Реферат на тему:

“Проблема формування середнього

класу в Україні”

ПЛАН

1. Теоретичні особливості дослідження середнього класу

2. Проблеми визначення середнього класу в Україні

3. Проблеми формування середнього класу в Україні

4. Висновок

5. Список використаної літератури

1. Теоретичні особливості дослідження середнього класу

Термін „середній клас” використовується досить широко, хоча точного його
визначення та належного теоретичного обґрунтування й досі не існує.

Словосполучення „середній клас” чи не вперше було зафіксовано 1766 року
в „Оксфордському словнику англійської мови”. У сучасному розумінні цей
термін утвердився в Англії десь в середині ХІХ століття. Уже тоді до
„середнього класу”, на відміну від робітничого, зараховували крамарів,
ремісників, різний „майстровий” люд.

У новітні часи за допомогою поняття „середній клас” визначають
(переважно) статус громадянина в суспільстві, а не чітко сформовану
соціальну групу і, тим більше, не клас. Існують певні параметри цього
статусу. При цьому враховуються рівень освіти, умови праці, професія,
споживчі звички громадянина тощо. Так, А. Шанкін ознаками „середнього
класу” називає економічну (матеріальну, фінансову) незалежність,
професіоналізм та високу самооцінку громадянина, яка грунтується на його
усвідомленні своєї значимості в громадському житті. Західний представник
цього „класу” вирізняється не тільки (і не стільки) певним рівнем
доходів, скільки особливим менталітетом.

„Середній клас” формується нині в країнах Європи, Північної Америки та
Південно-Східної Азії у рамках соціальної стратифікації, обумовленої
соціальною нерівністю, розшаруванням суспільства. Критерієм
стратифікації виступають інституційність політики, а також рівень і
можливості виокремлення певних політичних страт, кожна з яких посідає
своє місце в системі політичних відносин держави і суспільства. Крім
того, поняття „політична стратифікація” фіксує певний обсяг влади, яким
володіють конкретні політичні суб’єкти, у тому числі й „середній клас”.
Слід мати на увазі, що в розвинених країнах саме „середній клас” у
процесі виборів визначає, а точніше призначає (можна і так сказати)
владу, оскільки саме він – найчисельніша і політично найактивніша
соціальна група. Адже нині до „середнього класу” належать насамперед
люди, які вчать, лікують, управляють процесами виробництва, програмують,
виконують інші складні види робіт. Звідси – їхня висока активність,
політична культура, небайдужість до громадського життя.

Однак є важлива обставина, з якою необхідно рахуватися, оцінюючи
можливості „середнього класу”. Він дуже неоднорідний за складом, і це
обумовлює значне розходження інтересів та політичних уподобань його
представників. Тому під час виборчих кампаній точиться шалена боротьба
за голоси саме представників цього „класу”.

Соціальний прошарок, який, у певному розумінні, можна було б зарахувати
до „середнього класу”, існував здавна. Такі люди, на думку, наприклад,
Плутарха, є опорою нації і держави. Він писав: „Хто по зрілому розмислу
взяв на себе турботу про загальне благо як шляхетну справу, яка йому
найбільше личить, той нічому не дозволить відвернути себе від цієї
справи і похитнути у своєму рішенні”. Підкреслимо: „Взяв на себе турботу
про загальне благо”. Це означає, що саме „середній клас” і сьогодні
працює, творячи і зміцнюючи суспільство, опікуючись тим, від чого
залежить суспільний розвиток.

У радянських словниках і довідниках важко було зустріти пояснення
поняття „середній клас”. Замість цього вживався і трактувався термін
„середній прошарок”, який визначався як „класи і соціальні групи, що
посідають проміжне становище між двома основними класами”. Або: „В
сучасному капіталістичному суспільстві до середніх прошарків належить
частина селян, ремісники, кустарі, дрібні промисловці і торговці,
частина службовців та інтелігенції, що працює за наймом”.

