Науковий реферат

Проблеми україно-російських відносин на сучасному етапі

План

Інтеграція Співдружності в нову Російську імперію.

Торговельна війна.

«Стратегічний контроль» над економікою.

Енергетика.

5. «Бананова республіка».

Військове співробітництво та спільна оборона.

Проблема боргів: хто кому і що винен?

1. Інтеграція Співдружності в нову Російську імперію

Як уже зазначалося, серпнева 1991 року ейфорія перемоги нових російських
демократів на чолі з Б.Єльциним над старим союзним центром швидко
переросла в експансію переможців. Річ у тім, що після усунення
комуністичної диктатури російські лідери посіли місця радянського
керівництва й проголосили наміри забезпечити Росії «гідне місце у
світі». В ідеалі під цим розумівся перехід владних впливів союзного
центру до керівництва Росії. Щоправда, процес розвалу СРСР вже набув
необоротного характеру, проте Москва не втрачала надії. Зрештою, вона
мала досвід швидкого відновлення держави 1918-1922 рр., коли в набагато
гірших умовах війни вдалося утримати майже всі території Російської
імперії (дивися додаток №5). Остаточно втраченими виявилися лише Польща,
Фінляндія та деякі території Закавказзя.

У 1990-х рр. Москва повторила чимало з цього інтеграційного досвіду.
Були укладені Договір про економічний союз. Угода про митний і платіжний
союзи, сотні угод про співробітництво у виробничій, соціальній,
гуманітарній сферах. В межах СНД були сформовані Виконавчий комітет і
Економічна рада. У зв’язку з тим, що країни — члени Співдружності
виявили різну ступінь готовності погоджуватися з намірами Москви,
запровадили концепцію «різношвидкісної інтеграції». Так постало
об’єднання чотирьох держав — Росії, Білорусії, Казахстану, Киргизії (з
Міждержавною радою та Інтеграційним комітетом), а згодом ще Євразійська
економічна співдружність, де до цієї четвірки додався Таджикистан.
Сформовано понад 60 різних галузевих рад, міждержавних комісій,
комітетів із співробітництва.

Поступово від економічної інтеграції, об’єднання господарських
суб’єктів, Росія порушила питання про формування нової політичної
структури. Так постала Союзна держава Росії та Білорусії, де вже
вишикувався інтеграційний ланцюг: енергосистема, транспорт, кордони,
митниця, податки й на останньому етапі — грошовий обіг. У квітні 2001 р.
з’явилися повідомлення про початок розробки Конституційного акту Союзної
держави.

Одночасно не припинялися розмови про створення на базі країн — членів
СНД нового політично-правового об’єднання, котре керувалося б
розташованими у Москві наднаціональними органами влади. Перші кроки у
цьому напрямі вже зроблені. У Митному союзі діє Виконком, рішення
котрого в галузі митної політики обов’язкові для учасників союзу. Однак
проголошені наміри йшли значно далі. В Москві часто посилаються на
приклад Євросоюзу. Підкреслюється, що вирішення економічних проблем
неможливе без політичного об’єднання, створення парламенту, уряду,
органів юстиції тощо. Прообраз парламенту вже існує у вигляді
Міжпарламентської асамблеї країн СНД. Перелік основних інтеграційних
заходів, до яких залучена й Україна, наведено в додатку №6.

Однак чомусь ніколи не згадують, що у Євросоюзі всі країни-учасники
користуються рівними правами попри їх різний економічний потенціал.
Бельгія чи Люксембург не змушені поступатися своїми інтересами перед
більш могутніми сусідами. Навпаки, Франція та Німеччина самі шукають
компроміс з ними.

В інтеграції на пострадянському просторі слабкіші країни змушені
постійно враховувати у своїй внутрішній політиці думку Москви. Сама ж
Москва завжди прикривається «спільними інтересами Співдружності», котрі
ніколи й ніде точно не визначалися. Це відкриває перед Росією широкі
можливості по нав’язуванню своєї точки зору іншим під виглядом спільних
інтересів народів-братів. (Тут же знаходять собі місце різноманітні
спекуляції на тему спільного минулого та дружби народів. Належну оцінку
цьому явищу дав ще в XIX ст. російський генерал М.Скобелев — визволитель
Болгарії з-під османського ярма і насаджувач царського колоніального
ярма в Туркменістані:

«Я в союзы и дружбу между народами не верю… Этот род дружбы далекий от
равенства… В подобных союзах и в такой дружбе один всем пользуется, а
другой за все платит, один ест каштаны, а другой вытаскивает их из огня
голыми руками. Один льет свою кровь и тратит деньги, а другой честно
маклерствует, будучи не прочь ободрать друга в решительную минуту.. .»
HYPERLINK «http://one.xthost.info/newbabilon/ukrros/» \l «c7_1» 1

У 1960-1980-ті рр. подібна союзна дружба під московський диктат
переросла в специфічну радянську політику щодо інших учасників
Варшавського Договору, яку на Заході охрестили «доктриною обмеженого
суверенітету». Тепер цю доктрину Москва намагалася застосувати до країн
СНД, весь сценарій розвитку котрого розраховувався так, щоб забезпечити
перехід єдиного радянського геополітичного центру до рук Росії.
HYPERLINK «http://one.xthost.info/newbabilon/ukrros/» \l «c7_2» 2 Мер
Москви Ю.Лужков з цього приводу був змушений констатувати:

«Несмотря на постоянно декларируемую необходимость равноправия всех
учасников СНГ, в российских государственных структурах до сих пор
сохраняется старое мышление, которое пользуется понятиями «младших» и
«старших» братьев. Часто не хватает ни такта, ни политической
дальновидности для того, чтобы придерживаться хотя бы формального
равенства всех членов Совета глав государств Содружества во время
принятия решений, относящихся к их коллективной компетенции». HYPERLINK
«http://one.xthost.info/newbabilon/ukrros/» \l «c7_3» 3

Фактично Росія намагалася перетворити країни СНД на своїх сателітів, як
колись Польща чи Болгарія в межах Варшавського договору. Природно, що
колишні радянські республіки не бажали з цим погоджуватися, і тоді
Москвою застосовувався цілий спектр різноманітних «спеціальних
операцій», аби «зламати» опір. За останні роки найкраще відчула на собі
таку політику Грузія. Щоб повернути сателіта, Росія не обмежилася
енергетичною блокадою, а вдалася до провокування сепаратизму згідно
принципу «розділяй і владарюй». Це призвело до кількох війн на території
Грузії, де Москва прямо допомагала противникам Тбілісі.

Особливо яскраво це проявилося під час грузино-абхазької війни.
Безпосереднім приводом до неї стало рішення абхазького парламенту від 23
липня 1993 р. про відновлення дії конституції 1925 р., що фактично
означало незалежність Абхазії. Того ж дня Державна Рада Грузії визнала
це рішення недійсним, а згодом направила до Абхазії грузинські війська
для охорони порядку і нейтралізації сепаратистів. Це викликало у Москві
вкрай негативну реакцію, й Абхазія отримала широку російську «допомогу»
для війни проти Грузії. Міністерство оборони Росії сьогодні офіційно
визнає свою протизаконну участь в тих подіях:

«Российские офицеры и генералы разработали план штурма Сухуми. С воздуха
самолеты ВВС России атаковали грузинские позиции. Российская армия
предоставила абхазской стороне необходимое количество оружия и военной
техники». HYPERLINK «http://one.xthost.info/newbabilon/ukrros/» \l
«c7_4» 4

Чимала кількість громадян Росії, зокрема, донських і кубанських козаків,
брали безпосередню участь у боях за Сухумі. Свої дії вони пояснювали
необхідністю розширення чорноморського узбережжя Росії після втрати нею
України та Криму. Грузинським силам навіть вдалося збити над Сухумі один
російський штурмовий літак Су-25, котрий бомбардував їх позиції. Пілот
загинув, але при ньому знайшли його особистий військовий квиток офіцера
військово-повітряних сил Росії,

Поза всякими сумнівами, абхазький народ загальною чисельністю менше 100
тис. чол. ніколи не зміг би самотужки завдати воєнної поразки
грузинській армії. Серед абхазців просто ніколи не було стільки
кваліфікованих танкістів, артилеристів та представників інших військових
спеціальностей. Зате у достатній кількості їх надала Росія. Цинізм
ситуації в тому, що після всіх цих подій Москва ще й виступила в якості
миротворця, примусивши офіційний Тбілісі визнати результати війни.
Конфлікт заморозили так, щоб у майбутньому розпалити його знову, якщо
Тбілісі буде виявляти надмірну політичну самостійність.

Врешті-решт, Грузія здалася й повернулася до сфери російського впливу:
вступила до СНД і Ташкентського пакту про колективну безпеку, уклала
угоду про розташування на своїй території російських військових баз.
Старе грузинське керівництво було усунуте від влади, президент
З.Гамсахурдіа фізично знищений. Новій владі на чолі з Е.Шеварднадзе за
лояльність Москві надали всебічну підтримку. Російська морська піхота
взяла активну участь у боротьбі з останніми прибічниками З.Гамсахурдіа у
Західній Грузії. Одночасно припинилася підтримка абхазьких і осетинських
сепаратистів, в послугах котрих у Росії тепер зникла потреба. Навпаки,
для посилення позицій Тбілісі на мирних переговорах з Абхазією, Росія
оголосила формальну блокаду бунтівливої автономії, обмеживши постачання
енергоресурсів. Щоправда, це не допомогло мирному врегулюванню
конфлікту, оскільки розгорнути війну значно легше, ніж її приборкати.

Дещо подібне відбулося з Молдовою. Доки у Кишиневі були наближені до
влади прорумунські кола, Москва таємно підтримувала Придністровську
республіку. Загони придністровської гвардії створювалися на базі частин
радянської (тепер російської) армії, озброюючись їх технікою й
продовжуючи їх бойові традиції. Найбільшим бажанням воювати відрізнялися
російські козаки, котрі звідусіль стягувалися під придністровські
прапори. Один з них згадує:

«Мы были де-юре одним из подразделений республиканской гвардии,
комплектовавшейся на профессиональной основе. Все мы подписали
контракты, предусматривавшие денежное и продовольственное содержание,
компенсации за ранения и пособие семье в случае гибели. <...> Наше
соединение состояло из казаков Войска Донского, приехавших из различных
станиц и городов, а также некоторого количества сибирских,
екатеринодарских и терских казаков. <...> Так, из Волгодонска приехала
группа под командованием есаула П., из Воронежа — группа есаула Ф., из
Москвы — группа войскового старшины С. и т.д.» HYPERLINK
«http://one.xthost.info/newbabilon/ukrros/» \l «c7_5» 5

Цікаво, що такі добровольці не просто складали основу придністровської
гвардії, а офіційно вважалися військовою організацією Росії. За півроку
до початку придністровської війни — 20 серпня 1991 р.— в. о. міністра
оборони Російської Федерації генерал-полковник К.Кобец підписав наказ
№3, де зазначалося:

«Российское казачество — до законодательного решения этого вопроса —
признается в качестве боевой единицы Государственного комитета РСФСР по
оборонным вопросам». HYPERLINK
«http://one.xthost.info/newbabilon/ukrros/» \l «c7_6» 6

Складається враження, що ця «бойова одиниця» не випадково з’являлася
практично в усіх війнах на теренах СРСР, діючи на боці саме тих сил,
котрі на той момент були вигідні Москві.

Сепаратисти в сумі з російською армією на берегах Дністра слугували
надійною противагою поширенню румунських впливів у Молдові. Але взимку
2001 р. до влади в Кишинові прийшли місцеві комуністи, котрі виступають
за приєднання Молдови до Союзної держави Росії та Білорусії.
Придністровські лідери одразу відчули охолодження в ставленні Москви до
них, оскільки тепер Придністровська республіка вже не цікавила
російських політиків. Адже Кремлю значно цікавіше мати у своїй сфері
впливу всю Молдову, а не лише окрему її частину. HYPERLINK
«http://one.xthost.info/newbabilon/ukrros/» \l «c7_7» 7

Ще одним регіоном, де знайшлася робота московським «спеціалістам» з
розширення політичного впливу Росії, стало Закавказзя. Взимку 1991-1992
рр. енергетичний колапс уразив Вірменію. До цього спричинило припинення
постачання російського газу до воюючих Грузії та Азербайджану, через
території котрих газ отримувала і Вірменія. Посеред зими це призвело до
відключення опалення житлових будинків навіть у столиці республіки
Єревані. Після цього Вірменія перетворилася на послідовного союзника
Російської Федерації. Вона першою в СНД уклала з Росією договір про
розташування на своїй території російської військової бази і активно
підтримувала всі ініціативи Москви щодо інтеграції. В обмін на це Росія
вжила заходів для полегшення енергетичної кризи у Вірменії. Крім того,
вона надала вірменам широку військову допомогу у війні проти
Азербайджану, хоча формально Росія проголошувала нейтралітет у цьому
конфлікті.

Вірмено-азербайджанська війна за Нагірний Карабах (вірменська назва
«Арцах») розпочалася у 1991 р. після тривалих міжнаціональних сутичок у
районах спільного проживання. Загалом азербайджанці складали 10-25%
населення Нагірно-Карабахської автономної області, котра волею
радянської історії та міжнародної політики опинилася у складі
Азербайджану. Поворотним моментом війни стало здобуття вірменськими
загонами у травні 1992 р. суто азербайджанського міста Шуша. Етнічні
чистки спонукали азербайджанське населення залишити Карабах. Активну
допомогу карабаським вірменам на перших початках війни надавав
російський 366-й мотострілецький полк з Степанакерту, поки азербайджанці
не домоглися його виводу в Росію. Але широкі поставки озброєння з Росії
не припинялися, хоча добре відомо, що подібні поставки лише розпалюють
багаття війни. За свідченням голови Комітету по обороні Державної Думи
Л.Рохліна, Росія, наслідуючи радянську практику підтримки союзників, у
1994-1996 рр. безоплатно надала Вірменії озброєння на суму до $1 млрд.
HYPERLINK «http://one.xthost.info/newbabilon/ukrros/» \l «c7_8» 8 Для
їх швидкої доставки вірменам російські транспортні літаки здійснили 139
рейсів до Єревану. Найбільшого розголосу набуло надання Вірменії
оперативно-тактичних ракет Р-17 («Скад»). За оцінкою Л.Рохліна, наданих
Росією ракет цілком вистачило б для зруйнування азербайджанської столиці
Баку. HYPERLINK «http://one.xthost.info/newbabilon/ukrros/» \l «c7_9»
9 Немає жодних підстав сумніватися в цих оцінках, оскільки Рохлін був
професійним військовим з великим бойовим досвідом. HYPERLINK
«http://one.xthost.info/newbabilon/ukrros/» \l «c7_10» 10 Показово, що
Росія таємно поставляла до зони конфлікту такі надпотужні системи
озброєння, формально намагаючись бути головним миротворцем і
посередником проміж ворогуючих сторін.

Московський Інститут оборонних досліджень у 1995 р. пропонував
використати вірменські можливості для повернення Азербайджану до
російської сфери впливу:

«Оказание давления на режим в Баку… путем создания угроз фрагментации
Азербайджана и армянского военного наступления на Гянджу и Евлах».
HYPERLINK «http://one.xthost.info/newbabilon/ukrros/» \l «c7_11» 11

Ось як це втілювалося в життя. Завдяки прямій військовій допомозі Росії
невелика Вірменія розгорнула найбільшу армію у Закавказзі (понад 50 тис.
чол.) і здійснила агресію проти етнічних азербайджанських територій,
захопивши Агдамський, Джебраїльський, Зангеланський, Кельбаджарський,
Кубатлінський, Лачинський, Фізулінський райони. Хоча до Гянджі та Євлаха
не прорвалися, проте й захоплене вже складало 20% Азербайджану. Чверть
усього населення країни стали біженцями. Поки вірмени розгортали на
окупованих територіях так звані «зони безпеки», Москва поспішала
скористатися змінами в азербайджанському політичному керівництві.
Народний фронт та інші політичні рухи, що стояли біля витоків державної
незалежності Азербайджану, виявилися дискредитованими через військові
поразки й втратили владу. Країна пережила серію переворотів, після чого
ситуацію з великим трудом опанував новий президент Г.Алієв.

Аби врятувати країну від громадського безладдя, керівництво Азербайджану
було змушено поступитися вимогам Москви. По-перше, Баку припинив розмови
про майбутнє приєднання до НАТО й дозволив Росії надалі утримувати на
азербайджанській території радіолокаційну станцію попередження про
ракетний напад. Раніше Азербайджан послідовно вимагав повного виведення
російських військових об’єктів із країни.

По-друге, Азербайджану довелося підписати Бішкекський протокол, за яким
війна з Вірменією припинялася, але вірмени залишали за собою захоплені
азербайджанські землі. Це стало для Москви істотним важелем впливу на
Азербайджан у майбутньому.

По-третє, Баку довелося поступитися російським бажанням взяти участь у
розробці каспійських нафтових родовищ. Оскільки відповідний консорціум
із західними компаніями вже був створений, Азербайджан віддав російській
компанії «ЛУКойл» половину своєї частки в консорціумі. Також Росії
вдалося «продавити» варіант транспортування каспійської нафти через свою
територію.

З свого боку Москва видала азербайджанській владі активних учасників
минулих переворотів, котрі після поразки переховувалися в Росії.
Показово, що надалі заколотів у Азербайджані вже не було.

Отже, перші роки пострадянського життя дали чимало прикладів
застосування Москвою імперської політики. Її методи залежали від
конкретних умов: згортання нормальних економічних стосунків із
незавгодною державою, провокування внутрішньої нестабільності,
переворотів, заколотів, підтримка сепаратистів аж до прямої участі
росіян у бойових діях… В кінцевому підсумку завжди була заміна
місцевих урядів на більш лояльні до Москви, бажано маріонеткові, а також
заміна державної політики в інтересах Росії.

Найгірше те, що при цьому московські геополітики фактично сприяли
етнічним чисткам, закриваючи очі на злочини своїх тимчасових союзників.
Наприклад, до початку грузино-абхазького конфлікту 47% населення Абхазії
складали грузини. Рятуючись від терору переможців усі вони були змушені
залишити домівки. У жовтні 1993 р. уряд Російської Федерації поклав на
абхазьку владу відповідальність за терор щодо неабхазького населення,
проте російська підтримка їй не припинилася. «Звільнення» Нагірного
Карабаху та прилеглих територій від азербайджанського населення також не
стало достатнім приводом для згортання російської військової підтримки
вірменам. Хоча Москва мала реальні важелі впливу на вірмен, аби
примусити їх припинити етнічні чистки. Політичні інтереси стоять вище
моралі.

Більше того, в окремих випадках Москва відкрито ставала на бік однієї з
ворогуючих сторін. Зокрема, влітку 1992 р. тисячі вигнанців (інгушських
із Чечні й осетинських із Грузії) зіткнулися в конфлікті за право жити в
Пригородному районі Північної Осетії. Верховна Рада Російської Федерації
ввела надзвичайний стан у зоні конфлікту та зобов’язала уряд вжити
заходів для забезпечення там громадського порядку. На виконання
постанови до Північної Осетії прибуло 12-тисячне угруповання російських
військ, проте «забезпечували порядок» вони досить дивним чином:

«…Во многих районах Северной Осетии при явном содействии Москвы начали
формироваться подразделения национальной гвардии и народного ополчения
(осетинського — авт.). Российское руководство передало в их распоряжение
громадное количество оружия и военной техники… Фактически, давалась
официальная санкция Владикавказу на проведение масштабных этнических
чисток в республике. Москва стала на сторону православных осетин в пику
мусульманам-ингушцам, относящимся, как и чеченцы, к единому вайнахскому
народу. 2 ноября 1992 г. была осуществлена массированная акция под
прикрытием российской армии против ингушских поселков, которые защищали
местные жители. В течение нескольких дней происходили убийства, захват
заложников, поджоги и разграбление домов, изгнание ингушей с
Пригородного района и из Владикавказа. В результате конфликта пострадало
более 8 тыс. человек, в том числе 583 погибло…» HYPERLINK
«http://one.xthost.info/newbabilon/ukrros/» \l «c7_12» 12

* * *

Подібна модель застосовувалася і проти України. Зокрема, підтримка
сепаратистів знайшла своє широке втілення в Криму в середині 1990-х рр.
Дійшло до того, що обраний за активного сприяння російських структур
президент Криму Ю.Мєшков під час свого виступу в Державній Думі Росії
закликав до втручання в українські справи й включення Криму до складу
Росії. Недаремно великий «друг» Української держави московський мер
Ю.Лужков потім подарує Мєшкову престижне житло у російській столиці. На
півострові вже починалося створення незаконних збройних формувань,
з’явилися російські козаки, етнополітичні організації на кшталт
«Русского движения Крыма», тобто відбувалося все як у Придністров’ї чи
Абхазії. І це на тлі загострення україно-російського міждержавного
конфлікту навколо Чорноморського флоту. До речі, російський міністр
оборони П.Грачов незабаром після створення Збройних Сил Російської
Федерації ще влітку 1992 р. об’явив країни СНД зоною російських
виключних інтересів і намір вводити війська до будь-якої республіки з
метою «захисту російськомовного населення». На черзі стояла операція з
подібного «захисту» Криму від «українських націоналістів».

