КУРСОВА РОБОТА

на тему

Політика як соціальне явище

План

Вступ……………………………………………………………………3

1. Поняття та категорії політики. Суб`єкти і об`єкти політики………………4

2. Сутність, структура й функції політики……………………………………..6

3. Політика й сучасний розвиток українського суспільства…………………14

4. Політичний процес…………………………………………………………..20

Висновок…………………………………………………………………………24

Список використаної літератури………………………………………………25

Вступ

Полiтологiя — це наука про полiтику i про людей в полiтицi. Що являє
собою полiтика i що привертає до неї увагу людей? Чому влада над людьми
i ситуацiями, нiби невидимий мaгнiт, притягує до себе тiльки певнi
категорії iндивiдiв? Що налаштовує полiтичнi уми рiзних епох на
неоднозначне тлумачення соцiальної cутi та ролi держави? Привабливою
бачиться i непересiчнiсть особистостi в полiтицi, а полiтичне лiдерство,
увiнчане визнанням нації, несучи вiдчутнi плоди й вaгoмi зрушення в
соцiальному життi, не залишає байдужим жаден допитливий розум.
Iнтригують перипетії й конфiгурацiя мiждержавних вiдносин, зигзаги й
надзвичайностi cвiтoвої полiтики.

Студентство, як енергiйна, соцiально активна й чутлива соцiальна група,
за своєю природою схильне до осягнення того, що мовою досвiдчених
професiоналiв вiд полiтики зветься «teppa-iнкогнiта». При цьому
допитлива молодь часто опиняється на хибних стежках, властивих перiоду
її свiтоглядного та громадянського становления.

Полiтологiя як академiчна дисциплiна мiцно закрiпилися у вузiвських
програмах Украiни i своею евристичною сутнiстю покликана сприяти
формуванню громадянської полiтичної культури студентської молодi.

1. Поняття та категорії політики. Суб`єкти і об`єкти політики

Термін «політика» походить від давньо-грецького слова «роlic»
(місто-держава) та його похідних: «роlitike» (мистецтво управляти
державою),»роliteyа» (конституція). Єдиного визначення поняття
^політика» нема. Платан під політикою розумів мистецтво, здатність жити
в умовах поліса, що ставить людину у певні поведінкові рамки. М. Вебер
вважав,,що політика — це прагнення до влади, її завоювання, утримання в
різних великих суспільних колективах; він розрізняв політику у широкому
та вузькому розумінні: у широкому — це політичні відносини, пов’язані з
управлінням окремими сферами людського життя, а у вузькому — керівництво
політичною організацією, передовсім державою. Д. Істон розглядає
політику як реалізований владою розподіл цінностей, а Я Меркл твердив,
що у своїх найкращих проявах політика — це шляхетне прагнення до
справедливості та розумного порядку, а у найгірших — це корислива жадоба
влади, слави, багатства.

Трактування політики, які є в політичній науковій літературі, молена
згрупувати так:

• політика як процес боротьби за завоювання та утримання влади (Я.
Макіавеллі, Ж. Бюрдо, М. Дюверже, Р. Арон та ін.);

• політика як специфічний вид діяльності соціальних суб’єктів,
пов’язаний з боротьбою за владу, розподілом цінностей, управлінням
державними та суспільними справами (М. Ільїн, А. Мельвіль, Ю. Федоров та
ін.).

Політика виникла з необхідності підпорядкувати індивідуальні та групові
інтереси інтересові всезагальному, який полягає у збереженні цілісності
та єдності розшарованого суспільства. Цей особливий вид людської
діяльності покликаний з’ясовувати як довготривалі, так і поточні
інтереси різних соціальних груп. Політика є засобом забезпечення
інтересів як великих груп

людей (наприклад, націй, класів), так і нечисельних груп (наприклад,
фінансових чи регіональних кланів). Вона є усвідомленою діяльністю,
зорієнтованою на забезпечення суспільних процесів, їх регулювання,
розвиток у певному напрямку. Політика — це діяльність осіб, мікро- і
макрогруп та інститутів, спрямована на завоювання і утримання влади; це
система відносин у суспільній організації, що регулюється нормованою
ієрархією підпорядкування.