Тим часом у західній філософській і політологічній літературі ідея
„середнього класу” не тільки закріпилася, але й розвивалась. З’явилося
навіть таке поняття як „новий середній клас”, де взагалі ігнорувалася
головна різниця в класових (за К. Марксом) ознаках – склад його
визначався, насамперед, рівнем доходів, способом життя, суспільним
престижем, зовнішньою оцінкою своєї класової приналежності (хоча оцінні
фактори тут носять переважно суб’єктивний характер).

Розвиток ідеї про „новий середній клас” мав особливе політичне підґрунтя
– формувалася певна теорія „революції середнього класу”: цей клас нібито
поглинає більшу частину як пролетаріату, так і буржуазії. Відтак, на
думку авторів цієї теорії, створюється безкласове суспільство, тобто
ліквідується суспільство капіталістичне.

Серед тих, хто розробляв теорію „нового середнього класу”, був німецький
соціал-демократ Е. Бернштейн (1850 – 1932 роки). У книзі „Проблеми
соціалізму і завдання соціал-демократії” (1899 р.) він твердив, що
соціалізм уже стає реальністю, а тому немає жодної необхідності в
революції. Оцінюючи робітничий клас (а це 90-і роки ХІХ століття), Е.
Бернштейн писав: „Ми повинні брати робітників такими, якими вони є. Вони
ж, по-перше, уже зовсім не настільки всі зубожілі, як це можна було б
уявити з „Комуністичного маніфесту”, а, по-друге, далеко ще не позбулися
забобонів і вад, як бажають нас у тім запевнити їхні апологети”. Така
концепція суперечила розумінню ролі пролетаріату, вироблену К. Марксом і
розвинену В. Леніним у його теорії про диктатуру пролетаріату як форму
влади робітничого класу. Теорія „середнього” і „нового середнього класу”
не просто суперечить марксистсько-ленінському вченню про класи – вона
прямо її відкидає. Про це пишеться, зокрема, у „Філософському
енциклопедичному словнику” 1989 року видання.

Водночас підкреслимо, що в концепціях, запропонованих Е. Бернштейном,
відомих в політології під назвою бернштейніанство, є чимало помилкових,
з сучасних позицій, суджень і висновків. Так, за Е. Бернштейном, прихід
робітничого класу до влади в результаті класової боротьби передбачався в
міру наростання його чисельності в капіталістичному світі при активній
політичній діяльності політичних партій, профспілок, кооперацій та інших
громадських організацій робітників. На практиці цього не сталося.
По-перше, тому що робітничий клас у класичному розумінні (пролетаріат)
не став не тільки наймасовішим класом, але й розшарувався через появу
різних форм трудової діяльності, викликаної науково-технічним прогресом
і навальним рухом суспільства від „індустріального” до
„постіндустріального” стану. По-друге, зникає саме поняття
„пролетаріату” як класу, джерелом засобів існування якого є тільки
заробітна платня, а єдиним надбанням, що має матеріальну цінність, –
його робоча сила.

Згідно з марксистською теорією, пролетаріат живе винятково за рахунок
своєї праці, не одержуючи прибутку. Тому йдеться не стільки про самі
терміни („робітничий клас”, „пролетаріат”), скільки про рівень їх
якісного наповнення і сприйняття у певні періоди. Відомо, що на
європейському континенті поява робітничого класу датується XVI
століттям. Паралельний розвиток його та буржуазії періодично виливався в
масштабні конфлікти – революції. Перетворення робітничого класу на
пролетаріат (пролетаріат – від лат. proletarius, тобто приналежний до
незаможного класу в Стародавньому Римі) відноситься до другої половини
XVIII століття (наприклад, в Англії). І це стало, як відзначив Ф.
Енгельс, „найважливішим дітищем цього промислового перевороту”.

Зміна класової структури в розвинених країнах відбулася за набагато
коротший час, ніж перетворення робітничого класу на пролетаріат.
Французький соціолог П. Бурдьє увів таке поняття як „соціальний
простір”, що, на його думку, „припускає серію розривів з марксистською
теорією”. Він підкреслював, що помилково „акцентувати субстанцію”, тобто
реальні групи, у тому числі й робітничий клас, наприклад, на шкоду
відносинам. Як вважає П. Бурдьє, не можна все зводити „до редукції
соціального поля, як багатомірного простору, до одного лише економічного
поля, до економічних відносин виробництва, тим самим встановлюючи
координати соціальної позиції”.

