, В.
Паккард) та ін.

Деякі мислителі різко критикують плюралізм — приміром, Г. Маркузе і К.
Вольф визначають його як засіб виправдання відчуження. Проте більшість
— і в сфері політики, і в царині науки, і в сфері масової свідомості —
орієнтується на плюралізм як незмінний фактор демократії та пов’язує
майбутній розвиток політичної системи із становленням досконаліших форм
плюралізму, позбавлених невиправданих диспропорцій і привілеїв .

І , нарешті, четвертою серед найважливіших проблем, якими опікується
західна політологія, є проблема пріоритету прав людини й громадянина як
основа свободи. Через необхідність забезпечення прав людини в рамках
ліберально-демократичного суспільства з моменту його зародження і до
нашого часу постійно виникають два питання. Перше з них — наскільки
соціальний контроль і планування, необхідність яких стала очевидною у XX
ст., можна поєднати з демократією, де існує свобода діяльності й
волевиявлення. Соціалістичний варіант нікого, звісно, не переконав,
оскільки він нищив свободи, не даючи планування, виключно з метою
полегшення процесу управління суспільством тоталітарними методами.
Взагалі не слід перебільшувати внесок у цю сферу соціалістичних держав,
оскільки проблема планування розв’язувалася в капіталістичному
суспільстві задовго до Жовтневого перевороту 1917 р. і на зовсім іншій
основі.

Загальноконцептуальним фундаментом планування стала теорія соціального
контролю. У 1901 р. американський теоретик Е.- А. Росе написав книгу
«Соціальний контроль», у якій довів, що найбільш ефективним для
суспільства, яке розвивається на демократичній основі, є не формальний
контроль (політико-правовий) , а неформальний соціальний контроль, що
здійснюється через засоби соціалізації, громадську думку, неформальну
групову діяльність і примус з допомогою неформальних інститутів. У сфері
економічної діяльності ці думки розвинув економіст Колумбійського
університету Дж.-М. Кларк у праці «Соціальний контроль бізнесу» (1926
р.). Простеживши історію становлення форм соціального контролю від XVIII
ст., Кларк вивів основні причини розвитку соціального контролю як
розширення демократичних інститутів на основі політичного самоврядування
і створення можливостей саморозвитку особи , а також розробив концепцію
економізації соціального примусу за рахунок умілого використання
стимулів і мотивів діяльності. На цій основі виникла школа
демократичного планування та було розроблено кейнсіанську модель
державного регулювання . Вона визначалася не лише економічними
потребами, а й — в основному — характером політичної культури і
політичних інститутів суспільства.

Завдання 3.

Дати відповідь на тестові завдання.

1. Визначите, до якої форми правління належать такі ознаки:

Відповідь — абсолютна монархія .

2 . Конституційна парламентська монархія характеризується :

Відповідь — г)сильним обмеженням монархічної влади в судовій та
виконавчій гілках , фактично повною відсутністю повноважень у
законодавчої ;

3 . Хто з відомих американських вчених запропонував типологію
політичних культур , яка спирається на специфіку різних країн та
регіонів :Відповідь — а)С.Верба та Г.Алмонд;

4 . Яка з перелічених ідеологій апелює до необхідності
ринкової економіки , свободи та обмеження державного регулювання
економіки :

Відповідь — в) класичний лібералізм;

Література .

1 . Бабкіна О.В. , Горбатенко В.П. та ін. — Політологія — підручн.- К :
Видавничий центр «Академія» , 2006 .

2 . Бабкіна О.В. , Горбатенко В.П та ін. – Політологія – посібник – К :
Видавничий центр «Академія» ,1998 .

3 . Брегеда А.Ю. – Основи політології .- навч. посіб. – К : КНЕУ , 2000.

4 . Гелей С., Рутар С. – Політологія – навч. посіб. – К : Знання , 1999
.

5 . Сазонов М.І. – Політологія – Харків : «Фоліо» , 1998 .

6 . Шемшученко Ю.С. , Бабкін В.Д та ін. – Політологічний
енциклопедичний словник – К : «Генеза» ,1997 .

PAGE

PAGE 11

Похожие записи