У політиці, як сфері життєдіяльності людей, виявляються відмінності
інтересів різних груп, які, з одного боку стикаються, а з іншого
взаємоузгоджуються. Політика є продуктом свідомої довільної, а часом —
свавільної діяльності людей, рушійною силою якої є певний інтерес.
Проте* в цілому політика виражає інтегрований суспільний інтерес.

Метою політики є забезпечення панування одних суспільних груп над
іншими, одних інтересів — над іншими,або. узгодження соціальних
інтересів, забезпечення оптимального можливого в даному суспільстві та в
конкретних умовах здійснення суспільних процесів. Засобами політики є
право, сила, мораль. Призначення політики у тому, щоб на основі спільних
інтересів об’єднувати усі верстви суспільства і спрямовувати їх дії на
вирішення важливих суспільно-державних завдань.

2. Сутність, структура й функції політики

 

Походження поняття «політика» здебільшого пов’язують із назвою
однойменної праці давньогрецького мислителя Аристотеля, в якій він
розглядав основи організації та діяльності держави, політичної влади.

Як відносно самостійна сфера суспільного життя, політика виникла
водночас із соціальною, етнічною та релігійною диференціацією
суспільства. Покликали її до життя ускладнення механізмів матеріального
виробництва, культурний прогрес, зростання соціальної мобільності
суспільства. Внаслідок цих об’єктивних процесів виокремилися групи людей
з підвищеною конфліктністю, непримиренністю. А механізми обміну й
розподілу в сфері суспільного виробництва, догмати й ідеали релігійної
віри, звичаї* традиції та інші регулятори людських відносин виявилися
неспроможними ефективно усувати суперечності, що перманентно виникали в
суспільстві. Постала нагальна потреба в соціальній силі, здатній
забезпечити реалізацію особистих, групових, суспільних інтересів,
регулювання відносин між людьми для збереження цілісності суспільства.
Тому політика заявила про себе як мистецтво суспільного існування,
необхідний чинник збереження цілісності диференційованого суспільства.

«Політика» є одним з найбільш неоднозначних термінів. Це виявляється
насамперед у повсякденному житті, коли політикою називають будь-яку
цілеспрямовану діяльність: мистецтво управління суспільством, громадську
активність, сферу задоволення амбіційних і користолюбних прагнень людей
тощо.

Неоднозначність побутових уявлень про політику пов’язана зі складністю й
багатогранністю її виявів. Саме тому побутують різні наукові тлумачення,
в яких політика постає як одна зі сфер життєдіяльності суспільства;
система певних суспільних відносин, взаємодія класів, націй, держав між
собою і з владою; сукупність дій, заходів, установ, за допомогою яких
узгоджуються інтереси різних

верств населення; прагнення здобуття і використання державної влади,
цілеспрямованого впливу на неї; участь у справах держави, у визначенні
форм, завдань, змісту її діяльності; наміри, мета і способи дій
правлячої еліти та її оточення; прояви хитрощів, обережності,
таємничості, ухилянь, обачності.

Перелічені варіанти інтерпретації політики не вичерпують
багатоманітності її визначень, а лише відображають найважливіші з них.
Узагальнюючи вищезазначені іпостасі політики, можна запропонувати її
наступне визначення.

Політика — одна з найважливіших сфер життєдіяльності суспільства,
взаємин різних соціальних груп та індивідів щодо утримання й реалізації
влади задля здійснення своїх суспільне значущих інтересів і потреб,
вироблення обов’язкових для всього суспільства рішень.

Функціонування політики розмежовують за різними критеріями:

— за сферами суспільного життя (економічна, соціальна, культурна,
національна, військова тощо);

— за орієнтацією (внутрішня, зовнішня);

— за масштабами (міжнародна, світова, локальна, регіональна);

— за носіями й суб’єктами (політика держави, партії, руху, особи);

— за терміном дії, (коротко-, середньо-, довгострокова). Політика має
складну структуру. Найчастіше виокремлюють у ній три головні елементи:

1. Політичні відносини та політична діяльність (відображають стійкий
характер взаємодії суспільних груп між собою та з інститутами влади).

