Реферат на тему:

Політико-правова концепція Геґеля

Георг Вільгельм Фрідріх Геґель (Hegel), 1770-1831, геніальний
мислитель-діалектик, зробив колосальний внесок у розвиток політичної та
правової думки. Його праця «Філософія права» — одна з найвідоміших у
всій історії правової, політичної та соціальної думки. Вона виділяється
в історичному ряді навіть таких класичних праць з політичної та правової
філософії, як «Держава» і «Закони» Платона, «Політика» Арістотеля, «Про
державу» і «Про закони» Ціцерона, «Державець» Мак’явеллі, «Левіафан»
Гобса, «Політичний трактат» Спінози, «Про дух законів» Монтеск’є, «Про
суспільний договір» Руссо.

На всіх етапах творчості Геґеля, починаючи від студентських років і
завершуючи останньою працею “Англійський білль про реформу 1831 р.”, в
центрі його уваги були проблеми держави і права. І власне «Філософія
права» є синтезом філософських і політико-правових досліджень Геґеля
упродовж десятиліть.

«Філософія права», згідно з Геґелівською концепцією, являє собою
філософську науку про право, предметом дослідження якої є ідея права,
тобто поняття права і його здійснення. Ідея — це єдність наявного буття
і поняття. Вона не тільки їхня гармонія, але й повне їхнє
взаємопроникнення. Ідея права — це свобода, й істинне її розуміння
досягається тільки тоді, коли вона пізнається у її понятті і в наявному
бутті цього поняття.

Наука про право є частиною філософії. Тому її мета — розвинути з поняття
ідею. Головне завдання філософії права — наукове пізнання держави і
права, а не вказівка на те, якими вони повинні бути. На відміну від
позитивної юриспруденції, яка вивчає юридичні закони, тобто позитивне
право, філософська наука про державу і право має своїм завданням
пізнання базових ідей держави і права.

Значення філософії Геґеля у розвитку ідеалу правової держави полягає у
тому, що вона доводить цей ідеал до його кульмінаційної точки: правова
держава оголошується ним божественною і приводить людський розвиток до
його морального завершення. Отже, правова держава — це вершина розвитку
людського суспільства.

