Реферат на тему:

Проблема націоналізму»

ЗМІСТ

HYPERLINK «http://www.vesna.org.ua/txt/chervakb/ukrnaz/» \l
«ВСТУП#ВСТУП» Вступ

HYPERLINK «http://www.vesna.org.ua/txt/chervakb/ukrnaz/» \l
«НАЦІОНАЛІСТИЧНИЙ РУХ І ПРОБЛЕМА ІНТЕРПРЕТАЦІЇ ІСТОРИЧНОГО
МИНУЛОГО#НАЦІОНАЛІСТИЧНИЙ РУХ І ПРОБЛЕМА ІНТЕРПРЕТАЦІЇ ІСТОРИЧНОГО
МИНУЛОГО» Націоналістичний рух і проблеми інтерпретації історичного
минулого Націоналізм проти фашизму

HYPERLINK «http://www.vesna.org.ua/txt/chervakb/ukrnaz/» \l
«УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ ЯК ІДЕЙНЕ Й СВІТОГЛЯДНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРОЦЕСІВ
ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ#УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ ЯК ІДЕЙНЕ Й СВІТОГЛЯДНЕ
ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРОЦЕСІВ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ» Український націоналізм як
ідейне й світоглядне забезпечення процесів державотворення

HYPERLINK «http://www.vesna.org.ua/txt/chervakb/ukrnaz/» \l
«ГЕОПОЛІТИЧНІ ВІЗІЇ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ#ГЕОПОЛІТИЧНІ ВІЗІЇ
УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ» Геополітичні візії українського націоналізму

Література

…Головна причина нещастя нашої нації – брак націоналізму серед
широкого загалу її.

Націоналізм – це “головним чином принцип, згідно з яким політичне і
національне повинно бути конгуентне” (Е.Дж. Гобсбом).

Націоналізм – “граничний рівень лояльності до власної національності” і
“національна держава як ідеальна форма політичної організації” (С. ван
Евер).

“Націоналізм – політичний рух, який має дві характеристики: по-перше,
його рядові учасники проявляють граничний рівень лояльності до їхньої
власної етнічної або національної спільноти (ознаками якої є спільне
ім’я, міф спільного походження, історична пам’ять, спільна культура,
зв’язок з історичною територією або батьківщиною, певна міра загальної
солідарності); при цьому ця лояльність витісняє лояльність до інших
груп, тобто вона базується на спільному рідстві чи політичній ідеології;
по-друге, ці етнічні чи національні спільноти прагнуть до власної
незалежної держави” (А. Сміт).

“Націоналізм – це ідеологія, психологія, соціальна практика, світогляд і
політика підлеглості одних націй іншим, проповідь національної
винятковості і переваги, розпалювання національної ворожнечі, недовіри і
конфліктів.” (Политология: Энциклопедический словар)

“Націоналізм – ідеологія і політика в національному питанні, для яких
характерні ідеї національної зверхності та національної винятковості.
Націоналізм трактує націю як вищу надісторичну і надкласову форму
суспільної єдності, як гармонічне ціле з інтересами всіх складових її
соціальних прошарків.” (Философский энциклопедический словарь. )

“Під сучасну пору в історичному розвитку людства, в його невгамовному
тяжінні до справедливості, найвища форма духовно-органічної спільноти –
це нація, як думка Бога. Нація – це природна, вічна категорія; це
суспільно-політична вартість; це жива, самобутна, духовно та органічно
сплетена спільнота … це невід’ємна єдність усіх прошарків і всіх
поколінь “живих, мертвих і ненароджених”, спаяних “спільною волею жити
самостійним життям у власній державі…”; “бути націоналістом означає бути
насамеред етичним воїном за Правду й Справедливість. Український
націоналізм висуває ідеал Героя як найвищий, найшляхетніший тип Людини.”
(Зварич Р. Воля до справедливості. – Мюнхен, 1992).