Книга П. Бурдьє цікава, зокрема, тим, що він описав сенс і зміст
„соціального простору” і вибудував генезис „класів”. Він писав: „На базі
знання простору позицій можна виокремити класи в логічному розумінні
цього слова… Цей клас на папері теоретично існує… Однак реально це
не клас, це не справжній клас у розумінні групи, причому групи
„мобілізованої”, готової до боротьби; із усією строгістю можна сказати,
що це лише можливий клас” [8, с. 59]. Так само можна говорити й про
сучасний робітничий клас у розвинених країнах: безумовно, діяльна,
значна соціальна група може ним себе іменувати, але скоріш за традицією,
за окремими ознаками, що відрізняють одного найманого працівника від
іншого.

П. Бурдьє звертає увагу на критику Г. Гегеля К. Марксом стосовно таких
понять, як „клас сконструйований і клас реальний, тобто річ у логіці і
логіку речей”. Об’єктивне і суб’єктивне уявлення про клас як
„клас-у-собі” пояснюється тим, що клас ще не усвідомив своїх особливих,
корінних інтересів і співвідношення їх з інтересами інших класів та
соціальних груп. „Клас-для-себе” – це наслідок боротьби робітничого
класу за свої права, у процесі чого звичайна маса, за словами К. Маркса,
„конституюється як клас для себе”.

Ідеї про класи, висунуті П. Бурдьє, доповнюються і розвиваються у працях
інших мислителів другої половини ХХ століття. Наприклад, німецький
політолог, соціальний філософ та соціолог Р. Дарендорф висунув ідею
розгляду суспільства не як статичної і стабільної системи, що перебуває
в рівновазі, а як системи, що зазнає змін, особливо в процесі постійних
великих і малих конфліктів політичного, соціального,
національно-расового та іншого характеру. На його думку, саме такі
конфлікти й визначають форми і характер усіх соціальних перемін у
суспільстві. Тому, вважає вчений, потрібно вивчати закономірності
подібних соціальних змін стосовно конкретних часових, національних,
територіальних та інших обставин. Класова боротьба у Р. Дарендорфа
асоціюється з різновидом конфлікту, і ми з цим можемо погодитися.

Філософ і політолог Н. Пуланзас 1968 року опублікував книгу „Політична
влада і соціальні класи капіталістичної держави”, у якій піддав критиці
як тоталітарні держави Сходу, так і „авторитарний етатизм” західних
країн. У цій праці особливо підкреслюється теза, що політична практика
не повинна зводитися до чистого економізму (вирішення питання про
власність) і боротьби за владу революційним шляхом. „Політична практика
– пише Н. Пуланзас, – є „рушійною силою історії” у тій мірі, в якій
кінцевим її продуктом є перетворення цілісності суспільної формації на
різних стадіях і фазах її існування”.

Розмисли про робітничий клас безпосередньо стосуються проблеми
формування „середнього класу”, куди „перетікають” представники
робітництва. Змінився рівень його освіти, з’явилися нові професії,
зросла інтенсивність праці, впроваджуються складні технологічні процеси.
В суспільстві змінилися цінності, а отже змінюється й соціальна база (за
М. Вебером). Кількість високоосвічених, кваліфікованих працівників, їхні
доходи, матеріальні можливості, природно, збільшилися. Змінилися
стандарти життя, в робітничому середовищі став діяти „ринковий
менталітет”. Звідси – стирання границь між традиційними класами і поява
нового, „середнього класу”.

Отже, концепції „середнього” і „нового середнього класу”, висунуті
вченими новітніх часів (друга половина ХХ століття), стають провідними.
Вони зводяться до того, що в „постіндустріальному” суспільстві, яке
поповнюється все більшою кількістю країн, причому не тільки
європейських, „середній клас” виходить на перше місце в суспільному
житті. Одночасно він структурується, набуває чіткої форми, виробляє свої
правила і методи боротьби, причому може застосовувати й ті, котрі за
традицією вважаються „класовими”. Це по-перше.