Розглядаючи філософію права Геґеля, передусім треба з’ясувати її основу.
Такою основою є поняття свободи волі. Покладаючи це поняття в основу
своїх філософсько-теоретичних конструкцій, Геґель простежує зародження і
розвиток усієї системи суспільних відносин. Для попередників Геґеля чи
не найскладнішою проблемою було узгодження принципів свободи і людського
спілкування, яке необхідно вимагає обмеження цієї свободи. Вони вважали,
що ці поняття обмежують одне одного, і тому кожне з них бралось у всій
крайності свого абстрактного виразу. Натомість Геґель прагнув показати,
що свобода полягає не тільки у змозі вибору і у відсутності обмеження,
але й у вільному виборі якогось певного конкретного рішення. Таке
конкретне рішення є разом з тим обмеженням волі, але обмеженням, яке
випливає з її вільного вибору. Обираючи для себе певне визначення, воля
не перестає бути вільною, оскільки вона сама вибирає це визначення.
Отож, самообмеження волі не суперечить її сутності. Навпаки, це —
закономірний момент її вільного прояву. Звідси легко вивести необхідний
зв’язок свободи із законом та індивіда зі суспільством. Простежуючи
зародження і розвиток вільної волі, Геґель вказує, що вона витворюється
поступово з природних нахилів і прагнень. На нижчих формах свого прояву
вона підпорядкована цим прагненням, які самі по собі суперечливі і
перебувають у боротьбі один з одним. Але воля може досягнути панування
над ними, вибираючи ті з них, які відповідають її сутності. Внаслідок
цього природні прагнення звільняються від своєї випадковості та
суб’єктивності і набувають значення вільної волі. У цьому процесі воля
досягає істинного свого розвитку. У зв’язку з таким розумінням свободи
Геґель вбачав у спілкуванні не тільки обмеження, а насамперед повноту
особистості. У суспільстві людина знаходить ті обмеження, які випливають
з її розумної сутності, з самої основи її свободи. І саме з цих позицій
Геґель вважав можливою гармонію між індивідом і суспільством. І цей
неминучий і безспірний зв’язок індивіда та суспільства набуває у
мислителя характеру вищої моральної правди. Саме суспільство є живим
втіленням ідеї добра, яка без нього чи поза ним залишається абстрактною
і безсилою. Чиста суб’єктивність позбавляє людину міцних основ, і в неї
може виникнути таке жагуче прагнення до об’єктивного порядку, що вона
буде ладна, радше, принизитися до повної і рабської залежності, аби
уникнути тих мук, які пов’язані з внутрішньою пустотою і
беззмістовністю. Проте, підпорядковуючись цьому порядку, індивід
знаходить у ньому власну сутність, оскільки об’єктивна мораль не є чимсь
чужим суб’єктові. Створюючи для нього обов’язки, вона не обмежує, а
радше, звільняє його — від підпорядкування безпосереднім прагненням і
від гніту суб’єктивної невизначеності. Вона вказує йому шлях до вищої
моральної свободи і, формуючи його характер, перетворює схильність до
добра у постійну властивість, робить її правом, звичкою, другою
природою. Отже, разом з утвердженням і здійсненням об’єктивної моралі
дістає міцну основу і суб’єктивна мораль. Свавілля окремого індивіда,
який протистояв загальному порядку, зникає. Суб’єктивність як необхідний
грунт для буття свободи стає адекватною самому поняттю і сутності
свободи. Однак треба зауважити, що Геґель мав на увазі не особисті
емпіричні явища, а їхню моральну основу. Ідеальною формою примирення він
вважав не будь-який прояв державної ідеї, а тільки її вище завершення,
вінець історії, останню універсальну форму світового духу. З цього
приводу він писав: «Держава в собі і для себе є моральна цілісність,
здійснення свободи, і абсолютна мета розуму полягає у тому, щоб свобода
дійсно була. Держава є дух, який перебуває в світі і реалізується в
ньому свідомо, тоді як у природі він отримує дійсність тільки як іншого
себе, як дрімаючого духу. Тільки як наявний у свідомості, знаючий самого
себе як існуючий предмет, він є держава. У свободі треба виходити не з
поодинокого і поодинокості свідомості, а тільки з її сутності, бо ця
сутність, незалежно від того, чи знає людина про це, чи ні, реалізується
як самостійна сила, в якій окремі індивіди не більш ніж моменти: держава
— це хода Бога у світі; її основою служить влада розуму, який здійснює
себе як волю. Мислячи ідею держави, треба мати на увазі не окремі
держави, не окремі інститути, а ідею для себе, цього дійсного Бога».

Визнаючи правову державу найвищою цінністю, вищим втіленням Бога на
землі, Геґель водночас нерозривно пов’язує її з ідеєю свободи. По суті,
його метою є узгодити загальне і конкретне, свободу і закон, особистість
і державу. Згідно з Геґелівською діалектичною схемою, суб’єктивність —
це необхідний грунт для буття свободи і необхідна вимога моральної ідеї.
Проте, щоб стати реальністю, вона повинна прийти до тісного зв’язку з
об’єктивним порядком. Дуже важливо підкреслити, що в даному випадку
Геґель має на увазі не будь-яку державу і не будь-який її прояв. Власне
у праці «Філософія права» він прагне подати ідеальну основу дійсної
держави. Ідея мислителя полягає у тому, що в державі слід поважати прояв
Божественного духу, подібно до того, як ми поважаємо і бачимо його у
фізичній природі. Ця настанова тільки підкреслює вимогу, щоб держава
відповідала своїй ідеї, або, іншими словами, «в державі не слід прагнути
нічого іншого, крім того, що є втіленням розумності». Саме в цьому
розумінні Геґель говорить про державу як про реальність моральної ідеї,
прояву в державі сили розуму. Тому, власне, говорячи про державу, він
постійно підкреслює, що йдеться про «розвинуті держави нашого часу»; ті
ж держави, які не відповідають зазначеним вимогам, він вважав
незавершеними. За словами Геґеля, такі держави тільки існують, проте не
мають дійсності — тієї дійсності, яка визначається розумом і вимагається
моральною ідеєю. Саме у цьому контексті слід розуміти твердження Геґеля:
«Все дійсне розумне, все розумне дійсне», оскільки мислитель не все
існуюче вважав дійсним. Під дійсністю він розумів ту вищу реальність
світового й історичного процесу, в якій здійснюється закономірний рух
духу.

