Контрольна робота

з політології

на тему:

“Соціалізм і фашизм

як ідеологічні течії”

План

1. Загальне поняття про ідеологію та ідеологічні течії

2. Фашизм як ідеологічна течія. Природа фашизму

3. Природа соціалізму

Використана література

Загальне поняття про ідеологію та ідеологічні течії

Політична ідеологія — це систематизована сукупність ідейних поглядів, що
виражають чи захищають інтереси певної соціальної групи. Повсюдно у
світі зберігаються такі універсальні ідеології як консерватизм,
лібералізм, соціалізм та ін.

Вперше у науковий обіг поняття «ідеологія» ввів французький мислитель
Д. де Тресі. Він тлумачив ідеологію як науку про людське мислення
та суспільні ідеї, яка повинна знайти пояснення у світосприйнятті та
явищах свідомості через засади етики, моралі, політики. З часів Великої
Французької революції ідеологію розглядають як реальну силу, яка
відіграє важливу роль у житті людини і суспільства. Американський учений
Т. Парсонс відзначав здатність ідеології згуртовувати людей, а Д. Белл
вважав, що ідеологія поєднує різні види емоційної енергії та спрямовує
їх у політику.

Жодна влада не обходиться без ідеології, яка надає їй доцільного
характеру, орієнтуючи громадян на певну систему цінностей, норм
поведінки, відповідний спосіб життя. На думку К. Гаджієва, за допомогою
ідеологічних категорій обґрунтовуються або заперечуються ті чи інші
політичні інститути, соціально-політичні доктрини, напрямки дії.

Політичні функції ідеології полягають у створенні позитивного образу
впроваджуваної політичної лінії, її відповідності інтересам певної
соціальної групи, держави, в стимулюванні цілеспрямованих дій, вчинків
громадян та їх об’єднань. Ідеологія прагне інтегрувати суспільство на
базі інтересів певної соціальної чи національної групи, або на базі
сформованих цілей, котрі не опираються на якісь соціально-економічні
прошарки населення. О. В. Лазоренко та О. О. Лазоренко вважають, що
«функцією ідеології є також духовне відображення реального світу та
створення перспективного проекту або начерку політичного простору».

Ідеологія має три стадії розвитку. Перша стадія — найтриваліша — це
стадія революційної боротьби, яка передбачає схематично такий цикл:
рівень емоцій — рівень ідей — рівень дій. Друга стадія — це
післяреволюційне відчуження. Третя стадія — зародження нової ідеології.

По-справжньому конструктивна ідеологія повинна відповідати життєвим
реаліям і опиратися на досягнення науки. Різні форми власності,
політичний плюралізм, багатопартійність у демократичних державах
передбачають й ідеологічне багатоманіття, конкуренцію різних ідеологій.
Але жодна ідеологія в демократичному суспільстві не повинна бути
державною, примусовою, офіційною, тобто виключається ідеологічний
монополізм. Гасло «деідеологізації», активно проголошуване в Україні на
початку 90-х років, не мало анархістського сенсу, а спрямовувалося проти
ідеології тоталітаризму, проти того, щоб якась ідеологія нав’язувалася
сім громадянам як обов’язкова.

Фашизм як ідеологічна течія. Природа фашизму

ХХ століття стало століттям зародження, становлення і краху тоталітарних
ідеологій. І якщо на постсовєцькому просторі чимало уваги приділялося
лівим тоталітарним течіям (соціалізму, комунізму, націонал-соціалізму),
то праві тоталітарні течії якось не надто приваблювали увагу
дослідників. Більше того: праві тоталітарні течії часто помилково
ототожнювали з окремими лівими течіями. От і виходили ляпсуси на зразок
“німецький фашизм” (хоча фашистська ідеологія не була притаманна для
Німеччини – це радше плід аграрних соціумів, який у промислово
розвинутих державах виглядав реліктом, а не домінантною течією). Рани
Другої світової, злочини нацистів у Европі, а також некоректне визнання
Нюрнберзьким трибуналом у 1946 році злочинною ідеологією саме фашизму, а
не нацизму – ось головні причини табуйованости усіх спроб розібратися у
перевагах та помилках фашизму. Хоча навряд чи хтось заперечуватиме той
факт, що час розставити усі крапки над “і” давно настав.

