.

Співвідношення політики і моралі як регуляторів суспільного життя (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
422 4150
Скачать документ

Реферат на тему:

Співвідношення політики і моралі як регуляторів суспільного життя.

Проблемами оптимальної взаємодії політики і моралі на різних етапах
розвитку суспільно-політичного життя переймалися філософи та історики,
соціологи й політологи. З огляду на необхідність досягнення гармонійної
взаємодії між політикою і мораллю важливе значення має з’ясування
причин, що зумовили розрив між ними, аналіз форм взаємодії
практично-політичної діяльності людей із загальнолюдською мораллю,
єдність яких забезпечує гуманістичне регулювання співвідношення цілей та
засобів у політиці.

Політика і мораль взаємодіють як форми суспільної свідомості й практики.
Етичні поняття — добро, справедливість, чесність, порядність — не лише
характеризують політичну діяльність влади, держави, партії чи політика,
вони або підтримують, морально санкціонують і стимулюють цю діяльність,
або засуджують, блокують.

Політика, яка не має належної підтримки з боку моралі, приречена на
поразку. Безчесний політик, безсоромний політикан, для якого понад усе
егоїстичні інтереси — тимчасова персона на політичній арені. Втім, як це
часто трапляється, він поступається місцем іншому політикану. Політик,
який виражає соціальні сподівання людей, керується ними, отримує тривалу
підтримку громадськості.

Проблема співвідношення політики і моралі — одна з центральних у
політичній та етичній теоріях. Вона була сформульована ще у
філософсько-політичних трактатах давньогрецьких мислителів, які вже тоді
виявили її складність і неоднозначність.

Згідно з етико-політичним вченням давньокитайського мислителя Конфуція
політична державна влада є відлунням вічних законів неба, носієм яких є
правитель. Тому головним принципом політичної та моральної поведінки є
сповідування “кожному належне”: “…цар має бути царем,
міністр—міністром, батько—батьком, син—сином”. На думку іншого
китайського мислителя Лао Цзи, життя людей не визначається волею неба, а
розвивається природним шляхом — дао. Природний закон справедливості має
перемогти, людина повинна вірити в це і підкорятися йому. Вчення
давньокитайських мудреців сутністю морального обов’язку вважали
необхідність дотримуватися належного.

Полеміку щодо співвідношення політики і моралі продовжили класики
античної філософії — Геракліт, Демокріт, Платон, Аристотель.

В етико-політичній доктрині Геракліта домінують аристократичні,
антидемократичні схильності. Але він вважав неприпустимою тиранію,
виступав за додержання законів: “Народ повинен боротися за закон, як за
свої стіни”.

Демокріт тлумачив сутність політичного життя і політичної етики з
позиції демократії, яку він вважав найвищою цінністю. Підкорення окремої
людини інтересам держави — її моральний обов’язок, у цьому полягає суть
суспільної справедливості. Правитель, який володарює над іншими, повинен
насамперед навчитися володарювати над самим собою. Демокріт доводив, що
джерело моралі в душі людини, імпульси якої мають контролюватися
розумом.

Характерним для концепції Платона й Аристотеля е положення про
моральність соціального обов’язку. Справедливість у Платона — не лише
моральна чеснота, а й ознаки соціальної гармонії, суспільної рівноваги.
Такої думки дотримувався й Аристотель. Обидва вони ототожнювали політику
і мораль: людина живе заради держави, а не держава заради людини.
Окремий індивід як носій моральних і політичних якостей “розчиняється у
всезагальному”, тобто у державі. Разом з тим у їх поглядах на
співвідношення політики й моралі є помітні відмінності. Згідно з
Платоном, людина насамперед моральна істота. Їй притаманні
справедливість, мужність, чесність. Сукупно вони утворюють внутрішній
світ душі людини (мікросвіт). Ідеальна, досконала держава (“Політія”) є
втіленням цих чеснот. Вона має бути заснована на моральних принципах.
Політика — наука про те, як на підставі знання про людину зробити її
суспільне корисним громадянином.

Аристотель, розв’язуючи проблему взаємин політики і моралі, виходив з
іншого розуміння сутності людини. Вона, на його думку, є суспільною,
тобто політичною істотою. Моральні якості людини не є вродженими, вони
виробляються практичними діями. Аристотель вводить у політичну етику
проблему моральної мотивації і свободи вибору суспільної, в т. ч.
політичної поведінки.

Проблеми політики і моралі привертали увагу мислителів Середньовіччя.
Фома Аквінський, твердячи про божественне походження державної влади,
про духовну вищість церкви над нею, відповідно трактував природу
моральних норм, сутність етичних принципів. Єдине джерело моралі —
всемогутня воля Бога, підкорятися їй — моральний обов’язок кожної
людини.

