Курсова робота з політології

Степан Бандера – політичний портрет

Зміст:

Вступ

Розділ І.Дитячі роки Степана Бандери

Розділ ІІ. Юність та студентські роки – формування політичної
свідомості

Розділ ІІІ. Діяльність Степана Бандери в лавах ОУН

Висновок

Перелік використаної літератури

Вступ

Першого січня виповнюється 96 років від дня народження Степана Бандери –
одного з найбільших борців за незалежність України і до цього часу
однієї з найконтраверсійніших постатей в модерній українській історії.
Таких історичних постатей небагато у будь-якого народу. Їх неможливо
викреслити з історії, і кожен, хто намагається витлумачити українцям
життєпис їх власної нації, не може замовчати ні цього імені, ні подій, з
цією історичною особою зв’язаних. Мало хто є байдужим до його імені — бо
живі ще соратники і послідовники, та й ідеї, за які він віддав життя, не
чужі багатьом українцям, народженим після його смерті. Реалії
політичного життя зумовили неоднозначне ставлення до нього й природних
політичних союзників у боротьбі за Українську Державу — але причини
персональних симпатій чи антипатій нам зрозумілі на прикладі
українського сьогодення, коли люди, об’єднані однією програмною метою
ставлять персональний антагонізм вище від цієї мети. Такі люди були і в
середовищі опонентів Бандери, були й в середовищі його прихильників. А
що вже казати про міфи, вигадувані ворогами! Отак і залишається в
свідомості усередненого українця образ Бандери — борця з Москвою усіма
можливими засобами, політичний світогляд якого чи справжні, невигадані
вчинки якого мають мало спільного із створеними міфами.

Невідомий український патріот, що конав у нелюдських муках, мордований
московськими катами – це символ усієї Західної України в пазурах
комуністичної імперії у 1940-50-ті роки. Один з героїв народної
Української Повстанської Армії, яка понад десять років без усякої
допомоги ззовні й тільки тією зброєю, що відбивала у ворогів, билася з
силами обох могутніх тоталітарних монстрів – гітлерівського райху та
ленінсько-сталінського колоніального «союзу». На додаток, загони УПА
боронили населення Холмщини та Лемківщини від розбою польського війська.

Силою політичних обставин склалося так, що в роки, коли на заході
України воїни УПА билися й гинули в нерівній борні за волю свого народу,
більшість цього самого народу під впливом комуністів була байдужа або
ставилася до них як до зрадників.

Деформація національної свідомості переважної частини українського
суспільства у роки національно-визвольної війни не є винятком в історії.
Боротьбу завжди розпочинає і веде меншість з найкращих. Тривожним є
надто повільне прокидання національної свідомості вже у нових умовах.
Воно свідчить про глибоку духовну недугу, спадок імперського травмування
російщенням, котрої українське суспільство ще далеко не позбулося.

Антибандерівські, тобто по суті антиукраїнські стереотипи, насаджені у
свідомість населення України компартійними ідеологами, продовжують діяти
і мають неабиякий вплив і після проголошення незалежної Української
держави, за яку віддали свої життя воїни УПА. Ці отруйні психологічні
стереотипи розколюють суспільство на «західняків» та «східняків», і
відкривають ворота для влади над ним. Шлях подолання цієї недуги –
поширення правди про Українську Повстанську Армію, її героїчну боротьбу
та демократичну ідеологію.

Розділ І.Дитячі роки Степана Бандери

Степан Бандера є дитиною покоління, яке тримало в руках Українську
Державу, але втримати не змогло. Він народився в сім’ї священика —
пароха Старого Угринова на Калущині у Галичині, яка в той час належала
до австро-угорської монархії, разом з двома іншими західноукраїнськими
країнами: Буковиною і Закарпаттям.

Його батько, Андрій Бандера, греко-католицький священик був у той час
парохом в Угринові Старому (до парафії належало ще сусіднє село
Бережниця Шляхетська). Батько походив із Стрия. Він був сином
міщан-рільників Михайла Бандери і Розалії, дівоче прізвище якої було —
Білецька. Його мати, Мирослава Бандера, походила зі старої священичої
родини. Вона була донькою греко-католицького священика з Угринова
Старого — Володимира Ґлодзінського і Катерини з дому Кушлик.

Степан був другою дитиною своїх батьків. Старшою від нього була сестра
Марта. Молодшими: Олександр, сестра Володимира, брат Василь, сестра
Оксана, брат Богдан і наймолодша сестра Мирослава, що померла немовлям.

Дитячі роки Степан прожив в Угринові Старому, в домі своїх батьків і
дідів, виростаючи в атмосфері українського патріотизму та живих
національно-культурних, політичних і суспільних зацікавлень. Вдома була
велика бібліотека, часто з’їжджалися активні учасники українського
національного життя Галичини, наприклад, його вуйки: Павло Ґлодзінський
— один з засновників “Маслосоюзу” і “Сільського Господаря” (українські
господарські установи), Ярослав Весоловський — посол до Віденського
парламенту, скульптор М. Гаврилко й інші. Під час першої світової війни
юний Бандера пережив чотирикратне пересування воєнних фронтів через
рідне село в 1914-15 і 1917 рр., а в 1917 р. важкі двотижневі бої. Через
Угринів переходив австрійсько-російський фронт, і дім священика був
частково знищений гарматними пострілами. Тоді ж, літом 1917 р.,
спостерігалися прояви революції в армії царської Росії, прояви
національно-революційних зрушень і велика різанина між українськими та
московськими військовими частинами.