Розглядаючи політико-правову концепцію Геґеля, важливо відзначити й те,
що він був перший, і не тільки в німецькій філософії права, хто між
індивідом і державою вказав на суспільне середовище, тобто на
громадянське суспільство, як на особливий елемент, який має значення і
для особистості, і для держави. Суспільне середовище є виразом приватних
інтересів індивідів, і саме це середовище — громадянське суспільство — є
однією з тих принципових відмінностей, що відрізняють давній і новий
світ. Розвиваючи свої погляди на державу, мислитель підкреслював
необхідність єдності державного життя, як основи нормального політичного
буття, і саме з нею він пов’язував сферу особистої свободи. Отже, ідея
держави осмислюється Геґелем з двох боків: з одного боку, встановлюється
принцип єдності влади, як необхідної основи юридичного порядку, з іншого
— розвивається ідея про гарантії особистості проти всеохоплюючої
могутності держави. Ці два моменти постійно вступають між собою у
протиріччя. У державно-правовому житті це і є втілення діалектичного
принципу єдності і боротьби протилежностей. В цьому аспекті важливо
підкреслити, що Геґель ставить державу на рівні з суспільством, яке він
вважав організацією практичних інтересів і особистої свободи, незалежною
від об’єднуючих функцій держави.

Як же Геґель розуміє єдність держави?

Основний принцип єдності стосується устрою влади. Організація влади
потребує її структуралізації. Різноманітні функції і пов’язані з ними
повноваження доручаються окремим органам. Але цей розподіл властей не
слід розуміти, як абсолютну їхню самостійність. Усі державні органи — це
тільки моменти єдиного цілого. На думку Геґеля, ця єдність повинна мати
своє втілення в одній конкретній особі — монархові, який являє собою
своєрідне живе втілення державного об’єднання. Проте йдеться про таку
монархію, в якій монарх обмежений законом, і, підкреслює Геґель, якщо
конституційний устрій міцний, то часто монархові не залишається нічого
більше, як просто поставити своє ім’я, що й означає завершене вирішення
даної проблеми. У такому аспекті всі окремі влади і справи в державі не
можуть мати ні самостійного значення, ні залежати від індивідуальних
інтересів. В цьому контексті Геґель розглядає і суверенітет держави. Для
нього суверенітет — це втілення органічної єдності держави. Тому
справжнє втілення суверенітету він вважав можливим тільки за
конституційної монархії, яка одна тільки і може бути належно
структуризована і організована. Отож об’єднуючий вплив суверенітету є
тільки продовженням тієї внутрішньої субстанціарної єдності, яка
притаманна державному організму і виявляється у свідомості громадян у
вигляді почуття патріотизму. З уваги на ці міркування Геґель надавав
важливого значення органічній будові суспільства, яка виявляється у
розвитку громадського та корпоративного життя. Тільки органічний
розвиток та єдність приватних сфер дають змогу говорити про
правомірність влади в державі; тільки за цієї умови ціле, тобто держава,
є дійсною силою і владою. В іншому випадку, за Геґелем, це ціле
перетворюється в масу окремих атомів, тому державна влада повинна
залишати недоторканою органічну будову суспільства і законодавство
повинно враховувати цю органічну будову народу. А в законодавчій владі
повинні бути представлені не окремі особи як такі, а народ як ціле, зі
своїм органічним поділом на стани і корпорації. В цілому у концепції
Геґеля ідея органічного поділу суспільства має дуже велике значення. У
цьому мислитель вбачав втілення моральної життєвості держави. У розвитку
духу громадськості, суспільної єдності, на думку Геґеля, полягає глибина
і сила держави. Це внутрішнє, самобутнє життя суспільства забезпечує
державі її моральний і правомірний характер і створює для влади
нормальне і правомірне становище. Саме тому Геґель віддає перевагу
сильній, але децентралізованій державі, в якій центральна державна влада
надає своїм підданим свободу у всьому, що не належить до прямого
призначення державної влади, тобто її організація і збереження,
внутрішня і зовнішня безпека.

