Реферат на тему:

Становлення і розвиток етнополітології.

План

Зародження і розвиток етнополітології на Заході

Різноманітність поглядів щодо змісту етнополітології

Становлення етнополітології в Україні

Зародження і розвиток етнополітології на Заході

Аналіз західних етнонаціональних та етнополітичних концепцій, за
переконанням автора, просто неможливий поза рамками етнополіто-логії —
науки про взаємодію етнонаціональної та політичної сфер людського буття
і, зокрема, про взаємовідносини етнонаціональних спільнот (етносів,
націй та етнічних і національних груп) між собою та між ними і державою.
З огляд)- на це, а також на те, що досягнення західної етнополітологи у
нас майже невідомі, а в Україні ця наука і навчальна дисципліна
перебуває в процесі становлення, виникає нагальна потреба дати
ґрунтовний аналіз проблем її розвитку, предмету і методу; цілей та
функцій тощо.

Одразу ж зазначимо, що в західному суспільствознавстві термін
«етнополітологія», як до речі і «політологія», майже не вживається.
Пояснюється це, перш за все, деякими особливостями романо-германської
групи мов та певними традиціями, що панують і старанно зберігаються в
західному науковому співтоваристві. При вивченні й характеристиці
етнополітичної сфери суспільного життя західна наука користується
багатьма термінами, ключовими з яких є «етнічна політика» (Ethnic
Policy) та «етнополітика» (Ethnopolitics). При цьому, перший термін
вживається здебільшого для визначення окремої науки, що займається
вивченням теоретичних аспектів етнополітичних процесів. Другий термін
стосується, перш за все, практичних аспектів етнополітичного життя,
тобто етнічної, етнонаціональної чи етнорасової політики, яка
проводиться в тій чи іншій країні. Досить часто обидва ці терміни
вживаються і в першому, і в другому розумінні, або й в обох водночас.
Так що зрозуміти, про що йдеться, часом можна, виходячи лише з
контексту. Але, і це головне, незаперечним є факт поділу етнополітичних
проблем на «чисто» теоретичні та суто практичні.

Отже, доводиться констатувати, що на Заході немає єдиного
загальновизнаного підходу чи визначення науки, яка досліджує
етнополітич-ну царину людського буття. По-перше, західна суспільна наука
взагалі не вважає за потрібне давати єдиних, чітких назв і вичерпаних
визначень. По-друге, тут існувало й існує кілька точок зору щодо науки
(наук), яка має вивчати етнополітичні проблеми.

В 20-х роках, коли наука під назвою «етнополітика» лише зароджувалась,
її головною метою вважалось вивчення ставлення етнічних та етнографічних
груп до держави свого проживання.1 Принагідно відзначимо, що імовірним
«хрещеним батьком» і нової науки, і самого терміну ‘»етнополітика» міг
бути досить відомий в 20-х роках шведський політолог Р.Челлен. Не
виключено, що ним міг бути і його німецький колега, професор Берлінської
вищої політичної школи М.Бем. На сторінках журналу «Етнополітичний
альманах», який почав виходити в Берліні після першої світової війни, а
також в багатьох своїх роботах він відстоював думку; що етнополітика має
займатись дослідженням питань боротьби народів за своє виживання.

Друга світова війна загальмувала, але не поклала край розвитку
етнополітики. Свідченням цього може бути книжка відомого англійського
вченого Ф.Гертця «Національність в історії й політиці», котра була
видана в Лондоні 1944 року.3 З кінця 50-х — початку 60-х років, з
вибухом етнічного ренесансу та політизації етнічностей, ця наука починає
швидко розвиватись, причому, як і раніше, під старою назвою, тобто
“етнополітика”, спочатку в США, а потім в Західній Європі.

Різноманітність поглядів щодо змісту етнополітології

Проте, поступово в західному суспільствознавстві стосовно досліджень
теоретичних аспектів етнополітичного буття починає вживатись назва
«етнополітична теорія» (Ethnopolitical Theory), що звичайно полегшує
розуміння суті справи. Однак і тут серед західних вчених немає єдності і
згоди. За нашими підрахунками, існує щонайменше п’ять різних точок зору.
Для прихильників першої з них, етнополітична теорія — це лише один із
напрямків чи відгалужень політології.