У жовтні-листопаді 1918 р., як несповна десятирічний хлопець, Степан
пережив хвилюючі події відродження і будови української держави. Його
батько належав до організаторів державного перевороту в Калуському
повіті (з лікарем д-ром Курівцем) і Степан був свідком формування
батьком з селян довколишніх сіл військових відділів, озброєних захованою
в 1917 р. зброєю. Від листопада 1918 р. родинне життя сім’ї Бандери
стояло під знаком подій у будуванні українського державного життя та
війни в обороні самостійності. Батько був послом до парламенту
Західньо-Української Народної Республіки — Української Національної Ради
в Станиславові і брав активну участь у формуванні державного життя в
Калущині. Особливий вплив на кристалізацію національно-політичної
свідомості юного Бандери мали величні святкування і загальне одушевлення
злуки ЗУНР з Українською Народною Республікою в одну державу, в січні
1919 р.

У травні 1919 р. Польща вжила у війні проти української держави армію
ген. Галлера, яка була сформована й озброєна державами Антанти з
призначенням до боротьби з більшовицькою Москвою. Під її перевагою фронт
почав пересуватися на схід. Разом з відступом Української Галицької
Армії подалася на схід ціла родина Бандери, переїхавши до Ягольниці біля
Чорткова, де вони зупинилися. Тут замешкали у дядька (брата матері) о.
Антоновича, який був там парохом. У Ягольниці вони пережили тривожні й
радісні моменти великої битви так званої Чортківської офензиви, що
відкинула польські війська на захід. Але через брак військового
постачання припинилася офензива української армії. Знову мусив початися
відступ, цим разом за річку Збруч. Усі чоловіки з родини Бандери окрім
юного Степана, в тому числі й батько, як військовий капелян у рядах УГА,
перейшли за Збруч в половині липня 1919р. Жінки й діти залишилися в
Ягольниці, де пережили прихід польської окупації. У вересні того ж року
мати Степана, разом із дітьми, повернулася до родинного села — Угринова
Старого.

Батько Степана, Андрій Бандера, перебув усю історію УГА на “Великій
Україні” (тобто на Наддніпрянщині) в роках 1919-1920, боротьбу з
більшовиками й біломосковськими військами. До Галичини він повернувся
літом 1920 р. Спершу укривався перед польськими офіційними органами з
уваги на переслідування українських політичних діячів. Восени того ж
року батько повернувся на попереднє становище пароха в Угринові Старому.

Весною 1922 р. померла мати Степана, Мирослава Бандера, від
туберкульозу горла. Батько був на парафії в Угринові Старому до 1933 р.
Того року перенесли його на парафію до Волі Задеревецької, повіт Долина,
а опісля до села Тростянець, теж у Долинщині (вже після арешту Степана).

Розділ ІІ. Юність та студентські роки – формування політичної свідомості

У вересні, або жовтні 1919 року Степан поїхав до Стрия і тут, після
складення вступного іспиту, вступив до української гімназії. До народної
школи він не ходив взагалі, бо в селі де народився і підростав Степан,
як і в багатьох інших селах Галичини, школа була не чинна від 1914 р. з
уваги на покликання учителя до війська та інші події воєнного часу.
Навчання в обсязі народної школи Степан дістав у домі батьків, разом з
сестрами й братами, використовуючи несистематичну допомогу домашніх
учительок.

Українська гімназія в Стрию була організована й утримувалась спершу
заходами українського громадянства, а згодом дістала право публічної,
державної гімназії. Біля 1925 р. польська державна влада відібрала їй
окремішність, перетворивши її на українські відділи при місцевій
польській державній гімназії. Українська гімназія в Стрию була
класичного типу. У ній Степан пройшов усі вісім класів у роках
1919-1927, виявляючи добрі успіхи в науці. В 1927 р. Степан склав там
матуральний іспит.

Матеріальну спромогу вчитися в гімназії Степан мав завдяки тому, що
мешкання й утримання забезпечили дід та баба, які мали своє господарство
в тому ж місті. Також в Стрию жили його сестри і брати під час шкільної
науки. Літні й святкові ферії вони проводили в родинному домі, в
Угринові Старому, який був віддалений від Стрия близько на 80
кілометрів. Як у батька під час ферій, так і в діда під час шкільного
року Степан у вільний від навчання час працював у господарстві. Крім
того, починаючи від четвертої гімназійної класи, Степан давав лекції
іншим учням і тим способом заробляв на власні видатки.

Виховання і навчання в українській гімназії в Стрию відбувалося за
планом і під контролем польських шкільних властей. Проте ж деякі вчителі
зуміли вкласти в освітню систему український патріотичний зміст. Але
основне національно-патріотичне виховання молодь набула в шкільних
молодіжних організаціях.

Такими явними — легальними організаціями в Стрию були:

Пласт — організація українського скаутінгу, і “Сокіл” — спортивне
товариство. Крім того, існували таємні гуртки підпільної організації
середньошкільників, яка стояла в ідейному зв’язку з Українською
Військовою Організацією — УВО — і мала своїм завданням виховувати
дібрані кадри в національно-революційному дусі, впливати в тому напрямі
на загал молоді та залучувати старшокласників до допоміжних дій
революційного підпілля (наприклад, збірки на втримання українського
таємного університету, поширювання підпільних і заборонених польським
урядом українських закордонних видань, протидія спробам виломів з фронту
національної солідарності — бойкоту польських товариств, конскрипції,
перших виборів тощо).

До Пласту Степан вступив в третьому гімназійному класі (у 1922 р.); у
Стрию був у 5-му пластовому курені ім. кн. Ярослава Осьмомисла, а після
матури — в 2-му курені старших пластунів “Загін Червона Калина”, аж до
заборони Пласту польською державною владою в 1930 р. (Його попередні
старання вступити до Пласту в 1-му, і 2-му клас були безуспішні через
ревматизм суглобів, на який Степан хворів від раннього дитинства, іноді
він не міг навіть ходити, в 1922 р. два місяці провів в лікарні з
водяною пухлиною в коліні). До підпільної Організації середньошкільників
Степан належав від 4-ого класу і був членом провідної ланки Стрийської
гімназії.