По-друге, „середній клас” є соціальною підвалиною держави, запорукою її
динамічного розвитку. Активна участь „середнього класу” в державному
будівництві обумовлює успіх демократичних перетворень в суспільстві.
Якщо держава виконує роль „фактора згуртування суспільної формації” [9,
с. 823], то взаємозв’язок „середнього класу” і держави не тільки
очевидний, але й абсолютно необхідний. Відомо, що держава формується і
створює свої структури під все потужнішим впливом (через виборні органи)
„середнього класу”, якщо він становить переважну частину найактивнішого
населення країни.

„Середній клас, – писала газета „Влада і політика” (до речі, не вживаючи
це поняття в лапках), – відіграє важливу роль в економічному та
громадському житті будь-якої країни. Наявність досить великого (за
деякими оцінками – понад 30 відсотків) прошарку середнього класу є
основою соціальної стабільності та економічного розвитку”. Такий
висновок робить автор публікації, водночас констатуючи, що „досить чітко
ідентифікувати цей клас в Україні поки що не може ніхто”. І з цим не
можна не погодитися.

І все ж, за деякими оцінками, в Україні 5 – 7 відсотків населення може
вважатися представниками „середнього класу” європейського стандарту. Це
означає, що ці люди від проблем виживання перейшли до проблем
нагромадження. І головне: визначаючи український „середній клас”,
запропонуємо основний, на наш погляд, критерій, що характеризує його.
Цим людям вже є що втрачати, а отже є що і захищати. Вони не зацікавлені
в потрясіннях – революціях, переприватизації, націоналізації тощо. Такі
люди мають бути творцями, патріотами, що зміцнюють і суспільство, і
державу.

Але Україні, на жаль, поки що не „загрожує” суцільна
„средньокласизація”. Злидні у нас – незаперечний факт. Зрозуміло, бідні
люди є скрізь, навіть у найблагополучніших країнах. Різниця тільки в
кількості населення, що животіє за межею бідності, в тому, яким є рівень
бідності (все пізнається у порівнянні), і чи прагне держава створювати
умови для виходу з такого стану для конкретної людини. Якщо за основу
розуміння масштабів бідності брати реальну зарплатню (скільки на неї
можна одержати послуг і придбати товарів), то Україна не входить навіть
до першої сотні країн, де заробіток забезпечує фізіологічний прожитковий
мінімум. Сюди ж можна віднести й такий критерій, як стандарти життя.
Якщо в країнах Європейського Союзу відношення прибутку 10 відсотків
найбагатшиих людей до прибутку такої ж кількості найбідніших складає 5:1
– 7:1 (у різних країнах), то в Україні – 40:1.

Якщо говорити про структуру українського „середнього класу”, то слід
мати на увазі: найменшу його частину складають особи, що володіють хоч
якоюсь власністю – орендарі, фермери, підприємці, власники дрібних
виробництв і торговельних точок. Переважна більшість – це особи найманої
праці. До їх числа входять люди, що мають прибуток у 1500 гривень і
більше. Можна, звичайно, скористатися й іншим критерієм: вважати
представниками „середнього класу” людей, що мають, скажімо, телевізор,
холодильник, пральну машину тощо. Таких громадян у нас чимало, але
більшість з них придбала ці товари ще в радянські часи, а не за рахунок
нинішніх доходів. Теперішня структура витрат у кожній українській родині
„свідчить про брак у представників середнього класу реальної можливості
робити заощадження і тим самим забезпечувати стабільність власного
матеріального становища”.

2. Проблеми визначення середнього класу в Україні

У перехідних суспільствах важко точно визначити розмір середнього класу,
окреслити його характерні риси та уподобання. Але про те, що краще бути
здоровим і багатим, ніж хворим та бідним, знають усі. У середньому
класі, як і будь-якому ідеалізованому витворі людського розуму,
втілюються найкращі риси професіоналізму, індивідуалізму та
ініціативності. І українці, з своєю природньою жагою до “золотої
середини”, тут зовсім не виняток. Про потребу підтримувати та зміцнювати
середній клас давно вже говорять соціологи й політики. Про необхідність
здійснення практичних кроків щодо створення умов для розвитку середнього
класу в Україні йшлося навіть у посланні Президента України Леніда Кучми
до Верховної Ради.