Для початку варто вказати, що досі немає єдиної загальноприйнятої
дефініції фашизму. Переважно під цей термін потрапляють усі тоталітарні
течії у Европі, відмінні від совєцької тоталітарної системи. Таким
чином, маємо вінегрет, у якому одним і тим же ж соусом приправлені
власне італійський фашизм, іспанський фаланґізм, хорватський усташизм,
“диктатура професорів” у Портуґалії, “Crois de Fоir” у Франції, рух
Мослі у Великій Британії, “Залізна Ґвардія” у Румунії і навіть
аристократично-консервативний режим Горті в Угорщині (не кажучи вже про
нацистську Німеччину, лідер якої Адольф Гітлер вважав за образу, коли
його називали фашистом). Насправді маємо чітко розділити ті течії, які
ми можемо віднести в розряд фашистських чи близьких до фашизму.

То що ж таке фашизм?

Фашизм зародився на початку ХХ ст. в молодіжному середовищі – спершу як
культурно-мистецьке явище, як форма протесту проти наявного на той час
буржуазного конформізму. Базою для виникнення фашизму стали вчення
Сореля та Ніцше. Нонконформізм залишався однією з основних рис фашизму у
подальшому його розвитку. Б.Муссоліні наприкінці

20-х років, відповідаючи на запитання швейцарського журналіста: “Чи
можна охарактеризувати фашизм єдиним гаслом?”, подумавши, прорік: “Ми
проти комфортного життя”. В цьому був mоdus vivendi послідовників
фашистського руху.

Іншою відмінною рисою фашизму була його антиінтелігентність.
Інтелігенція на початку ХХ ст. сприймалася як неодмінний атрибут
буржуазного суспільства. Люди розумової праці, на думку того ж
Муссоліні, як правило, народжували одну-дві дитини, у той час як сильна
нація потребувала багатодітних родин. Згодом режим Муссоліні створював
спеціальні штучні села (напр., Саббатію під Римом) і культивував культ
села. Сам Муссоліні гордився титулом “дуче-селянин”. Один з предтеч
фашистського руху, поет і художник Марінетті, висунув гасло “Смерть
інтелігенції!”, маючи на увазі не смерть окремих індивідів-представників
інтелігенції, а смерть суспільного прошарку. Хоча у той же час чимало
видатних мислителів початку століття опинилися у лавах фашистського руху
(серед них – Ґабріель д’Аннунціо, Юліус Евола, винахідник радіо
Ґуґльєльмо Марконі, Езра Павнд та ін.). Симпатії до руху фашистів
виявляли Лоуренс Аравійський, авіатор Ліндберґ та король Великої
Британії Едвард.

Варто відзначити, що фашизм у ідеологічному плані найбільше запозичив
від класичного консерватизму ХIХ століття. Нюанси розвитку фашистської
ідеології чудово відчув та інтерпретував у алегоричній формі італійський
кінорежисер Б.Бертолуччі у фільмі “ХХ століття”: фашист Атіла – виходець
з низів, слуга поміщика – намагається копіювати у поведінці старого
господаря-аристократа. Тенденція, висловлена в українській приказці “Не
дай, Боже, з Івана пана”, є панівною, коли поглянути на біографії
лідерів більшости фашистських рухів: амбітні молоді люди, переважно з
сільської місцевості, які намагаються опанувати аристократичні манери і
жити як аристократи.