2. Політична свідомість (свідчить про принципову залежність політичного
життя від свідомого ставлення людей до своїх владно значущих інтересів).

3. Політична організація (характеризує роль інститутів публічної влади
як центрів управління й регулювання суспільних процесів). Охоплює такі
елементи: сукупність органів законодавчої, виконавчої й судової гілок
влади; партійні та громадсько-політичні інститути; групи тиску;
громадські організації та рухи тощо.

У світовій політичній науці на позначення різних аспектів політики
використовують три самостійні англомовні терміни:

— «роІitу» — форма політики, тобто її організаційна структура,
інститути, які надають їй стійкості, стабільності й здатності регулювати
політичну поведінку людей (держава, партії, групи інтересів, закони,
політичні та правові норми);

— «роlісу» — зміст політики, втілений у її цілях і цінностях, у
проблемах, які вона вирішує, в мотивах і механізмах винесення політичних
рішень;

— «роІitics» — політичний процес, який відображає складний,
багатосуб’єктний і конфліктний характер політичної діяльності, відносин
різних соціальних груп, організацій та індивідів.

У політології виокремлюють (здебільшого на загальнодержавному рівні)
такі функції політики:

— задоволення владно значущих інтересів усіх груп і верств суспільства;

— раціоналізація конфліктів і протиріч, спрямування їх у русло
цивілізованого діалогу громадян і держави;

— примус в інтересах окремих верств населення або суспільства загалом;

— інтеграція різних верств населення шляхом підпорядкування їхніх
інтересів інтересам усього суспільства;

— соціалізація особистості (залучення її до складного світу суспільних
відносин);

— забезпечення послідовності та інноваційності (оновлюваності)
соціального розвитку як суспільства в цілому, так і окремої людини.

Функції політики засвідчують її всеосяжний характер, неперервний вплив
на суспільство й неперехідне значення для врегулювання суспільних
відносин. Політика тісно пов’язана з різними сферами суспільного життя:
економікою, мораллю, правом, релігією, культурою, екологією тощо.

Відносини між політикою та економікою, як доводять теоретичні розробки
західних та вітчизняних політологів, слід розглядати не в розрізі
залежності політики від економіки (марксистський підхід), а з огляду на
їхню взаємозалежність і взаємопов’язаність. Так, досвід колишнього СРСР
та інших соціалістичних країн свідчить, що централізація влади
призводить до посилення авторитарних, навіть тоталітарних тенденцій, які
гальмують економічний розвиток, деформують економічну систему. І
навпаки, в розвинених країнах децентралізація влади ініціює
плюралістичну демократію, яка відкриває простір для економічної
ініціативи, сприяє економічному зростанню. Суть економічної політики в
демократичних державах полягає в підтриманні адекватного її можливостям
економічного розвитку, орієнтованого на забезпечення зайнятості
населення; в застосуванні гнучкої системи оподаткування; у використанні
ефективних важелів стимулювання виробництва (кредитування та
інвестиції).

У тісних відносинах перебуває політика із суспільною мораллю. Трагічні
сторінки вітчизняної історії XX ст. свідчать: якщо політика нехтує
загальнолюдськими цінностями на користь класових, групових,
корпоративних інтересів, тоді різко деформується суспільна мораль. За
сталінщини, наприклад, нормою вважали доноси, зраду друзів і родичів,
зневажання людської гідності. Поєднання політики із загальнолюдською
мораллю, характерне для демократичних країн, досягається консенсусом,
компромісами, цивілізованим ставленням до опозиції, запереченням
фанатичної жертовності. Політика є специфічним доповненням до суспільної
моралі, яка з огляду на різні чинники

неспроможна вичерпно забезпечити регулятивну функцію. А позаяк головні
суспільне значущі функції політики і моралі збігаються, то політика, як
і мораль, повинна захищати спільне благо й соціальну справедливість,
хоча це їй далеко не завжди вдається.