Політизація моралі, розчинення моральності в політиці, проповідувані
античними мислителями та їхнім послідовникам, наштовхнулися на опір
ранньобуржуазних теоретиків політичного життя.

Італійський політичний ідеолог Н. Макіавеллі доводив принципову
розбіжність політичного і морального світів, в одному з яких, на його
думку, панує суспільна доцільність, в іншому — етичні переконання. В
реальному політичному житті правитель використовує заради досягнення
своїх цілей будь-які засоби, в тому числі й аморальні — підступність,
насильство, вбивство, обман тощо. “Мета виправдовує засоби”, — це
висловлювання Макіавеллі стало кредом політичного аморалізму
(макіавеллізм). Не погоджуючись з тим, що політика має бути аморальною,
стверджував, що вона є такою насправді.

Теза щодо протистояння політики і моралі знайшла дальше обґрунтування в
творах англійського мислителя Т. Гоббса, який вважав, що суспільство
тримається на ворожнечі, адже людина — егоїстична істота, керується
законом самозбереження. “Війна всіх проти всіх” загрожує цьому закону.
Саме тому люди у договірний спосіб утворюють державу (“левіафан”), яка
своєю волею і примусом утримує їх від агресивного суперництва, спрямовує
до єдиної мети: “Тільки в державі існує загальний масштаб виміру
доброчесності й пороків”. Під таким кутом зору мораль начебто
розчиняється у державництві, позбавляється її найважливішої функції —
бути автономним регулятором людських вчинків, здійснювати контроль над
владою.

Інший англійський філософ Дж. Локк, на відміну від Гоббса, стверджував,
що від народження люди схильні до добра, є рівними і незалежними. Саме
тому вони укладають суспільний договір, утворюють державні інститути і
громадянське суспільство, мета яких — закріпити і гарантувати цей закон.
Тому “благородна” природа істинної моралі уможливлює “розумний”
державний устрій.

У дискусіях щодо проблеми співвідношення політичних і моральних
цінностей брали активну участь й українські вчені — філософи
Києво-Могилянської академії (С. Яворський, Ф. Прокопович, Й.
Кононович-Горбацький, Г. Кониський), які надавали особливого значення
моральним засадам громадсько-політичного життя, підкреслювали наявність
у людини “ свободно!’ волі”, здатності “вибирати те, що стосується мети”
(Г. Кониський).

Концепцію “громадського гуманізму” представляли українські мислителі
ренесансної доби, серед яких виділявся С. Оріховський-Роксолан. Держава,
на його думку, виникає внаслідок укладання суспільного договору людей,
яким притаманні схильність і прагнення до взаємодопомоги. Тому держава
(“освічена монархія”) повинна дбати про людей, забезпечувати їхнє
щасливе життя. Моральний обов’язок громадян — служити державі,
керуватися принципом спільного блага.

Пріоритет морального начала в суспільному житті обстоював французький
політичний мислитель Ж.-Ж. Руссо, вважаючи, що людина за своєю природою
схильна до добра й солідарності. Втім, цивілізація, заснована на
приватній власності, псує людські характери, знецінює громадянську
відповідальність, порушує права людини. Руссо доводив, що існуючу
соціальну нерівність мають врівноважувати безумовна свобода і рівність
юридичних прав. Саме в цьому, на його думку, ключ до розв’язання дилеми
політики і моралі.

Особливості взаємодії владно-політичних і моральних чинників з’ясовували
І. Кант і Г.-В.-Ф. Гегель. Згідно з вченням Канта, людина постійно
перебуває між тим, що продиктоване суспільством, політикою, і тим, що
диктує свобода, моральність. Її внутрішня свобода не потребує впливів
держави. Навпаки, наскільки існуючий правопорядок відповідає автономії
людської свободи, настільки він виступає соціальним простором
моральності. У своїй поведінці людина повинна керуватися моральними
мотивами, а не практичними потребами. Гегель, з одного боку, ототожнює
моральність і політичну дійсність (“те, що дійсне, те розумне”), з
іншого, на місце моральної доброчинності ставить санкціоновану державою
добропорядність, досліджуючи конкретні соціальні форми, в яких
виявляється моральна діяльність людини, її контакти з державою (сім’я,
корпорація, громадянське суспільство).

