Реферат на тему:

Розвиток політичної думки в Україні

1. Історична генеза політичних ідей

з прадавніх часів до ХІХ століття

У становленні духовної культури українського народу, що почала
формуватися з давніх часів, надзвичайно важливе місце посідає політична
думка. Суспільно-політична думка тісно поєднується з буттям українського
народу, з його історичною долею. У житті народу політичні ідеї та
політичні погляди мають досить глибоке соціальне коріння. Появу їх
пов’язано з виробничою діяльністю, з формуванням свідомості та
становленням людини як особи, виникненням владних відносин у
суспільстві.

Вивчаючи складні процеси духовно-політичного розвитку наших предків, ми
маємо звернутися до першоджерел. З далекої минувшини до нас дійшли міфи
та легенди, в яких відображено тогочасні суспільні відносини, у тому
числі й владні. Перші елементи політичної думки та політико-правових
уявлень виникли ще за первіснообщинного ладу: «Історично першою відомою
формою суспільної свідомості була родова свідомість людини епохи
формування кровно-родинних і родоплемінних відносин. Усвідомлення
індивідом своєї нерозривної, «кровної» єдності з родом і самосвідомість
роду як цілісного суб’єкта родоплемінних відносин і суспільної
виробничої діяльності були дуже важливими чинниками закріплення,
функціонування і розвитку родових відносин» [1].

Провідною думкою міфологічного світогляду людини була ідея про
божественне, неземне походження існуючої влади й порядку на землі, про
земні відносини, що регулюються божествами. Ось чому в суспільній
свідомості поступово поширюється і посідає панівне місце ідеологія
божественного походження влади і пов’язаних із нею певних політичних
сил.

Слід зазначити, що особливо багато важить в українській історії та
політичному житті так звана княжа доба, яка охоплює майже п’ять століть.
Вітчизняні історики виділяють у ній два періоди від середини ІХ ст.:
Київський — до 1240 р. та Галицько-Волинський — до 1349 р. Протягом
ІХ—ХІІ ст. у Київській Русі відбулося формування феодального
суспільства, яке супроводжувалося розвитком теорії держави і права,
поширенням новітніх політичних ідей, науки, літератури, філософії тощо.
Провідна роль у цьому процесі, як і в усіх сферах суспільного життя,
належала християнству, поширення й утвердження якого сприяло розвиткові
не тільки духовно-політичного життя, а й посиленню економічних і
культурних зв’язків Київської Русі з Візантією та іншими європейськими
країнами. У той самий період (Х—ХІІ ст.) у Київській Русі виникла
оригінальна література, яка відбивала різні сторони тогочасного життя й
відображала прагнення зміцнити феодальний лад та сприяти поширенню
впливу Київської держави на інші країни.

Підтвердженням високого рівня розвитку суспільно-політичних ідей у
Київській державі може бути те, що до наших днів дійшло чимало
тогочасних писемних джерел та пам’яток: літописи, політико-релігійні
трактати окремих осіб, релігійних діячів, збірки та зведення законів і
т. п. З-поміж цих писемних джерел треба назвати, насамперед, «Повість
временних літ», «Слово про закон і благодать» Іларіона, «Руську правду»,
Остромирове Євангеліє, Ізборники Святослава, «Слово о полку Ігоревім»,
«Посланіє» Климентія Смолятича, «Повчання» Володимира Мономаха та ін.

Слід підкреслити, що в Київській Русі надзвичайно високого рівня досягає
політико-правова думка. У багатьох писемних джерелах, що дійшли до нас,
викладаються дуже цікаві думки про походження держави, виникнення
правлячої династії, про єдність і суверенність політичної влади,
організацію найдоцільніших форм правління, законність і реалізацію
найвищих владних повноважень, взаємовідносини між церквою та державою,
формується та обґрунтовується юридична термінологія тощо. Водночас
намагання розкрити нині глибинний сенс політичних ідей того періоду є
дуже складною справою, оскільки політична думка в ті часи ще не
виокремлювалась із загальної релігійно-теологічної свідомості. А тому й
сама політична наука не могла сформуватися тоді як окремий вид людської
діяльності.

В історії суспільно-політичного життя в Україні період XVI—XVIII ст.
характеризується розвитком прогресивного ідейно-політичного руху,
пов’язаного з визвольною боротьбою українського народу. Це був період,
коли на зміну бурхливому розвиткові Київської та Галицько-Волинської
середньовічних держав з їхніми досягненнями в усіх галузях суспільного
життя прийшов етап занепаду й розпаду, тривалого іноземного поневолення
багатьох українських земель. Проте суспільний розвиток нашого народу не
припинився.

Велику роль у формуванні політичної свідомості українського народу
відігравали освіта, культура, мистецтво. Полемічна література, що
з’явилася в цей період, дала могутній поштовх розвитку народної освіти.
Поширенню освіти багато в чому сприяли братські школи, де викладання
базувалося на вітчизняному досвіді й національних традиціях. Значне
поширення освіти в Україні стало важливою передумовою створення й
функціонування Києво-Могилянської академії. Ця установа стала першим
вищим навчальним закладом на східнослов’янських землях. Адже в той
період українці не мали власної державності, влада на їхніх землях
належала польському королю. За цих умов єдиною владою, яку можна було
протиставити польському королю та польсько-шляхетському пануванню, була
влада православної церкви. Обґрунтував ідею панування православної
церкви в Україні П. Могила — засновник Києво-Могилянської академії.