Взаємозалежність політики і права має суперечливу природу. З одного
боку, право може бути використаним проти політичних опонентів, стати
знаряддям антидемократичної політики. З іншого — саме право визначає
межі й можливості діяльності як опозиції, так і правлячих кіл,
забезпечує стабільність політичного режиму. Правова політика за
демократичних умов — це діяльність, спрямована на вдосконалення права й
забезпечення його дотримання громадянами, організаціями й установами. У
правовій політиці виявляється залежність права від суспільного розвитку,
реалізуються законотворчі можливості. За допомогою нових законів,
особливо в період цілеспрямованого реформування суспільства, політика
здатна кардинально змінювати суспільні відносини й задію-вати нові форми
суспільної організації.

Взаємозв’язок політики та релігії простежується в діяльності громадських
об’єднань, політичних партій, програми яких містять релігійні ідеї або
віровчення. Останнім часом зближення політичних і релігійних позицій,
особливо в поліконфесійних суспільствах, до яких належить і Україна,
відбувається довкола ідеї екуменізму — єднання зусиль усіх конфесій для
досягнення соціальних суспільних і політичних цілей, спрямованих на
консолідацію й забезпечення добробуту суспільства.

Конструктивна участь церкви в суспільно-політичних процесах передбачає:
поширення в суспільстві ідеалів справедливості, гуманізму, терпимості до
інакомислячих; активізацію діяльності служителів церкви в державотворчих
процесах; формування духовно-культурних запитів людини; утвердження в
суспільстві милосердя, взаємодопомоги, добродійництва.

Поширення політичних цінностей у суспільстві пов’язане з утвердженням
демократичних стандартів політичної культури як невід’ємної частини
загальної культури суспільства. Вона формується і виявляє себе в процесі
політичного життя, охоплюючи культуру політичної поведінки індивідів та
соціальних спільнот, функціонування політичних інститутів і всього
політичного життя в суспільстві.

Невід’ємним спрямуванням діяльності будь-якої держави є культурна
політика, покликана задовольняти культурні потреби широких мас
населення, сприяти культурному прогресу шляхом цілеспрямованого розвитку
науки, освіти, літератури, мистецтва, засобів масової інформації.

Важливого значення в сучасних умовах набуває екологічна політика —
система заходів, здійснюваних державою з метою збереження довкілля й
захисту природи. Екологічна політика ґрунтується на природоохоронному
законодавстві, рівень якого значною мірою визначає її ефективність.
Важливим напрямом екологічної політики є пошук і впровадження нових
природозберігаючих технологій. Для України серйозними проблемами є
фінансування природоохоронних заходів, відшкодування заподіяних
громадянам збитків тощо. Розв’язання цих та інших проблем потребує
політичних рішень на державному рівні. Водночас екологічна проблема
постає в сучасному світі як наднаціональна внаслідок недбалих або
неправомірних дій сусідів, які призводять до порушення екологічного
балансу. Відстоюючи необхідність подолання політичними засобами
національно-державного егоїзму, сучасний німецький політичний діяч Оскар
Лафонтен зауважує: «Шкода, завдана природі, не хоче рахуватися ні з
якими кордонами. Радіоактивна хмара Чорнобиля силою вітру розносила
небезпеку по всьому світу. Стара істина, що ріки течуть вниз, за нових
умов, коли хімічна промисловість все більше насичує воду рік
високотоксичними важкими металами, набула нового сенсу для тлумачення
принципу національно-державного суверенітету».

Отже, всі сфери суспільного життя не тільки активно впливають на
політику, а є об’єктами свідомого політичного керівництва й управління.
За сучасних умов суспільно-політичного розвитку, коли людство винайшло
потужні демократичні регулятори політичних відносин і політичної
діяльності, політика покликана бути засобом регулювання економічних,
соціальних і духовних відносин, орієнтувати розвиток суспільства на
мінімальну конфліктність й максимальну життєздатність суспільних
процесів.

Сучасною політичною наукою та всією громадсько-політичною думкою
сформовано чіткі засади демократичної політики:

— оптимальне поєднання класового й загальнолюдського, універсального й
національного;

— гуманістична спрямованість, подолання технократизму, насильства,
злочинності;

— демократизм і моральність у здійсненні політики;

— громадянськість і патріотизм.

