Пошукова робота на тему:

Поняття і зміст: новинні ЗМІ і ліберально-демократична політика

У цьому розділі ми зробимо короткий огляд інституційних характеристик
новинних ЗМІ за умов розвиненого ліберального демократичного
суспільства. Цей огляд забезпечить нам засади для подальшого аналізу в
тих розділах, де висвітлюватимуться теоретичні погляди на засоби масової
інформації та демократію, теорії впливу на зміст новин і впливу новин на
політичне життя.

Політичний зміст та практика роботи засобів масової інформації за умов
ліберального демократичного суспільства залежать від загального
середовища та умов, за яких доводиться функціонувати ЗМІ. Це середовище
надзвичайно складне і до того ж його поступ відбувається в рамках
індустріальної капіталістичної економіки. Самі по собі засоби масової
інформації можуть розглядатися з кількох точок зору: як галузь
економіки, як культурні інституції та як технології. Кожна з ролей
вимагає від ЗМІ певного комплексу часом суперечливих характеристик. Ми
розглянемо ці характеристики у двох загальних розділах. У першому з них
буде розглянуто умови роботи систем новинних ЗМІ, включаючи політичні та
законодавчі обмеження і схеми підтримки інформаційних інституцій,
загальні економічні реалії індустрії засобів масової інформації
(включаючи структуру власності, надходження від реклами та ринкові
структури) і потенційні джерела диверсифікації в рамках систем новинних
ЗМІ. У другому розділі коротко розглянуто зміст політично заангажованих
новин, проаналізовано, «що може стати новиною» як у звичайній ситуації,
так і під час політичних виборів і кампаній.

Умови функціонування засобів масової інформації

Політичні та законодавчі умови

Політичні та законодавчі умови, за яких доводиться працювати новинним
ЗМІ, істотною мірою формуються на підставі багатосторонніх та
багатофакторних взаємозв’язків між державою та засобами масової
інформації. Під «державою» ми розуміємо сукупність різних, пов’язаних
між собою гілок влади, у тому числі бюрократичну (чиновники та установи,
що займаються регулюванням та забезпеченням різних державних програм),
політичну (реалізація державної політики через виборних представників та
політичні партії) та судову (розв’язання законодавчих суперечок
незалежними органами суду). Крім того, державна влада може здійснюватися
на кількох рівнях: місцевому, регіональному, національному та
міжнаціональному. Таким чином, часто те, що є правильним для однієї із
сторін, що репрезентують державу, може виявитися хибним з точки зору
іншої сторони. Тому там, де існують державні органи масової інформації,
держава постає з одного боку, як регулююча структура, а з іншого — у
певному розумінні є конкурентом щодо інших новинних ЗМІ, хоча за доби
приватизації та скорочення урядових видатків державні засоби масової
інформації часто є надто слабкими, щоб скласти іншим реальну
конкуренцію.

Завдяки багатогранності самої держави роль новинних ЗМІ також є
дуалістичною і часто внутрішньо суперечливою. З одного боку, вони є
звичайними підприємствами, а з іншого — трибуною для вільного
висловлювання і демократичної комунікації. Така подвійна роль певним
чином впливає на формування політичного і законодавчого середовища, в
якому доводиться працювати засобам масової інформації.

Ми розглядатимемо це середовище з чотирьох точок зору, які відрізняються
одна від одної, але часто перекриваються: 1) державно-приватна
дуалістичність інформаційних інституцій; 2) об’єктивність і
заангажованість у практиці новинних ЗМІ; 3) їхня формальна незалежність
від держави; 4) регулятивна структура, як результат взаємодії сукупності
всіх чинників. На тлі зазначених підходів ми аналізуватимемо протиріччя
між засобами масової інформації як бізнес-структурами і ЗМІ як
демократичною трибуною, а також способи розв’язання цих протиріч.

Державно-приватна дуалістичність

Як зазначає МакКвейл, товари, що постачаються, і послуги, що надаються в
результаті діяльності засобів масової інформації, з одного боку є
товарами і послугами індивідуального споживання у тому розумінні, що їх
споживають для індивідуальних потреб, вони перебувають у приватній
власності і їх використовують для одержання прибутку, а з іншого —
суспільними, у тому розумінні, що вони необхідні для процесу
демократичної комунікації в рамках держави (McQuaіl,1994,154).
Суспільно-індивідуальна або державно-приватна дуалістичність є важливою
соціальною характеристикою, яка окреслює головну історико-політичну
функцію засобів масової інформації за умов демократичного суспільства —
підтримку демократії шляхом обміну інформацією та ідеями. Таким чином,
інформаційні системи є державно-приватними не лише за своїми функціями,
вони часто містять елементи обох типів у своїй організаційній структурі
та структурі власності.

У рамках сучасного суспільства інформаційно-новинні ЗМІ можуть бути суто
державними (тобто такими, в яких всі права власності належать урядові
або іншим державним інституціям), суто приватними або змішаними. У
найліберальніших демократичних суспільствах застосовують інформаційні
системи змішаного типу, державні та приватні елементи яких діють у
різних секторах. Так, газети тяжіють до приватної форми власності, а
телевізійні і радіомовні корпорації завдяки своїм унікальним можливостям
охоплення масової аудиторії та історичній обмеженості (про цей аспект ми
поговоримо у подальших розділах) часто створюють за участю держави. У
деяких країнах (наприклад, Великобританії та Канаді) телебачення та
радіомовлення здійснюють державні компанії, фінансовані державою й
зобов’язані виконувати певні важливі для держави функції або
додержуватися певних норм (різні моделі мовлення ми розглянемо у
наступних розділах). У будь-якому разі державні телевізійні і радіомовні
корпорації зберігають певну незалежність від чергового уряду.

Ще одним різновидом суспільних засобів масової інформації є некомерційні
інформаційні структури. Вони не фінансовані державою і не є приватними
підприємствами, створеними для одержання прибутку. Інколи ці засоби
масової інформації називають «громадськими» (cіvіc medіa) (Curran,
1996b, 108). До цієї групи належать «підпільна» або альтернативна преса,
«піратське» радіо, муніципальне кабельне телебачення, видання
професійних спілок та ЗМІ, зорієнтовані на специфічні групи населення
(жінок, етнічні меншини тощо) (McQuaіl, 1994, 132). Кюрен поділяє ці
засоби масової інформації на три рівні: перший складають ЗМІ, пов’язані
з колективними організаціями (муніципалітетами, політично орієнтованими
організаціями та політичними партіями) і зорієнтовані на масову
аудиторію. Другий рівень цієї «субкультури» утворюють ЗМІ, зорієнтовані
на окремі групи населення (етнічні групи, сексуальні меншини). Третій
рівень утворюють ЗМІ, пов’язані з окремими організаціями і зорієнтовані
виключно на членів цих організацій. До цього рівня належать, зокрема,
видання професійних спілок та екологічних організацій (Curran, 1996b,
108-109).