Протягом усієї своєї історії український народ не мав навчального
закладу, який би справив більший вплив на розвиток освіти, науки і
культури, ніж Києво-Могилянська академія. Навколо академії згуртувалися
просвітителі, учені, громадські та церковні діячі. Києво-Могилянська
академія мала загальнонаціональний характер, допускаючи до навчання всі
верстви українського суспільства, від «гетьманича до посполитого». У
ній, як писав І. Мазепа, «цвеченіє всякому з малоросійських дітей
хотячому учитися походить» [2]. Викладачі академії, передовсім Петро
Могила та його послідовники, у процесі викладання намагалися інтегрувати
наукові знання Заходу та Сходу Європи і в такий спосіб сприяли
виробленню національного світогляду й мислення, що відповідало потребам
реального життя.

Надзвичайно велика роль у житті українського народу в його боротьбі за
волю, за незалежну й суверенну державу належить козацтву. «Козаччина, —
пише дослідник цього питання Д. Дорошенко, — є не тільки найблискучішою,
найефективнішою появою української історії, вона являє собою ще й добу
найбільшого напруження сил українського народу і його державної,
соціальної та культурної творчості…» [3].

Аналізуючи причини й умови виникнення козаччини, М. С. Грушевський
зазначав, що як явище на побутовому рівні воно виникло ще в давньоруські
часи, а як суспільно-політичний чинник — з кінця XV ст. Характеризуючи
природу козаччини, Грушевський писав: «До козацтва горнуться маси людей,
яких зовсім не тягне ні до пограничного воєнного спорту, ні тим менше —
до далеких заграничних походів, взагалі до «козацького хліба». Вони
воліють хліб звичайний, хліборобський, хочуть під фірмою і покривкою
козаччини, під її зверхністю й охороною спокійно господарювати «на
волості», не знаючи ні панів, ні їхніх посіпак» [4].

У житті козацтва, як зазначає дослідник цієї проблеми І. П. Крип’якевич,
було багато суперечностей: «свобода одиниці й терор маси, свавілля й
дисципліна, аскетизм і розгульність — у бурхливому казані січового життя
різні елементи змагалися між собою. Але ця буйність давала Січі
незвичайне моральне значення й висувала її на провідне місце в
організації України» [5].

Уже пізніше економічний і політичний розвиток, утілення в життя
демократичних традицій стали основою формування християнської козацької
республіки, якою цікавилося багато вчених та політичних діячів.
О. І. Герцен, наприклад, з цього приводу писав: «Україна була козацькою
республікою, підвалинами якої стали демократичні й соціальні засади.
Запорізька Січ — це дивовижне явище плебеїв-витязів, лицарів-мучеників»
[6].

Надзвичайно важливу роль у розвитку української політичної думки та в
становленні демократичних засад вітчизняного державотворення відіграла
конституція Пилипа Орлика 1710 року. Незважаючи на те, що ця конституція
в життя не була втілена, вона має велике значення як документ, котрий
вперше в історії України де-юре зафіксував принципи, покладені в основу
державно-політичного устрою. Уперше українська державна ідея знайшла
вираз в юридичному документі, де було визначено, які саме і в якому
порядку мають бути здійснені державні реформи в Україні. Важливе місце в
конституції Пилипа Орлика посіла проблема взаємин між гетьманом і
народом. «Гетьманська влада мала бути обмежена і постійною участю в
управлінні генеральної старшини, і генеральною радою; обмеження
стосувались адміністрації, суду, виборів старшини, фінансів. Тричі на
рік належало збирати сейм із полкової та сотенної старшини, депутатів і
послів від запорізького війська. Передбачалася сувора окремішність
державного скарбу від коштів, що виділялися з розпорядження гетьмана.
Значне місце відводилося демократичним правам усіх станів суспільства,
особливо козацтва, а також правам міст» [7].

Отже, навіть побіжний перелік основних етапів у розвитку української
політичної думки дає можливість дійти висновку, що в Україні ще задовго
до буржуазно-демократичних революцій у Європі було сформульовано чимало
прогресивних правових ідей.

Починаючи з 40-х років ХІХ ст. і до 20-х років ХХ ст. в українській
політичній думці майже неподільно панував народницький напрям.
Представники цього напряму в наукових творах та практичній діяльності
велику увагу приділяли аналізу подій, пов’язаних із життям трудових мас,
насамперед селянських. Вони вважали народні маси головною рушійною силою
історії, а інтереси трудового народу — єдиним критерієм суспільного
прогресу.

Наприкінці 1845 — на початку 1846 рр. в Україні виникло
Кирило-Мефодіївське товариство. Виникнення цієї організації було
пов’язане з безправним становищем України під владою царської Росії.
Жорстока криза російської феодально-кріпосницької системи породила в
40-х роках ХІХ ст. гостру потребу в певних ідеях та нових
суспільно-політичних поглядах.