Після закінчення гімназії й іспиту зрілості в 1927 р., Степан намагався
виїхати до Подєбрад у ЧСР на студії в Українській Господарській
Академії, але цей план відпав, бо Степану не вдалося одержати паспорту
на виїзд закордон. Того ж року він залишився в батьківському домі,
займаючись господарством і культурно-освітньою працею в рідному селі
(працював у читальні “Просвіти”, провадив театрально-аматорський гурток
і хор, заснував руханкове товариство “Луг” і належав до засновників
кооперативу). При цьому він провадив організаційно-вишкільну роботу по
лінії підпільної УВО в довколишніх селах.

У вересні 1928 року переїхав до Львова і тут записався на агрономічний
відділ Високої Політехнічної Школи. Навчання на цьому відділі тривало
вісім семестрів; два перші роки у Львові, двох останніх роках більшість
занять, семінарійних і лабораторних праць відбувалися в Дублянах коло
Львова, де містилися агрономічні віділи Львівської Політехніки.
Абсольвенти складали, крім поточних іспитів під час навчання, дипломний
іспит й отримували диплом інженера-агронома. Згідно з планом навчання
Степан провчився 8 семестрів у роках 1928-29 — 1931-32, доповнивши два
останні семестри в 1932-33 році. Його навчання закінчилося лише на
восьми семестрах, а дипломного іспиту він вже не встиг зробити через
політичну діяльність і ув’язнення. Від осени 1928 р. до половини 1930 р.
я мешкав у Львові, потім два роки в Дублянах і знову у Львові 1932-34.

У своїх студентських роках С.Бандера брав активну участь в
організованому українському національному житті. Був членом українського
товариства студентів політехніки “Основа” та членом управи Кружка
студентів-рільників. Деякий час працював у бюро товариства Сільський
Господар, що займався піднесенням агрокультури на Західних Українських
Землях. В ділянці культурно-освітньої праці з рамени товариства
“Просвіта” відбував у неділі і свята поїздки в довколишні села
Львівщини з доповідями та на допомогу в організуванні інших імпрез. У
ділянці молодечих і спортово-руханкових організацій Бандера був активним
передусім у Пласті, як член 2-го куреня старших пластунів “Загін Червона
Калина”, в Українському Студентському Спортовому Клюбі (УССК), а деякий
час також у товариствах “Сокіл-Батько” і “Луг” у Львові. До його
спортивних вподобань належали біг, плавання, лещетарство, кошиківка і
передусім мандрівництво. У вільний час Степан залюбки грав у шахи, крім
того співав у хорі та грав на гітарі і мандоліні. Не курив і не пив
алкоголю.

Найбільше часу й енергії я вкладав у своєму студентському періоді в
революційну, національно-визвольну діяльність. Вона полонила його щораз
більше й більше, відсуваючи на другий план навіть завершення навчання.
Виростаючи від дитинства в атмосфері українського патріотизму й змагань
за державну самостійність України, він вже в гімназійному періоді шукав
і знаходив контакт з українським підпільним, національно-визвольним
рухом, що його в той час організувала й очолювала на Західно-Українських
Землях Революційна Українська Військова Організація (УВО). З її ідеями і
діяльністю Степан познайомився частково через родинні зв’язки, а ще
більш під час праці в підпільній Організації середньошкільників. У вищих
гімназійних класах він почав виконувати деякі допоміжні завдання в
діяльності УВО: поширювання її кличів, підпільних видань та служба
зв’язку. Членом УВО він став формально в 1928 р., діставши призначення
до розвідувального, а потім до відділу з пропаганди. Одночасно Бандера
належав до студентської групи української націоналістичної молоді, яка
була тісно зв’язана з УВО.

Розділ ІІІ. Діяльність Степана Бандери в лавах ОУН

Діти покоління Бандери марили Українською Державою, яку вони неодмінно
здобудуть. І вже в гімназії шукали шляхів до підпільної армії України —
Української Військової Організації, створеної старшинами армій обох
українських держав під проводом Євгена Коновальця. Це був зустрічний рух
— концепція визвольної боротьби полковника Коновальця була розрахована
на нове покоління борців, яке не дасть звести себе на манівці гаслами
оманливого братерства, не розміняє загальнонаціональні потреби на
особисті симпатії чи антипатії. Українська Військова Організація була в
стані війни з усіма окупантами України, і діти часто з гімназійної чи
університетської лави ішли на цю неоголошену війну. У старших класах
Степан виконує деякі доручення УВО — поширення підпільної літератури та
летючок, зв’язок.

Коли на початку 1929 р. постала ОУН — Організація Українських
Націоналістів — Степан зразу став її членом. Того ж року він був
учасником 1-ої конференції ОУН Стрийської округи. Степан Бандера
спочатку опиняється в референтурі розвідки, а потім — пропаганди. На цей
час він уже є студентом агрономічного відділу Львівської Політехніки.
Його досвід боротьби збагачений арештом у 1928 році за організацію
мітингу в Калуші з нагоди 10-ї річниці Незалежності. Його, як і багатьох
молодих членів ОУН мало хвилює незаконність власних дій з точки зору
польської влади: влада окупанта на українській землі нелегітимна, бо тут
є рідна земля українців. Тому все, що робить ОУН для здобуття
Української Держави — законне, бо незаконним є факт неможливості
українцям мати свою державу на своїй землі. Цей світогляд однолітки
Бандери укладають в своєрідний моральний кодекс ОУН — Декалог, 12
прикмет, 44 правила, Молитва націоналіста, гімн „Зродились ми великої
години“. Бандера не був причетний до творення цих світоглядних засад —
забракло років і, відповідно, становища в новій визвольній структурі.