Важливо зазначити, що у найбільш розвинених демократичних суспільствах
суспільні засоби масової інформації (як ті, що є власністю держави, так
і некомерційні) діють у середовищі, де домінуючу роль відіграють
приватні підприємства. Великі комерційні інформаційні корпорації
контролюють більшу частину приватного сектора ЗМІ і часом застосовують
масовані ринкові стратегії для охоплення максимальної аудиторії. Ці та
інші аспекти застосування приватної власності у сфері ЗМІ ми детальніше
розглядатимемо далі.

 

Об’єктивність та заангажованість у практиці ЗМІ

Ще однією важливою рисою сучасних засобів масової інформації є загальне
зміщення наголосів у бік подання об’єктивної інформації, а не поглядів
окремих політичних партій. Перехід новинних ЗМІ з «придворних» позицій
на «об’єктивні» найчастіше можна простежити за низкою історичних подій в
розвитку сучасних друкованих видань. До середини ХІХ століття великі
газети перебували під контролем групових інтересів і використовувалися
своїми багатими власниками для обстоювання певних політичних поглядів.
За однією з версій вся історія північноамериканської преси відстежує
історію виникнення у надрах радикальної профспілкової преси
журналістської етики об’єктивності, яка увібрала в процесі боротьби за
справедливість в економічній та політичній сферах ідеї рівності та
природжених прав людини, висунуті діячами європейської доби
Просвітництва (Schіller, 1981; Hackett and Zhao, 1998, 20-23). Інші
вважають процес об’єктивізації засобів масової інформації пізнішим
явищем, що уособлює реакцію журналістів на поширення у ХХ столітті ідей
культурного релятивізму (Schudson, 1978).

Хай там як, але підвищення об’єктивності було пов’язане з
комерціалізацією преси. З розвитком промисловості з’явився попит на
рекламні послуги, що в свою чергу спричинило появу «копійчаної преси»
(penny press), названої так за спроможність встановлювати низькі
роздрібні ціни на ці видання, оскільки головним джерелом їх фінансування
були надходження від реклами. Аби максимально розширити свою аудиторію,
комерційні видання прагнули запропонувати щось цікаве для всіх груп
читачів: новини, розваги або плітки. Тоді ж було впроваджено концепцію
«об’єктивності», грунтовану на традиціях професійної журналістики, яка
приділяла особливу увагу забезпеченню «незалежної і неупередженої
інформації» (Hackett and Zhao, 1998, 21). Партійна і радикальна преса
почали втрачати аудиторію, натомість комерційна преса ставала дедалі
більш прибутковою і зарекомендувала себе як «об’єктивніша, менш слухняна
і веселіша» (McQuaіl, 1994, 15). Заангажована преса збереглася лише у
деяких країнах Європи, але й там її видають на професійних засадах і
вона лишається незалежною від держави.

 

Формальна незалежність

Як уже зазначалося, навіть у тих країнах, де преса може відбивати
специфічні групові інтереси, за умов ліберальної демократії засоби
масової інформації формально відокремлені від держави. Ця незалежність
пов’язана з більш широкою кампанією боротьби за ліквідацію колоніальних
та монархічних привілеїв. Те, що газети є або можуть бути опонентами
існуючій владі, усвідомлювали і прихильники, і противники такого стану
речей. Отже, боротьба за звільнення преси від тиску з боку уряду була
важкою та запеклою і супроводжувалася то арештами видавців, то
прийняттям обмежувальних законів. Проте помалу, у важкій боротьбі
свобода преси поступово відвойовувала позиції. Хоча першопрохідцями у
боротьбі за звільнення від тиску з боку уряду були друковані засоби
масової інформації, концепція незалежності стосується і є центральною
для всіх новинних ЗМІ. Навіть у випадку державних телерадіомовних
корпорацій і державних інформаційних структур діє вимога, яка
реалізується часто через складну систему державних інституцій —
забезпечити формальну незалежність ЗМІ від чергового уряду. Понад те, як
буде показано під час обговорення системи законодавчого регулювання,
чимало країн закріплюють у законодавстві, часом навіть у Конституції,
право на вільне висловлювання і поширення своїх поглядів та захист від
цензури з боку держави.

Формальна незалежність засобів масової інформації від держави
підтверджується підвищенням активності західних урядів у сфері зв’язків
із громадськістю (public relations), діяльності, яка була б непотрібною,
якби ЗМІ перебували під контролем уряду. Уряди використовують ЗМІ для
поширення «суспільно необхідної інформації», яка часом необхідна
громадянам для гарантування їх власної безпеки та здоров’я, а часом
слугує рекламою тих чи тих політичних кампаній. Іноді інформація
суспільних служб включається до складу регулярних повідомлень по радіо
чи в пресі, проте у багатьох випадках урядові доводиться платити за
доступ до аудиторії. Органи державного управління на нижчих щаблях влади
провадять чимало рекламних кампаній і громадських заходів з різних
приводів, від започаткування нової політики до проголошення певної
ініціативи, як-от закладення парку чи відкриття школи. Така інформація
зазвичай поширюється на засадах платної реклами. Крім того, органи
державної влади дедалі частіше вдаються до послуг професіоналів у сфері
комунікації для відповіді на «політичні питання», висвітлені засобами
масової інформації або поставлені в ході журналістського розслідування
(скандали за участю посадових осіб органів державної влади або невдалі
державні програми).

Більшість таких дій з боку держави або органів державного управління
можна розглядати як боротьбу за вплив на зміст новинної інформації і,
отже, боротьбу за політичну владу. Наприклад, спеціалісти з питань
засобів масової інформації розкрили, як держава чи уряд можуть виступити
в ролі «головного розпорядника» (primary definer) у боротьбі за контроль
над способом подання новин (Hall, Critcher, Jafferson, Clark and
Roberts, 1978, 57-60). «Головний розпорядник» — це той, хто встановлює
умови дискусії завдяки своєму привілейованому доступові до інформації.
Очевидно, що органи державної влади часто мають кращий доступ до
новинних ЗМІ, ніж інші учасники. Проте скарги, що преса протиставляє
себе державній владі, а новинні ЗМІ перебрали на себе роль «сторожового
пса» (watchdog) стосовно уряду, свідчать про те, що цей доступ достатньо
обмежений і неповний (ми поговоримо про це детальніше в Розділі 2).
Таким чином формальна незалежність ЗМІ є наслідком їх розуміння своєї
власної ролі.