Одним із засновників і найактивніших учасників Кирило-Мефодіївського
товариства був професор М. Костомаров. рушійними силами української
історії він уважав народні маси, їхню самосвідомість: що свідомішим є
народ, то скоріше він знайде самого себе і через самореалізацію
самовизволиться. Думки М. Костомарова про федерацію, республіканський
лад, громадянські свободи, що творили його політичну концепцію, були
обґрунтовані ним у програмі кирило-мефодіївців та в окремих статтях.

Крім Костомарова, активними членами Кирило-Мефодіївського товариства
були М. Гулак, В. Білозерський, П. Куліш, О. Маркович, Т. Шевченко та
ін. Кирило-мефодіївці були добре обізнані з найпередовішими ідеями
тогочасних західних учених і філософів, зокрема цікавилися «лівими
гегельянцями». Син кріпачки Костомаров, колишній кріпак Шевченко добре
розуміли почуття, потреби і прагнення широких народних мас. Ця
обізнаність з народним життям поєднувалася в кирило-мефодіївців із
глибоким знанням української історії, минулого України. Запозичені із
західних джерел ідеї сприймалися ними крізь призму досвіду, набутого в
результаті дослідження українського народного життя — як минулого, так і
сучасного; на такому ґрунті формувався суспільний світогляд учасників
товариства.

Основними завданнями Кирило-Мефодіївського товариства були: 1) побудова
слов’янської спілки християнських республік; 2) знищення кріпацтва та
абсолютистської царської влади в Російській імперії як необхідна умова
заснування цієї спілки; 3) поширення християнського суспільного ладу на
весь світ як наслідок здійснення християнського заповіту слов’янами.

Кирило-мефодіївці закликали всіх слов’ян об’єднатися, але так, щоб кожен
народ утворив свою суверенну республіку, незалежну від інших, збудовану
на демократичних засадах. На чолі кожної з республік мали стояти вибрані
на певний час всенародними зборами президент і сейм; передбачалась повна
суспільна й політична рівність усіх громадян, здійснювана на засадах
громадянської свободи, свободи вірувань. Члени товариства прагнули
досягти свого ідеалу не тільки через державні реформи, а й передовсім
поширенням освіти, проповіддю християнських та громадських ідей,
моральним удосконаленням людей. Особливі надії вони покладали на
особисту чесність обраних правителів як одну з головних передумов
ідеального суспільного ладу.

Домігшися державної самостійності, слов’янські республіки мали б, на
думку Костомарова, установити однакові основні закони (про
республіканський лад, скасування кріпацтва тощо); однакову грошову
систему; спільно вступати у відносини з іншими державами; утримувати
невелике спільне військо за умови існування народної міліції в кожній
республіці; мати спільні керівні органи союзу, зокрема президента і
конгрес, які б обиралися на чотири роки. Цим обмежувались
політико-юридичні зв’язки між слов’янськими республіками; натомість
повинні були широко розвиватися ідейно-культурні, релігійні зв’язки, що
базувалися б на принципах християнської моралі.

Серед кирило-мефодіївців найбільш рішучу й безкомпромісну позицію щодо
проголошення та здійснення програмних настанов займав Т. Г. Шевченко,
котрий, будучи колись кріпаком, уже в силу свого соціального стану
гнівно засуджував самодержавно-кріпосницький лад Росії.

Наступний етап розвитку соціально-політичної думки в Україні пов’язаний
з творчістю і практичною діяльністю вченого, політичного та громадського
діяча М. Драгоманова (1841—1895).

У магістерській дисертації «Питання про історичне значення римської
історії і Тацит» (1869) Драгоманов писав, зокрема, що він покладав
«найбільшу увагу на політичну науку, котра мусить виясняти людям
напрямок і ґрунт їх громадської праці» [8].

У пошуках реального й об’єктивного критерію суспільного розвитку
М. Драгоманов звертається до здобутків тогочасної західноєвропейської
науки і знаходить його в ідеї суспільно-культурного прогресу та в
діалектиці, що посідала центральне місце в найбільш поширених тоді
суспільно-політичних програмах і соціально-філософських теоріях.

М. Драгоманов, намагаючись перенести ідею прогресу на український
політичний ґрунт, ототожнює її з ідеєю духовно-морального, економічного
й політичного розвитку суспільства. На думку вченого, що більше
розвинено суспільну організацію, то вищий щабель соціального прогресу
може бути досягнутий. Незважаючи на те, що Драгоманов поділяв
марксистські ідеї про соціалізм як більш прогресивний лад, що може
виникнути лише в промислово розвинених країнах, а також визнавав
постулат Маркса щодо політики й держави як надбудови над економічним
базисом, він позитивно ставився до спенсерової теорії еволюції як
різнобічної диференціації й розвитку людського суспільства. основою
політичних поглядів Драгоманова є принцип еволюції: «Будучи соціалістом
по своїх ідеалах, я переконаний, що здійснення цього ідеалу можливе
тільки в певній поступовності і при високому розвитку мас, через що й
досяжне більше при помочі духовної пропаганди, ніж кривавих повстань»
[9].