Першу відповідальну посаду в Крайовій Екзекутиві ОУН Бандера отримує в
1930 році — очолює відділ поширення підпільних видань. Невдовзі до його
обов’язків додається організація технічно-видавничого відділу, а з 1931
року — доставка нелегальних видань з-за кордону. В тому самому році
Бандера обняв керівництво цілою референтурою пропаганди в Крайовій
Екзекутиві ОУН, яку в той час очолював Іван Ґабрусевич (загинув у нім.
концтаборі “Заксен-гавзен” в Оранієбурґу коло Берліну в 1944 р.).

Коли ж крайовим провідником став член пластового загону „Червоної
Калини“ Степан Охримович, він призначив добре знайомого йому ще зі Стрия
Степана керівником референтури пропаґанди. Невдовзі Охримович гине від
тортур в поліції, новим крайовим провідником стає Богдан Кордюк, і він
призначає Бандеру своїм заступником, зберігаючи за ним функції шефа
пропаґанди. Наступний щабель в організаційній драбині Бандера долає у
зв’язку зі справою Біласа і Данилишина: двоє бойовиків потрапили в руки
польської поліції внаслідок проваленого бойовою референтурою завдання.
Провід вирішує, що винен крайовий провідник Кордюк, і знімає його з
посади. В той же час піар-акція Бандери бездоганна, хоч необхідно
зазначити, що без гідної постави бойовиків перед судом досягти таких
результатів шефові пропаґанди ОУН мабуть не вдалось би.

Апофеозом акції були поминальні Служби Божі з траурним дзвоном у всіх
церквах Галичини на момент повішання бойовиків, Те, що зараз виконують
прямі трансляції з місця подій, Бандері вдалося зробити без телебачення
і навіть без радіо. У суспільній свідомості Білас і Данилишин були
канонізовані як герої, що загинули за Україну, від того часу їх імена
присутні в молитві націоналіста „Україно, мати героїв…”

Пів року Степан Бандера виконує обов’язки крайового провідника, а в
червні 1933 року на конференції Проводу ОУН презентує власний план
розбудови крайової мережі та головні напрямки роботи. Всупереч створеним
пізніше міфам, бойові акції згідно з його концепцією зовсім не займали
найважливішого місця в діяльності ОУН. Але вони були неодмінним
елементом виховного процесу суспільства, яке, на думку керівників ОУН,
потрібно було морально приготувати до реалій війни за незалежність,
особливо до необхідності проливати власну кров у боротьбі за інтереси
народу. На думку Бандери, саме неготовність українців захищати свої
інтереси у визвольній війні призвела до таких чисельних жертв у
результаті Голодомору. Ініціатори етноцидів, етнічних чисток та інших
подібних акцій, за етнічною ознакою спрямованих проти українців, повинні
були знати: за це їх спіткає неминуча кара. Саме тому ОУН здійснила
замах на міністра внутрішніх справ Польщі генерала Пєрацького, з тої ж
причини в радянському консульстві у Львові був вбитий інспектор з Москви
Майлов. Можна скільки завгодно дискутувати про незаконність чи
негуманність цих актів, але не можна забувати, що за ними стояли
пацифікація українського населення Галичини і Голодомор, і світова
спільнота по суті залишила українців напризволяще перед цими актами
масового вбивства та катування за етнічною ознакою. Акції, заплановані
Бандерою, принаймні не дали замовчати фактів масового народовбивства,
тому можливо й зменшили плановані маштаби злочинів проти українського
народу.

В липні 1932 р. Степан Бандера з кількома іншими делегатами від КЕ ОУН
на ЗУЗ брав участь у Конференції ОУН у Празі (т. зв. Віденська
Конференція, яка була найважливішим збором ОУН після основуючого
конґресу). У 1933 р. відбулися теж ширші конференції в Берліні і в
Данціґу, на яких теж був С.Бандера. Крім того, на вужчих
конференціях-зустрічах він мав кілька разів змогу говорити про
революційно-визвольну діяльність Організації з Провідником УВО-ОУН сл.
п. полк. Євгеном Коновальцем та з його найближчими співпрацівниками.

Революційно-визвольна діяльність на ЗУЗ за час керівництва Бандери
продовжувалася в основному за старими напрямами, а сильніше акцентування
одних ділянок і послаблення інших було застосовано до ситуації і до
розвитку визвольного руху. Окремо відмітити можна б наступні моменти:

а) Широка розбудова членських кадрів й організаційної мережі по цілому
терені ЗУЗ під Польщею. Особливу увагу присвячено охопленню
Північно-Західніх Земель і тих теренів, які були охоплені комуністичною
роботою. Теж розгорнено акцію серед українців, які жили на польських
землях, особливо по більших містах. Оскільки перед тим
кадрово-організаційна праця йшла в основному по лінії колишніх
військовиків і студентської молоді, тепер її проведено серед усіх
суспільних шарів, з окремою увагою на село й робітництво;

б) Зорганізовано систематичну кадрово-вишкільну працю на всіх
організаційних щаблях. Поставлено три головні роди вишколу:
ідеологічно-політичний, військово-бойовий і вишкіл підпільної практики
(конспірація, розвідка, зв’язок і т. д.);

в) Крім політичної, пропаґандивної і бойової діяльності самої
Організації, розгорнено нову форму праці — масові акції, в яких приймали
активну участь широкі кола суспільства, діючи за ініціативою, вказівками
та під ідейним керівництвом організаційних кадрів. У такому плані
проведено: протимонопольну акцію (бойкот продуктів державного тютюнового
й алкогольного монополю) з розрахунком на морально-політичний ефект;
шкільну акцію проти польської денаціоналізаційної політики на тому
відтинку та в обороні українського шкільництва й національного
виховання;

г) Побіч революційної діяльності проти Польщі, як окупанта й гнобителя
Західньо-Українських Земель, поставлено другий фронт протибольшевицької
боротьби як рівнорядний і так само активний теж на ЗУЗ (а не тільки
ОСУЗ). Цей фронт був спрямований проти дипломатичних представників СССР
на ЗУЗ (атентат М. Лемика на секретаря і політичного керівника
радянського консульства у Львові Майлова і політичний процес), проти
більшовицької агентури, компартії та радянофільства. Метою тих акцій
було заманіфестувати єдність визвольного фронту, солідарність Західної
України з протибольшевицькою боротьбою Осередніх і Східніх Земель
України та викорінити на Західній Україні комуністичну й
аґентурно-радянофільську працю серед українського населення.

