ДИПЛОМНА РОБОТА

на тему:

Програма НАТО «Партнерство заради миру» та її значення для зміцнення
міжнародної безпеки

План:

Вступ ………………………………………………………………..С. 3

Розділ 1. Передумови, історія виникнення та розвиток аа програми
«Партнерство заради миру»……………….…………..С. 8

Розділ 2. Структура програми «Партнерство заради миру» апва та
основні механізми її діяльності..…………….…….….…….С. 18

Розділ 3. Участь України в програмі «Партнерство заради рр
миру»………………….………………………………..….…………..С.60

Заключення………………………………….……………..………С. 72

Список використаної літератури та джерел.………………..…С. 89

Вступ

З моменту створення Північно-Атлантичного Альянсу у міжнародних
відносинах з’явилось дуже багато суперечностей, щодо членства, співпраці
чи опозиції до цього міжнародного органу. Членами Альянсу та його
«друзями» є розвинуті західні країни, та країни, які узяли на себе
геополітичну стратегію співдружності з першими. До опозиційного блоку
належать країни пострадянського блоку, та азіатські країни.

Щоб дізнатись причину цього стратегічного розколу, не потрібні великі
пізнання в геополітиці. Досить розібратись в історії деяких країн таких
як Російська Федерація, Китайська Народна Республіка та Іран. На нашу
думку саме ці країни відіграють ключову роль у формуванні міжнародних
відносин та громадської думки в азіатському регіоні.

Якщо проаналізувати кожен рік існування Альянсу, можна прийти висновку,
що проблеми зв’язані з існуванням та співпрацею з НАТО прямо пов’язані з
суперечностями, щодо впливу на малі країни, та економічними війнами між
«Супердержавами». І саме ці суперечності були, є і будуть
найактуальнішими у сучасному світі.

Проблема співдружності з Альянсом прийняла великого масштабу з початку
80-х, коли в міжнародній практиці з’явилось поняття «Інформаційна війна»
та існує й досі. Нажаль тоді опозиційний до НАТО блок не зміг
прилаштуватись до новітніх технологій, тому і відстав у геополітичному
розвитку. Пізніше з’являється багато технологій впливу, однією з яких
стали програми співпраці між мілітарізірованими об’єднаннями.

Так у січні 1994 року в Брюселі під час зустрічі глав держав та урядів
країн-членів НАТО була прийнята програма «Партнерство Заради Миру»,
котра як планувалося, «буде сприяти формуванню нових відносин в галузі
безпеки між Північноатлантичним союзом та його партнерами в ім’я миру»

Програма ПЗМ надає можливість союзникам НАТО співпрацювати зі своїми
партнерами, котрі не входять до Альянсу, по багатьох напрямах воєнної та
оборонної діяльності. Практично усі органи НАТО прямо або посередньо
приймають участь в діяльності ПЗМ.

«Партнерство Заради Миру» розглядається НАТО як ключовий фактор в
розвитку відносин між Альянсом та країнами-учасницями ПЗМ, оскільки ця
програма розширює та активізує політичну та воєнну співпрацю в Європі,
підвищує стабільність, зменшує загрози миру та зміцнює створені зв’язки.

Країнам з дуже різними традиціями в галузі безпеки програма дозволяє
обирати серед широкого спектра спільних заходів ті види співпраці, котрі
відповідають їхнім конкретним національним потребам. За більш, ніж
десять років, минулих після створення ПЗМ, члени НАТО та Партнери
спільно розробили універсальний набір інструментів, котрий допомагає
забезпечити практичну реалізацію завдань, цілей та ідей ПЗМ. Він утворює
основу двосторонніх та багатосторонніх дій та дозволяє проводити з
Партнерами програми ефективну та прозору взаємодію з НАТО.

Згідно офіційної інформації програма співпраці, створена на основі
Рамкового документу та Установчого документа Ради євроатлантичного
партнерства, відкрита для участі усіх країн-учасниць ОБСЄ, які бажають
зробити свій вклад в зміцнення безпеки і співпраці в Євроатлантичному
регіоні.

На сьогоднішній день програма ПЗМ може запропонувати партнерам
можливість брати участь в більш ніж 24 галузях співпраці, в тому числі
допомогу в зміцненні демократичного контролю над збройними силами,
боротьбу з тероризмом, надзвичайного цивільного планування та багато
іншого.

Держави-партнери обирають окремі види діяльності виходячи зі своєї мети
та можливостей, котрі вони окреслюють для Партнерів в Презентаційнім
документі. Після того складається дворічна Індивідуальна програма
партнерства. Цей документ є основою співпраці між окремими Партнерами та
НАТО.

Метою цієї роботи є вивчення історії виникнення програми ПЗМ, виявлення
позитивних та негативних факторів існування програми. Також метою роботи
є аналіз впливу співпраці з Альянсом на політичний та економічний
розвиток малих країн зокрема України, а також на поліпшення чи
погіршення їх ролі на міжнародній арені.

Автори роботи сподіваються, що це дослідження може дати відповідь на
багато питань, які з’явились останнім часом, після зближення України з
Північноатлантичним Альянсом. А також дослідити чи вигідне це зближення
для нашої Держави в економічному та геополітичному плані.

Стосунки України з Органiзацiєю Пiвнiчноатлантичного договору (НАТО)
почали розвиватися невдовзі після отримання країною незалежності в
рамках багатостороннього форуму для консультацiй i спiвробiтництва з
полiтичних питань та питань безпеки, яким є Рада євроатлантичного
партнерства (до 30 травня 1997 року — РПАС), бiльш iндивiдуалiзованого
партнерства у сферi оборони, вiйськового спiвробiтництва та операцiй на
пiдтримання миру — Програми «Партнерство заради миру» (з травня 1997
року здiйснюється пiд егiдою РЄАП), а також вiдносин особливого
партнерства Україна-НАТО у форматi «19+1», формалiзованих в Хартiї про
особливе партнерство мiж Україною та НАТО. Цi стосунки визначаються
необхiднiстю налагодження конструктивного спiвробiтництва України з НАТО
як провiдною структурою, що має тенденцiї i перспективи стати осередком
нової загальноєвропейської системи безпеки, зокрема в контекстi
розширення на Схiд.

Нацiональнi iнтереси України стосовно НАТО визначаються з огляду на ту
роль, яку Органiзацiя Пiвнiчноатлантичного договору вiдiграє у
пiдтриманнi мiжнародного миру, стабiльностi i безпеки, сприянні
покращенню загального клiмату довiри в Євроатлантичному регiонi,
створені нової системи регiональної безпеки в Європi, виробленнi
пiдходiв до проблем роззброєння i контролю над озброєннями та
запобiгання розповсюдженню зброї масового знищення.

Під час написання цієї роботи ми зіткнулися з такими проблемами, як
практично цілковита відсутність монографічних робот та ідеологічне
направлення джерел. Виходячи з ідеологічного направлення джерела можна
розділити на проросійсько налаштовані та ті, котрі вважають НАТО
(програму «Партнерство заради миру») єдиною організацією, котра здатна
підтримати та зберегти мир в Євроатлантичному регіоні. Першої точки зору
притримуються такі автори : Ивашов Л. в статті «Что несет миру
расширение НАТО на Восток», Педченко В. «Большинство левых политических
партий Украины против расширения НАТО и ориентируются на Россию»,
Пионтковский А. «НАТО: рывок на Восток и проблемы на Западе», Толстов С.
«Геополітичні виклики, розширення НАТО та російські катаклізми»,
Удовенко Г. «Украина не намерена вступать в НАТО, но…», стаття
представників комуністичної партії України «Україні не місце в
злочинному альянсі». А до другої групи можна віднести, в першу чергу,
ознайомче літературу видану НАТО: брошури «Безпека через партнерство»,
«НАТО у ХХІ столітті», «Трансформована НАТО», «Україна — НАТО», журнал
«НАТО Ревю», «Довідник НАТО», а також статті таких журналістів та
політологів: Хавьєр Солана. «Майбутнє НАТО: Альянс дев‘ятнадцяти в 1999
р.», Кристофер У. «Про НАТО і майбутнє Європи», Курикін С. «Ще раз про
НАТО», Збігнєв Бжезинський «Можливість вступу до НАТО має залишитись і
для України» і багато інших робіт.

При написанні цієї роботи, головними цілями постали, в першу чергу,
розібратися в великій кількості інформації та виділити ті джерела, на
які можна буде спиратися в ході роботи, також визначити мету і завдання
заснування програми і окреслити значення приєднання України до
Партнерства.

Розділ 1. Передумови, історія виникнення та розвиток програми
«Партнерство заради миру»

У період між 1945 та 1949 роками держави Західної Європи та їхні
союзники в Північній Америці, перед якими стояла гостра потреба
повоєнної відбудови економіки, з тривогою спостерігали за
експансіоністською політикою СРСР. Виконавши зі свого боку взяті під час
війни зобов’язання щодо скорочення оборонних структур та чисельності
збройних сил, уряди західних держав виявляли занепокоєність, оскільки
стало зрозуміло, що керівництво Радянського Союзу мало намір повністю
зберегти свої збройні сили. І з огляду на проголошені ідеологічні цілі
Комуністичної партії СРСР стало очевидно, що всі заклики до поваги
Статуту ООН та міжнародних домовленостей, які були досягнуті наприкінці
війни, не гарантували суверенітету та незалежності. Ці побоювання
посилились після того, як багатьом країнам Центральної та Східної Європи
були нав’язані недемократичні форми правління, жорстоко придушувались
будь-які прояви опозиції, зневажались елементарні права людини,
громадянські права і свободи.

Між 1947-м та 1949 роками сталися події, які примусили серйозно
замислитись над цими проблемами. Йдеться про пряму загрозу, яка нависла
над суверенітетом Греції, Норвегії, Туреччини та інших
західноєвропейських країн, про державний переворот у Чехословаччині,
здійснений у червні 1948 року, про блокаду Берліна, розпочату в квітні
того ж року. Підписання у березні 1948 року Брюссельського договору
стало свідченням рішучості п’яти західноєвропейських держав: Бельгії,
Великої Британії, Люксембургу, Нідерландів, Франції — створити спільну
систему оборони та зміцнити взаємні зв’язки таким чином, щоб більш
ефективно протистояти ідеологічній, політичній та військовій загрозі
своїй безпеці.

Згодом відбулися переговори з США та Канадою щодо створення єдиного
Північноатлантичного альянсу на засадах гарантій безпеки та взаємних
зобов’язань між Європою та Північною Америкою. Держави, що підписали
Брюссельський договір, запросили Данію, Ісландію, Італію, Норвегію і
Португалію взяти участь у цьому процесі. Кульмінацією цих переговорів
стало підписання Вашингтонського договору в квітні 1949 року, що
започаткував спільну систему безпеки на основі партнерства цих
дванадцяти країн. У 1952 році до договору приєднались Греція і
Туреччина. Федеративна Республіка Німеччина вступила до Альянсу у 1955
році, а Іспанія стала членом НАТО в 1982 році Польща, Угорщина і Чеська
Республіка приєднались до НАТО в 1999 році.

Північноатлантичний альянс був створений на основі договору між
державами-членами, кожна з яких приєдналась до нього добровільно після
завершення публічного обговорення і відповідної парламентської
процедури. Договір поважає індивідуальні права всіх держав — членів
Альянсу, а також їхні міжнародні зобов’язання згідно зі Статутом ООН.
Він зобов’язує кожну державу-члена взяти на себе частину ризику і
відповідальності, пов’язаних із спільною безпекою, водночас надаючи
кожному з членів Альянсу можливість користуватись перевагами спільної
безпеки. Договір також вимагає від кожної держави-члена утримуватись від
приєднання до будь-яких міжнародних зобов’язань, які йому суперечать.

З дня створення Альянсу минуло півсторіччя. Протягом більшої частини
цього часу НАТО було зосереджене на забезпеченні оборони і безпеки
держав — членів. Сьогодні це завдання залишається основним, але центр
уваги змістився.

Брюссельський договір 1948 року, який був переглянутий у 1984 році, став
першим кроком у повоєнній відбудові західноєвропейської безпеки. Він
поклав початок існуванню Західноєвропейського Союзу і Організації
Брюссельського договору. Це був також перший крок у процесі, що привів
до підписання 4 квітня 1949 року Північноатлантичного договору та
створення Північноатлантичного альянсу. Цей договір — є правовою та
практичною основою Альянсу, його було підписано відповідно до Статті 51
Статуту ООН, яка підтверджує невід’ємне право незалежних держав на
індивідуальну або колективну оборону. Як сказано у преамбулі до
Договору, метою членів Альянсу є «сприяння мирним та дружнім відносинам
у північноатлантичному регіоні». Однак під час підписання Договору
першочерговою метою НАТО був захист його членів від потенційної загрози,
що була результатом політики та зростаючої військової потужності
колишнього Радянського Союзу. В свою чергу Брюссельський договір став
основоположним документом Західноєвропейського Союзу (ЗЄС).

У 1990 році, після возз’єднання Німеччини, на колишню Німецьку
Демократичну Республіку поширились гарантії безпеки Альянсу як на
складову частину об’єднаної держави.

Головною метою НАТО є захист свободи і безпеки всіх її членів
політичними та військовими засобами відповідно до Статуту ООН. З самого
початку існування Альянс працює над установленням справедливого і
тривалого мирного порядку в Європі на засадах загальних демократичних
цінностей, прав людини та верховенства права. Ця головна мета Альянсу
наповнилась новим змістом по закінченні холодної війни, оскільки вперше
у повоєнній історії Європи перспектива її досягнення стала реальністю.

Головний принцип діяльності Альянсу полягає у загальному визнанні
суверенними державами необхідності співпрацювати на основі неподільності
безпеки його членів. Солідарність і єдність серед членів Альянсу
забезпечує те, що жодній країні-учасниці не доведеться покладатись
тільки на свої власні зусилля при розв’язанні основних проблем безпеки,
не позбавляючи країни-члени їх права та обов’язку нести власну суверенну
відповідальність у галузі оборони, Альянс дає їм можливість досягати
власних цілей в питаннях національної безпеки через колективні зусилля.
Власне Альянс є асоціацією вільних держав, об’єднаних бажанням зберегти
свою безпеку через взаємні гарантії та стабільні відносини з іншими
країнами.

Організація Північноатлантичного договору – це міжурядова організація, у
якій всі держави-члени повною мірою зберігають суверенність і
незалежність. Вона надає державам-членам можливість консультуватися з
будь-якого порушеного ними питання та ухвалювати рішення стосовно
політичних і військових проблем, які впливають на їхню безпеку. Ця
організація має відповідні структури, які забезпечують консультації та
співробітництво між її членами у політичній, військовій, економічній,
науковій та інших невійськових галузях.

Засоби, за допомогою яких Альянс втілює свою політику безпеки, включають
утримання військової потужності, достатньої для запобігання війни та
забезпечення ефективної оборони; забезпечення потенціалу, необхідного
для врегулювання криз, які можуть впливати на безпеку країн-членів;
активне сприяння діалогу з іншими державами; розвиток нового, основаного
на співпраці, підходу до європейської безпеки, включаючи заходи,
спрямовані на досягнення нових успіхів у сфері контролю над озброєннями
та роззброєння.

Для досягнення своєї головної мети Альянс виконує такі основні завдання
в галузі безпеки:

«Безпека: закладає необхідне підгрунтя для стабільного клімату безпеки в
Європі на основі зміцнення демократичних інститутів і прагнення до
розв’язання суперечок мирним шляхом. Він намагається створити такі
умови, за яких жодна країна не могла б вдаватись до залякування чи
тиску, спрямованих проти будь-якої іншої держави, через загрозу
застосування, або застосування сили.

Консультації: відповідно до Ст. 4 Вашингтонського договору Альянс є
трансатлантичним форумом для проведення спільних консультацій з
будь-яких питань, що впливають на життєво важливі інтереси його членів.

Стримування і оборона: забезпечує стримування та захист від будь-якої
форми агресії, спрямованої проти будь-якої держави — члена НАТО,
відповідно до Ст. 5 і 6 Вашингтонського договору.

Врегулювання кризових ситуацій: Альянс готовий в разі необхідності на
основі консенсусу і відповідно до Ст. 7 Вашингтонського договору зробити
свій внесок в ефективне запобігання конфліктам та активно залучитись до
врегулювання криз, в тому числі й до операцій з реагування на кризові
ситуації.

Партнерство: розвиває широкомасштабне партнерство, співробітництво і
діалог з іншими країнами євро — атлантичного регіону з метою посилення
прозорості, взаємної довіри та здатності до спільних з Альянсом дій.»

Створені в НАТО структури дають змогу країнам — членам Альянсу
координувати свою політику задля виконання цих основоположних завдань.

У листопаді 1989 року було повалено Берлінський мур, що стало символом
закінчення холодної війни. За дуже короткий період у Центральній та
Східній Європі відбулися значні зміни, і перед НАТО постали зовсім нові
проблеми і завдання в галузі безпеки. Безпрецедентні політичні зміни
відкрили нові можливості зміцнення безпеки в Європі, але й водночас
сприяли виникненню нових ризиків і факторів потенційної нестабільності.

Що можна було зробити, аби не втратити можливість нового, позитивного
розвитку системи безпеки Європи після протистояння холодної війни? Які
кроки необхідно було зробити для відновлення нормальних відносин між
усіма країнами Європи, між Сходом та Заходом? Якої допомоги потребували
країни Центральної та Східної Європи для консолідації щойно набутої
незалежності і реалізації своїх прагнень брати активну участь у
вирішенні проблем міжнародної безпеки як повноправні демократичні
держави, як на регіональному рівні, так і на ширшій міжнародній арені?