 

Система законодавчого регулювання

Розглянуті у попередньому підрозділі властивості та характеристики
впливають на комплексне середовище і розвиток системи законодавчого
регулювання для інформаційних інституцій. Система законодавчого
регулювання відображає дуалістичну природу засобів масової інформації,
що є, з одного боку, інституціями для обстоювання суспільних інтересів,
а з іншого — звичайними комерційними підприємствами. Законодавчі і
регулятивні приписи, що зумовлюють функціонування ЗМІ, можна поділити на
засоби підтримки і обмеження органів масової інформації як економічних
інституцій та засоби їх підтримки і обмеження як уособлень свободи
слова. Обмеження для ЗМІ як економічних інституцій можуть
встановлюватися безпосередньо за допомоги податкового та
антимонопольного законодавства, яке запобігає надмірній концентрації
власності, або опосередковано за допомоги законів загального характеру,
таких, як стандарти зайнятості та закони про захист довкілля. Підтримку
ЗМІ реалізують за допомогою податкових пільг та субсидування поштової
системи. Обмеження ЗМІ як втілення свободи слова можуть здійснюватися за
допомогою законів про наклеп та дифамацію та законів про
нерозповсюдження забороненої літератури. Підтримку ЗМІ як втілення
свободи слова можуть здійснювати у формі конституційного захисту свободи
слова і преси, відсутності цензури, законодавчого закріплення права
журналіста не розкривати джерел своєї інформації в судових процесах та
права громадян на доступ до інформації, що її зберігають в їхніх
особистих досьє. Історично склалося так, що різні моделі законодавчого
регулювання були пов’язані з різними формами комунікативних ЗМІ:
друкованими (модель вільної преси), ефірними (модель радіо і
телебачення) та електронними (модель вільного поширення інформації за
допомоги електронних мереж) (McQuaіl, 1994, 171-73).

Засадовою для моделі вільної преси є одна із загальнолюдських цінностей
— свобода слова. Модель вільної преси здебільшого застосовують до
друкованих засобів масової інформації: газет, книг тощо. Вона передбачає
свободу від будь-яких форм втручання і контролю з боку владних структур,
що містять елементи цензури та обмеження свободи друку. Як уже
зазначалося, свободу друку часто зумовлюють Конституції держав, як,
наприклад, у США та Канаді, або міжнаціональні документи на зразок
Європейської Конвенції з прав людини.

Модель вільної преси часто асоціюється з політичною філософією
лібертаріанства, яка проповідує абсолютну свободу індивіда від влади.
Проте й ця модель визнає певну роль державного регулювання — наприклад,
захист у сфері преси від монополізму, який обмежує свободу вибору або
свободу висловлювання через друковані засоби масової інформації.
Періодичні видання можуть діставати економічну підтримку у формі
субсидованих поштових послуг та податкових пільг, а також прямих
кредитів та субсидій. Свободу преси, як і інші свободи, можна обмежити
виключно з окремих причин, визначених на підставі
ліберально-демократичного законодавства. Обмеження є легітимними, якщо
свобода преси суперечить певним правам особистості, а також коли
реалізація права однією особистістю заважає здійсненню прав іншими
людьми. Класичною ілюстрацією до першої тези є відома приказка, що
свобода пересування Вашого кулака закінчується там, де починається
обличчя іншої людини. Прикладом обмеження права однієї людини задля
забезпечення прав інших є впровадження права на справедливе судочинство
і права на добре ім’я. Ще одна форма легітимного обмеження свободи преси
випливає з базових принципів, від яких залежить саме існування
ліберально-демократичної держави: нерозголошення державних таємниць,
заборона пропаганди злочинних дій, геноциду та захоплення державної
влади насильницьким шляхом.

Засадовою для моделі радіо і телебачення є концепція суспільних послуг.
Цю модель зорієнтовано на ефірні засоби масової інформації, які від
самого початку були об’єктом обмеження та керівництва з боку держави і,
як уже зазначалося, часто є її власністю. Спочатку система регулювання
враховувала обмеженість спектра ефірних ЗМІ і необхідність їх
справедливого розподілу. Як аргумент на користь державних засобів
масової інформації часто наводять необхідність задоволення певних
інформаційних потреб, що їх не можна задовольнити в рамках комерційної
системи, зорієнтованої виключно на розширення своєї аудиторії і
реалізацію ринкових імперативів. Йдеться про дитячі програми та
культурні програми для національних меншин. Крім того, в країнах з
напруженою культурною ситуацією державне телебачення і радіомовлення
зобов’язане сприяти міжрегіональній комунікації у межах країни і захисту
власної національної культури шляхом забезпечення «місця на полиці» для
діячів культури, здатних готувати твори, що відповідають внутрішнім
потребам країни (прикладом може слугувати Canadian Broadcasting
Corporation в Канаді). Ще один аргумент на користь державного
телебачення і радіомовлення полягає у тому, що такий підхід забезпечує
«якість» і «справедливість», а саме: а) гарантує, що теле- і радіоефір
не потрапить під контроль «грошових мішків»; б) проголошує і реалізує
рівність можливостей для висловлювання різних точок зору.

В Європі модель державного телебачення і радіомовлення реалізовано у
досить жорстких формах, в США ці форми дещо гнучкіші. Так, у
Великобританії модель реалізовано повністю і підтримано державною
політикою. Її характерними рисами є забезпечення надання універсальних
послуг і одержання фінансової підтримки з боку не лише споживачів, а й
усіх платників податків (з державної скарбниці), а доступ до ефірного
простору (а отже і до аудиторії) регламентовано таким чином, щоб
забезпечити певні принципи: «справедливість», «політичний нейтралітет»,
незалежність від меркантильних (економічних) інтересів і впливу держави.
Додержання регулятивних приписів за цією моделлю зазвичай потребує
наявності спеціального бюрократичного апарату. Важливо зазначити, що
жорсткість цієї моделі весь час зменшується через наявність тенденцій до
«приватизації» (тобто передачі прав власності з рук держави в приватні
руки) та «комерціалізації» (збільшення обсягів фінансування за рахунок
реклами і френчайзінгових послуг).