Націоналізм – це велетенська і непоборна сила, яка яскраво почала
проявлятися в XIX віці. Під її могутнім натиском ламаються непереможні,
здається, кайдани, розпадаються великі імперії і з’являються до
історичного життя нові народи, що до того часу, покірно несли свої
рабські обв’язки супроти чужинців-переможців. Націоналізм єднає, запалює
фанатизмом поневолені нації в їх боротьбі за свободу…. ( М.
Міхновський)

ВСТУП

Становлення української державності відбувається в атмосфері політичного
й ідейного плюралізму. Сьогодні очевидним є те, що націоналістичний
фактор став невід’ємною складовою суспільно-політичного життя в Україні
й володіє ефективними важелями впливу на розбудовчі процеси. Однак явище
націоналізму для значної кількості людей залишається малозрозумілим, а
довгі роки дискредитації українського націоналізму виробили в частини
населення стійкий комплекс не сприйняття націоналізму взагалі. Це не є
нормальний стан, оскільки він базується не на знанні, переконанні чи
життєвому досвіді, а на довготривалій ідеологічній обробці населення,
яка значною мірою спричинилася до деформацій у свідомості народу,
спотворення екзистенційних основ буття нації.

Тим часом націоналізм як ідейний та суспільно-політичний рух у
сьогоднішній Україні має своїх виразників в особі партій та організацій.
Як політичний фактор це сьогодні структурована сила, що займає свою нішу
у політичному житті країни. Сукупна діяльність націоналістичних
організацій в Україні становить основу націоналістичного руху. Цей рух
не однорідний як за своїм ідеологічним забезпеченням, так і за
організаційною підпорядкованістю.

З історії націоналістичного руху знаємо, що найвищим репрезентантом
націоналістичного світогляду була ОУН (Організація Українських
Націоналістів), яка постала у 1929 році й вподовж десятиліть, попри
внутрішні суперечності й розколи, винесла основний тягар боротьби за
державну суверенність української нації. А тому логічно, що предметом
моєї уваги буде саме ОУН як ідейна і політична сила та її місце і роль в
історії та сьогоденні.

Як зазначалося, ОУН була заснована у 1929 році на установчому Конгресі
Українських Націоналістів у Відні. Факт появи ОУН був зумовлений станом
революційної боротьби українського народу за свою державність, а також
глибшими суспільно–політичними, моральними й психологічними проблемами,
пов’язаними з еволюцією національної ідеї. У політичному плані постання
ОУН – це своєрідна реакція частини національної еліти на факт поразки
української революції 1917–20 рр., а саме крах Української Народної
Республіки. У світоглядному аспекті – це намагання чітко й однозначно
поставити українську національну ідею в центрі усіх домагань українців в
умовах національного поневолення.

Факт постання ОУН – це також величезна консолідаційна акція українських
патріотичних сил, яка і сьогодні може служити прикладом для об’єднання і
співпраці різних українських державницьких формацій.

Біля витоків ОУН стояло декілька організацій, серед яких
найавторитетнішою, без сумніву, була УВО (Українська Військова
Організація), котра вирізнялася масовістю, дисциплінованістю та
жертовністю своїх членів. УВО визнавала радикальні форми й методи
боротьби з окупантами. Вона уособлювала державницьку традицію, джерела
якої були в добі УНР та її мілітарних формуваннях. Група Української
Націоналістичної Молоді – закордонна молодіжна націоналістична
організація, друга за своєю значимістю структура, яка робила наголос на
ідейному та ідеологічному вишколі, видавала журнал «Націоналістична
Думка», що згодом став основою для «Розбудови Нації» – офіціозу ОУН. У
консолідаційному процесі також брали участь Легія Українських
Націоналістів, Група Української Державницької Молоді та інші
організації.

Передумовою для об’єднання в одну монолітну ОУН стала спільність
світогляду, який визначався як націоналістичний. Національна ідея
вважалася рушійною у суспільному поступі, а її реалізація – побудова
Української Самостійної Соборної Держави – остаточною метою боротьби
української нації.

Від часу свого постання до початку другої світової війни ОУН була єдиним
монолітом, сповідувала революційні методи боротьби, а у свідомості
народу України зокрема Галичини, залишила глибокий слід як Організація,
що безкомпромісно захищає національні інтереси поневоленого народу.

У 1940 році, напередодні радянсько-німецької війни, в ОУН стався розкол.
Значна частина членства (в основному так званих «краєвиків») пішла за
новим провідником, Степаном Бандерою, і згодом перебрала собі назву ОУН
(Революційна). Друга частина залишилася за Андрієм Мельником,
наступником Голови Проводу Українських Націоналістів після трагічної
загибелі Євгена Коновальця, убитого агентом НКВД. З цього часу,
використовуючи назву ОУН, існують фактично дві різні організації.