Лідери держав Альянсу відповіли на ці запитання на Лондонському саміті в
липні 1990 року: вони подали руку дружби колишнім супротивникам і
запропонували всім країнам Центральної та Східної Європи нові відносини
співпраці. Ці глобальні зміни знайшли відображення в новій стратегічній
концепції Альянсу, яка була затверджена в листопаді 1991 року і свідчила
про нові широкі погляди на проблеми безпеки. В грудні 1991 р. Була
створена Рада північноатлантичної співпраці (РПАС), яка стала форумом
для проведення консультацій з метою зміцнення взаємодовіри. Перед
Альянсом відкрились безпрецедентні можливості досягнення своїх цілей
суто політичними засобами. Питання оборони залишалися незмінно
важливими, але відтепер можна було приділити значно більше уваги
економічним, соціальним та екологічним питанням як важливим складовим
поширення стабільності і безпеки в усій євроатлантичній зоні. Діалог і
співпраця були суттєвими компонентами нового підходу, якого вимагали
численні виклики, що постали перед Альянсом. Після закінчення холодної
війни ключовими завданнями стали: зменшення ризику конфліктів, що могли
виникнути через непорозуміння або бути спровоковані, а також ефективне
врегулювання кризових ситуацій, що могли негативно вплинути на безпеку
членів Альянсу, поглиблення взаєморозуміння і довіри між усіма державами
Європи, розширення можливостей розвитку щирих партнерських відносин у
вирішенні спільних проблем безпеки.

В той час зміни в Європі були такими стрімкими, що перше засідання Ради
північноатлантичного співробітництва збіглося з історичною подією: коли
учасники засідання узгоджували заключне комюніке, посол Радянського
Союзу оголосив, що СРСР припинив своє існування і з цієї хвилини він
представляє тільки Російську Федерацію.

Відразу після закінчення холодної війни під час консультацій РПАС
обговорювались проблеми безпеки, які були наслідком холодної війни,
наприклад, питання виведення російських військ з Балтійських республік.
Були також ініційовані заходи політичної співпраці у вирішенні інших
питань безпеки і оборони. РПАС відкрила нові шляхи співробітництва в
багатьох галузях, проте, головна увага приділялась багатосторонньому
політичному діалогу і недостатньо забезпечувала розвиток індивідуальних
відносин між окремими країнами і НАТО.

Як ОБСЄ, так і РПАС починається з періоду «холодної війни», коли Європа
була «розділена» на Східну та Західну. Першочерговою метою обох
організацій було введення процесу інтеграції міх колишніми
державами-суперницями; це форуми, на яких відкрито обговорюються
симптоми загрози й політика в галузі безпеки. Хоча, обидві установи
беруть свій початок з розділу Європи, однією з основних цілей завжди
було забезпечення участі неєвропейських держав в європейських справах.
Активна участь США й Канади в структурі ОБСЄ вважалося безперечною
умовою європейської стабільності. Після розпаду Радянського Союзу ОБСЄ
прийняло у свій склад усі колишні радянські республіки, незалежно від їх
географічної чи культурної приналежності до Європи.

РПАС було створено з більш специфічною метою, ніж ОБСЄ. Рада повинна
була сприяти проведенню консультацій й співпраці між НАТО й колишніми
країнами Варшавського договору, з метою адаптувати їх військову політику
до нової європейської архітектури безпеки.

Участь в ОБСЄ та РПАС не базується на географічному чи цивілізаційному
визначенні району безпеки. Члени як ОБСЄ, так і РПАС, географічно
розташовані або на Американському континенті (США, Канада), або в Азії
(Грузія, Азейбарджан, Арменія, Казахстан, Киргизія, Узбекистан,
Туркменія, Таджикистан), це відносно велика група держав: біля однієї
п’ятої серед 55 країн-членів ОБСЄ і однієї чверті серед 40 країн-членів
РПАС. Обидві організації не ставлять членство в залежність від
культурних чи цивілізаційних норм та цінностей, котрі можуть вважатися
специфічно європейськими чи атлантичними. Центральноазіатські країни
автоматично стали членами ОБСЄ та РПАС. Критерії для участі в РБСЄ/ОБСЄ
та РПАС не повинні, однак, розглядатися як результат суто історичних
обставин, як відсутність чітких критеріїв для визначення того, які нові
незалежні республіки повинні бути залучені до процесу інтеграції з
західним співтовариством. Навпаки, її слід розглядати як усвідомлений
політичний задум – створити нову архітектурі безпеки за умови участі
усіх країн, котрі були активними супротивниками в епоху «холодної війни»

Ініціатива «Партнерства заради миру» (ПЗМ) була замислена адміністрацією
США та висунута на Брюссельському саміті 10 січня 1994 року. Її
розглядали та критикували, як засіб вирішення протиріч серед політики
включення та виключення (inclusive and exclusive policies), котру
вирішила проводити НАТО в своєму просуванні на Схід. НАТО запропонувала
усім членам РБСЄ проводити заходи націлені на воєнну співпрацю в рамках
РПАС. В ПЗМ бачили засіб полегшення інтеграції нейтральних та
неприєднавшихся західно та східноєвропейських країн в стратегію НАТО.
Інтеграція розглядалася як процес диференціації між перспективними та
неперспективними партнерами в розширенні НАТО. ПЗМ полегшило б
розширення НАТО уникаючи остаточного виключення неперспективних членів
«нової» Європи і навіть проклало б шлях до «особливого поглибленого
діалогу» з Росією. ПЗМ було націлене на посилення впливу НАТО не тільки
на Західну, а й на Східну Європу, переконавши ряд західних нейтральних
країн, таких, як Фінляндія чи Швейцарія, співпрацювати з
Північноатлантичним альянсом.

Програма «Партнерство заради миру» — основна програма практичної
двосторонньої співпраці між НАТО і окремими країнами-партнерами, яка
стала значним кроком на шляху до подальшого розвитку процесу
співробітництва між цими країнами. В 1997 році було створено Раду
євроатлантичного партнерства (РЄАП), яка стала наступницею РПАС.

Рада євроатлантичного партнерства об’єднує членів НАТО і партнерів
(загалом 46 країн) у форматі багатостороннього форуму для проведення
діалогу і консультацій з питань політики і безпеки. Вона також
забезпечує політичне підґрунтя для розвитку двосторонніх взаємин між
НАТО та окремими країнами, які беруть участь у ПЗМ.

Прийняте рішення щодо створення РЄАП віддзеркалювало необхідність вийти
за межі досягнень Ради північноатлантичного співробітництва і створити
форум для обговорення питань безпеки, який дав би можливість розвитку
вдосконаленої і більш оперативної системи партнерства, що відповідала б
дедалі складнішій системі відносин, які розвивалися між партнерами в
межах ПЗМ та в контексті миротворчих операцій в Боснії і Герцеговині, де
в 1996 році 14 країн-партнерів розгорнули свої контингенти разом з
країнами Альянсу. Водночас приймалися інші рішення, також спрямовані на
вдосконалення ПЗМ через активніше задіяння країн-партнерів у процесі
планування і прийняття рішень з усього спектра заходів співробітництва.
Заснування РЄАП також відкрило програму партнерства, започатковану для
співпраці з країнами колишнього Варшавського пакту, і для інших
нейтральних країн Західної Європи.

Окрім короткострокових консультацій в РЄАП з поточних питань політики і
безпеки, відбувається і процес довгострокових консультацій та розвитку
співробітництва в багатьох галузях. Це стосується, зокрема, врегулювання
кризових ситуацій та миротворчих операцій, регіональних питань, контролю
над озброєннями та питань, пов’язаних з розповсюдженням зброї масового
знищення, міжнародного тероризму та оборонних питань, таких як
планування, укладання бюджетів, політика і стратегія в галузі оборони, а
також планування на випадок надзвичайних ситуацій та готовності до
катастроф, співпраці в галузі озброєнь, ядерної безпеки,
цивільно-військової координації управління повітряним рухом та наукової
співпраці.

Залежно від теми обговорення РЄАП може проводити засідання в різних
форматах, що дає можливість зустрічатися всім членам НАТО і партнерам,
або проводити обговорення в менших робочих групах, відкритих для участі
заінтересованих країн. Така гнучкість і є запорукою успішної роботи
РЄАП.

Більшість країн-партнерів мають свої дипломатичні місії в штаб-квартирі
НАТО в Брюсселі, що полегшує регулярне спілкування і дає можливість
проводити консультації щоразу, коли в цьому виникає потреба. Засідання
РЄАП проводяться щомісяця на рівні послів, щорічно на рівні міністрів
оборони і закордонних справ та начальників штабів, а також час від часу
— на найвищому рівні. З 2005 року проводитимуться щорічні засідання
нового Форуму з питань безпеки у рамках РЄАП з метою обговорення
важливих питань безпеки і розробки найбільш ефективних шляхів їх
розв’язання спільними зусиллями.

В основі партнерства і співпраці на багатонаціональному рівні лежить
процес регулярних консультацій і спільних заходів, спрямованих на
забезпечення прозорості у відносинах і взаємної довіри між всіма
країнами євроатлантичного регіону. На двосторонньому рівні головна увага
повинна приділятися розвитку таких практичних робочих відносин між
окремою країною-партнером і НАТО, які відповідатимуть конкретній
ситуації в країні та її національним потребам.

Процес розвитку партнерства передбачає налагодження діалогу і
взаєморозуміння між усіма зацікавленими країнами, багато з яких були
супротивниками, оскільки належали до альянсів, що перебували у
конфронтації, або мали тривалі суперечки регіонального, територіального,
політичного, етнічного або релігійного характеру. Спільні зусилля,
спрямовані на пошук рішень проблем безпеки, допомогли подолати колишні
упередження і сформувати чітке бачення тих переваг, які дає
співробітництво.

Процес розвитку партнерства був надзвичайно успішним, попри всі труднощі
і ускладнення, які, мабуть, були неминучими, якщо взяти до уваги
складність багатовимірного процесу політичних, економічних і соціальних
змін, що відбувалися в країнах Центральної і Східної Європи та
колишнього Радянського Союзу. РЄАП і програма ПЗМ набули власної
динаміки розвитку внаслідок того, що НАТО і країни-партнери послідовно
докладали зусиль для розширення співпраці в галузі безпеки на основі
партнерських угод, які вони уклали. З роками НАТО трансформувалась
відповідно до змін у середовищі безпеки, так само розвивалась і система
партнерства. Для збереження динамізму і актуальності партнерських
відносин Альянсу необхідно було вдосконалювати заходи і механізми
партнерства відповідно до нових пріоритетів НАТО.

Так само важливо було поглибити і розширити партнерські відносини і для
того, аби вони відповідали сподіванням країн-партнерів і залишались для
них не менш привабливими, ніж раніше. Подальші кроки для поглиблення
співпраці між НАТО і країнами-партнерами були зроблені на Празькому
саміті 2002 року. Після проведення комплексного аналізу роботи РЄАП і
програми «Партнерство заради миру» були вироблені рекомендації щодо
розвитку політичного діалогу з партнерами та їх активнішого залучення у
процесі планування, реалізації та контролю тих заходів, в яких вони
беруть участь.

У Празі був запропонований новий механізм співпраці — План дій
партнерства. Першим був План дій Партнерства проти тероризму, який,
замість готового списку заходів на вибір, дає Альянсу можливість
надавати конкретну допомогу заінтересованим партнерам, які потребують
структурної підтримки внутрішніх реформ, зокрема, в галузі безпеки і
оборони, відповідно до потреб і обставин.

Прогрес, досягнутий у Празі, був доповнений рішеннями Стамбульського
саміту (червень 2004), спрямованими на зміцнення євроатлантичного
партнерства і подальшу конкретизацію ключових завдань, які мають
відповідати потребам і можливостям країн-партнерів. План дій партнерства
щодо розбудови оборонних інституцій був розроблений для підтримки зусиль
партнерів у розвитку ефективних і демократично підзвітних оборонних
інституцій.

Розширення можливостей робити ефективний внесок в операції під проводом
НАТО має бути забезпечено шляхом залучення країн-учасниць у процесі
прийняття рішень на ранніх етапах і поглиблення процесу політичних
консультацій. До того ж буде вдосконалено Концепцію оперативної
спроможності, і країни-партнери отримають можливість мати свої
представництва в Командуванні з питань трансформації, яке відповідає за
процес поточної трансформації збройних сил і ресурсів країн Альянсу. Це
забезпечить вдосконалення оперативної сумісності між НАТО і силами
країн-партнерів, а також формування систем оборони відповідно до
еволюції оперативної ролі і обороноспроможності НАТО.

Було прийнято рішення щодо особливої уваги, яку необхідно приділити
співпраці з партнерами з двох стратегічно важливих регіонів, а саме: на
Кавказі (Вірменія, Азербайджан і Грузія) та у Центральній Азії
(Казахстан, Киргизька Республіка, Таджикистан, Туркменістан та
Узбекистан). НАТО призначила для цих регіонів Спеціального представника
і двох офіцерів зв’язку для забезпечення контактів і надання, за
необхідності, дорадчої допомоги у впровадженні відповідних аспектів
Індивідуальних планів дій партнерства, Планів дій партнерства щодо
розбудови оборонних інституцій та боротьби з тероризмом, а також у
співпраці із застосування Процесу планування і оцінки сил.

На Празькому саміті в листопаді 2002 року були ухвалені Індивідуальні
плани дій партнерства (ІПДП) призначені для країн, що мають політичну
волю і можливості поглиблення відносин з НАТО. Ці плани розраховані на
два роки і спрямовані на об’єднання різних механізмів співпраці з
Альянсом, з особливим наголосом на підтримці розвитку національних
реформ.

Два раунди розширення НАТО, які пройшли у 1999 та 2004 роках, змінили
баланс між членами Альянсу і партнерами. У березні 2004 року партнерів
залишилось менше, ніж членів Альянсу і вони представляли собою досить
неоднорідну групу країн. Ця група включає в себе балканські країни, що
все ще мали подолати проблеми минулого, стратегічно важливі, проте
недостатньо розвинуті країни Кавказу та Центральної Азії, а також
нейтральні держави Західної Європи. Деякі з цих країн перебувають у
процесі розвитку власних збройних сил і структур оборони, в той час як
інші вже зараз можуть робити вагомий внесок в операції під проводом НАТО
і можуть запропонувати іншим партнерам дорадчу, навчальну і практичну
допомогу у різних галузях.

Сьогодні 20 країн-партнерів проводять регулярні консультації з 26
членами Альянсу у форматі РЄАП, який дає можливість поглиблювати
співпрацю у вирішенні багатьох питань оборони і безпеки. Вони часто
проводять спільні військові навчання та взаємодіють, військові
країн-партнерів беруть участь у миротворчих операціях НАТО, члени
Альянсу і партнери спільно виконують завдання в межах боротьби з
тероризмом. На момент закінчення холодної війни ніхто не міг передбачити
такі глобальні зміни в розвитку євроатлантичного стратегічного
середовища.

Первинною метою політики НАТО, спрямованої на розвиток партнерства, було
подолання бар’єрів та зміцнення безпеки через діалог і співпрацю.

За весь період до програми партнерства приєдналися 30 країн — Албанія,
Вірменія, Австрія, Азербайджан, Білорусь, Болгарія, Хорватія, Чеська
Республіка, Естонія, Фінляндія, Грузія, Угорщина, Ірландія, Казахстан,
Киргизька Республіка, Латвія, Литва, Молдова, Польща, Румунія, Росія,
Словаччина, Словенія, Швеція, Швейцарія, колишня Югославська Республіка
Македонія, Таджикистан, Туркменістан, Україна і Узбекистан.

У 1997 році із підписанням Основоположного акту про взаємні відносини,
співробітництво і безпеку між Росією і НАТО та Хартії про Особливе
партнерство між Україною і НАТО були встановлені особливі відносини
партнерства з Росією та Україною. Відносини між Росією і НАТО
поглибились після створення Ради Росія — НАТО в 2002 році, в межах якої
Росія і країни Альянсу зустрічаються на рівних.

У листопаді 2002 року були зроблені чергові кроки для поглиблення і
розширення відносин між Україною і НАТО, що засвідчило ухвалення Плану
дій Україна — НАТО, який спрямовано на підтримку українських реформ на
шляху країни до цілковитої інтеграції в євроатлантичні структури
безпеки. Також щороку складається Цільовий план. І вже оприлюднено
Цільовий план Україна НАТО на 2006 рік, затверджений президентом
Віктором Ющенком.

Десять країн-партнерів стали членами Альянсу. Чеська Республіка,
Угорщина та Польща приєдналися до Альянсу в 1999 році, а в 2004 до НАТО
вступили Болгарія, Естонія, Латвія, Литва, Румунія, Словаччина і
Словенія. Три країни-кандидата готуються до майбутнього членства, а
саме: Албанія, Хорватія і колишня Югославська Республіка Македонія.

Боснія і Герцеговина та Сербія і Чорногорія також сподіваються
приєднатися до програми «Партнерство заради миру» та Ради
євроатлантичного партнерства. НАТО підтримує їхні прагнення, але
визначила ряд необхідних вимог. Серед них співпраця з Міжнародним
трибуналом в Гаазі, зокрема, затримання Радована Караджича та Ратко
Младича, найвідоміших підозрюваних військових злочинців. Тим часом НАТО
вже надає допомогу Боснії і Герцеговині у здійсненні військової реформи.
З Сербією і Чорногорією також розвивається обмежена військова співпраця,
наприклад, військові і цивільні представники цієї країни навчаються на
орієнтаційних курсах НАТО, що дає їм можливість ознайомитись з Альянсом,
питаннями врегулювання криз, миротворчими операціями і принципами
військово-цивільної співпраці.

До основних механізмів діяльності НАТО належить проведення регулярних
консультацій з країнами-партнерами в Раді євроатлантичного партнерства
(РЄАП), яка забезпечує загальний політичний формат для відносин з
партнерами. Кожна країна-партнер також має можливість розвивати
індивідуальні відносини з Альянсом у межах програми «Партнерство заради
миру», що є програмою практичної співпраці і заходів, з яких партнери
можуть самі обирати ті напрямки, які відповідають їхнім пріоритетам. Ці
два основних механізми партнерства стали невід’ємними складовими
євроатлантичної архітектури безпеки.