Зокрема, бригада російської морської піхоти у Севастополі (та сама, що
брала участь в боях у Західній Грузії) розгорнулася до штатів воєнного
часу, збільшивши свою чисельність з 800 до 2,5 тис. чол. Крім того,
готуючись до майбутньої боротьби проти «українських націоналістів»,
морська піхота отримала танки Т-64. А перше застосування 126-ї
російської дивізії берегової оборони в Криму проти українських моряків
відноситься ще до 1992 р. Тоді танки з’явилися на вулицях військових
містечок, де мешкали сім’ї чорноморських моряків, котрі склали
українську присягу. Ймовірно, броньовані бойові машини на квітниках
перед житловими будинками повинні були скріпити «братерство народів» і
нагадати про справжню приналежність Криму. HYPERLINK
«http://one.xthost.info/newbabilon/ukrros/» \l «c7_13» 13

Однак реалізувати проти України модель, відпрацьовану в Молдові й на
Кавказі, Москва не змогла. Провал новорічного (1995 р.) штурму Грозного
російськими військами і весь подальший хід Чеченської війни примусили
Москву відмовитися від такої політики. З’ясувалося, що підтримка
сепаратистів у пострадянських країнах аби зробити їх офіційні уряди
більш зговірливими, вельми небезпечна для самої Росії. Як каже народна
мудрість, не копай яму іншому, бо ризикуєш сам в неї впасти. Саме так і
сталося з кремлівськими геополітиками. Допомагаючи абхазьким
сепаратистам проти Грузії, Москва сприяла участі у війні на їх боці
чеченських добровольців:

«В боевых действиях (до 1994 г.) активное участие принимал чеченский
добровольческий батальон во главе с Шамилем Басаевым. Его готовили
российские инструкторы. По их рекомендациям каждые три недели в
батальоне проходила плановая замена уже набравшихся опыта боевиков
прибывшими из Чечни «новичками». Очень скоро батальон стал ударной силой
— грузины боялись его как огня. Сам же Ш.Басаев нередко в российских
сводках и донесениях характеризовался как «талантливый полевой
командир». Через два года свой «талант» он уже успешно демонстрировал
против федеральных сил в Чечне». HYPERLINK
«http://one.xthost.info/newbabilon/ukrros/» \l «c7_14» 14 Отже, Росія
власноруч виростила, підготовила та озброїла терористів, від котрих
потім чимало постраждали її власні громадяни. Це безпрецедентне визнання
зробив не хто-небудь, а Інститут військової історії того ж таки
російського міністерства оборони!

В цьому світлі видаються небезпідставними звинувачення російських
засобів масової інформації щодо колишнього прем’єр-міністра Росії
С.Примакова в підготовці та проведенні замаху на життя президента Грузії
Е.Шеварднадзе. Попри надії Кремля, Шеварднадзе так і не став
маріонетковим політиком, тому в Москві пригадали досвід знищення
попереднього грузинського президента. Як відомо, автомобіль Шеварднадзе
посеред Тбілісі був обстріляний групою невідомих терористів. Президента
поранили, загинули його охоронці. Терористи начебто були чеченцями, але
навіть якщо це і так, врахуємо, хто їх навчав, озброював, у чиїх
інтересах вони діяли… І згадаємо, хто керував російською розвідкою в
роки найширших «спеціальних операцій» на Кавказі — це був академік
Є.Примаков.

Довготривала і загалом безрезультатна війна в Чечні раптом виявила та
наочно продемонструвала всьому світові слабкість Росії. Невдачі у Чечні
призвели до падіння російського впливу на пострадянських теренах. У
Москві також припинили ототожнювати СРСР і Росію, нарешті усвідомивши,
що можливості країни не відповідають запитам її владної еліти.

Чеченські партизани знайшли велику моральну і подекуди матеріальну
підтримку в Азербайджані та Грузії. Ці країни, достатньо відчувши на
собі російську політику подвійних стандартів, тепер «віддячували» Москві
тим же самим. Крім того, чимало колишніх радянських республік
скористалися нагодою позбутися «братніх» обіймів північного союзника.
Грузія навесні 1999 р. припинила членство у системі колективної безпеки
СНД і висунула вимогу до російських миротворчих військ залишити зону
грузиноабхазького конфлікту, оскільки Росія упереджено ставиться до
грузинської сторони. Одночасно Тбілісі підтвердив свій стратегічний
зовнішньополітичний орієнтир — Об’єднана Європа і НАТО. З вимогами
виведення з своєї території російських військ тоді ж звернувся до Москви
Туркменістан. У квітні 1999 р. на самміті НАТО Узбекистан проголосив
свій намір долучитися до ГУАМ — альтернативного СНД об’єднання
пострадянських республік. Не вбачаючи для себе реальної користі в
системі колективної безпеки СНД під верховенством Росії, Узбекистан
натякнув на можливість свого виходу з цієї структури. Хоча, як відомо,
народилася вона в 1992 р. саме в Ташкенті.

Ще однією ознакою провалу спроб Москви перетворити пострадянські терени
на «російський світ» стала поява нових міждержавних об’єднань,
альтернативних інтеграційним структурам під керівництвом Москви. Це,
по-перше, ГУАМ (ГУУАМ), а по-друге, — Центральноазійське економічне
співтовариство.

Найбільшу небезпеку для Росії становить ГУАМ. У жовтні 1997 р. у
Страсбурзі було задекларовано створення консультативного форуму Грузії,
України, Азербайджану і Молдови. На перших початках російські політологи
не надавали ГУАМ значення, вважаючи його «союзом скривджених» (всі
держави-члени ГУАМ сповна відчули на собі російські політичні
«спецоперації»). Ситуація змінилася, коли до ГУАМ долучився Узбекистан,
змінивши назву об’єднання на ГУУАМ. В Москві добре усвідомили, що на
теренах колишнього СРСР з’явилася альтернатива російському диктатові.
Адже відносини в новому об’єднанні будувалися на засадах взаємної
поваги, а не підкорення слабших «спільним інтересам Співдружності»
(тобто інтересам Москви). З’явилася можливість перетворення України на
регіонального лідера. Крім того, серед економічних завдань на першому
місці у країн-учасниць ГУУАМ було забезпечення транзиту кавказької та
каспійської нафти в обхід Росії. Це нівелювало б залежність країн СНД
від постачання російського палива.

До речі, Москва вважала взагалі всі інтеграційні проекти, ініційовані не
нею, такими, що суперечать російським державним інтересам. Свого часу на
цьому наголошувалося у доповіді начальника Служби зовнішньої розвідки
С.Примакова, після чого президент Єльцин призначив його на пост міністра
закордонних справ. Тому Росія робила все можливе, аби розвалити ГУУАМ.
Досить зазначити, що тільки через чотири роки після проголошення
створення цієї організації, лідери держав-учасниць спромоглися подолати
опір та підписати елементарні установчі документи ГУУАМ. До червня 2001
р. самміти президентів з цього приводу постійно зривалися. HYPERLINK
«http://one.xthost.info/newbabilon/ukrros/» \l «c7_15» 15 Тим не
менше, ГУУАМ виявився показовим сигналом про невдачу російських спроб
перетворити СНД на зону російських виключних інтересів. Співдружність
взагалі перетворилася на «президентський клуб». Навіть мер Москви
Ю.Лужков був змушений визнати:

«Надо прежде всего признать, что, действуя на протяжении шести лет — с
1992 по 1997 год — по алгоритму «никуда они не денутся», мы перегнули
палку… Уровень антироссийской интоксикации в некоторых странах СНГ
достиг опасных размеров, а понятие интеграции оказалось
дискредитированным». HYPERLINK
«http://one.xthost.info/newbabilon/ukrros/» \l «c7_16» 16

Саме тому Росія втратила інтерес до старих інтеграційних проектів,
визнавши їх банкрутство. Заступник керівника адміністрації президента РФ
С.Приходько заявив агенству «Інтерфакс», що перед виконавчою владою
Росії немає завдань про створення нових союзних структур між Росією,
Білорусією і Україною. Так він прокоментував наміри учасників
конференції «Україна, Білорусь, Росія — союз неминучий» закликати
президентів трьох слов’янських держав утворити тристоронній міждержавний
союз. HYPERLINK «http://one.xthost.info/newbabilon/ukrros/» \l «c7_17»
17 Більш того, виступаючи на 37-й Міжнародній конференції з питань
безпеки в Мюнхені в січні 2001 р., секретар Ради безпеки РФ С.Іванов
заявив: у керівництві Росії відбулося «певне переосмислення основних
напрямів російської політики в СНД». Кремль дійшов висновку, що
«перетворення Співдружності на повноцінне інтегроване об’єднання у
найближчій перспективі неможливе», тому пріоритет надоватиметься
«розвитку двосторонніх відносин з країнами СНД». HYPERLINK
«http://one.xthost.info/newbabilon/ukrros/» \l «c7_18» 18

Така несподівана «прагматичність» Москви і різка перестановка
зовнішньополітичних орієнтирів не повинна вводити в оману. Зміна «форм»
співробітництва з країнами СНД не передбачала революції в поглядах
Москви щодо найближчих сусідів, враховуючи й Україну. Докорінних змін
зазнала лише тактика, на яку вплинув «прорив на білоруському фронті».

Єдиним реальним досягненням інтеграційних зусиль за московськими схемами
виявилося створення Союзної держави з Білорусією. Щоправда, і тут також
не все надійно, оскільки інтеграційні успіхи тримаються виключно завдяки
поступливій позиції президента О.Лукашенка і придушенні ним будь-якої
опозиції в країні. Тому зміна влади в Білорусії означала б для Москви
великі політичні ускладнення. Проте російське керівництво позитивно
оцінило досвід поглинання Білорусії (особливо в порівнянні з провалом
інтеграційних проектів у межах СНД) й вирішило перенести його на
двосторонні відносини з іншими пострадянськими республіками. Адже для
того, щоб тримати в постійній напрузі окремі держави, у Росії цілком
вистачає важелів тиску. Щодо України, то спікер російської Думи
Г.Селезньов охрестив нову політику так:, «Я завжди кажу, що треба не
займатися політиканством, а треба Росії економічно входити в Україну».
HYPERLINK «http://one.xthost.info/newbabilon/ukrros/» \l «c7_19» 19

Аналізуючи зміни в російській політиці, відомий американський політолог
З.Бжезинський зазначає, що з боку Кремля і надалі простежується
намагання обмежити незалежність України. Серед засобів — придбання
частини промислових і енергетичних підприємств в Україні, тиск у сфері
енергетики, будівництво газопроводів в обхід України та інше. HYPERLINK
«http://one.xthost.info/newbabilon/ukrros/» \l «c7_20» 20
Проаналізуємо їх докладніше.

2. Торговельна війна

З часів СРСР, як уже зазначалося вище, економіки всіх національних
республік були частками єдиного народногосподарського комплексу. Це
обумовило велику взаємозалежність економік нових держав, які утворилися
на теренах Радянського Союзу. Стосовно України та Росії цілком достатньо
зупинитися лише на кількох моментах. Україна була традиційним
постачальником продовольства на російський ринок. Дві третини
експортованої з України продукції хімічної промисловості надходили також
до Росії. Велику вагу мали поставки з України урана, марганцевої і
титанової сировини, ртуті, окремих видів транспортного, гірничошахтного,
металургійного обладнання, продукції чорної металургії. Всього й не
перерахувати. Не випадково Росія на перших початках звільнила від
податку на додану вартість 750 товарних позицій імпорту з України.

Проте з середини 1990-х рр. у російській торговельній політиці відбулися
значні зміни. Було взято курс на поступове виштовхування української
продукції з ринків Росії. Передбачалося, що у перспективі це поставило б
українську економіку в скрутне становище та зробило б український уряд
більш зговірливим. І перший удар завдали по агропромисловому комплексу,
адже за продовольчими товарами на Росію в 1996 році приходилося 60%
українського експорту, враховуючи по цукру — 76%, по м’ясопродуктам і
рибі — 87%, безалкогольним і алкогольним напоям — 43%. Уже наступного
1997 року ця частина експорту завдяки російським торговельним обмеженням
скоротилася вдвічі. А загалом у 1996-1998 рр. ввіз до Росії українського
зерна зменшився в 11 раз, борошна і крупи — в 7,7 рази, цукру — в 7,4
рази, безалкогольних і алкогольних напоїв — у 6,5 рази. HYPERLINK
«http://one.xthost.info/newbabilon/ukrros/» \l «c7_21» 21 Сталося все
це зовсім не тому, що в Росії зникла потреба в українських продовольчих
товарах. Росія самотужки не забезпечує себе продовольством, тому
збільшилися закупівлі у країнах далекого зарубіжжя. Завдання полягало в
тому, аби закуповувалося продовольство саме неукраїнського походження.
Показова історія з цукром. У квітні 1997 р. російським урядом була
введена нова митна ставка на цукор у розмірі 25%, але не менше 0,07 екю
за 1 кг. До того діяла ставка 0,012 екю, котрою український цукор
взагалі не обкладався. Окрім нової митної ставки для обмеження
українського експорту цукру російський уряд запровадив квоту 300 тис. т.
замість старої, що складала на вересень 1996р. 1 100 тис. т.

Однак цього виявилося замало, аби відучити російських споживачів
купувати український цукор. Влітку 1999 р. уряд Росії запровадив 20%-ве
спеціальне мито на український цукор у межах тарифних квот. Згодом після
багатьох переговорів її скасували разом із додатковим 3%-им митом на
імпорт товарів, проте справу вже було зроблено. Прикриваючись розмовами
про захист російського цукровиробника та начебто погану якість
українського цукру, уряд примусив споживача завозити цукор до Росії аж
із Аргентини, а не купувати його в «братів» з України. Депутат Держдуми
Росії від Аграрної партії М.Сухий констатував сумні реалії: «Ми із
задоволенням брали б український цукор, але нині створено багато
перепон». HYPERLINK «http://one.xthost.info/newbabilon/ukrros/» \l
«c7_22» 22

Щось подібне відбулося з традиційним експортом до Росії спирту і
горілки. Їх ввезення в 1995 р. складало відповідно 98% та 70% загального
російського імпорту цих товарів з СНД. У січні 1996 р. було запроваджено
акцизні збори, що зробили українські товари на російському ринку
нерентабельними.

Для чого російський уряд так старанно витісняє з ринку держави
українські товари? Його офіційна точка зору: з метою захисту російського
виробника від експансії дешевших українських товарів або ж через
невисоку якість українських товарів, котрі самі не витримують
конкуренції. Приклад з цукром продемонстрував, що російський виробник
нічого не виграв від торговельної війни проти українського цукру. Адже
на ринок прийшов цукор з далекого зарубіжжя, котрий раніше не міг
сперечатися з українським, доки митні збори не зробили його надто
дорогим.

Аналогічною виявилася ситуація з українським металом, котрий
витісняється з російського ринку ще активніше, ніж цукор. За радянських
часів Україна виробляла до 1/3 усього метала. Істотне місце на
російському будівельному ринку вона посідала й після розвалу СРСР. У
1999 р. було вироблено 26 994 тис. т. металопродукції (зростання на 12%
щодо попереднього року), з яких експортовано до Росії 1 073 тис. т.
(зростання на 3,6%). Російський уряд негайно взявся «виправляти» ринок,
обмежуючи доступ українському металу до Росії. Все це прикривалося
розмовами про «несоответствующее качество» сталі, прокату, іншої
металопродукції з України. Брехливість подібних вигадок викривається
самими ж росіянами:

«Ломимо международных сертификатов (таких как международный стандарт
ИСО-9002, евростандарт ЕМ 10080, для труб — технический свод правил
AD-WO/TRD 100), большинство украинских поставщиков металла имеют и
российские сертификаты соответствия, что значительно облегчает
использование украинской стали на территории России. <...> Один из
сотрудников «Росконтракта» (бывший ГОССНАБ СССР) прокомментировал
ситуацию следующим образом: «Для меня не существует такого понятия как
«украинский продукт». У нас есть металл, который соответствует ГОСТам и
имеет сертификацию. С ним мы и работаем». Если украинская сталь имеет
российский сертификат, то, получается, нет никаких причин избегать ее
использования». HYPERLINK «http://one.xthost.info/newbabilon/ukrros/»
\l «c7_23» 23

Якщо український метал зовсім не поступається за якістю російському, то
в чому ж річ? Чим викликаний «хрестовий похід» уряду Росії проти нього?
Захистом російського виробника від недобросовісної конкуренції? Зовсім
ні.

«Почему так происходит — вопрос сложный, ибо он затрагивает политическую
расстановку сил. По мнению специалистов, вопрос о плохом качестве
украинской стали вообще является «надуманным и искусственно созданным».
Россия, естественно, заинтересована в наращивании собстаєнного
производства стали и поддержке отечественных производителей. Но при этом
нарушаются элементарные принципы международного распределения труда и
тем самым наносится экономический вред как украинским, так и российским
производителям стали — псевдозащита рынка ведет к тому, что российское
производство продолжает организационно и технологически стагнировать
из-за отсутствия здоровой конкуренции. Но больше всего страдает рядовой
строитель, преследующий прежде всего собственные интересы, а в итоге,
как всегда, — потребитель». HYPERLINK
«http://one.xthost.info/newbabilon/ukrros/» \l «c7_24» 24

Останнім акордом торговельної війни на ринку металопродукції стала
нещодавня історія з витісненням українських сталевих труб із Росії.
Урядова комісія з захисних заходів у зовнішній торгівлі і митно-тарифної
політики РФ ухвалила рішення про введення мита на українські труби
великого діаметра в розмірі 20%, а на всі інші вітчизняні труби — 40%,
якщо Україна відмовиться обмежити їх ввезення на російську територію на
рівні 480 тис. т. на рік.

Пояснюючи ситуацію зауважимо, що українські трубні підприємства
розвивалися в часи СРСР у розрахунку на російський ринок. З 1,6 млн. т.
труб, вироблених Україною в 2000 р., найбільша частина (0,8 млн. т.)
була експортована до Росії. На внутрішньому українському ринку знайшли
собі застосування тільки 0,3 млн. т., решта була поставлена третім
країнам. Запровадження мита одразу робить ціну українських труб у Росії
надто високою, а квота в 480 тис. т. нікого не задовольнить. Навіть
квота в 620 тис. т. (з них 135 тис. для труб великого діаметру),
встановлена після міжурядових україно-російських переговорів, за
оцінками російських експертів, рівноцінна запровадженню 40%-го мита.
HYPERLINK «http://one.xthost.info/newbabilon/ukrros/» \l «c7_25» 25 Як
зазначає генеральний директор об’єднання «Укртрубопром» Л.Ксаверчук, «у
нас один завод ім. Карла Лібкнехта виробив у минулому році 614 тис. тонн
труб, а 80% його продукції йде на експорт». HYPERLINK
«http://one.xthost.info/newbabilon/ukrros/» \l «c7_26» 26 Як наслідок,
ціла галузь економіки України муситиме знижувати обсяги виробництва,
почнуться простої підприємств, люди втратять роботу й засоби для
існування.

Розмови, що подібним чином російський уряд допомагає своєму виробникові,
як уже зазначалося вище, цілком брехливі. Українські труби, по-перше,
ані трохи не поступаються російським за якістю, а по-друге, ані трохи не
загрожують російським трубовиробникам. Аналогічно до Росії, спеціальне
розслідування щодо постачання труб з України проводила Угорщина.
Врешті-решт, міжвідомча комісія Угорщини з міжнародної торгівлі ухвалила
рішення не вживати заходів з захисту свого ринку від української
металопродукції. HYPERLINK «http://one.xthost.info/newbabilon/ukrros/»
\l «c7_27» 27 Тобто маленькій Угорщині українська металопродукція не
загрожує, а великій Росії загрожує?

Насправді причини трубних обмежень полягають в іншому. Дивовижним чином
збіглися інтереси російського уряду з інтересами Фонду трубної
промисловості Росії. Саме після звернення його учасників до голови уряду
РФ М.Касьянова українські трубовиробники зазнали обмежень. В чому
інтерес учасників згаданого Фонду? Адміністративне усунення українських
труб з ринку автоматично зробить цей Фонд монополістом і дозволить
безпідставно збільшити ціни. Саме це прогнозує Л.Ксаверчук, коли пояснює
причини витіснення українських трубних підприємств з російського ринку:
«Це робиться для підвищення ціни російських труб на ринку РФ. Як тільки
ми обмежимо постачання труб, там відразу зростуть ціни». HYPERLINK
«http://one.xthost.info/newbabilon/ukrros/» \l «c7_28» 28 В умовах
будівництва трубопроводів в обхід України (про що мова піде далі) це
гарантуватиме росіянам надприбутки.

А в чому ж тоді інтерес російського уряду? З одного боку, ще уряд
Т.Гайдара розпочав шлях до створення в Росії замкненого циклу
виробництва усього необхідного незалежно від ціни, аби тільки позбутися
кооперації з країнами СНД. Для заміщення української трубної продукції
вже розгортаються додаткові потужності на російських підприємствах, як
Новолипецький і Магнитогорский металургійні комбінати, ВАТ «Северсталь»,
Волзький трубний завод… З іншого боку, закриття російського ринку
збуту для українських виробників внесе додаткову дестабілізацію до
нашого суспільства. Адже робітники трубних підприємств пов’язуватимуть
втрату роботи з державною незалежністю України, ідея котрої
дискредитується, Натомість привабливішим стане приклад Білорусії, чиїй
продукції не створюють перепон в доступі на російський ринок, а навпаки
— відкривають «зелену вулицю». Минулого року Росія взяла в Білорусії 80
тис. тракторів МТЗ і 70% продукції промислового гіганту МАЗ. Ще б пак,
адже Білорусія — дружня країна. Критерієм дружності для Росії є повне
піддакування їй на міжнародній арені й одностороння гіпертрофована
зовнішньополітична орієнтація на Москву. Все, що виходить за ці рамки, —
вже ознака ворожості, з точки зору Росії.

Зауважимо, що така політика для Москви не нова. Свого часу авторові цих
рядків довелося побувати на закритій нараді для керівників підприємств,
під час котрої представник ЦК КПРС пояснював причини розташування
виробництва автобусів «Ікарус» саме в Угорщині. Протягом усіх повоєнних
років зберігалася постійна небезпека виходу цієї країни зі складу
Варшавського Договору і взагалі з радянської сфери впливу. Але якби
угорський уряд виявив надмірну самостійність, СРСР і країни
«соціалістичного табору» негайно закрили б свій ринок для угорської
продукції. Власні потреби Угорщини в автобусах були незначними, на
Заході «Ікаруси» ніхто не купував, тому сто тисяч робітників і сотні
тисяч членів їх сімей втратили б засоби до існування. Спалах їх
незадоволення був вельми небезпечним для угорського уряду, забезпечуючи
Москві контроль над Угорщиною надійніший, ніж вся 70-тисячна Південна
група радянських військ. Тільки тоді ця політика Москви називалася
«доктриною обмеженого суверенітету», а тепер західні експерти говорять
про російські наміри «обмежити незалежність України». Що ж, спадковість
політики цілком зрозуміла: винайдені ідеологами з ЦК КПРС методи тепер
застосовуються російськими геополітиками.