ОУН та ОУН-Р брали активну участь у національно–визвольному русі під час
другої світової війни. Після закінчення війни їхня діяльність
продовжувалася на еміграції. Від часу лібералізації радянського режиму,
особливо після здобуття Україною незалежності, діяльність цих
організацій була перенесена в Україну. Сьогодні під назвою ОУН в Мінюсті
України зареєстровано організацію, Провід якої сьогодні очолює Микола
Плавюк. Під назвою КУН (Конгрес Українських Націоналістів) в Україні
розгорнула свою діяльність ОУН-Р, або сьогодні ОУН (бандерівців), яку
очолює Слава Стецько.

Отже, політичний спектр, пов’язаний з абревіатурою ОУН, є доволі
широким. Назву ОУН також використовує організація «ОУН в Україні».
Скажемо більше – він суперечливий і неоднозначний, а тому викликає
особливе зацікавлення. Від часу появи на політичній арені незалежної
України ОУН та ОУН-Б виник цілий комплекс проблем, які закорінені в
історії ОУН та мають колосальний вплив на свідомість членства і їхньої
політичної практики. Головною проблемою є розкол в ОУН у 1940 році,
наслідки якого відчуваємо й сьогодні. Саме розкол ОУН породив безліч
питань, став причиною для взаємної конфронтації в минулому та суперечок
і непорозумінь сьогодні. Проблема розколу під сучасну пору не
розв’язана, а перенесення полеміки з еміграції у сьогодення України
тільки поглиблює непорозуміння.

НАЦІОНАЛІСТИЧНИЙ РУХ І ПРОБЛЕМА ІНТЕРПРЕТАЦІЇ ІСТОРИЧНОГО МИНУЛОГО.

НАЦІОНАЛІЗМ ПРОТИ ФАШИЗМУ

Історія націоналістичного руху – це сукупність конкретних фактів і
подій, які становлять яскраву сторінку історії національно-визвольної
боротьби. Інтерпретація цих фактів має бути незаідеологізованою, а
розглядатись під кутом погляду реалізації національного ідеалу.
Нагадаємо, що ще в недалекому минулому усі факти, пов’язані з діяльністю
ОУН у період другої світової війни, або замовчувалися, або до
невпізнання фальшувалися. Тут не ставимо собі за мету переповідати у
хронологічному порядку історію ОУН, тому не претендуємо на вичерпність
розповіді.

Напередодні війни український національно-державницький фактор на
теренах Європи був настільки вагомим, що його не могли зігнорувати
найвпливовіші політичні сили провідних країн, авторитетні політики. Він
став особливо актуальним після подій, пов’язаних із Карпатською Україною
(1939), коли перед усім світом було задекларовано волю української нації
мати свою державу, без огляду на розрахунки зовнішніх сил. Тріумф і
трагедія Срібної Землі також засвідчили впливовість ідеології
українського націоналізму, адже очевидним став факт, що саме в особі
ОУН, національно-державницький фактор став реальною і впливовою
ідейно-політичною силою.

Від 1929 року, а точніше від часу постання ОУН, до фактичного завершення
бойових дій на землях України, національно-визвольні сподівання
українців пов’язувалися саме з цією організацією, хоч ототожнювати
національно-визвольний рух лише з ОУН не слід.

Вагомим виявом державницьких устремлінь під час війни став Акт 30 червня
1941 року, коли з ініціативи ОУН-Р у Львові було проголошене Українське
Державне Правління. У радянській історіографії цей факт однозначно
висвітлювався як антинародний і колаборантський. Однак, полишаючи на
боці всі ідеологічні моменти, можемо ствердити, що ця подія вийшла
далеко за рамки інтересів як німецької політики, так і більшовицьких
планів. Акт 30 червня з усією силою актуалізував політичну тактику
орієнтації на власні сили, унезалежнення національно-визвольного руху
від сторонніх сил.

Наступним вагомим державницьким кроком нескореної нації стала низка
подій і політичних заходів, пов’язаних із функціонуванням Української
Національної Ради,– державного інституту, який за умов німецької і
більшовицької окупації став виразником інтересів української нації.
УНРада була вислідом державницьких змагань ОУН під проводом А. Мельника.
У політичному сенсі діяльність УНРади, особливо її київського періоду,
мала неабияке значення: по-перше, від часу окупації України
більшовиками, вогонь національних змагань запалав не тільки в Галичині,
а й у стольному Києві; по-друге, було розвіяно міф про нібито цілковиту
підпорядкованість східних українців їх московським поневолювачам і їхню
неготовність сприйняти радикальні націоналістичні кличі.