На самітах в Мадриді (1997), Вашингтоні (1999), Празі (2002) і Стамбулі
(2004) були зроблені кроки на шляху поглиблення співпраці між НАТО і
країнами-партнерами. Ініціативи, запропоновані на самітах, базуються на
принципах співпраці, демократії, індивідуальної свободи та верховенства
права і свідчать про відданість основній меті партнерства: зміцненню і
поширенню миру і стабільності в євроатлантичній зоні та поза її межами.
Ці спільни цінності та принципи задекларовані в Статуті ООН та
Вашингтонському договорі

На сьгодні можна виділити такі основні етапи розвитку партнерства:

1991 рік — перше засідання Ради північноатлантичного співробітництва;

1994 року Започатковано програми «Партнерство заради миру» (ПЗМ) Початок
роботи місій країн-партнерів у НАТО Засновано Центр координації
партнерства в Штабі Верховного головнокомандувача об’єднаних збройних
сил (ОЗС) НАТО в Європі;

року міжнародний координаційний центр починає працювати в Штабі НАТО в
Європі;

року Партнери беруть участь у діяльності сил НАТО, сформованих для
впровадження Боснійської мирної угоди;

рік — перше засідання Ради євроатлантичного партнерства (РЄАП) в
Сінтрі, Португалія

На наступних самітах НАТО і РЄАП в Мадриді, Іспанія, прийнято рішення
про вдосконалення оперативної складової ПЗМ;

рік — створення Євроатлантичного центру координації реагування на
катастрофи і Відділу реагування на катастрофи;

року три країни — партнера – Чеська Республіка, Угорщина та Польща —
вступають до НАТО;

Діалог і співпрацю включено в Стратегічну концепцію НАТО, як складові
фундаментальних завдань у галузі безпеки;

На Вашингтонському саміті прийнято рішення щодо подальшого вдосконалення
ПЗМ та посилення її оперативної ролі Країни-партнери беруть участь у
розгортанні Сил Косова під керівництвом НАТО;

12 вересня 2001 року відбувається засідання РЄАП, на якому засуджено
терористичні напади на Сполучені Штати і прийнято рішення про боротьбу з
тероризмом;

2002 року після проведення комплексного перегляду на Празькому саміті
прийнято рішення про посилення ролі РЄАП і ПЗМ;

Започатковано План дій Партнерства проти тероризму;

2003 Року, країни-партнери надають свої сили для формування Міжнародних
сил сприяння безпеці в Афганістані, керованих НАТО;

2004 Сім країн — партнерів — Болгарія, Естонія, Латвія, Литва, Румунія,
Словаччина та Словенія — приєднуються до НАТО;

На Стамбульському саміті ухвалюються рішення щодо подальшого зміцнення
партнерства;

Започатковано План дій партнерства щодо розбудови оборонних інституцій.

Після другої світової війни, коли кожна країна, що приймала участь в
бойових діях, розуміла, що всі існуючі досі інстанції та об’єднання не
можуть протистояти великій загрозі. Коли СРСР вирішило нав’язати свою
ідеологію більш ніж половині Європи. Країни-союзники усвідомили, що
потрібен орган, який може об’єднати країни та забезпечити загальну та
індивідуальну безпеку. Так з’явилося НАТО, і вже у 1948 році був
прийнятий шлях до об’єднання у мілітаризований орган, який пропонував
колективну безпеку, і став супротивником СРСР. Під час «холодної війни»
діяльність НАТО була направлена проти своїх супротивників, але вже 1984
року на самміті цілі Альянсу були переглянуті і НАТО взяв шлях до
співпраці з країнами, які ще нещодавно були ворогами. У 1994 році була
відкрита програма співпраці та обміну інформацією «Партнерство заради
миру», яка і стала ядром для об’єднання, та шляхом для інтеграції у
Північно-Атлантичний Альянс. І вже у 2002 році на празькому самміті НАТО
був прийнятий план співпраці країн членів Альянсу з країнами дружними до
нього, а саме співпраця проти тероризму, щодо загальної безпеки та
індивідуальні плани щодо інтеграційних процесів.

Розділ 2. Структура програми «Партнерство заради миру» та основні
механізми її діяльності.

В основі програми «Партнерство заради миру» лежить практична співпраця
та відданість демократичним принципам, які є наріжним каменем Альянсу.

Метою ПЗМ є посилення стабільності, зменшення загроз безпеці та розвиток
активної співпраці в галузі безпеки між країнами-партнерами, а також між
окремими партнерами і державами НАТО.

Головна складова ПЗМ — це індивідуальні програми партнерства між
країнами-учасницями ПЗМ і НАТО, які розробляються відповідно до
національних потреб партнерів і виконуються в тому обсязі і за такий
період, які вважає доцільними уряд кожної відповідної країни. У межах
ПЗМ були створені механізми для досягнення цілей ПЗМ, а також для
практичного втілення запропонованих ідей у життя. Розроблені в процесі
розвитку програми інструменти та ініціативи, про які розповідається
далі, забезпечують двосторонні та багатосторонні заходи, що дає
партнерам можливість формувати прозорі та ефективні програми взаємодії з
НАТО.

Основоположним документом програми є рамковий документ «Партнерства
заради миру», який містить опис конкретних заходів для кожної
країни-партнера. Кожна країна-партнер бере на себе вагомі політичні
зобов’язання щодо збереження демократичного суспільства, дотримання норм
міжнародного права, виконання Статуту ООН, Загальної декларації прав
людини, Гельсінського заключного акту і міжнародних угод із роззброєння
та забезпечення контролю над озброєннями, утримання від загроз або
застосування сили проти інших держав, визнання існуючих кордонів,
мирного розв’язання суперечок. Окремі зобов’язання стосуються
забезпечення прозорості національного оборонного планування і формування
бюджету з метою встановлення демократичного контролю над збройними
силами, а також розвитку спроможності брати участь у миротворчих і
гуманітарних операціях під керівництвом НАТО. Рамковий документ також
передбачає зобов’язання держав Альянсу проводити консультації з
будь-якою країною-партнером, що вбачає пряму загрозу своїй
територіальній цілісності, політичній незалежності або безпеці —
механізм, яким, наприклад, скористалися Албанія та колишня Югославська
Республіка Македонія під час кризи в Косово.

Стосовно процесу приєднання до Партнерства заради миру, будь-яка країна,
що бажає приєднатися до програми, спочатку запрошується до підписання
Рамкового документа. Окрім опису цілей Партнерства, він містить основні
принципи, на яких ґрунтується ПЗМ. Власним підписом країни підтверджують
свою відданість ідеї збереження демократичного суспільства і захисту
принципів міжнародного права. Вони також підтверджують своє зобов’язання
сумлінно виконувати Статут ООН та дотримуватися принципів Загальної
декларації прав людини; утримуватись від погрози силою або використання
сили проти територіальної цілісності або політичної незалежності
будь-якої держави; поважати існуючі кордони та розв’язувати спори мирним
шляхом. Вони також підтверджують рішучість виконувати свої зобов’язання
за Гельсінським Заключним актом, усіма подальшими документами НБСЄ/ОБСЄ,
а також усі зобов’язання, які вони взяли на себе в галузі роззброєння та
контролю над озброєннями.

Наступним, після підписання Рамкового документа, кроком для кожної
країни-партнера є подання в НАТО Презентаційного документа. В ньому
зазначені кроки, що будуть здійснені з метою досягнення політичних цілей
Партнерства; військові та інші ресурси, які партнер має наміри
використовувати в цілях партнерства; та конкретні галузі, в яких партнер
бажає співпрацювати з НАТО.

На підставі заяв, зроблених у Презентаційному документі, та додаткових
пропозицій з боку НАТО та країни-партнера, спільно готується та
затверджується Індивідуальна програма партнерства (ІПП) на дворічний
період. В ІПП включені заяви про політичні цілі партнера в ПЗМ,
військові та інші ресурси, які він надає в розпорядження ПЗМ, широкі
цілі співпраці між партнером та Альянсом у різноманітних сферах
співробітництва та конкретні заходи, що планується здійснити у кожній
галузі співпраці.

Кожен партнер, виходячи з власних індивідуальних вимог та пріоритетів,
окремо вибирає для себе заходи зі списку, який визначено у Робочій
програмі партнерства (РПП). Цей принцип самовизначення є важливим
аспектом ПЗМ. Визнається, що потреби та можливості країн-партнерів є
різними і кожна з них сама має визначати форми діяльності та співпраці,
які їй найкраще підходять. Робоча програма містить широкий опис різних
можливих галузей співпраці та список заходів у кожній галузі. РПП, як і
кожна ІПП, охоплює дворічний період і переглядається щороку. Партнери
залучаються до її підготовки повною мірою. Індивідуальний план дій
партнерства (ІПДП) пропонує складнішу програму порівняно з ІПП і
призначений для країн, які мають політичну волю і бажання поглиблювати
свої відносини з НАТО. ІПДП чітко визначає цілі і пріоритети співпраці
для окремої країни-партнера і забезпечує відповідність робочих
механізмів цим пріоритетам. НАТО надаватиме конкретну дорадчу допомогу
щодо цілей реформ у кожній країні. Активізація політичного діалогу з
відповідних питань може бути складовою ІПДП. ІПДП також полегшує
координацію двосторонньої допомоги, що надається окремими членами
Альянсу або партнерами, а також координацію заходів з іншими
відповідними міжнародними інституціями.

Визначені цілі відповідають загальним категоріям: питання політики і
безпеки, питання оборони, безпеки і військових справ, інформування
громадськості, наука та екологія, планування на випадок надзвичайних
ситуацій, питання управління, захисту та ресурсів.

У листопаді 2004 року Грузія стала першою країною, що підписала ІПДП з
НАТО. Зараз розробляються ІПДП для Азербайджану та Узбекистану. Вірменія
також висловила заінтересованість у розробці такого плану.

На Вашингтонському саміті у квітні 1999 року були запропоновані нові
ініціативи з метою посилення оперативної складової ПЗМ і активного
задіяння партнерів у процес прийняття рішень і планування ПЗМ:

Концепція оперативної спроможності має на меті вдосконалення
спроможності збройних сил країн Альянсу і партнерів ефективно
взаємодіяти під час проведення операцій ПЗМ під проводом НАТО, тобто,
забезпечити більшу гнучкість у формуванні спільних контингентів та
ресурсів, необхідних для виконання та забезпечення таких операцій. У
рамках механізму насамперед враховуються сили та ресурси, які теоретично
можуть бути виділені для проведення таких операцій. Вдосконалення
робочих відносин, які розвиваються в мирний час між штабами і
військовими формуваннями членів Альянсу і країн-партнерів, сприяють
інтеграції підрозділів країн-партнерів до складу сил НАТО. На
Стамбульському саміті було визначено, що впровадження Концепції
оперативної спроможності, зокрема, передбачає гармонізацію стандартів
оперативної сумісності і пов’язаних з ними систем оцінки з відповідними
механізмами НАТО.

Політично-військова рамкова ініціатива визначає принципи, засади та інші
керівні напрямки залучення країн-партнерів у процесі прийняття рішень і
політичних консультацій, в оперативному плануванні та механізмах
командування. На Стамбульському саміті підкреслювалась важливість
залучення партнерів до процесу формування рішень на початкових етапах.
Принципи, викладені в цьому рамковому документі, застосовуються під час
проведення всіх операцій НАТО за участю країн-партнерів, а також
визначають форми участі партнерів в інших видах діяльності Альянсу,
наприклад, військових навчаннях або Цільових фондах НАТО.

Для забезпечення активної участі партнерів у щоденній роботі Альянсу в
декількох штабах НАТО були створені Штабні елементи ПЗМ — робочі групи
офіцерів збройних сил країн-партнерів. Центр координації партнерства
забезпечує координацію військової підготовки і навчань ПЗМ. Окрім цього,
Міжнародний координаційний центр забезпечує проведення брифінгів і
планування для всіх держав — не членів НАТО, що надають свої контингенти
для проведення миротворчих операцій під керівництвом НАТО .

Для забезпечення ефективності співпраці держав-партнерів з НАТО в межах
миротворчих операцій використовується Процес планування та оцінки сил
(ППОС), в межах якого визначаються вимоги щодо оперативної сумісності і
необхідних ресурсів. Цей механізм виявився дуже ефективним під час
проведення операцій НАТО з підтримання миру на Балканах і в Афганістані.
ППОС віддзеркалює процес планування сил НАТО, і країни-партнери беруть в
ньому участь за власним бажанням. Цілі планування, або Цілі партнерства,
обговорюються з кожною країною, а для оцінки досягнутого прогресу
проводиться детальний аналіз. З роками вимоги ППОС ускладнюються, що
відповідає вдосконаленням, які члени Альянсу визначають для власних
збройних сил. ППОС також використовується країнами-партнерами для
розвитку ефективних, економічно доцільних збройних сил і для розвитку
оборонної реформи. Цей механізм, зокрема, відіграє ключову роль у
впровадженні комплексної оборонної реформи в Україні.

Певні ініціативи були дуже корисними для країн-партнерів у вирішенні
проблем в галузі управління наслідками оборонної реформи, насамперед
Цільові фонди ПЗМ, які застосовуються для безпечної утилізації
протипіхотних мін і надлишкових озброєнь, а також для програм
перепідготовки військових і конверсії військових баз.

Вдосконалена співпраця в межах ПЗМ включає широкий спектр можливостей як
у військовій, так і в інших галузях, пов’язаних з обороною, але тих, що
не стосуються суто військових аспектів. Галузі співпраці, які включені в
Робочу програму партнерства:

питання протиповітряної оборони;

управління повітряним простором;

консультації, управління, контроль (зокрема, системи зв’язку та
інформації; системи навігації та ідентифікації, аспекти сумісності,
процедури і термінологія);

планування на випадок надзвичайних ситуацій, зокрема готовність до
катастроф;

врегулювання кризових ситуацій;

демократичний контроль над збройними силами та оборонними структурами;

оборонне планування, бюджети і управління ресурсами;

планування, організація та управління національними програмами оборонних
закупівель, міжнародна співпраця в галузі озброєнь;

оборонна політика та стратегія;

планування, організація та управління національною науково-технічною
діяльністю;

військова географія;

глобальна гуманітарна протимінна акція;

тилове забезпечення;

медична служба;

метеорологічне забезпечення сил НАТО/партнерів;

військова інфраструктура;

оборона і захист проти ЗМЗ;

концептуальні, планові та оперативні аспекти діяльності з підтримки
миру;

ручна і легка вогнепальна зброя;

оперативні, матеріально-технічні та адміністративні аспекти
стандартизації;

військові навчання та пов’язані з ними навчальні заходи;

військова освіта: підготовка та доктрина.

Більш дієве Партнерство передбачає заходи з поліпшення навчальної та
освітньої діяльності через Програму ПЗМ з вдосконалення навчальної та
освітньої підготовки, яка має задовольнити поточні та майбутні вимоги
Партнерства. Попри те, що навчання і освіта, як правило, залишаються
сферою національної відповідальності, ця програма допомагає досягти
сумісності і сприяє кращій співпраці та діалогу серед представників
широких кіл оборони та безпеки в НАТО і країнах-партнерах, забезпечуючи
в такий спосіб найкраще використання людських та інших ресурсів.
Програма вдосконалення навчальної та освітньої підготовки включає в себе
шість основних елементів, а саме:

зв’язки і співпраця між навчальними закладами НАТО та країн-партнерів;

зворотний зв’язок і оцінка діяльності ПЗМ;

інструменти сумісності для країн-партнерів;

інструменти і методи планування навчань, які пропонуються
країнам-партнерам;

надання порад з боку НАТО в галузі національних стратегій навчальної та
освітньої підготовки;

сучасні методи дистанційного навчання і моделювання.

Більшість елементів програми вже існує і впроваджується протягом року.
Дві галузі все ще знаходяться в стадії розвитку, а саме:

Зв’язки і співпраця. На сьогодні НАТО визнало і надало статус навчальних
центрів ПЗМ семи установам в Австрії, Греції, Словенії, Туреччині,
Україні, Швейцарії та Швеції. Конференція навчальних центрів ПЗМ та
інших навчальних і освітніх установ ПЗМ, яка проводиться періодично, дає
змогу учасникам вивчити шляхи обміну інформацією, досвідом і знаннями,
розглянути можливості координації та уникнення дублювання, та найкращі
способи ефективно використовувати ресурси.

Мета сучасних методів дистанційного навчання і моделювання полягає у
використанні технологій дистанційного навчання (подібних до курсів з
Інтернету) і створити в НАТО мережу дистанційного навчання та
моделювання для застосування в освітній та навчальній роботі з
військовим персоналом, що братиме участь в операціях ПЗМ під проводом
НАТО та інших завданнях ПЗМ. На меті стоїть розбудова об’єднаного банку
засобів багатоцільової підготовки та освіти з наголосом на оперативних
вимогах. На першому етапі проекту розпочалась робота над розробкою
прототипу, а також на загальній проміжній стратегії майбутньої
організації та управління ресурсами.

Стосовно управління програмою ПЗМ можна виділити такі керівні органи:

Політично-військовий керівний комітет програми Партнерство заради миру.

Головним робочим органом, який відповідає за питання ПЗМ, є
Політично-військовий керівний комітет Партнерства заради миру (ПВКК).
Він проводить засідання в різних форматах або тільки за участю членів
Альянсу, або за участю членів НАТО та партнерів.

