Реферат на тему:

Поняття еліти. Теорії еліт

Владні відносини передбачають наявність двох сторін: керуючих і
керованих. Взаємовідносини між ними характеризуються асиметричністю:
кількісна нечисленна керуюча група здійснює суттєвий вплив на спосіб
життя значної за кількістю групи пересічних громадян. Ця керуюча
меншість називається «елітою».

Термін «еліта» (від фр. elite — кращий, відбірний) ввійшов у наукову
термінологію на рубежі ХІХ-ХХ ст. У широкому соціологічному контексті
ним позначається вищий, відносно замкнутий за чисельністю прошарок
суспільства, контролюючий його основні економічні, політичні і культурні
ресурси.

При розгляді еліти стосовно до сфери політики вчені оперують двома
близькими, але не ідентичними термінами: «політична еліта» і
«володарююча еліта». Найбільш містким є поняття «володарююча еліта»: це
всі групи, які можуть і реально здійснюють вплив на владу.

Володарюючи еліта складається з таких елементів:

економічна еліта — група людей, яка контролює головні економічні ресурси
суспільства: великі власники, можновладці і провідні менеджери
фінансово-промислових корпорацій тощо. Вони виступають найбільш
відчутною групою тиску на владу, використовуючи для цього як
безпосередні контакти з політиками, так і підконтрольні собі ЗМІ і
гроші, направлені на фінансування партій і виборчих компаній;

військова еліта — генералітет і вище офіцерство. Вплив на владу
визначається концентрацією в її руках значної кількості засобів знищення
і людей, готових за першим наказом їх використати, а також мірою
мілітаризму самого суспільства;

бюрократична еліта — чиновники державного апарату, їх роль і вплив
обумовлюється участю в процесі підготовки і реалізації важливих
політичних рішень;

ідеологічна еліта — видатні діячі культури, науки, представники
мас-медіа, що формують ідеологію суспільства і свідомість мас;

власне політична еліта — включає в себе керівників держави, членів
уряду, депутатів законодавчого органу, тобто тих, хто безпосередньо
приймає політичні рішення на державному рівні. У більш широких
трактуваннях до неї відносять і політичні фігури середньої ланки,
значущі для регіональної політики.

Виходячи з трактування політичної еліти як одного з елементів
володарюючої еліти, їй можна дати таке визначення: це певна група
суспільства, яка концентрує у своїх руках державну владу і відповідає за
вироблення стратегії розвитку всієї системи.

Сутність еліти викликає значні суперечки серед учених. Перші трактування
були дані ще в стародавні часи. Конфуцій, Платон, Аристотель заклали
основи ціннісного підходу до розуміння еліти. Згідно з цією версією,
еліта включає кращих з кращих, тобто тих, хто володіє такою
доброчесністю, як мудрість і справедливість.

Значний вплив на формування елітарних теорій здійснили ідеї Н.Макіавеллі
і Ф.Ніцше. Але сучасне розуміння проблеми складається у кінці XIX — на
початку XX ст. Виникнення елітарних концепцій стало своєрідною реакцією
на теорії демократії і на марксистське вчення про роль народних мас в
історії. У перших елітарних теоріях містилася критика демократії.
Значущою в цьому плані є оцінка демократії з боку російського філософа і
історика Л.Карсавіна. Він відзначав, що демократична держава анархічна:
зовсім не керує державою «народ» (демос), майже не керує парламент,
трохи керує уряд, а найбільше — бюрократія, єдиний політичний елемент
влади.

Але нині більшість політологів намагається знайти компроміс між
елітизмом і принципами демократії, розробляючи концепції демократичного
елітизму.

Елітарний підхід до розгляду суспільства був обгрунтований зусиллями:

Гастано Моска;

Вільфредо Парето;

Роберта Міхельса.

Г.Моска вводить спочатку поняття «політичного класу», а потім більш
широке — «правлячого класу» для визначення тієї групи людей, яка,
володіючи певними якостями і ресурсами — високе становище у суспільстві,
військова сила, священний сан, багатство, походження (переважно
народження, сімейні зв’язки), знання і досвід управління — монополізує
владу в своїх руках. Наявність такого класу, на думку Моска, — не закон:
«суспільство завжди керується меншістю», «навіть коли відбувається зміна
влади, вона передається з рук однієї меншості до рук іншої меншості».
Правлячий клас схильний до змін через притаманні йому дві тенденції:
аристократичну і демократичну. Перша тенденція проявляється у прагненні
еліти «закритися» від іншої частини суспільства, передати свої привілеї
за спадковістю. Наслідком цієї тенденції стає виродження еліти і
суспільний застій. Демократична тенденція проявляється у поновленні
правлячого класу за рахунок активних представників нижчих верств. На
думку вченого, поєднання двох тенденцій дозволяє суспільству зберегти
стабільність в управлінні і його якісне поновлення.