Під час вироблення та реалізації політики важливо враховувати такі
основні чинники:

— конкретно історичні умови розвитку соціуму, геополітичні умови й
географічне розташування держави;

— рівень участі чи відчуження населення щодо влади й державно-суспільних
справ;

— спрямованість національної ментальності, рівень розвитку політичної та
правової свідомості;

— етнонаціональний і демографічний чинники суспільного розвитку;

відповідність політичних ідеалів і завдань історичній традиції,
політичним

цінностям певного суспільства, а також принципам гуманізму й соціальної
справедливості;

— реальна міжнародна ситуація і ставлення до держави світової
громадськості.

Перехід до чесної та гуманної політики є складним і тривалим процесом,
тісно пов’язаним із корінними змінами у свідомості мас. Особливо це
стосується тих країн, які перебувають на стадії переходу від
тоталітаризму до демократії, від закритих до відкритих суспільств.

3. Політика й сучасний розвиток українського суспільства

 

На рубежі XX—XXI ст. українська держава й українське суспільство
переживають стадію внутрішньої боротьби застарілого з новим. Ускладнює
ситуацію те, що Україна, тривалий час перебуваючи різними своїми землями
у складі сусідніх імперських держав, а останні десятиліття будучи
регіоном тоталітарної радянської імперії, опинилася перед необхідністю
творення сутнісних ознак держави, формування нової моделі суспільного
розвитку, основні характеристики якої — економічний і політичний
плюралізм, громадянське суспільство, права і свободи особистості.

Найпомітніші зрушення сталися на терені державотворення. За кілька років
незалежності Україна створила основні атрибути держави, конституювалася
як «суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава».
Значно зріс рівень політичної свободи громадян. Почалося становлення
реальної багатопартійності, розвивається вільне підприємництво. Але
через різні об’єктивні та суб’єктивні причини руйнівні процеси в окремих
сферах суспільного життя (насамперед в економіці) переважали над
конструктивними.

Загалом соціально-політичне становище в Україні характеризують як
відносно спокійне, зі збереженням значного рівня соціальної та
політичної напруженості. Серед політичних причин такого становища —
нерозвинутість політичних та організаційних структур, відсутність
впливових, авторитетних політичних партій; низький рівень політичної
культури суб’єктів політики; довготривале нежиттєздатне поєднання
елементів парламентської республіки, президентського правління і
радянської влади; невизначеність принципів відносин між законодавчою,
виконавчою та судовою гілками влади; низький рівень концептуального
обґрунтування ідеї державності України та вкорінення її у свідомості
населення.

Зі становленням державності в Україні виникли передумови динамічного
розвитку суспільства, самореалізації людини, але проблематичним є
створення належних умов для такої реалізації. Саме їх покликана
створювати політика, поступово інтегруючи політичні відносини в
соціальні, спираючись на ґрунтовні наукові досягнення. Оновлення
українського суспільства потребує оновлення політичної свідомості,
формування нової політичної — демократичної за характером — культури, що
передбачає: заповнення політико-культурного вакууму в свідомості людей;
перехід від класових, національних, корпоративних цінностей до
загальнолюдських; зростання ролі особистості; створення людині
можливостей для реалізації своїх здібностей.

На рубежі третього тисячоліття Україна опинилася в силовому полі
масштабних цивілізаційних змін, які охоплюють два суттєвих процеси:

1. Процес демократизації. — впровадження демократичних начал та
відповідна перебудова держави й суспільства. Демократизація в
політичному сенсі розглядається як поетапний процес подолання
авторитаризму, встановлення і розвиток демократії.

Суспільно-політичній практиці відомі різні моделі переходу від
авторитаризму до демократії. В Україні, за твердженням політологів,
простежується «транзитний» 1 варіант демократизації, за якого існує
кілька можливих напрямів її втілення: ліберальний, популістський,
номенклатурний, націоналістичний, а також їхні поєднання.