Головні обов’язки ПВКК включають надання Раді рекомендацій з питань ПЗМ;
відповідальність за загальну координацію Робочої програми партнерства;
розробку політично-військових рекомендацій військовому керівництву НАТО
з метою підготовки його внеску в Робочу програму партнерства в галузі
військових навчань та інших заходів; надання рекомендацій при розробці
Індивідуальних програм партнерства та подання їх на затвердження Ради;
підготовчу та координуючу діяльність у процесі планування і оцінки сил
Партнерства (PARP).

Над військовими аспектами ПЗМ працює військове керівництво НАТО, яке
користується рекомендаціями, запропонованими ПВКК та затвердженими
Радою. Робочим органом ПЗМ з військового боку є Робоча група з
військової співпраці, яка функціонує як консультативний орган
Військового комітету. Робоча група проводить засідання як самих членів
Альянсу, так і за спільною участю партнерів і членів НАТО. Військовий
комітет також проводить зустрічі з партнерами для обговорення
військового складника співпраці за програмою ПЗМ.

Центр координації партнерства (ЦКП)

Центр координації партнерства є унікальним органом ПЗМ, який
розташований у м. Монс (Бельгія) поряд зі штаб-квартирою Верховного
головнокомандувача об’єднаних сил НАТО в Європі. Він був створений під
егідою Північноатлантичної ради і виконує свої завдання під
безпосереднім керівництвом обох Стратегічних командувачів НАТО.

Його завданням є координація спільних військових заходів в межах ПЗМ, а
також здійснення військового планування, необхідного для втілення
військових аспектів Робочої програми партнерства, особливо у галузі
військових навчань та відповідних заходів в таких сферах, як підтримка
миру, гуманітарні операції та пошуково-рятувальні роботи. Центр
координації партнерства також бере участь і в оцінці такої військової
діяльності. За детальне оперативне планування військових навчань
відповідають військові командування, які проводять навчання.

Центр очолює директор, якому підпорядкований персонал, що має
міжнародний статус і складається з представників країн — членів НАТО та,
з 1998 року, представників країн-партнерів. Для здійснення зв’язку до
Центру також прикомандировані штабні офіцери з місій країн-партнерів.

Країни-партнери створили свої широкомасштабні офіційні дипломатичні
місії при штаб-квартирі НАТО, а також надіслали військових представників
вищого рівня до Військового комітету.

Ми вважаємо за потрібне більш детально зупинитися на деяких аспектах
діяльності ПЗМ.

Євроатлантичне партнерство розвивається відповідно до загальних змін в
середовищі безпеки і згідно з потребою ефективного вирішення тих питань
безпеки, які становлять суттєвий спільний інтерес для членів Альянсу і
країн-партнерів. Відбувається процес постійного обміну думками з приводу
розвитку ситуації на Балканах і в Афганістані, де миротворці НАТО і
країн-партнерів несуть службу пліч-о-пліч. Впроваджуються спільні
ініціативи, спрямовані на розвиток і координацію практичної співпраці та
обмін досвідом в таких ключових галузях, як боротьба з тероризмом та
розповсюдженням зброї масового знищення, а також легкої і стрілецької
зброї.

Вирішення багатьох питань безпеки вимагає тісної співпраці між сусідніми
країнами. РЄАП і ПЗМ дають можливості розвитку співпраці в ключових
галузях між країнами-партнерами на регіональному та субрегіональному
рівнях, зокрема, в Південно-Східній Європі, на Кавказі і в Центральній
Азії.

Боротьба з тероризмом зараз є одним із пріоритетів діяльності НАТО.
Напади на Сполучені Штати 11 вересня 2001 року призвели до першого в
історії НАТО задіяння статті 5 (стаття щодо колективної оборони
основоположного договору Альянсу). Посли НАТО і країн-партнерів
зібралися на засідання наступного дня і беззастережно засудили
терористичні напади, а також зобов’язалися докласти всіх можливих зусиль
для боротьби зі злом тероризму.

«Ми приголомшені цими варварськими актами і беззастережно засуджуємо їх.
Це був напад на наші спільні цінності. Ми не дозволимо тим, хто обрав
шлях насильства, поставити ці цінності під загрозу. Ми зобов’язуємось
докласти всіх можливих зусиль для боротьби зі злом тероризму. Нас
об’єднує переконання, що ідеали партнерства і співпраці переможуть».

Солідарність, яку того дня продемонстрували члени РЄАП — від Північної
Америки і Європи до Центральної Азії — і співпраця в межах кампанії
боротьби з тероризмом ще раз продемонстрували, які результати в
створенні євроатлантичної культури безпеки дали ініціативи розвитку
партнерства, запропоновані НАТО.

Спільна готовність об’єднати сили в боротьбі із загрозою тероризму була
підтверджена Планом дій Партнерства проти тероризму, ухваленим на
Празькому саміті. Цей План дій містить засади співпраці і обміну
інформацією та фаховими знаннями в цій галузі шляхом проведення
політичних консультацій та практичних заходів співробітництва. Він
передбачає вдосконалення обміну розвідувальною інформацією та співпраці
в таких галузях, як охорона кордонів, антитерористична підготовка і
навчання, розвиток спроможності протистояти терористичним нападам або
долати наслідки таких нападів. Він також передбачає посилення засобів
фізичної безпеки та безпечної утилізації надлишкових озброєнь, легкої та
стрілецької зброї, такої як переносні зенітно-ракетні комплекси та
гранатомети.

Альянс прагне поглибити взаєморозуміння і розширити обмін інформацією з
питань розповсюдження ЗМЗ через консультації з партнерами. Такі
консультації, на яких обговорюються питання політики і оборони і які
проводяться за участю міністрів закордонних справ і оборони, допомагають
зміцнити взаємну довіру.

Було проведено декілька семінарів і конференцій, присвячених конкретним
питанням. Наприклад, окрема зустріч була присвячена темі «Сибірська
виразка — досвід і висновки», на якій обговорювались важливі аспекти
планування на випадок надзвичайної ситуації на основі отриманого восени
2001 року досвіду Сполучених Штатів та інших країн. Іншу зустріч було
присвячено обговоренню екологічних проблем, які можуть бути спричинені
промисловою діяльністю, та виконання медично-оперативних завдань.

Протидія розповсюдженню зброї масового знищення (ЗМЗ) є одним із
ключових завдань безпеки XXI сторіччя. Діалог НАТО з країнами-партнерами
відіграє надзвичайно важливу роль у досягненні цілей Альянсу в цій
галузі. Взаємна довіра і впевненість є необхідними передумовами успішної
протидії розповсюдженню ЗМЗ і можуть бути забезпечені тільки через
відкритість і прозорість.

Семінари РЄАП з питань потенційних ризиків, пов’язаних з біологічною і
хімічною зброєю, дали країнам-партнерам можливість обмінятися
відповідною інформацією і практичним досвідом. Обговорюються
науково-дослідницькі досягнення в галузі розробок нових засобів і
обладнання захисту від діючих речовин ЗМЗ, що дає можливість розробити
найкращі шляхи забезпечення готовності до оборони у разі застосування
ЗМЗ.

Фахівці з питань роззброєння з країн-партнерів і Альянсу мали можливість
обговорити політичні аспекти і можливості обміну відповідною інформацією
з питань розповсюдження ЗМЗ. Проводились консультації щодо головних
тенденцій розповсюдження ЗМЗ і включали презентації фахівців з країн, що
не входять до складу РЄАП (таких як Китай, Японія, Ізраїль, Південна
Корея), які представили позиції своїх країн. Партнери обмінювались
інформацією щодо заходів експортного контролю та нових ініціатив
протидії розповсюдженню ЗМЗ, таких як Резолюція 1540 Ради Безпеки ООН.

Члени Альянсу також проводили брифінги для партнерів, під час яких
надавали інформацію про конкретні аспекти оборони від ядерної,
біологічної, хімічної та радіологічної зброї (ЯБХР), наприклад, щодо
створення і функціонування натовського Батальйону захисту від ЯБХР
зброї.

Міжнародне співтовариство відчуває дедалі більше занепокоєння стосовно
розповсюдження дешевої зброї невибіркової дії. Стрілецька зброя є
легкодоступною та простою у використанні. Це сприяє розпалюванню та
затягуванню збройних конфліктів. Часто жертвами спалаху насильства
стають цивільні громадяни. Згідно з даними ООН та інших джерел, серед 4
мільйонів загиблих в результаті військових конфліктів 1990-х років 90
відсотків були цивільні громадяни, з яких 80 відсотків становили жінки і
діти. За оцінками фахівців, сьогодні в світі є понад півмільярда одиниць
легкої та стрілецької зброї ~ достатньо для кожної 12-ї людини. Від цієї
зброї гине понад 1000 осіб щодня. Було підраховано, що в усьому світі
встановлено загалом 100 мільйонів мін. У середньому, кожні 22 хвилини
вибухає одна протипіхотна міна, внаслідок чого щорічно гинуть або
залишаються скаліченими 26 000 людей.

Були створені численні ініціативи на глобальному, регіональному та
місцевому рівнях з метою боротьби з розповсюдженням легкої зброї і
протидії застосуванню протипіхотних мін. Члени НАТО і країни-партнери
прагнуть посилити ефективність цих заходів через застосування
політично-військових засобів для вирішення цих проблем в євроатлантичній
зоні.

РЄАП створила Спеціальну робочу групу з питань легкої та стрілецької
зброї і протидії застосуванню протипіхотних мін, яка є форумом для
обміну інформацією щодо ефективного контролю над розповсюдженням такої
зброї, наприклад, через національні механізми експортного контролю і
впровадження відповідних заходів. Програма ПЗМ також передбачає
вдосконалення підготовки в галузі безпечного зберігання і охорони зброї,
утилізації і знищення надлишкових озброєнь, а також вилучення та
утилізації зброї під час проведення миротворчих операцій. Окрім цього,
на запит окремих країн надається конкретна цільова допомога.

Питання протипіхотних мін вирішується як в межах цієї ж робочої групи,
так і в межах заходів ПЗМ. Проводяться конференції і семінари,
присвячені конкретним аспектам цієї проблеми. Служба боротьби із
застосуванням протипіхотних мін ООН несе головну відповідальність за
практичну роботу в цій галузі, але війська НАТО і країн-партнерів, що
діють на Балканах і в Афганістані, регулярно допомагають цивільним
службам проводити розмінування. На Балканах було розміновано 26
мільйонів квадратних метрів, а в Афганістані МССБ надають допомогу у
розмінуванні Міжнародного аеропорту Кабула та в інших місцях зони їх
діяльності.

У 2000 році було створено Цільовий фонд ПЗМ для спрямування фінансової
допомоги країн-донорів на підтримку програм знищення протипіхотних мін.
До грудня 2004 року було знищено понад 2 мільйони протипіхотних мін, і
розробляються нові проекти подальшої роботи в цій галузі. Сферу
застосування програм Цільового фонду було розширено, і нині вони
охоплюють також утилізацію надлишкових боєприпасів, стрілецької зброї та
легкого озброєння.

Країни-партнери відіграли важливу роль у проведенні операцій з
підтримання миру на Балканах, а зараз вони роблять вагомий внесок в
операцію НАТО в Афганістані. Участь країн-партнерів у цих заходах
зміцнює безпеку не тільки в євроатлантичному регіоні, але й поза його
межами. Збройні сили країн-партнерів набувають практичного досвіду
співпраці зі збройними силами країн Альянсу, разом виконуючи завдання з
відновлення стабільності у кризових регіонах. Така співпраця полегшує
тягар виконання місій, кількість яких постійно зростає, виключно
країнами Альянсу. Участь партнерів в операціях під керівництвом НАТО
підтверджує міжнародний консенсус щодо необхідності врегулювання криз
спільними зусиллями і запобігання поширенню нестабільності.

Військові з багатьох країн-партнерів вже мають досвід служби разом з
колегами з країн НАТО і знають, як сили Альянсу діють у складних і
важких ситуаціях. Цей фактор передусім став визначальним у процесі
покращання відносин, поглиблення взаєморозуміння і довіри між збройними
силами країн, які за часів холодної війни належали до конфронтуючих
альянсів, що протистояли один одному на розділеному континенті. Сьогодні
НАТО і країни-партнери разом протистоять загрозам XXI сторіччя.

Одним із ключових завдань програми «Партнерство заради миру» є
забезпечення спроможності військ країн-партнерів взаємодіяти з силами
НАТО під час проведення миротворчих операцій. Участь у двосторонніх
програмах і військових тренуваннях допомагає країнам-партнерам набути
практичного досвіду для спільної з силами НАТО участі в миротворчих
операціях. Ключову роль при цьому відіграють знання англійської мови і
розвиток оперативної сумісності. Збройні сили цих країн дедалі краще
опановують оперативні норми Альянсу щодо забезпечення ефективного
проведення польових операцій, а також впроваджують процедури і норми,
сумісні з тими, які застосовують сили НАТО. Отже, Концепція оперативної
спроможності відіграє ключову роль у цьому плані.

Участь країн-партнерів та країн — не членів НАТО у миротворчих операціях
під егідою НАТО проходить відповідно до політично-військового рамкового
документа. Цьому також сприяє діяльність Міжнародного координаційного
центру, заснованого у жовтні 1995 року при штабі Верховного
головнокомандувача ОЗС НАТО в Європі, який надає приміщення для
проведення консультацій та здійснення планування усім країнам, які не є
членами НАТО, але надсилають свої військові контингенти для участі в
операціях. Після проведення оцінки запропонованої країною участі в
операціях НАТО, укладаються фінансові та технічні домовленості між
кожною конкретною країною-учасницею і НАТО. Кожна країна-партнер бере на
себе відповідальність за розміщення свого контингенту та забезпечення
його ефективного функціонування. У деяких випадках підтримка також може
бути надана країною — членом НАТО на двосторонній основі.

Більшість країн — не членів НАТО, які надсилають свої війська для участі
в миротворчих операціях під егідою НАТО, беруть участь у програмі ПЗМ та
походять з європейського континенту. Проте певні країни, які надсилають
свої військові контингенти, походять з інших континентів, а деякі навіть
не мають формальних відносин з Альянсом. На південноамериканському
континенті прикладом такої співпраці може слугувати Аргентина, яка
надсилала своїх військових для участі у Стабілізаційних силах (СФОР) та
Силах Косова (КФОР), а також Чилі, чиї військові брали участь у
Стабілізаційних силах. Серед країн, які беруть участь у
Середземноморському діалозі НАТО і надсилали свої контингенти для участі
в Стабілізаційних силах та Силах Косова, можна назвати Йорданію та
Марокко, а миротворці з Єгипту служили під егідою сил НАТО в Боснії та
Герцеговині. Ще одна країна — представник арабського світу, Об’єднані
Арабські Емірати, надала значний військовий контингент, що увійшов до
складу Сил Косова. Малайзія, представниця країн Південно-Східної Азії,
брала участь як у складі Імплементаційних сил (ІФОР), так і
Стабілізаційних сил. У рамках програм обміну досвідом з Великою
Британією, військові з Австралії та Нової Зеландії взяли участь у
миротворчих операціях на Балканах. Нині невелика група військових з
Нової Зеландії також служить у складі МССБ.

Дуже важливою для країн-учсниць програми ПЗМ є допомога у проведенні
оборонної реформи.

Загроза конфронтації між Сходом і Заходом закінчилася із завершенням
холодної війни. Відпала необхідність утримувати величезні армії та
численні запаси зброї і боєприпасів. З’явилася надія значно скоротити
видатки на озброєння в умовах мирного співіснування. Виявилося, проте,
що проведення оборонної реформи — це непростий крок, що потребує
суттєвих витрат. Крім того, невдовзі НАТО і країни-партнери зіткнулися з
новими проблемами у галузі безпеки і були змушені адаптувати свої
збройні сили до змінених умов, що, безперечно, мало свої економічні
наслідки.

Країни — члени НАТО поступово скорочували кількість своїх
військовослужбовців, військової техніки та військових баз, а також
реформували свої збройні сили, щоб вони краще відповідали потребам
оборони сьогодення. Багато країн-партнерів лише зараз розпочинають цей
довгий і важкий процес, і в них часто не вистачає необхідних ресурсів і
досвіду. Вони мають розв’язати непросту проблему реструктуризації та
перепідготовки військових сил, які раніше були частиною мілітаризованого
середовища, проте тепер стали непотрібні як з точки зору матеріального
утримання, так і з точки зору демократичних змін, що відбулися. У
процесі реструктуризації збройних сил ключовим пріоритетом стає розробка
можливостей ефективної участі у врегулюванні криз та миротворчих
операціях в євроатлантичному регіоні. Іншим дуже важливим аспектом
проведення оборонної реформи стає забезпечення відповідного управління
її наслідками.

Одним із найважливіших компонентів програми «Партнерство заради миру»
став Процес планування і оцінки сил, в якому визначаються цілі та
механізми аналізу, підкріплені двосторонніми програмами, розробленими
між НАТО та окремими країнами-партнерами. Це дає змогу країнам — членам
НАТО та західноєвропейським партнерам ділитися досвідом і допомагати
розв’язувати концептуальні та практичні проблеми проведення оборонної
реформи.

Проведення комплексної оборонної реформи складається з наступних кроків:

Побудова дієвих інституцій. Фундаментом гарантування стабільності в
євроатлантичному регіоні та важливою складовою міжнародної співпраці у
галузі безпеки стають ефективні та дієві державні оборонні інституції
під демократичним цивільним контролем. З урахуванням цього, у червні
2004 року на саміті в Стамбулі було започатковано новий План дій
партнерства з розбудови оборонних інституцій, підписаний главами держав
та урядів країн Ради євроатлантичного партнерства.

Цей механізм також спрямовано на підтримку зусиль країн-партнерів щодо
започаткування і проведення реформ і реструктуризації оборонних
інституцій у відповідності до внутрішніх цілей і виконання міжнародних
зобов’язань. Цим механізмом визначено спільні цілі роботи партнерства у
цій сфері, заохочується обмін відповідним досвідом, а також
конкретизуються і спрямовуються двосторонні програми допомоги у галузі
безпеки і оборони.