Саме таким політичним розрахунком керується російський уряд, коли
свідомо йде на економічні збитки від торговельної війни з українськими
товарами. Росія якось подолає ці збитки, зате Україна стане більш
зговірливою. І сиплються з-під пера російських урядовців торговельні
обмеження одне за одним. Зокрема, нові ставки експортного мита на вивіз
до країн, які не беруть участі в диктованому з Москви Митному союзі,
енергоносіїв, коксу, деревини, хімічних елементів, паперу, кольорових
металів… Спеціальні мита на ввіз до Росії української крохмальної
патоки, карамелі, сезонні мита на цукор… Останньою в цій черзі
виявилася українська сіль. HYPERLINK
«http://one.xthost.info/newbabilon/ukrros/» \l «c7_29» 29

Жорстке проведення зовнішньоторговельної та митної політики має ще один
негативний ефект. Воно суперечить курсу російського уряду М.Касьянова та
перспективній програмі економічного розвитку Г.Грефа. Одним із
першочергових завдань уряду РФ проголошувалася інтеграція Росії в
міжнародну торговельну систему, насамперед, у ВТО. В програмі Г.Грефа
передумовлено спрощення митних правил та зниження ввізного мита. У цій
ситуації введення різних обмежень і дискримінаційних квот на українську
продукцію шкодить іміджу Росії, котрій необхідно завоювати позиції
ліберальної ринкової держави. Однак на які жертви не підеш заради
великодержавної величі.

Цей диктат політики над економікою в поєднанні з рештками імперської
психології вищих державних чиновників Росії відіграє провідну роль в
торговельній політиці нашого північного сусіда щодо республік колишнього
СРСР. HYPERLINK «http://one.xthost.info/newbabilon/ukrros/» \l «c7_30»
30 Це змушено визнають неупереджені російські дослідники:

«В известной степени такие упреки справедливы. Политика не должна быть
диктатором по отношению к экономике, внутриполитические веяния,
колебания и перемены, столь частые, хоть и не коренные в современной
России, не должны разлаживать, а тем более подрывать сложившиеся
экономические межгосударственные отношения». HYPERLINK
«http://one.xthost.info/newbabilon/ukrros/» \l «c7_31» 31

Зменшення зацікавленості Росії в українській продукції за умов
збереження залежності України від поставок з Росії (в яких левову частку
складають енергоносії) відкриває перед Москвою широкі перспективи по
перетворенню економічної залежності України на залежність політичну.
Адже зупинка українських виробництв через закриття російського ринку для
їх продукції супроводжується намаганням російського капіталу
приватизувати ці виробництва за безцінь. Показовий факт: під час
міжурядових переговорів у Москві щодо «грубного питання» 11 квітня цього
року російська сторона погоджувалася зберегти бажану для українських
виробників квоту в 750 тис. т., якщо Київ погодиться на об’єднання
енергетичних, систем двох країн. Це у свою чергу відкрило б шлях до
приватизації української енергетики російською компанією «Єдині
енергосистеми» на чолі з А.Чубайсом. Подібні намагання складають другий
напрям нової експансії Росії щодо України.

3. «Стратегічний контроль» над економікою

Як відомо, після 1945 р. відбулася криза і розпад світових колоніальних
імперій, що складалися протягом багатьох століть — Британської,
Голландської, Португальської, Бельгійської, Французької. Від колишніх
грандіозних володінь, які іноді в десятки разів перевищували площу своїх
метрополій, до 1990-х рр. збереглися жалюгідні рештки. Але й ті (як-от
Гонконг і Макао) поступово уходять від своїх минулих володарів.

Отже, колоніалізм помер. Чи це справді так? Подивіться уважно на
економіки нових країн, котрі в недалекому минулому належали до чиїхось
імперій, і знайдете цікаву закономірність: цілковите панування там
капіталу з колишніх метрополій. Не будуть становити виключення й ті з
них, що раніше належали до «друзів» СРСР. Зокрема, за останні десять
років португальський капітал повернувся до Анголи та Мозамбік — своїх
багатовікових африканських колоній. Дійшло до того, що прем’єр-міністр
Бельгії нещодавно навіть офіційно вибачився перед Конго й Руандою, бо
своєчасно не припинив міжетнічну різанину в цих африканських країнах.
Виявляється, маленька Бельгія, розташована за тисячі кілометрів від зони
конфлікту в Африці, мала реальні важелі впливу на тамтешню ситуацію. Ще
б пак, адже це її колишні колонії.

Якщо метрополії насправді не залишили своїх колоній, а й надалі мають
вирішальний вплив на життя нових країн, то як це називається?
Неоколоніалізм. Тобто нове видання старої політики. Вимушений перехід до
них відбувся через неможливість зберігати багатовіковий устрій відносин
«метрополія-колонія». Найпоширенішою формою неоколоніалізму є
скуповування за безцінь у колишній колонії підприємств стратегічного
значення, зокрема в сировинному, енергетичному секторах, важкій
промисловості, сільському господарстві, а також землі. Сьогодні ми
бачимо, що саме до таких дій щодо України вдається Росія.

Як уже зазначалося вище, в першій половині 1990-х рр. Москва робила
головну ставку на нове поглинання пострадянських країн під виглядом
«інтеграції». Врешті-решт, ці спроби закінчилися невдало, тому політика
вимагала змін. Це визнавали навіть ортодоксальні російські імперіалісти,
як «геополітик» О.Дугін:

«Учитывая то, что простая интеграция Москвы с Києвом невозможна и не
даст устойчивой геополитической системы… Москва должна активно
включаться в переустройство украинского пространства по единственно
логичной и естественной геополитической модели». HYPERLINK
«http://one.xthost.info/newbabilon/ukrros/» \l «c7_32» 32

Це «включення» Москви полягало в тому, що, не маючи змоги зламати опір
республіки тиском ззовні, ставка переноситься на встановлення
стратегічного контролю над нею зсередини:

«Стратегически Украина должна быть строго проекцией Москвы на юге и
западе… Абсолютным императивом русской геополитики на черноморском
побережье является тотальный и ничем не ограниченный контроль Москвы на
всем его протяжении — от украинских до абхазских территорий». HYPERLINK
«http://one.xthost.info/newbabilon/ukrros/» \l «c7_33» 33

Подібна перспектива забезпечується через встановлення контролю над
ключовими галузями економіки України. Російський капітал уже почав
проникати на стратегічні українські підприємства і ставати повноправним
суб’єктом відносин власності. Закриття для продукції цих українських
підприємств традиційних російських ринків, під забезпечення котрих їх
будували, має здешевіти російським компаніям їх купівлю. Саме так
відбувалося в країнах Азії та Африки, тільки там це називалося
неоколоніалізм. А як це називається у нас? Співробітництво на
двосторонній основі?

Основні сфери росїйських інтересів — це нафтопереробна, хімічна,
металургійна промисловість. Особливо це стосується першої, де практичні
потреби російських компаній співпадають з політичними інтересами Росії.
Цілком достатню уяву про стан справ дає хоча б звичайний перелік нових
хазяїв наших підприємств-гігантів.

Один з найбільших українських нафтопереробних заводів — ВАТ
«Лисичанськнафтооргсинтез» (ЛиНОС) — минулого року потрапив до рук
Тюменської нафтової компанії, котра є учасником російського консорціуму
«Альфа-груп». Інша дочірня компанія цього консорціуму — «Альфа-НАФТА» —
володіє частиною нафтопереробного заводу «Нафтохімік Прикарпаття» й
керує контрольними пакетами акцій ряду українських обласних підприємств
з постачання нафтопродуктів. З квітня 1999 р. дочірня компанія
російського «ЛУКойлу» «ЛУК-Синтез Ойл Лімітед» володіє 52% акцій
нафтопереробного заводу (НПЗ) в Одесі. Кременчуцький НПЗ уже давно
працює на нафті з російського Татарстану за особливою угодою. Ще
точиться боротьба за Дрогобицький НПЗ «Галичина», де поруч з російськими
намагаються боротися українські та західні компанії. Але найвірогідніше,
що він дістанеться саме росіянам. Фактично лише Херсонський НПЗ — єдиний
з усіх в Україні — не вдалося прибрати до рук російським нафтовим
компаніям, оскільки він рано потрапив до поля інтересів «Казахойлу». Від
імені цієї нафтової компанії Казахстану підприємством керує «Група
Альянс».

Отже, починаючи з 1999 р. український ринок нафти й нафтопродуктів
перетворився на виключно російську сферу роботи. Аналогічна ситуація
складається й у нафтохімії. Зокрема, на базі нафтохімічного концерну
«Оріана» (м. Калуш Івано-Франківської обл.) створено ТОВ
«Лукойл-Нафтохім» — дочірня київська фірма однойменної російської
компанії. Капітуляцію перед експансією російських нафтових компаній
часто пояснюють тим, що можливості української переробки значно
перевищують потреби країни в бензині, дизпаливі й мазуті. Тому, мовляв,
існує реальна потреба включити українські НПЗ до загальної системи
російського експорту нафти.

Капітулянтам, які віддали росіянам стратегічну галузь вітчизняного
виробництва, хотілося б навести приклад іншого ставлення до державної
справи. Чеські заводи, як відомо, з часів існування Ради Економічної
Взаємодопомоги «соціалістичного табору» орієнтувалися на радянську
нафту. Проте з початку 1990-х рр. Чехія, як жодна інша країна Східної
Європи, доклала значних зусиль для диверсифікації поставок нафти на свої
НПЗ. До цього спонукали спроби російських дипломатів примусити Прагу
відмовитися від вступу до НАТО, спираючись на нафтову залежність Чехії
від Росії. Спалахнув політичний скандал. І хоча Москва вибачилася перед
Прагою та відкликала винних дипломатів, чеські нафтовики однозначно
перейшли на нафту з Середземноморського регіону. Не зупинило навіть те,
що чеські НПЗ традиційно орієнтувалися на Ромашкинський сорт нафти,
котрий видобувають у Татарстані. На заводах провели необхідні технічні
роботи, аби одержувати нафтопродукти з легших, малосірчастих сортів
нафти Середземномор’я. А росіяни на всі спроби приватизувати що-небудь з
нафтової галузі Чехії постійно діставали відмову. У 1999 р. «ЛУКойл»
запропонував вигідні умови приватизації зовсім невеликого НПЗ у місті
Парамо (потужністю 1 млн. т. на рік). Однак чехи не погодилися саме
через російську приналежність компанії.

Польські покупці, як і чехи на південній гілці нафтопроводу «Дружба»,
також швидко зрозуміли: тільки рішуча диверсифікація джерел поставок
нафти убезпечить їх від цінового диктату російської сторони. Тоді вони
перейшли на нафту з Північного моря, аби протистояти ціновим атакам
російської компанії «Сіданко», що була координатором цього напряму
«Дружби».

У нас же російський капітал забирає цілі галузі економіки одна за одною.
Вслід за нафтопереробкою і забезпеченням країни нафтопродуктами до
росіян перейшли Миколаївський глиноземний завод і Запорізький
алюмінієвий комбінат — левова частка алюмінієвої промисловості України.
Російські компанії активно цікавляться й скуповують пакети акцій
цементних і металургійних підприємств Донецької та Дніпропетровської
областей. Для підтримки нових приватизаційних проектів Альфа-банк із уже
згаданого консорціуму «Альфа-груп» викупив у 2000 р. «Київінвест-банк»,
перейменований після цього на «Альфа-банк Україна». Таким чином, слідом
за великим російським промисловим капіталом до української економіки
рушили й банки.

Скептики зауважать, що в цьому не варто шукати небезпеки. Адже весь світ
зацікавлений у залученні до національних економік якнайбільших іноземних
інвестицій. Взагалі це так, але той же світ вивів універсальну формулу:
іноземцям має належати не більше 30% виробництва, інакше їх диктат
складатиме загрозу національним інтересам країни. У нас же російські
компанії не просто захоплюють цілі стратегічні галузі економіки, але й
під час їх приватизації конкурують між собою (а не з українськими чи
західними компаніями, як це мало б бути). Наприклад, за контроль над
Миколаївським глиноземним заводом змагалися російські «Сибірський
алюміній» (А.Чубайс-О.Дерипаска) і TWG (Б.Березовський-Л.Чорний).

Поки розгорталася приватизація українських об’єктів, російські компанії
дійсно везли до України кошти. І кошти чималі, аби ніхто не міг їм
протистояти. Однак незабаром розпочнеться «збір урожаю» та його
вивезення за межі нашої держави. Зрозуміло, ніхто відшкодовувати нічого
Україні не буде. Адже, по-перше, не для того вони сюди приходили, щоб
вкладати кошти. Вони й у себе вдома, в Росії, не надто активно вкладають
кошти в розвиток економіки. Чого тоді сподіватися Україні? Нагадаємо
хоча б історію з Одеським НПЗ. Вона вельми показова. Російська компанія
«ЛУКойл» одержала в 1999 р. контрольний пакет його акцій з умовою
щорічної поставки на завод 2,4 млн. т. нафти для переробки. Але
менеджмент «ЛУКойлу» був стурбований не так переробкою й продажем
нафтопродуктів в Україні як транзитом їх до Європи. Цілий рік «ЛУКойл»
дозволяв собі ігнорувати вимоги українських урядовців виконувати взяті
на себе зобов’язання, не відповідав на запити Фонду державного майна з
цього приводу. Довелося президенту України Л.Кучмі особисто втрутитися
до справи й погрожувати реприватизацією Одеського НПЗ. Після цього
«ЛУКойл» підтвердив обіцянку завантажити завод нафтою, проте його
обладнання вже прийшло до неробочого стану.

А по-друге, якщо російський уряд має якісь важелі впливу на ці компанії,
в українського уряду таких важелів немає. Навпаки, російські власники
стратегічних підприємств України мають можливість за місцеві ж кошти
формувати проросійську політику в Україні. Саме з огляду на таку
перспективу російська влада свого часу й відмовилася від СНД, надавши
посильну підтримку промислово-фінансовим компаніям. Високі прибутки цих
господарів українських підприємств дають змогу «купувати» деяких
українських аналітиків, політичних і громадських діячів, засоби масової
інформації. За їх допомогою формується потужна проросійська база в
Україні, завдання якої — захищати євразійську модель подальшого
розвитку. Це «завдання» вже виконують мало не 90% наших засобів масової
інформації. Подивимося, хто володіє українським телебаченням:

• російський холдінг «Медіа-мост» (власник «НТВ») володіє акціями
українського каналу «1+1»;

• телеканал «Інтер» створений за участю російського «ОРТ»;

• «Новий канал» підконтрольний «Альфа-групп»;

• компанія «ЛУКойл» бере посильну участь в українському політичному
житті за допомогою дециметрового телеканалу СТБ…

Не краще й на ринку друкованих засобів масової інформації. За даними
Міністерства інформації тираж україномовних видань за 1992-1994 рр.
зменшився від 63 млн. 700 тис. до 14 млн. 700 тис. примірників — у 4,3
рази. З 400 газетних видань в Україні лише 103 (25%) були
україномовними. HYPERLINK «http://one.xthost.info/newbabilon/ukrros/»
\l «c7_34» 34 Згодом дисбаланс на користь російськомовних видань зріс
ще більше. Нині в Україні видаються 1,3 тис. російськомовних та близько
100 газет іншими мовами. HYPERLINK
«http://one.xthost.info/newbabilon/ukrros/» \l «c7_35» 35 І в
результаті маємо ситуацію, коли в 1997-1998 рр. на 100 тисяч громадян
України припадало 54 російських і лише 7 українських періодичних видань.
HYPERLINK «http://one.xthost.info/newbabilon/ukrros/» \l «c7_36» 36
При цьому всі старі центральні російські видання аби одержати ліцензію
на друкування й поширення в нашій державі, додали до своїх назв індекс
«в Украине» («Аргументы и факты» в Украине», «Известия» в Украине»,
«Московский комсомолец» в Украине» та інші), від чого українськими за
змістом зовсім не стали. Крім того, від їхнього поширення наша держава
зазнає цілком реальних фінансових збитків за рахунок пільгової вартості
реклами неукраїнських рекламодавців у цих виданнях (дивися додаток №7).

За таких умов формується суперзалежність України від Росії. Захопивши
Україну економічно, скупивши її стратегічні підприємства, дислокувавши
російські війська в Криму, контролюючи значну кількість українських
російськомовних засобів масової інформації та православну церкву, Росія
закладає підвалини для перетворення України на свій неоколоніальний
додаток. Внаслідок цього ми будемо позбавлені можливості самостійно
ухвалювати рішення як у сфері внутрішньої, так і зовнішньої політики.

4. Енергетика

У сценарії інтеграції пострадянських країн під політичною й економічною
зверхністю Росії ключову роль відіграє встановлення контролю над
енергетикою. Це обумовлено тією визначальною роллю, котру вона відіграє
в сучасному економічному житті. Як зазначив нещодавно президент Росії
В.Путін, паливно-енергетичний комплекс посів у економіці колишнього
Союзу становище несучої конструкції, і ще більше зміцнив це становище за
останні роки. Зокрема, сьогодні в російській економіці енергетичний
сектор є основним стабілізуючим фактором, забезпечуючи до 30% доходів
консолідованого бюджету РФ, майже 45% валютних надходжень і близько 30%
обсягу промислового виробництва країни. Аналогічне значення він відіграє
і в українській економіці. Особливо це стосується газової галузі, бо
частка газу сьогодні становить 45% всіх енергоносіїв у нашій країні, а
доля галузі в наповненні державного бюджету перевищує четверту частину.

Тому цілком зрозумілий інтерес Росії до енергетики колишніх радянських
республік. Приватизації їх об’єктів дуже сприяє монопольне становище
російських компаній на газовому ринку, в першу чергу РАТ «Газпром». На
сьогодні 80% паливно-енергетичних ресурсів надходить до України з Росії,
тоді як західні країни прагнуть зменшити їх надходження з однієї країни
до рівня менш ніж 30%. Адже там добре розуміють, що монопольний контроль
над енергопотоками дозволяє встановити контроль над ціноутворенням і над
спільним ринком. Сумні наслідки, до котрих призводить такий монопольний
контроль, спостерігаємо в Україні останні десять років. Однією з причин
катастрофічного стану паливно-енергетичного комплексу України є
непомірно висока ціна на імпортований з Росії газ.

Потрібно зазначити, що в спадщину від народногосподарського комплексу
СРСР нам дісталося надзвичайно велике споживання енергоносіїв на одиницю
внутрішнього валового продукту (в п’ять-шість разів більше, ніж в
країнах Західної Європи). Це викликано тим, що наша промисловість
будувалася за часів радянського нафтогазового достатку, коли ціни на
енергоносії були значно нижчими за світові. З проголошенням державної
незалежності Україна одразу посіла шосте місце в світі за обсягом
споживання газу і третє місце — за обсягом імпорту газу. Сьогодні ми є
найбільшим імпортером російського газу серед країн Європи. 19 її країн
споживають 110-120 млрд. куб. м. російського газу на рік, а Україна — 60
млрд. куб. м. (разом з об’ємом газу, який постачає МЕК «Ітера» і
заробленим за транзитні послуги). Лише в 2001 р. українська частка в
російському газовому експорті істотно зменшилася завдяки укладенню угоди
з Туркменістаном на постачання до України протягом року 30 млрд. кубів
туркменського «блакитного палива».

Надмірне енергоспоживання є непосильним тягарем для економіки. Україна
змушена щорічно витрачати близько $5 млрд. тільки на закупку природного
газу. Але віднайти кошти для впровадження енергозберігаючих технологій,
щоб полегшити залежність від російського газу, стає неможливим через
постійні маніпуляції з цінами на нього. Як монопольний постачальник газу
в Україну російська сторона продає його нашій державі за значно вищими
цінами (у два рази), ніж країнам Західної Свропи. Так, у жовтні 1999 р.
Росія продавала газ до Франції на її кордоні по 75,09 долара за 1000
куб. м. (за даними журналу «Gas Connections»). Але якщо врахувати
транспортні послуги за доставку газу від кордону Україна — Росія до
кордону Франції (ця відстань дорівнює 2 678,8 км), то фактично Росія
продавала газ Франції на кордоні Україна — Росія за ціною 28,22 долара
за 1000 куб. м.

Продаючи газ Україні фактично за ціною 80 доларів, Росія має чистий
дохід набагато більший, ніж від продажу 120 млрд. куб. м. газу країнам
Європи, а отже, Україна переплачує за російський газ щороку більш як $2
млрд. Як наслідок, ми все далі заглиблюємося у боргову яму перед РАТ
«Газпром». Якби ціну російського газу встановити на європейському рівні,
то з урахуванням власного видобутку і заробленого за транзитні послуги
газу ми майже на 85% забезпечили б державу газом без російського
імпорту. Можна стверджувати, що економічна криза в Україні значною мірою
залежить від непомірне високої ціни на газ із Росії.

Чому російський газ продається в Західній Європі по 60-70 доларів за
1000 куб. м. (в січні 1999 р. $55,2 для Словаччини, $65 для Литви,
$64,53 для Польщі), тоді як для України — «стратегічного партнера» Росії
— він коштує всі 80 доларів уже при перетинанні україно-російського
кордону? Тому що механізми формування ціни на газ не мають жодного
відношення до ринкових. При їх застосуванні панують не економічні
обгрунтування, а політичні вподобання російського керівництва. В цьому
сенсі стає добре зрозумілим, чому російський газ такий дешевий для
Білорусії на чолі з О.Лукашенком.

У той же час ціни за транзит російського газу територією України нижче,
ніж у середньому по Європі. А ціна за зберігання російського газу в
українських газосховищах понад удвічі менша, ніж для країн Західної
Європи. Так, середня вартість зберігання газу в США дорівнює $23,3 за
1000 кубометрів. Угорщина та Польща сплачують за зберігання 1000
кубометрів свого газу в українських сховищах $17,5-18. І тільки для
російського газу під тиском «Газпрому» встановлено тариф $8,5, чого
зовсім не вистачає на його закачування, зберігання та відбір із
підземних сховищ. Але і цей мізерний тариф «Газпром» не сплачує, тому
НАК «Нафтогаз України» змушена робити цю послугу Росії за власний
рахунок, зазнаючи збитків на суму понад $100 млн. Якби Російська
Федерація повністю розраховувалася коштами за всі послуги зберігання
газу, то Україна могла б зі свого боку розрахуватися за борги за
поставлений природний газ.