Це правило поширюється і на окремі близькі до фашизму рухи: як приклад –
біографії А.Павеліча чи А.Мельника. Ще один збірний літературний герой,
який дає змогу побачити процес формування характеру покоління майбутніх
фашистів – маннівський Фелікс Крулл. І хоча автор не вказує на майбутні
політичні настрої свого героя, у ньому легко впізнається молодий
чоловік, який у 20-х роках формував когорти фашистського руху.

Предтечі фашизму напередодні Першої світової війни епатували публіку
ніцшеанськими ідеями і закликали переробити світ і людину засобом
відкинення моральних принципів. Після 1918 року фашисти почали базувати
свою ідеологію на патріотичних та реваншистських почуттях,
використовуючи загальну образу і невдоволення, економічну кризу та інші
негативні суспільні моменти. У той же час окреслюються намагання
фашистів використовувати у своїй ідеології два чинники, які згодом стали
визначальними – історичну традицію (загострену настільки, що вона часто
перетворювалася на псевдоісторичну традицію або історичну
псевдотрадицію) та фактор релігії. Якщо протофашисти не надто ладнали з
християнством (книги Ґ. д’Аннунціо були навіть заборонені Церквою), а
історію вони воліли починати з себе (скажімо, відома декларація
російських футуристів – мистецької течії, найближчої до фашизму, – яка
закликала “викинути за борт корабля історії Достоєвського, Пушкіна,
Толстого”), то у 20-х роках ситуація кардинальним чином міняється.
Ю.Евола одним з перших усвідомив роль традиціоналізму для суспільного
руху.

Задля справедливости варто зазначити, що фашизм відрізнявся від
традиційного консерватизму однією деталлю, на якій часто наголошують і
яку адепти консерватизму використовують, аби заперечити приналежність
фашизму до консервативних течій: традиційний консерватизм не визнавав
революційної боротьби і революційних процесів. Фашизм же задекларував
(іноді на повен голос, іноді – не надто афішуючи своїх дій)
консервативну революцію. Однак цей момент дає нам підстави віднести
фашизм до ультраконсервативних течій.

Не так давно У.Еко, говорячи про спорідненість різноманітних
тоталітарних течій, наводив такий приклад. Візьмемо низку символів:

abc bcd cde def

Як бачимо, перший та останній символи кардинально відмінні – у них немає
нічого спільного. Але символ cde має риси, притаманні іншим трьом
символам. Італійський фашизм став саме отим символом cde стосовно інших
тоталітарних течій. У.Еко запропонував назвати його ур-фашизмом, тобто
первісним фашизмом.

Особливо хочеться наголосити на тому, що, погоджуючись із У.Еко і
визнаючи, що фашизм є витвором власне італійського народу (“продуктом не
для експорту”, як вважав Б.Муссоліні), а також усвідомлюючи, що
необхідно розглядати явище ширше, виходячи за рамки звичайного фашизму,
ми пропонуємо вживати термін “ультраконсерватизм”, який може стати до
певної міри компромісним. Протофашизм і фашизм справили неабиякий вплив
на формування ультраконсервативних течій у Европі, але при цьому
ультраконсерватизм не варто ототожнювати виключно з фашизмом. Кожен
народ витворив свій варіант чи аналог “фашизму”, це не дивно. Я.Оршан у
30-х роках твердив, що існує різне вираження єдиного духа –
націоналізму. В Італії він знайшов свій вияв у формі фашизму, в
Німеччині – націонал-соціалізму, в Україні – інтегрального націоналізму.
Будь-яка ідеологія несе у собі національний характер, оскільки кожна
нація має свої пріоритети та свої завдання. Ідеологія, яка претендує на
те, аби стати загальнонаціональною, не може ігнорувати цих завдань –
навпаки, вона повинна дати рецепт їх вирішення. “Кожна нація має свій
соціалізм”, – констатував на початку 20-х років один з ідеологів
ультраконсерватизму А.Мюллер ван ден Брук. Те ж саме можна сказати і про
фашизм як різновид ультраконсерватизму.