Цей період діяльності Степана Бандери закінчився його ув’язненням у
червні 1934 р. Передше він був декілька раз арештований польською
поліцією у зв’язку з різними акціями УВО й ОУН, напр., в кінці 1928 р. в
Калуші й у Станиславові за організування в Калуші листопадових
свят-маніфестації в 10-річчя 1-го Листопада і створення ЗУНР у 1918 р.
На початку 1932 р. він був затриманий при нелегальному переході
польсько-чеського кордону й того року просидів 3 місяці в слідчій тюрмі.
Після арешту в червні 1934 р. Степан Бандера перебував під слідством у
в’язницях Львова, Кракова й Варшави до кінця 1935 р. В кінці того року і
на початку 1936 р. відбувся процес перед окружним судом у Варшаві, в
якому він, разом з 11 іншими обвинуваченими, був засуджений за
приналежність до ОУН та за зорганізування нападу на міністра Броніслава
Пєрацького внутрішніх справ Польщі (який відповідально керував польською
екстермінаційною політикою супроти українців). У Варшавському процесі
його засудили на смертну кару, яку замінено на довічне ув’язнення на
підставі амністії, схваленої польським сеймом під час нашого процесу.

Так, польська тюрма не оминула Степана Бандеру, але судовий процес за
кілька тижнів зробив нікому не відомого підпільника в політичну зірку
першої величини. Бандера вів себе гідно, незважаючи на кількамісячний
тиск слідства, загрозу смертної кари, обіцянки слідчих замінити цей
вирок у випадку „поступливості“ звинуваченого. Він був засуджений таки
до смертної кари, але амністія, яка дуже вчасно нагодилася, замінила
смерть на довічне ув’язнення. Тривало воно до поділу Польщі Гітлером і
Сталіним. У воєнному безладі Бандера втікає з тюрми і за два тижні
перебування у вже радянському Львові налагоджує діяльність мережі ОУН за
власним розумінням. Він переконаний у неминучості війни між переможцями
Польщі, і вважає, що у цьому конфлікті може трапитись нагода утвердити
омріяну Українську Державу. Його популярність в середовищі ОУН була
такою значною, що під час внутрішнього конфлікту в Організації переважна
більшість членства (за деякими оцінками до 90%) пішла за Бандерою. Від
того часу ту частину ОУН інакше як бандерівцями не називають.

Влітку 1936 р. відбувся другий великий процес ОУН у Львові. Тепер
Степана Бандеру судили як крайового провідника ОУН за цілу діяльність
ОУН-УВО того періоду. На лаві підсудних було багато членів очолюваної
ним Крайової Екзекутиви. Вирок у Львівському процесі був схожий на
Варшавський — довічне ув’язнення. Після того Бандера сидів у в’язницях
“Свєнти Кшиж” коло Кельц, у Вронках коло Познаня і в Берестю над Бугом
до половини вересня 1939 р. П’ять років він просидів у найтяжчих
в’язницях Польщі, з того більшу частину в суворій ізоляції. За той час
він провів 3 голодовки по 9, 13 і 16 днів, одну з них спільно з іншими
українськими політичними в’язнями, а дві — індивідуально, у Львові й
Бересті.

Німецько-польська війна у вересні 1939 року застала Бандеру в Бересті
над Бугом. З першого дня війни місто було бомблене німецькою авіацією.
13 вересня, коли положення польських військ на тій території стало
критичне через масивні операції противника, в’язнична адміністрація і
сторожа поспішно евакуювалися і Степан Бандера, разом з іншими в’язнями,
в тому числі й українськими націоналістами, вирвався на волю. Його
визволили в’язні націоналісти, які якось довідалися, що Бандера там
сидить в суворій ізоляції.

З гуртом кільканадцятьох звільнених з в’язниці українських
націоналістів Бандера подався з Берестя на південний захід у напрямі на
Львів. Вони пробиралися бічними дорогами, далеко від головних шляхів,
стараючись оминати зустрічі, як і з польськими, так і з німецькими
військами. Втікачам з радістю допомагало місцеве українське населення.
На Волині і в Галичині, вже від Ковельщини, вони зв’язалися з діючою
організаційною мережею ОУН, яка почала творити партизанські відділи,
дбаючи про охорону українського населення заготовляючи зброю й інші
бойові припаси для майбутньої боротьби. В Сокалі Бандера зустрівся з
провідними членами ОУН того терену. Одні з них були на волі, інші
повернулися з в’язниці. З ними Бандера обговорив ситуацію і напрямні
дальшої праці. Це був час коли розвал Польщі вже був очевидний і стало
відомим, що більшовики мають зайняти більшу частину ЗУЗ на підставі
договору з гітлерівською Німеччиною. Отже ціла діяльність ОУН на ЗУЗ
мусила бути швидко переставлена на один антибільшовицький фронт.