В.Парето ввів у науковий обіг термін «еліта». У «Трактаті з загальної
соціології» він визначив її як групу осіб, що володіють вищими
показниками у своїй галузі діяльності. Висуванню людей в еліту сприяє
наявність у них специфічних психологічних якостей, наприклад, інстинкту
комбінацій, уміння передбачити і виражати приховані потяги мас. На думку
Парето, у суспільстві поряд з елітою завжди існує «контреліта»
(потенційна еліта) — особи, які за своїми психологічними якостями могли
б увійти в еліту, але не ввійшли через своє соціальне становище.
Найнижчу верству суспільства складає не еліта — ті, хто не володіє ні
суб’єктивними, ні об’єктивними можливостями ввійти в еліту. Сама еліта
не є незмінною, а знаходиться у безперервній трансформації. Коли
контреліта досягає певних показників у своєму розвитку, вона займає
місце правлячої еліти, а колишня правляча еліта, втративши свої кращі
якості, переходить у нееліту. Відома теза В.Парето, що історія — це
«кладовище аристократій». Подібний колообіг еліт дослідник описав як
«закон циркуляції еліт». Зміна еліт дозволяє зберегти соціальну
рівновагу, тому що забезпечує прихід до влади еліт, які володіють
якостями, затребуваними суспільною ситуацією. Поновлення може
здійснюватися у двох формах: поступальній (вибори і кооптація у свої
ряди представників контреліти) і обвальної. Останній варіант — це
революції і перевороти.

Залежно від методів володарювання В.Парето виділив два типи еліт:

Еліта лисиць, в якій володіє «інстинкт комбінацій»: здатність
лавірувати, переконувати, обманювати. Прихід цієї еліти в систему
управління втілює суспільну тенденцію до зміни.

Еліта левів. Для цього типу еліти характерна ставка на силові методи
впливу і нездатність до укладання компромісів. Леви виражають
консерватизм, тенденцію до стабільних форм організації суспільного
життя.

Р.Міхельс у своїй праці „Соціологія політичних партій в умовах
демократії», дослідивши соціальні механізми, що породжують елітарність
суспільства, зробив висновок, що причини ховаються не в якостях людей, а
в сутності самої організації: будь-яка організаційна система вимагає
виділення керівного апарату і невідворотно відтворює олігархію.
Виділення елітарних груп у сучасному суспільстві, де значну роль
відіграють партії, він назвав «залізним законом олігархізаці». Сама
еліта, в розумінні Міхельса, — це активна меншість, що намагається вийти
з-під контролю громадян і підпорядковує політику власним інтересам.
Дослідник робить висновок, що демократія навряд чи здійсненна, тому що
обов’язково перетворюється в олігархію.

Роботи Г.Моска і Р.Міхельса склали основу макіавеллівського підходу до
аналізу еліти. Для цього підходу характерний розгляд еліт як правлячого
класу, незважаючи на моральні чи інші якості людей, що входять до її
складу. Головний акцент робиться на ролі еліти у суспільстві, на
параметрах групової згуртованості (зокрема, досліджується роль елітарної
свідомості і дотримання установлених «правил гри»), на механізмі
функціонування (зміна еліти, внутрішньо елітарна боротьба).

Для цієї школи елітології характерно також:

визнання невідворотності елітарності будь-якого суспільства;

розгляд еліти як групи осіб, що володіють певними ресурсами і отримують
матеріальні і нематеріальні цінності у максимальному розмірі. Так, у
трактуванні американського політолога Г.Лассуела, еліта — це ті, хто
отримує більшість з того, що варто отримувати.

На противагу макіавеллістській традиції в XX ст. виявилися й інші
теоретичні підходи до розуміння еліти.

&

@U

&

&

@U

&

@U підходу розвивають ідею В.Парето про те, що еліту складають люди,
які володіють особливими якостями. Еліта трактується як прошарок
суспільства, згуртований на основі турботи про спільне благо. В еліту
входять видатні особистості, які довели своїм умінням ставити суспільне
вище особистого, що володіють особливими моральними і інтелектуальними
якостями. Так, наприклад, відомий іспанський філософ Х.Ортега-і-Гассет
головною властивістю еліти вважав найвище відчуття відповідальності, а
французький соціолог О.Конт — раціональність. Еліта будується не за
принципом «блакитної крові», а за принципом результативності і
висувається самим суспільством, яке зайняте постійним удосконаленням
своїх керівників.