Політичну програму М. Драгоманова було побудовано на п’яти провідних
принципах. Це, по-перше, визнання за державою з її політичною системою і
конституцією можливості координації соціально-економічного життя,
створення конституційно-репрезентативної системи; по-друге, ідея вченого
щодо еволюції існуючої політичної системи як засобу проведення широких
політичних реформ; по-третє, визнання вирішального значення за ідеєю
культурництва, тобто думка про те, що визвольна боротьба має вестися
лише просвітницькими засобами, і культура може стати основою для
функціонування майбутньої республіканської держави; по-четверте,
європоцентризм, тобто переконання, що історичний процес у Росії має
пройти той самий політичний шлях, що і в країнах Західної Європи (учений
називав його парламентсько-земським варіантом, що замінить
абсолютистську монархію); по-п’яте, ідея федерації і «громадівського
соціалізму» як вирішальної умови перебудови царської імперії на
автономічних засадах.

У своїй політичній діяльності Драгоманов дотримувався думки, що
політична діяльність і боротьба мають базуватися на моральному ґрунті,
оскільки «чисте діло вимагає чистих засобів». Учений уважав, що жодні
компроміси із совістю, терор, диктатура не можуть бути засобами побудови
ліпшого суспільно-політичного ладу.

Оцінюючи роль М. Драгоманова в розвитку української політичної думки,
можна сказати, що він, як і М. Костомаров, є її основоположником.
Головні наукові праці М. Драгоманова було присвячено теоретичній
політології, політичній історії або конкретній політиці («Рай і поступ»,
«Старі хартії вольностей», «Чудацькі думки про українську справу»,
«Восточная политика Германии и обрусение» та ін.).

М. Драгоманов, будучи одним із найпрогресивніших діячів свого часу, у
наукових працях, громадській та політичній діяльності проаналізував та
синтезував чимало передових ідей, вплив яких на сучасний політичний
розвиток світу триває і досі.

2. Політичні концепції українських

мислителів ХХ століття

М. С. Грушевський (1866—1934) — видатний український учений-історик,
політолог, публіцист і політичний діяч. Багато своїх праць Грушевський
присвятив громадсько-політичній тематиці, охопивши майже всі сторони
української політики, суспільного життя й культурного розвитку [10].
Величезна наукова цінність політичних ідей та теоретичних розробок
видатного вченого полягає в тому, що ці наукові надбання були не тільки
результатом його п’ятдесятирічної наполегливої праці в галузі
української науки, а й результатом діяльності політика-практика, який
справив величезний вплив на суспільно-політичне життя України.

Витоки своїх політичних поглядів сам М. Грушевський визначив у праці
«Українська партія соціалістів-революціонерів та її завдання», яку він
підготував за кордоном. У цій праці розкривається сутність народницького
світогляду вченого — ідея пріоритету інтересів народу, суспільства над
інтересами держави. Цю ідею він обстоював протягом усієї своєї наукової
та громадської діяльності. Виходячи із пріоритету ідеї народності,
Грушевський звертається до дослідження історії українського народу як
окремої етнокультурної одиниці, присвятивши цьому десятки років
наполегливої праці [11]. Саме історичні дослідження привели вченого до
обґрунтування історико-юридичних прав українського народу на
самостійність і власну державність, до розуміння української
соціалістичної республіки як форми народної держави. ця ідея була в
центрі уваги М. Грушевського і як політика-практика, привівши його
згодом у партію українських соціалістів-революціонерів. Ідея пріоритету
інтересів народу як критерію суспільного прогресу є провідною в усій
науковій і громадській діяльності Грушевського. Виняткове значення в
історії українського народу мали віковічні прагнення до землі і волі,
бажання розпоряджатися продуктами своєї праці, що завжди були основою
активності українських мас, причиною повстань проти чужого панування,
причиною переселень та еміграції, трансформації різних місцевих груп у
процесі шукання «вільної землі» у більш однорідну етнічну масу. Процес
історичного розвитку, з одного боку, спільність території, політичні й
культурні впливи — з іншого, «постійно перемішували українську
народність, зводячи її до більш одноманітних форм» [12].

Саме така подвійна мета — земля і воля — готувала, на думку
Грушевського, матеріал для української нації, сповнювала життя
українського народу цим одвічним прагненням, формувала його право,
мораль, весь світогляд; давала йому свого роду релігію праці [13].

Досліджуючи цю проблему, учений дійшов висновку, що селянство є основою
української нації і самим історичним процесом його навчено дивитися на
себе як на єдиного справжнього представника нації, охоронця її традицій
та ідеології, що воно є сильним, активним і національно відмінним від
селянства Московщини, що Україна взагалі є країна землеробська,
мужицька, з мужицькою культурою [14]. М. Грушевський наголошував на
своєрідності українського селянства, яке відзначається твердим моральним
світоглядом, естетичними ознаками, оригінальною культурою, з якою
справедливо відчуває себе не нижчим класом якоїсь нації, але
народом-нацією, її єдиним представником» [15].

oooooooooooooooooooooooooo

A

??Т?кого народного життя: брак свідомості, низький рівень освіти,
культурного та політичного виховання, слабкість національного інстинкту,
особливо у східних українців, національної енергії, національного
почуття. Усі ці вади він пояснює тим, що панування чужих сил на
українській землі, розвиваючи силу протесту, анархічні інстинкти,
натомість послаблювало інстинкт організації [16].