Священним обов’язком центральної влади (уряду) є, згідно з Геґелем, як
надання громадянам такої свободи і самостійності, так і її захист від
різних посягань. Геґель підкреслював, що державна організація
централізованого типу має суттєвий недолік порівняно з
децентралізованою, оскільки не може розраховувати на вільну підтримку
своїх підданих, на їхні почуття власної гідності і бажання служити
опорою державі — той могутній дух, який виявляється тільки у такій
державі, де все, що можливо, верховна влада передає на вирішення самим
громадянам. Геґель підкреслював, що в державі слід розрізняти, з одного
боку, те, що потрібно державній владі, а, отже, повинно перебувати в її
компетенції; з іншого — те, що необхідно організованому у суспільство
народові, але є випадковим чи необов’язковим для державної влади.
Щасливим Геґель вважав той народ, якому держава надає значну свободу
діяльності у питаннях загального характеру, які не мають першочергового
значення для держави в цілому. У такому випадку і сама держава,
спираючись на вільний дух свого народу, стає безмежно сильною і
могутньою. Зважаючи на це, Геґель велику увагу приділяв механізмам, які
покликані забезпечувати розвиток суспільства та його взаємодію з
державою. В організації представницьких зібрань з публічними дебатами, у
свободі думки і розвитку преси він убачав гарантію того, що загальний
інтерес проникає в маси народу і проходить через свідомість громадян.

Розглядаючи політико-правову концепцію Геґеля, важливо зазначити, що
велику увагу він приділяв національним особливостям того чи іншого
народу, як визначальному факторові його державно-правового розвитку.
Мислитель підкреслював, що модернізація державно-правового життя є
результатом самобутнього розвитку кожної окремої нації і не може бути
вирішена шляхом простого запозичення досягнень інших народів.

Ідея держави, за Геґелем, виявляється трояко: 1) як безпосередня
дійсність у вигляді індивідуальної держави, тобто в даному аспекті
йдеться про державний устрій та внутрішнє державне право; 2) у
відносинах між державами як зовнішнє державне право; 3) у всесвітній
історії.

Держава як дійсність конкретної свободи є індивідуальна держава. У
своєму розвинутому і розумному вигляді така держава являє собою основану
на розподілі влад конституційну монархію. Трьома різними владами, на які
поділяється політична держава, є: законодавча влада, представницька
влада і влада монарха. Геґель не погоджується з поглядом Лока і
Монтеск’є про самостійність влад з їхнім взаємним стримуванням, оскільки
в даному випадку прогнозується їхня взаємна ворожість і протистояння. За
Геґелем же, усі ці влади виходять з інтересів могутності цілого і всі
вони підпорядковуються інтересам держави. Представницька влада, до якої
Геґель відносить і судову, визначається ним, як влада, яка підводить
особливі сфери і окремі випадки під загальне. Завдання представницької
влади — виконання рішень монарха, підтримка існуючих законів і установ.
Законодавча влада — це влада, функцією якої є визначати та встановлювати
засади законодавства та устрою держави. У другому аспекті держави
ставляться одна до одної, як самостійні, вільні і незалежні
індивідуальності. В цьому контексті він розглядає і проблеми війни і
миру, аналізує взаємозв’язок внутрішньої та зовнішньої політики держави,
подає характеристику війни як фактору та форми політики. При цьому слід
відзначити реалізм, з яким він підходить до розгляду цієї проблеми.
Взаємовідносини різних держав Геґель трактує, як колізійні, конфліктні
зіткнення протилежних інтересів, прав і сил. Справою комбінації сил і
політичного рішення є відповідь на питання про захист інтересів і прав,
яким загрожує небезпека. І в умовах конфлікту війна вирішує питання не
про те, яке з двох прав, що зіткнулися, є справжнє, оскільки, по суті,
обидва ці права є справжніми, а питання про те, яке право повинно
поступитися іншому. Саме тому Геґель підкреслював, що гарантією
незалежності держави є її збройні сили, розвинутим станом яких є
постійна армія.

Всесвітня історія як прогрес в усвідомленні свободи являє собою, по
суті, історію суверенних держав (моральних субстанцій), історію прогресу
в державних формуваннях.

Що ж до поняття права, то в Геґелівській концепції воно має кілька
значень: 1) право як свобода (ідея права); 2) право як певний ступінь і
форма свободи (особливе право); 3) право як закон (позитивне право).

На ступені об’єктивного духу, де увесь розвиток визначається ідеєю
свободи, «свобода» і «право» виражають один зміст. У цьому аспекті
філософію права можна було б назвати філософією свободи.