Вагомий внесок в осмислення діалектики політики і моралі належить К.
Марксу, який прагнув з’ясувати суспільні засади політичних та моральних
поглядів, причини соціально-політичного та морального відчуження людей.
Формула Маркса — “… мета, для якої потрібні несправедливі засоби, —
несправедлива мета”. Він виступив проти “моралізуючої критики” політики,
з’ясовував умови, зміна яких здатна настільки гуманізувати обставини
людського життя, що вільний розвиток кожного був би умовою розвитку
всіх. Водночас Маркс абсолютизував моральні якості такого суб’єкта
суспільно-політичного життя, як пролетаріат, перебільшував значення
революційного насильства.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. до проблем взаємодії політики та
моралі зверталися О. Конт, Е. Дюркгейм, В. Парето та ін. Німецький
теоретик М. Вебер доводив повну розбіжність політики і моралі, у зв’язку
з чим його називали “новим Макіавеллі”. Сенс політики, зазначає Вебер,
досягнення і збереження влади, головний її засіб — насильство. Однак не
завжди участь у політиці — аморальна. На основі принципів християнської
моралі (“не вбий”, “не свідчи неправдиво”) і вимог раціональної
політичної доцільності (використання насильства і засобів примусу).
Вебер пропонував розмежувати “мораль переконання” (Кант) і “мораль
відповідальності” (Макіавеллі).

Проблема співвідношення політичної доцільності й моральної виправданості
є стрижнем сучасної політичної науки, яка досліджує моральні аспекти
соціальної диференціації суспільства (Р. Дарендорф, Німеччина), етичне
підґрунтя політики сепаратизму (А. Б’юконен, США), значення моральних
регуляторів соціально-відповідальної держави. Чимало сучасних теоретиків
принципово дотримується позицій Макіавеллі та Вебера, підкріплюючи їх
новою аргументацією (Г. Кан, Г. Моска, Ф. Хайєк та ін.). Загалом у
новітній соціально-філософській політичній та етичній думці домінує
визнання важливості моральних критеріїв політичної діяльності.
Популярною є спроба поєднати політику і мораль засобами модернізованої
концепції справедливості (американський теоретик Дж. Роле). Набувають
“другого дихання” ідеї “облагородження” політики мораллю (А. Швейцер, А.
Ейнштейн, М. Ганді), пріоритету моральних цінностей у
суспільно-політичному житті (Е. Фромм, Дж. Хакслі).

Запобіганню крайнощів у тлумаченні діалектики політики і моралі,
розумінні їх значення для суспільства допомагає знання чинників
суспільного життя, їх функціонального призначення.

Політика і мораль — вічні союзники і супротивники. Політика сприяє
утворенню мережі соціальних зв’язків людини, групи, спільноти з
державою. Мораль покликана здійснювати духовне єднання суспільства.
Виникнувши як об’єктивно необхідні й споріднені регулятори суспільного
життя, політика і мораль у процесі свого розвитку стали самостійними
інститутами, почали діяти за власними законами. Мораль значно давніша,
ніж політика. Літопис моральних угод помітно багатший порівняно з
історією політичних договорів. Політика і мораль значно різняться за
своїм суб’єктом.

Суб’єкт політики — великі соціальні спільноти і утворення (соціальна
група, клас, партія, держава).

Суб’єкт моралі — вселюдська спільнота, рід людський (загальнолюдська
мораль; соціальна або професійна мораль є модифікаціями
загальнолюдської), окремий індивід (індивідуальна мораль).

Політика заземлена у практичні проблеми, мораль спрямована у сферу
духовних цінностей, які сягають глибин людської душі. Політика навіть у
боротьбі за права і свободу спирається на необхідні закони, її вимоги в
силу цього є обов’язковими. Моральна людина, навіть зустрівшись з
безумовною необхідністю вчинити щось проти власної совісті, демонструє
свободу людського духу, право вибору. Політика віддає перевагу найбільш
корисному (політика — мистецтво можливого). Мораль орієнтує особистість
на найкраще. Різняться вони і способом трансляції своїх принципів,
правил, нормативів, позаяк політика “розмовляє” із суспільством
переважно мовою владних розпоряджень, вимог, державних законів та
урядових указів, а мова моралі — це апеляція до совісті з метою
розбудити в людях моральні чесноти, які б стали орієнтирами добровільно
обраної поведінки.

Якщо політика вимагає, то мораль переконує; якщо політика здійснюється
за допомогою спеціальних інститутів та організацій, то мораль існує як
природна й необхідна атмосфера. Відсутність моральних чинників як у
“верхів”, так і в “низів” спричинює суспільну катастрофу. Політика може
бути різною; мораль або є, або її немає.

Істотно різняться політика й мораль і за оцінкою ефективності діяльності
політика. Навіть одна поразка нерідко спричиняє завершення його
політичної кар’єри. Інакше сприймається невдача моральною свідомістю.
Страждання, скрута, навіть смерть мораліста не лише не дискредитують
його, але, навпаки, надають додаткової сили його аргументації. Навіть
тимчасово відступаючи, політика націлена на практичний результат.
Моральна поведінка в основі своїй безкорислива. Питання про владу, її
здобуття та збереження — головне для політика. Мораль згасає, як
тільки-но пробує керувати.