Ліквідація у Львові Державного Правління (1941), масові арешти і
розстріли українських патріотів і фактичне розв’язання УНРади у 1942
році остаточно ствердили необхідність збройного спротиву німецькій
навалі, дали могутній імпульс для активізації УПА.

Державницькі устремління українців під час другої світової війни,
безперечно, враховували реальну розстановку політичних і військових сил,
але у своїх діях усе ж були самостійними. Український фактор проявив
себе не лише у суспільно-політичному аспекті, але й як військова потуга,
спроможна ефективно боронити свій народ. Про це свідчить той факт, що у
лавах різних збройних формацій, які діяли під час війни, були сотні
тисяч українців, а самі формування не підпорядковувалися чужим силам. А
тому безпідставними є спроби узалежнити український фактор від німецької
політики. Конкретні факти засвідчують протилежне. Фашисти ніколи не
толерували будь-які українські державницькі інституції, чи то у формі
Державного Правління, УНРади чи УГВР, які творилися всупереч волі
окупанта і при першій активізації – ліквідувалися. Від початку війни до
німецького концтабору «Заксенгавзен» було спроваджено лідерів
націоналістичного руху А. Мельника і С. Бандеру, низку інших активістів
ОУН і ОУН-Р. Гестапо свідомо пішло на ліквідацію О. Ольжича, оскільки
добре було поінформоване про його організаторські можливості та його
працю з метою консолідації усіх державницьких сил.

Окремого дослідження вимагають факти, пов’язані з діяльністю Української
Повстанської Армії. Але є спільний знаменник, під який можемо підвести
думки і твердження різних сторін про цей феномен. УПА – це понадпартійне
утворення. Слава УПА належить не партії чи «відламові», а всьому
українському народові, за свободу якого боролася УПА.

Міф про колаборацію націоналістичного руху під час другої світової війни
є живучим. Його посилено експлуатують ті сили, які зацікавленні в
дискредитації ідеології українського націоналізму. Саме з цією метою
формуються різноманітні ідеологічні штампи, які, ототожнюючи поняття
«націоналізм» і «фашизм», тим самим закріплюють у свідомості широкого
загалу стереотипи про нібито спільні історичні та соціальні корені
націоналізму й фашизму. Варто також зауважити, що така підла
пропагандиська робота з особливою настирливістю провадилася в минулому у
сфері культури, літератури й мистецтва. Не з одним талановитим
українським письменником, музикантом чи малярем система розправлялася з
допомогою відомого жупела «націоналіст-фашист». Цього було досить, щоб
згноїти людину в Сибіру, а на його творчість накласти табу.

Фашизм – це породження двадцятого століття. Виплекана на аморальній,
грубій силі, ненависті до людей іншої раси, ця людиноненависницька
ідеологія одночасно була народжена сліпим прогресом і жадобою до
панування над іншими націями і народами.

Націоналізм, зокрема націоналізм український, бере свої витоки з
прадавнього минулого, він фокусує і кристалізує у собі все краще, всю
ієрархію людських чеснот, що були набуті народом у часі його історичного
буття. Самодостатність українського націоналізму полягає у його
визвольній та державницькій функціях. Ідеалом українського націоналізму
була і є Українська Самостійна Соборна Держава. Отже, відразу
виключалась можливість якогось експортування націоналізму за межі
Української Держави. Натомість фашизм прагнув панувати в цілому світі,
силою тримати в покорі решту націй, «не здатних» конкурувати з «вищою
расою». Саме в цій площині фашизм має багато спільного з російським
імперіалізмом, з його теоріями про «собіратєльность», «покровітєльство»
та винятковість російського народу.

Усяка ідеологія має своє структурне оформлення у вигляді політичних
платформ, гасел, організаційних клітин. Організований український
націоналізм виник уже на самому початку 20 століття. Микола Міхновський
виголосив основні постулати українського націоналізму у 1900 році, ним
же була заснована Українська Національна Партія, у програмі якої були
сьогодні вже традиційні вимоги українських націоналістів. Як відомо,
організований фашизм у Європі зародився значно пізніше, а тому і тут
якісь аналогії безпідставні.