До цілей Плану дій входять: ефективні і прозорі механізми демократичного
контролю оборонної діяльності, участь цивільних у розробці політики
оборони і безпеки, ефективний і прозорий юридичний та законодавчий
нагляд за оборонною сферою, глибока оцінка ризиків у галузі безпеки та
національних оборонних потреб паралельно з розвитком та підтриманням
економічно необтяжливих та оперативно сумісних ресурсів, оптимізація
управління міністерствами оборони та іншими агенціями, що мають у своєму
складі військові структури, відповідність міжнародним нормам і практикам
у галузі оборони, зокрема, експортного контролю, ефективні та прозорі
процедури фінансування, планування і розподілу ресурсів у галузі
оборони, ефективне управління витратами на оборону, а також
соціально-економічні наслідки реструктуризації системи оборони,
ефективні та прозорі структури управління кадрами в збройних силах,
ефективна міжнародна співпраця та добросусідські відносини з питань
оборони та безпеки.

Впровадження Плану дій вимагатиме максимального застосування існуючих
інструментів і механізмів у рамках Ради євроатлантичного партнерства і
ПЗМ. Процес планування і оцінки сил ПЗМ слугуватиме основним
інструментом виконання завдань Плану дій і буде відповідно адаптований.
Для його ефективного впровадження необхідно досягти спільного розуміння
стандартів і концепцій, що належать до питань оборони, управління
оборонними структурами і проведення оборонної реформи. Досягнення такої
«концептуальної» оперативної сумісності потребує значного інвестування
ресурсів в освіту та посилення зусиль з обміну відповідними знаннями і
досвідом між союзниками і партнерами.

Перепідготовка військових. Після закінчення холодної війни у
країнах-партнерах було звільнено понад п’ять мільйонів
військовослужбовців. Існує нагальна потреба надати їм можливість пройти
перепідготовку та працевлаштуватися на новому місці. На початку 2000
року НАТО запропонувала країнам-партнерам свою допомогу у проведенні
перепідготовки військовослужбовців і полегшенні процесу їх інтеграції до
цивільного життя.

Було утворено групу експертів НАТО для надання дорадчої допомоги
національним урядам, а також для проведення аналізу та розробки
рекомендацій щодо політики і програм перепідготовки особового складу.
Зокрема, військовослужбовцям, які очікували звільнення, надавалися
практичні поради як скоріше знайти роботу або започаткувати власний
бізнес, як пройти навчання на мовних курсах, а також створювались центри
перепідготовки кадрів.

У Південно-Східній Європі, де до 2010 року планується закриття близько
3000 військових об’єктів і баз та відбудеться звільнення понад 175 000
військовослужбовців, є велика заінтересованість національних урядів у
проведенні таких програм. Румунія та Болгарія — на той час
країни-партнери ~ стали першими, хто отримав таку допомогу: станом на
початок 2004 року близько 20 000 військовослужбовців з кожної країни
взяли участь у програмах перепідготовки кадрів. Можливості співпраці з
НАТО в цій сфері зараз вивчають Албанія, колишня Югославська Республіка
Македонія*, Сербія та Чорногорія. Крім того, НАТО підтримує ініціативи з
перепідготовки військових кадрів у Росії та в Україні.

Підтримка звільнених військових. Центр Росія — НАТО із працевлаштування
демобілізованих військовослужбовців, який працює з березня 2002 року,
допомагає вирішувати соціальні питання, що супроводжують кількісне
зменшення російських збройних сил шляхом надання допомоги звільненим
військовослужбовцям по всій території Росії в питаннях перепідготовки та
повернення до цивільного життя. У 2003 році розташований у Москві Центр
розширив сферу своєї діяльності по регіонах, відкривши свої
представництва в Ярославлі, Санкт-Петербурзі, Читі, Пермі, Калінінграді
та Ростові-на-Дону.

З веб-сторінок Центру можна отримати практичну інформацію з питань
проведення перепідготовки та наявних вакансій, а також поради щодо
відкриття малого бізнесу. Центр також пропонує організацію прямих
навчальних курсів, здійснює підготовку фахівців з питань соціальної
адаптації та організує конференції для обміну інформацією з цих питань.
Вже протягом перших 18 місяців свого існування Центр провів навчання 210
спеціалістів, які зараз допомагають демобілізованим військовослужбовцям
адаптуватися до цивільного життя, та розпочав навчання близько 200
слухачів на комп’ютерних курсах, а також на курсах менеджменту та
бухгалтерського обліку.

Конверсія військових баз. За ініціативи НАТО щодо проведення конверсії
військових об’єктів у Південно-Східній Європі, експертна група НАТО
надає дорадчу і консультативну допомогу національним урядам з визначення
нових продуктивних можливостей використання військових баз, що мають
бути передані для цивільного використання. Ця ініціатива також
спрямована на розвиток регіональної співпраці та обмін інформацією між
країнами, що беруть участь у цій ініціативі, серед яких є декілька
країн-партнерів та два нових члени НАТО: Албанія, Болгарія, Хорватія,
Молдова, Румунія, Сербія та Чорногорія, колишня Югославська Республіка
Македонія*.

Декілька пілотних проектів допомагають розробити стратегічні підходи до
закриття військових баз і перепланування об’єктів. Ключовими
пріоритетами є забезпечення відновлення навколишнього середовища,
допомога у створенні нових робочих місць, диверсифікація місцевої
економіки в регіонах, де основним місцем працевлаштування слугували
військові бази. Деякі бази переобладнають для їх подальшого цивільного
використання, наприклад, як селищ міського типу, освітніх закладів,
центрів охорони здоров’я, пенітенціарних закладів, або парків і зон
охорони й збереження дикої природи тощо.

Знищення мін, боєприпасів та озброєнь. Цільовий фонд ПЗМ допомагає
країнам-партнерам проводити безпечне знищення запасів надлишкових
протипіхотних мін, боєприпасів, стрілецької зброї та легкого озброєння.
З кожною конкретною країною розробляється індивідуальний проект щодо
проведення безпечного процесу утилізації зброї відповідно до стандартів
охорони навколишнього середовища та інших міжнародних вимог. Всюди, де
це можливо, проекти передбачають використання саме місцевих ресурсів і
об’єктів для зменшення витрат, а також для навчання місцевого населення
засобам безпечної утилізації зброї, для створення нових робочих місць та
набуття нових професійних навичок.

Завдяки таким проектам на початку 2005 року було успішно знищено близько
1,6 мільйона протипіхотних мін в Албанії, 12 000 фугасних мін і 7000
тонн надлишкової зброї та ракетного палива в Молдові, 400 000
протипіхотних мін було знищено в Україні, 1200 фугасних мін знищено в
Таджикистані, понад 300 ракет було ліквідовано в Грузії. У майбутньому
планується провести проекти з демілітаризації в Албанії, Азербайджані,
Білорусі, Сербії та Чорногорії і Україні.

Політику Цільових фондів ПЗМ було започатковано у вересні 2000 року як
механізм допомоги країнам-партнерам у проведенні безпечного знищення
арсеналів протипіхотних мін. У такий спосіб Цільові фонди мали
підтримувати зусилля країн, які підписали Оттавську конвенцію про
заборону використання, накопичення, виробництва і передачі протипіхотних
мін та їх знищення. Цікаво, що США цю конвенцію не підписали.

Після успішного проведення декількох проектів зі знищення мін, функції
Фонду було розширено з метою включення інших демілітаризаційних
проектів, спрямованих на знищення боєприпасів і стрілецької та легкої
зброї. Нещодавно до додаткових функцій Фонду було включено підтримку
країн-партнерів щодо управління наслідками оборонної реформи через
проведення таких ініціатив, як перепідготовка кадрів і конверсія
військових баз. Були також створені Цільові фонди для допомоги країнам
Середземноморського діалогу.

Згідно з правилами Фонду, країни — члени НАТО разом з
країнами-партнерами визначають та виконують конкретні проекти. У кожному
окремому випадку НАТО або країна-партнер виступає з ініціативою
фінансування та розвитку проектної пропозиції, а також визначає
потенційних учасників проекту. Країна-партнер, яка безпосередньо отримує
результати від проведення проекту, також має брати активну участь у
підготовці проекту та надає йому максимальну підтримку відповідно до
наявних ресурсів. Експерти НАТО надають дорадчу допомогу і спрямовують
проведення робіт.

Фінансування проектів здійснюється країнами-членами або
країнами-партнерами НАТО на добровільній основі. Також є можливість
робити внески обладнанням або у негрошовій формі. У багатьох випадках
Агенція НАТО з матеріально-технічного постачання в Люксембурзі виступає
виконавчим органом при проведенні проектів і відповідає за його технічні
та фінансові складові.

У рамках проведення проекту Цільового фонду ПЗМ, завершеного на початку
2005 року, в Грузії було здійснено безпечне знищення близько 300 старих
зенітних ракет. Ракети, що зберігалися в Понічалі та Чаладіді, було
демонтовано, боєголовки знято, а потім ракети перевезено до іншого
місця, де і було знищено контрольованим вибухом.

Завдяки проекту було суттєво посилено рівень безпеки у регіонах, де
зберігалися ракети, а також попереджено можливе забруднення
навколишнього середовища.

Країни НАТО роками співпрацювали в галузі підготовки до будь-яких
надзвичайних обставин та належного реагування на них, що визначається в
НАТО як «планування на випадок надзвичайних ситуацій». У 1990-х роках цю
практику було також поширено на країни-партнери, і зараз це найбільший
невійськовий компонент програми ПЗМ.

У червні 1998 року на основі пропозиції, що надійшла від Росії у
штаб-квартирі НАТО був створений Євроатлантичний центр координації
реагування на катастрофи (ЄАЦКРК). Центр працює цілодобово і координує
обмін інформацією та взаємодію між НАТО і країнами-партнерами у разі
катастрофи в євроатлантичному регіоні. Центр також організує масштабні
навчання у галузі планування на випадок надзвичайних станів, під час
яких відпрацьовується реагування на природні та техногенні катастрофи, а
також подолання наслідків можливих терористичних актів із застосуванням
хімічної, біологічної і радіологічної зброї та речовин.

Центр тісно співпрацює з міжнародними організаціями, що відіграють
ключову роль у реагуванні та ліквідації наслідків катастроф міжнародного
масштабу, а саме: Відділом ООН з питань координації гуманітарних справ
та Організацією із заборони хімічної зброї тощо.

Всі країни закликаються до розробки двосторонніх або багатосторонніх
домовленостей щодо врегулювання таких питань як, наприклад, правила
видачі віз, процедури перетину кордонів, домовленості щодо транзиту,
митне оформлення, статус особового складу. Подібні заходи допомагають
уникнути бюрократичних перешкод під час транспортування вантажів та
бригад з надання допомоги безпосередньо на місце катастрофи. Також було
вжито заходів щодо забезпечення негайного залучення Євроатлантичного
підрозділу реагування на катастрофи, до якого входять різні національні
групи, які країни готові підготувати у найкоротший термін у разі
катастрофи.

Хоча з самого початку ЄАЦКРК було сформовано для реагування на природні
та техногенні катастрофи, вперше він був задіяний для допомоги в
організації розташування біженців під час гуманітарної кризи в Косово у
1998 році, яка викликала велике занепокоєння міжнародного
співтовариства. Наприкінці року відкритий конфлікт між сербськими
військовими та поліцейськими силами і косовськими албанцями призвів до
загибелі багатьох етнічних албанців, а майже 300 000 були змушені
залишити свої домівки.

ЄАЦКРК розпочав свою активну діяльність відразу після утворення на
початку червня 1998 року, коли Управління Верховного комісара ООН у
справах біженців (УВКБ ООН) звернулося до нього по допомогу у
транспортуванні 165 тонн терміново необхідних вантажів для біженців в
Албанії. Протягом наступних декількох місяців, в умовах посилення кризи,
було встановлено ефективну основу для плідної співпраці між Управлінням
Верховного комісара ООН у справах біженців та ЄАЦКРК. Представники
ЄАЦКРК також здійснили кілька поїздок в регіон, щоб безпосередньо
ознайомитися з ситуацією. Це створило підґрунтя для інтенсифікації та
розширення участі в наданні допомоги біженцям, особливо під час
ескалації кризи навесні

1999 року після завдавання повітряних ударів силами Альянсу та
примусового вигнання сербськими силами сотень тисяч етнічних албанців з
їхніх домівок.

Центр координував обмін інформацією між країнами Ради євроатлантичного
партнерства та допомагав координувати зусилля у відповідь на запити про
допомогу. Близько 20 000 осіб отримали допомогу у вигляді медикаментів
та обладнання, взуття та одягу, наметів та телекомунікаційного
оснащення. ЄАЦКРК також сприяв наданню допомоги цьому регіону з боку
країн, що не є партнерами, зокрема, Ізраїлю, який надав повністю
укомплектований польовий шпиталь, а також Об’єднаними Арабськими
Еміратами, які допомагали у відбудові аеродрому Кукес у північно-східній
Албанії.

Для доставки та розподілу допомоги були забезпечені літаки, гелікоптери,
вантажні бригади та консультації фахівців з питань
матеріально-технічного забезпечення. ЄАЦКРК також відіграв значну роль у
координуванні пріоритетних гуманітарних рейсів, організувавши взаємодію
між найбільшими організаціями з управління повітряним рухом та
вироблення ними відповідних процедур, а також призначивши спеціалістів з
питань управління повітряним рухом до Центру управління повітряним рухом
при ООН.

ЄАЦКРК також брав участь у переговорах між НАТО та іншими організаціями,
під час яких він представляв інтереси і визначав та пояснював конкретні
проблеми двох країн, що найбільше постраждали внаслідок кризи, а саме,
Албанії та колишньої Югославської Республіки Македонія. Однією з таких
проблем була потреба негайно встановити механізми, які дозволили б
провести евакуацію людей в треті країни, тобто, встановити «запобіжний
клапан» в умовах посилення кризи біженців.

Для ефективного подолання наслідків катастроф необхідно забезпечити
координацію зусиль у застосуванні транспортних засобів, медичних служб,
засобів комунікації, ресурсів у галузі подолання наслідків катастроф та
інших цивільних ресурсів. Усі країни повинні мати узгоджені національні
плани дій в надзвичайних обставинах. Однак з огляду на те, що певні
надзвичайні ситуації виходять за межі національних кордонів окремих
країн і тому реагувати на них потрібно у спільний організований спосіб,
необхідно забезпечити належний рівень надання міжнародної допомоги,
співробітництва та планування зусиль на міжнаціональному рівні.

Співробітництво між НАТО та країнами-партнерами у плануванні на випадок
надзвичайних станів включає проведення таких заходів, як семінари,
робочі зустрічі, навчання та курси, у яких беруть участь представники
військових та цивільних структур місцевого, регіонального та
національного підпорядкування. Важливими учасниками подібних акцій
виступають інші міжнародні організації, наприклад, Представництво ООН з
координації гуманітарних справ та Управління Верховного комісара ООН у
справах біженців, Міжнародне агентство з атомної енергетики (МАГАТЕ) та
Європейський Союз, а також неурядові організації з надання гуманітарної
допомоги.

Завдяки розробці Плану дій в надзвичайних ситуаціях, наявності
відповідних процедур та необхідного обладнання, а також проведення
спільного навчання і тренування, НАТО і країни-партнери змогли ефективно
координувати свої зусилля з надання допомоги у подоланні наслідків
декількох природних катастроф через посередництво Євроатлантичного
центру координації реагування на катастрофи. Це мало місце під час
подолання наслідків повеней в Албанії, Азербайджані, Чеській Республіці,
Угорщині, Румунії та Україні, наслідків землетрусів у Туреччині, лісових
пожеж у колишній Югославській Республіці Македонія та Португалії,
надзвичайних погодних умов у Молдові та Україні.

У минулому столітті західні регіони України пережили 13 значних повеней.
НАТО та країни-партнери допомагали Україні долати наслідки серйозних
повеней у 1995 і 1998 та 2001 роках.

З 1997 року, в рамках Меморандуму про взаєморозуміння щодо планування
на випадок надзвичайних ситуацій та підготовки до катастроф, було
здійснено широкомасштабну програму співробітництва в цій сфері для
надання прямої практичної допомоги постраждалим районам в Україні.
Основним завданням було надання допомоги західним регіонам України, які
часто потерпають від повеней, поліпшити готовність до дій в умовах
подібних стихійних лих, а також ефективного подолання їх наслідків.
Навчання, проведені в рамках програми ПЗМ, зокрема ті, що проводились у
Закарпатті у вересні 2000 року, допомогли перевірити дієвість таких
процедур подолання наслідків катастроф, а саме: проведення повітряної
розвідки, евакуації потерпілих, застосування обладнання для очищення
води. Крім того, завершений у 2001 році пілотний проект за участю майже
40 експертів з питань подолання наслідків повеней та надзвичайних
ситуацій з 12 країн, дозволив розробити практичні рекомендації щодо
ефективного оповіщення та ліквідації наслідків повеней у басейні ріки
Тиси.

Країни-партнери програми вважають, що готовність до терористичних
нападів є дуже важливим аспектом обороноспроможності країн. Події 11
вересня 2001 року наголосили на необхідності термінового посилення
спільної готовності до можливих терористичних нападів проти цивільного
населення із застосуванням хімічної, біологічної, радіологічної або
ядерної зброї (ХБРЯЗ). План дій Партнерства проти тероризму закликає до
обміну відповідною інформацією та участі у плануванні на випадок
надзвичайних ситуацій з метою оцінки ризиків та зменшення вразливості
цивільного населення перед терористичними діями та зброєю масового
знищення.