Ультраконсервативному руху завжди бракувало стрункої ідеологічної
системи. Як і інші тоталітарні течії (можливо, за винятком нацизму і
комунізму), ультраконсерватизм не перетворився на ідеологію, а став
політичним рухом, ідеологічне та ідейне визначення якого змінювалося
відносно до потреб часу. Це робило ультраконсерватизм динамічним,
позбавленим догм та зашорености. Судити про ультраконсерватизм і вести
пошук його дефініції потрібно виходячи з емпіричного матеріалу, а не з
ідеології – тим більше, зважаючи на аморфність цієї ідеології.

Які ще риси слід врахувати, намагаючись осягнути особливості
ультраконсерватизму?

Насамперед, культ держави.

Основним гаслом фашистів у 30-х роках було: “Все для держави, нічого
проти держави і нічого поза державою”. Цей момент кардинально відрізняв
ультраконсерваторів від комуністів (які пропагували культ класу) і
нацистів (культ раси).

Авґустизація лідера держави з одночасним “дуалізмом влади”.

У більшості ультраконсервативних країн співіснували леґітимна, однак
номінальна, влада короля з традиційної правлячої династії та
нелеґітимна, але повна влада диктатора – вождя, дуче, поглавніка,
кондукатора, каудильо.

Тоталітарний устрій держави з чіткою ієрархічною системою.

Намагання реорганізувати профспілки і перетворити їх на активну, однак
контрольовану політичну силу. У результаті утворилася своєрідна система
корпорацій, синдикатів тощо. Скажімо, в Італії, яку традиційно беремо за
зразок “чистого ультраконсерватизму”, виборче право базувалося на
корпоративній системі: корпорації подавали списки своїх кандидатів у
депутати парламенту. Ці списки ретельно перевірялися певними структурами
влади (у Італії – Вищою фашистською радою) і згодом єдиний усталений
список виносився на всенародне обговорення. До речі, згідно з проектом
Конституції М.Сціборського (1939), подібна система мала б запрацювати і
в Українській Державі.

Акцентування уваги на соціальній сфері і намагання радикально покращити
соціальну сферу (варто зауважити, що ультраконсерватизм найуспішніше –
коли врахувати динаміку, темпоральний аспект і реальні зусилля –
справлявся з вирішенням соціальних проблем). Все це у сукупності дає нам
феномен ультраконсерватизму.

До ультраконсервативних течій ми можемо зарахувати італійський фашизм
(як прообраз), іспанський фаланґізм, рух усташів у Хорватії, режим
А.Салазара у Портуґалії, рух “Obozu Narodowo-Radykalnego” та “Zadrugі” у
Польщі, О.Мослі у Великій Британії, де ля Рока у Франції, Білоруську
націонал-соціалістичну партію (яка суттєво відрізнялася від однойменної
німецької), а також кілька українських політичних сил – Організацію
українських націоналістів, Фронт національної єдности, Український
фашистівський здвиг тощо.

Водночас варто відзначити кілька інших тенденцій у правому таборі.
Скажімо, у той же час, коли активно розвивалися ультраконсервативні
течії, існувала тенденція до консервування реліктових ієрархічних
систем, базованих на чистому консерватизмі. До таких варто віднести
режим Прімо-де-Рібери в Іспанії, режим М.Горті в Угорщині, рух
глінковців у Словаччині, прихильників Р.Дмовського і Ю.Пілсудського в
Польщі, режим К.Маннергайма у Фінляндії, балтійські режими. До цієї ж
категорії варто зарахувати український гетьманський рух в усій його
різноманітности (Союз гетьманців-державників, Український союз
хліборобів-державників, Братство українських класократів-монархістів).