Відомий ідеологічний прийом: коли хочеш замаскувати свій гріх, то
найпростіше – це звинуватити в ньому свого опонента. У нашому випадку,
звинувачуючи український націоналізм у про фашистських симпатіях,
різноманітні ідеологічні служби в такий спосіб самі маскують співпрацю
радянського режиму з фашистською Німеччиною. Апогеєм цієї співпраці став
відомий пакт Ріббентропа-Молотова, жахливі наслідки якого відчуває на
собі Європа й сьогодні.

УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ ЯК ІДЕЙНЕ Й СВІТОГЛЯДНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРОЦЕСІВ
ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ

Незважаючи на «припізнення» з виходом на суспільно-світову арену,
український націоналізм у 20 ст. став могутньою й продуктивною ідейною
силою. Про це свідчить сам факт постання Української Держави, до чого
завжди наполегливо змагав український націоналізм. Важко заперечити й
наступне твердження: фактор націоналізму – це найістотніша політична
домінанта сучасної геополітики. Процес розпаду імперій та творення
національних держав – це висліди ідеологій націоналізму, які становлять
цілісну ідейно-політичну концепцію, що сьогодні істотно впливає на
перебіг подій у світі.

Не є таємницею, що найвищим репрезентантом ідеології українського
націоналізму була ОУН. Довгі роки очорнення, фальшування та
дискредитації не змогли заступити ореол слави ОУН, а відбуття
різноманітних заходів Українських Націоналістів у Києві – це
закономірний і логічний крок ОУН до осягнення своєї традиційної мети:
здобуття й закріплення Української Самостійної Соборної Держави.

Холодна логіка ніколи не заступить яскравих героїчних сторінок історії
ОУН, прикладів відданості ідеї та жертовної боротьби в ім’я України.

Однак, пошановуючи історію та враховуючи той величезний ідейний,
методологічний та героїчний досвід попередників, необхідно вже сьогодні
означити нові орієнтири, щоб у такий спосіб перетворити український
націоналізм та його виразника – ОУН у визначальний фактор
державотворення, спроможний адекватно розв’язувати нагальні проблеми
розбудови держави.

Визнаючи факт доконаності державної незалежності України, мусимо
сьогодні визнати й іншу реальність: лише самим фактом незалежності не
вичерпується повна реалізація національного ідеалу українців. Держава
Україна – поки що не відбулася як держава української нації, а
українська національна ідея не стала пасіонарною, інтегруючою в
суспільно-політичному житті народу. Навіть поверхневий аналіз
ідейно-політичного розмаїття в Україні вказує на жорстке протиборство,
принаймні, трьох ідей: комуністичної( різновид – соціалістична),
ліберально-космополітичної й національної. Ці три ідеї, маючи своїх
виразників в особі партій або інших стуктур, так чи інакше намагаються
впливати на політичну ситуацію в Україні, а значить, на майбутнє і долю
нації. Тим часом історичний приклад постання і функціонування більшості
европейських держав свідчить, що тільки ті державні утворення, які
виникли як результат реалізації національного ідеалу корінної нації,
спроможні реально закріпити державні інституції, гарантувати права
національним меншинам, забезпечити добробут усім громадянам держави.
Україна не може бути винятком. Не загоївши своїх національних ран, не
відчувши себе повноправним господарем на своїй землі, українська нація
не зможе гарантувати навіть незалежність держави. І навпаки: Україна –
як держава української нації – це запорука її суверенності та історичної
перспективності.

Український націоналізм – це також політично-програмовий рух, теорія і
практика національно-визвольної боротьби, ідеологія державотворення та
державного функціонування. Націоналізм не є результатом наукових
узагальнень. Він – узагальнений досвід нації. Націоналізм – явище
природнє у свідомості кожної нації, а не ідейний витвір, привнесений з
«чужого поля», силоміць накинутий нації, як у випадку комунізму.