Формування середнього класу в Україні, його зростання і зміцнення
водночас є і соціальним, політичним і гуманітарним замовленням
суспільства. Але є і інші виміри цієї проблеми. У минулому 20 столітті
питання нової соціальної стратифікації та долі середнього класу набуло
над-соціального, есхатологічного маштабу. Протистояння двох
ідеократичних систем — СРСР та США у союзі із Європою – у кінцевому
рахунку було кристалізовано у протиставленні двох нових “царств божих на
Землі” – комунізму як суспільства вільного часу і реалізованих людських
потреб, та “суспільства благоденства” або суспільства суцільного
середнього класу.

Більше того, питання нового “некомуністичного” суспільства, де панує
середній клас, органічно випливало і з певного розуміння шляху розвитку
усього людства – міжцивілізаційних та міждержавних стосунків, глобальної
економіки, гуманітарної та соціально-економічної конвергенції тощо. Ось
як розмірковував про ідеальне майбутнє відомий англійський історик та
філософ А.Дж.Тойнбі, «людина середнього класу та середнього віку»: «До
кого ж нам звертатися за спасінням в цьому найнебезпечнішому становищі,
коли в наших руках не лише власні життя та смерть, але й доля всього
людства? Спасіння, можливо, лежить – як це найчастіше буває – у пошуках
середнього шляху. В політиці ця золота середина не означатиме ані
необмеженого суверенітету окремих держав, ані цілковитого деспотизму
центрального світового уряду; в економіці це також буде щось відмінне
від неконтрольованої приватної ініціативи або, навпаки, явного
соціалізму.

Соціальною базою формування середнього класу виступають представники
окремих соціальних груп, яким притаманні наступні характеристики:
достатньо високий рівень доходів, володіння нерухомістю, наявність
власного бізнесу, висока професійна освіта та кваліфікація, відносна
задоволеність соціальних статусів, помірний рівень політичного
консерватизму та високий рівень само ідентифікації. Середній клас в
розвинених країнах виступає як гарант соціальної стабільності та опора
демократичних перетворень в суспільстві.

Згідно даному в тлумачному словнику англійської мови визначенню,
середній клас визначається як група людей, що характеризується середнім
доходом, середньою або вищою освітою, а також дотримується в основному
конформістських поглядів.

В той же час в Україні критеріям “типового” середнього класу (рівню само
ідентифікації, доходів та освіти, характеристикам споживання, стилю
життя, професійному статусу) відповідає лише невелика частка населення.
Причому цей прошарок населення характеризується нестабільністю та
відзначається плинністю, оскільки в умовах перехідної економіки термін
перебування в складі середнього класу (по доходній критеріальній ознаці)
залежить від стабільності ознак економічного пожвавлення в економіці.
Загалом складність класифікаційного визначення середнього класу в
Україні обумовлена тим, що критеріальні ознаки середнього класу, які
вважаються загальноприйнятними для більшості країн (рівень доходів,
професійний детермінізм), в умовах перехідної економіки України не
можуть вважатися характерними для визначення “українського середнього
класу”.

Одним з головних стратифікаційних критеріїв належності до середнього
класу виступає рівень доходу ( в розрахунку на душу населення),
достатній не тільки для задоволення першочергових життєвих потреб (в
їжі, одязі, необхідних товарах споживання, житлі), але й для реалізації
зростаючих потреб. Серед них, в першу чергу, слід виділити:

придбання престижних та коштовних товарів тривалого користування
(сучасної побутової техніки, комп’ютерів, засобів масової комунікації
(мобільних телефонів, супутникових антен), нових автомобілів;

поліпшення житлових умов, придбання житла більш високої якості,
наближеної до світових стандартів;

можливості відкладення частини отриманих грошових доходів для
інвестування в розвиток власного бізнесу (для підприємців), власну
освіту або освіту своїх дітей;

заощадження коштів на майбутнє (купівля іноземної валюти,
коштовностей);

турбота про власне здоров’я та здоров’я членів своєї сім’ї, можливість
отримання повноцінного курортно-санаторного лікування, відпочинку за
кордоном.