Вивчаючи цю проблему, М. Грушевський особливо наголошував на тому, що
український народ протягом кількох століть перебував під чужоземною
владою, не маючи власної національної держави. Саме тому у
фундаментальній праці «Історія України-Руси» він зазначав, що
несприятливі історичні умови призвели до руйнування політичного життя,
економічного, культурного та національного занепаду українського народу,
затьмарили світлі моменти його життя, прояви його активності, творчої
енергії й кинули на роздоріжжя політичного життя як етнічну масу без
національного обличчя, без традицій і навіть без імені [17].

Не тільки ідея народності, але також ідея слов’янської федерації були
тими підвалинами, на яких базувалася вся наукова і громадська діяльність
М. Грушевського. Не випадково, навіть у моменти жорстокої кризи
федералістських ідей в Україні в 1918 р., він називав федералістську
традицію «провідною ідеєю нашого національного політичного життя» [18].
Характеризуючи програму української партії соціалістів-революціонерів, у
розробці якої він брав активну участь, Грушевський писав: «Українська
партія соціалістів-революціонерів завжди вважала своїм обов’язком
дотримуватись старих федералістичних принципів, висунутих
кирило-мефодіївцями (і ще раніше «Обществом Соединенных Славян»), не
кажучи вже про старші прецеденти» [19].

Основні пункти політичної програми М. Грушевського, що випливали з його
народницької концепції історії України та її політичного життя, можна
звести до семи основних засад: 1) покладаючи вину за поневолення
українського народу виключно на царський уряд, який використовував кожну
внутрішню незгоду в українському суспільстві, щоб підірвати
одностайність української політики, Грушевський уважав основою
політичної платформи українського народу вимогу широкої
національно-територіальної автономії України в Російській федеративній
республіці на демократичних засадах, що уможливило б також надійне
забезпечення прав національних меншостей; 2) забезпечення українському
народові державного права, тобто повної незалежності української держави
через федерацію: тільки широка національно-територіальна автономія та
федеративне забезпечення державного права України можуть стати запорукою
вільного політичного й національного розвитку українського народу;
3) широке самоуправління, розвиток будь-якої ініціативи людини і
громадянина щодо порозуміння різних національних і класових груп;
4) повне забезпечення політичних, мовних, культурних, релігійних та
інших прав національних меншостей на нових, автономних засадах;
5) залишення на місцях усіх старих корисних працівників-професіоналів,
прихильників свободи і демократії, які готові керуватися потребами
нового життя українського народу; 6) паралельно з об’єднанням і
формуванням нових українських національних організацій розвиток процесу
творення територіальних комітетів, куди б увійшли представники не тільки
українського громадянства, а й національних меншостей. Такі
територіальні комітети могли б розвивати організаційну роботу в контакті
з іншими місцевими групами й установами в усіх необхідних випадках: для
організації виборів, політичних виступів, для врегулювання національних
чи класових суперечностей. Вони могли б стати своєрідною плюралістичною
противагою органам міської і земської самоуправи як координатори
діяльності місцевих і земських рад за умови, що останні також будуть
пропорційними об’єднаннями різних класових та національних елементів;
7) організація нових повітів і губерній на основі природних зв’язків —
географічних, економічних, комунікаційних, що сприятиме органічному
творенню реального політичного поділу України. Така організація на
місцях стане підґрунтям для організації крайової [20].

Новий характер українсько-російських взаємин після Жовтневої революції
1917 р. в Росії вніс значні корективи в політичну програму
М. Грушевського. він піддає різкій критиці політику радянської Росії в
Україні, оскільки вважає, що вона фактично продовжує стару царську
політику. Учений писав з цього приводу, що більшовицькі керівники, які
своїм завданням поставили федеральне об’єднання великоруської та
української демократії, під своїм федералізмом приховують найгірший
терористичний централізм [21]. На початку 1918 р. IV Універсалом
Центральної Ради Україна проголошувалася самостійною, незалежною
республікою. Проте й тоді Грушевський залишався на позиціях федералізму,
щоправда, у ширшому його розумінні. Підкреслюючи, що він «був і
залишається далі федералістом, оскільки не вважає, як перед тим, так і
тепер, самотнього державного відокремлення за політичний ідеал», учений
далі писав: «Тільки маючи на меті завсіди, як кінцеву мету, федерацію
світову, я буду виходити, як з першого конкретного кроку до неї, з
федерації країв, зв’язаних географічно, економічно й культурно, а не з
якоїсь федерації поневолі, на тій підставі, що ми колись разом були
піймані при різних оказіях і замкнені до одної в’язничної клітки» [22].
І тільки «з тим, з ким буде їй по дорозі, Україна й установить
федеративну связь» [23].