Засадовою для моделі вільного поширення інформації за допомогою
електронних мереж є ідея рівного права на доступ до інформації без
жодної дискримінації. Ця модель відображає історичну роль держави в
полегшенні комунікації між громадянами за допомоги поштової служби,
телефону і телеграфу. Вона пов’язана з універсальним характером
комунікаційних служб, що їх розглядають як державні установи які в
принципі доступні всім громадянам. Згідно з цим принципом держава не
може заборонити певним категоріям людей користуватися автострадами чи
телефонами. Режим регулювання зорієнтований в першу чергу на ефективне
будівництво та експлуатацію підприємств з надання цих послуг,
модернізацію їх обладнання та інфраструктури, а не на зміст інформації .
Хоча може видатися, що ця остання модель не має прямого стосунку до теми
нашої дискусії, але використання останнім часом Інтернет як джерела
новин змушує проаналізувати й цю модель законодавчого регулювання. Крім
усього іншого, це сприяє збільшенню зони взаємного перекриття різних
моделей і ускладнює їх застосування. Фактично, зазначає МакКвейл,
технологічна конвергенція різних моделей комунікації ставить під сумнів
можливість застосування до них окремих регулятивних структур і
призводить до того, що логіку дискретного застосування різних моделей
законодавчого регулювання простежують дедалі слабше. До того ж окрему
модель комунікації за допомогою електронних мереж використовували
прихильники теорії, яка передбачає, що преса крім своєї ролі як
приватного бізнесу має ще й певні соціальні зобов’язання. Ця теорія
виходить із того, що конкуренція у сфері друкованих засобів масової
інформації дедалі зменшується, а монополізація ринку зростає, отож
зазвичай споживачам доступна лише одна щоденна газета. За таких умов
преса не має права відображати погляди лише своїх власників. Радше вона
повинна висвітлювати всі головні існуючі точки зору і забезпечувати
аудиторії доступ до більш широкої інформації, ніж та, що її поширюють
через систему електронних мереж (Black, 1982).

Свого часу здійснювали різноманітні, хоча і невдалі спроби впровадити
єдину систему законодавчого регулювання міжнародних комунікацій. 1978
року спроби ЮНЕСКО спонукати уряди різних країн до прийняття єдиних
стандартів подання новин, викликані стурбованістю станом справ з
демократичними свободами і свободою слова у країнах, що розвиваються,
зазнали невдачі. Міркування «свободи журналіста» та принцип свободи
інформаційних потоків переважили. Натомість існують різноманітні
добровільні угоди з економічних, законодавчих та політичних питань, як,
наприклад, угода про розподіл радіочастотних каналів та головні
положення про експорт та торгівлю комунікаційними продуктами. Виняток
становлять країни Європейського Співтовариства, які домовилися про
підтримку на законодавчому рівні мінімальних стандартів у сфері реклами
з метою встановлення засад «доброї практики» у журналістиці. Різні
тенденції і підходи до політики у сфері комунікації ми детальніше
розглянемо в Розділі 5.

Економічні умови

Як зазначалося раніше, цілі і завдання політики у сфері засобів масової
інформації та системи її законодавчого регулювання майже діаметрально
протилежні. Причиною цього є дуалістична роль ЗМІ, як трибуни
демократичного висловлювання і як бізнесової структури; з цієї точки
зору систему регулювання можна вважати спробою звести до мінімуму
потенційні протиріччя між обома протилежними сторонами. Новинні ЗМІ
можливо і створювали як реакцію на політичні та соціально-культурні
проблеми суспільства, але зараз вони здебільшого постають у ролі
бізнесових структур, які фінансують за рахунок приватних інвестицій та
споживачів і метою яких є одержання прибутку. Навіть там, де окремі
сектори та інституції у сфері засобів масової інформації є власністю
держави, вони змушені додержуватися певних норм фінансової дисципліни і
діяти за умов конкурентного середовища індустрії ЗМІ (McQuaіl, 1994,
154). «Виробництво» і споживання новин здійснюють у рамках певної
політико-економічної моделі, яка залежить від структури власності,
комерційного оточення, витрат на «виробництво» і збут. Трохи далі ми
коротко розглянемо реалії ринкових відносин за умов сучасної
капіталістичної економіки та особливості їх застосування у сфері
інформаційних інституцій та діяльності ЗМІ.

Звичайно ЗМІ діють не поодинці. Хоча різні галузі індустрії ЗМІ певною
мірою можуть поширювати свій економічний вплив одна на одну, існують
також і відокремлені сектори, де діють ЗМІ лише одного типу. Газети,
телебачення та радіо конкурують між собою, намагаючись привернути до
себе увагу аудиторії і рекламодавців. Хай там як, але більшість з того,
про що йтиметься далі, можна розглядати як головні чинники економічного
оточення індустрії ЗМІ. Детальніше ці питання висвітлено у працях:
Curran, 1996b; Mosco, 1996; Herman and McChesney; 1997,Goldіng and
Murdock, 1996; Schiler, 1989 та Smyth, 1981.

Із найзагальнішої економічної точки зору політичні новини — це товар. До
нього можна застосувати поняття виробництва, збуту та одержання
прибутків. Розподіл та збут новин за допомогою місцевих,
загальнонаціональних та міжнародних каналів, здійснюють починаючи від
місцевих телевізійних програм новин, що пропонують глядачам «всі новини,
які Вам потрібно знати», до міжнародних новинних агенцій, що виконують
функції оптових постачальників новин для тисяч газет у цілому світі.
Завдяки перетворенню новин на товар засоби масової інформації стали
суб’єктом такого ж ринкового тиску, який спостерігається у будь-якій
іншій галузі капіталістичної економіки і передбачає необхідність пошуку
нових ринків збуту та прагнення скоротити виробничі витрати з метою
підвищення прибутків.

Власне бізнес на новинах, особливо у разі існування монополії на дрібних
ринках або у випадку великих міжнародних конгломератів, загалом є
достатньо прибутковим порівняно з іншими галузями економіки. Обмеження
втручання держави у ринок ЗМІ і зростання впливу індустрії комунікацій
(мається на увазі обмін інформацією, розвиток обладнання і технологій та
їх взаємний вплив) сприяють підвищенню прибутковості цієї галузі. До
того ж за межами ринку власне новинних ЗМІ як таких лежить досить
об’ємний ринок «політичного менеджменту», який охоплює фірми, що
займаються зв’язками із громадськістю, політичним консультуванням
органів влади та політичних партій, дослідженнями громадської думки та
іншими різновидами діяльності, які намагаються відстежувати новини
політичного життя за допомогою засобів масової інформації.

Ще однією особливістю новинних ЗМІ є великі витрати на виробництво. Для
індустрії засобів масової інформації характерні високі капітальні
витрати; витрати на обладнання, інфраструктуру, заробітну плату,
необхідні для випуску першого екземпляра товару — газети або, наприклад,
компакт диска, — надзвичайно великі. Це робить галузь дуже чутливою до
коливань попиту, змушує гнатися за масштабною економією та сприяє
утворенню тенденції до концентрації власності. Високі капітальні витрати
створюють вступний фінансовий бар’єр для тих, хто бажає діяти на
інформаційному ринку, і обмежують доступ до засобів комунікації тим, хто
не має необхідного капіталу. Фактично у багатьох випадках, як,
наприклад, у секторі щоденних газет у Північній Америці, одна
інформаційна інституція може утримувати віртуальну монополію у своєму
секторі ринку.