Завищені ціни на газ в сумі з суто українськими недоліками (такими як
безвідповідальне ставлення до енергозбереження, безоплатне використання
газу, зловживання окремих працівників відомств і підприємств) HYPERLINK
«http://one.xthost.info/newbabilon/ukrros/» \l «c7_37» 37 призвели до
формування значного боргу держави перед Росією за спожитий газ. Сам факт
його наявності дуже вигідний російській стороні, бо дає підстави
збільшувати тиск на Україну з цілком визначеною метою: прибрати до своїх
рук об’єкти української енергетики і металургійної промисловості. Саме
тому Росія послідовно відмовляється від будь-яких інших можливостей
урегулювання проблеми боргу. Зокрема, провести взаємозалік за російські
борги українським машинобудівним підприємствам. Про свої борги Україні
вони взагалі не люблять говорити (далі ми на цьому зупинимося
докладніше). Зазнали невдачі спроби Києва ліквідувати газовий борг
шляхом його перетворення в державні цінні папери з погашенням до 2005 р.

Так відбувається через намагання російської сторони реалізувати в
Україні схему прихованої експансії, «обкатану» в Молдові. Там в обмін на
списання молдавських боргів було створено підконтрольне РАТ «Газпром»
акціонерне товариство «Молдова-газ», до якого увійшли всі об’єкти
газової галузі цієї країни (в першу чергу магістральні трубопроводи). Що
стало далі, ми всі зараз спостерігаємо. Після переходу молдавської
економіки до російських рук, на чергових парламентських виборах
перемогли проросійські політичні сили. Більшість з них складають
комуністи, лідер котрих одержав посаду президента Молдови. Після цього
Молдова проголосила свої наміри приєднатися до Союзної держави Білорусії
та Росії. А починалося все із створення боргу через завищення цін на
газ, начебто, суто економічної проблеми.

За умов монопольного контролю над енергопотоками російська сторона легко
впливає на конкурентоспроможність української продукції. Адже її
собівартість збільшується через завищену ціну енергоносіїв. Наприклад,
якщо за радянських часів питома вага енергетики в ціні цукру складала
6%, то тепер сягнула 60%. Додамо сюди, що оплата російських енергоносіїв
здійснюється в доларах, тому ціна залишається стійкою, не зважаючи на
девальвацію рубля. На цьому тлі український експорт до Росії дорожчає й
ускладнюється, бо російська сторона погоджується на взаєморозрахунки
тільки в рублях і гривнях.

* * *

Маючи такі вагомі важелі впливу на українську ситуацію, Росія активно
користується ними, проштовхуючи вигідний для неї сценарій: перехід
української власності до її рук за борги. Аби Україна зрозуміла, що
іншого виходу в неї немає, російська сторона всіляко намагається
зберегти свою газову монополію. Взимку 2001 р. МЕК «Ітера» погрожувала
припинити постачання туркменського природного газу до України. Цим Києву
демонструвалася марність його надій на диверсифікацію джерел постачання
енергоресурсів. І навпаки, їх постачання буде надійним, якщо в російську
власність перейдуть деякі заводи, підземні газосховища, транзитні
трубопроводи, розташовані на українській території.

Особливо значною є зацікавленість в захопленні газотранспортної системи
України. Не важко помітити, що Україна географічне розташована між
найбільшими газовидобувними районами і основними споживачами газу. Тому
не випадково наша держава стала найбільшою транзитною країною світу,
адже газотранспортна система (ГТС) є однією з найпотужніших на
Європейському континенті. Загальна довжина — 35,6 тис. км., з них
магістральні газопроводи — 12,6 тис. км. А ще 122 компресорні цехи
загальною потужністю близько 5,6 млн. кВт і 1 380 газорозподільчих
станцій, 13 підземних газосховищ. Щорічна пропускна спроможність ГТС
становить 290 млрд. куб. м. природного газу на вході й 170 на виході.
Реально через Україну щороку передається 120-140 млрд. куб. м. газу, в
тому числі до країн Центральної та Західної Європи і Туреччини — 110-120
млрд. куб. м., а 15 млрд. кубометрів складає російський транзит до
Молдови і південних областей самої Росії. Якщо ж врахувати, що третина
наших потреб у природному газі забезпечується російськими поставками в
оплату послуг української ГТС, то стає цілком зрозуміло, чому Україна
вперто не бажає віддати надзвичайно цінну частину своєї економіки до
російських рук.

Проте російський тиск із стратегічною метою заволодіти українською ГТС
не тільки не послаблюється, але й набуває нових різновидів. Чергова
атака РАТ «Газпром» відбувається під гаслом диверсифікації маршрутів
транзиту російського газу. З одного боку це не видається чимось
надзвичайним. На українську ГТС припадає понад 90% загального обсягу
експорту російського газу до європейських країн і Туреччини. Однак
російські економічні обгрунтування цього гасла викликають істотні
сумніви щодо справжніх завдань такої диверсифікації. Проаналізуємо їх
докладно.

Останніми роками від представників РАТ «Газпром» усе частіше можна
почути твердження, нібито Україна не здатна забезпечити транзитні
поставки російського газу. Мовляв, частина трубопроводу вже випрацювала
свій технічний ресурс, і загалом вся ГТС стара й істотно зношена.
Подібні страхіття орієнтовані переважно на європейських споживачів газу,
аби посіяти в них сумніви щодо надійності української ГТС.

Насправді система магістральних газопроводів України, застарілість
котрої начебто може завдати шкоди інтересам європейських споживачів
газу, навпаки, відносно нова: 90% її газопроводів експлуатуються до 25
років, а майже половина з них — навіть до 15 років. У той же час
транзитній системі газопроводів, що подає газ з Нідерландів через
Німеччину і Швейцарію до Італії виповнилось 27 років. І чомусь ніхто не
говорить, що вона стара, непрацездатна або ненадійна.

Більше того, з метою підвищення ефективності та надійності
газотранспортної системи України постійно проводяться профілактичні
роботи, застосовуються сучасні технології діагностики та ремонту
газопроводів без порушення технологічного режиму транспортування газу,
реалізується програма реконструкції компресорних станцій. Згідно зі
звітом спільної технічної групи АТ «Укргазпром» і компанії «Шелл
інтернешнл газ ЛТД» від 20.11.1998 р. «Про надійність міжнародної
газотранспортної системи» спільна технічна група зробила висновок, що
система цілком працездатна, а інвестиції в розмірі від 0,5 до 1 млрд.
доларів протягом перших п’яти років дозволять здійснити її реконструкцію
з доведенням до світового рівня. Така система буде надійною та здатною
функціонувати протягом 20 років.

А тим часом власні українські інвестиції в ГТС становлять до $250 млн.
на рік. Ще в 1993 р. український уряд взяв на себе зобов’язання
наростити потужність газотранспортної системи до 140 млрд. куб. м. для
транзитних поставок російського газу в Західну Європу. Цю програму
Україна виконує.

На такому тлі критика представниками «Газпрому» технічного стану
української ГТС виглядає досить дивно. Адже весь 57-річний період
експорту газу з України та його транзиту не було випадку зривів поставок
газу. Цей факт краще за будь-які слова свідчить про надійність нашої
ГТС. Особливо якщо при цьому зробити неупереджений аналіз стану
російської ГТС, котрий значно гірший за український. Але «Газпром»
скромно мовчить про це. Зате Росія використовує світові та європейські
форуми, двосторонні та багатосторонні переговори, фахові російські та
зарубіжні журнали, щоб представити Україну як «ненадійного партнера, як
державу-банкрута, державу-злодія», котра краде газ, призначений для 19
європейських країн, тоді як несанкціоновані відбори газу припинено.

То навіщо ж Росії знадобилося дискредитувати ГТС України? Для того, аби
переконати західних інвесторів вкладати кошти в будівництво газопроводів
в обхід України.

Як уже зазначалося вище, доведення стану української ГТС до світових
стандартів потребує максимум $1 млрд. А будівництво двох газопроводів
«Ямал-Свропа», які пролягають через Білорусію і Польщу в обхід України,
а також «Ямал-Скандинавія-Західна Європа» через Фінляндію та Швецію до
ФРН, згідно проекту «тягнуть» на $40 млрд. Ще $3 млрд. коштує газопровід
«Блакитний потік», яким газ постачатиметься до Туреччини через Чорне
море, а не українською територією, як зараз.

Навіть побіжного погляду достатньо, щоб виникли істотні сумніви в
економічній доцільності будівництва обхідних газопроводів. Звичайно,
ніхто нікому не може заборонити закопувати гроші в землю. Але навіщо
будувати, наприклад, «Блакитний потік» за $3 млрд. для подачі 16 млрд.
кубометрів газу, коли є варіант подачі цієї самої кількості газу через
діючу систему газопроводів України? Варто вкласти лише $0,7 млрд. на її
розширення, а поки що Україна робить це самотужки. До того ж з листопаду
1997 р. діє спільне україно-російсько-турецьке підприємство — закрите
акціонерне товариство «Газтранзит». Головною метою його створення є
реалізація програми з фінансування, будівництва та експлуатації нових
газотранспортних систем, які збільшать транзитні можливості України в
напрямку Туреччини та країн Ватіканського регіону. Цей проект не
потребує великих капіталовкладень і цілком реальний, тоді як «Блакитний
потік» в обхід України через Чорне море пов’язаний з великим ризиком і
вимагає значних матеріальних витрат.

Може скластися враження, що РАТ «Газпром» просто немає куди витрачати
кошти, окрім як вкладати їх у такі надмірно вартісні проекти
альтернативних газопроводів. Але насправді все навпаки. Як відомо,
видобуток газу в Росії за останні роки зменшився більш як на 50 млрд.
кубометрів. Зокрема, у 1999 р. видобуток «Газпрому» становив 545,5 млрд.
кубометрів газу порівняно з 553,7 млрд. у 1998-му. Минулого року
очікувалося падіння видобутку на 20-27 млрд., а в 2001-2002 рр., за
неофіційними оцінками, він може скоротитися ще на 45-50 млрд.
кубометрів. Немає жодних підстав вважати, що Росія збільшить найближчим
часом видобуток власного газу. HYPERLINK
«http://one.xthost.info/newbabilon/ukrros/» \l «c7_38» 38

Поки що РАТ «Газпром» живе за рахунок інвестицій, зроблених у 1980-х
рр., тобто ще радянських інвестицій. Минулого року 85% усього
російського газу було видобуто на великих родовищах Західного Сибіру,
освоєних в останні два десятиріччя існування СРСР. Але, згідно заяви
заступника міністра енергетики Росії А.Яновського, тепер вони виснажені
на 50%-60%. Зокрема, добре відоме Уренгойське родовище виснажене на 67%,
Медвеже — навіть на 75%, Ямбург — на 46%. Нові розвідані запаси газу
протягом п’яти останніх років скоротилися на 2 трлн. кубометрів. Деякі
фахівці, і серед них колишній міністр енергетики РФ Віктор Калюжний,
прогнозують, що через 5 років Росія сама може відчувати дефіцит у 50-80
млрд. кубометрів газу на рік. А з урахуванням темпів економічного
зростання в цій країні 5-6% на рік, ця проблема може ще більше
загостритись, оскільки внутрішнє споживання газу сягає близько 370 млрд.
кубометрів на рік.

Тим часом об’єми експортних поставок газу до європейських країн
зростають. Уже сьогодні Росія задовольняє їх тільки за рахунок зменшення
споживання газу у себе вдома та на 43 млрд. кубів в Україні. Також Росія
дозволила транзит туркменського газу до України через свою територію в
обмін на газ. В умовах відсутності коштів на розробку нових родовищ,
важко переоцінити будь-які додаткові джерела надходження «блакитного
палива».

Крім того, «Газпром» повинен повернути іноземним позичальникам $12 млрд.
У 1990-х рр. компанія отримала великі позики, які, не маючи міцної
ресурсної бази, витратила на експортні проекти. Тепер «Газпром» змушений
поступово піднімати ціну за газ на внутрішньому ринку до світового
рівня. Це ставить російську промисловість у скрутне становище, адже вона
не менш енергозатратна, ніж українська.

То навіщо ж вкладати кошти в амбітні проекти газопроводів в обхід
України, коли і без того коштів обмаль? Фінансувати розвиток видобутку
газу на нових родовищах Ямальського півостріва та будівництво
газопроводу від них до діючої ГТС України були б логічними і з
економічної точки зору зрозумілими. Не треба бути великим спеціалістом,
щоб зрозуміти: в питанні будівництва обхідних газопроводів йдеться не
про економіку, а про політику. Саме тому РАТ «Газпром» знадобилося
дискредитувати ГТС України, щоб у європейських споживачів газу не
залишилося альтернативи російським обхідним проектам.

* * *

Політика наскрізь пронизує відносини РАТ «Газпром» з Україною. «Блакитна
мрія» РАТ «Газпром» полягає в тому, аби будь-що обійти Україну й усунути
її від транзиту російського газу до Західної Європи і Туреччини. 14
квітня 2000 р. Р.Вяхірев перед поїздкою в Україну заявив, що газової
труби через українську територію більше не буде. Досить поглянути на
карту, щоб це зрозуміти (дивися карту №4).

Так, у даний час «Газпром» проробляє проект з польською та словацькою
сторонами щодо будівництва міжсистемного газопроводу — перемички за
маршрутом Кобрин (Білорусія) — Страдех — Люблин — Жешув (Польща) —
Великі Капушани (Словаччина). Цей проект цілком дублює існуючу
українську систему газопроводів Іванцевичі — Долина і Торжок — Долина.
Між іншим, остання вже зараз здатна забезпечити транзитні поставки
російського газу з території Білорусі до західного кордону України і
далі через Словаччину до Західної Європи 60 млрд. куб. м., що забезпечує
потреби в транзиті газу в цьому напрямку, по крайній мірі, до 2015 року.
Але Росія не хоче використовувати наявну ГТС України. Сьогодні зупинено
газопровід Торжок — Долина. Торік по ньому подавалося лише 1,176 млрд.
кубометрів газу (менше 3% від можливого). А система газопроводів
Івацевичі — Долина у 2000 р. була завантажена тільки на 6%. Будівництво
російського обхідного газопроводу зменшить також транзит газу
газопроводами Долина — Ужгород, «Союз», «Прогрес» і Уренгой — Помари —
Ужгород. За неофіційними даними, у 2001 р. очікується зниження транзиту
газу через Ужгород на 10%.

Слід зазначити, що реалізація російських програм будівництва обхідних
трубопроводів уже до середини десятиліття може призвести до зменшення
транзиту газу через Україну до 60-70 млрд. кубометрів на рік, тобто
практично вдвічі. Це величезні економічні втрати для України — майже 15
млрд. кубометрів газу, або $1,2 млрд. Це порушує «Угоду між урядом
України та урядом Російської Федерації щодо експорту російського
природного газу в Україну і його транзиту через територію України в
європейські країни», підписану в 1994 році. В угоді вказано обсяги
транспортування газу на 2000 р. — 139,4 і на 2005-й — 143,8 млрд.
кубометрів. На цю програму Україною було витрачено значні кошти.

Отже, простежується глобальна політика Росії — обійти Україну, позбавити
її прибутку від транзитних послуг і тим самим здійснювати на неї
додатковий економічний тиск. Це супроводжується пропагандиським шоу
навколо будівництва газопроводів в обхід України. Західних покупців
газу, всупереч реальним фактам, залякують ненадійністю української ГТС,
обґрунтовують доцільність обхідних газопроводів необхідністю збільшення
обсягів поставок газу до Європи з нових родовищ Ямалу. Хоча насправді в
обхід України поставлятиметься уренгойський газ, який сьогодні
транспортується українською територією.

Не слід вважати, що після введення до експлуатації обхідних газопроводів
Росія відмовиться від перебирання під свій контроль ГТС України. Адже
наша держава має найбільші в Європі газосховища природного утворення.
Будівництво нових газових «комор» біля західних кордонів обійдеться
Росії надто дорого, тому малореальне. Зате український уряд, придушений
цінами на газ російського монополіста й відсутністю надходжень від
газового транзиту, врешті-решт, погодиться з диктатом Росії. Тоді
найпривабливіші об’єкти української енергетики та промислові
підприємства перейдуть до російських рук, і вже Москва буде повністю
формувати внутрішнє життя України.

* * *

У значному ступені аналогічні явища і тенденції відбуваються в
нафтотранспортній галузі. Як зазначалося вище, майже всі нафтопереробні
заводи України вже перебувають під російським контролем. Зараз точиться
боротьба за останню частину нашої нафтової галузі, котра ще залишається
українською. Це система магістральних нафтопроводів.

Вона складається з двох не з’єднаних між собою частин завдовжки 3 850
км, які експлуатують ДАТ «Придніпровські магістральні нафтопроводи» (2
310 км) і ДАТ «Магістральні нафтопроводи «Дружба» (1 540 км). На
нафтопроводах — 31 нафтоперекачувальна станція загальною потужністю 355
тис. кВт. Загальна ємність резервуарного парку становить майже 800 тис.
куб. м. Фактична пропускна спроможність нафтопроводів ДАТ «МН «Дружба» і
ДАТ «Придніпровські МН» на вході в Україну на даний момент становить до
100 млн. т. на рік, і на виході з України — 67,2 млн. т. на рік.

Інтерес Росії до нашої нафтопровідної системи стане цілком зрозумілим,
якщо врахувати її значення в російському експорті нафти. З середніх
64-66 млн. т. нафти, котрі щорічно транспортуються українськими
нафтопроводами, 53-55 млн. є експортним транзитом. Без контролю над цією
«грубою» для російських компаній залишається ненадійним володіння
українськими НПЗ. Проте Україна вперто захищається, не бажаючи віддати
свою нафтотранспортну систему до російських рук. Аби примусити її
поступитися, росіянами застосовується той самий ряд засобів, що й при
спробах захопити українську газову галузь.

По-перше, це дискредитація українських нафтопроводів звинуваченнями в
технічній надійності. При цьому свідомо ігнорується той факт, що в
1992-2000 рр. щорічний експортний транзит нафти через Україну збільшився
на 37% — з 41,1 до 56,3 млн. т. Що може бути кращим свідченням
справжньої технічної здатності наших нафтопроводів?

По-друге, російська сторона будує нафтопроводи в обхід України,
прикриваючись розмовами про неспроможність української нафтотранспортної
системи самотужки впоратися із зростаючими потоками експортної нафти.
Так, рішенням російського уряду № 1686-р від 29 листопада 2000 р. у
цьому році розпочато будівництво на території Ростовської області
ділянки нафтопроводу Суходольна — Родіонівська в обхід трубопровідної
системи українського ДАТ «Придніпровські магістральні нафтопроводи».
Розробляється проект будівництва Балтійської Трубопровідної Системи,
котра взагалі обійде Україну на шляху середньоазійської нафти до Європи.

Насправді ніякої проблеми зростаючих експортних потоків нафти, які б
перевищували можливості українського нафтотранспорту, просто не існує.
Навпаки, вже на початку 1998 р. Росія досягла верхньої межі своїх
експортних можливостей — 43% видобутку сирої нафти й 34% нафтопродуктів.
Збільшувати експорт далі, не завдаючи шкоди внутрішньому споживанню,
можна тільки за умови збільшення видобутку нафти. Але очікується як раз
істотне скорочення видобутку, оскільки російські компанії останнім часом
зменшили розвідку нових нафтових родовищ. Причина досить банальна —
нестача коштів. За окремими даними, для повноцінного розвитку видобутку
нафти Росія протягом кількох наступних років потребуватиме $12-15 млрд.
прямих інвестицій. Але їх поки що немає.

Нестача коштів у нафтовій галузі дійшла до того, що Росія деякий час не
могла сформувати фінансову базу для будівництва нафтопроводу в обхід
воюючої Чечні. Життєва необхідність такого будівництва визнавалася
російським урядом ще в 1997 р., оскільки неможливо убезпечити транзит
каспійської нафти через район бойових дій. Зате на амбітні й загалом
економічно недоцільні проекти нафтопроводів в обхід України кошти
асигнуються чималі.

Навіщо це робиться? Для чого будувати нові транзитні маршрути, коли
існуючі українські цілком задовольняють потребі? Якщо ж потреби дійсно
зростуть, то значно дешевше буде модернізувати систему нафтотранспорту
України. Вона має технічні можливості збільшити експортний транзит
нафтопроводом «Дружба» на 5-7 млн. і українською ділянкою нафтопроводу
Лисичанськ — Тихорецьк — Новоросійськ — на 4-6 млн. на рік. І це не
вимагатиме надмірних витрат, як будівництво нової «груби», а
зекономленим коштам росіяни могли б знайти краще застосування.

Однак Росія йде на такі витрати, в односторонньому порядку порушує
досягнуті між нашими державами домовленості, щоб залишити Україну без
прибутків від транзиту. Наприклад, введення до експлуатації ростовської
ділянки нафтопроводу Суходольна — Родіонівська залишить без роботи
український транзитний маршрут Великоцьк — Лисичанськ — Луганськ. Втрати
ДАТ «Придніпровські магістральні нафтопроводи» від цього складуть
близько $85 млн. на рік з урахуванням зменшення обсягів транспортування
на 26 млн. т./рік Та необхідністю проведення робіт з консервації.

У підсумку цієї складної схеми українська система магістральних
нафтопроводів, стиснута штучно створеними технічними й фінансовими
проблемами, за безцінь перейде до російських рук. Саме тому російська
сторона не бажає брати участь в переговорах з Україною по вирішенню
проблем у сфері транзиту нафти. НАК «Нафтогаз України» ініціювала
створення спільної робочої групи за участю експертів від усіх
зацікавлених сторін, але марно. Міністерство палива та енергетики
України в березні цього року спеціальним листом до першого заступника
міністра енергетики Росії І.Матлашова пропонувало взяти участь в
переговорах з цього приводу. На жаль, російська сторона знову
відмовилася. Що ж, ця послідовність добре зрозуміла.

* * *

Слідом за російськими нафтовими компаніями і РАТ «Газпром» до України
рушило РАТ «Єдині енергосистеми Росії» на чолі з А.Чубайсом. Україна є
великим споживачем електроенергії, тому «ЄЕС Росії» прагне встановити
свій монопольний контроль над перспективним українським енергоринком.
Крім того, наші потужні електромережі цікавлять росіян через їх
сполученість з європейською системою. Адже саме Україною завжди
здійснювався транзит російської «електрики», експортованої до Європи.