Прибічники другої точки зору розглядають етнополітичну теорію як окрему
самостійну науку, котра вивчає теоретичні проблеми етнополітичних
процесів, синтезує доробок інших наук в етнополітичній царині, служить
засад-ничою базою для практичної етнополітики, а часом і виробляє для
неї альтернативні рекомендації. В рамках третьої точки зору —
етнополі-тичною теорією вважається історія зародження і розвитку
етнополітичної думки в окремих країнах, і в світі в цілому. В цьому
випадку основна увага приділяється з’ясуванню і врахуванню особливостей
історичного періоду, інтелектуальному рівню середовища, в якому вони
створювались, аудиторії, до якої були адресовані, цілям автора,
поняпйно-термі-нологічному апарату того часу тощо.

Згідно із четвертою точкою зору, етнополітична теорія є ніщо інше як
концептуальне роз’яснення значення етнополітологічних термінів, а також
тлумачення і створення тих чи інших стнополітичних ідей і концепцій.
Зокрема, таких як «етнічності», «етнічного ренесансу», «політизації
етнічностей» тощо. У п ‘ятому випадку — етнополітична теорія
розглядається як створення формальних моделей якогось конкретного або
уявного етнополітичного процесу. Основними елементами цих моделей можуть
виступати різні етнічні спільноти та їх еліти, держава та її інститути,
а також інші чинники, кожний з яких має власні цінності й інтереси і
переслідує різні цілі. Такий підхід, що є досить поширеним в США, дає
можливість, по-перше, схематично зображувати механізми, які лежать в
основі реальних етнополітичних процесів, котрі відбуваються в окремій
державі, регіоні, чи світі. По-друге, можуть носити нормативний
характер, зокрема, показувати до яких наслідків можуть призвести ті чи
інші закони і постанови уряду чи розпорядження місцевої адміністрації
або дії учасників етнополітичного процесу.

У автора немає сумнівів щодо слушності кожної із зазначених точок зору.
Але більш коректним здається погляд на етнополітичну теорію як на окрему
науку; що виконує не лише дослідницькі, а й інтеграційно-синтезуючі та
методологічні функції для всіх інших наук, котрі займаються
етнополітичною цариною людського буття.

В українській мові цій науці, виходячи з її змісту; найкраще, на нашу
думку, підходить назва «етнополітологія», якою з початку 90-х років і
користується автор, про що докладно йтиметься нижче.

Тут же відзначимо, що і серед прихильників етнополітологи як окремої
самостійної науки немає єдності поглядів щодо предмету її дослідження,
функцій, цілей тощо. На нашу думку, можна виділити чотири основних точки
зору. Прихильники першої з них вважають, що об’єктом етнополітологи, за
їх термінологією — «етнополітики», мають бути етнічності, а її головним
завданням — вивчення їх місця і ролі в політичному житті суспільства.’
За твердженням М.Паренті, функції етнополітики полягають в тому, щоб
з’ясовувати звязки між етнічною приналежністю людей та їх політичними
уподобаннями і позиціями, тобто аналізувати взаємовідносини між
етнічністю і політикою.

Досить цікавою, на наш погляд, є точка зору, висловлена одним з найбільш
відомих західних етнополітологів, професором Колумбійського університету
Джозефом Ротшильдом. В своїй оригінальній і фундаментальній монографії
«Етнополітика: концептуальні рамки», яка за одностайною оцінкою фахівців
(надзвичайно рідкісний випадок), вважається етапною роботою в розвитку
етнополітики, він зазначив, що її об’єктом, цілями і завданням є аналіз
процесів етнополітичного ренесансу та ролі політизованих етнічностей в
політичному житті як окремих держав, так і в світі в цілому.6

Заслуговує також на увагу точка зору професора етносоціології та
антропології Вашінгтонського університету П.Ван Ден Берга, який вважає,
що основним завданням етнополітики є вивчення взаємовідносин між
державою та етнічними меншинами.

Для прихильників другої точки зору, об’єктом вивчення етнополітики стали
виключно нації, їх взаємовідносини між собою та з державою. Найбільш
відомими серед них є К.Дойч, Г.Сетон-Уотсон та багато інших.