Високі витрати на виробництво і необхідність підвищення прибутковості та
використання масштабної економії, як уже зазначалося, сприяють появі
сучасних тенденцій у структурі власності на засоби масової інформації.
Останні двадцять років спостерігається підвищення концентрації
власності, тобто ситуація, коли кілька фірм контролюють значну частку
сектора ЗМІ. Можна навести чимало прикладів, коли чотири найбільші фірми
контролюють понад 50% свого сектора ринку, чи 8 найбільших фірм
контролюють понад 70 його відсотків — тобто концентрація власності у
галузі істотно перевищує «традиційні» уявлення про її припустимий
рівень. Такий надмірний рівень концентрації власності спостерігається у
секторі щоденних газет у США та Канаді, у секторі загальнонаціональних
видань у Великобританії, Франції та Японії, а також на італійському
телебаченні (McQuaіl, 1994, 165). Деякі з цих великих корпорацій
контролює лише одна людина — «інформаційний магнат». Наприклад, у
Великобританії Руперт Мердок (Rupert Murdock) очолює концерн «News
Іnternatіonal», що володіє пакетами акцій засобів масової інформації не
лише у цій країні, а й за її межами — в Австралії та США. «Hollіnger
Corporatіon» Конрада Блека (Conrad Black) контролює понад половину всіх
газет у Канаді і володіє пакетами акцій ЗМІ в інших країнах. Великими
пакетами акцій італійських газет і телевізійних компаній володіє
«телевізійний магнат» Сільвіо Берлусконі (Sіlvіo Berlusconі). Отже, для
західних ліберально-демократичних країн характерне зростання і без того
надмірної концентрації власності у секторі засобів масової інформації і
домінування на ринку інформації кількох великих мультимедійних
корпорацій (за винятком державної системи телебачення і радіомовлення).

Понад те, як ринок комерційних засобів масової інформації, так і
структура власності стають дедалі більш інтернаціональними за
масштабами. Швидке зростання інформаційних конгломератів призвело до
того, що контроль за масовими комунікаційними каналами потрапив до
кількох гігантських транснаціональних корпорацій зі штаб-квартирами у
Північній Америці та Європі. Найбільші серед них — «News Corporatіon»
Руперта Мердока, «Tіme Warner», «Dіsney», «Vіvacom», «Bertelsmann» та
TCІ (Herman and McChesney, 1997). Такі зміни у структурі контролю та
власності є одночасно виявом і втіленням ринкової логіки. Питання, хто є
власниками засобів масової інформації і як вони розпоряджаються своєю
владою, хвилює багатьох дослідників, особливо тих, хто вважає, що така
монополія на владу не завжди йде на користь процесам демократичної
комунікації. Ми розглянемо деякі з теорій впливу структури власності на
зміст політичних новин у Розділі 2. Тут важливо зазначити, що
концентрація власності і монополія стимулюють тенденцію, що
спостерігається у деяких власників, розглядати ЗМІ як бізнес, а не як
суспільний товар. Водночас власники і менеджери засобів масової
інформації мають зрозуміти, хоча б у принципі, що новинні ЗМІ крім того,
що вони повинні давати прибуток, несуть певну соціальну
відповідальність; втім, остання теза більше стосується сімейних компаній
минулого, ніж сучасних, очолюваних інвесторами і зорієнтованих на
одержання прибутку.

Економічні умови функціонування приватних новинних ЗМІ істотною мірою
залежать від їх джерел надходжень. Всі новинні ЗМІ залежать від
аудиторії або споживачів як джерела надходжень (тобто від тих людей, що
купують газети або слухають радіопередачі). Крім того, більшість засобів
масової інформації залежить від рекламодавців. Наприклад, у західних
ліберально-демократичних країнах від 40 до 85 відсотків надходжень
газети одержують від реклами (Pіcard and Brody, 1997, 6). Хоча
абонентська плата за підключення до кабельної мережі поступово набирає
ваги у структурі надходжень, все ж головні доходи приватні радіо і
телекомпанії поки що одержують за рахунок комерційної реклами (Hackett
and Hіssey, 1996). Фактично головною економічною метою комерційних
засобів масової інформації є одержання прибутку шляхом приваблювання
уваги аудиторії і подальшого продажу цієї уваги рекламодавцям. При цьому
постає проблема впливу рекламодавців на зміст повідомлень, що
поширюються через засоби масової інформації (детальніше це питання буде
розглянуто у Розділі 3). Навіть якщо рекламодавці не здійснюють прямий
контроль над ЗМІ, залежні від реклами засоби масової інформації часто
бувають змушені приваблювати увагу певної конкретної потрібної
рекламодавцеві аудиторії, тобто тих людей, що завдяки своїй купівельній
спроможності можуть стати потенційними споживачами. Таким чином,
«логіка» орієнтованих на рекламу ЗМІ може призвести до «конвергенції
смаку» цих ЗМІ і «домінування споживацького стилю» (McQuaіl, 1994, 160).

Новинні ЗМІ весь час працюють за умов комерційного оточення, що
характеризується високою концентрацією власності в руках
транснаціональних конгломератів. Ці глобальні інформаційні корпорації
володіють засобами масової інформації у різних країнах світу і сприяють
переміщенню своєї продукції через всі національні кордони (Hartley,
1982, 46). На новинні ЗМІ впливають також показники витрат на
виробництво і збут своєї продукції, використовувані технології та схема
одержання прибутків, яка зорієнтована більше на рекламодавців, ніж на
споживачів. Як ці особливості впливають на зміст і дійовість політичних
новин ми розглянемо у наступних розділах. Очевидно лише, що вони
формують умови роботи і оточення, які, в свою чергу, можуть вплинути і
впливають на спосіб подання політичних новин.

Джерела диверсифікації

Хоча у різних ліберально-демократичних країнах є багато спільного у тих
політичних і економічних тенденціях, що формують індустрію ЗМІ,
залишається й чимало відмінностей, пов’язаних з географічними,
етнічними, культурними, історичними та політичними особливостями окремих
країн. Внутрішні національні та зовнішні умови по-різному як з
географічної, так і з політичної точок зору впливають на зміст
повідомлень, що поширюються у різних країнах через засоби масової
інформації. Етнічні та мовні особливості кожної країни формують різні
політичну історію та політичну традицію і сприяють утворенню
специфічного інформаційного середовища.

Турбота про збереження своєї самобутності у сфері культури впливає на
інформаційне середовище як з точки зору поточної політики, так і в плані
політичної перспективи. Наприклад, у процесі створення єдиної Європи
виникає проблема захисту від культурної експансії ззовні, в першу чергу
з боку США, хоча водночас держави Європи докладають максимум зусиль для
підтримки культурної єдності в межах своїх країн (McQuaіl, 1994, 114).
Дискусії на цю тему тривають у Канаді стосовно США. У кожному разі, коли
йдеться про культурну самобутність, у центрі дискусій завжди опиняються
ЗМІ.