Політологія виділяє кілька типів взаємодії політики і моралі.

Оптимістичний. Згідно з ним політика і мораль збігаються, їх розходження
є наслідком конкретних обставин, які піддаються коригуванню.

Песимістичний. Виявляє принципову несумісність політики і моралі.

Об’єктивістський. Ґрунтується на відмежуванні політики і моралі,
недоцільності встановлення зв’язку між ними. Політика оголошується поза
мораллю, її слід оцінювати тільки категоріями політології. Відповідно і
мораль “мусить” обмежитися власними поняттями і проблемами, “не має
втручатися” у теоретичні й практичні справи політики.

Релятивістський. Виходить з того, що особливості взаємодії політики і
моралі залежать від конкретної соціально-політичної ситуації. Вони
можуть збігатися, а можуть суперечити одна одній, їхній союз може бути
короткотерміновим або тривалим, стійким.

У XX ст. тоталітарні політичні режими, в якому б варіанті вони не
виступали, дали нові свідчення гострих колізій політики і моралі. На
думку німецького професора К. Хельда, людство в XX ст. перевірило
взаємозв’язок політичного світу і моральних звичаїв у негативній формі.
Моральні вимоги втрачають свою обов’язковість. За словами французького
історика і політолога Ж.-Ф. Ревеля, рушійною силою сучасного суспільства
є брехня, якою насамперед переповнена ідеологія і політика.

Однак подібні констатації не можуть слугувати доказом повної та
остаточної несумісності політики і моралі. Адже історія суспільного
життя демонструє і безліч зразків чесної політики, єдності благородних
моральних мотивів і відповідальної політичної діяльності. Для сучасного
суспільства потреба в морально орієнтованій політиці є життєво
необхідною. Політика не може бути простим засобом підпорядкування
суспільства владі, вона покликана бути інструментом гуманізації
суспільства. Утверджується розуміння політики як науки і діяльності з
метою оптимізації соціальних процесів, забезпечення стабільного
громадянського миру, демократизації держави, її соціального спрямування.
Це передбачає потребу етичного виміру державної діяльності, моральної
експертизи політичних програм, застосування моральних критеріїв для
оцінки політики і політиків.

Необхідність моральних вимірів політики продиктована і обставинами
глобального порядку. Екологічні катастрофи, гострі міжнаціональні
конфлікти, масовий голод в багатьох країнах, війни й кровопролиття
наприкінці XX ст. потребують нової глобальної політики, загальнолюдської
етики, які ґрунтувалися б на визнанні прав людини на гідне життя.

Згідно з Конвенцією про захист людських прав і гідності особистості
(березень 1997 p.) “інтереси і благополуччя особистості повинні мати
пріоритет стосовно вищих інтересів суспільства”.

Переорієнтація політики на гуманістичні цілі вимагає зустрічних кроків
політики і моралі. Сучасно мислячий політик має враховувати те, що
політика може бути ефективною, якщо поєднуватиме в собі орієнтацію на
суспільну корисність (політична доцільність) і на забезпечення вільного
розвитку особистості (моральність, гуманізм). Політика повинна визначати
межі свого втручання в суспільне життя, особливості взаємодії з такими
непо-літичними структурами, як громадянське суспільство, сім’я, приватне
життя. Адже свобода вибору, невимушеність у діях — основні ознаки
моральності людини.

Переорієнтовуючись на гуманістичні цілі, політика набуватиме певних
моральних рис, що сприятиме подоланню упередженості щодо неї як “брудної
справи”, згідно з якою мораль може зберегти свої принципи, тільки
перебуваючи поза політикою. Але в такому разі мораль приречена на
відокремленість від світу, виявиться нездатною реалізувати своє
соціальне призначення — узгоджувати інтереси індивіда з інтересами
людської спільноти, сприяти духовному зв’язку особистості із
суспільством.

Практичне призначення моралі виразно окреслене в ідеї “розумного
егоїзму”. В західній соціології (М. Вебер, Т. Парсонс, Р. Мертон) існує
стійка традиція розглядати людську дію як раціональну, якщо вона
побудована за принципом узгодження цілей та засобів, орієнтується на
загал.