Першогрудневе потвердження народом Акту про незалежність засвідчило, що
діахронно нація зберегла «здорові» основи свого буття. Але на рівні
синхронному ці «здорові» основи сильно уражені бацилами космополітизму,
національного нігілізму та атеїзму. І це тільки один із чинників, який
пояснює певну зневіру в державності й неготовність нації в екстремних
умовах послідовно утверджувати національний ідеал. Безпосередній уплив
на формування екзистенції нації має провідна верства. Саме провід, еліта
нації несе велику відповідальність за наше майбутнє та суголосність
політичної практики з національними імперативами. Під сучасну пору не
можемо однозначно ствердити, що національні дороговкази вибрано вірно, а
тактика боротьби є ефективною. Партійне розшарування, внутрішні чвари,
роздрібленість, самопожиранння – це ті ознаки, які значною мірою
характерезують стан проводу, зумовлюють відчутне гальмування процесів
державотворення і є прямим наслідком підміни орієнтирів. Адже очевидно,
що коли б політичні лідери у своїй діяльності керувалися вищими
інтересами нації, а не прагнули реалізувати свої власні ідейні концепції
і особисті амбіції, то політична реальність сьогодні була б іншою.

Національний інтерес не може лежати виключно в площині соціальної чи
економічної політики. Під сучасну пору матеріальна і духовна стагнація
суспільства спричинилася до появи різноманітних концепцій подолання
кризи. Найпростіша схема така: головне – економіка, все решта почекає.
Цю схему використовують не тільки демагоги-прагматики, а й велика
кількість політиків національно-демократичного спрямування. Саме у
простоті цієї схеми полягає її абсурдність. Національний організм –
явище складне, і внутрішня конституція його буде повнокровно
функціонувати тільки за умов врахування цієї складності. Соціальний і
економічний добробут – проблема важлива, але це тільки один компонент
проблеми державності нації. Звуження проблематики державотворення до
соціальних чи економічних проблем загрожує переорієнтацією нашої
боротьби не за національне, а за соціальне «визволення».
Соціально-економічний фактор – це лише складова національного інтересу.
Боротися за часткове (одну складову) – це втратити все. На зорі століття
також стояла дилема: національне чи соціальне (Нація чи клас)? Вибір
тоді відбувся на користь соціального. У висліді, коли поляки здобули
Польщу, Угорці – Угорщину, фіни – Фінляндію, українці… соціалізм і, як
писав поет, «довгу ніч бездержавності». Отже, послідовна, вперта
реалізація національного ідеалу – єдина можливість вирватися із тенет
економічної, політичної, соціальної кризи.

У силовому полі проблематики державотворення несподівано опинилася інша
дилема: націоналізм чи демократія? З неї випливає цілий комплекс
похідних проблем: співіснування понять націоналізм і демократія,
зумовленість цих понять, їхнє взаємовідношення тощо. При розгляді цього
комплексу питань важливо відразу з’ясувати, що згадані поняття різняться
між собою як за природою, так і за характером. А тому для аналізу
потребують особливої методології, яка б враховувала цю специфіку. Саме
відсутність такої методології зумовлює ототожнення цих понять або їх
протиставлення. Ідеологія українського націоналізму має на меті
забезпечити повний і гармонійний самовияв нації й індивідуума. Цього
можна досягти тільки за умов витворення національної держави. У
національній державі найоптимальнішим засобом гармонізації інтересів
різних прошарків населення, без сумніву, є демократія. Але коли
демократію роблять ідеологією (явище «демократизму») або механізмом для
досягнення мети, то це може мати небезпечні наслідки. Принцип демократії
не може абсолютизуватися і протиставлятися національному інтересові.
Криза сучасного українського «демократизму» якраз і зумовлена тим, що
конкретні, добре перевірені европейським досвідом засади демократії
зазнали в Україні певних деформацій тільки через те, що не враховували
реальної специфіки стану нації та її нагальних інтересів. Прикладів
можна наводити чимало: від антиукраїнської істерії на шпальтах
демократичних газет – до кадрової політики держави, яка з огляду на
демократію не може позбутися антидержавного баласту. Однак це зовсім не
означає, що демократичний устрій Української Держави суперечить ідейним
засадам українського націоналізму. Саме український націоналізм і має
стати тим механізмом, який би адаптував принципи демократії до
української реальності, а це можливо лише за умови становлення
Української Держави як держави української нації. Націоналізм не
потрібно заміняти демократію, він повинен допомогти молодій українській
демократії позбутися тих деформацій, які спричинилися недолугою
політикою протиставлення демократії національним інтересам.

Зрозуміло, що утвердження української національної ідеї неминуче
поставить проблему співіснування корінної нації і національних меншин,
які складають чималий відсоток від загальної кількості населення в
Україні. Зараз вже замало апелювати до твердження про свідому і добре
продуману імперську політику Москви, яка провокує міжнаціональні
конфлікти.