Реалізація цих потреб залежить від рівня тих доходів, які знаходяться в
розпорядженні населення. Якщо проаналізувати дані офіційної статистики
щодо кількості працівників за розмірами нарахованої їм заробітної плати
за вересень 2001 року, то можна відмітити існуючу значну соціальну
диференціацію працівників по рівню доходів. Так, заробітну плату в
розмірах нижче рівня прожиткового мінімуму отримують близько 76,6%
працівників, зайнятих в економіці. Лише 2,9% від загальної чисельності
працівників отримують заробітну плату у розмірах, які перевищують
1000,01 грн. В той же час заробітну плату в інтервалі від 400 до 1000
грн. отримують близько 20,5% працівників.

Значна диференціація в рівнях доходів найбільш та найменш забезпечених
груп населення, яка склалася на цей час в Україні, обумовлює складність
визначення меж середнього доходу (Так, якщо у 1994 році середній доход
10% найзаможніших громадян перевищував доходи 10% громадян з найнижчими
доходами у 9 разів, у 1995 році – у 12 разів, а зараз – більше, ніж у 60
разів). Збільшення кількості працівників, які отримують стабільні
середні доходи, достатні для забезпечення не тільки розширеного
відтворення їх робочої сили та нормального забезпечення членів своїх
сімей, може сформувати соціальну базу середнього класу в Україні. Зараз
же межі середнього доходу окреслені недостатньо чітко, так як значні
обсяги доходів отримуються в тіньовій економіці. Це не дозволяє чітко
виділити ту групу людей, яка може складати потенціальний середній клас.

Однак, проаналізувавши за даними вибіркового обстеження умов життя
домогосподарств України розподіл домогосподарств за рівнем
середньодушових сукупних та грошових витрат, можна отримати наступні
результати. Так, питома вага домогосподарств із середньодушовими
сукупними витратами у 2000 році складала 18,2% від загального числа
домогосподарств. Це може бути частково пояснено використанням продукції,
отриманої з особистого підсобного господарства. Однак достатньо висока
питома вага домогосподарств із середньодушовими грошовими витратами
(10,2%) свідчить про те, що в Україні на поточний момент нараховується
достатньо велика кількість домогосподарств з рівнем витрат, вищим від
рівня прожиткового мінімуму.

Це виступає непрямим підтвердженням того факту, що значна частка доходів
отримується в тіньовому секторі, які не фіксуються офіційною
статистикою. Поширення масштабів зайнятості в офіційно незареєстрованому
секторі економіки, в якому зосереджуються приховані від оподаткування
результати легальної діяльності, обумовлюється можливістю отримання, з
одного боку, більш високих незадекларованих доходів. Ці доходи
включають, поряд з доходами від вторинної зайнятості, доходи від продажу
іноземної валюти, доходи від здавання в найм житла, доходи від отримання
спадщини, отримані від “човникової торгівлі” доходи, доходи від продажу
своєї “інтелектуальної власності” висококваліфікованими спеціалістами та
ін.

З іншого боку, для деяких категорій працівників (зайнятих в режимі
неповної зайнятості, тих, хто знаходиться в адміністративних відпустках,
осіб передпенсійного та пенсійного віку, молоді, зареєстрованих та
незареєстрованих безробітних) цей вид діяльності виступає реальним
джерелом отримання доходів.