В другому аспекті система права як царство реалізованої свободи являє
собою ієрархію особливих прав від абстрактних форм до конкретних. На
вершині ієрархії «особливих прав» стоїть право держави, над яким є
тільки право світового духу. Оскільки в реальній дійсності «особливі
права» всіх ступенів (особистості, її совісті, злочинця, сім’ї,
суспільства, держави) дані одночасно, то остаточно істинним є право
наступного ступеня.

І право як закон, або позитивне право, є одним з «особливих прав».
Перетворення права у собі в закон шляхом законодавства надає праву форми
загальності і справжньої визначеності. Предметом законодавства можуть
бути тільки зовнішні сторони людських стосунків, а не їхня внутрішня
сфера. Розрізняючи право і закон, Геґель водночас прагнув уникнути
їхнього протиставлення. Він вважав неправильним перетворювати
відмінність між природним, або філософським, правом та позитивним правом
у їхнє протиставлення. Разом з тим мислитель визнає, що зміст права може
бути спотворений в законодавчому процесі, тому він допускає, що не все
дане у формі закону є право. Проте, у «Філософії права» Геґель пише:
«… та обставина, що насильство і тиранія можуть бути елементом
позитивного права, є для останнього чимсь випадковим і не торкається
його природи». За своїм визначенням, позитивне право як ступінь самого
поняття права розумне. Закон — це конкретна форма виразу права. В
законах знаходить своє втілення національний характер народу, рівень
його історичного розвитку, природні умови його життя. Але ці фактори не
впливають на сутність права. В Геґелівському вченні трьома головними
формами вільної волі і відповідно трьома головними рівнями розвитку
поняття права є: абстрактне право, мораль і моральність. Учення про
абстрактне право вміщує в собі проблематику власності, договору і
неправди; вчення про мораль — умисел і вину, намір і благо, добро і
совість; учення про моральність — сім’ю, громадянське суспільство і
державу.

Абстрактне право є першим рівнем у розвитку поняття права від
абстрактного до конкретного. Це право абстрактно вільної особи.
Абстрактне право має той сенс, що, взагалі, в основі права міститься
свобода окремої людини (особи, особистості). Особистість, за Геґелем,
передбачає взагалі правоздатність. Абстрактне право — це спроможність
усіх наступних більш конкретних визначень свободи і права. На цій стадії
позитивний закон виражається єдиною формулою — «будь особою і поважай
інших як осіб».

Свою реалізацію свобода особистості знаходить, згідно з Геґелем
насамперед у праві приватної власності. Отже, філософ обгрунтовує
формальну, правову рівність людей: люди рівні саме як вільні
особистості, рівні в їхньому однаковому праві на приватну власність,
проте не в розмірі володіння власністю. Базуючись на такому твердженні,
Геґель відкидає рабство, кріпацтво, спільність майна. Відчуження
правоздатності, особистої свободи, моральності, релігійності є
несправедливим і підлягає подоланню. «Природною річчю є абсолютне право
раба звільнитися», — підкреслював Геґель. Важливе місце у цьому аспекті
Геґель відводить договору, в якому один одному протистоять самостійні
особи — володільці приватної власності. Він підкреслював, що предметом
договору можна вважати лише поодиноку річ, яка тільки і може бути
відчужена. Загальне ж міститься в моральності і державі. Тобто ні сім’я,
ні держава не є і не може бути предметом договору. Договірні відносини —
це відносини приватної власності.

Іншим важливим напрямом учення про абстрактне право є поняття неправди
(проста неправда, обман, примус і злочин). Злочин — це свідоме порушення
права як права, і покарання є не тільки засобом відновлення порушеного
права, але й правом самого злочинця, закладеним уже в його діянні —
вчинку вільної особистості. Покарання злочину, за Геґелем, є, по суті,
конкретизацією абстрактного права до моралі. На цьому рівні, коли
особистість абстрактного права стає суб’єктом вільної волі, вперше
набувають значення мотиви і цілі вчинків суб’єктів. Вимоги суб’єктивної
свободи полягають у тому, щоб про людину судили з її самовизначення.
Тільки через вчинок суб’єктивна воля досягає об’єктивності і відповідно
сфери дії закону, оскільки моральна воля не може бути карною.

Абстрактне право і мораль є двома односторонніми моментами, які
набувають своєї дійсності і конкретності в моральності, коли поняття
свободи об’єктивується в наявному світі у вигляді сім’ї, громадянського
суспільства і держави.

Похожие записи