У лютому 1940 р. створено Революційний Провід ОУН, очолений Степаном
Бандерою. Рік пізніше Революційний Провід скликав II Великий Збір ОУН,
на якому одноголосне вибрано головою Проводу Степана Бандеру. Під його
проводом ОУН знову стає кипучою революційною організацією. Вона
розбудовує організаційну мережу на Рідних Землях, творить похідні групи
ОУН з того членства, що було за кордоном, і в порозумінні з прихильними
українській справі німецькими військовими колами творить український
леґіон та організує визвольну боротьбу, спільно з іншими поневоленими
Москвою народами. Перед вибухом німецько-російської війни Бандера
ініціює створення Українського Національного Комітету для консолідації
українських політичних сил до боротьби за державність.

З початком німецько-радянської війни бандерівські похідні групи ідуть
попереду лінії фронту, проголошуючи утворення українських органів влади
в населених пунктах зразу після залишення їх частинами РСЧА. Німці
опиняються перед фактом: місцеве населення вже обрало своїх
бургомістрів, війтів, призначило власну поліцію, а у Львові 30 червня
1941 року ОУН проголосила відновлення Української Держави.

В концепції нової Європи Гітлера цієї держави не було. Уряд арештували
і примушували відмовитись від своєї держави. Не відмовлявся ніхто, тому
декого показово розстріляли. Але оскільки в ОУН все замикалось на
Бандері, то в першу чергу відмовитись примушували його. Винахідливість
ґестапо достойна голівудівських трилерів: щоб схилити Бандеру до
потрібного рішення, арештували двох його рідних братів: Олександра і
Василя і показово закатували в Освєнцимі. З них здирали шкіру дротяними
щітками, а потім купали в вапняному розчині. Але Степан не піддався на
цей шантаж (хоча до переліку знищених родичів ґестапо додало брата його
дружини, розстріляного у Львові та розстріляного в Херсоні Богдана
Бандеру), і тисячолітній райх засудив його до чергового довічного
ув’язнення, в концтаборі Заксенгаузен.

Рішенням Проводу Організації 3О червня 1941 р. проголошено відновлення
Української Держави у Львові, але тому, що Гітлер доручив своїй поліції
негайно зліквідувати цю “змову українських самостійників”, німці
заарештували Ст. Бандеру вже кілька днів після акту проголошення віднови
Української Держави. Німецьким в’язнем був Степан Бандера до грудня 1944
р. Тоді звільнено його і кількох інших провідних членів ОУН з
ув’язнення, пробуючи приєднати собі ОУН і УПА, як союзника проти Москви.
Німецьку пропозицію Степан Бандера рішуче відкинув і на співпрацю не
пішов.

На Крайовій ширшій нараді Проводу ОУН на УЗ у лютому 1945 р., що була
трактована, як частина Великого Збору ОУН, обрано нове Бюро Проводу в
такому складі: Бандера, Шухевич, Стецько. Цей вибір підтвердила
Конференція ЗЧ ОУН 1947 р. і тоді Степан Бандера став знову Головою
Проводу всієї ОУН. Як Провідник ОУН, Ст. Бандера у післявоєнний час
вирішує далі продовжувати збройну боротьбу проти Москви. Він інтенсивно
організує крайовий зв’язок і бойові групи ОУН, які втримують контакт з
Краєм постійно аж до його смерті.

У 1948 р. в Закордонних Частинах ОУН витворюється опозиція, якій Степан
Бандера протиставився в площині ідейній, організаційній і політичній.
Того ж року за його апробатою представники ЗЧ ОУН входять до
Національної Ради, щоб консолідувати політичну діяльність української
еміграції. Але два роки пізніше Провід ЗЧ ОУН вирішив вийти з УНРади, бо
вона не давала моральної підтримки революційній боротьбі й узурпувала
право репрезентувати український нарід від імени фіктивних партій. Щоб
справніше поладнати конфлікт з опозицією ЗП УГВР, у квітні 1948 р.
Бандера запропонував Лебедеві перебрати головство Проводу ЗЧ ОУН і
зформувати його з участю членів опозиції, з чого Лебедь уже в липні
зрезиґнував, віддаючи назад керівництво Бандері. Для утихомирення
дальшої опозиційної критики Ст. Бандера в грудні 1950 р. уступив з посту
Голови Проводу ЗЧ ОУН, підкресливши тим безпідставність закидів про його
диктаторські амбіції і плянуючи перейти в Україну. Тим часом він
виконував функції в Проводі ЗЧ ОУН, як член цього Проводу, під
головуванням спершу Ст. Ленкавського, а згодом, від квітня 1951 р. під
головуванням Я. Стецька. Коли опозиція вперто поширювала вістки, що ОУН
в Україні перейшла з націоналістичних позицій на соціялістичні і те саме
мають зробити ЗЧ ОУН, Ст. Бандера радикальним потягненням вирішив
примусити Крайову ОУН виразно визначити ідейно-політичні позиції, щоб
унеможливити дальшу спекуляцію “краєвими позиціями” і підшивати під
фірму ОУН неокомунізм. 22 серпня 1952 р. він уступив з посту Голови
Проводу всієї ОУН. Це його уступлення не було, одначе, прийняте ніякою
компетентною установою ОУН і Ст. Бандера остався далі Провідником ОУН до
своєї смерти в 1959 р. Четверта Конференція ЗЧ ОУН в травні 1953 вибрала
Ст. Бандеру знову на Голову ЗЧ ОУН Проводу. В лютому 1954 р. прийшло до
розриву з новою опозицією, що наростала в Закордонних Частинах ОУН з
1953 р., після невдалих спроб договоритися на форумі “Колегії
Уповноважених”, до якої “з волі Краю” входили Л. Ребет, 3. Матла і Ст.
Бандера. Рік пізніше, 1955 р., відбулася 5-та Конференція ЗЧ ОУН, яка
наново вибрала Головою Проводу ЗЧ ОУН Ст. Бандеру і з того часу знову
інтенсивно поведено роботу Організації. Тоді присвячено особливу увагу
організуванню теренів, крайовим зв’язкам і зовнішній політиці.