Проблема “протистояння” політики і моралі не є нерозв’язною. Етизація
політики — необхідна умова утвердження гуманістичних засад в усіх сферах
суспільного життя. Справедливість, доброчесність мають перетворитися на
стимулюючі мотиви діяльності політиків, державних і громадських діячів.
Попри стійкі упередження, суспільство прагне зробити політику моральною,
а мораль діяльною. Але це не означає розчинення моралі в ї політиці,
втрати її контролюючих можливостей. Між політикою і мораллю завжди має
зберігатися відстань. Адже ототожнення політики і моралі приховує в собі
загрозу моралізування будь-якої політики (політичні процеси 1937-го
року, коли суто політичні цілі видавали за високоморальні).

Драматичний досвід політичного життя дає підстави твердити, що мораль є
первинною щодо політики. Влада та наслідки її політики мають перебувати
під постійним моральним контролем суспільства. Інакше неминуча загроза
деформації політики та її наслідків. У стабільних демократичних країнах
моральні взаємовідповідальні відносини влади і суспільства підтримувати
значно легше, ніж в кризових обставинах. Втім, за будь-яких обставин
посилання на практичну доцільність не можуть виправдати брудні,
аморальні дії.

“Не так політика псує характери, як характери політику” (Л. Українка).

Політична етика — одна із модифікацій етичної науки, прикладної,
“службової” моралі. Формуючи власний понятійний апарат, свої принципи і
нормативи, політична етика спирається на методологічну базу соціальних і
гуманітарних наук про суспільство, людину, політику, мораль. Вона
враховує здобутки філософської концепції особистості та її соціалізації,
політичної психології та аксіології, конфліктології та консенсології.

Політична палітра сучасного суспільства, в т. ч. українського,
демонструє різноманітні погляди на призначення і зміст політичної
діяльності саме в етичному аспекті. Серед сучасних політиків немало
відвертих прихильників Макіавеллі або носіїв екстремістських поглядів.
Для демократично мислячого політика принциповим є визнання пріоритетів
морального чинника, гуманістична орієнтованість, обов’язкове врахування
моральних наслідків політичних рішень і дій.

Пріоритетність вимог політичної етики зумовлена особливостями ситуації,
в якій діє політик. Політик у владі й політик в опозиції,
політик-переможець та переможений політик, професійний політик та
людина, яку випадково занесло на фарватер політичного життя, по-різному
використовують принципи політичної моралі. Тому політична етика містить
конкретні рекомендації щодо поведінки політика за різних обставин: етика
боротьби, етика успіху, етика поразки, етика очікування, етика опозиції,
етика компромісу тощо.

Особливості поведінки політика залежать і від аудиторії, з якою він
взаємодіє. Але моральні переконання не можна взяти “на прокат” — люди
швидко розпізнають показну етику. Істотною рисою сучасної культури
політики є відмова від монологічного стилю спілкування на користь
діалогічного (політичний та моральний плюралізм). Політична етика
вимагає ставлення до всіх суб’єктів суспільно-політичного життя як до
рівноправних, визнає правочинність їхніх моральних цінностей. “Атакуйте
проблему, а не партнерів, ставтеся до переговорів не як до змагання, а
як до процесу пошуку спільного рішення, намагайтеся переконати опонентів
у справедливості й обґрунтованості ваших позицій замість того, щоб
просто зламати їхню волю”, — такі поради американських політологів Р.
Фішера і С. Брауна.

Оволодіння етикою, методологією і технологією діалогового спілкування —
шлях до розв’язання соціальних конфліктів, ефективний засіб розвитку
особистості політика. Участь у діалозі передбачає толерантне сприйняття
аргументів іншої сторони, вміння протиставити їм власні. У
взаємозвинуваченнях, чварах, стихійних суперечках виявляються
здебільшого нестримувані емоції; у діалозі, дискусії — інтелект,
ерудиція, помірковане мислення, сила логіки і переконання.

Характерною особливістю політичної етики є орієнтація на своєчасне
виявлення конфліктних ситуацій, готовність виходити гідно з будь-якого
конфлікту. Політична етика — це наука і мистецтво використання засобів і
прийомів компромісної технології. Поширені в минулому оцінки компромісів
як чогось безпринципного поступаються місцем визнанню їх значущості як
ефективної форми досягнення згоди конфронтуючих сторін.

Політична етика не розв’язує проблему зла як таку. Політик не може
ігнорувати те, що поступки на користь одного, як правило, пов’язані з
певними втратами іншого. “Політик діє морально, якщо добро від його
вчинків перебільшує зло. А взагалі не творити зла він просто не може,
доводиться жертвувати одними частинами добра заради інших”, — зауважує
теоретик політики О. Денисов. Ця далеко не безсумнівна думка містить у
собі раціональне зерно: політична діяльність, в основі якої моральні
критерії, має враховувати і негативні моменти, які супроводжують
політичне рішення; якщо вона неспроможна розв’язати проблему зла, то
принаймні зобов’язана передбачити небажані наслідки, мінімізувати їх,
компенсувати людям втрати від нього.