2. Процес набуття Україною ознак постіндустріального (інформаційного)
суспільства, якому властиве поряд із суспільно-політичним
культурно-ціннісне забарвлення. Помітніше його риси виявляються в
розвинутих західних суспільствах, деякі з них простежуються і в Україні,
яка активно намагається інтегруватися в Європу.

У процес демократизації Україна включилася на початку 90-х років XX ст.,
коли демократизація в загальноцивілізаційному сенсі переживала пік фази
експансії. Цій фазі властиві ринкова економіка, інтеграція в глобальну
систему капіталістичного поділу праці, прагнення соціумів максимально
реалізувати свої можливості в боротьбі за гідність людини.

Зовнішній універсалізм демократизації породив ілюзорні уявлення, що
запровадження ліберальне-демократичних цінностей є легкою справою.
Найхарактернішим їх виявом стала концепція американського професора
Френсіса Фукуями, сформульована 1992 р. в книзі «Кінець історії і
остання людина», в якій він визначає демократичний капіталізм як
безальтернативну модель політичної та економічної організації розвинутих
країн Заходу та ідеал для суспільств, які прагнуть максимально
реалізувати свої можливості.

В останні роки XX ст., за висновками вчених, процес демократизації
переходить від фази експансії до фази консолідації. І якщо у фазі
експансії домінують загальні риси розвитку, то фаза консолідації виявляє
неповторно-специфічні особливості реакцій конкретних соціумів на
демократичний виклик. Тому перед Україною постала проблема відповідності
вітчизняних суспільно-політичних перетворень основним вимогам
консолідаційної фази сучасної демократичної хвилі.

У цьому розумінні десятилітній досвід демократизації українського
суспільства, досвід інших перехідних суспільств виявляє характерні
ознаки функціонування демократії в суспільствах, які переходять від
тоталітаритаризму до суспільної та індивідуальної свободи:

1. Утвердження ринкових відносин не детерміноване певним політичним
режимом. Натомість вільні ринкові відносини за певних умов здатні
створювати перепони для ефективної реалізації плюралістичної демократії,
спричиняти послаблення або заперечення демократичних принципів, норм і
процедур.

2. Утвердження демократичних інститутів і форм політичної
самоорганізації суспільства в державі більшою мірою залежить від
свідомості народу, його готовності реалізувати основні принципи ринку,
політичної демократії, ніж від перенесення західних стандартів і
цінностей демократичного розвитку.

3. Українська ментальність відторгує як однобічно індивідуалістичну, так
і колективістську форми організації суспільно-політичного життя, визнає
органічним співіснування їх там, де кожна з них може принести найбільшу
користь людині, сприятиме динамічному безкризовому розвитку.

4. В осмисленні демократичного реформування суспільства демократія
постає тотожною лібералізму. Але її не можна вважати результатом
практичного втілення постулатів лише однієї з ідеологічних течій. Вона є
політичним синтезом консерватизму, соціал-демократизму, марксизму та
інших течій. Орієнтація на ліберально-індивідуалістичні цінності зводить
демократію до однобічності, оскільки народ, за висловом російського
політолога К. Гаджієва, — не арифметична сума індивідів, а органічна
сукупність соціокультурних, етнічних, конфесійних та інших спільнот, які
творять розвинутий соціум.

5. Під час переходу українського суспільства від фази експансії до фази
консолідації демократії важливо враховувати:

— можливі негативні наслідки й «відкати» суспільства назад внаслідок
запровадження нелегітимізованих масовою свідомістю проектів і моделей
політичних реформ;

— страх населення перед інноваціями та груповий егоїзм, пов’язаний з
небажанням певних кіл поступатися груповими, особистими інтересами;

— конфліктно-кризовий характер розвитку суспільства внаслідок
цілеспрямованих соціально-економічних змін.

У процесі демократизації українського суспільства, впровадження
елементів ринкової економіки сформовано засади конкурентної політичної
системи; відбулася інституціоналізація механізмів державної влади;
прийнято Конституцію, яка забезпечила можливість консенсусу політичних
сил, усього суспільства з принципових питань.