15 жовтня 1959 р. Степан Бандера впав жертвою скритовбивства. Медична
експертиза виявила, що причиною смерти була отрута. Два роки пізніше, 17
листопада 1961 р., німецькі судові органи проголосили, що вбивником
Степана Бандери є Богдан Сташинський з наказу Шелєпіна і Хрущова. Після
докладного слідства проти вбивника Сташинського відбувся процес від 8 до
15 жовтня 1962 р. Присуд проголошено 19 жовтня, в якому Сташинського
засуджено на 8 років важкої в’язниці. Німецький Верховний Суд у
Карльсруге ствердив, що головним обвинуваченим у вбивстві Бандери є
совєтський уряд у Москві.

Всупереч бажанням КҐБ Степан Бандера присутній і в нинішньому
політичному житті України. Насамперед тому, що ставить для найвищих
органів влади невирішне запитання: чи законно захищати Україну, боротись
за неї до остатку свого життя? Адже кожен громадянин України, якому
волею долі доведеться захищати суверенітет і честь своєї держави рано чи
пізно задає собі питання: а як моя держава оцінить мою самопожертву? І
прийде до невтішного висновку: сьогоднішній державі люди, які вважають
Україну однією з найбільших життєвих цінностей для українця, не
потрібні. Мало того, вони якісь підозрілі, а місцями, може й злочинні.
Як Бандера. І їх патріотизм, який керував ними, коли Тризуб був
предметом для кримінального розслідування, керує ними й тепер, раптом
стає їх проблемою у цій державі. Разом із ярликом „бандерівець”. Але так
все не буде. Легальна держава, з Тризубом і Гімном „Ще не вмерла…” є
фактором, який всупереч бажанням борців за повернення до світлого
минулого створює нову світоглядну реальність. Тому, я переконаний,
невдовзі проблеми будуть у інших…

Висновок:

Уявити собі український визвольний процес минулого століття без ОУН
неможливо, неприродно й історично некоректно. Тлумачити діяльність ОУН
та УПА, не згадуючи особистого внеску в ці історичні явища Степана
Бандери – так само некоректно, а подекуди й абсурдно.

На жаль, нині ЗМІ в Україні цілеспрямовано нехтують визвольним процесом
ХХ століття, а система висвітлення заходів, які влада проводить з нагоди
60-річчя звільнення Червоною Армією української території від німецької
окупації, показує наявність PR-технології, покликаної закріпити у
підсвідомості пересічного українця переконання, що саме армія СРСР
принесла нам самостійну державу Тризуба та синьо-жовтого прапора. Не
забираючи в червоноармійців честі та слави за героїзм і кров, пролиту в
боротьбі з гітлерівцями, слід ствердити, що вони все-таки не боролися за
Українську Державу. Проекти її побудови розробляли не в Кремлі, а
реалізовували їх аж ніяк не соратники Берії, Шелєпіна чи Андропова.

Бандера як історична особистість з’явився завдяки реалізації
суспільно-історичного проекту здобуття незалежності, автором якого був
Євген Коновалець. Першою складовою цієї концепції було широке
освідомлення мас у необхідності власної держави. Власне, брак такого
розуміння він вважав причиною поразки УНР.

Другою складовою була ідеологія. Попри спротив галицької інтелігенції,
Коновалець домігся призначення редактором відновленого ним
“Літературно-наукового вісника” Дмитра Донцова. Всупереч усталеній
думці, Донцов не був ідеологом ОУН, а лише стимулював ідеологічні
дискусії у поколінні Бандери, його твори демонстративно-викличного
характеру стали підґрунтям праць канонічних ідеологів ОУН –
Ленкавського, Стецька, Бойка, Коссака, самого Бандери.

Третьою складовою був людський фактор – молоде покоління, виховане в
Пласті близьким товаришем Коновальця, полковником Іваном Чмолою. На час
створення ОУН (1929 р.) пластун куреня “Червона Калина” Степан Бандера
вже був студентом “Львівської політехніки” та щонеділі їздив у
довколишні села впроваджувати у життя першу складову концепції – читати
лекції українським селянам.

Деякі дискусії викликали в цьому молодіжному середовищі принципи
побудови визвольної структури. Не без під’юджування з боку Донцова
молодь вирішила, що віра сильніша від гармат, і треба творити
організацію, більше схожу на середньовічні ордени, покликані звільнити
Святу землю, ніж на політичну партію. Цей незрозумілий для матеріалістів
крок був серйознішим, аніж здається на перший погляд. Від моменту
складення присяги на Святому Письмі та Тризубі віра оселила цих
ідеалістів в Українській Державі. Закони та приписи окупантів стали
важливими лише настільки, наскільки не заважали досягати головної мети.

Можливо, для когось їхня Україна була віртуальною, але на судах усі
вони заявляли, що є солдатами української армії. Вони знали, що пішли на
війну, знали, за що можуть загинути, і, що було найбільш неприємним для
окупантів, вважали їх ворогами та не боялися стріляти в них. На війні,
як на війні.

Можна стверджувати, що зі створенням ОУН “процес пішов”. Українське
студентство, об’єднавшись у визвольний орден, водночас навчалося саме,
творило науку боротьби за волю, писало підручники цієї боротьби,
впроваджувало свої ідеї у практику боротьби. Студент Бандера, коли доля
зробила його кандидатом на керівника Крайової Екзекутиви ОУН
(виконавчого органу, який працював нелегально в Галичині та на Волині,
на відміну від структур, які мусили постійно працювати поза межами
краю), приїхав на конференцію із власним планом розбудови ОУН.

Усупереч стереотипам радянської пропаганди про ОУН, у цій програмі
заходам для виховання молодого покоління надавали перевагу перед
бойовими акціями. Та й діяльність бойовиків підпорядковувалася
насамперед цілям пропаганди.

