Пошукова робота

Процеси національного будівництва та етнополітичної регіоналізації.

Багатоманітність поглядів щодо формування націй

Одними з найбільш цікавих і актуальних інтеграційних етнополітичних
процесів /особливо для постколоніальних та посттоталітарних країн/ є
процеси національного будівництва та етнічноїрегіоналі-зації. їм
притаманні багато рис, якими характеризуються інтеграційні етнічні та
етнополітичні процеси взагалі. Водночас процеси націобудів-ництва та
етнорегіоналізації мають і чимало власних специфічних рис. На жаль,
спеціальних фундаментальних праць, присвячених цій проблематиці на
Заході не так вже й багато, а в пострадянських державах і поготів.

Отже, коли і як народжуються нації? Які умови і обставини потрібні для
їх формування й успішного розвитку? Західні вчені запропонували досить
багато цікавих і оригінальних відповідей на ці складні, життєво важливі
питання. Одні з них вважали і досі вважають, що нації є породженням
якихось таємничих позаземних сил, одвічно існуючими спільнотами із
певними, раз і назавжди визначеними специфічними рисами, вдачею, долею,
місією тощо. На думку інших /І.Горовиць, У.Коннор, Е.Сміт та інш./ нації
виникли внаслідок природного розростання родини та родів і є
спільнотами, базованими на спільному походженні. За твердженням третіх
/Б. Андерсон, Е.Геллнер, К.Дойч. Т.Наїрн та інш./, нації — це історичні
спільноти, котрі виникли на певному етапі розвитку людства на засадах не
стільки спільного походження, скільки спільного громадянства і котрі
самі зникнуть на якомусь наступному історичному етапі.

Найбільш поширеною і коректною, на погляд автора, здається остання точка
зору. Але більшість її численних прихильників, в свою чергу, поділяється
на дві великі групи. Зокрема, 1) на тих, хто вважає, що «нація є
продуктом національної свідомості, націоналізму, національної волі й
духовних сил» та 2) тих, хто розглядає її як спільноту, котра виникла
внаслідок «динамічного соціального розвитку».Кожна з цих двох точок
зору, на нашу думку, має раціональне зерно, але взята окремо є
ойненсеною і однобічною. І лише взяті разом, у сукупності вони дають
більш-менш об’єктивну і цілісну картину зародження й розвитку націй.

«Національності /нації — O.K./ — відзначав Г.Кон, — є продуктом
історичного розвитку суспільства. Вони не ідентичні кланам, племенам або
народам — групам людей, об’єднаних справжнім або уявним походженням…

Такі етнографічні групи існують протягом історії із найдавніших часів,
але вони не утворюють національності; вони є ніщо інше як «етнографічний
матеріал», із якого у певних умовах може виникнути національність».Такої
ж думки дотримується і Е.Сміт: «Нація — це не раз і на завжди вироблена
концепція; історичні нації — це процес безперервного руху, інколи
повільний у своєму формуванні, в інші часи — швидкіший, часто
нерівномірний і уривчастий, коли деякі риси з’являються або створюються,
а інші відстають».

Доречним буде навести і слова О.Бочковського, який ще у 30-х роках
писав: «Згадане явище /утворення націй — O.K./ відзначається великим
динамізмом. Зокрема, від середини XIX ст. ритм і рух національних
процесів є надзвичайно швидкий. Націю можна символічно порівняти з
річкою, берега якої викликають ілюзію тривкості форм, але яка вічно
пливе, все міняючи свій зміст».

Із наведених вище висловлювань знаних фахівців можна зробити висновок,
що розвиток народів — це тривалий процес, причому досить динамічний,
складний і суперечливий. Цей процес можна поділити на дві основні фази:

1) давню — виникнення етносів або етногенез;

2) новітню — утворення націй або націогенез.

Недарма вважається, що рід, плем ‘я — то минуле народу, а нація -то його
сучасне і значною мірою майбутнє.