Поява такого самобутнього явища, як нацизм, а також діяльність яскравого
харизматичного лідера (А.Гітлера) у одній із “еталонних” держав Европи
призвели до того, що ряд ультраконсервативних рухів почали копіювати
різноманітні ознаки, притаманні нацистській ідеології. У 1937 р.
Є.Онацький критикував Б.Муссоліні за надмірне захоплення нацизмом. Тоді
ж видатний український публіцист констатував, що “фашизм скотився до
нацизму”. Але вже через кілька років (у 1941 р.) один з лідерів
мельниківського відламу ОУН Я.Гайвас вважав, що невдовзі при НСДАП буде
створено спеціальний український відділ, і ОУН буде діяти як складова
нацистської партії. Близькими до нацизму були також “Залізна Ґвардія” в
Румунії, рух Л.Деґреля у Бельгії, рух Ф.Салаші в Угорщині, російські
фашистські організації К.Радзієвського і А.Вонсяцького, а також
УНАКОР/УНАКОТО отамана І.Полтавця-Остряниці в українському
еміґрантському середовищі. Нацизм, порівняно з фашизмом, мав значно
більше елементів, запозичених у лівих доктрин, і був своєрідним “мостом”
між фашизмом і комунізмом совєцького зразка. (Відоме правило: крайні
праві та крайні ліві сходяться, як і усі крайнощі. Муссоліні, як
свідчать щоденники його зятя, Г.Чіано, постійно підтримував контакти з
Москвою і навіть видавав таємниці своїх союзників – насамперед
Німеччини. Попри міждержавні й міжсистемні стосунки існували стосунки і
міжідеологічні. Нацизм став тією точкою дотику, де перетнулися фашизм і
ленінізм. Недаремно у 1933 р. Гітлер у Німеччині прийшов до влади за
допомогою не лише власне нацистів, а й ультраконсерваторів та
комуністів, з якими згодом нещадно розправився).

Щоправда, існують і інші визначення ультраконсерватизму (фашизму, за
усталеною термінологією). Останнім часом у наукових колах популярна
концепція С.Пейна, який пропонує “типологічний опис фашизму”,
відмежовуючи останній від інших двох видів авторитарного націоналізму –
радикальних та консервативних правих. Згідно з його типологією до
фашистів, крім італійського руху віднесено, зокрема, німецьку НСДАП,
іспанську Фаланґу, польські Фаланґу і Табір національного єднання (ОЗН),
румунську “Залізну Ґвардію”, хорватських усташів, до ультраправих –
австрійський Гаймвер, Аксьон Франсез, польських націонал-радикалів, до
консервативної правиці – Горті, Ульманіса, Сметону, Пілсудського,
Салазара, інших европейських диктаторів та організації.

Погоджуючись із запропонованою С.Пейном структурою, ми не можемо
погодитися з конкретною класифікацією політичних течій. Скажімо, у
режиму Антоніу ді Олівейри Салазара було значно більше спільних рис із
режимом Франко в Іспанії (і це природно з огляду на геополітичне
розташування Портуґалії), аніж з режимом, скажімо, Сметони чи Ульманіса.
Портуґальський та іспанський тоталітарні режими мали так багато
спільного, що окремі дослідники пропонували окреслити їх терміном
“іберійська модель фашизму”. Очевидно, у даному випадку було взято до
уваги той факт, що керівниками Портуґалії у часи диктатури Салазара були
високоосвічені інтелектуали (що спостерігалося у країнах, де при владі
перебували правоконсервативні режими). Але сам факт того, що Салазар був
вченим-економістом зі світовим іменем, професором Лісабонського
університету, не є підставою для сумнівів в ультраконсервативному
характері портуґальського режиму.

Те ж стосується румунської “Залізної Ґвардії”, яка, по суті, була
масовим лівацьким рухом і наближалася за своєю суттю до нацизму
(взагалі, феномен “Залізної Ґвардії” потребує додаткового вивчення.
Оскільки в цій течії були надто сильними не лише нацистські корені, а й
елементи фашизму і навіть троцькізму; тим більше, що лідери “Залізної
Ґвардії” засадничо різнилися своїми поглядами, але вживалися в рамках
однієї організаційної структури – порівняти хоча б К.Кодряну та
М.Еліаде).