Проблема національних меншин потребує диференційованого підходу.
Критерієм у минулому тут було ставлення національних меншин до
національно-визвольної боротьби українців. Сьогодні критерієм має стати
факт національної незалежності. Ставлення національних меншин до цього
факту і буде визначати політику українців щодо національних меншин. Ті
національні меншини, які допомагають нам у розбудові держави або
принаймні не заважають, мають користуватися усіма правами громадян
України. Корінна нація зобов’язана всіляко сприяти задоволенню
культурних проблем цих національних меншин. А до тих національних
меншин, які відкрито виступають проти нашої незалежності, наше ставлення
має бути адекватним, як до кожного ворога нашої державності, без огляду
на національність.

У стосунках з національними меншинами важливо позбутися комплексу
«богообраності» і сліпої ототжнювальної ненависті на взірець: «Кожен
чужинець – ворог». Варто нагадати, що нація – це спільність людей,
об’єднаних передусім ідеєю національної свободи. Не забуваймо про
«неукраїнське» походження таких велетів національного духу як Юрій Клен
(Освальд Бургард), А. Кримський, В. Липинський та ін. Таке забуття – це
зайвий козир в руках наших недругів та свідчення нашої власної ідейної
убогості. Слід також зауважити, що у демократичному суспільстві
національні меншини володіють не тільки правами, а й цілком конкретними
обов’язками щодо держави, яка дала їм притулок і піклується про їхнє
майбутнє.

У цьому контексті є потреба зайвий раз розтлумачити націоналістичний
клич «Україна для українців», проголошений ще на зорі століття М.
Міхновським і який постійно був і є предметом різноманітних спекуляцій.
Розуміння природи цього гасла та його глибшої сутності висловив Юрій
Пундик, ідеолог ОУН: «Клич «Україна для українців» в нашому розумінні
означає тільки право для тієї української національної спільноти, без
різниці кровного чи релігійного походження її членів, вільно господарити
на її землі. Водночас, однак, він не заперечує права проживання на
українській території й іншим національним меншостям, якщо вони
засвідчать свою лояльність до української національної більшості й
української держави. (Пундик Ю. До ідеологічних питань українського
націоналізму. / У полум’ї дружнього слова.– Париж, 1983).

Чимало «етнічних» звинувачень націоналізму лежить у площині конкретних
дефініцій, а простіше – у свідомій підміні деяких понять. Так, деякі
українські й неукраїнські масмедіа постійно ототожнюють поняття
«націоналізм» і «шовінізм», щоб у такий спосіб дискридитувати перший,
надавши йому ознак другого. Домінує також визначення – що патріотизм це
любов до своєї країни, а націоналізм – це ненависть до інших. Але
український націоналізм – явище органічне, не привнесене ззовні, це
ідеологія здобуття й закріплення державності на своїй етнічній
території. Шовінізм – явище інтернаціональне, за своєю природою
агресивне і прагне до закабалення інших народів чи держав. Сплутувати ці
поняття неприпустимо.

Не можна обминути ще однієї важливої проблеми. Організаційна строкатість
націоналістичного табору в Україні, його неоднорідність і
неструктурованість породили безліч інтерпретацій націоналізму: від
фашизації цього поняття – до підміни націоналізму лібералізмом чи
демократизмом. Таке ідейне «бродіння» дискредитує націоналізм, а
значить, стоїть на шляху поширення та пропаганди ідей націоналізму. За
таких обставин саме ОУН, з огляду на її авторитет, і мала б стати тим
орієнтиром, який давав би змогу скристалізувати ідейні засади, відділити
зерно від полови, оцінити нове, вказати на промахи і хиби.

На початку століття українському націоналізмові судилося стати могутньою
ідейною силою на шляху до свободи. Укінці століття наша воля, інтелект і
праця мають зробити український націоналізм визначальним фактором
державотворення, аби врешті сповнилася мрія наших великих попередників –
відродилася могутня, велика й велична Українська Самостійна Соборна
Держава!

ГЕОПОЛІТИЧНІ ВІЗІЇ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ

Правильний вибір геополітичних орієнтирів – це запорука гармонійного
розвитку будь-якої держави. Проблеми геополітики не є простими, а їх
розв’язання не може узалежнюватися виключно від сьогочасних політичних
переконань. Скоріше навпаки: будь-які геополітичні моделі мають бути
вислідом історіософських узагальнень базуватися на основі
національно-традиційних вартостей.