Автор погоджується із тими західними дослідниками, які вважають, що
початок процесу утворення самих націй датується десь ХУІ ст, а його
піднесення — періодом Великої Французької революції. Спочатку він охопив
Західну Європу, дещо пізніше перекинувся на Північну Америку, а вже у
XIX ст. поширився на Східну Європу та інші континенти. Є всі підстави
вважати, що у XX ст. процес національного будівництва набув глобального
характеру. Внаслідок його дії біля 800 народів перетворились на нації,
ще 3-5 тис. племен і народів мріють або змагаються за це. «Всюди групи
людських істот домагаються статусу нації», -такий абсолютно вірний, на
наш погляд, діагноз ставить Е.Сміт.Це роблять всі спільноти, не
дивлячись на величезні відмінності у людських і економічних ресурсах,
військовій і політичній силі, культурних досягненнях тощо.

Головні умови народження нації

При яких же умовах народи можуть перетворюватись на нації? Головними з
них західні вчені і автор посібника вважають наступні:

1) перехід спільноти від «традиційного», «аграрного» суспільства до
«індустріального»;

2) посилення процесів глобалізації та модернізації;

3) спільна територія;

4) поглиблення розподілу праці та зміцнення ринкових відносин;

5) широко розгалужена система масових комунікацій;

6) певний рівень цивілізованості, критеріями якої вважаються наявність
літературної мови, урбанізації та структурованого уряду;

7) творення відкритого, правового, демократичного суспільства;

8) забезпечення рівних прав і обов’язків громадян;

9) розвиток масової освіти;

10) зростання еліти, зокрема творчої інтелігенції;

11) етнічний ренесанс та політизація етнічності;

12) піднесення націоналізму і послаблення етніцизму;

13) зростання волі до спільного життя;

14) поширення спільної культури, мови і самосвідомості;

15) готовність прийняти спільну назву тощо.

Важливе значення для зародження і розвитку націй мають й ініш чинники,
зокрема, геополітичне становище, зовнішнє оточення, війни та ін.

Частина умов вже була розглянута, окремі зрозумілі самі собою, але деякі
з них потребують детального аналізу.

Зокрема, варто ще раз згадати про ту величезну роль, яку в процесі
націотворення відіграють націонал ьна воля і націонал ьна свідомість
людей.

На це справедливо вказують майже всі західні та й деякі вітчизняні
вчені. «Нації, — стверджує Е.Геллнер, — це продукт людських переконань,
пристрастей і нахилів».

«Нації, — вторить йому Е.Сміт, — не довічні, вони можуть бути сформовані
й людська воля та зусилля відіграють важливу роль у цьому процесі».

«Суб’єктивний чинник бажання, волі становить суть зв’язку, силою якого
якась кількість одиниць стає суспільством… Так виникла нація і Е.Ренан
має рацію, коли бачить її єство в «щоденному плебісциті», — писав
В.Старосольський.

За висновком багатьох західних вчених, не менш важливу роль у процесі
націобудівництва відіграє те, що можна назвати «презумпцією рівності
статусу і можливостей», тобто забезпечення рівних прав й можливостей та
покладання однакових обов’язків на всіх членів спільноти незалежно від
будь-яких обставин. Досить чітко цю закономірність виклав вже згадуваний
Е.Геллнер: «Звичайна група людей /скажімо, мешканців певної території,
носіїв певної мови/ стає нацією, якщо і коли члени цієї групи твердо
визнають певні права й обов’язки щодо один одного в силу свого членства.

Саме взаємне визнання такого товариства і перетворює їх на націю». Ця
закономірність, на наш погляд, має привернути особливу увагу і
теоретиків, і практиків націобудівництва взагалі, і в посттоталітарних
країнах, зокрема. Бо її ігнорування перетворює процес будівництва нації
на свою протилежність, тобто на руйнування нації, що так яскраво і
переконливо довів ще на початку 70-х років У.Коннор в своїй широко
відомій на Заході статті «Націобудівництво чи націоруйнування?».

Але тут перед західними і вітчизняними дослідниками постають нові
запитання. Чому, скажімо, нації виникають у різні часи? Чому далеко не
всі, а лише окремі етноси виявляються здатними перетворитись на нації?

Відповідь на перше запитання, здається, вже знайдена. На думку багатьох
західних вчених, з якою погоджується і автор, це, по-перше, не
одночасний перехід людства до індустріального суспільства. Причому
розрив у часі переходу різних етносів до індустріального суспільства
становить десь від 100 до 150 років. А, по-друге, нерівномірний,
хви-льоподібний характер модернізації, яка значною мірою впливає на
етнічні та етнополітичні процеси.