З-поміж великої кількости дефініцій фашизму варто назвати ще одну –
визначення німецького історика Е.Нольте, який виступив у 60-70-х роках
ініціатором т. зв. “фашистських дебатів”. Він висунув 6 пунктів
“фашистського мінімуму”, тобто, ознак, притаманних фашизмові:
антимарксизм, антилібералізм, антиконсерватизм, фюрер-принцип,
мілітаризація суспільства (плюс наявність особливої партійної армії),
тоталітаризм як мета. Дане визначення дає підстави ототожнювати
ультраконсервативні течії, скажімо, з нацизмом. І якщо антилібералізм у
тоталітарних течіях цілком зрозумілий (хоча нацисти, скажімо, на словах
декларували окремі ліберальні цінності), то антиконсерватизм був
притаманний саме нацистам. Знаменита полеміка між Б.Муссоліні та
Ю.Еволою у 20 – 30-х роках показала, що італійський фашизм не чужий
консервативним ідеалам і традиціям. Свідченням цьому стали конкретні
кроки уряду фашистів – аж до нормалізації стосунків з Ватиканом і
підписання Латеранського конкордату включно. Уряд Павеліча у Хорватії
створив програму відродження національних традицій (принагідно
запроваджуючи й нові обряди, як от День св. Анте – покровителя Павеліча)
і навіть сприяв реставрації монархії. Франко в Іспанії спирався не лише
на ультраконсервативну “Фаланґу”, а й на консервативно-католицький рух
“Арріба!”.

І ще один нюанс щодо “фашистського мінімуму” Е.Нольте: жоден фашистський
режим не ставив собі тоталітаризм за мету. Тоталітаризм у будь-якому
ультраконсервативному русі є радше засобом. Ґенеза іспанського
ультраконсерватизму, який мав нагоду розвиватися у нормальних умовах і
дійти до логічного завершення, показує: режим Франко поступово втрачав
своє тоталітарне забарвлення. У 40-х роках нормалізувалися стосунки із
США та іншими країнами демократії, у 50-х було встановлено
багатопартійність, у 60-х дозволено низку демократичних свобод, а 70-ті
роки підготували ґрунт для мирного переходу влади до рук опонентів
Франко. Хоча у даному випадку можна задуматися і над іншим питанням: чи
режим Франко не зазнав відповідних впливів під тиском західної
демократії, яка стала панівною течією в суспільному житті Европи та
Північної Америки у повоєнний час – так само, як режим Муссоліні
наприкінці 30-х років зазнав впливів німецького нацизму? На нашу думку,
дане питання потребує ґрунтовніших досліджень.

Наприкінці 30-х років починається процес мутації ультраконсервативних
течій. Геополітичні інтереси починають брати гору, і запропонована
А.Гітлером модель “Нової Европи” призводить до різкого розбалансування
прихильників чистоти ідеології. Н.Панда у Італії пропонує Б.Муссоліні
запровадити расовий принцип (оскільки, мовляв, після територіальних
завоювань у Абіссинії виникає загроза змішаних шлюбів між італійцями та
представниками африканських народів). У результаті в Італії починає
поширюватися антисемітизм, який абсолютно не був притаманний
фашистському режиму до 1938 р. (згадаймо, що предтеча фашизму Ґ.
д’Аннунціо був євреєм, а Б.Муссоліні пропонував євреям створити окремі
національні підрозділи у Збройних Силах Італії). Як свідчать окремі
спогади, антисемітизм не був масовим явищем у Італії і в 40-х роках.
Дуже недовго “расовий принцип” діяв у Іспанії, де також не перетворився
на визначальний фактор. Українські націоналісти декларували
антисемітизм, але при цьому не впроваджували його на практиці
(наприклад, дружини таких чільних діячів ОУН, як М.Сціборський, Р.Ярий,
М.Капустянський, були єврейками).