На зламі XX—XXI ст. політична консолідація демократії в Україні
окреслила такі завдання: адаптація суспільства до нового політичного
механізму; забезпечення взаємної лояльності влади й опозиції;
легітимація правлячого режиму масовою свідомістю, подолання розриву між
владою і народом; забезпечення ефективності функціонування державного
управління.

Утвердження в Україні елементів постіндустріалізму передбачає:

— гнучке реагування на нові цивілізаційні процеси, домінуючими серед
яких є децентралізація, гуманізація, демократизація, інформатизація,
індивідуалізація, що потребує розвитку інформаційних можливостей та
пост-матеріальних цінностей суспільства;

— врахування того, що в постіндустріальних суспільствах політика
перетворюється на різновид підприємництва, де провокуються події,
конфлікти, створюються штучні іміджі лідерів, набуває самодостатнього
характеру реклама;

— подолання етики антропоцентризму з його ставленням до навколишнього
світу як до сфери самоутвердження в ньому людини-хазяїна, формування
екологічного суспільства, заснованого на впровадженні природозберігаючих
технологій;

— розширення сфери індивідуальної свободи людини, можливостей вільного
вибору варіантів самореалізації;

поступової переорієнтації суспільства до гуманістичного обмеження
політики, що передбачає: розвиток індивідуально-орієнтованої освіти,

особистої компетентності на всіх рівнях; пріоритет духовного начала
перед матеріальним; розвиток громадської самодіяльності й формування
громадської думки; постійну увагу до молодіжного середовища як
визначального чинника людського життя в майбутньому.

Потреби модернізації українського суспільства в контексті сучасних
цивілізаційних змін потребують посилення уваги до інтересів і потреб
конкретної особистості, задля якої і повинні здійснюватися будь-які
реформи.

4. Політичний процес

Щодо виникнення політики, то е дві точки зору— немарксистська і
марксистська. Представники першої точки зору (Д. Шкклз, Р. Даль та
ін.)вважають, що політика виникла одночасно з формуванням стійких груп
людей, об’єднаних спільними інтересами та цілями. В цих групах виникають
відносини панування і підпорядкування, поступово формуються відповідні
органи політичної влади та політичні інститути. Представники
марксистської точки зору вважають, що політика виникає лише на етапі
класового розшарування суспільства. Основним суб’єктом політики виступає
панівний у суспільстві клас, який визначає зміст і спрямування політики
у державі. А взагалі то проблема політики знаходиться у центрі уваги
дослідників не одне століття й. найбільш розповсюдженими є теологічні,
натуралістичні і соціальні пояснення політики.

Теологічний підхід формується в І тисячолітті до н. е.; він зводився до
божественного трактування політики, її джерелом і регулятором є Бог, а
людина — лише виконавець Божої волі й тому не повинна втручатися у
політичний процес. У середині І тисячоліття до н. е. спостерігається
деяка раціоналізація поглядів людей на політику. В творчості Платана та
Арістотеля політика та влада виступають результатом не лише Божественних
сил, але й людських прагнень. Людина іменується «істотою політичною». В
епоху Середньовіччя політика і влада виступають як результат поєднання
невидимих надприродних Божественних сил і колективних дій людей. Така
тенденція проявляється у творчості соціального філософа й теолога Фоми
Аквінського.

Теологічне пояснення політики не відійшло цілком у минуле: й сьогодні
багато дослідників, політиків, пересічних громадян твердо переконані, що
влада й політика — від Бога,причому хороший політичний лідер є нагородою
за праведну поведінку людей, а поганий — карою за гріхи.

Натуралістичний підхід до політики ставить у центр природні чинники

розвитку політики, а саме природне середовище, географічне розташування
країни, клімат тощо. До натуралістичних теорій політики відносять
географічні, біологічні, психологічні концепції політики.

Географічні концепції в ролі детермінант політики ставлять
територіальні, природні, фізико-кліматичні явища. Засновником цієї
концепції є французький політичний діяч Ж. Боден. Він створив теорію,
яка розкриває вплив на поведінку людей трьох типів клімату — холодного,
помірного,спекотного. Природні умови, на його думку, зумовлюють
особливості життя людей і, таким чином, визначають доцільність певної
форми держави. Жителі півночі, гірських регіонів створили демократію чи
виборні монархії; для мешканців рівнин характерні монархії, для жителів
півдня — деспотії.