Але більшість сучасних політологів віддають перевагу
структурно-функціональному підходу у поясненні феномену політичної
еліти. З цієї точки зору, еліта розташовується на вершині суспільної
пірамід через важливість функцій управління. При цьому визнається, що
фактор компетентності і професіоналізму людей, які приймають політичні
рішення, мають серйозні наслідки для суспільства.

Стосовно сучасного суспільства ставиться питання про необхідність надати
право вирішення економічних і соціальних проблем еліті експертів.
Політична влада, таким чином, трансформується в експертократію.

Ліберальний підхід при розгляді зв’язку політичної еліти з пересічними
громадянами виражений в різних теоріях демократичного елітизму. Сутність
цього підходу виражена у формулі: «еліта повинна правити, щоби влада
народу вижила». Демократія розуміється як правління еліт, яке
схвалюється народом. Основи подібного розуміння демократії були
закладені М.Вебером ще на початку XX ст. Еліта, згідно з його
трактуванням, — це прошарок професійних політиків, наділених довір’ям
народу. Еліта через систему виборів залежить від населення, а тому
намагається завоювати симпатії тих, ким керує. Німецький політолог
обмежив форми політичної участі мас лише перед виборами, тому що не
вірив у можливість існування мудрого народу. Ідеї М.Вебера отримали
подальший розвиток в теоріях елітарної демократії Й.Шумпетера,
С.Ліпсета, Р.Даля, Дж.Сарторі. У працях двох останніх американських
політологів була розроблена теорія поліархічної демократії. Так, у
розумінні Дж.Сарторі, демократія є, по-перше, селективною поліархією
(принцип селективності передбачає відбір через вибори серед конкуруючих
меншин); по-друге, поліархію „на основі достоїнства».

У другій половині XX ст. до дискусій про сутність еліт додалися дискусії
про їх склад. Виділилися два підходи:

1. Концепція плюралізму еліт містить такі положення:

Еліта неоднорідна, а складається з кількох елітарних груп. Вплив кожної
з них обмежується чітко певною галуззю діяльності. Плюралізм еліт
визначається різноманітністю соціальних груп: економічних, професійних,
релігійних, демографічних.

Суспільство виражене великою кількістю груп інтересів політики, кожна з
яких виділяє свою власну еліту і контролює її.

Поділ на еліту і масу носять умовний характер. Еліти «відкриті» для
включення у свої ряди найбільш активних, здатних і результативних
представників мас.

Конкуренція між елітами утруднює монополізацію влади з боку однієї з
них.

Політична влада розсереджена між усіма конкуруючими групами.

2. Критична (ліволіберальна) концепція еліт пов’язана з іменем
американського політолога Чарльза Райта Міллса. Опонуючи прибічникам
плюралістичного підходу, він головною ідеєю висунув тезу про
однорідність еліти. Еліта — це прошарок людей, які займають стратегічні
командні посади, складається з політиків, представників бізнесу і
військових. Збіг основних інтересів дозволяє їм приймати спільні
рішення, що мають наслідки для народу. Гомогенність еліти визначається
близькістю біографій, спільністю стилю життя, системою цінностей, що
поділяють. Міллс звернув увагу на такі засоби консолідації еліти, як
шлюбні зв’язки; освіту, яку представники елітарних кіл отримують в одних
і тих же престижних приватних школах, а потім і університетах; дружні
зв’язки; членство в аристократичних клубах. Найважливіші рішення, на
думку вченого, приймаються головним чином у межах неофіційного
спілкування. Політолог зробив висновок про неможливість існування
відкритих еліт: рекрутування в еліту здійснюється зі свого власного
середовища. Доступ же до неї для представників не елітарних верств
утруднений багатьма соціальними бар’єрами. Міллс відкинув тезу
прибічників плюралістичної теорії про розосередження влади між групами.
На відміну від них, він вважав, що тенденцією сучасного суспільства є
концентрація влади в руках єдиної еліти. Розглядаючи суспільство у
вертикальному розрізі, політолог виділив еліти як вершину піраміди
влади. На середньому рівні знаходяться групи тиску на уряд, про яких
розмірковують прибічники плюралістичних теорій. В основі піраміди
розташована неорганізована маса рядових громадян, які лише
підпорядковуються волі інших і практично не здійснюють впливу на еліту.