Надзвичайно важливим епізодом політичної діяльності М. Грушевського як
українського федераліста був організований Центральною Радою в Києві у
вересні 1917 р. з’їзд національностей Росії. Виступаючи перед учасниками
з’їзду, Грушевський заявив, що «…ми розглядаємо федерацію не як шлях
до самостійності, але як шлях до нових перспектив, які вже давно
відкрилися провідним розумам людства, як шлях до федерації Європи і в
майбутньому — до федерації всього світу» [24].

Видатним українським політичним мислителем і політичним діячем
консервативного напрямку був В. Липинський (1882—1931). Українська
держава в майбутньому, на думку Липинського, має бути назалежною
монархією спадкового характеру з обов’язковою передачею успадкованої
гетьманської влади. В Україні гетьман повинен уособлювати державу і
виступати своєрідним «національним прапором», найвищим символом держави.
Влада гетьмана в державі спирається на традиції, які були започатковані
ще Б. Хмельницьким. існування інституту гетьманства в Україні дає
можливість об’єднатися і співпрацювати в ім’я добробуту держави різним
політичним угрупованням. «При монархії, — зазначав учений, — найвище
місце репрезентації держави зайняте раз і назавжди гетьманом. Ніхто з
монархістів на це найвище місце претендувати не може. Тому кожен
скеровує свою увагу…, щоб вище місце здобути своїм найкращим
виконуванням покладених на нього обов’язків» [25]. Отже, основним
пунктом українського державного будівництва Липинський уважав
встановлення правової монархії в традиційній формі гетьманату.

Політична програма В. Липинського базувалася на таких юридичних та
економічних засадах: 1) гарантія недоторканності особи; 2) забезпечення
права приватної власності на землю; 3) проведення аграрної реформи;
4) гарантія об’єднання в українській державі всіх українських земель, а
в зовнішній політиці — військового та економічного союзу з Росією і
Білорусією [26].

Важливою передумовою на шляху до здійснення цієї програми, на думку
вченого, має стати поява української еліти, тобто «організація сильної і
авторитетної групи, навколо якої могла б об’єднатись (як колись у
варязько-князівській чи шляхетсько-козацькій добі) і політично
організуватись українська нація. Без теоретичного і практичного
розв’язання цієї проблеми ніякі, навіть найкращі орієнтації не
допоможуть нам стати нацією і державою» [27]. Еліта, в уявленні
українського мислителя, може бути демократичною, класократичною і
охлократичною, і такого ж характеру набуває та держава або народ, де ця
еліта приходить до влади. Тут взаємовідносини будуються або на
гармонійній співпраці еліти з масою (класократія), або на догоджанні
масі та пошуках альянсу з її анархічними, руйнівними інстинктами
(демократія), або на насильницькому пануванні над масою (охлократія).

Вузловими пунктами своєї політичної програми В. Липинський називає
поняття територіального патріотизму української нації та українського
консерватизму, які, на його думку, здатні перебороти внутрішні органічні
слабкості українства. Поняття патріотизму вчений визначає як «свідомість
своєї території, любов до своєї землі, до всіх без винятку її мешканців»
[28]. Липинський засуджує націоналізм, в основі якого лежить почуття
спільності з людьми однієї віри і одного стану, хоча б і на чужій
території, і ненависть до людей чужої віри і чужого стану, хоча б і на
своїй території [29].

Учений підкреслює, що цей брак територіального патріотизму, який
спостерігається також і в інонаціональних елементів, що заселяють
Україну, завжди відігравав деструктивну роль у творенні української
державності. «Україна завжди була гніздом, яке постачало фанатиків
екстериторіальної віросповідності і становості. Патріотів українських і
українського патріотизму історія наша за винятком одиниць і епізодів не
знає» [30].

Виклавши своє розуміння територіального патріотизму, В. Липинський дає
своє визначення і поняттю української нації. «Зрештою, — пише він, — як
нема чистокровних американців — нема чистокровних українців. Колонія
єсть колонія: осідок людей різних племен, рас і вір. Українцем єсть
всякий, хто хоче, щоб Україна перестала бути колонією; щоб з ріжних її
племен, рас і вір повстала одна держава українська. А творцем України є
той, хто в святе діло унезалежнення української колонії приносить все
найкраще, що єсть у ньому: в тій культурі, з якої він до українства
прийшов» [31]. І далі: «Нація — це реалізація хотіння до буття нацією.
Коли нема хотіння, виявленого в формі ідеї, — нема нації. Але так само
нема нації, коли це хотіння не реалізується в матеріальних формах
держави» [32].

Для В. Липинського нації не вічні, і їхня доля цілковито залежить від
того проводу, який їх очолює, тобто від національної аристократії. В
історії всіх націй завжди точилася і нині точиться боротьба між
будівничими та руйнівниками, об’єднуючими і роз’єднуючими силами,
оскільки сама нація за своєю природою або переживає добу організації,
об’єднання, або зазнає впливу деструктивних сил, які обов’язково
призводять її до роз’єднання. Життя нації прямує або конструктивним
шляхом, тобто вгору, або шляхом дегенерації, тобто донизу. І цей шлях
залежить від того, хто саме приходить до керівництва нацією —
організатори чи руйнівники, тобто від співвідношення тих позитивно і
негативно діючих людських індивідів, які визначають зміст діяльності
національного колективу.