Було узгоджено План дій в межах планування на випадок надзвичайних
ситуацій, який повинен допомагати національним урядам підняти рівень
цивільної оборони у разі можливих терористичних нападів із застосуванням
ХБРЯЗ. НАТО та країни-партнери вже здійснили «інвентаризацію» наявних
засобів, що можуть бути використані національними урядами у разі
здійснення на них терористичного нападу. До таких заходів належить:
надання медичної допомоги та проведення радіологічної розвідки,
розгортання лабораторій, що проводять визначення рівня забрудненості
територій, здійснення повітряної медичної евакуації. Створюються запаси
найбільш критичних продуктів та ресурсів, що можуть стати у нагоді.
Продовжується робота з покращання процедур перетину кордонів у разі
необхідності якомога більш оперативного реагування на надзвичайні стани.

Визначаються мінімальні вимоги щодо стандартів підготовки, планування та
оснащення. У рамках програми ПЗМ регулярно проводяться навчання для
забезпечення скоординованої взаємодії у разі здійснення терористичного
нападу та під час подолання його наслідків. Зокрема, передбачається
поліпшення рівня оперативної сумісності різних бригад, що надають швидку
медичну та невідкладну допомогу, а також проведення знезараження та
очищення територій. Ще одним питанням, що продовжує вивчатися, є
інформування населення в умовах таких надзвичайних ситуацій, пов’язаних
з важким стресом.

Одним із прикладів діяльності направленої на вирішення проблем,
пов’язаних з тероризмом можна назвати навчання «Брудна бомба», які
пройшли в Румунії (яка на той час була країною-партнером). У жовтні 2003
року у Пітешті пройшли навчання, в яких відпрацьовувались заходи
міжнародного реагування на терористичний напад із застосуванням «брудної
бомби» (радіологічного розпильного засобу). У цих навчаннях взяли участь
майже 1300 румунських рятівників та 350 міжнародних представників.

Що ж таке програма «Партнерство заради миру»? Ця програма об’єднує те,
що раніше вважалось неможливо об’єднати. При тому, що членство в НАТО
обв’язує країну на якісь дії, партнерство в рамках ПЗМ є індивідуальним,
і саме підписання Презентаційного документа вирішує в яких галузях
країна-партнер буде співпрацювати з Альянсом.

Першим кроком до співпраці є підписання та ратифікація рамкового
документа. Цей документ зобов’язує країну діяти в рамках міжнародних
стандартів, резолюцій ООН та ОБСЄ. Після цього міжнародні органи
починають більш тісніше співпрацювати з країною – партнером. Другим
кроком є підписання Презентаційного документа, яким вирішується бажання
країни до співпраці,та галузі цієї співпраці.

Співпраця в рамках ПЗМ включає в себе не лише військові навчання та
участь в миротворчих операціях, але й тісну співпрацю в галузі захисту
екології, вирішення загальних та індивідуальних проблем в наслідок
стихійного лиха, та взаємні консультації в різних аспектах, і головне
перепідготовка військових, які були звільнені після скорочення
військового контингенту країни. Також в рамках ПЗМ діє орган, який
регулює рух воєнної авіації країн — партнерів, та наразі потреби
відкриває небесний простір країни для транзиту воєнного транспорту.

Тож ПЗМ є програмою яка не тільки регулює співпрацю між країнами —
учасницями проекту, але й надає багато можливостей в необхідній
взаємодії між ними.

Розділ 3. Участь України в програмі «Партнерство заради миру»

«Україна відстоювала та буде відстоювати зміцнення партнерства та
співпраці в загальноєвропейському масштабі, а не пошуки нових
«геометричних фігур» на європейському ландшафті, котрі фактично знову
закріпили б розділ і без того невеликого за глобальними мірками
європейського континенту.» .

Відносини НАТО з Україною почали розвиватися невдовзі по отриманні
країною незалежності у 1991 році. Україна не забарилася з приєднанням до
Ради Північноатлантичного співробітництва і залишалась активною
учасницею протягом усієї історії існування цього органу.

Історія співробітництва України з НАТО визначається кількома ключовими
віхами. 22-23 лютого 1992 р. відбувся перший візит Генерального
секретаря НАТО М. Вернера до Києва, в ході якого Україна була запрошена
до участі в Раді Північно-Атлантичного співробітництва (РПАС). З того
часу почалися активні контакти і співробітництво з НАТО. Президент
України Л. Кравчук здійснив візит до штаб-квартири НАТО у Брюсселі 8
червня 1992 р.

Прагнення України до євроатлантичної інтеграції наочно проявилося у 1994
році, коли вона стала першою країною Співдружності Незалежних Держав,
котра приєдналась до програми «Партнерство заради миру». 8 лютого 1994
року Україна підписала рамковий документ програми ПЗМ. 25 травня того ж
року Україна передала НАТО свій Презентаційний документ. В ньому були
визначені політичні цілі участі України в ПЗМ, заходи, які планувалось
здійснити для досягнення цих цілей, а також сили і засоби, що
виділяються Україною для участі в цій програмі. Також вона була серед
засновників Ради євро-атлантичного партнерства, яка замінила РПАС у
травні 1997 року.

Президент України Леонід Кучма відвідав НАТО 1 червня 1995 року,
зустрівся з Генеральним секретарем і повідомив про бажання його країни
підняти відносини між НАТО і Україною на новий рівень. Через три місяці,
14 вересня 1995 р., міністр закордонних справ Удовенко відвідав НАТО для
офіційного прийняття Індивідуальної програми партнерства України і
провів зустріч з питань європейської безпеки з членами
Північноатлантичної ради. НАТО і Україна оприлюднили Спільну заяву для
преси, в якій були висловлені загальні принципи відносин НАТО — Україна
в ПЗМ та в інших галузях.

Подальші зустрічі проводились на різних рівнях у 1996 та 1997 роках.
Була створена українська місія при НАТО, до якої увійшов і військовий
представник. Україна представлена також у Центрі координації партнерства
(PCC), розташованому біля SHAPE в Монсі, Бельгія.

Центр інформації та документації НАТО, відкритий в травні 1997 року
Генеральним секретарем НАТО, став центром інформаційної діяльності,
спрямованої на пояснення широкому загалу української громадськості
переваг Особливого партнерства з НАТО. Це перший центр такого типу, який
НАТО відкрило у країні-партнері. З того часу Центр відіграє провідну
роль у поясненні політики Альянсу і подоланні невірних поглядів на
Організацію.

У грудні 1998 року був підписаний Меморандум про згоду, за яким два
офіцера НАТО по зв’язках можуть прибути до Києва задля сприяння
широкомасштабній участі України в програмі «Партнерство заради миру». В
1999 році був створений Офіс по зв’язках з НАТО, на який покладено
завдання сприяти контактам між НАТО і цивільними та військовими
відомствами, які мають відношення до участі України в Партнерстві заради
миру і у виконанні робочого плану КУН.

Північноатлантична рада періодично проводить свої засідання за участю
представників України, як правило, принаймні двічі на рік на форумі,
створеному згідно з Хартією, який називається Комісія Україна — НАТО. В
рамках цього форуму відбуваються зустрічі на рівні Міністрів оборони і
Міністрів закордонних справ. Комісія оцінює хід Хартії та обговорює
шляхи поліпшення і подальшого розвитку співпраці. Так у перші дні
березня 2000-го року постійні представники країн — членів Альянсу мали
змогу побувати в Україні та безпосередньо поспілкуватись з
високопоставленими українськими урядовцями та парламентарями. Як завжди,
в нашому особливому партнерстві відвертість допомогла нам чіткіше
визначити шляхи подальшого розвитку нашого співробітництва. Але ця
історична зустріч повела нас набагато далі. Завдяки програмі зустрічей з
представниками української громадськості, зокрема, зустрічі за «круглим
столом», представники НАТО почули думки громадян України щодо основних
питань безпеки, які хвилюють і Альянс, і Україну.

До інших позитивних подій належать ратифікація 1 березня 2000 року
українським Парламентом Угоди про статус сил Партнерства заради миру та
додаткового протоколу до неї. Ця подія має сприяти розширенню участі
України в Партнерстві заради миру. Парламент також схвалив виконання
Україною договору «Відкрите небо», чим зробив важливий внесок в
прозорість питань контролю за озброєннями.

Згідно з рішенням, прийнятим Комісією НАТО — Україна на засіданні 29
травня 1998 року в Люксембурзі, офіцера по зв’язках НАТО було призначено
в Київ для сприяння широкомасштабній участі України в ПЗМ та
вдосконалення співпраці між військовим керівництвом НАТО і України в
цілому.

Вперше Україна задекларувала свій намір прискорити інтеграцію до
європейських та євроатлантичних структур під час липневого саміту глав
держав та урядів НАТО 1997 року в Мадриді, коли керівники НАТО та
президент України Леонід Кучма підписали Хартію про Особливе партнерство
між НАТО та Україною. В цій Хартії країни — члени НАТО підтвердили свою
підтримку суверенітету та незалежності України, а також її
територіальної цілісності демократичного розвитку, економічного
процвітання та статусу без’ядерної держави, а також принципу
недоторканності кордонів. Ці чинники є ключовими для стабільності та
безпеки у Центральній та Східній Європі та на континенті в цілому.

Хартія відповідає задекларованій Україною стратегії більш активної
інтеграції в європейські та трансатлантичні структури. Вона є основою
для консультацій між НАТО і Україною в контексті євроатлантичної безпеки
і стабільності, та в таких галузях, як попередження конфліктів,
врегулювання криз, підтримка миру і гуманітарні операції.

Хартія складається з п’яти розділів: І. Розбудова розширених та
поглиблених відносин між Україною та НАТО; II. Принципи розвитку
відносин між Україною та НАТО; ІІІ. Сфери консультацій та / або
співробітництва між Україною та НАТО; IV. Практичні механізми для
консультацій та співробітництва між Україною та НАТО; V. Співробітництво
заради більш безпечної Європи.

Відповідно до цього документа Україна та НАТО базуватимуть свої
відносини на принципах та зобов’язаннях згідно з міжнародним правом та
міжнародними механізмами, включаючи Статут ООН, Гельсінський Заключний
акт та наступні документи ОБСЄ.

Також Україна підтвердила свою рішучість продовжувати військову реформу,
зміцнювати демократичний та цивільний контроль над збройними силами та
підвищувати їхню оперативно-технічну сумісність зі збройними силами НАТО
та країн-партнерів.

Україною та НАТО вирішили проводити консультації стосовно питань, які
становлять спільний інтерес, зокрема:

політичних питань та питань, що стосуються безпеки, зокрема розвитку
євроатлантичної безпеки та стабільності, включаючи безпеку України;

запобігання конфліктам, управління кризами, підтримання миру,
врегулювання конфліктів та гуманітарних операцій, беручи до уваги роль
ООН та ОБСЄ у цій галузі;

політичних та оборонних аспектів нерозповсюдження ядерної, біологічної
та хімічної зброї;

контролю над озброєннями та роззброєння, включаючи питання, що
стосуються Договору про звичайні збройні сили в Європі (Договору про
«ЗЗСЄ»), Договору про відкрите небо та заходів зміцнення довіри і
безпеки за Віденським Документом 1994 р.;

експорту озброєнь та передачі супутніх технологій;

боротьби з контрабандою наркотиків та тероризмом.

Консультації та співробітництво, як це визначено в Хартії, будуть
втілюватися через:

зустрічі між Україною та НАТО на рівні Північно-Атлантичної Ради з
періодичністю, яка буде визначена за взаємним погодженням;

зустрічі між Україною та НАТО з відповідними Комітетами НАТО за взаємним
погодженням;

взаємні візити високого рівня;

механізми військового співробітництва, включаючи періодичні зустрічі з
найвищими військовими керівниками країн НАТО та заходи в рамках
розширеної та поглибленої програми Партнерство заради миру;

військова місія зв’язку України буде заснована як частина місії України
при НАТО в Брюсселі. НАТО зберігає за собою право відповідно заснувати
військову місію зв’язку НАТО в Києві.

Зустрічі, зазвичай, відбуватимуться у штаб-квартирі НАТО у Брюсселі. За
виключних обставин вони можуть бути проведені у будь-якому іншому місці,
включаючи Україну, за взаємною згодою. Зустрічі, як правило,
відбуватимуться на основі погодженого графіку.

Ця Хартія складена у двох оригіналах, кожний українською, англійською та
французькою мовами, причому всі три тексти мають однакову силу.

Підписання Хартії про особливе партнерство підняло співпрацю між НАТО і
Україною на новий рівень, завдяки цьому можна відзначити такі основні
досягнення:

відбулася низка взаємних візитів високого рівня;

інтенсивні консультації з питань безпеки, що викликають взаємний
інтерес;

програми співробітництва в галузі економіки, в т.ч. кілька семінарів та
програму навчання офіцерів запасу іноземним мовам, яка вже принесла
певні результати і сприяла працевлаштуванню слухачів у цивільному
секторі;

співпрацю в галузі обміну інформацією, де провідну роль відіграє Центр
інформації НАТО в Україні. Ця співпраця має на меті поширення в Україні
правдивої інформації про НАТО, долаючи тим самим стереотипи часів
Холодної війни про цей союз;

співпрацю в галузі воєнної реформи та участь України у Програмі
«Партнерство заради миру», де важливу роль відіграють Спільна робоча
група, заснована у 1998р., та Місія зв’язку НАТО у Києві;

співпрацю в галузі планування дій у надзвичайних ситуаціях, в рамках
якого було проведено низку навчань, а також здійснювалась практична
співпраця під час повеней у Харківській та Закарпатській областях;

співпрацю в галузі озброєнь.

Північноатлантична рада періодично проводить свої засідання за участю
представників України, як правило, принаймні двічі на рік, на форумі,
створеному згідно з Хартією, який називається «Комісія НАТО — Україна».
Комісія оцінює хід виконання Хартії та обговорює шляхи поліпшення і
подальшого розвитку співпраці.

У квітні 1999 року у Вашингтоні була проведена зустріч у верхах між НАТО
і Україною, а в березні 2000 року Комісія НАТО — Україна вперше провела
засідання в Києві. Політичний комітет НАТО відвідав Україну тричі між
1997-м та 2000 роками і провів різноманітні консультації та обміни
інформацією в Києві та інших містах України.

У травні 2002 року саме напередодні п’ятиріччя Особливого партнерства
президент України Леонід Кучма чітко заявив, що Україна має намір
претендувати на членство в Альянсі. У відповідь на цю заяву під час
засідання Україна-НАТО на рівні міністрів закордонних справ, яке
проходило того ж місяця у Рек’явіку, було узгоджено, що сторони
шукатимуть можливостей піднести їхні відносини на якісно новий рівень.
Так було закладено основу для подальшого ухвалення Плану дій
Україна-НАТО, яке відбулося згодом, під час засідання міністрів у Празі
22 листопада 2002 р. Він не підлягають ратифікації, а зобов’язання
України згідно з цим документом мають політичний характер.

Він визначає стратегічні й середньострокові цілі і пріоритети України на
шляху євроатлантичної інтеграції, кінцевою метою якої є членство в НАТО.
Цей документ грунтується на Хартії від 1997 року і складається зі вступу
та п’яти розділів: Політичні і економічні питання, Питання безпеки і
оборони та військові питання, Захист і безпека інформації, Правові
питання, Механізми імплементації. В кожному з розділів (окрім розділу
Механізми імплементації) визначаються основні принципи, на яких
базуватиметься політика України у конкретній галузі, та цілі, що мають
бути досягнуті з метою наближення держави до стандартів країн-членів
Альянсу.

Річний Цільовий план містить перелік конкретних заходів як внутрішнього
характеру, так і спільних Україна-НАТО, запланованих на поточний рік для
досягнення визначених в ПД цілей. Виконання цих заходів повинно
продемонструвати готовність України вийти на якісно новий рівень
відносин з НАТО. Більшість внутрішніх заходів, внесених до ЦП, вже
входять до існуючих державних програм і нормативно-правових актів
України. Двічі на рік проходять підсумкові засідання, а щорічно –
укладається звіт із аналізом успіху виконання документа.

Після ознайомлення Цільовим планом Україна-НАТО на 2006 рік з аналітики
відзначили широкий діапазон запланованої співпраці Києва з Брюсселем –
Ірак, Афганістан, Середземне море, Судан.

На тлі серйозних зобов’язань, які бере на себе Київ, експерти
стверджують, що поки в Україні не розгорнута широка кампанія
інформованості населення про діяльність НАТО.

Зокрема, Київ має намір взяти участь у тренувальній місії Альянсу в
Іраку, передати Іраку озброєння і військову техніку українського
контингенту, який був там до кінця минулого року. Передбачено також
участь у міжнародній операції НАТО „Активні зусилля” щодо прибережної
охорони у Середземному морі, у забезпеченні підтримки операцій
міжнародних сил сприяння безпеки в Афганістані.

Мова йде також про можливість надання Україною практичної підтримки НАТО
у миротворчій операції Африканського союзу у Судані шляхом надання
військово-транспортних послуг для перевезення одного з підрозділів
держав-членів альянсу.

Відповідне рішення було ухвалене українським урядом. Україна також
вивчає можливість використання аеродрому в Ніжині на Чернігівщині в
інтересах НАТО на час проведення миротворчих операцій і участі у
ліквідації наслідків можливих надзвичайних ситуацій.

Міністр оборони Анатолій Гриценко заявив, що найближчим часом
передбачається розгорнути інформаційну кампанію, яка допоможе протягом
2-3 років змінити ставлення українського суспільства до НАТО і
зруйнувати міфи про начебто агресивну сутність альянсу.

НАТО та окремі країни-члени Альянсу допомагають Україні у її зусиллях
виконати програму реформ, накреслену у Плані дій та щорічних Цільових
планах на його основі, надаючи консультації та практичну допомогу. Втім,
основну відповідальність за реалізацію Плану несе насамперед саме
Україна. Зі свого боку, країни-члени НАТО закликають її докласти усіх
зусиль, аби забезпечити подальший прогрес у галузі реформ для укріплення
демократії, верховенства права, захисту прав людини та розвитку ринкової
економіки. Особлива увага також приділяється необхідності комплексної
трансформації структур безпеки і оборони.