Перші відомості про російські наміри приватизувати об’єкти енергосистеми
України відносяться до 1995 р. Тоді московський Національний Резервний
Банк прораховував можливості своєї участі в приватизації компанії
«Київенерго», намагаючись при цьому не афішувати свій інтерес. Минулого
року А.Чубайс відкрито заявив про наміри «ЄЕС Росії» викупити українські
обласні енергогенеруючі компанії (обленерго), як тільки їх виключили з
переліку стратегічних підприємств, що не підлягають приватизації. Проте
Фонд державного майна України відмовив «ЄЕС Росії», оскільки всі добре
розуміли небезпеку монопольного становища однієї іноземної компанії на
вітчизняному енергоринку. Наочних прикладів з нафтою і природним газом
було цілком достатньо. І тоді росіянами був задіяний цілий комплекс уже
відомих нам методів.

По-перше, РАТ «ЄЕС Росії» розпочало переговори з білоруською компанією
«Белэнерго» про транзит російської електроенергії на Захід в обхід
України. Між Польщею та Словаччиною споруджена високовольтна лінія
електропередач (ЛЕП), яка відмежовує від України потужні
системоутворюючі ЛЕП, що йдуть від Уралу до Берліну. В планах
продовження будівництва цієї ЛЕП далі по зовнішньому периметру України
до Румунії, Болгарії, Туреччини й Південної Європи. Однак поки що це не
розв’язує проблеми для Росії, бо потужність білоруських електромереж
недостатня, а на будівництво розширених потужностей потрібні час і
кошти. Тому, по-друге, вжили заходів по створенню українського
електроборгу (за аналогією з газовим боргом), який примусив би Україну
погодитися на приватизацію обленерго росіянами.

Істотним полегшенням для реалізації російських планів стала «електрична
Переяславська угода». Йдеться про Меморандум «Про співпрацю в області
енергетики РФ та України», укладений між РАТ «ЄЕС Росії» та українським
урядом під час лютневої 2001 року зустрічі Л.Кучми та В.Путіна в
Дніпропетровську. Як відомо з офіційних коментарів. Меморандум
передбачає з’єднання енергосистем Росії та України, а також подальший
експорт електроенергії на Захід. Для підготовки деталізуючих його
документів передбачалося створення спільної робочої групи.

На перший погляд нічого небезпечного для української енергетики тут
немає. Адже за останні сім років енергосистеми РФ та України
«запаралелювалися» й автоматично роз’єднувалися кілька разів. Проте
цього разу є істотні особливості, синхронізовані з російською політикою
в нафтогазовій сфері.

Стрімке подорожчання російських енергоносіїв спричинило зростання
собівартості української електроенергії до такого рівня, коли вона
перестала бути конкурентоспроможною на зовнішньому ринку. А після появи
на вітчизняному ринку дешевої російської «електрики» завдяки об’єднанню
енергосистем, українська електроенергія перестане бути
конкурентоспроможною навіть вдома. Адже для російських електростанцій
енергоносії відпускаються за внутрішніми цінами, значно нижчими, ніж для
України. За визнанням Чубайса, рівень цін на українську «електрику» в
1,5-2 рази вищий за російську.

Цілком логічно, що за умов постійних перебоїв у постачанні російського
природного газу для наших теплоелектростанцій (ТЕС) та привабливішої
ціни на російську «електрику», оптовий ринок електроенергії України саме
їй надаватиме перевагу. Наявність дешевої електроенергії з Росії усуне
необхідність піклуватися про розвиток українських генеруючих компаній,
про диверсифікацію постачання газу, про підйом вугільної галузі. А це
спричиняє подальше зростання безробіття і невиплати зарплат. HYPERLINK
«http://one.xthost.info/newbabilon/ukrros/» \l «c7_39» 39

Крім того, врахуємо, що вітчизняний оптовий ринок жорстоко потерпає від
нестачі грошей. Тому він буде нездатен вчасно розраховуватися за перетік
російської електроенергії до нашої енергосистеми. Зрештою, саме з цих
причин роз’єднували енергосистеми двох країн в 1998 р.

Однак цього разу паралельна робота двох енергосистем зберігатиметься,
формуючи заборгованість України за спожиту російську «електрику». Дешева
електроенергія виконуватиме ту саму функцію, що й дорогий газ, —
штовхатиме українську енергетику до боргової ями. HYPERLINK
«http://one.xthost.info/newbabilon/ukrros/» \l «c7_40» 40 І рано чи
пізно постане питання про приватизацію наших енергогенеруючих станцій
кредитором — компанією «ЄЕС Росії». Цього, зрештою, Росія і прагне. На
це вказує навіть сам текст меморандуму, котрий відтворює зміст відомого
документа про стратегію розвитку енергетики Російської Федерації до 2020
р. Врешті-решт, наочним прикладом може бути «паралельна» робота
енергосистем Росії та Казахстану в 1992-1994 рр., у результаті котрої в
центральноазійської держави виник борг в $379 млн. Сьогодні росіяни
порушили питання передачі до їх власності 50% Екібастузької ГРЕС-2 в
обмін на списання $170 млн. боргів. Зазначимо, що будівництво ГРЕС-2
обійшлося Казахстану в $500 млн.

На перший погляд цю схему руйнує нещодавній продаж Фондом держмайна
України пакетів акцій семи обленерго. Адже радником з їх приватизації
виступав авторитетний банк «Credit Suiesse First Boston», тому
передбачалося, що конкурс пройде в інтересах західних компаній. Але це
видається тільки на перший погляд. Хазяїном чотирьох обленерго стала
маловідома словацька компанія Vychodo-slovenske Energeticke Zavodi S.P.
Практично одразу ряд експертів почали сумніватися, що словаки працювали
не на свої гроші. Адже уряд Словаччини, на відміну від Польщі та Чехії,
не чинив перепон наступові «Газпрома» та «ЄЕС Росії» в середині 1990-х
рр. на словацький енергоринок.

Як бачимо, Москва знаходить різноманітні обхідні шляхи для реалізації
своїх інтересів. Примітне в цій ситуації, що поклавши на плечі
українському народу чорнобильський хрест, вона не бажає допомагати в
подоланні наслідків цієї катастрофи. Росія не брала участі у самміті
донорів з проблем модернізації саркофага ЧАЕС, котрий відбувся в липні
2000 р. у Німеччині. Якщо в Біловезькій угоді трьох слов’янських держав
про створення СНД проблема Чорнобиля була відображена у статті 8, то зі
статуту Співдружності це положення вже вилучили. З іншого боку, Москва
не приховує свого бажання кредитувати спорудження енергоблоків на
Рівненській і Хмельницькій АЕС. Адже коштів для повернення кредитів, як
завжди, вчасно не знайдеться, тому контроль над станціями (як колись над
ЧАЕС) буде в російських руках, зате з проблемами від них український
народ знову залишиться наодинці.

Можна стверджувати, що російський інтерес до паралельної роботи і
об’єднання двох енергосистем має переважно політичний підтекст. Про
близьке майбутнє в наслідок реалізації російських планів дають уяву
кілька наступних прикладів. Політичним та економічним інтеграційним
процесам країн Центральної Європи (Польща, Угорщина, Чехія) передувала
саме інтеграція їх енергетичних систем з енергетичними об’єднаннями
Західної Європи. З іншого боку, саме наявність єдиної енергосистеми у
вигляді РАТ «ЄЕС Росії» стала одним з вагомих чинників на заваді
дезинтеграції Російської Федерації на початку 1990-х рр.

Більше того, формування єдиної енергетичної системи Росії та Білорусії
передувало створенню ними союзної держави. Лише країнам Балтії вдалося
виключити політичні чинники із співпраці між РАТ «ЄЕС Росії» та їх
національними енергосистемами, врівноваживши вплив російського
електрогіганта продажем своїх енергооб’єктів великим західним компаніям.
Виходячи з цього досвіду, російська сторона намагається не втратити
контроль над енергетикою України.

5. «Бананова республіка»

Аналізуючи все наведене вище, напрошується висновок: цілком можливо, що
юридичний механізм конвертації наших старих і майбутніх боргів в акції
українських стратегічних підприємств для Росії вже не знадобиться. І
прокинувшись одного ранку ми раптом з’ясуємо, що вже не є господарями на
власній землі. Та й сама Україна вже нічим не відрізнятиметься від
багатьох інших «бананових республік», тільки розташована в центрі
Європи, а не посеред океанів чи десь у Африці. Зрештою, згадаємо
багаточисельні факти грубого втручання Росії до внутрішніх справ
України, котрі не те що не отримали належної відсічі, але й навіть
належного розголосу. Ті ж з українських урядовців, хто відстоював
інтереси України, стикаються з російськими інтригами проти них.
Наприклад, Росія виявилася головним противником обрання Верховним
комісаром ОБСЄ у справах національних меншин екс-голови МЗС України
Б.Тарасюка. HYPERLINK «http://one.xthost.info/newbabilon/ukrros/» \l
«c7_41» 41

Однак навіть у колоній є ресурси, котрі іноземцям важко контролювати.
Найперший серед них — людина. У світі є чимало країн, запорукою
багатства котрих стали не родовища нафти, не поклади золота, не
суперсучасні технології, а їх народ. Згадаймо приклад Німеччини та
Японії, економіка котрих була вщент зруйнована ІІ-ю світовою війною. Усе
вціліле демонтували переможці. Стара ідеологія збанкрутіла, а нову
потребувалося створювати «з чистого аркушу». Німецький і японський
народи в ці скрутні часи звернулися до своїх віковічних духовних
цінностей, і це дало їм сил не зламатися. Перший повоєнний канцлер
Німеччини згадував, що бажання змінити сумну дійсність було настільки
великим, що він відчував свою моральну смерть, коли за кілька місяців
нічого не зробить. Розбудовчий потяг німців дався взнаки. На початку
1950-х рр. у Великій Британії, котра, як відомо, належала до переможців
у II-й світовій війні, окремі види продовольства ще розповсюджувалися за
картковою системою. А розгромлена і відбудована Німеччина, на подив
переможців, уже не тільки скасувала картки, але й експортувала
продовольство до тієї ж Великої Британії.

Справжнє багатство країни не в її корисних копалинах, а в духовній силі
її народу. Розгромлена у 1945 р. Японія взагалі не мала ніяких родовищ,
однак сьогодні разом з Німеччиною і США входить до трійки держав з
найпотужнішою у світі економікою. Можна також навести приклад Південної
Кореї. Колишнє володіння феодального Китаю, потім колонія Японії, на
світанку своєї незалежності вона була вщент зруйнована кривавою війною
1950-1953 рр. Однак у 1980-ті роки Південна Корея входила лідером серед
нових економічно розвинутих держав — «азійських тигрів». Корейські
заводи в Європі, корейські товари в магазинах по всьому світу, — все це
стало можливим завдяки духовному потенціалу корейського народу.

Поступово приходить розуміння, що у новому тисячолітті вигравати у
темпах економічного зростання буде та держава, яка зможе створити
найбільш сприятливі умови для розвитку якісних характеристик свого
основного ресурсу — громадян. Змагатися у видобутку корисних копалин,
виробництві комбайнів або ще в чомусь штучно-кількісному немає сенсу. З
огляду на це українці мають добрі перспективи. Адже за кілька століть їх
не змогли повністю русифікувати, полонізувати, румунізувати,
мадяризувати… Це свідчення духовної сили нашого народу. Врахуємо і
його розумовий потенціал. Українська наука (нехай і під ім’ям
радянської) завжди була серед передових у світі. Те ж саме можна сказати
й про інженерні, робітничі кадри тощо. Навіть сьогодні в умовах
економічної кризи в Україні працює 5,5% фахівців світової авіакосмічної
галузі, котра в найближче десятиліття поряд з енергетикою визнається
ринкоутворювальним елементом. HYPERLINK
«http://one.xthost.info/newbabilon/ukrros/» \l «c7_42» 42

Але поки що цей могутній потенціал нашого майбутнього не може
розкритися. На заваді стоять постійні спроби «розмити» українські
духовні цінності, замінити ідеєю євразійства наш стратегічний курс до
України як сильної європейської держави. Для цього вважаються
прийнятними всі засоби: звинувачення української державності в злиднях
повсякденного життя країни, нав’язування російської політичної
свідомості під виглядом глузування з української національної ідеї,
культивування зневаги до неї, внесення внутрішнього розбрату серед
українців протиставленням православних греко-католикам… Під дією
багатьох економічних важелів, русифікації, агресивного інформаційного
наступу, впливу УПЦ Московського Патріархату Україна поступово
розчиняється в «єдиному російсько-українському духовному просторі».
Звідки ж тоді взятися «українському диву» на кшталт німецького,
японського чи південноко-рейського, якщо чимало наших громадян
пов’язують Україну в одне ціле з Росією? Відповідно, наші сили
розпорошуються для досягнення цілей, які часто зовсім далекі від
справжніх інтересів України. Зокрема, українські трудові ресурси
«перетікають» до Росії вершити «грандіозні справи, котрі матимуть
визначальну роль у подальшій долі і Росії, і України». За експертними
оцінками, в Російській Федерації на початок 2001 р. працює понад 300
тис. українських громадян, з яких тільки 63 тис. легально.

Зацікавленість Росії в трудовій міграції з України має об’єктивну
природу. Країна з величезною малозаселеною територією і стабільною
тенденцією до скорочення населення вже наприкінці 2000 р. відчувала
потребу в 750,9 тис. робітників. Протягом найближчих 2-5 років провідні
галузі російської економіки потребуватимуть додаткового залучення біля
двох мільйонів кваліфікованих спеціалістів. Де їх узяти? Адже з 1992 р.
у Росії розпочалося зменшення чисельності населення, темпи котрого
уполовину скорочуються лише завдяки імміграції з країн СНД. Проте
дефіцит людських ресурсів у Росії так швидко набув гострого характеру,
що 3 квітня цього року президент В.Путін у посланні до Федеральних
Зборів Російської Федерації назвав вирішення демографічної проблеми
найважливішим завданням сучасності.

Демографічна політика країни має прислужитися справі збереження та
укріплення позицій Росії як великої держави: геополітичних (зростання
заселеності країни), економічних (освоєння природно-ресурсного
потенціалу країни, оздоровлення ситуації на ринку праці), військових
(покращання комплектування збройних сил та інших силових структур) тощо.
Найлегше цього досягнути через використання людських ресурсів з колишніх
радянських республік, оскільки там багато етнічних росіян та
російськомовного населення. Найперше йдеться про Україну, яка посідає
перше місце серед країн-постачальників робочої сили. Культурні
відмінності її населення незначні, полегшуючи русифікацію. Імміграція ж
із Китаю чи інших азійських країн, де наявний надлишок трудових
ресурсів, для Росії вкрай небезпечна. До того ж досвід довів, що
мігранти з України, мають вищий, ніж місцеве населення, рівень освіти та
кваліфікації. Їх значення для економіки в окремих російських регіонах
неможливо перебільшити. Особливо це стосується Сибіру і Далекого Сходу,
де з радянських часів зосереджена основна сировинна база, передусім
видобуток енергоносіїв. Наприклад, українські фахівці зробили великий
внесок у розвиток Уренгойського газового родовища і нафтових родовищ
Сургутського регіону. Напередодні перших виборів у Росії на початку
1990-х рр. Одна з американських газет надрукувала статтю, де говорилося:
якщо українці Тюменської області не прийдуть на вибори, то вони просто
не відбудуться, бо на вибори прийде менше половини виборців.

Таке широке залучення українців до освоєння російських просторів має
довгу історію. Найперше використовували звичайне насильство, заганяючи
населення до місць, де Росія мала б з нього якусь користь. Зокрема, в
боротьбі з гетьманами Правобережної України у XVII ст. під час Руїни за
наказом з Москви було силою вчинено згін правобережного населення на
лівий берег Дніпра й далі до російських земель. Згодом за царювання
Катерини П російські війська зруйнували Запорізьку Січ. Колишнє
запорізьке козацтво, силою зігнане зі своїх земель, кочувало на південь
разом із російським державним кордоном, доки остаточно не осіло на
Кубані.

Радянська влада поставила масовий примусовий вивіз українців на Північ,
Далекій Схід, до Сибіру і Казахстану на конвеєр. Внаслідок роботи по
ліквідації куркулів як класу було вивезено з України сотні тисяч селян.
Рішення про точну кількість куркулів і місця їх виселення приймалися в
Москві й розходилися відповідним структурам. Ось приклад з
листа-вказівки ЦК ВКП(б) до ЦК КП(б)У від 29 травня 1931 р: «Дорогі
товариші! Згідно постанови ЦК від 20 травня по Вашій республіці має бути
проведене виселення 30 000 куркульських родин до Уральської області»
HYPERLINK «http://one.xthost.info/newbabilon/ukrros/» \l «c7_43» 43

Згодом були нові й нові рішення. Лише на одній з нарад в ОГПУ 3 травня
1933 р. Сталін особисто накреслив завдання додатково виселити з України
ще 145 тис. селян. HYPERLINK
«http://one.xthost.info/newbabilon/ukrros/» \l «c7_44» 44 За неповними
даними, в Україні постраждало від такого розкуркулення близько 1 млн.
чоловік. HYPERLINK «http://one.xthost.info/newbabilon/ukrros/» \l
«c7_45» 45 А ще були насильницькі «чистки» прикордонної смуги, коли до
глибинних регіонів СРСР виселялися представники ворожих класів. Зокрема,
лише у 1930 р. з прилеглих до західного кордону СРСР українських
територій «вилучили» майже 5 тис. чол. HYPERLINK
«http://one.xthost.info/newbabilon/ukrros/» \l «c7_46» 46 Грандіозні
депортації впали на Західну Україну. За неповними даними, з осені 1939
р. по осінь 1940 р. з території Західної України та Західної Білорусії
було депортовано 312 тис. сімей, або 1 173 170 чол. HYPERLINK
«http://one.xthost.info/newbabilon/ukrros/» \l «c7_47» 47 За 1944-1952
рр. із семи тодішніх західноукраїнських областей були депортовані ще 203
662 особи. HYPERLINK «http://one.xthost.info/newbabilon/ukrros/» \l
«c7_48» 48

Слід зазначити, що велика кількість цих спецпереселенців з України так і
не повернулася додому. Спершу різними державними рішеннями передбачалося
їх виселення з України довічно (дивися додаток №8). Проте навіть після
смерті Сталіна і послаблення режиму Радянська влада намагалася будь-що
затримати їх десь у Сибіру. Наприклад, Президія Верховної Ради СРСР
видала окремий указ від 9 листопада 1956 р. про заборону колишнім
активістам оунівського підпілля повертатися в західні області України.
На його виконання постановою ЦК КПУ створювалася комісія, котра
розглядала справи репресованих осіб, персонально вирішуючи питання про
дозвіл на повернення з місць ув’язнення чи заслання. Багатьом
пропонувалося їхати не додому, а в інші місця СРСР, мотивуючи це
економічною необхідністю, перенаселеністю західноукраїнських областей
тощо. Так, із 170 тис. «західняків», котрі тоді поверталися із заслання,
отримали дозвіл повернутися до України тільки 60 тис. вигнанців. З них 6
тис. потім добровільно(!) поїхали назад до місць заслання, ще 6 тис.— до
інших регіонів СРСР. Майже 400 чоловік засудили повторно.

Окрім насильницького згону та депортацій ще одним засобом використання
людських ресурсів України Москвою став добровільно-примусовий вивіз
населення. Відкрите насильство при цьому не застосовувалося, однак
вважати такі переселення добровільними можна лише формально. Адже
українці ніколи не покинули б своїх земель, якби вдома для них не
створювалися нестерпні умови життя. Це спонукало їх до міграції, а
імперському керівництву залишалося тільки спрямувати ці потоки в
потрібному напрямі.

Першим значним досвідом в цьому плані стала так звана столипінська
аграрна реформа. Оскільки влада активно захищала поміщицьке
землеволодіння в Україні, наше селянство, відчуваючи гострий брак землі,
аби вижити було змушене їхати освоювати нові території на окраїнах
імперії. Між 1896 і 1906 рр., після спорудження Транссибірської
залізниці, на Схід переселилося близько 1,6 млн. українців. Після 1906
р. цей рух помітно збільшився: HYPERLINK
«http://one.xthost.info/newbabilon/ukrros/» \l «c7_49» 49

Роки Рух переселенців і ходоків обох статей (у тис. душ) 3 того числа
повернулося обох статей (у тис. душ) Оселилося переселенців чоловічої
статі (у тис. душ)

1900 219,3 33,8 39,6

1905 44 3,8 27

1906 216,7 6,1 44,8

1907 577 27,2 207,9

1908 758,8 37,9 245,2

1909 707,5 82,3 245,3

1910 353 114,9 232,5

1911 326,1 117 181,5

1912 259,6 57,3 156,5

1913 327,9 42,9 ?

1914 241,8 27,6 ?