Важливими в політичній етиці є засоби розв’язання конфліктних ситуацій.
За підрахунками американського професора Д. Шарпа, існує до двохсот
методів ненасильницького розв’язання політичних проблем —
ненасильницький протест і переконання, відмова від соціального,
економічного, політичного співробітництва, ненасильницьке втручання та
ін.

Сучасний політик має володіти всім арсеналом “політичної технології”,
бути здатним гнучко й оперативно використовувати його в практичній
діяльності, враховуючи нові реалії суспільного життя, незвичні проблеми,
що потребують нового концептуального мислення. Саме такі, інноваційні,
підходи пропонують сучасні теоретики політичного життя: положення про
“реальний прагматизм” (Д. Белл, Ф.-У. Франкен), “справедливу нерівність”
(Дж. Роулс), “легітимну державу” (X. Карраседо); “справедливу державу”,
згідно з якою етичні вимоги, які передують політичному життю, мають
“абсолютний характер”.

Політична етика — відкрита система положень, аргументів, поглядів. Їй
притаманна гнучкість, здатність до творчого оновлення норм. Однак
незмінними є головні принципи — визнання значущості й пріоритету
моральних чинників у політиці, орієнтації на такі цінності, як свобода,
права, добробут людей. Адже тільки завдяки їм політика здатна
реалізувати свій моральний потенціал. На початку XXI ст. необхідність у
гуманістичній, морально відповідальній політиці стає загальнолюдською
потребою, актуалітетом людської цивілізації.

На сучасному етапі і в Україні заявила про себе тенденція перекладати
всю відповідальність за долю нації на владу, що є свідченням
недостатньої політичної, історичної обізнаності її активних носіїв.
Хибність такої точки зору пояснюється тим, що державна влада на сьогодні
роз’їдена корумпованістю, клановістю бюрократії, її зрощенням з тіньовим
капіталом і криміналітетом. Ідеал : громадянського суспільства став
значно віддаленішим. Усі ці проблеми носять етичний характер, породжують
зневіру в існуючу владу, ускладнюють реформи.

Українська політична культура теж демонструє свою нездатність до
гармонізації соціального порядку, упорядкованих інституціональних
відносин в умовах ослаблення традиційних ієрархічних владно-правових
відносин. За ідеологічними параметрами вона ще перебуває під впливом
соціалістичного ідеалу (зрівнялівка, колективізм, тоталітаризм),
демонструючи водночас і тенденцію до певної деідеологізації. Політична
культура сучасної України є культурою маргінального суспільства,
(наділеного взаємовиключними рисами), що виявляється і в орієнтації
громадян на взаємозаперечуючі цінності: 33% вважають, що капіталістична
система найбільш сприятлива для республіки, 25% — не мають визначеної
позиції, і лише 42% переконані, що західний тип розвитку їх не
влаштовує. Цей феномен пов’язаний з амбівалентною (роздвоєною)
суспільною свідомістю. Отже, замість внутрішньої мобілізації
українського суспільства спостерігається своєрідний його розлад.

Особливості політичної етики українського суспільства зумовлені
географічним положенням нашої країни на так званому розломі культур,
соціально-політичних орієнтацій: якщо центральні, західні регіони
орієнтуються на європейські стандарти, то на сході більшою популярністю
користуються євроазіатські. До того ж якщо цілі й ідеали української
громадськості близькі до західних, то спосіб життя ближче до східного.
Україна завжди прагнула брати участь у європейській політичній грі, але
при цьому часто користувалася методами східного походження.

Політична етика сучасного українського суспільства багато в чому
зумовлена непідконтрольністю влади, пріоритетністю державних цілей перед
правами особистості, перевагою прагматичних міркувань перед системними
гарантіями, переважанням традиціоналізму над динамізмом. Наприклад, на
вимогу європейської громадськості в Україні нещодавно було скасовано
смертну кару. Це справді серйозний крок не тільки з погляду політичної
етики, але й загальнолюдської. Але кошти для довічного утримання
засуджених повинен вишукувати начальник колонії.

Безліч прикладів історії переконують, що східна політика орієнтована на
могутність, силу, а не на право чи політичну етику. Україні частіше
випадало мати справу саме з такою політикою, і, зрозуміло, в її
політичній етиці можна знайти чимало “азіатських” слідів —
авторикратизм, геронтократію, патріархізм, таємну дипломатію, схильність
до силових методів тощо.