Дещо складніше із пошуками відповіді на друге запитання. Одні вчені
вважають, що можливості перетворення етносів на нації залежать переважно
від провидіння; інші — від їх чисельності; треті — від характеру і
вдачі; четверті — від геополітичного становища тощо. Але, на нашу думку,
найкращу відповідь запропонував Л.М.Гумільов: можливості етносу
перетворитись на націю залежать головним чином від його пасіонарності,
про яку вже йшлося.

Класифікація націотворчих процесів

Варто враховувати, що західні дослідники вживають різні терміни і
по-різному зображують процес виникнення націй. Історики полюбляють
термін «зростання націй» /growth of nations/. Вони вважають, що нації,
подібно до живих організмів, народжуються, старіють і вмирають, після
чого все повторюється знову.

Соціологи користуються здебільшого терміном «національний розвиток»
/national development/. На їх погляд, цей процес є наслідком «повільних
дій» і «довгих очікувань мільйонів людей» і відбувається він під впливом
багатьох внутрішніх та зовнішніх факторів, минулого і сучасного тощо.

Щодо політологів та етнополітологів, то вони віддають перевагу термінам
«формування нації» /national-formation/ або «націобудівництво»
/nation-building/.

Аналізуючи цей процес, автори колективної монографії «Національне
будівництво» стверджують, що «націобудівництво — це справа будівництва
групових зв’язків, єдності й групової лояльності для міжнародного
представництва та внутрішнього планування». Націобудівництво, уточнюють
вони, це такий процес утворення націй, «який розпочинає політична еліта,
котра бажає виконати це завдання якомога швидше», і який має місце
переважно у постколоніальних країнах.

До цього треба додати, що сьогодні процес націобудівництва відбувається
не лише у постколоніальних, а й у посттоталітарних країнах.

Сутність і характер національного будівництва

Західні вчені висловили чимало цікавих думок щодо сутності й характеру
націобудівництва. Серед них заслуговує на увагу думка професора
Мічиганського університету Алі Мазруї, який, зокрема, стверджує, що
націобудівництво включає п’ять основних процесів:

1) певною мірою культурне і нормативне злиття;

2) забезпечення економічного проникнення між різними стратами і
секторами суспільства;

3) процес соціальної інтеграції;

4) процес будівництва ефективного механізму вирішення конфліктів;

5) психологічне накопичення спільного досвіду.Прихильники теорії
націобудівництва/К.Дойч, У.Фольтц, К.Фрідріх та ін./ вважають, що нації
будуються так само, як, скажімо, споруджуються архітектурні ансамблі або
збираються механічні моделі. К.Дойч, приміром, стверджує: «Як будинок
може бути побудований із лісоматеріалу; цегли, вапнового розчину у
різний спосіб, швидко чи повільно, у різній послідовності монтажу, у
частковій незалежності від оточення і відповідно вибору, волі й сили
його будівельників, так само й нація може бути побудована відповідно до
різних планів, із різних матеріалів, швидко або повільно, у різній
послідовності кроків та частковій незалежності від її оточення».

Не ставлячи під сумнів кожну із наведених вище точок зору, відзначимо,
що, мабуть, лише взяті разом вони можуть дати вірне уявлення про процес
формування націй. Бо, як слушно зауважує Ф.Таджмен, «немає жодної сили,
яка б штучно створила націю. Всі такі спроби були приречені на неминучу
поразку. Нації не створюються якимись псевдонауковими, волюнтаристськими
теоріями або ідеологічними програмами у ретортах великої держави або
блока держав. Вони виростають природним шляхом у ході об’єктивного і
складного історичного процесу, як наслідок розвитку всіх тих
матеріальних і духовних сил, які на даному просторі формують національне
буття окремих націй на основі кровної, мовної й культурної спорідненості
та спільних життєвих інтересів.. .»