У 1914 р. на Далекому Сході проживало вже близько 2 млн. українців.
Цілий край, названий «Зеленим клином», ще й сьогодні нагадує про себе
нетиповими для Східної Азії назвами населених пунктів: «Украинка»,
«Черниговка», «Ромны», «Новокиевский Увал»… Справу столипінського
переселення підхопить і ЦК КПРС, на виконання директив і постанов
котрого жителів Прикарпаття масово переселяли до Амурської області. У
хід йшли пропагандистські обіцянки пільг, грошових виплат і
довготермінових позик для облаштування на новому місці, купівлю корови
тощо. Заохочували до переїзду грошові виплати за сам вияв бажання
переселитися з України — по 150 руб. на члена родини. Місцеві ради
приймали заяви бажаючих і організовували перевезення, а преса агітувала
за переселення:

«Шановні прикарпатці! Усіх, хто виявить бажання переселитися на родючі
землі Амурської області, чекає тепла, гостинна зустріч, відповідне
господарське влаштування і робота по душі». HYPERLINK
«http://one.xthost.info/newbabilon/ukrros/» \l «c7_50» 50

Для організації грандіозних переселень у 1920-х рр. при ЦВК СРСР навіть
існував спеціальний орган — Всесоюзний Переселенський Комітет. За
проектом постанови ВУЦВК від 1925 р. Наркомзем УРСР подав до нього план
на 1925/1926 рр., згідно якого підлягали переселенню «12 000 дворів, або
60 000 їдців» з України до наступних регіонів:

«1. Надволжжя……………. 1 400 дворів або 7000 їдців

2. Сибір……………………..З 000 » » 15000 »

3. Далекий Схід …………3 000 » » 15000 »

4. Уральський край……. 600 » » 3 000 »

5. Північний Кавказ …..4 000 » » 20000 » » HYPERLINK
«http://one.xthost.info/newbabilon/ukrros/» \l «c7_51» 51

А у квітні 1941 р. на виконання постанови РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від №572
«Про переселення господарств колгоспників у багатоземельні райони Союзу
РСР в 1940 р.» РНК УРСР і ЦК КП(б)У затвердили план переселення з
України вже 31 600 господарств згідно із «заявками переселенських
органів»: HYPERLINK «http://one.xthost.info/newbabilon/ukrros/» \l
«c7_52» 52

Назва областей виходу Всього господар-в В тому числі по областях і краях
вселення

Новосибірська обл. Алтайський край Омська обл. Красноярський край
Челябінська обл. Казахська РСР

Київська 4287 1082 1610 800 300 — 495

Чернігівська 3580 1305 500 950 —

825

Житомирська 2600 400 1120 559 — — 530

Вінницька 3827 687 410 500 — 1605 625

Кам’янець-Подільська 3389 — 1449 900 — 500 540

Сумська 2556 641 680 550 — — 685

Полтавська 4156 615 1471 900 — 550 620

Харківська 2545 1020 690 550 — — 285

Кіровоградська 2200 — 610 550 — 345 695

Дніпропетровська 500 — 250 250 — — —

Запорізька 250 — 250 — — — —

Ворошиловградська 510 — 260 250 — — —

Сталінська 250 — 250 — — — —

Миколаївська 500 — 250 250 — — —

Одеська 250 250 — — — — —

Молдавська АРСР 200 — 200 — — — —

Всього по Україні 31600 6000 10000 7000 300 3000 5300

Після війни широко застосовуватиметься вивіз робітників з України на
освоєння Півночі, Цілини, на «будови віку». Наприклад, в Казахстані УРСР
укомплектувала понад 70 радгоспів. Протягом 1954-1956 рр. з України за
путівками ЦК ЛКСМУ на цілинні землі виїхало більше 80 тис. Молодих
людей, переважно механізаторів та спеціалістів сільського господарства.
В окремо взятому 1971 р. за комсомольськими путівками виїхало на ударні
будови за межі республіки понад 3 тис. юнаків і дівчат. HYPERLINK
«http://one.xthost.info/newbabilon/ukrros/» \l «c7_53» 53 Значна
частина випускників українських вузів одержувала розподіл на працю поза
межами України, поки на українські будови прибували спеціалісти з інших
республік. Так, у 1953 р. серед 75 випускників нафтового факультету
Львівського політехнічного інституту тільки 6 мали залишитися працювати
в Україні, до того ж переважно росіяни. Інші, враховуючи всіх
випускників-українців, одержали розподіл по безмежному СРСР. Автор цих
строк мав тоді їхати працювати до Уфи, в Башкирію. Ось дані про
кількість спеціалістів-випускників Івано-Франківського інституту нафти й
газу, направлених по закінченню навчання працювати за межі України:

Росія Біл\Молд Каз.\Азер. Узб.\Турк Груз\Вір. Разом % випуску

1985 255 6\7 11\3 14\3 1\3 303 45,6

1984 191 17\4 9\7 3\11 1\0 236 35

1983 202 20\8 9\6 6\11 — 262 37,7

Як писав свого часу Тарас Шевченко, «сини мої на чужині, на чужій
роботі». Чимала кількість з тих, хто за розподілом після завершення
навчання або за комсомольською путівкою поїхали з України, так і осідали
на далеких землях.

* * *

Сьогодні ситуація змінилася. Україна є незалежною державою, тому знову
примушувати її громадян їхати працювати саме на об’єктах Сибіру,
Крайньої Півночі, або ж воювати за чужі їм інтереси, Росія тепер не
може. Прозорість кордонів дає українцям можливість обирати: праця на
викуплених росіянами підприємствах в Україні, безпосередньо в Росії або
ж в Європі. Але і щодо цього Росією знайдені обхідні шляхи.

Через закриття російських ринків для продукції українських підприємств
чимало наших громадян втрачають роботу. Нові російські господарі
викуплених підприємств також не схильні вкладати кошти в розширення
виробництва саме в Україні. Штучно створюється економічна ситуація,
котра «виштовхує» населення з України до малозаселених російських
регіонів. Свого часу керівництво СРСР проводило подібну політику на
теренах Західної України, де відсутність роботи через брак
капіталовкладень спонукала населення їхати до віддалених куточків
безмежної імперії: Тюмень, Сибір, Ханти-Мансійський край… Перелік
можна продовжувати. Відірвані від України, вони порівняно легше
сприймали русифікацію, перетворюючись на «радянських людей». У
підсвідомості кордони батьківщини розширювалися на всю радянську імперію
(Росію), неодмінною складовою котрої тепер вважалася й Україна. А надалі
поставала перспектива повного перетворення на етнічних росіян:

«Повышенный прирост общей численности русских частично может быть
объяснен слиянием с ними отдельных групп других народов, в частности
довольно многочисленных групп украинского населения на Кубани и Северном
Кавказе». HYPERLINK «http://one.xthost.info/newbabilon/ukrros/» \l
«c7_54» 54

Дехто, стаючи «паспортними» росіянами, навіть змінював прізвище.

Як бачимо, формула асиміляції проста і продовжує діяти. Неможливо жити з
двома батьківщинами у свідомості. Рано чи пізно більша поглине меншу
завдяки функціонуванню «єдиного україно-російського духовного простору»,
й тоді існування окремої Української держави буде сприйматися
протиприродне. Такий підсвідомий зв’язок громадян закріплює колоніальний
статус України куди міцніше, ніж будівництво різних мостів, на кшталт
гігантського переходу через Керченську протоку. HYPERLINK
«http://one.xthost.info/newbabilon/ukrros/» \l «c7_55» 55

Міграційний відплив наших громадян до Росії здатний поховати майбутнє
нашої держави. До еміграції вдаються, як правило, особи найбільш
активні, ініціативні, освічені. Вони складають якісну частину людських
ресурсів, тому їх втрата негативно позначається не лише на
демографічному, але й на економічному розвиткові України. До того ж і
самій Росії потрібне не просто населення, серед якого багато пенсіонерів
та дітей — це посилює тиск на російський бюджет додатковими виплатами.
Росії потрібні кваліфіковані робітники, талановиті вчені, грамотні
управлінці, котрі вже зараз можуть примножувати її багатства. Лідер
Російського Руху України — найпотужнішої з таких організацій —
О.Свистунов в інтерв’ю російському виданню «Независимая газета» заявляє:
«Ми ж не пропонуємо організувати переїзд у Росію дебілів та божевільних.
Мова йде про прекрасних спеціалістів, еліту суспільства». І знову вказує
напрямок переселення: «Силами діаспори можна підняти малонаселен! Сибір
і Далекий Схід, що страждають від браку кадрів та низької
народжуваності». HYPERLINK «http://one.xthost.info/newbabilon/ukrros/»
\l «c7_56» 56

А якщо ці найкращі під тиском обставин перестають пов’язувати себе з
Україною, то втрачаються останні перспективи нашої держави. І навпаки,
розвиток Росії отримує додатковий стимул через залучення ініціативних
працівників.

Російське керівництво добре це розуміє, тому намагається полегшити собі
доступ до українських людських ресурсів. У 1994 р. представники МЗС
Російської Федерації в Севастополі самочинно роздавали місцевому
населенню російські паспорти. Тоді ця недружня акція була припинена
після наполегливих вимог України. Наприкінці 2000 р. російська сторона
вийшла з пропозицією до України про укладення двостороннього договору
«Про правовий статус громадян Російської Федерації, які постійно
проживають на території України, та громадян України, які постійно
проживають на території Російської Федерації». Пропонувалися такі речі,
котрі повністю скасовували різницю у громадянстві. Результати правової
експертизи цього проекту Міністерством юстиції України показали, що його
положення суперечать Конституції України, Законам України «Про правовий
статус іноземців», «Про державну службу», «Про загальний військовий
обов’язок». Земельному кодексу України тощо. Однак слід очікувати на
нові російські спроби приватизувати наших громадян. Адже логічним
наступним кроком стане чергове «возз’єднання» України.

Хтось може зауважити: до чого тут розмови про неоколоніалізм? Росія
намагається урівняти в правах громадян наших країн, аби полегшити їм
можливість заробити на життя, поки Україна не вибереться з економічної
кризи. Адже була б робота вдома, то до Росії не їхали б. Однак не все
так просто, як видається на перший погляд. Не слід забувати, що повні
права отримають і російські громадяни в Україні, що значно полегшить їм
викупити наших підприємств. А про небезпеку російської приватизації
нашої економіки вже йшлося вище. Поки українці будуть їхати заробляти
кошти до Сибіру, росіяни зі своїми грошима приїдуть сюди. Історичних
прецедентів багато. До кінця XVII ст. росіян в Україні практично не
було. Згодом основну їх масу складали військовики, тому за законами від
21 листопада 1869 р. та 13 червня 1886 р. російським переселенцям до
десяти південно-західних губерній надавалися спеціальні доплати. Коли
столипінський уряд масово вивозив українських селян на Далекий Схід,
російські селяни мігрували до міст, де ставали пролетарями та їхали
працювати на підприємства України. На Схід їх переселилося вдвічі менше,
ніж українців, а до степових губерній України і Північного Кавказу
переїхало понад 8 млн. чол. За радянських часів інтенсивність
міграційних процесів порівняно з Російською імперією взагалі зросла аж у
30 разів. HYPERLINK «http://one.xthost.info/newbabilon/ukrros/» \l
«c7_57» 57 Наприклад, заохочуваний урядом масовий переїзд російських
промислових робітників, партійних функціонерів і чиновників до Західної
України призвів до того, що чисельність росіян там за 1945-1959 рр.
зросла з 0 до 330 тис. чол. (а це 5% тамтешнього населення, зосереджених
переважно в містах).

З іншого боку, не слід вважати, що російський уряд справді надасть
українським громадянам на території Російської Федерації права, яких
вимагає для росіян в Україні. Вже сьогодні російська сторона в
односторонньому порядку вводить обмеження для перебуваючих у Росії
громадян України, порушуючи досягнуті раніше угоди з цього приводу. А
умови перебування всіх категорій мігрантів з України у м. Москві взагалі
не відповідають ніяким нормам, аби вони їхали далі на Схід. Московська
мерія проводить відверто дискримінаційну політику, через що українці
отримують нижчу заробітну платню, не отримують ніяких надбавок, мають
чималі проблеми з медичним обслуговуванням, їм відмовляють у
безкоштовному медичному страхуванні. Апофеозом стало рішення московської
мерії про обов’язковість для працівників-мігрантів постійно носити на
одязі особливі відзнаки, котрі за свій рахунок купувати під час
реєстрації в місцевих органах МВС. До аналогічних кроків у XX ст.
додумалися лише нацисти, коли в 1930-х рр. зобов’язали всіх євреїв
Німеччини носити на одязі відзнаку — зірку Давида.

Тож, як бачимо, Росія знайшла можливості використати у своїх інтересах
працю українських громадян. І їх статус при цьому не покращився від
колоніального. На черзі останній крок: сформувати таку ситуацію, щоб
українці ще й воювали за російські інтереси, як це було протягом 300
років.

6. Військове співробітництво та спільна оборона

Якщо хтось думає, що повторення такого сьогодні вже неможливе, то нехай
погляне на приклад Білорусії. Протягом всіх 1990-х рр. Росія намагалася
створити із нових республіканських армій війська під своїм
командуванням. Захищаючи нібито спільні інтереси, вони насправді
використовувалися б Москвою на власний розсуд. Враховуючи безперервну
участь російських військ у локальних конфліктах і тривалу війну на
Кавказі, жодна з республік не побажала дати своїх солдат під спільне
російське командування. Зазнали невдачі всі спроби Росії втягнути хоча б
когось навіть до миротворчих військ СНД. З огляду на те, що одночасно
країни СНД охоче направляють свої контингенти до миротворчих військ ООН,
можна констатувати — вони просто не вірять Росії. Досвід підказує, що
Москва лише шукає дешеве «гарматне м’ясо», яке покладе на вівтар своїх
великодержавних ідей. Тому президент Білорусії О.Лукашенко, повідомляючи
в 1999 р. про створення Союзної держави з Росією, додавав, що білоруси
будуть проходити військову службу тільки в межах своєї республіки. Адже
Росія саме тоді вела нову війну на Кавказі, й існували побоювання
білорусів потрапити туди під російські знамена.

Поки що білорусів справді на Кавказ ніхто не мобілізував. Однак вже діє
зовсім інший механізм використання білоруського людського та
військово-економічного потенціалу в інтересах Росії. Після входження
Білорусії до системи колективної безпеки СНД та об’єднаної ППО, а також
укладення союзного договору з Росією, навесні 2000 р. було порушено
питання про створення об’єднаного білорусо-російського військового
угрупування на Західному напрямі з підпорядкуванням Москві. На сьогодні
війська ППО і ВПС Білорусії вже знаходяться в оперативному
підпорядкуванні російських штабів. При цьому, як свідчить досвід
Балканської кризи, своїх військово-політичних кроків на зовнішній арені
Москва з Мінськом не погоджує, піддаючи Білорусію загрозі стати
заручницею російської політики. Адже у випадку конфлікту Росії із
Заходом ракети НАТО спершу впадуть на Білорусію, а не на Москву.

Перший крок зроблений також і в межах Договору про колективну безпеку
СНД. На зустрічі голів країн-учасниць цього блоку наприкінці травня 2001
р. у Єревані було укладено угоду про створення сил швидкого реагування
СНД. Угруповання в 1500-1700 військовослужбовців підрозділів
спецпризначення Росії, Білорусії, Казахстану, Вірменії, Киргизстану і
Таджикистану перекидатиметься до небезпечних регіонів. У планах
створення «центральноазійського регіонального коаліційного угрупування
військ» зі штабом у місті Бішкек. Зрозуміло, домінуючу роль в управлінні
спільними з’єднаннями відіграватиме також Росія.

З Україною реалізується аналогічний сценарій. Після невдалих спроб
зберегти під своїм керівництвом всю Радянську Армію, Москва активно
просуває ідею створення спільних російсько-українських військових
формувань. Сподівання на якесь рівноправне військове партнерство при
цьому абсолютно марні. Йдеться тільки про легальний доступ Росії до
українських військових об’єктів для використання у своїх інтересах.
Думку й інтереси самої України при цьому ніхто не збирається
враховувати. Погляньмо хоча б на останній приклад — навчання російської
морської піхоти в Криму. Вони проводилися з 14 по 16 лютого 2001 р. на
території державного ландшафтного заказника «Байдарський» в процесі
підготовки «чорних беретів» до відправки на Чеченську війну. Визначення
місця проведення навчань обумовлювалося тим, що гори заказника
«Байдарський» схожі на ландшафт чеченських гір. При цьому не тільки
грубо порушено українське природоохоронне законодавство та угоди про
поділ і перебування Чорноморського флоту на нашій території, але й
піддано істотній загрозі національну безпеку України. Адже сама лише
участь Чорноморського флоту Росії в Чеченській війні може спричинити
терористичні акти в місцях базування флоту, тобто на території України.
Постраждають від цього, як це було в Росії, здебільшого цивільні
громадяни, однак російських військових це не надто турбує. «Это наша
территория»,— заявив начальник штабу Чорноморського флоту О.Татарінов.
Тож про яке рівноправне військове партнерство може йти мова?

* * *

Добру уяву про російське розуміння такого партнерства дає досвід
військово-технічного співробітництва між нашими країнами за останнє
десятиріччя. Найбільш показовою є історія з налагодженням в Україні
самостійного виробництва танків Т-80УД і Т-84. Більше того, в умовах
господарчих негараздів українцям вдалося досягти великого комерційного
успіху на іноземних ринках озброєння, що одразу викликало значне
незадоволення в Москві.

Як відомо, перспективне танкобудування СРСР було зосереджено в кількох
головних центрах — Харкові, Ленінграді, Омську та Нижньому Тагілі.
Найбільшим вважався Харків, де колись створили легендарний Т-34 — кращий
танк II-ї світової війни. У наступному тут втілювалися в життя самі
сміливі конструкторські ідеї й будувалися самі сучасні радянські танки.

Після розпаду СРСР наявність в Україні такої сильної конструкторської
школи з серійним танковим виробництвом і документацією на різні системи
озброєння газета російського міністерства оборони «Красная звезда»
оголосила загрозою національним інтересам Росії. Москва взяла курс на
ліквідацію харківського танкового заводу, згорнувши будь-які контакти з
ним. Весь світ мав знати, що радянське озброєння є виключно російською
монополією, тому купувати його потрібно лише в Росії.

Як наслідок, харківський центр танкобудування зупинився. Один лише
серійний завод, що виробив у 1991 р. 800 танків, 1992 року зробив тільки
43 бойові машини і став. ЗО тисяч його робітників втратили роботу.
Дослідне виробництво обмежилося в 1994 р. створенням трьох танків, ледве
трималося «на плаву» конструкторське бюро. HYPERLINK
«http://one.xthost.info/newbabilon/ukrros/» \l «c7_58» 58 Відповідно
згорнулися роботи на харківських КБ та заводі дизельних двигунів, котрі
забезпечували танковий завод. Після цього «Красная звезда», демонструючи
офіційну позицію російських військових, повідомила про смерть
харківської танкової школи й акцентувала увагу на продовженні робіт на
танкових заводах Росії.

Однак у 1996 р. світовий ринок озброєння облетіла сенсація: Україна
уклала контракт з Пакистаном на поставку 320 харківських танків Т-80УД.
$650 млн. від цієї угоди не лише збагатили українську скарбницю, але й
врятували від остаточної загибелі цілу галузь нашого
військово-промислового комплексу. Десятки тисяч людей знову отримали
роботу. Російська реакція на цей комерційний успіх України була вкрай
негативною:

«Москву контракт украинцев с Пакистаном очень обидел… И судя по
настроениям в Минобороны России, а также на танкостроительных
предприятиях,.. мириться с предательством харьковского завода им.
Малышева там не намерены. Поэтому в настоящее время россияне
вырабатывают стратегию и тактику борьбы с украинскими конкурентами».
HYPERLINK «http://one.xthost.info/newbabilon/ukrros/» \l «c7_59» 59

Логіка досить дивна: зрада українського заводу полягає в тому, що він
зробив усе можливе, аби його надсучасне виробництво не померло, як це
планували росіяни. Звідки взялася така озлобленість російських зброярів
на своїх «братів» і «стратегічних партнерів»? Адже Україна не відбирала
їх хліб, оскільки Пакистан ніколи не був покупцем російської зброї. Тим
не менше, Москва зробила все можливе, щоб зірвати виконання Україною
укладеного контракту й дискредитувати її на світовому ринку зброї.

Зокрема, в Росії на урядовому рівні було вирішено відмовити харківському
заводу в постачанні російських комплектуючих, в першу чергу
артилерійських гармат і електроніки. Щоб виконати зобов’язання перед
Пакистаном, харківські танкобудівники швидко переорієнтувалися на інших
постачальників. Тоді окремі російські підприємства й інститути висунули
Україні вимогу про сплату $55 млн. за використання в харківських танках
їх конструкторських рішень та ідей. Подібна одностороння приватизація
авторства на винаходи радянських часів, коли все робили під «спільним
дахом», незрозуміла. Адже Росія з свого боку нічого не сплачувала
українським підприємствам за авторство технічних розробок, використаних
в експортованих нею до третіх країн озброєннях. Мета російських дій
зовсім не у захисті авторства, а, знову таки, в намаганнях знищити
військове виробництво в Україні:

«Массовые финансовые претензии к производителям Т-84 сделают
производство танка нерентабельным или, по меньшей мере, значительно
увеличат его цену». HYPERLINK
«http://one.xthost.info/newbabilon/ukrros/» \l «c7_60» 60

Після такого досвіду українські експерти дійшли висновку: Росія згідна
підтримувати військово-технічне співробітництво з Україною тільки якщо
питання фінансової вигоди й керівництво будуть під цілковитим контролем
Москви. В такому разі рівноправна взаємодія між партнерами принципово
неможлива. Росія просто одержить керівний доступ до тих українських
військових виробництв, без яких поки що не може обійтися. А в решті
випадків вона, починаючи з уряду Т.Гайдара, проводить послідовну
політику створення вдома замкненого циклу промислового виробництва,
відмовляючись від старої кооперації радянських часів.

Яскравим прикладом такої російської політики можуть бути складні
україно-російські стосунки в аерокосмічній галузі. Намагаючись поховати
ракетнокосмічний потенціал України, росіяни відмовилися від послуг ВО
«Южмаш» та КБ «Південне» в Дніпропетровську. На заміну
дніпропетровському ракетоносію «Зеніт» Росія створює власний «Ангара». А
спроби українців самостійно виходити з своєю продукцією на світовий
ринок розцінюються як зрада. Подібне становище й у авіації. Від СРСР
Україні дісталась потужна авіаційна промисловість у вигляді, насамперед,
науково-технічного комплексу імені О.Антонова, КБ «Прогрес» і товариства
«Мотор Січ». Українські літаки марки «Ан» добре відомі в усьому світі.
Чимала їх кількість літає в Росії, а їх київський розробник АНТК ім.
О.Антонова здійснює авторське супроводження експлуатації цих літаків. І
ось щоб позбавитися залежності від України в питаннях підтримки льотної
придатності найбільшого у світі серійного транспортного літака
Ан-124-100 «Руслан», російська компанія «Волга-Днепр» за підтримкою
Федеральної служби Повітряного транспорту Росії (ФСВТ) спробували, в
порушення всіх міжнародних норм і правил безпеки польотів, організувати
самостійне супроводження літаків Ан-124-100 в експлуатації без участі
українських розробників. Українська сторона з великими труднощами
зупинила цей процес, що міг спричинити негативні наслідки й
дискредитацію АН-124-100 на світовому ринку вантажних перевезень.

Однак на цьому не зупинилися. Подібно до історії з пакистанським
танковим контрактом, у 1999 р. в пресі Російської Федерації неодноразово
з’являлись «замовлені» статті, де Україна визначалася як «ворожа»
сторона, що нібито намагається «зруйнувати» авіаційну промисловість і
авіацію Росії. Далі ФСВТ заборонила російським літакам марки «Ан»
здійснювати переліт до України. Таким чином російським ремонтним заводам
вдалося усунути свого головного конкурента Київський авіаремонтний завод
410ЦА, бо власники «Анів» при проведенні капітальних ремонтів своїх
літаків надавали перевагу послугам саме їх українських розробників.