Більше того: у середовищі ультраконсервативних рухів недержавних народів
(зокрема, в українців) з’явилося певне розчарування у творчій потенції
фашизму. О.Кандиба (О.Ольжич) критикував фашизм за те, що він опанував
Італію “без жодного пострілу, без жодної краплі крові”, а тому не дав
можливости витворитися героїчному міту. М.Сціборський у своїй
Націократії також критикує фашизм, що не надто позитивно сприймалося
Є.Онацьким та Є.Коновальцем. Після смерті Є.Коновальця геополітичний
чинник став визначальним для пріоритетів ОУН, і лідери українських
націоналістів (з 1940 р. – обидвох відламів) зосереджуються на контактах
з Німеччиною, що також вплинуло на ідеологічні мутації українського
інтегрального націоналізму.

Подібна політика лідерів ультраконсервативних течій у недержавних
народів дала свої позитивні (з огляду на мету – створення незалежної
держави) плоди у Хорватії та Словаччині, де було створено
держави-сателіти Німеччини. Доволі позитивним у плані націотворення був
досвід колаборації (в тому числі й ідеологічної) прибалтійських народів
та білорусів у межах Райхскомісаріату “Ост” (аж до трагічної загибелі
райхскомісара В.Кубе у 1943 р.). Українські прихильники
ультраконсерватизму (ОУН) в силу об’єктивних (надто вигідне розташування
українських земель, їх фізичні та кліматичні властивості) та
суб’єктивних (політика Е.Коха) причин пережили крах розробленої
напередодні війни стратегії, базованої на геополітичній доцільности
союзу з націонал-соціалістичною Німеччиною. Заради цього союзу
українські націоналісти пожертвували окремими засадничими принципами,
оскільки намагалися максимально наблизитися до ідеологічно чужої сили
(ОУН і НСДАП, як вже зазначалося, належали до різних ідеологічних ніш).
У результаті настало гірке розчарування…

У 1943 р. з’являється праця Я.Старуха (Ярлана) Спектр фашизму (дійшла до
нас у польськомовному варіанті Upior faszyzmu). Вона свідчила про
відмову від старої ідеологічної системи ОУН і перехід на платформу
“ліберального” або “демократичного націоналізму”. У повоєнний час
О.Бойдуник (ідеолог “мельниківського” відламу ОУН) намагався створити
ідеологічну систему, яка була би компромісною і щодо фашизму, і щодо
демократії західного типу. Однак ця ідея не прижилася.

У інших країнах Европи ультраконсервативні течії припинили своє
існування водночас із окупацією військами антигітлерівської коаліції.
Окремими острівцями ультраконсерватизму (однак дуже модернізованого)
залишалися Іспанія, Портуґалія та рух О.Мослі у Великій Британії (до
1980 р.).

Підсумовуючи сказане, хотілося б зробити кілька висновків.

По-перше, ультраконсерватизм (особливо у Центральній та Східній Европі)
повинен стати предметом ретельнішого вивчення істориків.

По-друге, не лише у політології, а навіть у публіцистиці необхідно
навчитися розрізняти суспільні та ідеологічні явища однакового
походження, але різного типу – скажімо, фашизм і нацизм.

По-третє, можна спробувати зробити певну хронологічну систематизацію
розвитку ультраконсерватизму:

1. Початок ХХ століття – 1919 р. – “протофашизм”, діяльність “предтеч
фашизму” в Европі.

2. 1919 – середина 20-х років – розповсюдження ультраконсерватизму в
Европі.

3. Середина 20-х років – кінець 30-х – ультраконсерватизм як панівна
течія в суспільно-політичному житті Европи.

4. Кінець 30-х – 1945 р. – мутації і занепад ультраконсерватизму.