Учений говорить про три вічні стадії, які наслідують одна одній і через
які проходять у своєму житті всі нації (вже згадувані класократія,
демократія та охлократія). Будь-який із цих типів панування врешті-решт
приводить до панування демократії, але й сама демократія в процесі
дегенерації породжує елементи диктаторського характеру і грубої сили,
тобто охлократію. Охлократія — це механічний засіб панування, але її
тверда влада завдяки своїй прямолінійності і войовничості викликає до
життя таку ж безкомпромісну і тверду войовничу опозицію, однак з
конструктивними творчими якостями, тобто класократію.

У цілому високо оцінюючи роль української творчої інтелігенції, її
великі заслуги перед нацією на ниві культурної та наукової праці,
літератури, кооперації, Липинський водночас наголошує на її абсолютній
нездатності до праці політичної. Інтелігенція стоїть надзвичайно далеко
від керівництва держави. Учений уважає, що ті люди в нації, які не
зайняті безпосередньо війною та обороною своєї батьківщини або
створенням матеріальних, необхідних для життя цінностей, — це
здекласована інтелігенція, якій можна довіряти лише справу допомоги
національній аристократії і роль опосередкованих помічників.

Липинський уважав формування нації явищем, похідним від державності й
обстоював думку, що лише через свою державу і безпосередньо в державі
вона формується. «Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її собі не
збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не хочемо
бути», — зауважував учений [33].

В. Липинський зазначав, що одним із головних політичних завдань
української еліти має бути тривале виховання провідними верствами,
об’єднаними в організацію, усього українського громадянства в дусі
державно-ідеалістичної ідеї, боротьба за здійснення якої, на його думку,
завжди була необхідною передумовою перетворення нації недержавної в
державну. Причому ця ідея, указував він, має спиратися на релігію,
церкву і віру, яка навчала «своїм прикладом і смертю на хресті терпеливо
переносити по тюрмам, каторгам, еміграціям всі невдачі і найтяжче горе.
Тому, кажемо ми, українському громадянству, щоб стати зрілою державною
нацією, необхідний державний ідеалізм, опертий на релігії, церкві, вірі
живій» [34].

Отже, монархічні погляди в поєднанні із засадами християнства, етики і
консерватизму становлять зміст політичної концепції В. Липинського,
концепції, яка лягла в основу державницького, консервативного напряму в
українській політичній думці.

Особливу роль у формуванні та розвитку української політичної думки
відіграли відверто націоналістичні ідеї Д. Ткачука, Д. Донцова та
М. Міхновського. Так, Д. Ткачук зауважував, що «націоналістична
ідеологія — це не є штучно видумана теорія (наука)», а «цілий ряд тісно
з собою пов’язаних правд…, що на їх підставі розвивається життя… і,
отже, життя нації» [35]. І далі, роз’яснюючи мету і завдання цієї
політичної течії, він підкреслював, що «націоналіст поборює аж до
знищення усі інші фальшиві теорії», у тому числі «марксизм,
інтернаціональний соціалізм…, лібералізм», які «є видумані ворогами,
щоб розложити й ослабити націю, а потім віддати на поталу чужих хижаків»
[36].

Інший представник цього політичного напрямку Д. Донцов підкреслює, що в
українському націоналізмі набуває центрального значення головна ідея,
яку він пропагував усе життя, — ідея про засадну відмінність
націоналістичного світогляду від ідеалів європейського Просвітництва
взагалі та його похідних у вигляді позитивізму, наукового соціалізму,
наукового матеріалізму тощо. Донцов піддає жорстокій критиці майже всіх
відомих українських демократів, починаючи з П. Куліша й закінчуючи
М. Драгомановим, саме за їхні просвітницькі ідеали та спроби на
науковому рівні аналізувати явища суспільно-політичного життя. У своїх
публікаціях він намагався довести, що криза в Європі, яка в 1914 році
спричинилась до початку Першої світової війни, стала наслідком
визрівання національно-життєвих світів, кризою зіткнення національних
воль до самоствердження, виборюванням свого місця у світі.

Націоналізм Донцов розглядав як світогляд, що є стимулом усіх людських
починань і встановлює взаємини між усіма суб’єктами. Проголошуючи
головним чинником діяльності людини вольовий аспект людської психіки,
він підносить до рівня абсолютних людських цінностей ірраціоналізм,
експансію, насильництво і фанатизм. Центральною тезою ідеології чинного,
або інтегрального націоналізму Д. Донцова було поняття волі, яке в нього
випливало з ніцшеанської концепції «волі до влади». Саме у волі Донцов
убачав початок усіх здорових людських починань, «вічний невсипучий гін»,
який все перетворює в житті суспільства. Оскільки український народ
довгий час пригнічувався, то такий стан нереалізованого прагнення
національного самоствердження є майже постійним, а тому націоналізм
набуває реального суспільного сенсу, волі до власної культури, до
самостійного державницького буття.