На думку Кюрена, ЗМІ зазнають тиску як згори (з боку держави та
економічного оточення), так і знизу (з боку громадськості). Він наводить
кілька способів, які дають громадським силам за умов ліберальної
демократії можливість впливати на ЗМІ (Curran, 1996a, 142-147).
Наприклад, протистояння культурних і політичних сил етнічних меншин може
вплинути на процес визначення цілей, політики та організації ЗМІ.
«Зацікавлені групи» та організації, пов’язані з окремими соціальними
питаннями (охорона довкілля, зменшення податкового тягаря), можуть
лобіювати або якимось іншим чином впливати на зміст інформації,
поширюваної через ЗМІ. Наприклад, у Німеччині це привело до створення
системи представницьких соціальних і політичних груп, що здійснюють
стратегічний вплив на телебачення і радіомовлення за так званою
«ліберально-корпоративною» моделлю (Curran, 1996a, 143).

Ще одним джерелом внутрішньої різноманітності є фрагментація засобів
масової інформації і створення вузько спеціалізованих інформаційних
продуктів, зорієнтованих на «обмежені групи» (Blumler and Gurevіch,
1996, 125). Ці групи можна визначати за демографічними ознаками
(домогосподарки, підлітки, національні меншини) або за уподобаннями
(прихильники певних напрямків у музиці, спортивні уболівальники або
любителі куховарити). Наприклад, процес «мультиплікації» телебачення
(створення спеціалізованих телевізійних каналів) набув особливого
розвитку в США; тому тут ЗМІ доводиться боротися за увагу дедалі вужчих
груп споживачів. Втім, на думку Бламлера та Гуревича, рівень
фрагментації аудиторії не варто переоцінювати, оскільки переважна
більшість людей, як і раніше, віддають перевагу тим самим головним
інформаційним продуктам.

Практика опрацювання новин

Зрозуміло, що на функціонування інформаційних інституцій впливає їх
політичне і економічне оточення. Крім того, їм доводиться діяти у рамках
певних організаційних вимог щодо висвітлення політичних новин, що також
впливає на зміст поширюваної інформації . Ми розглядатимемо цей вплив
детально трохи далі, у Розділі 3. Тут ми лише коротко зауважимо, що є
кілька головних способів опрацювання новин, до яких належать: одержання
матеріалів від інших інформаційних агенцій (інформаційних бюро, служб
інформаційних мереж тощо), утримання власного штату репортерів, кожен з
яких спеціалізується в якійсь конкретній сфері (у такий спосіб
забезпечують безперервний потік матеріалів з певної тематики —
кримінальна хроніка, бізнесові новини), а також привілейований доступ до
джерел інформації у владних та інших офіційних структурах.

Поділ праці поміж різними групами працівників ЗМІ також впливає на
спосіб збирання новин. Репортери, редактори та видавці можуть
відігравати різні ролі в інформаційних організаціях, мати різний рівень
самостійності і посідати різне становище в ієрархії таких організацій.
Репортери часом є членами профспілки, натомість редактори зазвичай ними
не є. У багатьох випадках редактори визначають, який саме матеріал їм
потрібен і розподіляють тематику між репортерами. Функції видавців
полягають у визначенні аудиторії, на яку буде зорієнтовано той чи інший
інформаційний продукт. На поділ праці та ієрархію у рамках певної
інформаційної структури впливають також зовнішні чинники, як, наприклад,
структура власності та джерела надходжень. Вплив цих чинників ми
розглянемо у подальших розділах. Але спочатку давайте коротко
проаналізуємо поняття «зміст новин».

Зміст: політично важлива інформація у ЗМІ

Робити узагальнення стосовно змісту політично важливих новин, що
поширюються через ЗМІ, слід дуже обережно. Існують різні види новинних
ЗМІ — різні з технологічної точки зору (телебачення, радіо, журнали,
газети, електронні служби в Інтернет), різні за жанром (інформаційний
бюлетень і розділ новин у газеті, колонка експерта з громадської думки
та репортаж з місця події тощо) та аудиторією спрямування. Серйозні або
«якісні» видання, що орієнтуються переважно на еліту (політиків,
професіоналів, бізнесменів), схильні до серйозного інтелектуального
стилю подання новин; «популярні» видання, орієнтовані на «пересічну»
публіку, схильні до сенсаційності й популізму — як за способом подання,
так і за змістом повідомлень. Певні відмінності існують також між
національними та транснаціональними за масштабами виданнями, між
муніципальними інформаційними тижневиками і щоденними місцевими та
столичними газетами. На телебаченні і радіо також існують відмінності
між національними та місцевими радіостанціями і телестудіями; своя
специфіка у суто інформаційних (all news) каналів, оглядів новин та
ток-шоу.

Звичайно, існують відмінності й у рамках зазначених жанрів і різновидів
ЗМІ. У цій монографії ми розглядатимемо переважно інформаційні програми
на радіо і телебаченні та щоденні газети, хоча більшість характеристик,
які ми аналізуватимемо, можна застосувати практично до всіх форм
новинних ЗМІ.

Новини: інформаційні цінності і теми

На зміст новин, що поширюються через засоби масової інформації,
впливають політичні, законодавчі, та економічні умови, а також
технологія і схема роботи інформаційних організацій. Працівники цих
організацій діють у рамках власних уявлень про те, що може бути новиною.
У сфері політичної комунікації зміст новин зазвичай вписується у рамки
певних моделей подання інформації, що їх називають інформаційними
цінностями. У Розділі 3 ми проаналізуємо. як такі цінності впливають на
зміст поширюваної інформації. У Розділі 4 показано, як вони ж можуть
впливати на розвиток політичних подій. Але для цього ми маємо коротко
розглянути інформаційні цінності і теми як засіб опису політичного
змісту новин (Hackett, 1991, 76-77).