Програма співпраці НАТО з Україною у галузі оборонної реформи є найбільш
широкомасштабною, ніж з будь-якою іншою країною-партнером. На прикладі
України можна пересвідчитись, яке широке коло заходів співпраці НАТО
пропонує країнам-партнерам.

Коли у 1991 році Україна оголосила незалежність, їй у спадок лишилася
значна частка військової структури і збройних сил колишнього Радянського
Союзу. Україна звернулася до НАТО з проханням допомогти перетворити
успадковані нею з часів холодної війни збройні сили на невеликі за
чисельністю, сучасні та дієві сили, здатні відповідати новим вимогам у
галузі безпеки, а також забезпечити обрану Україною роль активного
учасника гарантування безпеки і стабільності на європейському
континенті. Пріоритетами НАТО в наданні такої допомоги є посилення
демократичного і цивільного контролю за збройними силами України та
покращання рівня їх оперативної сумісності з силами НАТО.

Участь у програмі «Партнерство заради миру» допомагає Україні у
проведенні оборонної реформи та сприяє підвищенню рівня оперативної
сумісності. Особливо важливим є механізм Процесу планування і оцінки сил
ПЗМ, адже він допомагає визначити ключові вимоги щодо цілей оборонного
планування. Найважливішим елементом було надання технічної допомоги та
консультацій при здійсненні оборонного огляду, що допомогло Україні
скласти дорожню карту проведення оборонної реформи. Оборонний огляд є
складним, об’єктивним аналітичним процесом, мета якого полягає у
визначенні оборонних потреб країни відповідно до її національної
політики у галузі безпеки, забезпеченні балансу між оборонними потребами
та наявними ресурсами і виробленні пропозицій щодо сил і ресурсів у
такий спосіб, щоб забезпечити найефективніше використання коштів
платників податків. Результатом оборонного огляду є розробка
концептуальної схеми проведення подальшої реформи, яка, зрозуміло,
потребуватиме значних зусиль протягом тривалого періоду.

Іншими ключовими факторами співробітництва були допомога Україні у
розробці нової концепції безпеки та військової доктрини, у забезпеченні
більш ефективного і прозорого формування оборонного бюджету, а також
розвитку цивільно-військових відносин, включаючи збільшення ролі
цивільних в оборонних структурах України. Зусилля України, спрямовані на
реструктуризацію та перебудову своїх збройних сил, було також підтримано
наданням дорадчої допомоги у скороченні Збройних сил, конверсії
військових об’єктів та переході до професійної армії, а також щодо
створення Сил швидкого реагування. Втім співпраця не обмежується лише
Збройними силами або Міністерством оборони, а також охоплює прикордонні
та внутрішні війська.

Освіта та підготовка є основними складовими процесу оборонної реформи.
Старші офіцери Збройних сил України регулярно навчаються на курсах для
країн-партнерів в Оборонному коледжі НАТО в Римі, Італія, а також в
школі НАТО в Обераммергау, Німеччина. Військовослужбовці також отримують
практичний досвід взаємодії з військами НАТО та інших країн-партнерів,
беручи участь у різноманітних військових навчаннях.

Щоб допомогти Україні подолати негативні наслідки оборонної реформи,
НАТО профінансувала та разом з Національним координаційним центром
соціальної адаптації військовослужбовців, звільнених у запас або
відставку, провела мовні курси та курси з менеджменту для звільнених
українських офіцерів. Крім того, окремі країни — члени Альянсу надають
допомогу у проведенні проектів демілітаризації через механізм Цільового
фонду ПЗМ.

Для підготовки офіцерів, які беруть участь у міжнародних миротворчих
операціях в липні 2000 року у Національній академії оборони України
(НАОУ) були створені Курси підготовки офіцерів для багатонаціональних
штабів (ПОБНШ). Враховуючи постійну тенденцію поширення співробітництва
України з НАТО та розширення географії участі Збройних Сил України в
міжнародних миротворчих операціях, зокрема направлення контингентів ЗС
України в Ірак та Ліберію, виникла необхідність розширення напрямків та
підвищення якості підготовки військовослужбовців. Для виконання цього
завдання на базі Курсів у грудні 2003 року був створений Центр ПОБНШ з
новим, більш широким спектром можливостей та завдань.

Призначення Центру ПОБНШ:

виконання навчальної, методичної та наукової роботи з питань, пов’язаних
із діяльністю ООН, НАТО, ОБСЄ у ході підготовки та проведення ММО;

підготовка та підвищення кваліфікації науково-педагогічних працівників
стосовно питань співробітництва з ООН, НАТО, ОБСЄ у ході підготовки та
проведення ММО;

надання слухачам Національної академії оборони України необхідних знань
стосовно військової структури ООН, НАТО та міжнародних миротворчих
операцій;

здійснення якісного навчання та підготовки як українських
військовослужбовців, так і представників країн-партнерів для досягнення
цілей взаємосумісності.

Випускники Центру можуть бути призначені:

на різні посади в структурах міжнародного військового співробітництва в
Міністерстві оборони України, Генеральному штабі ЗС України, у видах ЗС
України та оперативних командуваннях;

на командно – штабні посади в миротворчих контингентах ЗС України та
багатонаціональних сил;

на посади в штабних елементах НАТО;

на посади військових спостерігачів ООН та спостерігачів ОБСЄ.

Для створення навчально-матеріальної бази Центру була досягнута
домовленість із представниками США щодо використання коштів із фонду
“Міжнародної програми посилення миротворчого потенціалу

Від самого початку втілення оборонної реформи дуже важливо передбачити
адекватні кроки з управління її наслідками та пом’якшення можливих
негативних побічних явищ. Військовослужбовцям, які втрачають роботу, має
бути надано допомогу в адаптації до цивільного життя. Закриття
військових баз може мати серйозні наслідки для місцевих громад та
економіки, тому необхідно передбачити плани розвитку таких територій.
Запаси надлишкових або застарілих озброєнь та боєприпасів можуть бути
серйозною загрозою безпеці та навколишньому середовищу, тому необхідно
провести їх безпечне знищення.

НАТО започаткувала відповідні ініціативи щодо надання дорадчої допомоги
країнам-партнерам та проведення експертної оцінки цих питань. НАТО
здатна забезпечити лише обмежене фінансування проектів і програм, але
йде невпинний пошук додаткових можливостей фінансування шляхом
співробітництва та обміну інформацією з іншими міжнародними агентствами
та неурядовими організаціями, а також з тими країнами, які прагнуть
надати допомогу на двосторонній основі.

Співпраця з Україною за науковою програмою НАТО розпочалася у 1991 році.
Положення Хартії НАТО — Україна надали подальшого поштовху цьому
процесу. В результаті обміну листами між офіційними представниками НАТО
і України була створена спеціальна робоча група НАТО — Україна з питань
наукового співробітництва. Ця робоча група оцінюватиме рівень участі
українських науковців у науковій програмі НАТО і шукатиме засоби
стимулювання такої участі.

Співпраця між НАТО та Україною в плануванні на випадок надзвичайних
ситуацій почалась 1995 року, слідом за великими зливами та повенями
річок Уда та Донець у східній Україні. Повені вивели з ладу і частково
зруйнували каналізаційні споруди міста Харкова, внаслідок чого були
серйозно забруднені запаси води для міста з населенням майже два
мільйони. Управління НАТО з планування на випадок надзвичайних ситуацій
координувало допомогу від НАТО та держав-партнерів для розв’язання цих
проблем.

1996 року Україна стала місцем першої зустрічі Ради планування на
випадок надзвичайних ситуацій поза межами НАТО. В зв’язку з навчаннями
«Карпатська безпека ’96» у Львові відбулося засідання Комітету
цивільного захисту НАТО з участю держав-партнерів. Успішна співпраця між
Управлінням цивільного планування на випадок надзвичайних ситуацій НАТО
та Міністерством з питань надзвичайних ситуацій і захисту населення від
наслідків Чорнобильської катастрофи проклала шлях до семінару на тему
«Авіамедична евакуація та рятувальні операції в умовах надзвичайних
ситуацій», проведеного у вересні 1997 року в Києві.

Співробітництво в галузі цивільного планування на випадок надзвичайних
ситуацій та готовності до катастроф є ключовою складовою Хартії НАТО —
Україна, підписаної в Мадриді в липні 1997 року. Меморандум про
домовленість з НАТО в цій галузі був підписаний 16 грудня 1997 року.

Меморандум про домовленість покликаний поліпшити можливості в галузі
цивільної підготовки до надзвичайних ситуацій і долання наслідків
катастроф, а також зміцнювати добрі стосунки між учасниками. Він
зосереджений на галузях, які являють собою спільний інтерес, включно з
готовністю до катастроф та долання наслідків надзвичайних ситуацій на
регіональному рівні, співпрацею між цивільними та військовими колами,
транспортом, аеромедичною евакуацією та посиленням загальної
спроможності долати наслідки ядерних аварій.

Нашим спільним завданням на найближчі роки має стати використання
існуючих механізмів співпраці: Хартії; чотирьох Меморандумів про
взаєморозуміння — в галузі інформації, дій органів цивільної оборони у
надзвичайних ситуаціях, відкриття у Києві місії зв’язку НАТО та
співпраці в галузі озброєнь; двох представництв НАТО в Києві, які
займаються питаннями інформації та ПЗМ і воєнної реформи; української
місії при НАТО; українських штабних елементів ПЗМ. Все це — повноцінні
інструменти співпраці.

Ці стосунки є динамічним процесом, що розвивається. Здійснено ініціативи
в додаткових галузях, таких, як оборонна реформа, стосунки між
цивільними і військовими та реформа збройних сил, планування й
управління ресурсами. Це вигідно НАТО, оскільки допомагає створити на
своїх кордонах пояс стабільності. Вигідно це і для України, оскільки
реформи, необхідні для співпраці з НАТО, насамперед, потрібні самій
Україні: ці реформи є важливими кроками на шляху до створення нового
оборонного відомства, яке знаходилося б під демократичним цивільним
контролем, слугувало б новим потребам безпеки країни та сприяло б
будівництву сучасної, демократичної української держави. НАТО в цьому
питанні надає посильну допомогу Україні.

Звичайно, обмеженість коштів — це серйозна проблема як для України, так
і для більшості інших країн-партнерів, та й для багатьох членів Альянсу.
І окремі країни НАТО, діючи на двосторонній основі, і Альянс в цілому
докладають чимало зусиль, щоб подолати фінансові обмеження і допомогти
Україні скористатись різноманітними можливостями співпраці з НАТО.

Інше обмеження має політичний характер: донедавна багато політичних сил
в Україні, в т.ч. і у Верховній Раді, скептично ставились до співпраці з
НАТО. За останні місяці гострота цієї проблеми знизилась, що засвідчила
ратифікація Верховною Радою Угоди про статус збройних сил. Це дозволяє
Україні і надалі в повному обсязі користуватись перевагами Програми ПМЗ,
у т.ч. проводити навчання на Яворівському полігоні ПЗМ та на всій
території України. Союзники вітають новий, більш сприятливий політичний
клімат, хоча, зрозуміло, багато ще належить зробити , щоб здобути
прихильність багатьох українців, які ще не впевнені у вигідності
співпраці з НАТО для їх країни.

При цьому важливо щоб співпраця між Україною та НАТО не була спрямована
проти якоїсь третьої сторони, насамперед — проти сусідів України, і не
могла б тлумачитись у такому сенсі. Безумовно при побудові нової
архітектури європейської безпеки ми маємо враховувати роль Росії в цьому
процесі. Між Україною та Росією існує багато причин для виникнення
протиріч в їх міждержавних відносинах. Ми, представники НАТО, не хотіли
б, щоб ці протиріччя доросли до стану конфлікту. Російська Федерація і
Україна це дві незалежні суверенні держави і вони теж повинні розвивати
кооперативні зв’язки і робити свій внесок в розбудову
загальноєвропейської системи безпеки.

Для України співпраця з НАТО повинна бути не альтернативою, а додатковим
чинником добросусідських взаємин. Членство в НАТО не є на порядку
денному ні для України, ні для НАТО. І було б передчасно розглядати таку
можливість у короткотерміновому чи навіть середньо терміновому плані.
Хоча, згідно статті 10 Північноатлантичного Договору, виключати таку
довгострокову можливість, в принципі, не можна. Але при цьому ми маємо
усвідомлювати як різницю, так і спільне в таких процесах як кооперація і
інтеграція. Між цими процесами немає суттєвого протиріччя. Інтеграція
передбачає більш широку і глибоку кооперацію з НАТО. Така кооперація є
віддзеркаленням світових інтеграційних процесів. В цьому контексті
майбутня європейська безпека передбачає більш тісні зв’язки європейських
країн з США і Канадою.

Нарешті, проблемою, яку Україні та НАТО належить спільно вирішити, є
втілення планів у життя. Досвід свідчить, що і НАТО, і Україна повинні
приділяти більше уваги якості співпраці, а не кількості заходів, що
дозволить найкращим чином використовувати всі наявні ресурси. Це
стосується також кооперації в сфері миротворчості.

Україна має величезні можливості щодо підготовки миротворчих
контингентів і проведення миротворчих операцій. В цьому контексті треба
підкреслити значення Яворівського навчального центу. Другим нашим
спільним здобутком є започаткування Офісу зв’язку НАТО в Києві, який
сприяє розвитку співпраці українських військових з військовими
структурами НАТО в рамках програми «Партнерство заради миру».

Країни-партнери зробили свій значний внесок у Сили втілення (ІФОР) та
Стабілізаційні сили (СФОР) у Боснії та Герцеговині у вигляді політичної
підтримки, надання своїх підрозділів та інфраструктурну допомогу.
Важливість такого спільного підходу до проблеми підкреслюється чіткими
посиланнями на врегулювання криз у Плані дій РЄАП, Основоположному акті
між НАТО і Росією та Хартії про особливе партнерство між НАТО й
Україною.

Україна теж зробила свій значний внесок у міжнародні зусилля з підтримки
миру. Зокрема, важливим був її внесок у Сили втілення (ІФОР) в Боснії у
вигляді піхотного батальйону в складі 550 вояків. Україна була першою з
країн пострадянського простору, яка виявила бажання приймати участь в
операції KFOR. Вона також брала участь у Силах стабілізації (СФОР) в
Боснії, надіславши мотопіхотний батальйон та надавши на запит ескадрилью
з 10 важких вертольотів, загалом 400 вояків. Україна також бере участь у
діяльності Міжнародних поліцейських сил та сил ООН у Східній Славонії.

Хотілося б відзначити значний внесок українського вертольотного загону в
проведенні миротворчої операції НАТО в Косово. Участь українських
військових у врегулюванні конфлікту в Косово є досить успішною.

Та можливо, найважливішим є те, що НАТО та Україна побудували дружні,
конструктивні відносини співпраці, про які десять років тому годі було й
мріяти. Основним досягненням останнього десятиріччя стали зміни в
ментальності (які відбуваються й зараз), від чого виграють не лише НАТО
та Україна, але й загальна безпека в цілому.

Описані вище події допомогли закласти міцну основу майбутньої співпраці
і чітко вказують на галузі, в яких вдалось досягти прогресу. Активна
участь в заходах ПЗМ, серед яких програми практичної діяльності з
оборонних питань, в яких беруть участь більшість країн — членів НАТО і
партнерів, дала змогу Україні порівняти свої оборонні структури з тими,
які мають її європейські сусіди і більш ефективно визначити свою роль в
європейській безпеці. Участь України в роботі Ради євро — атлантичного
партнерства (РЄАП) доповнює цей процес.

Заключення.

Підчас написання цієї дипломної роботи ми зіткнулись з багатьма
проблемами, першочерговою стала проблема наявності великої кількості
різних точок зору стосовно розширення НАТО та участі країн в програмі
«Партнерство Заради Миру».

Так що ж таке ПЗМ, один з універсальних інструментів розширення НАТО та
впливу на суспільну думку країн-учасниць ПЗМ, чи природній розвиток
світової спільноти та «сходинка» до об’єднання людства в єдине
суспільство, як соціально, так і культурно.

При написанні цієї роботи ми прийшли висновку, що все ж таки „холодна
війна”,яка після розпаду СРСР трансформувалась у „Інформаційну
геополітичну війну” грає першочергову роль у розвитку співпраці НАТО з
тими, чи іншими країнами.

Наприклад, ще до інтервенції своїх та союзних військ в Югославію,
Афганістан, Ірак, а в майбутньому в Сірію та Іран, НАТО проводили та
продовжують проводити практику пропаганди, та програми впливу на
громадян шляхом співпраці з ними.

На нашу думку з одного боку створення програми співпраці, про яку йшла
мова вище, є однією з інформаційних технологій впливу НАТО на країни
налаштовані проти Альянсу, та нейтральні країни. І що саме ця програма є
найбільш глобальною пропагандною програмою за для зближення з НАТО.

З іншого боку саме ця програма може бути тією „ланкою”, яка зможе
поєднати Азіатську, Європейську та Амеріканську цивілізації, які
практично ще не вдавалось об’єднати жодній людині, з причини культурних,
религійних та громадських суперечностей. І якщо НАТО вдастся знайти ту
„Золоту середину” яка зможе відкинути суперечності між цивілізаціями та
релігіями і об’єднати людство в єдине суспільство, ми зможемо сказати,
що „Партнерство заради миру” з’явилось саме заради миру, а не задля
прикриття геополітичних стратегій США.

Співпраця України з Альянсом почалась вже після набуття Незалежності, а
саме у 1991 році, коли Україна вступила до Ради північноатлантичного
співробітництва; і вже за три роки у 1994 році вона приєдналася до
програми «Партнерство заради миру».