Ось чому для Д. Донцова не стояло питання про справедливість чи
несправедливість запропонованого ним «чинного націоналізму». «Боротьба
за існування є законом життя. Всесвітньої правди нема… Життя признає її
тому, хто викажеться більшою силою, моральною і фізичною. Ту силу можемо
ми здобути лиш тоді, коли переймемося новим духом, новою ідеологією.
Перед кожною нацією є ділема: або перемогти, або згинути» [37].

Ще одним представником цього політичного напрямку був М. Міхновський,
який свої погляди виклав у своєрідному маніфесті, «катехізисі»
самостійників — «Десять заповітів УНП»:

1. Одна, єдина, неподільна, самостійна, вільна, демократична Україна,
Республіка робочих людей — це ідеал української людини, за здійснення
якого ти повинен боротися, не шкодуючи свого життя…

2. Всі люди — твої брати. Але москалі, поляки, мадяри й жиди — це вороги
нашого народу, як довго вони панують над нами і визискують з нас.

3. Україна для українців, тому виганяй з неї всіх ворогів-зайдів.

4. Усюди й завжди вживай української мови. Хай ні дружина твоя, ні діти
твої не поганять твоєї господи мовою чужинців-гнобителів.

5. Шануй діячів рідного краю, ненавидь його ворогів, зневажай
перевертнів-відступників і добре буде цілому твоєму народові й тобі.

6. Не вбивай Україну своєю байдужістю до всенародних ідеалів.

7. Не зробися ренегатом-відступником.

8. Не обкрадай власного народу, працюючи на ворогів України.

9. Допомагай своєму землякові поперед усіх: держись купи.

10. Не бери собі дружини з чужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами;
не приятелюй із ворогами нашого народу, цим ти додаш їм сили й відваги»
[38].

Аналізуючи сучасну суспільно-політичну ситуацію в Україні, треба, на
жаль, зазначити не тільки деякий збіг національно-самостійницьких
ідеалів певних політичних сил з украй націоналістичною ідеологією, а й
наявність певних об’єктивних передумов для цього. Річ у тім, що,
починаючи з проголошення Україною незалежності в 1991 р., ідейна
перебудова в нашій державі здійснюється занадто повільно. Політичне
керівництво держави в багатьох випадках усе ще тримається за старий
ідеологічний фундамент адміністративно-командної системи. Це призводить
до того, що намагання певних політичних сил швидко втілити в життя
національні ідеї та цінності набувають характерної для будь-якого
тоталітаризму форми прямого наказу, адміністративного втручання,
тотального контролю. таких прикладів безліч, починаючи від орієнтації
деяких політичних сил не на економічну користь, а на збереження
національної самозамкненості. Найбільш разючі з них, зважаючи на
політичну невизначеність характеру економічної перебудови в державі
(згадаємо лише відомий вислів одного з колишніх українських
прем’єр-міністрів про необхідність визначитися, який суспільний устрій
ми будуємо), трапляються не тільки в політичному й економічному житті, а
й у культурному та художньо-творчому процесах. Нові чиновники,
передовсім з питань культури, раз-у-раз намагаються силоміць нав’язати
гуманітарній та творчій інтелігенції своє бачення суспільства,
використовуючи типові більшовицькі методи звинувачення в ідеологічному
саботажі та недостатній лояльності. Нинішня політична практика в Україні
на багатьох прикладах підтверджує влучну характеристику одного з
провідних дослідників націоналізму І. Лисяк-Рудницького, що «український
націоналізм підходить під поняття тоталітарного руху: націоналізм
прагнув охопити своїм впливом усе життя українського народу в усіх його
виявах… Націоналістичний рух не обмежувався суто політичними завданнями,
а намагався керувати культурним процесом» [39].

Література

Див.: политология. Энциклопедический словарь. — М., 1993. — с. 269.

Див.: Кремень В., Ткаченко В. Україна: шлях до себе. Проблеми суспільної
трансформації. — К., 1998. — С. 325—333.

Там само. — С. 325—333.

Гравитц М., Пенто Р. Методы социальных наук. — М., 1972. — с. 190.

Цит. за: Цыганков П. Политология Роберта Даля // Социально-политические
науки. — 1990. — №10. — с. 88.

Див.: Санистебан Л. С. Основы политической науки. — М., 1992. — с. 7.

Див.: Демидов А. И., Федосеев А. А. Основы политологии. — М., 1995. — с.
6.

Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. — Т. 25. — Ч. 1. — с. 257.

Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. — Т. 9. — с. 72.

Див.: Політологія: історія та методологія / За заг. ред. Ф. М. Кирилюка.
— К.: Здоров’я, 2000. — С. 20.

Див. Політологія: історія та методологія / За заг. ред. І. С. Юзюбка,
К. М. Левківського. — К.: Вища шк., 1998. — С. 18.

Див.: Политология: Энциклопедический словарь.— М., 1993. —

с. 256.

Freund Y. L’Essense du politique. — Paris, 1965. — p. 374.

Макиавелли Н. Государь. — М., 1910. — с. 14.

Похожие записи