Третя група вчених вважала і вважає, що головним об’єктом всіх
етнополітичних досліджень має бути націоналізм, зокрема, причини його
вибуху та ролі в усіх політичних перетвореннях, які відбулись як в
окремих країнах, так і в цілому світі протягом XIX та XX століть. Серед
прибічників цієї точки зору варті згадки Е.Сміт, Л.Снайдер, Б.Шейфер,
К.Гейєс та інші.

Нарешті, ще одна група науковців, чисельність яких дедалі зростає,
переконані, що етнополітологія має займатись всіма вище названими
об’єктами і проблемами в їх єдності і сукупності, зокрема,
етнічнос-тями, націями, націоналізмом та всім, що з ним пов’язано, тобто
всією цариною етнополітичного буття.Особливо поширеною ця точка зору,
яку повністю поділяє автор, стала в 90-х роках, що свідчить про розвиток
якісно нової тенденції в західній науці.

Своєчасним буде зазначити, що наявність багатьох різних, часом
суперечливих точок зору на етнополітологію, її об’єкт, роль, функції і
цілі, як, до речі, і на інші явища, є цілком природною. Численні
погляди, концепції і теорії висвітлюють різні боки того чи іншого
феномену, доповнюють, уточнюють, поглиблюють знання про нього. Зміна
багатьох концепцій і теорій, навіть парадигм суспільного розвитку в
західній науці відбувається приблизно кожні 10-15 років. І робиться це
без зайвого галасу, образ чи «полювання» на інакомислячих. Все це рятує
західну суспільну науку від панування в ній якоїсь однієї школи,
догматизму та деградації й занепаду. Хоча, звичайно, і західна наука, в
тому числі етнополітологія, має чимало своїх проблем і труднощів, вад і
недоліків.

ним «дахом» всі науки, котрі досліджують етнополітичну царину людського
буття.

Становлення етнополітології в Україні

В колишньому СРСР, а значить і в Україні, етнополітології, в її
західному розумінні, не існувало. Замість неї тодішні суспільствознавці
розробляли «марксистсько-ленінську теорію нації і національних відносин»
та «національну політику КПРС». Тобто, там теж існував поділ

проблем міжнаціональних відносин на теоретичні та практичні.

Щодо українських науковців, то одними з перших, хто звернувся
безпосередньо до цієї тематики, причому, як в науковому, так і в
навчальному плані, були: В.Антонович, Ю.Бойко, О.Бочковський,
В.Вер-надський, В.Винниченко, М.Грушевський, С.Дністрянський,
Д.Дорошенко, М.Драгоманов, Б.Кістяківський, М.Костомаров, П.Куліш,
В.Ку-чабський, В.Левинський, В.Липинський, М.Лозинський, М.Міхновсь-кий,
В.Подолинський, С.Рудницький, В.Старосольський, С.Томашівсь-кий та
багато інших. Спираючись на тогочасні досягнення світової і вітчизняної
етнополітичної думки, вони підготували і видали низку досить вдалих і
корисних наукових публікацій, розробили та прочитали кілька цікавих
курсів лекцій з проблематики, яку сьогодні охоплює ет-нополітологія.

Аналіз їх підходів, думок і поглядів виходить за рамки даного
науково-навчального посібника. Тому тут лише відзначимо деякі думки
О.Бочковського про зовсім молоду на той час науку, яку він виклав в
своїй праці «Вступ до націології. Курс лекцій», вперше опублікованій
1934 року в Подебрадах (Чехословаччина) і перевиданій 1992 року в
Мюнхені. По-перше, він не погоджувався із західним терміном
«етнопо-літика», а якщо і вживав його, то кожного разу з певними
застереженнями. По-друге, науку, яка тоді саме народжувалась, він
пропонував назвати «націополітика». Але, мабуть, шукаючи компромісу, він
називав її етнопаціополітика, що, однак, не заважало йому вживати в
одній і тій же роботі всі три зазначені терміни. По-третє, О.Бочковський
дав досить вдале на ті часи визначення маловідомої науки і загалом чітко
окреслив об’єкти її дослідження, цілі й завдання. «Що ж уявляє з себе ця
етно-націо-політика?» — запитував він сам себе. І відповідав: «Це
частина народознавства, яка спеціально вивчає взаємини між нацією і
державою, а загалом — досліджує питання нації в політичному аспекті. Це
значить, що етнополітика цікавиться всіма справами, які так або інакше
мають зв’язок з державним аспектом національних взаємин». По-четверте,
нову науку «етнополітику» чи «етнонаціополітику» — О.Бочковський бачив
як складову більш широкої науки, яку він називав «націоло-гія», тобто
наука про націю.»