З цього самого моменту почалась тісна співпраця Міністрества Оборони з
НАТО. І вже у 1996 році Український військовий контингент бере участь у
миротворчій операції в Боснії та Герцеговині. Що це дало для молодої
Держави? Поперше визнання України, як сильної Держави, яку хвилюють не
тільки внутрішні проблеми, а як Державу, що має сформований
зовнішньо-політичний курс. Досі відношення до України було, як до
країни, яка є часткою СРСР, політика якої повністю залежить від голосу
Росії. І хоча це були перші зовнішньо-політичні кроки молодої держави, і
на її шляху ще повинно було з’явитись багато незручностей та внутрішніх
суперечностей, щодо шляху майбутнього розвитку, але ці кроки, на нашу
думку, стали однією з найважливіших подій в сучасній історії України.

9 липня 1997 року у Мадриді Українська делегація підписує Хартію про
Особливе партнерство, а також засновує комісію Україна-НАТО. Наступним
кроком стає відкриття місії України при НАТО та Центр інформації та
документації НАТО в Україні, які надають громадянам України повну
інформацію, щодо усіх кроків на зближення, та інформацію про роботу
Альянсу на міжнародні арені. Відкриття такого центру відкрило більшу
прозорість в відношеннях між Україною та НАТО, і на тей час надало
поштовх до свободи слова в нашій країні.

Наступним кроком стало заснування у 1998 році Спільної робочої групи з
питань оборонної реформи.

У 1999 році українсько-польських батальйон прибув до Косово це стало
другою спільною миротворчою операцією України в рамках вже підписаних
міжнародних договорів. Мінусами таких операцій можна назвати травматизм
та смерті Українських воїнів. В такому разі завжди з’являється питання:
А чи варто жертвувати життям співвітчизників заради міжнародного
статусу? Різні політики зможуть відповісти по різному. Так гуманістично
настроєний політик завжди відповість „Ні”, що ніщо у світі не замінить
людського життя. Націоналіст, патріот чи просто кар’єристично настроєний
політик завжди скаже „Так”, що інтереси Держави є першочерговими. І це
питання завжди було і буде найактуальнішим питанням під час військових
операцій.

У 2000 року відбулася ратифікація Угоди про статус сил, що беруть участь
у заходах ПЗМ, яка сприяла участі України у військових навчаннях, але й
відкрила небесний простір для польотів наразі потреби військових літаків
військ Альянсу.

22 листопада 2002 року у Празі відбулося ухвалення Плану дій
Україна-НАТО. Цей план відкрив Україні шлях до набуття членства в
Євроатлантичному Альянсі та ЄС. Цим планом розписується кожен крок до
сближення України з цими міжнародними об’єднаннями.Ухвалення плану
Україна-НАТО надало ще один поштовх до визнання України, як сильної
держави, яка має свій голос на міжнародній арені.

Останнім кроком на сближення стала ратифікація у 2004 угоди про
підтримку операцій НАТО з боку України.

Аналіз останніх подій приводить нас до висновку, що Україна стає все
більш активним партнером в ПЗМ, починаючи з 1994р. і закінчуючи
підписанням Хартії «Про особливе партнерство між Україною і
Північноатлантичним Альянсом», яка дає Україні прекрасні перспективи у
відносинах з НАТО. Цей висновок підтверджується успіхами в багатьох
галузях співробітництва, таких як: створення багатонаціональних
формувань, кооперація в реалізації воєнної реформи, практичне військове
співробітництво на Балканах в проведенні миротворчих операцій, де
українські підрозділи були задіяні в Силах захисту ООН в Боснії,
починаючи з липня 1992 року, потім в операціях ІФОР і СФОР, а також
зараз в операції КФОР в Косово.

З боку професіоналізму та практичності Україна звичайно по праву може
пишатися своєю участю в цих міжнародних миротворчих операціях, але є і
мінуси яких ніяк не можна обминути – це по перше загальна
відповідальність за помилкові вбивтсва мирних громадян, та смерті
молодих солдат. І не так важливо солдат якої країни натиснув на гачок,
відповідальність за життя людини несе вся коаліція, і Україна не є
виключенням. Також великим мінусом є втручання в внутрішні справи країни
в яку інтервували „миротворчі сили”, яскравим прикладом є війна в Іраку.
Куди були направлені не лише американські, англійскі та інши війська
НАТО, але й Українська армія, яка також взяла відповідальність за
„Миротворчий процес в Іраку”.

Також приймая участь в навчаннях, брифінгах та семінарах в рамках ПЗМ,
ми стаємо більш відкритими для НАТО й розкриваємо власні стратегії
напрацьовані за десятиріччя існування, як СРСР, так і Незалежної
України. Особливо проблематичними стають відносини з Росією – головним
політичним супротивником розширення НАТО на Захід, та одним з головних
стратегічних, як в суспільному так і в економічному плані, партнером
України. І будь-яке зближення з Північноатлантичним Альянсом як напряму,
так і в рамках ПЗМ викликає неадекватну реакцію МЗС Росії в бік України.

Незважаючи на величезні мінуси є й загальні позитивні якості
співробітництва.

Україна як і інші країни-члени НАТО та країни-партнери має величезну
користь від своєї участі в партнерстві, оскільки вона відповідає як
національним, так і загальним інтересам цих країн. Перспективи політики
НАТО спрямовані на підтримку незалежності і суверенітету України. Тісне
співробітництво України з НАТО сприяє реалізації її головної
стратегічної мети — інтеграції в Європу. Участь Збройних Сил України
сприяє досягненню цієї мети та забезпечує стабільність та безпеку в
Європі.

Переслідуючи свої законні національні інтереси в співробітництві з НАТО
та іншими країнами-партнерами, Україна робить значний внесок в посилення
спільної обороноздатності і ефективності дій європейських націй щодо
забезпечення стабільності і безпеки в Європі.

За останні роки НАТО та Україна виробили широку програму консультацій та
співпраці. Консультації та співробітництво між НАТО та Україною через
семінари, робочі групи та інші спільні програми стосуються широкого кола
питань. До них відносяться планування на випадок надзвичайних ситуацій
та готовність до катастроф; стосунки між військовими та цивільними,
демократичний контроль над збройними силами, оборонна реформа в Україні;
оборонне планування, складення бюджету, політика, стратегія та концепція
національної безпеки, конверсія оборонної промисловості; військова
співпраця між НАТО та Україною та сумісність; військова підготовка та
навчання; економічні аспекти безпеки; наука і технологія; питання
екологічної безпеки, зокрема ядерної безпеки; аерокосмічні
науково-технічні розробки; координація дій військових і цивільних
органів; управління повітряним рухом та контроль за повітряним
простором.

Участь України в ПЗМ також дає нашому військовому комплексу величезний
потенціал розвитку збройних сил, доступ до багаторічного досвіду інших
країн-учасниць.

На сучасному етапі Україна взяла курс на зближення з НАТО. Існує багато
точок зору стосовно подальшого розвитку цих подій. І чим це обернеться
для незалежної країни, яка офіційно прийняла нейтралітет, ще невідомо.
Можливі тільки припущення. Головне, що необхідне – це не робити
поспішних кроків. І знайшовши вигоди в НАТО, не забувати о можливих
вигодах раніше втрачених відносин з країнами-супротивниками
Євроатлантичного Альянсу.

Список використаної літератури та джерел

Видання нормативного характеру:

Александров И. Планы США по обеспечению безопасности новых членов НАТО
// Зарубеж. воен. обозрение. — 1997. — № 5. — С. 9 — 11.

Алексеев А. Н. Новое измерение Североатлантического союза // Междунар.
жизнь. — 1992. — № 1. — С. 63 — 72.

Баланзіно С. Вашингтонський саміт та його значення для відносин між НАТО
і Україною // Политика. — 1999. — 5 мая. — С. 10.

Вернер М. Стратегія НАТО — співробітництво // Голос України. — 1992. —
22 лют. (№ 22). — С. 10.

Грушко І. Крокуємо до спільної безпеки // Голос України. — 1992. — 10
черв. (№ 107). — С. 10.

Жуковский Я. Голос Украины на саммите НАТО // Киев. новости. — 1999. —
29 апр. — С. 6.

Заява групи об’єднаних європейських лівих в Раді Європи про розширення
НАТО на Схід // Голос України. — 1997. — 1 лют. — С. 3.

Каспрук В. НАТО: еволюційні процеси тривають // Час/Time. — 1998. — 2-8
квіт. — С. 4.

Козин В. Новые измерения НАТО // Международная жизнь. — 1993. — № 3. —
С. 54 — 63.

Крамаревский А. Расширение НАТО и безопасность Украины // Підтекст. —
1998. — № 29 (16-22 верес.). — С. 29-34.

Кристофер У. Про НАТО і майбутнє Європи // Урядовий кур’єр. — 1996. — 15
черв. — С. 8.

Партнерство заради миру // Довідник НАТО. – 2001. – С. 69-94.

Партнерство заради миру як загальноєвропейська перспектива // Урядовий
кур”єр. — 1995. — 25 трав. — С. 6.

Река В. Стосунки особливого партнерства. Закладені в договір про
співробітництво // Робітн. газета. — 1997. — 17 січ.

Салімонович Л. “Партнерство заради миру”: різниця потенціалів дорівнює
напрузі// Україна молода. — 1994. — 31 трав. — С. 2.

Сорос Д. “Партнерство во имя мира” и будущее НАТО // Год планеты:
Экономика. Трибуне предпринимателей. Банки. Культура. — М.: 1994. —
1994. — С. 20.

Языкова А. Где пройдет новая “линия безопасности” в Европе?: (НАТО) //
МЭМО. — 1995. — № 4. — С. 102.

Інтернет-сайти:

http://www.mfa.gov.ua — сайт Міністерства закордонних справ України

www.nato.int/ukraine — офіційний сайт НАТО (україномовний модуль)

HYPERLINK «http://www.ln.mid.ru» www.ln.mid.ru — сайт Міністерства
закордонних справ Російської Федерації

Статті:

Атабеков Д. Киргизская Республика и НАТО: Формула сотрудничества // НАТО
Ревью. — 1996 — № 44 — С. 30-33.

Ахмеджанов А., Султангалиева А. Идея Евразийского союза для СНГ и
Казахстана // Казахстан и мировое сообщество. 1995. — № 2 — С.26-39.

Бжезинський З. “Можливість вступу до НАТО має залишитись і для України”
// Україна. Європа. Світ. — 1994. — 16 — 23 лют.

Бжезинский З.: Новые взгляды на расширение НАТО // Зеркало недели. —
1997. — 19 апр. — С. 5

Біттнер О. Співпраця з НАТО//Урядовий кур’єр.- 1997.- 14 черв.- С.3.

Боравский Дж. Партнёрство ради мира и не только // Международные
отношения. — 1995. — № 71(2) — С236.

Володимирів Р. Україна і НАТО//Політика і час. — 1994. — №2. — С. 35.

Гречанінов В. Україна — Росія — НАТО: що диктує ймовірні варіанти вибору
політичної позиції України // Україна. Європа. Світ. — 1997. — 15 — 21
лют. — С. 5.

Грищенко К. Независимость Украины и НАТО: поиск новых гарантий
общеевропейской безопасности//Зеркало недели.- 1996.- 14 сент.- С.5.

Демчук Р. Україна — НАТО: перспективи співробітництва // Урядовий
кур’єр. — 1997. — 20 лют. — С. 5.

Каспрук В. НАТО: заповнення інформаційної прогалини // Час/ Time. —
1998. — 29 січ. — 4 лют. — С. 4.

Каспрук В. НАТО сьогодні й завтра: співпраця заради миру // Час/Time. —
1997. — 3 — 9 липня. — С. 4

КурикінС. Ще раз про НАТО // Голос України. — 1999. — 5 трав. — С. 3.

Лайт М. Новый раскол Европы // МЭМО. — 1996. — № 11. — С. 17.

Марчук Євген. Трикутник “Україна — Росія — НАТО” і європейська безпека
// Україна. Європа. Світ. — 1996. — 6 — 16 лист. — С. 6.

НАТО у ХХІ столітті. Зміцнення безпеки шляхом партнерства. – 2004. –
С.12-13.

Нефедов В. Россия готовится к расширению НАТО // Зеркало недели. — 1997.
— 18 — 24 янв.(№ 2 — 3). — С. 4.

Оборона реформа // Безпека через партнерство (брошура). – 2005. –
С.24-26.

Омельченко В. Особливе партнерство з НАТО // Укр. газета. — 1997. — 17
квіт. (№ 8). — С. 2

Особливе партнерство з Україною // Трансформована НАТО (брошура). –
2004. – С.26-27

Основні механізми // Безпека через партнерство (брошура). – 2005. –
С.8-15.

.Поширення безпеки через розвиток партнерства // Трансформована НАТО
(брошура). – 2004. – С. 16-19.

.Розвиток нових відносин з Росією // Трансформована НАТО (брошура). –
2004. – С. 22-26

Удовенко Г. Архітектура європейської безпеки // Голос України. — 1994. —
23 груд. — С. 4.

Україні не місце в злочинному альянсі // Комуніст.- 1999.- № 13. — С.3.

Федуняк С. НАТО и Украина//МЭМО. — 1996. — № 3.- С.. 100 — 104.

Партнерство заради миру // Довідник НАТО. – 2001. – С. 69

Ивашов Л. Что несет миру расширение НАТО на Восток // Власть. — 1996. —
№ 9. — С. 35

Педченко В. Большинство левых политических партий Украины против
расширения НАТО и ориентируются на Россию // Фин. Украина. — 1997. — 18
февр. — С. 6

Пионтковский А. НАТО: рывок на Восток и проблемы на Западе // Новое
время. — 1997. — № 28. — С. 22.

Толстов С. Геополітичні виклики, розширення НАТО та російські
катаклізми // Демос. — 1996. — № 1. — С. 15.

Удовенко Г. Архітектура європейської безпеки // Голос України. — 1994.
— 23 груд. — С. 4.

Україні не місце в злочинному альянсі // Комуніст.- 1999.- № 13. — С. 3.

Безпека через партнерство (брошура). – 2005

«НАТО у ХХІ столітті» (брошура). -2004.

.Трансформована НАТО (брошура). – 2004

«Україна – НАТО» (брошура). — 2004.

журнал «НАТО Ревю» 2004.

«Довідник НАТО» — 2002

Солана Х. Майбутнє НАТО: Альянс дев‘ятнадцяти в 1999 році // НАТО ревю.
— 1998. — № 1. — С. 3.

Кристофер У. Про НАТО і майбутнє Європи // Урядовий кур’єр. — 1996. —
15 черв. — С. 8.

КурикінС. Ще раз про НАТО // Голос України. — 1999. — 5 трав. — С. 3.

Бжезинський З. “Можливість вступу до НАТО має залишитись і для України”
// Україна. Європа. Світ. — 1994. – С. 23.

Витяг із Стратегічної концепції Альянсу, ухваленої на Вашингтонському
саміті у квітні 1999 р.

www.nato.int/ukraine — офіційний сайт НАТО (україномовний модуль)

Алексеев А. Н. Новое измерение Североатлантического союза //
Международная жизнь. — 1992. — № 1. — С. 63

HYPERLINK «http://poli.vub.ac.be/publi/etni-3/coppieters2.htm»
http://poli.vub.ac.be/publi/etni-3/coppieters2.htm — Бруно Коппитерс.
Партнёрство ради мира с Центральной Азией – 1997.

HYPERLINK «http://www.nato.int/speech/1996/s961211e.htm»
www.nato.int/speech/1996/s961211e.htm — Summary of the Speech by Mr.
Javier Solana, Secretary General of NATO «NATO: Shaping Up for the
Future» at the International Institute for Strategic Studies. London.-
1996.

Рада євроатлантичного партнерства // Безпека через партнерство
(брошура). – 2005. – С. 9.

Козин В. Новые измерения НАТО // Международная жизнь. — 2005. — № 3. —
С. 54 – 60.

Розвиток нових відносин з Росією // Трансформована НАТО (брошура). –
2004. – С. 22-26.

Індивідуальні плани дій партнерства // Безпека через партнерство
(брошура). – 2005. – С. 13.

Основні механізми // Безпека через партнерство (брошура). – 2005. –
С.8.

Напрями співпраці // Довідник НАТО. – 2001. – С. 72-73.

Політично-військовий керівний комітет Партнерства заради миру //
Довідник НАТО. – 2001. – С. 73

Центр координації партнерства // Довідник НАТО. – 2001. – С. 74.

www.nato.int/ukraine — офіційний сайт НАТО (україномовний модуль) //
Заява РЄАП 12 вересня 2001 року.

Удовенко Г. Архітектура європейської безпеки // Голос України. — 1994.
— 23 груд. — С. 4.

HYPERLINK «http://www.mfa.gov.ua» www.mfa.gov.ua (сайт МЗС України)
— Меморандум про взаєморозуміння між Урядом України та НАТО щодо
заснування Центру інформації та документації НАТО в Україні, підписаний
7 травня 1997 р., Київ

Грищенко К. Современные ориентиры внешней политики Украины // Зеркало
недели. — № 43 – 1995. – С. 17.

HYPERLINK «http://www.mfa.gov.ua» www.mfa.gov.ua (сайт МЗС України)
— Хартія про особливе партнерство між Україною та Організацією
Північно-Атлантичного Договору (НАТО), підписана 9 липня 1997 р., Мадрид

HYPERLINK «http://www.mfa.gov.ua» www.mfa.gov.ua (сайт МЗС України)
— План дій Україна-НАТО, ухвалений 22 листопада 2002 р., Прага

Особливе партнерство з Україною // Трансформована НАТО (брошура). –
2004. – С.26-27

Оборона реформа // Безпека через партнерство (брошура). – 2005. –
С.24-26.

PAGE

PAGE 55

Похожие записи