По-четверте, розглядати ультраконсерватизм необхідно виключно виходячи з
конкретної історичної ситуації, завдань, що стояли перед тим чи іншим
народом, перед тією чи іншою державою. При цьому варто пам’ятати, що
всякий політичний процес є закономірним, і ультраконсервативні режими у
більшості країн Европи стали природнім, притаманним явищем.
Ультраконсервативні режими доволі радикально, а водночас ефективно
розв’язували завдання, які диктував їм час (скажімо, Іспанія до Франко і
Іспанія після Франко – це дві різні держави; в Іспанії часів
Прімо-де-Рібери чи Асаньї був найнижчий в Европі рівень життя, а Іспанія
70-х років постала перед світом нормальною розвинутою державою, що
продемонструвала готовність до демократичних перетворень). Часто,
розглядаючи ультраконсервативні течії, ми підходимо до них із своїми
сучасними мірками, дивимося на них під кутом зору сучасности, необачно
визначаючи, що “добре”, а що – “погано”.

Можливо, ми просто стоїмо не на тому березі ріки, і для кращого
усвідомлення процесів у суспільно-політичному житті Европи міжвоєнного
періоду варто просто не полінуватися перейти на потрібний берег і
спробувати розглянути проблему комплексно?

3. Природа соціалізму

Соціалізм (лат. socialis — суспільний) — вчення і теорії, які
стверджують ідеал суспільного устрою, заснованого на суспільній
власності, відсутності експлуатації, справедливому розподілі
матеріальних благ і духовних цінностей залежно від затраченої праці, на
основі соціальне забезпеченої свободи особистості.

Ідеї соціальної справедливості відомі з найдавніших часів. Однак як
соціалістичне вчення вони оформилися лише в XIX ст. Узагальнений
суспільно-політичний ідеал охоплює теоретичне обґрунтування рівності,
свободи особистості, справедливості та інших загальнолюдських цінностей.
Догматизований марксистський соціалізм нехтує або й зовсім заперечує
економічну свободу індивідів, конкуренцію та неоднакову винагороду за
працю як запоруку зростання матеріального добробуту людини й
суспільства. Як альтернативу він пропонує нетрудовий перерозподіл
доходів, політичне регулювання економічних і соціальних процесів,
свідоме встановлення державою норм і принципів соціальної рівності
(нерівності) та справедливості. Пріоритет у соціалістичній доктрині
надається державі, а не індивідові, свідомому регулюванню (плануванню),
а не еволюційним соціальним процесам, політиці, а не економіці.

У політичній науці існують різноманітні тлумачення соціалізму.
Найпоширеніші з них — з позиції марксизму і з погляду соціал-демократії.

Марксистська концепція соціалізму. Розглядає його як нижчу, незрілу фазу
комунізму — сусіпльно-економічної формації, яка характеризується
ліквідацією приватної власності та експлуататорських класів,
утвердженням суспільної власності на засоби виробництва, провідної ролі
робітничого класу, здійсненням принципу “від кожного за здібностями,
кожному за працею”, забезпеченням соціальної справедливості, умов для
всебічного гармонійного розвитку особистості.

Реалізація догматизованого марксистського варіанту соціалізму
здійснювалася через масове соціальне насильство, заборону приватної
власності, ринкових відносин, політичної та духовної опозиції. Соціалізм
як суспільний лад протиставив себе свободі й демократії, що призвело або
до повної його ліквідації (СРСР, країни Центральної та Східної Європи),
або до глибокої кризи (Куба, Північна Корея) чи ринкового реформування
(Китай, В’єтнам). Відповідно це спричинило і кризу уявлень про
соціалізм.

Використана література:

Кириченко М.Г. Основи політології. – К.: Либідь, 1995. – 332 с.

Семків О.І.Політологія. – Львів: Світ, 1994. — 592 с.

Гелей С.Д., Рутар С.М. Політологія. Навчальний посібн. – К.: Знання,
1999.

– 426 с.

PAGE

PAGE 2

Похожие записи