На нашу думку, в цих поглядах О.Бочковського є чимало, з одного боку,
застарілого і дискусійного, а з іншого — цілком слушного і актуального.
До першого можна віднести його дещо надмірне захоплення національним та
певну недооцінку етнічного, не досить вдалу, зокрема, значно завужену
назву нової науки — «націополітика», спроби довести, що її об’єктом є
лише нації і особливо намагання оголосити націополі-тику складовою такої
науки як націологія тощо. Але всьому цьому є

пояснення і виправдання. Роботи О.Бочковського писались в часи, коли
героями етнополітичного розвитку людства вважались лише нації, коли ще
не завоювали незалежності більшість націй, в тому числі й українська,
коли в світі ще панували асиміляціоністські настрої, тенденції і теорії,
зокрема, «плавильного котла» (melting pot), «злиття націй» тощо.

Щодо другого, тобто заслуг О.Бочковського, до них слід віднести його
дещо критичне ставлення до терміну «етнополітика» та бажання поряд з нею
розробляти і «націополітику». Але головне, і це слід особливо
підкреслити, О.Бочковський одним із перших українських дослідників
зрозумів, що треба розробляти і етнічні, і національні, і політичні
аспекти людського буття, взяті не окремо, а разом, у їх сукупності та
єдності. Про це, зокрема, свідчить назва нової науки, яка мала б цим
займатись, — «етно-націо-політика». На жаль, ця ідея О.Бочковського, яка
значно випередила свій час, і подібні західні розробки довго
приховувались від українського народ)’. Чесно зізнаємось, що ця ідея
О.Бочковського та подібні думки деяких західних вчених кінця 80-х років
XX ст. і підштовхнули автора до розробки етнополітологи’ у
запропонованому нами розумінні, про яке ще йтиметься.

Із відродженням незалежної України, яке супроводжувалось і
супроводжується етнічним ренесансом, політизацією етнічностей і
національно-державним будівництвом, проблеми дослідження етнополітичних
процесів набувають надзвичайно важливого значення.

Спочатку ці дослідження велись в рамках історії, соціології, філософії
та політології. Однак, будучи надто вже загальними,ці науки займались
етнополітич-ними проблемами поверхово й формально. Потім народжуються
та/чи відроджуються нові «етнонауки», зокрема, етнологія — наука про
життя етносів та націологія — наука про життя націй. Водночас в рамках
або на межі з класичними науками з’являються нові наукові напрямки, які
автор називає «етнонапрямками». Серед останніх найбільш помітних успіхів
досягли етноісторія (Б.Гончар, І.Іванченко, Є.Камінський, С.Кульчицький,
І.Курас, В.Кучер, ЛНагорна, В.Панібудьласка, ВПотульниць-кий,
А.Слюсаренко, В.Солдатенко, В.Трощинський, В.Чумак, В.Швед та ін.),
етнофілософія (Є.Бистрицький, В.Вілков, Є.Головаха, М.Горє-лов,
С.Грабовський, О.Забужко, В.Ігнатов, В.Кремень, І.Кресіна, Т.Ме-тельова,
Б.Попов, В.Ребкало, В.Скуратівський, В.Ткаченко, Л.Шкляр та ін);
етноконфліктологія (О.Маруховська, Г.Перепелиця, С.Римаренкота ін.);
етнопсихологія (О.Куц, О.Нельга, М.Обушний, А.Пономарьов, М.Шульга та
ін.) тощо.