Саме тому необхідно враховувати, що в структурі доходів, які отримуються
в тіньовому секторі, можна умовно виділити доходи, які необхідні для
підтримання нормальної життєдіяльності та доходи, які дають можливість

При врахуванні статусу зайнятості не менш важливим повинно вважатися те,
що рівень доходу, який отримується по основному місцю роботи, повинен
бути достатнім для задоволення зростаючих потреб, та виключати
необхідність пошуку додаткової роботи. В той же час необхідно
враховувати, що переважна більшість населення суміщає різні типи
зайнятості, тобто має як постійну, так і додаткову роботу. Причому, якщо
проаналізувати структуру зайнятості, то серед зайнятих на постійній
основі переважають зайняті в державному секторі економіки, тоді як
додаткову роботу пропонують більш гнучкі та пристосовані до змін
економічної кон’юнктури підприємства приватної форми власності. Сфера
надання праці в цьому секторі майже в 2,5 рази перевищує сферу надання
праці в державному секторі економіці.

Зайнятість в неформальному секторі важко відслідкувати, оскільки
переважна більшість зайнятих в цьому секторі не реєструють офіційно свою
діяльність. Це пояснюється, з одного боку, тим, що є те, що вони не
вбачають необхідності в реєстрації. Це пояснюється тим, що в більшості
випадків дохід, який отримується від цієї діяльності, нерегулярний та
нестабільний. Тому для значної частки населення отримання доходів, які
дають можливість не тільки задовольняти першочергові, але й
реалізовувати зростаючі потреби та робити заощадження, носить
спорадичний характер.Це обумовлюється, в першу чергу, існуючою
нестабільністю економічної ситуації в країні.

Саме тому для тих категорій населення, які можуть бути віднесені до
“потенційного середнього класу” по рівню доходів, характерним є
нестійкість перебування в цьому статусі (в залежності від можливості
отримання додаткових доходів). У випадку відсутності можливості
отримання цих доходів значна кількість населення не буде відповідати
одній з найважливіших стратифікаційних ознак середнього класу.

3. Проблеми формування середнього класу в Україні

На думку деяких дослідників середнього класу в Україні ще не існує.
Головними причинами, які перешкоджають формуванню даного класу є:
“клановий принцип побудови економічних стосунків в країні та економіки в
цілому. Сьогодні клани організували своєрідні економічні піраміди, які
переплелися з криміналом і владою. Декілька таких пірамід тримають майже
всю систему влади, передусім виконавчу. Вони стали монополістами і
задають свої правила гри в усіх секторах економіки, вирішальним чином
впливаючи на виробництво – через тарифи, пільги, тощо. Ці монопольні
утворення реалізують свій інтерес і через експорт сировини. Якщо ви
подивитесь на структуру експорту-імпорту, то побачите, хто там займає
домінуюче становище.

Саме тому в Україні відбувається збагачення окремих людей з паралельним
збіднінням переважної кількості населення. Клани, задаючи параметри
існування економічної системи, не допускають ні конкуренції, ні приходу
іноземних інвестицій, ні рівних умов господарювання. Це означає, що
розвиток підприємництва, який може бути середовищем для створення
середнього класу, в Україні поки що неможливий”.

Висновок

Висновок можна зробити такий. Те, що існування „середнього класу”
необхідне для функціонування стабільного суспільства, а, отже, й сильної
держави, – аксіома. Тому завдання для України полягає в тому, щоб
„середній клас” в країні не тільки зростав кількісно і змінювався
якісно, але й брав активну участь у творенні громадянського суспільства,
не був відчужений від процесу формування влади, а відтак став
локомотивом економічного, соціального і духовного прогресу.

Література:

Бурдье П. Социология политики: пер. с фран. / Сост., общ. ред. и
предисл. Н. А. Шматко / М.: Soсio – Logos, 1993.- 336 с.

Власть и политика.-2002.- 6 – 12 декабря – № 49 (142).

Пуланзас Н. Политическая власть и социальные классы капиталистического
государства // Антология мировой политической мысли. В 5 т. Нац.
обществ.- научный фонд. Акад. полит. наук. Т 2 — М.: Мысль, 1997.- 830
с.

Шанкин А. Ю. Средний класс в России: охота на Несси // ПОЛИС.- №1, —
2003, — С. 103 – 111.

Человек и общество: Краткий энциклопедический словарь-справочник
(политология) / Отв. ред. Борцов Ю. С., науч. ред. Коротец И. Д. –
Ростов-на Дону: издательство „Феникс”, 1997 – 608 с.

Похожие записи