Про суто політичний підтекст російських намагань створити замкнений цикл
виробництва у себе дома свідчить також історія з перспективним
військово-транспортним літаком Ан-70. Він почав розроблятися у Києві ще
за радянських часів для заміни застарілого Ан-24 і потребував таких
колосальних зусиль, які виявилися під силу тільки СРСР. Коли Радянський
Союз розпався, проблемами нового літака перейнялася Україна. В умовах
економічної кризи приймалися дуже зважені рішення українських військових
і цивільних інстанцій, а також героїчні зусилля працівників АНТК ім.
О.Антонова. Як наслідок, з’явився літак, котрий здивував світ.
Авторитетне військове видання «Jane’s Defence Weekly» зазначало: «З усіх
сучасних розробок… Ан-70 здатний найбільше вплинути на стан світового
авіаційного ринку». HYPERLINK
«http://one.xthost.info/newbabilon/ukrros/» \l «c7_61» 61

Враховуючи велике комерційне майбутнє Ан-70 та старі коопераційні
зв’язки з його виробництва, 24 червня 1993 р. головами урядів України та
Росії Л.Кучмою і В.Черномирдіним була укладена угода про спільне
будівництво нового літака. 80% загального фінансування проекту мала
взяти на себе Росія, 20% — Україна. Однак на практиці його фінансувала
тільки українська сторона, переважно сам АНТК ім. О.Антонова.
Спеціальних заходів на допомогу АНТК вжила і наша влада. HYPERLINK
«http://one.xthost.info/newbabilon/ukrros/» \l «c7_62» 62 Тим часом у
російських колах одразу запанувала думка, що підтримка програми Ан-70 не
відповідає стратегічним інтересам Росії, оскільки сприяє виживанню
української авіаційної промисловості в умовах економічної кризи. І ось
23 квітня 1994 р. за підписом того ж Черномирдіна з’явилася Постанова
уряду РФ «Про створення середнього транспортного літака Ту-330».
HYPERLINK «http://one.xthost.info/newbabilon/ukrros/» \l «c7_63» 63
Передбачалося створення літака, аналогічного до Ан-70, проте без участі
України. Тобто знову ігнорувалася економічна доцільність на догоду
антиукраїнській політиці, адже Росія збиралася замість уже готового
літака самотужки зробити новий проект. На майбутньому ж Ан-70 ставився
хрест. «Inter national Defence review» зазначав з цього приводу:

«Саме з причини збоїв у поставках агрегатів від російських виробників,
Ан-70, поза сумнівами, втратить шанси на відомий успіх на ринках
Західної Європи». HYPERLINK «http://one.xthost.info/newbabilon/ukrros/»
\l «c7_64» 64

Проте нестача фінансів не дозволила Росії створити без української
участі літак, аналогічний «семидесятці». Тому, врешті-решт, російська
сторона вимушено погодилася на кооперацію з Україною в межах спільного
консорціуму «Середній транспортний літак» по виробництву Ан-70.
Щоправда, весь світ знає цей літак як український, а з Росії надходять
лише комплектуючі. Бажаючі здобути права на літак (фактично відібрати
його в України), Росія обумовила свою участь в консорціумі згодою
України поділитися з нею авторськими правами. Із спеціальним проханням
про це В.Путін звертався до президента України, бо українські
літакобудівники відмовлялися подарувати «старшому братові» результати
своєї нелегкої праці.

А поки що російська сторона на кожній авіаційній виставці підкреслює, що
Ан-70 є російсько-українським літаком, зважаючи на велику кількість
агрегатів російського виробництва в ньому. Ігнорується той факт, що на
першому місці завжди має бути ім’я автора, в даному випадку України.
Крім того, неетично забувати ім’я третього учасника консорціуму —
Узбекистану. Його прапор поряд з українським і російським Ан-70 ніс на
своєму борті під час виставок та оглядин. До того ж українська авіаційна
промисловість бере активну участь в будівництві надсучасних гелікоптерів
Мі-28, Ка-50, Ка-52, однак попри це Росія ніколи не називала їх
російсько-українськими. Навпаки, всіляко підкреслюється суто російське
походження цієї техніки, а українська участь штучно обмежується, щоб не
ділити прибуток від експорту. Така ось кооперація по-російськи.

Взагалі-то російсько-українська кооперація — річ добра. Звичайно, якщо
вона додає успіхів на ринку, а не перетворюється на чергові «вудила» для
України. Росія вже неодноразово демонструвала, що припиняє розмови про
дружбу, як тільки справа доходить до розподілу реальних коштів. Останній
приклад: московське КБ ім. Климова створило спільне підприємство із
запорізьким товариством «Мотор Січ» лише для того, щоб нав’язати
Аргентині авіаційні двигуни «Пермских моторов». Фактично під виглядом
співробітництва росіяни намагалися усунути українців, бо Аргентина
традиційно купляє тільки запорізьку продукцію.

Іншим негативним результатом військово-технічної кооперації з Росією є
невідворотне гальмування темпів інтеграції України до європейської
системи безпеки і НАТО. Адже розрив у стандартах озброєнь завжди був
перешкодою для військово-технічного співробітництва України із західними
партнерами. Крім того, зброя — фактор політичний. Спільне військове
виробництво остаточно закріплює перебування нашої держави у сфері
військово-політичного впливу Росії. HYPERLINK
«http://one.xthost.info/newbabilon/ukrros/» \l «c7_65» 65 Так само під
російським контролем виявиться й оборона України, оскільки українське
військо не буде мати змоги озброюватися чимось іншим, окрім зібраного в
Росії за участю українських комплектуючих. І чи не стане тоді сумною
реальністю ситуація, коли наші солдати, захищаючи державну незалежність
України, опиняться лише з автоматом Калашникова та національною
свідомістю в руках, бо Росія перекрила поставки запасних частин
«бандерівцям»? Про можливість такої сумної перспективи ще торік
попереджав міністр оборони України О.Кузьмук. Одного разу — в 1917 р.
під Крутами — українські патріоти вже намагалися захистити батьківщину
майже беззбройними. Це стало прикладом великої самопожертви, проте не
зупинило «північні дружини» Муравйова, що вчинили погром України.

Отже, українське військо має озброюватися вітчизняною технікою. Якщо
хтось зауважить, що Україна нездатна повністю забезпечити свою армію
всім необхідним, то нагадаємо: до середини 1990-х рр. Україна не мала
повного циклу танкового виробництва, але після відмови Росії поставляти
комплектуючі, таке виробництво було налагоджено самотужки. Особливо
складною вважалася проблема створення гармат, оскільки в світі таку
технологію створили лише 8 держав. Однак Україна спромоглася розробити
власну технологію створення гарматних стволів і посісти місце дев’ятої
країни в цьому «артилерійському клубі». За свідченням фахівців
київського конструкторського бюро артилерії, інші держави при розробці
своїх гармат спиралися на величезний багаторічний досвід. Україна ж
пройшла «з нуля» весь їх шлях буквально за півтора роки завдяки своєму
науковому потенціалу і наявності коштів. На жаль, у нас деякі
відповідальні особи розписуються в нездатності України вирішувати
складні технічні проблеми без російської участі раніше, ніж взагалі
спробують що-небудь для цього зробити.

Інша річ, що сьогодні невигідно самотужки виробляти абсолютно весь
спектр озброєнь. Багато що дійсно дешевше будувати в кооперації з іншими
країнами. Однак при цьому небезпечно обмежуватися військово-технічним
співробітництвом виключно з Росією. Для таких випадків європейськими
країнами, як-от нейтральною Фінляндією, вже давно винайдена оптимальна
формула: в армії третина озброєнь національного виробництва, третина
західного і третина російського. За таких умов ніхто не може будь-що
диктувати Фінляндії, й вона завжди мала простір для політичного маневру,
навіть перебуваючи на кордоні жорсткого протистояння між НАТО і СРСР.
Варто скористатися цим досвідом, якщо вже Україна проголошує себе
нейтральною позаблоковою державою.

* * *

Поглиблення однобічної залежності України від Росії під виглядом
військово-технічного співробітництва з часом невідворотно призведе до
втягнення української армії у спільні військові структури під російським
командуванням. Саме так сьогодні відбувається з білоруським військом,
так раніше було з українським. Починалося з того, що Петро І призначав
командувати українськими козацькими полками росіян та німців. Згодом
окреме українське військо поступово інкорпорували до складу
імператорської армії. Так, 1784 року 10 козацьких полків перетворили на
регулярні карабінерні, по 6 ескадронів у кожному. З них складався
окремий корпус російської армії — «Малоросійська кіннота». Проте вони ще
зберігали український характер і свій командний склад. У російській
армії карабінерні полки являли собою майже автономну організацію. Тоді в
1788 р. полки реорганізували вдруге, поділивши на «важкокінні» та
«легкокінні». Так поступово вони набули загальноросійських рис, і про їх
стару козацьку історію нагадували тільки назви: Ахтирський, Сумський
гусарські…

Славетне Військо Запорізьке було відновлено на російській службі в 1784
р. під іменем Бугського Козацького Війська. За активну участь в
турецьких війнах козаків перейменували у «Військо вірних чорноморських
козаків» й переселили на Кубань. Але тут їх старі козацькі традиції
швидко обмежили. Вже в 1800 р. поруч з виборним козацьким отаманом для
управління військом почали ставити російського генерала. А в 1802 р.
чорноморські козаки дістали такий самий устрій, як інший козацькі
війська Росії — Донське, Уральське, Забайкальське… Стара запорізька
автономія і самоуправа, козацька рада, клейноди перетворилися на
декорацію. А замість виборного отамана козакам почали призначати
наказного отамана з російських генералів. У 1864 р. до чорноморців
прилучили російські лінійні козацькі полки, перетворивши Чорноморське
військо на Кубанське Козацьке Військо — складову частину російської
армії. Деякий час нащадкам запорожців вдавалося зберігати українські
етнографічні риси, проте за радянських часів їх силоміць переписали
росіянами. Так українське військо поступово розчинилося в російській
армії, а, врешті-решт, й остаточно асимілювалося.

Знову окремі українські частини з’явилися в російській армії в 1812 р.
Тоді з селян Київської та Подільської губерній сформували 4 козацькі
полки, що воювали в складі армії Барклая-де-Толлі. А в Лівобережній
Україні імператор Олександр І наказав малоросійському губернаторові
Я.Лобанову-Ростовському відновити постійне козацьке військо. Швидко було
зібрано 15 полків: б у Чернігівській губернії та 9 у Полтавській. Однак
спроби Лобанова-Ростовського надати їм загальноросійський характер
викликали конфлікт. Впливові дворяни, колишні державні діячі Росії
Д.Трощинський і В.Капніст відстояли український характер полків. Тому в
1816р. — після зникнення потреби в козаках -українське військо
розформували, а чотири правобережні полки перетворили на регулярні
уланські.

Таким чином, історичний досвід свідчить, що українське військо,
потрапивши під російське командування, рано чи пізно розчинялося в
російській армії. Така ж доля спіткала й українські червоні війська.
Відомий Таращанський полк стане просто 392-м стрілецьким полком Червоної
Армії Радянської Росії, а Богунський полк — 389-м. Червоне козацтво
перетвориться на звичайну кавалерійську дивізію. Тим часом українські
командири, аби замінити їх росіянами, будуть знищені. Так, в 1919 р.
протягом трьох тижнів підуть з життя М.Щорс, В.Боженко, Т.Черняк. Не
слід вважати, що сьогодні українську армію очікуватиме інший фінал, коли
ми знову піддамося тиску Росії. Починається з спільної
військово-технічної політики і об’єднаного командування з російським
домінуванням, а в результаті знову доведеться воювати за інтереси Росії.
І вони найчастіше не матимуть нічого спільного з інтересами України.
Нагадаємо історію.

Великомасштабні політичні проекти Петра І диктували Україні обов’язок
бути в постійній бойовій готовності. Лише за перші 12 років свого
гетьманування Мазепа відбув 11 літніх і 12 зимових походів. Однак таке
значне напруження сил зовсім не гарантувало Україні безпеки. У 1700 р. з
початком Північної війни 17 тис. козаків направилися до Прибалтики. Далі
таки контингенти відряджалися постійно. Втрати досягали 50-70% складу. В
той же час, коли над самою Україною нависла загроза вторгнення
польського короля С.Лещинського, Петро І відмовив українському гетьману
у військовій допомозі. Навпаки, для своїх великих задумів він вимагав
нових і нових контингентів «гарматного м’яса» з України. Так, у 1721 р.
козаків відрядили під Дербент — на війну з Персією. Більшість з них
загинула, а особливо померла від хвороб. За офіційними відомостями, в
1725 р. з 6 800 козаків, які рушили в Гилянський похід, додому живими
повернулися тільки 646. HYPERLINK
«http://one.xthost.info/newbabilon/ukrros/» \l «c7_66» 66 Навіщо
Україні це було потрібно?

Активна участь українців у російсько-турецьких війнах, хоча все це й
робилося «на славу Росії та її величі», все ж таки відповідала нашим
інтересам. Україна весь час свого історичного існування, починаючи з
походів князівських дружин і закінчуючи проектами гетьмана Мазепи,
пробивала собі вихід до Чорного моря. Але куди частіше російське
керівництво втягувало Україну до війн, котрі ніяк не торкалися її
інтересів. Так, у 1732 р., коли наші землі ще потерпали від татарських
нападів, російське керівництво спрямовує український корпус (11 тис.
козаків під командуванням генерального обозного Якова Лизогуба) до
Польщі. Росія брала активну участь у внутрішній польській боротьбі за
владу, і козаки мали підтримати її союзника — сина Августа ІІ — на
противагу С.Лещинському. Згодом Україну, яка ще не оговталася від втрат
у російсько-турецькій війні 1735-1739 рр., втягують до Семирічної війни.
У 1757 р. до російської армії в Прусії відряджаються 8 тис.
погоничів-селян, з яких більшість загинула. Тисяча «компанійців» брала
участь в битві під Егерсдорфом. У 1760 р. до діючої російської армії в
Прусію знову відряджаються 2 тис. козаків та кілька тисяч волів. І мова
ще не йде про українських рекрутів, котрих було чимало в російських
полках. Питання: що Україна отримала від цих і багатьох аналогічних
російських війн? Тільки втрати.

Подібне можна сказати й про радянські часи. На «Зимову війну» 1939-1940
рр. — невдалу спробу Москви повернути під свою владу Фінляндію — лише
Київський особливий військовий округ відрядив кілька стрілецьких
дивізій, авіаційних ескадрилій, 3 танкових полки, 3 артилерійських полки
резерву головнокомандування, 2 зенітних дивізіони і 9 батарей, десантну
бригаду, 24 лижних батальйони та інші підрозділи. HYPERLINK
«http://one.xthost.info/newbabilon/ukrros/» \l «c7_67» 67 Після цього
сотні тисяч поранених і обморожених переповнили військові шпиталі
європейської частини СРСР. Практично в кожній українській родині був
далекий чи близький родич, друг, знайомий, односелець, який загинув чи
був поранений «на фінській». З війни в Афганістані не повернулося майже
3 тис. громадян з України. Десятки тисяч одержали поранення чи підірвали
своє здоров’я через місцеві хвороби. Які інтереси мала там Україна, щоб
там гинули її військовики? Зате тепер Україна змушена утримувати
військових пенсіонерів та інвалідів, хоча взагалі-то це мала б робити
Росія, за геополітичні інтереси котрої вони воювали і гинули.

Реквіємом усім загиблим на російських колоніальних війнах українцям
можуть служити слова Тараса Шевченка, присвячені загиблому на ганебній
Кавказькій війні другу:

І тебе загнали, мій друже єдиний,

Мій Якове добрий!

Не за Україну,

А за її ката довелось пролить

Кров добру, не чорну.

І ця смерть за російські інтереси пропагувалася як зразок військової
доблесті та братерства. У той же час боротьба українців за справжні
інтереси свого народу, за державну незалежність, національне відродження
завжди іменувалася «націоналізмом». Додаток «буржуазний» винайшли вже у
СРСР. Також в широкому вжитку були різноманітні ярлики. Щодо борців за
українську державність 1917-1920 рр. вживався ярлик «петлюрівці». Щодо
партизан ОУН-УПА, котрі вели боротьбу в Західній Україні і проти
німецьких окупантів, і проти радянських каральних органів,
застосовувався ярлик «бандерівці», «бандити» й тому подібне. А ще
«наймити» (фашистів, світового імперіалізму, західного капіталу) і,
нарешті, «зрадники батьківщини».

Звинувачення в «зраді» взагалі звучить дивно. Свого часу Росія
звинувачувала українських гетьманів у зраді, хоча сама ніколи не
дотримувалася угод 1654 р. Більше того, «зрадник» Мазепа опинився в
складному становищі через дійсно зрадницьку відмову Петра І у військовій
допомозі проти наступу на Україну польського союзника Карла ХІІ
С.Лещинського. Якби перемогу одержав Карл ХІІ і С.Лещинський, то Україна
як союзник Росії дісталась би Польщі. Якби переміг Петро І і його
польський протеже Август ІІ, то українські землі чекав би поділ між
Росією і Польщею. В усіх випадках Україна втрачала навіть автономію,
відповідні плани були в Петра І ще в 1703 р. То хто ж кого зрадив? Угода
Мазепи зі шведами 1709 року передбачала відновлення козацької
державності. І це вважається в Росії зрадою, бо українці не схотіли
терпіти царської сваволі до себе. А «бандерівці» винні у зраді, бо не
схотіли мовчки терпіти сталінських репресій і колективізації, котра в
перспективі призвела б до штучного голоду і в Західній Україні. Цією
«зрадою» ще й сьогодні полюбляють дорікати українцям деякі російські
кола. Щоправда, при цьому вони не хочуть зайвий раз згадувати про
«власівців» — своїх справжніх зрадників. Адже вони виступили проти
батьківщини на боці окупантів.

Тим не менше, Росія таврує «зрадниками» всіх українців, які воювали за
державні інтереси України чи не бажають вмирати за російські вигоди.
Сьогодні цього немає, бо завдяки нашій державній незалежності ми
залишаємося осторонь від безперервних російських війн. Чи не пора,
нарешті, зробити висновки з власного досвіду?

7. Проблема боргів: хто кому і що винен? HYPERLINK
«http://one.xthost.info/newbabilon/ukrros/» \l «c7_68» 68

Кожен українець знає, скільки боргів має Україна перед Російською
Федерацією. Стараннями північного сусіда про це щоденно пишуть в
газетах, журналах, говорять з екранів телевізорів, формуючи думку про
Україну як про невиправного хронічного боржника. Згадуються і державний
борг України перед Росією (навесні 1995 р. визначений в сумі $3 074
млн.), і борги перед РАТ «Газпром» за спожитий природний газ (узгоджена
заборгованість за 1996-1999 рр. $1,4 млрд., ще близько $1 млрд.
«газового» боргу 1994 року конвертовано в облігації державної зовнішньої
позики), і борги українських підприємств перед російськими (на 1 січня
2001 р. від’ємне сальдо України тут складало 13,7 млрд. грн., при цьому
59,9% заборгованості — просрочена)…

Звичайно, боргова проблема знайшла широке застосування в російській
політиці щодо України. Мовляв, ви нам всюди винні, тому робіть те, що ми
вказуємо. А про власні інтереси згадаєте тоді, коли розрахуєтесь по всім
боргам. Саме завдяки борговому тиску Росії вдалося залишити за собою
Чорноморський флот і вирішити важливе військово-стратегічне завдання —
утриматися в Криму. Згідно міжурядової угоди 1997 р. Україні полегшили
виплату тримільярдного державного боргу в обмін на дозвіл російським
військам розмістити свої бази в Криму на 20 років. На черзі спроби за
допомогою боргів перебрати під свій контроль стратегічні підприємства і
цілі галузі української економіки. Та й втручання до внутрішніх справ
України Москва вважає для себе чимось саме собою зрозумілим завдяки
наявності боргової проблеми.

Однак майже ніколи ніде не почути про те, що наш північний сусід нам
також дещо винен. Передусім йдеться про справедливий розподіл
загальносоюзної спадщини між колишніми радянськими республіками.
Протягом багатьох років Росія всіляко уникає навіть розмов про це,
однобічно «прихватизувавши» всі активи СРСР. Один лише їх перелік вражає
тих, хто мав змогу повністю з ним ознайомитися. СРСР мав значну
власність за кордоном, ринкова вартість котрої складає тепер чи не
найбільшу таємницю від колишніх «братів» по Союзу. Так само з балансами
Держбанку СРСР, Гохрану СРСР, Банку для зовнішньоекономічної діяльності
(Зовнішекономбанку) СРСР, Міжнародного інвестиційного банку та багатьох
закордонних банків і установ, що перебували у радянській власності. З
тих часів ми всі пам’ятаємо про існування алмазного фонду і золотого
запасу СРСР, котрі складали значну частину союзної скарбниці. Їх
багатство накопичувалося всіма республіками СРСР, але сьогодні чомусь
перетворилося на суто російське.

Разом з тим, ще в Декларації про державний суверенітет України
проголошено право нашої країни на частку загальносоюзного багатства,
зокрема, алмазного фонду, валютного і золотого запасу колишнього
Радянського Союзу. Спеціалістами була визначена і частка кожної
республіки в загальносоюзній спадщині. Щодо України це 16,37%. Проте
Москва впродовж багатьох років гальмує питання розподілу спадщини. В
першу чергу, вона відмовляється надати достовірну інформацію про
радянські активи станом на 1 грудня 1991 р. Адже тоді виявиться, що
чималу кількість цих багатств Росія вже витратила на власний розсуд, і
тоді перед нею постане проблема відшкодування радянським республікам їх
часток. З таким боргом російська економіка може й не впоратися.

Натомість Москва всіляко наголошує на проблемі радянських боргів. Згідно
оприлюднених нею в 1993 р. даних, сума зовнішнього державного боргу СРСР
наприкінці 1991 р. становила $81 млрд. Крім того, ще існувала
заборгованість за лендлізом на 800 млн. доларів; за кредити, залучені
радянськими підприємствами та організаціями — $1 млрд., борг країнам
Ради економічної взаємодопомоги — 17,3 млрд. перевідних рублів.