У першій половині сторіччя (30–40 роки) теоретиками й ідеологами
українського націоналізму була опрацьована оригінальна концепція
геополітичного майбутнього Української Держави, основні елементи якої не
втратили і нині своєї актуальності.

Державне оформлення національних устремлінь аж ніяк не є межею для
подальшого самовираження нації. Нація – явище культурне і перебуває у
постійному змаганні з іншими національними культурами; і це протистояння
не визнає кордонів. Іншими словами, «імперіальний» дух – є неодмінною
ознакою кожної здорової нації. «Нація, що залишається у своїх межах, не
тужить за духовою і державною експансією, не знає імперіальної
тенденції,– нація нежива» (О. Ольжич). Прикладом для нас тут може бути
Київська Держава, коли український народ активно поширював на Схід,
Південь та Північ свою власну цивілізацію, залишив у спадок майбутнім
поколінням величні пам’ятки духовної і матеріальної культури, мав тісний
зв’язок з європейським світом. Під сучасну пору саме неусвідомлення
важливості імперіальної ознаки – з одного боку, та брак знань про
геокультурні особливості розвитку української нації – з іншого, призвів
до фактичної відсутності власної державної геополітики.

Отже, вектор української геополітики так чи інакше завжди був
спрямований на Європу, а христянство лише скріпило духовий зв’язок
України із традицією Окциденту. Європейськість української нації
протиставилася культурі Півночі, результатом чого роль України
визначалася як форпост східної Європи. У цьому плані ідеолог
українського націоналізму Юрій Бойко підкреслює разючий контраст, який
на рівні расовості, ментальності, культури розділяє українців і
московитів: «Дуже тривкими, постійними рисами нашого національного
характеру є естетизм, емоціоналізм, чутливість, ліризм… Не те в Росії.
Антиестетичність, бруд, нехлюйство характеризують побут російського
селянина, багато цього є в пересічній російській робітничій чи
ітелігентській родині».

Такі історичні передумови мають сьогодні визначати стратегію геополітики
України як самостійної держави. На сучасну пору мова має йти не стільки
про «відкриття Європи» чи «прорив у Європу», скільки про повернення до
Європи. Однак процес повернення буде складним, позаяк його динаміку
визначатимуть наші реальні економічні, військові та інтелектуальні
можливості. Але процес цей – незворотній з огляду на європейську
сутність української нації. Через Європу Україна здійснюватиме свою
торговельну та інтелектуальну експансію до Північної та Південної
Америки.

Уже в короткому часі виявиться виключна перспективність південного
напряму. Близький Схід – одна з альтернатив для України у разі
припинення надходження енергоресурсів з Росії, а також прямий шлях до
«завоювання» Азії та Африки.

Також слід наголосити, що всі геополітичні проблеми Україна здатна
розв’язати лише за умови реальної державної незалежності. Україна як
член СНГ або суб’єкт якоїсь іншої наддержавної структури (навіть із
столицею в Києві) приречена виконувати у світі маргінальну роль, бо лише
Українська Соборна Самостійна Держава як вислід споконвічних змагань
українського народу спроможна забезпечити справжні умови для самовияву
нації, виявити її здорові імперіальні можливості.

ЛІТЕРАТУРА

Вебер М. Избранное.Образ общества.-М.: Б.и.,1994.

Політологія. Під заг. ред. І.С.Дзюбка, К.М.Левківського. К. 1998.

3. Політологія // Словник термінів і понять. – К.:Тандем, 1996

4. Дахин В. Независимость, свобода, суверенитет // Политика.— 1993. — №
5. Іванишин В. Нація. Державність. Націоналізм. — Дрогобич, 1992.

6. Політологія: курс лекцій навч. посібник / І. С. Дзюбко, В. Ф.
Панібудьласка, Ю. С. Шемщученко. – К.: Вища шк., 1993

7. Політологія / за ред. акад. Української академії політичних наук,
проф., д-ра іст. Наук О. І. Семківа. – Львів: Світ, 1994

8. Видрін Д., Табачник Д. Україна на порозі XXI ст. Політичний

аналіз. — К., 1995

9. Деркач А., Веретенников С., Ермолаев А. Бесконечно длящееся
настоящее. Украйна: четыре года пути. — К., 1995. Кононенко С. Новітня
великодержавність // Політична думка.— 1997. — № 1.

Похожие записи