Слід відзначити, що у різних етносів процес націобудування йде
по-різному. У політично незалежних та державних етносів цей процес, як
правило, починається і йде згори донизу, тобто від етнічно та
національно свідомої еліти до широких народних мас. Саме так формувались
нації у Західній Європі протягом ХУІ-ХІХ століть

Роль еліт і націоналізму у формуванні й розвитку націй

Деякі західні дослідники досить слушно зауважують, що нації будуються не
стільки політичними і військовими елітами, скільки культурними. За
твердженням відомого американського вченого Брай-єна Уейнстейна, головну
роль у процесі націобудівництва відіграють видатні письменники, поети,
перекладачі та укладачі словників, яких він називає «мовними
стратегами», бо «перо набагато могутніше за меч», «їх вибір мови для
літературних праць може піднести цю мову на флагшток ідентичності.
Віртуозність пера створює символи для нових кордонів спільноти та нових
інтересів, які визначаються і захищаються ударом меча». До цього можна
лише додати, що сьогодні багато представників культурної еліти будують
нації не лише словом, а й ділом, зайнявши високі урядові посади, як це
має місце у посттоталітарних державах.

У політично залемсних та бездержавних народів процес націобудівництва
йшовздебііьшогоу зворотному напрямку, знизу догори, тобто від народних
мас і особливо селянства, яке було не лише основною «етнічною сировиною»
для нації, а й головним постачальником представників майбутньої еліти. 1
саме так утворювались нації’ у Східній Європі. До того ж, тут цей
процес, і це слід особливо підкреслити, супроводжувався боротьбою за
утворення власної держави та/чи її розбудовою.

Часто він перетворювався на національно-державне будівництво, тобто
одночасне формування політичної нації та розбудову держави. Все це
значно ускладнювало і уповільнювало обидва зазначені процеси.
Підтвердження тому — розвиток етнополітичних процесів у країнах Азії й
Африки після другої світової війни та у сучасних східноєвропейських
державах, зокрема в Україні.

Значний науково-практичний інтерес становить і таке запитання: чому одні
народи тяжіють до створення політичної нації, а інші — нації етнічної?
Досить оригінальну і коректну відповідь на це запитання дав Е.Сміт. Він,
зокрема, довів, що існували й існують два типи етносів.

По-перше, т.зв. «аристократичні, горизонтальні» /aristocratic, latteral/
етноси, котрі інкорпорували сусідні регіони та нижчі класи /страти/ в
етнічну культуру вищих класів, як це мало місце в Англії, Іспанії та
Франції.

По-друге, т.зв. «народні, вертикальні» /demotic, vertical/ етноси, котрі
народжувались із родин і родів, як це було у Східній Європі. За
твердженням Е.Сміта, саме на підвалинах перших, тобто «аристократичних,
горизонтальних» етносів народились політичні нації, а на підвалинах
інших, тобто «народних, вертикальних» народились і народжуються етнічні
нації.

Треба особливо підкреслити, що неодмінною умовою формування націй є
також: процеси етнічного ренесансу та політизації етнічності, про які
вже йшлося. Тому тут лише зазначимо, що перетворення етносів на нації
просто не можливе без згаданих процесів.

На думку багатьох західних дослідників, яку повністю поділяє автор,
етнічна спільнота може почати перетворюватись на націю лише після
етнічного ренесансу, тобто після того, як вона пройде через етап
самопізнання і набуде етнічну самосвідомість. Наступний обов’язковий
етап — політизація етнічності. Будь-яка етнічність, котра домагається
статусу нації, вірно зазначає Е.Сміт, «повинна стати політизованою» і
вступити у змагання за владу та вплив на державній арені.

Такого ж підходу дотримується і К.Дойч: «Коли значна частина народу
бажає отримати політичну владу для своєї етнічної і культурної групи, ми
можемо називати її національністю. Коли така влада отримана, як правило,
через контроль над державними структурами, ми називаємо її нацією».

Доречним буде нагадати, що подібні точки зору ще на початку XX

століття висловлювали й деякі українські науковці. Зокрема,
І.Бочковсь-кий відзначав, що т.зв. «неісторичні народи» проходять три
етапи або фази свого розвитку:

1) доба «господарського самоутвердження новопробудженого народу», під
час якої національно-аморфний організм перетворюється на самостійну
національну суспільність;

2) доба «національного пробудження», яка характеризується «поверненням
до рідної мови та заходами до літературного її вироблення»;

3) «політична доба», коли «визвольно-відродні прямування пробудженого
народу завершуються самостійницьким ідеалом, домаганням вільного й
необмеженого власного державно-політичного життя».

» `

$ae$Z+?+ooccccccccccccoooooooooooc

D?G?Jooooooooooooooooooooooooooo

?occcccoccccccccocccccccccc

I

Похожие записи