Москва заявляла, що бере виплату цього боргу на себе разом із правами на
загальносоюзну спадщину (так званий «нульовий варіант»). Щоправда, всі
знали про існування окрім боргів СРСР також і боргів іноземних країн
самому Радянському Союзові — $74 млрд. і 47,9 млрд. перевідних рублів.
Проте Москва всіма засобами переконувала, нібито ці суми вже ніколи не
вдасться повернути, тому на них не слід розраховувати. Сьогодні ми
знаємо, що далеко не всі боржники СРСР є неплатоспроможними. Багато хто
платить. Не завжди грошима, частіше товарами, послугами, укладанням
договорів на розробку своїх корисних копалин саме з російськими
компаніями — форми розрахунків досить різноманітні. Крім того, великі
західні кредитори виявляли зацікавленість перекупити в Росії її
кредиторські права щодо окремих держав, винних Радянському Союзові.
Росія сьогодні вільно оперує цими можливостями в своїх інтересах, тоді
як Україна залишається ні з чим. Хоча українська частка в радянських
боргах складає $13,5 млрд. і 2,8 млрд. перевідних рублів, зате в активах
— $12,1 млрд., 7,8 млрд. перевідних рублів, 42,1 т. золота і майна за
кордоном на 600 млн.руб.

Останні дві цифри досить лукаві. По-перше, ніхто не зможе перевірити
російські дані про наявність у золотому запасі СРСР лише 259 т. золота.
Скоріш за все, ці дані штучно занижені. Адже при оцінці радянського
майна за кордоном Москва використовувала їх балансову вартість, котра в
десятки разів менша за ринкову. Комерційний продаж тільки деяких
об’єктів, старовинних особняків з радянської власності в
західноєвропейських столицях може принести більше коштів, ніж
проголошені Москвою 3,5 млрд. руб. балансової вартості всього
закордонного майна СРСР. А по-друге, як уже зазначалося вище, Росія так
і не надала інформації щодо обсягів резервного і алмазного фондів,
інвестицій СРСР за кордоном, союзних банківських активів.

З огляду на те, з якою наполегливістю Росія нав’язує Україні «нульовий
варіант», тільки впевнюєшся у великих українських втратах від нього.
Окрім України практично всі держави СНД піддалися російському тиску й
погодилися на «нульовий варіант». Тільки Верховна Рада України,
передбачаючи для народу великий економічний збиток від нього, не
ратифікувала відповідної угоди. Проте Росія у своїй практичній
діяльності вдає, начебто Україна погодилася з «нулем». Адже Київ так і
не висунув Росії претензій, намагаючись не дратувати північного сусіда
до вирішення інших проблем: з розподілом Чорноморського флоту, з Великим
договором, з делімітацією кордонів…

Однак час спливає, проблеми двосторонніх стосунків не розв’язуються, а
українська частка союзної спадщини працює на російську економіку. І чим
далі, тим складніше примусити Москву хоча б це визнати. Росія сама собі
вибачає свої борги Україні. Наприклад, свого часу українська сторона
домоглася обговорення з росіянами конкретних об’єктів радянської
нерухомості в 36 країнах. Згідно Дагомизької домовленості двох
президентів від 23 червня 1992 р. Україна наполягала на передачі цих
об’єктів у свою власність, реалізуючі право на союзну спадщину. Але
Росія, по-перше, зменшила перелік до 10 країн, по-друге, погодилася
надати об’єкти в цих державах тільки в оренду і, по-третє, лише за умови
погодження України на «нульовий варіант».

Задум Росії цілком прозорий — примусити Україну змиритися з втратою
своєї частки союзної спадщини. І навіть додатково заробити на цьому.
Так, виходячи з частки УРСР в загальносоюзному майні (16,37%),
українська частина Військово-Морського Флоту СРСР складала більше, ніж
весь Чорноморський флот. Росія, приватизувавши радянський військовий
флот, не лише нічого не відшкодувала Україні, але й домоглася розподілу
50/50 тих з’єднань Чорноморського флоту, які дислокувалися на
українській території. Між іншим, згідно нашого законодавства все, що
знаходилося в Україні станом на 1 грудня 1991 р., мало беззаперечно
перейти в її власність.

Можна пригадати й безліч культурних цінностей з України, котрі
перебувають в Росії, здебільшого в музеях Москви і Санкт-Петербурга. За
даними Інституту археології НАН України, перелік складає майже 700 назв.
Так, практично весь античний відділ Ермітажу складається з українських
матеріалів: розкопки з Криму, Одещини, Миколаївщини. А розкопки пам’яток
передфракійського часу на території Закарпатської області протягом
1980-х — початку 1990-х рр. займають цілий зал експозиції Ермітажу.
Тільки після п’ятирічної тяганини Росія таки погодилася повернути до
Києва фрески Михайлівського Золотоверхого собору ХП ст., відбудованого
Україною. Щоправда, йдеться лише про ті фрески, котрі були вивезені
німцями з окупованого Києва, а після війни перевезені з Німеччини прямо
до Росії. У той же час вдвічі більше фресок, вивезених із Києва до
московських і ленінградських музеїв під конвоєм НКВС у 1930-ті рр., так
і залишаються там. Віддавати цінності Росія не бажає, але можливо
українській владі колись вдасться щось повернути.

Крім того, архівна спадщина. Зокрема, архів Запорізького Війська, що
потрапив до російських рук після зруйнування Січі, знаходиться в Росії.
Доступ до його документів українським дослідникам штучно обмежений.
Приблизно 2 тисячі теле- і кінофільмів, зроблених на наших студіях,
зберігаються в архіві колишнього СРСР. Спроби Міністерства культури
України повернути їх додому наштовхуються на принципове непорозуміння
російської сторони.

Якщо вже Росія настільки бажає бути головним і єдиним правонаступником
СРСР, то має бути послідовною: брати на себе не лише активи й зовнішні
борги Радянського Союзу, але й внутрішні борги. Зокрема, перед
громадянами України, які акумулювали свої кошти на кореспондентських
рахунках Ощадбанку СРСР. Станом на 1 січня 1991 р. всі ці кошти — 84,3
млрд. руб. — перерахували на кореспондентський рахунок правління
«Сбербанка» в Москву. Гроші чималі, відповідно до курсу рубля до долара
— 0,56 руб., це становить 150,5 мільярдів доларів США. Зникнути в нікуди
вони просто не могли і майже 10 років працюють на економіку Росії.
Недаремно Москва з 1992 р. так наполягала на віднесенні боргів Ощадбанку
СРСР до внутрішніх боргів республік, щоб не повертати велетенські кошти.
Тепер Україна змушена з великими труднощами знаходити гроші, аби дещо
відшкодувати хоча б громадянам віком понад 80 років. На 2001 р. у
держбюджеті на це передбачено 200 млн. грн., тоді як повертати кошти має
Росія. Адже на початку 1990-х рр. ці величезні суми сформували могутні
фінансові потоки російського бізнесу.

Так, усі основні активи Зовнішекономбанка СРСР перекочували до
Зовнішньоекономічної асоціації «Інтеррос», з якої виросла найпотужніша
фінансово-промислова група сучасної Росії «Онэксим». Сьогодні її дочірні
структури здійснюють приватизацію українських підприємств. А початковий
капітал для цього був вилучений в тих же українців і зник у Москві.
Заборгованість Зовнішекономбанка СРСР перед юридичними особами України
досягає $600 млн. однак і це ще не все. Зовнішекономбанк за радянських
часів у примусовому порядку акумулював валютні кошти громадян, які
працювали за кордоном. Потім ці кошти були «заморожені». Не без проблем,
але вдалося домогтися повернення Москвою українським громадянам половини
відібраних у них коштів — $10 млн. Решту Росія обіцяє перерахувати після
ратифікації Україною угоди про «нульовий варіант». Тобто вони обіцяють
повернути меншу частку боргів, якщо ми самі відмовимося від решти.

Добру уяву про цю решту дає такий факт: якщо скласти заощадження
українців у Зовнішекономбанку та Ощадбанку СРСР, то матимемо суму, яка
більш ніж удесятеро перевищує державний бюджет України на 2001 р. проте
крім цього грошові заощадження українців знаходилися в установах
Держстраху і в цінних паперах, зокрема, в облігаціях державної цільової
безпроцентної позики 1990 р., казначейських зобов’язаннях СРСР,
облігаціях державної внутрішньої виграшної позики 1982 р., сертифікатах
Ощадбанку СРСР.

Не будемо забувати й про партійні кошти — «золото партії». Свого часу
російський уряд Т.Гайдара замовляв їх розшук всесвітньо відомому
детективному агентству «Кролл». Висновок американців співпав з
матеріалами кримінальної справи російської генеральної прокуратури:

партійні гроші не залишали меж Росії. Управління справами ЦК КПРС
створило понад 100 фірм і комерційних банків, надавши їм у якості
стартового капіталу 3 млрд. радянських рублів (тоді це було $2,5 млрд.).
Усі найбільші фінансово-промислові групи сучасної Росії вийшли саме з
тих підприємств. HYPERLINK «http://one.xthost.info/newbabilon/ukrros/»
\l «c7_69» 69

Зауважимо, що левову частку державних боргів колишніх радянських
республік перед Росією складають так звані «технічні кредити», надані
Центробанком РФ країнам СНД в період 1992 — 1-ї пол. 1993 рр. Нагадаємо,
що тоді ще існувала єдина рубльова зона, але рубльові кошти з республік
Москва напередодні розвалу СРСР вилучила. Відповідно до встановленого
порядку, щорічно (після закінчення календарного року) загальна сума
залишку коштів на кореспондентських рахунках установ Ощадбанку СРСР з
території України списувалася на кореспондентський рахунок правління
Ощадбанку в Москві. А звідти ці кошти передавалися до Державного банку
СРСР. І ось тут саме цікаве: на базі Держбанку СРСР був сформований
Центробанк Російської Федерації. Отже, він видавав країнам СНД «технічні
кредити» для покриття платіжного дефіциту з коштів, забраних союзним
центром у них же. Через це вилучення, власне, й виник той платіжний
дефіцит у республіках.

Таким чином виходить, що Україні дали в борг її власні кошти, а щоб
повернути їх Росії назад, нам довелося віддати в оренду Севастопольську
військово-морську базу.

В питанні боргів простежується чітка лінія Росії. Коли йдеться про
загальносоюзну власність, вона намагається залишитися єдиним її
господарем, таким собі правонаступником СРСР. Коли ж йдеться про
радянські зобов’язання, то Росія уходить в сторону. А мала б тоді на
себе взяти відповідальність і за варварське використання наших надр, і
за наслідки чорнобильської катастрофи, HYPERLINK
«http://one.xthost.info/newbabilon/ukrros/» \l «c7_70» 70 і за
голодомори на території України, за концтабори, в яких перебувало дуже
багато українців (14% від загальної кількості в’язнів ГУЛАГу в 1937-1941
рр. за підрахунками відомого українського правознавця О.Мироненка) і де
використовувався рабський труд. Адже, скажімо, Німеччина сьогодні
повертає кошти колишнім остарбайтерам… Щоправда, Росії не вистачить
ніяких багатств Сибіру, аби розрахуватися за все те зло, яке вона
завдала сусідам.

На щастя для Росії, Київ сьогодні уникає державного підходу до всіх цих
питань. Якщо є українські борги перед Росією за спожиті енергоносії, і
вони широко застосовуються Москвою для тиску на Україну в різних сферах,
то український уряд повинен також говорити, що існують російські борги
перед нашими громадянами. І вони набагато переважають борги України
перед Російською Федерацією.

Потрібно подавати позови до судів Росії проти правонаступників союзних
банків та установ. Україна має подавати позови й проти Росії як держави,
оскільки велика частина радянської власності стала російською державною
власністю. Якщо це не допоможе, то потрібно звертатися до міжнародних
судових органів. Наприклад, до Європейського суду з прав людини, бо
Росія порушила ст. 1 Першого Протоколу до Європейської конвенції про
захист прав людини та основних свобод 1950 р. («Кожна фізична або
юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути
позбавлений свого майна»).

Сьогодні будь-які спроби України порушити це питання на міждержавному
рівні викликають вкрай різку реакцію Москви. Знає собака чиє м’ясо з’їв!
Н.Нартов у підручнику «Геополитика» навіть визначає законні вимоги
України як «засоби» по створенню образу ворога в особі Росії:

«В последние годы украинские политические лидеры часто представляют
Россию в образе врага. Для создания этого образа используются различные
приемы: требование своей доли в золотом запасе и алмазном фонде бывшего
СССР, украинских культурных ценностей, погашения задолженности перед
юридическими и физическими лицами бывшего Внешэкономбанка СССР, полной
информации о состоянии балансов Госбанка, Гохрана, Внешэкономбанка СССР,
их международного аудита» HYPERLINK
«http://one.xthost.info/newbabilon/ukrros/» \l «c7_71» 71

Для Нартова і йому подібних Росія і СРСР — це одне й те саме. Тож
потрібно залучати до переговорного процесу щодо справедливого розподілу
майна СРСР інші пострадянські республіки. Підтримати звернення до
Російської Федерації щодо повернення коштів вкладникам Ощадбанку СРСР
потенційно можуть Молдова і Туркменістан, котрі свого часу разом з
Україною зробили застереження до ініційованої Москвою угоди про принципи
та механізми обслуговування внутрішнього боргу колишнього СРСР.
Відповідну готовність демонструє грузинська сторона. HYPERLINK
«http://one.xthost.info/newbabilon/ukrros/» \l «c7_72» 72

Варіантів може бути багато, але потрібно щось робити. Якщо активність
України буде належною, то Росії доведеться прислухатися, пом’якшити свою
позицію. Адже після багатьох років відмов Москва нещодавно повернула
старі борги перед Заходом ще з 1-ї світової війни та за лендліз.
Російські правонаступники радянських банків і установ також нікуди не
сховаються, якщо позови проти них набудуть міжнародного розголосу.
Навіть швейцарські банки й німецькі компанії з світовими іменами були
змушені розпочати виплати жертвам нацистів, повертаючи борги ІІ-ї
світової війни. Проте для цього потрібно вживати реальні заходи уже
сьогодні, оскільки Україна зобов’язалася перед своїми громадянами
повернути заощадження, втрачені з розвалом СРСР.

1 Немирович-Данченко В. Скобелев.— М., 1993.— С.71.

2 Див.: Єрмолаєв А., Ратувухері Т. Доля СНД в руках Росії? //
Енергетична політика України.— 2001.— №4.— С.68-73.

3 Лужков Ю. Независимость — дорогое удовольствие // Столичные новости. —
1999. — №24.

4 Россия (СССР) в локальных войнах и военных конфликтах второй половины
XX века. — С.49.

5 Турулин Г. Казаки-добровольцы в Приднестровье // Солдат удачи.— 1995 —
№8.— С. 14.

6 Там само.

7 Докладніше див.: Кравченко В. Осколок империи. Тирасполь теряет
расположение Москвы // Кіевскій телеграфъ. — 2001. — № 13.

8 Коммерсант-Daily. — 1997. — 12 апреля.

9 Независимая газета. — 1997. — 3 апреля.

10 Генерал Л.Рохлін командував 8-м гвардійським корпусом російської
армії під час Чеченської війни, взимку 1994-1995 рр. керував штурмом
центральних районів Грозного. Згодом до своєї загадкової смерті очолював
думський Комітет з питань оборони.

11 Концептуальные положения стратегии противодействия основным внешним
угрозам национальной безопасности Российской Федерации.— С.7.

12 Россия (СССР) в локальных войнах и вооруженных конфликтах второй
половины XX века. — С.36-37.

13 Докладніше див.: Данілов А. Український флот: біля джерел
відродження. — К., 2000. — 597 С

14 Россия (СССР) в локальных войнах и военных конфликтах второй половины
XX века. — С.48.

15 Див.: Закалюжний М. Пасивна позиція за активного бажання //
Українське слово. — 2001. — 22-28 березня.

16 Лужков Ю. Вказана стаття.

17 Див.: Урядовий кур’єр. — 2001. — 20 березня.

18 Цит. за: Філімонова С. Росія вирішила поховати СНД? // Голос України.
— 2001. — 6 лютого.

19 Цит. за: Касьяненко М. Геннадій Селезньов у Криму агітував проти
незалежності України // День. — 2000. — 8 вересня.

20 Сегодня. — 2001. — 22 февраля.

21 Якубовський М. Промислова політика та конкуренція // Політика і час.
— 1999. — №8. — С.48-54.

22 Абліцов В. Український хліб і в Росії — голова // Голос України. —
1999. — 16 червня.

23 Чуркин О. Экономическая интеграция на постсоветском пространстве:
фактор стали // Экономические стратегии. — 2000. — Сентябрь-октябрь. —
С.78.

24 Княжанський В. Ціна нерішучої впертості // День. — 2001. — 3 квітня.

25 Романцев М. Война перерастает в огнеупорные бои // Сегодня.— 2001.—
20 апреля.

26 Цит. за: Княжанський В. Вказана стаття.

27 Див.: Труби з України: бажані й не бажані // Урядовий кур’єр. — 2001.
— 11 квітня.

28 Цит. за: Княжанський В. Вказана стаття. 181-190

29 Див.: Сироватка С. Після труб і карамелі — сіль // День.— 2001.— 16
травня.

30 Василенко Ю. Шляхи розвитку товарообміну між Росією й Україною //
Економіст. — 1999. — № 4. — С.42-43.

31 Евзеров Р.Я. Украина: с Россией вместе или врозь? — М., 2000. — С.54.

32 Дугин А. Вказана праця. — С.383.

33 Там само. — С.348-349.

34 Демократична Україна. — 1995. — 20 квітня.

35 У фарватері державної етнополітики України // Літературна Україна. —
1999. — 23 грудня.

36 Мушкетик Ю. Не так тії вороги // Літературна Україна. — 1999. — 18
березня.

37 Докладніше див.: Діяк І. Україна на межі енергетичної катастрофи //
Голос України. — 2000. — 7 червня.

38 Див.: Известия. — 1999. — 9 декабря. 290

39 Див.: Гудима О. Чи потрібна Україні власна енергетична стратегія? //
Енергетична політика України. — 2001. — Березень. — С.5-11.

40 Див.: Аверченко І. Один на всіх, і всі — на одного. Паралельна робота
енергосистем України і Росії // Там само. — С.48-49.

41 Див.: В России репутацию Бориса Тарасюка считают небезупречной //
Факты.— 2000.— 28 ноября.

42 Бадрак В. Україна береться за авіацію // Дзеркало тижня. — 2001. — 21
квітня.

43 С. секретно. Секретарю ЦК КП(б)У тов. Косиору // Військо України.—
1993 — №11.— С. 100.

44 Волкогонов Д. Семь вождей.— Кн.1.— С.262.

45 Кремень В., Табачник Д., Ткаченко В. Україна: альтернативи поступу.
Критика історичного досвіду.— К., 1996.— С.378.

46 Чорна книга України.— К.,1998.— С.253.

47 Парсаданова В. Депортации населения из Западной Украины и Западной
Белоруссии в 1939-1941 гг // Новая и новейшая история.— 1989.— №2.—
С.Зб.

48 Винниченко І. Україна 1920-80-х: депортації, заслання, вислання.—
С.82.

49 Таблицю взято з: Полонська-Василенко Н. Вказана праця.— С.427-428.

50 Докладніше див.: Медяник І. Там, де чекають переселенців //
Прикарпатська правда.— 1972.— 2 лютого

51 Національні процеси в Україні. Історія і сучасність.— 4.2.— С.52

52 Там само — С.288.

53 Горовський Ф. Шляхом розквіту і зближення.— К., 1974.— С. 170.

54 Народы европейской части СССР.— М., 1964.— Т.1.— С.22.

55 Див.: Галух А. Крымский спикер Л.Грач и мэр Москвы Ю.Лужков уже
решили, что мост через Керченский пролив будет построен // Факты.— 2000
— 29 ноября.

56 Цит. за: Нагірний В. Боротьба за народ або україно-російські
репатріанти // Політика і влада.— 2001.— №1.— С.50.

57 Докладніше див.: Діяк І. Українське відродження чи нова русифікація?—
К., 2000.— С.62-69, 136-147.

58 Марковский В. Т-84: украинский «эмигрант» // Танкомастер. — 1998.— №1
— С.34

59 Егоров А. Танковая война между Россией и Украиной //
Коммерсанть-Daily. — 1998. — 27мая.

60 Там само.

61 Цит. за: Нестеренко Г., Совенко А. Еще не поздно. Сверхсовременный
транспортный самолет Ан-70 готовится к первому взлету // Аэрохобби. —
1994. — №2. — С.20

62 Див.: Про додаткові заходи щодо розвитку авіаційної промисловості
України. Розпорядження президента України від 02.03.1994. // Урядовий
кур’єр. — 1994. — 12 березня.

63 Див.: Постановление правительства РФ «О создании среднего
транспортного самолета Ту-330» от 23.04.1994 г. № 369 // Известия. —
1994. — 24 апреля.

64 Цит. за: Нестеренко Г., Совенко А. Вказана стаття. — С.20.

65 Докладніше див.: Сунгуровский Н. Российский вектор в
военно-технической политике Украины // Зеркало недели. — 2001. — 24
марта.

66 Полонська-Василенко Н. Вказана праця. — С.82.

67 Краснознаменный Киевский.— К., 1989.— С. 127.

68 При підготовці цього розділу використано дані, наведені в листах
Державного ощадного банку України №11/2-70/8353 від 16.06.2000,
Міністерства фінансів України №081-102/12-4789 від 27.06.2000 та
Національного банку України №18-110/2017-4303 від 27.06.2000 на адресу
Міністерства закордонних справ України.

69 Див.: Соколов С., Плужников С. Золото КПСС — десять лет спустя //
Столичные новости. — 2001. — №17.

70 Сьогодні в Україні 360 тис. ліквідаторів наслідків катастрофи на
ЧАЕС, котрі потребують лікування чи постійного медичного нагляду. А ще
3,1 млн. проживають на забруднених територіях. І все це завдяки
виконанню в Україні московських рішень.

71 Нартов Н. Геополитика.— М., 1999.— С. 148.

72 Див.: Діяк І. Справа про 150 мільярдів доларів // Голос України.—
2001.— 1 червня.

Похожие записи