Вбивство міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького,
відповідального за військову акцію “пацифікації” українських селян 1930
року, чи вбивство функціонера НКВД Олександра Майлова з метою привернути
увагу світової громадськості до Голодомору в Україні (польська преса
замовчувала геноцид українців не згірш від радянців) також були суто
пропагандистськими акціями. Публічність суду й у першому, і в другому
випадку якнайбільше відповідала концепції Бандери.

За вбивство Пєрацького довелося відповідати перед польським судом і
самому Бандері. Він, незважаючи на загрозу кари смерті, перетворив суд
на інструмент здійснення своєї програми залучення якомога ширших мас до
визвольної боротьби. Хоча слово “незважаючи” доречне з точки зору
прагматичного матеріалістичного світогляду, однак зовсім недоречне з
точки зору світогляду члена ОУН.

Цей послідовно ідеалістичний світогляд ставив у центр життя кожного
члена Організації його життєву місію в ланцюгу “мертвих, живих і
ненароджених”, яку кожен брав на себе абсолютно добровільно, складаючи
присягу перед Богом і символами нації.

Кожен із них знав, що з власної волі йде на війну, наприкінці якої на
нього, певно, чекає смерть, і прагнув у житті не жевріння, а такої
смерті, яка б народжувала нових героїв. Тому для людини інших поглядів
слова С. Бандери до членів Збору, які востаннє обрали його Головою
Проводу: “Я приймаю ваш вирок смерті”, – можуть здатися парадоксальними,
але для однодумців вони були цілком логічними.

Практика боротьби ставила перед С. Бандерою етичні питання, на які він
мусив відповідати вартістю не лише власного життя. Шантажуючи його на
допитах життям рідних братів Олександра та Василя, гестапівці вимагали
відкликання Акта відновлення Української Держави. Як Провідник він не
міг поставити мети всього народу вище від життя братів, і вони загинули
мученицькою смертю в Освєнцимі.

Та це ще не вся ціна вибору: наймолодшого брата Богдана гестапо
розстріляло в Херсоні, брата дружини – у львівській в’язниці, тещу вбила
боївка АК лише за те, що донька була заміжня за Бандерою, у вироку
батька слідчий НКВД сформулював вину так: його син – керівник ОУН. Але
жорстокість війни, на яку він пішов ще в гімназії, не зробила його,
всупереч твердженням ворогів, людиноненависником чи ксенофобом.

На тому Зборі, де Організація вперше обрала Бандеру Провідником, ОУН
також уперше підняла гасло “Свобода народам і людині”, визнаючи за всіма
народами право вільно творити власне життя на своїй землі. Після війни,
опинившись в еміграції, Бандера заходився творити Антибільшовицький Блок
Народів – інтернаціонал поневолених, у якому не було унтерменшів. Це про
їхню боротьбу він писав: “Проби смерти не витримує те, що є витвором
самого життя. А оце мільйони людей, цілі народи в обличчі смерті
захищають правди і цінності, які їм дорожчі від самого життя! Бо людська
душа походить від Того, Хто споконвіку був перед життям і буде після
життя, вічно, а оборона великих правд більше наближає людську душу до
Бога, ніж життя”.

У цій думці є пояснення, чому фізичне знищення Бандери не вирішило
жодного із завдань, які ставило перед собою КҐБ. 45 років тому він
загинув фізично, і відтоді посів своє місце в духовному полі України, в
тому ланцюгу “мертвих, живих і ненароджених”, за неперервність якого
боровся впродовж свого недовгого життя.

Перелік використаної літератури:

Дужий П. За яку Україну боровся Степан Бандера?- К.-Львів, 1994.

Коваль М. ОУН і УПА у Другій світовій війні (документи,
матеріали).//Український Історичний Журнал.- 1994.- №2.

“Україна. Історія” Орест Субтельний. Київ – 1994.

“До зброї” Видання політичного відділу УПА, 1943.

“Український перець”, 1943 – 44.

“УПА. 1942-1952 роки. ” Петер Мельничук.

Залізняк Л.Л. Від склавинів до української нації. -К:»Бібліотека
Українця», 1997. -С.13

Ткаченко С.Н. Повстанческая армия (Тактика борьбы)/ Под общ. ред. А.Е.
Тараса / Мн.:Харвест; М.: АСТ, 2000. -С.370-371

Цар І. За що ми любимо Бандеру: З нагоди 90- річниці з дня народження
Великого Сина України.- Львів,1999. С.24-33

С.Бандера Перспективи української революції. — К.: Інститут
національного державознавства, 1999. -С.261-263

Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі ЦДАГОУ),
ф. 1, оп. 22, спр. 77, арк. 52. ЦДАГОУ. ф. 1, оп. 22, спр. 77, арк.4.

Центральний державний архів вищих органів влади та управління (далі
ЦДАВОВУ), ф. 3893, оп. 1, спр.164, арк. 2-2а, 15-17.

ДОДАТОК 1: Терени дії національно-визвольних сил в Україні

ДОДАТОК 2: Організаційна структура ОУН/УПА (схема)

Цар І. За що ми любимо Бандеру: З нагоди 90- річниці з дня народження
Великого Сина України.- Львів,1999. С.24-33

С.Бандера Перспективи української революції. — К.: Інститут
національного державознавства, 1999. -С.261-263

Дужий П. За яку Україну боровся Степан Бандера?- К.-Львів, 1994.

Книш З. «Становлення ОУН.» Львів,1999. С.97

Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі
ЦДАГОУ), ф. 1, оп. 22, спр. 77, арк. 52.

Г. Васькович “Життя і діяльність Степана Бандери” (Українська
Кореспонденція”, ч. 8 з 1. 10. 1964, Українське В-во в Мюнхені, стор.
3-7).

PAGE

PAGE 23

Похожие записи