У цьому зв’язку важливо визначити деякі протиріччя між політикою і
мораллю, що розриває цілісність політичної етики в суспільній
свідомості. Ці протиріччя є тлом, на якому формуються політичні
відносини у суспільстві.

Першим з них є морально-психологічне протиріччя між “бажаним і дійсним”.
Вельми тривалий розрив між ними майже завжди знаменує розкол, внутрішню
кризу особистості, а нерідко лукавство й облудність душі. Те ж
відбувається, якщо народові не вдається організувати своє життя за
власними принципами, узгодити своє бажання із соціальним порядком. Явища
такої незгоди спостерігалися в минулому, наприклад, коли суспільство так
і не дочекалося здійснення обіцянки М. Хрущова “про остаточну побудову
комунізму”. Простежуються вони і в теперішній українській історії. Так,
прийняття нової Конституції України дало підставу для твердження про
завершення початкового етапу становлення демократичної, соціальної,
правової держави і про початок переходу до наступного періоду —
“втілення принципів та норм Конституції у реальне життя суспільства і
держави, в життя кожної конкретної людини, що живе в Україні”. Та через
деякий час з новою гостротою постала суперечність між продекларованими
нормами, реальною можливістю і бажанням їхнього втілення. Йдеться
насамперед про тричленну вербальну конструкцію: “демократична,
соціальна, правова держава”, яка й досі є недосяжною.

Навіть реальні зрушення щодо ідеалів демократії не викликають адекватної
реакції у зв’язку із невірою в політичні ідеали, що їх висуває влада, і
в можливість їх здійснення. Більшість подій останніх років XX ст.,
початку XXI ст., схоже, відбуваються “поза народною душею”.

Інша етична колізія, пов’язана з поняттями “ми” і “вони”, утворює
основний нерв етичної проблематики в індивідуальній і політичній моралі.
“Ми” — це ті, хто не має влади, вважає себе “простим народом”, і “вони”
— ті, які цю владу мають і розпоряджаються нею. Зміст політичної моралі
“ми” відповідає явному, офіційному, що підлягає правовому контролю;
“вони” — таємному, неофіційному, що випадає зі сфери правовідносин. Але
якщо велика частина соціальних відносин випадає зі сфери суспільного і
правового контролю, це свідчить про неадекватність соціальної системи
суспільній практиці. У помірних розмірах ця неадекватність може
компенсуватися політичною мораллю, у непомірних — призводить до розкладу
політичної моралі, руйнації соціальної системи. Факти аморальності
представників вищої влади сприймаються як моральна індульгенція для
широких верств населення, що виражається у відхиленні від оподаткування,
від ліцензування професійної діяльності, у діяльності в обхід законів,
подвійній бухгалтерії, співробітництві правоохоронних органів із
тіньовими структурами тощо. Доки така практика визнаватиметься
населенням морально припустимою, про реалізацію ідеалу
соціально-правової держави й мови не може бути.

Ще одна колізія, яка набуває відчутного значення для формування
політичної етики, пов’язана із зростанням претензій громадян до апарату
щодо участі їх в управлінні державою. Апарат, всупереч претензіям
громадян, прагне відтиснути від політики маси людей, намагаючись
водночас створити ілюзію їхньої участі в ній. Для цього культивуються
загальні форми участі громадян у політиці: вибори, референдуми, інші
політичні акції, за допомогою яких людей залучають до політичної сфери.
Квазіполітика охоплює всю сферу зв’язків держави з суспільством, всі
типи політичного мислення. Але якщо політичні функції існують у межах
певних форм, то індивіди змушені керуватися абстрактними критеріями.
Люди не аналізують того, що політичні форми соціального буття витворені
ще до їхнього народження, існують поза волею і свідомістю індивідів.
Індивід може лише вибирати, керуючись щодо них своїм політичним ідеалом
(якщо він є). Сприяючи політиці правлячих сил, він може одержати свою
частку влади: стати партійним або державним діячем, членом державного
апарату тощо. У свою чергу, влада розподіляється серед індивідів.
Звичайно, свою частку влади він може одержати і не поділяючи політики
правлячих сил, а просто прагнучи певного статусу в суспільстві. А це і є
питанням етичного порядку. До влади приходить багато випадкових людей, а
політична етика передбачає наявність моральних переконань і
відповідальності за свої вчинки. Це насамперед стосується професійних
політиків, які повинні виходити не з кон’юнктурних міркувань, а мислити
державними категоріями, зіставляти свої дії з моральними цінностями та
нормами, оцінювати наслідки своїх діянь. Тому моральна культура
політичного діяча передбачає не просто професіоналізм у роботі, а й
виняткову повагу до інтересів країни та її громадян, уміння раціонально
користуватися владою, демократично поводитися з опонентами, опозицією,
бути здатним до компромісів, принципово відстоюючи державну і
громадянську позиції. Свідченням моральної цілісності державних і
громадсько-політичних діячів є їх високі вольові якості, уміння
дотримуватись єдності слова і діла, виявляти реалізм в оцінці власних
результатів і державної політики, нетерпимість до некомпетентності,
догматизму, застою.