Та найвищим досягненням, справжнім проривом у вітчизняному
суспільствознавстві, як на автора, стало народження і досить успішний
розвиток таких наукових етнонапрямків або окремих спеціальних наук, як
етнодержавазнавство (Ю.Римаренко),12 етнополітика (В.Євтух,
О.Майбородата ін.)13 та політична етнологія (І.Варзар).14 Засновники і
прихильники цих нових наукових напрямків та/чи наук одними з перших
вітчизняних науковців зрозуміли життєву важливість, необхідність,
ефективність і перспективність ґрунтовних досліджень етнополітичної
царини людського буття.

Отже, сьогодні в Україні дослідженням етнополітичної царини
безпосередньо займаються кілька етнонаук та біля двох десятків
етнонапрямків. Це вже само по собі є великим успіхом вітчизняної науки,
досягнутим до того ж за короткий строк і в надзвичайно скрутних умовах.

Але сьогодні, і особливо на перспективу, такий стан справ вже не може
задовольняти українське суспільство. Стають все бііьш очевидними
відособленість, розрізненість та ізольованість етнопаук та
етно-напрямків, разпорошеність наукових сил, їх надмірне суперництво, а
часом і конфронтація. До того ж, етнологи, як правило, обмежуються
дослідженнями етносу і етнічного, а націологи — нації та національного.

Щодо інших етнонаук та етнонапрямків, то в їх рамках вивчається і
висвітлюється лише якийсь один бік, один зріз етнічного та/чи
етнопо-літичного життя, причому найчастіше якоїсь окремої
етнонаціональної спільноти.

Виходячи з цього, автор вважає, по-перше, недоцільним обмежуватись і
далі спробами зображувати багатовимірний предмет, (яким, безумовно, є
етнополітичне буття) на площині.

Етнополітичні реалії для свого повного і адекватного зображення
вимагають багатьох проекцій, зібраних разом. По-друге, що прийшов час
об’єднати зусилля вчених і знання, накопичені різними етнонауками і
етнонапрямками. По-третє, що потрібно виробити єдині термінологічний
апарат, підходи та методологічні засади для всіх наук і напрямків, котрі
досліджують етнополітичну царину. Нарешті, що необхідно спільними
зусиллями світового наукового товариства з’ясувати закономірності й
тенденції етнополітичного розвитку людства, визначити шляхи і методи
його збереження. Досягти цього, на наш погляд, можна лише шляхом
розвитку єдиної, інтегральної науки, якою і стає етнополітологія.

Зауважимо, що в Україні процес зародження етнополітології як загальної
науки, нової дослідницької концепції та навчальної дисципліни розпочався
ще наприкінці 80-х — початку 90-х років.

Тоді ж побачили світ і перші навчально-методичні розробки та наукові
публікації автора із зазначеної проблематики. В них були зроблені спроби
дати визначення цієї науки, виробити її теоретико-методологічні засади
та понятійно-категоріальний апарат, визначити місце в системі суспільних
наук, цілі й функції.

Література:

Васюта О.А. Проблеми екологічної стратегії України в контексті
глобального розвитку. — Тернопіль, 2001. — С.311-338.

Галеева Г.А. Экологическое воспитание: проблемы, решения // Город,
природа, человек. — М., 1982. — С.41-74.

Киселев Н.Н. Мировоззрение и экология. — К., 1990. — С.117-160.

Кочергин А.Н., Марков Ю.Г., Васильев Н.Г. Экологическое знание и
сознание. — Новосибирск, 1987. — С. 176-200.

Крисаченко B.C. Екологічна культура. — К., 1996. — С.47-55.

Маркович Д. Социальная экология. — М., 1991. — С.154-161.

Моисеев Н.Н. Человек и ноосфера. — М., 1990. — С.247-268.

Національна доповідь про стан навколишнього природного середовища в
Україні в 2001 році. — К., 2003. — С.158-161.

Платонов Г.В. Диалектика взаимодействия общества и природы. — М., 1989.
— С.168-177.

Соціальна екологія: Навч. посіб. / За ред. Л.П.Царика. -Тернопіль, 2002.
— С.166-172.

Социально-философские проблемы экологии / И.В.Огородник, Н.Н.Киселев,
В.С.Крысаченко, И.Н.Стогний. Под. ред. И.В.Огородника. — К., 1989. —
С.225-239.

Похожие записи