Кожна з розглянутих теорій піддавалася критиці з боку багатьох
політологів. Висунені положення не завжди адекватно відображають
дійсність. Але невиправданим було б ігнорування багатьох положень цих
теорій при дослідженні феномена еліт різних країн.

Література:

Брегеда А.Ю. Політологія: Навч.-метод, посібник для самост. вивч. дисц.
— К.:КНЕУ, 1999. — 108 с.

Гелей С, Рутар С. Політологія: Навч. посібник. 3 вид., перероблене і
доповнене. — К.: Знання, 1999. — 427с.

Політологія у схемах, таблицях, визначеннях: Навч. посібник / За ред.
І.С.Дзюбка, І.Г.Оніщенко, К.М.Левківського, З.І.Тимошенко. — К.: УФІМБ,
1999. — 161 с.

Політологія: Підручник / За заг. ред. І.С.Дзюбка, К.М.Левківського. —
К.: Вища школа, 1998. -415 с.

Політологія. Підручник для студентів вузів / За ред. О.В.Бабкіної,
В.П.Горбатенка. — К.: Академія, 1998. — 368 с.

Політологія: Курс лекцій / І.С.Дмитрів (керівник), О.М.Рудакевич,
В.А.Кулик та ін. — Тернопіль: Астон, 1998. -158 с.

Основи політичної науки: Курс лекцій / За ред Б.Кухти. — Ч. 3. Політична
свідомість і культура. — Львів: Кальварія, 1998. — 556 с.

Швидяк О.М. Політологія. Практикум: навч.-метод. посібник. — К.: ІЗМН,
1997. — 164 с.

Абетка українського політика. Довідник / М.Томенко (керівник авт. кол.).
— К.: Смолоскип, 1997. — 218 с.

Бебик В.М. Політологія: Теорія, методологія, практика: Підручник. — К.:
МАУП, 1997. — 248 с.

Білоус А.О. Політико-правові системи: світ і Україна: Навч. посібник. —
К.: АМУПП, 1997. — 200 с.

Основи етнодержавознавства: Підручник / За ред. Ю.І.Римаренка. — К.:
Либідь, 1997. — 656 с.

Основи політичної науки: Курс лекцій / За ред Б.Кухти. — Ч. 2. Політичні
процеси, системи та інститути. -Львів: Кальварія, 1997. — 336 с.

Політологічний енциклопедичний словник: Навч. посібник для студентів
вузів. — К.: Генеза, 1997. — 400 с.

Себайн Д.Г., Торсон Т.Л. Історія політичної думки. -К.: Основи, 1997. —
838 с.

Хто є хто в європейській та американській політичній науці. Малий
політологічний словник / За ред. Б.Кухти. -Львів: Кальварія, 1997. — 288
с.

Лазоренко О.В., Лазоренко О.О. Теорія політології. Навч. посібник. — К.:
Вища школа, 1996. — 179 с.

Політологія. Кінець XIX — перша половина XX ст. Хрестоматія / За ред.
О.І.Семкіна. — Львів: Світ, 1996. — 800 с.

Рябов С.Г., Томенко М.В. Основи теорії політики. -К.: Тандем, 1996. -192
с.

Скиба В.Й., Горбатпенко В.П., Туренко В.В. Вступ до політології: Екскурс
в історію правничо-політичної думки. -К.: Основи, 1996.-718 с.

Бодуен Ж. Вступ до політології. — К.: Основи, 1995. -174 с.

Політологія посткомунізму. Політологічний аналіз посткомуністичних
суспільств. — К.: Політична думка, 1995. -368 с.

Томенко М.В. Українська перспектива: історико-політологічні підстави
сучасної державної стратегії. — К.: Українська перспектива, 1995. — 103
с.

Українська політологія: витоки та еволюція / За ред. Ф.М.Кирилюка. — К.:
Ватра, 1995. — 328 с.

Гаєвський Б. Українська політологія. Концептуальні засади. — К., 1994. —
144 с.

Кухта Б.Л. З історії української політичної думки: Тексти лекцій. — К.:
Генеза, 1994. — 368 с.

Потульницький В.А. Теорія української політології: Курс лекцій. — К.:
Либідь, 1993. — 191 с.

Конспект лекцій з курсу «Політологія» для студентів усіх форм навчання /
І.С.Дмитрів, В.А.Кулик, О.М.Рудакевич та ін. -Тернопіль: ТІНГ, 1992. —
44 с.

Ніконенко В.М. Політологія (курс лекцій). -Тернопіль, 1992. — 256 с.

Основы политологии / Под ред. А.Боднара. — К., 1991. — 144 с.

Похожие записи