Соціально-політична мораль — дещо інший культурний феномен, ніж
індивідуальна: вона належить до іншої сфери, має інші критерії, норми.
Але не можна ігнорувати їх взаємозв’язку і взаємозумовленості. Якщо
члени суспільства є аморальними, таким буде і суспільство. Українському
моральному клімату вадять лихослів’я, злодійство, хуліганство, пияцтво,
неохайність, непунктуальність тощо.

Не на належному рівні повага до особистості моральної та фізичної
гідності, недоторканності майна, прав. Зумовлено це тим, що етика
індивідуалізму, трактована у нас як егоїзм, зазнала в українському
етносі осуду. Причина цього — в слабкій сформованості раціоналізованої
індивідуальної моральної свідомості, зумовленої пріоритетністю родових
зв’язків вітчизняної культури з її традицією перенесення центру ваги з
індивідуальної відповідальності на колективну; в ослабленій здатності до
моральної самоідентифікації, що спричиняє нерозвиненість усвідомлення
категорії індивідуальної совісті та са-моцінності поглядів людини.

Спираючись на моральний плюралізм (погляд, що визнає множинність
ціннісних відносин, зобов’язань і планів життя, які часто несумісні), ця
теорія передбачає необхідність людини робити вибір між тим, що вона
вважає морально правильним і морально хибним. Моральний плюралізм не
вимагає толерантності до морально хибного, примиренності добра й зла.
Держава непримусовими діями може заохотити людей дотримуватись гідних
форм життя на основі вироблених нею етичних норм і водночас може відбити
охоту дотримуватись морально неприйнятного способу життя, викорінюючи
умови, які роблять його принадним. Тому вона не повинна вдаватися до
примусу, щоб зупинити “самоцінних” осіб від неприйнятної діяльності,
поки вони не шкодять іншим.

Визнання державою самоцінності особистості однак надає їй право
використовувати примус, щоб не було завдано шкоди іншим людям, оскільки
її завдання — забезпечити людям реальні можливості для особистого життя
і реалізації самоцінної позиції. Вона може примусово втручатися в
автономію одних, щоб захистити автономію інших. Водночас держава не може
втручатися в їхню автономію з будь-яких інших причин. Фундаментальне
моральне обґрунтування самоцінності особистості та принципу морального
плюралізму повинно стати важливим аспектом політичної етики, в основі
якого толерантність, а не нейтралітет.

Сучасне тло формування політичної етики характеризують розлад
зовнішнього і внутрішнього життя нації, висока питома вага таємного,
перевага права сили над етикою, квазіполітика тощо, які спричиняють
глибокі структурні диспропорції, перешкоджають формуванню громадянського
суспільства.

Невідповідності між ідеалами і реаліями нашого суспільства зумовлені
нерозвиненістю політичної та соціальної етики. Невиконання посадових
обов’язків, нереалізованість угод, несвоєчасно виплачені зарплати,
несплачені податки, проігноровані закони й суспільні інтереси — усе це є
розходженням між ідеалом і соціальною дійсністю. Усунути його — означає
відновити моральне здоров’я суспільства.

У демократичному суспільстві політична етика є одним із важливих вимірів
політичного життя, вона служить невід’ємним компонентом стабільності
політичної системи, суттєвим показником розвитку суспільства і його
політичної свідомості.

Література:

Бебик В. M. Базові засади політології: історія, теорія, методологія,
практика: [Монографія]. – К., 2000.

Білоус А. Політико-правові системи: світ і Україна. – К.,1997.

Бодуен Ж. Вступ до політології. – К., 1995.

Брегеда А. Ю. Політологія : Навч.-метод, посібник для самост. вивч.
дисц. – К., 1999.

Базар І. M. Політична етнологія як наука : історія, теорія, методологія,
праксеологія.- К., 1994.

Гаєвський Б. Українська політологія. – К., 1995.

Гаєвський Б. Філософія політики. – К., 1993.

Гальчинський А. Кінець тоталітарного соціалізму, а що далі ? – К., 1996.

Гелей С., Рутар С. Основи політології. -Львів, 1996.

Гелей С.Д., Рутар С.М. Основи політології. Навч. посібник. – К., 1999.

Пірен M.I. Етнополітика. – К., 1997.

Потульницький В. Історія української політології. – К., 1992.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020