«Виробництво» новин можна уявити як процес добору і написання матеріалів
(Hartley, 1982, 75-86). Перед тим як почнуть надходити перші новини,
інформаційні організації та їхні працівники повинні ухвалити низку
рішень: де розташувати свої представництва і репортерів, які події слід
вважати «вартими публікації», тобто згадування у новинах або подання у
формі інформаційного матеріалу, якими джерелами інформації можна
скористатися у поточному порядку. З цієї сировини створюються повноцінні
і зрозумілі інформаційні матеріали. Орієнтиром для репортера у
здійсненні добору і написанні матеріалу (Chіbnall, 1977, 12) є
інформаційні цінності. Їх можна розглядати як поєднання журналістських
традицій та потреб інформаційних організацій. Вони є зручним засобом для
полегшення координації роботи журналістів і дають змогу уникати
постійного нагляду, що дорого коштує, і зайвих конфліктів. Водночас вони
є досить загальними, щоб забезпечити гнучкість, толерантність і творчу
атмосферу в рамках інформаційної організації. Які інформаційні цінності
домінують у західній журналістиці? Поданий нижче перелік запозичено з
праці (Johan Galtung and Marі Ruge, 1981). Автори цієї статті виокремили
низку умов або цінностей, які слід враховувати, щоб подію або проблему
було визнано «вартими публікації». Деякі з таких умов є універсальними,
деякі специфічними, пов’язаними з особливостями західної культури, але
разом вони є добрим орієнтиром для розуміння схеми функціонування
механізму добору новин.

1. Своєчасність. Новини за своєю природою мають бути новими. Це означає,
що події, які щойно сталися, мають для певного моменту набагато вищу
інформаційну цінність, ніж ті, що сталися кілька днів або тижнів тому.
Своєчасність як інформаційна цінність означає, що матеріали про останні
події і оперативність їх опрацювання, особливо висвітлення окремих подій
в «живому» режимі, цінуються дуже високо. Втім, це часом призводить до
«висмикування» подій та проблем із контексту, тобто подія висвітлюється
не як частина процесу чи одна з ланок ланцюжка, а просто як окремий
ізольований факт.

2. Характер новини повинен узгоджуватися з періодичністю виходу певного
засобу масової інформації: цей критерій пов’язаний з критерієм
своєчасності і тривалістю події. Одні події, наприклад, убивство,
тривають недовго і потребують небагато часу для опрацювання, оскільки їх
значення цілком очевидне для всіх. Водночас економічні, соціальні й
культурні процеси потребують чимало часу для розгортання і усвідомлення
їх значення. Події першої групи узгоджуються з періодичністю випуску
щоденних газет та радіо і телепрограм, натомість події другої групи, щоб
стати «вартими публікації», мають бути «відзначені» іншими подіями,
наприклад, виходом офіційного звіту або конференцією.

3. Пороговий рівень. Цей критерій пов’язаний із співвідношенням
масштабів інформаційної організації (якою вона є — місцевою чи
національною) і масштабів події. Значна подія має високий поріг
драматичності і відтак забезпечує додатковий рівень драматичності
впродовж тривалого часу. Прикладом може бути повідомлення з місця
бойових дій. При цьому велика подія стає джерелом інших новин, іноді
безпосередньо з нею не пов’язаних. Прикладом такої події є смерть
принцеси Діани, яка спричинила появу численних матеріалів про події
місцевого і локального рівня за участю осіб, причетних до цієї трагедії.

4. Недвозначність. Цей критерій пов’язаний з розумінням події. Новинні
ЗМІ потребують «завершені» матеріали, з обмеженою кількістю можливих
тлумачень, які мали б логічний початок і кінець та задовольняли
загальним літературним вимогам, як от чітке визначення категорій
правильного та хибного, доброго та поганого.

5. Значимість. Цей критерій пов’язаний з поняттям культурної близькості
події, про яку йдеться у новинах. Події, що узгоджуються з культурними
традиціями людей, які опрацьовують новини, та аудиторії, яка їх
споживає, вважаються значимішими, ніж ті події, що пов’язані з іншими,
менш поширеними культурами. Події, що сталися у своєму регіоні чи
країні, або навіть в інших країнах зі схожими культурними традиціями
висвітлюються частіше, ніж ті події, що відбуваються у решті світу. Це
призводить до того, що у секторі закордонних новин події у країнах, що
розвиваються, систематично замовчують.

6. Співзвучність. Ця цінність характеризує передбачуваність або
бажаність події. «Коли ЗМІ сподіваються, що якась подія має трапитися,
вона неодмінно трапляється» (Hartley, 1982, 77). Часом це призводить до
появи матеріалів про події, які в дійсності мали місце лише частково,
або матеріалів, зосереджених на тому, що мало статися, а не на тому, що
сталося насправді.

7. Несподіваність або новизна. Варті публікації новини повинні бути
несподіваними і незвичайними. Згідно з класичною формулою, якщо собака
покусав людину, це банальна подія, повідомлення про яку навряд чи
зацікавить споживача новин. Якщо ж людина покусала собаку, таке
повідомлення вважається вартим публікації, бо воно не є буденним. У
такий спосіб новини не відображають звичайної, щоденної діяльності
людей, а тяжіють до висвітлення надзвичайних, яскравих подій.

8. Рекурентність тем і продовження. ЗМІ схильні повертатися до тем та
розповідей, що були опубліковані раніше. До того ж засоби масової
інформації часто використовують стереотипи як короткий шлях до пояснення
соціального значення або досягнення розуміння аудиторії, особливо коли
ці стереотипи живлять рекурентну тему.

9. Композиція. Стосовно новин, що поширюються через ЗМІ, це означає
необхідність додержуватися певного співвідношення між різними видами
матеріалів. Наприклад, інформаційна організація, аби забезпечити баланс
і різноманітність передач або друкованих матеріалів, змушена постійно
здійснювати вибір серед матеріалів про місцеві та міжнародні події або
між політичними і загальними новинами.

10. Персоналізація. Згідно з цією інформаційною цінністю новини та
історію творять особистості, а не інституції чи організації, до яких
вони належать, чи структури, в рамках яких вони діють. Події
висвітлюються з точки зору їх впливу на окремих людей. Політичний
конфлікт розглядається як боротьба окремих політиків, а не політичних
напрямків.

11. Загальнолюдські інтереси. Цей критерій пов’язаний із критеріями
персоналізації та новизни, проте його застосовують переважно до «м’яких»
матеріалів, наприклад історій про собак, що були загубилися, але згодом
знайшли своїх господарів, або інших епізодів «доброго настрою» з
повсякденного життя. Часто телевізійні блоки новин закінчуються
матеріалами, що викликають загальнолюдський інтерес, аби пом’якшити
вплив решти матеріалів.

13. Концентрація уваги на представниках еліти та розвинених країнах.
Відомі особи, політики та найрозвиненіші в економічному відношенні нації
частіше перебувають у фокусі уваги засобів масової інформації, ніж усі
інші. Герберт Дженс (Herbert Gans, 1980) зробив огляд американських
телевізійних мереж CBS та NBC, журналів «Newsweek» та «Tіme» і дійшов
висновку, що у новинах фігурують переважно відомі, видатні люди, а
повідомлення за участю офіційних осіб складають три чверті всіх
інформаційних ресурсів.

14. Сенсаційність: злочин, смерть, конфлікт та драма. Дослідження
показали, що у новинах надто багато уваги приділяють насильству (з
огляду на його справжній рівень у реальному житті), репрезентованому
переважно повідомленнями про кримінальні злочини насильницького
характеру. Смерть, що настала в результаті насильства, ймовірніше буде
подана у новинах, ніж смерть від хвороби. Дослідження у Великобританії
виявили, що частота повідомлень про злочини у засобах масової інформації
не має жодного стосунку до реального рівня злочинності. Кількість
повідомлень у ЗМІ виявилася явно перевищеною порівняно з реальною
кількістю таких злочинів, як убивства, шахрайство, шантаж та злочини,
пов’язані з наркотиками. Інші сенсаційні історії на зразок політичних
секс-скандалів та збочень (порушення соціальних норм) також посідають
чимало місця серед повідомлень.

15. Негативізм. Ця інформаційна цінність певною мірою пов’язана із
схильністю до сенсацій, недвозначністю, періодичністю та співзвучністю.
Ілюстрацією до неї може бути твердження, що «погані новини — це добрі
новини». Повідомлення у засобах масової інформації зазвичай
сконцентровано на конфліктах, порушеннях та відхиленнях від норми.

Зрозуміло, що не всі інформаційні повідомлення і не завжди відображають
всі зазначені цінності, деякі з яких до того ж суперечать одна одній
(наприклад, загальнолюдські інтереси та концентрація уваги на еліті).
Причини цього явища можна пояснити, з’ясувавши, як ці цінності
відображені в різних типах інформаційних повідомлень. Повідомлення про
локальну пожежу зазвичай не відповідає критерію концентрації уваги на
представниках еліти, якщо, звичайно, до неї не причетний начальник
пожежної охорони або сама пожежа не настільки серйозна, щоб
заслуговувати на коментар з боку котрогось із місцевих політиків. Крім
того, ієрархія інформаційних цінностей змінюється залежно від типу
інформаційної продукції. Газети та щоденні радіо і телепередачі вище
цінують своєчасність, ніж щотижневі журнали новин. А бульварні видання
більш схильні до персоналізації, ніж «елітні» газети. Проте більшість
інформаційних цінностей можна спостерігати у дії практично в усіх
різновидах інформаційних продуктів.

Зазначені інформаційні цінності істотно впливають на спосіб подання
матеріалів про політичні інституції та політиків. Певні прийоми подання
політичної інформації можна спостерігати у будь-якому матеріалі з
політичного життя, проте найяскравіше вони виявляються в процесі
інтенсивних політичних дебатів: під час політичних кампаній та виборів.

Політичні кампанії та вибори

Крім урахування загальних інформаційних цінностей, що їх ми щойно
розглянули, висвітлення політичних кампаній та виборів у засобах масової
інформації має і свої специфічні особливості. Важливо зазначити, що
особливості подання новин про політиків істотною мірою викликані
домінуванням телебачення як головного джерела розваг за умов ліберальної
демократії. Висвітлення кампаній та виборів має тенденцію до врахування
розважальних цінностей телебачення з доданням наголосів на особистості,
іміджі, створенні інтриги та драматизації ситуації. Подані нижче
характеристики стосуються в першу чергу телевізійних новин, проте вони
мають стосунок до всіх політичних новин загалом.

1. Кінські перегони. Спосіб подання інформації про вибори тяжіє до
подання виборчої кампанії у вигляді «кінських перегонів», а не дебатів
між політичними партіями. Критики стверджують, що при висвітленні
виборчої кампанії головний наголос роблять на показники рейтингів,
підрахунок голосів, піднесення й падіння популярності, та виборчі
стратегії, а не на самі по собі політичні питання. Таке зміщення
наголосів «надає новинам певної драматичної структури, що так потрібна
сучасному телебаченню» (Hallіn, 1992, 21), і відбиває загальні
інформаційні цінності: недвозначність, рекурентність, співзвучність та
сенсаційність (драматичність).

2. Політичний кліп (sound bіte). Виступи політиків перед публікою
подають у вигляді дуже коротких і простих «політичних кліпів», які часом
складено лише з одного речення, що, як вважається, репрезентує всю
стратегію політичної кампанії, чи виборчу платформу кандидата.
Телебачення з його короткими швидко змінними сюжетами серйозно вплинуло
на тривалість «політичних кліпів». Наприклад у Канаді середня тривалість
«кліпу» зменшилася з близько 60 секунд в 60-ті роки до 10 секунд в 1993
році (Hackett and Hіssey, 1996, 37). «Кліповий» підхід не дає змоги
кандидатові довести до виборців реальний зміст пропонованої політики,
обмежує ефект від виступу і концентрує увагу глядачів на іміджі, а не на
суті питання. Зазначена практика відбиває такі інформаційні цінності, як
недвозначність та персоналізація.

3. Лідери. Як і у більшості інформаційних повідомлень про політичні
новини, головну увагу при висвітленні виборчих кампаній приділяють
лідерам. У такий спосіб забезпечують персоніфікацію виборчих питань, але
увагу аудиторії зосереджують перш за все на помилках лідерів та їхніх
конфліктах з аудиторією або державою. Цей підхід відбиває такі цінності,
як несподіваність, рекурентність теми, персоніфікація і зосередженість
на представниках еліти суспільства. Лідери є головними учасниками
«політичних кліпів», відеосюжетів і дебатів. Натомість інші учасники
виборів задовольняються виступами у дрібних місцевих газетах і
муніципальних тижневиках (Taras, 1990).

4. Нагнітання негативізму. Критики одностайно стверджують, що
сконцентрованість на лідерах у ході виборчих кампаній виставляє політику
і політиків у негативному світлі (Fallows, 1996; Ansolabehere and
Iyengar, 1995). Політиків при цьому подають як людей, які за будь-яку
ціну прагнуть мати добрий вигляд і бути обраними, не будучи стурбованими
чи зацікавленими у певних питаннях або змінах. Відтак відбувається
«розкручування спіралі цинізму» щодо політичних процесів, здатності
громадян що-небудь змінити і навіть бажання пробувати це зробити
(Capella and Jamіeson, 1997). Водночас ця особливість відбиває такі
цінності, як негативізм і недвозначність.

Висновки

З цього короткого огляду особливостей застосування новинних ЗМІ за умов
ліберально-демократичної країни випливає, що інформаційні інституції
діють за умов складного політичного, законодавчого та економічного
середовища, яке знаходить своє відбиття у змісті політичних новин.
Новинні ЗМІ перебувають під впливом цього середовища і водночас певною
мірою беруть участь в його формуванні. Ми повернемося до питання цього
двостороннього впливу у наступних розділах. Але спочатку ми маємо
розглянути певні принципи досліджень і теоретичні підходи, що їх
застосовують для аналізу засобів масової інформації за умов ліберальної
демократії. 

Похожие записи