Тісний зв’язок географічної теорії політики з практичними проблемами
зумовили появу теорії геополітики, яка вивчає залежність політичної
діяльності держав від географічних чинників, у т. ч. від географічного
розташування держав.

Авторами біологічної теорії політики є італійські мисли телі XIX ст. Ч.
Ламбразо та М. Нордау.Ці теорії пояснюють природу політики біологічними
даними індивідів. Вони побудовані на синтезі фізіології, генетики і
біології індивідів. Представники цієї теорії вважають, що визнання
вирішальної ролі у політичній поведінці індивіда його нстинктивних,
генетичних та інших якостей є достатньою умовою ефективного
функціонування політичної системи суспільства.

Формування психологічної теорії політики припада на XVIII — XIX ст. ст.
її представники — Г. Тард, Г. Лебон, Л. Гумплович, А. Дільтей, Е.
Дюркгейм та ін. Основними чинниками, які визначають політичний розвиток
суспільства є такі психологічні якості людей, як сміливість, мужність,
рішучість, агресивність та ін.

Соціальний підхід до політики (соціально-економічні, правові,
демократичні, соціально-культурні, культурно-антропологічні та інші
теорії є

найрозповсюдженішим напрямком у дослідженні політики. Спільним для
названих теорій є розгляд політики як результату насамперед соціальних
чинників.

Соціально-економічні теорії політики пояснюють походження і розвиток
політики визначальним впливом економічних відносин суспільства. Цієї
теорії притримуються марксисти, які розглядають політику як
концентрований вираз економіки.

Правові політичні теорії (Р. Моор, Г. Макдональд та ін.) як основний
системоутворюючий чинник політики розглядали право. На їх думку, право
забезпечує чітку взаємодію рівновагу політичних структур та інститутів,
сприяє динамиічному розвитку політичної системи суспільства.

Серед функцій політики виділяють такі:

• функцію управління • розробка основних напрямків економічного,
соціального, духовного розвитку суспільства;

• прогностична функція • визначення перспектив суспільного розвитку,
створення різноманітних моделей майбутнього стану політичної системи
тощо;

• функція інтеграції полягає у об’єднанні різноманітних груп суспільства
довкола фундаментальних ідей, інтересів, цінностей;

• мобілізаційно-організаційна функція проявляється у мобілізації
матеріальних, духовних, трудових ресурсів для ефективного вирішення
суспільних завдань;

• ідеологічна функція полягає у розробці певного суспільного ідеалу,
який включає політичні та соціальні цінності;

• виховна функція спрямована на соціалізацію індивідів- тобто їх
включення у політичне життя;

• інноваційна функція спрямована на творче осмислення політичної
дійсності, способи і методи її зміни. Тобто, політика має своїм
завданням створювати нові — прогресивніші форми соціальної організації
життя.

Політика це і наука, і мистецтво.

Характеристика політики як науки наочно проявляється в досягненні
великих цілей І в реалізації суспільних політичних акцій. Наприклад, при
розробці політичного курсу країни на той чи інший період необхідна
розробка наукового обгрунтування, яке б врахувало достатність
матеріального забезпечення економічних реформ, що визначені, врахування
рівня готовності населення країни підтримати цей курс, врахування
ставлення урядів провідних країн світу до проведення нового політичного
курсу. Окрім цього, слід враховувати відомі закономірності розвитку
самої політичної системи, її взаємозв’язки, взаємообумовленність з
іншими аспектами суспільного життя. Важливо співвіднести політичний курс
з рівнем економічного розвитку країни і з існуючим в ній політичним
режимом. Ілюстрацій у підтвердження того, що політика — це наука, можна
навести чимало. Зокрема, політика реформ в сучасній Україні. Успіхи і
недоліки, помилки суттєво обумовлені рівнем наукового забезпечення
політичного курсу, що проводиться.

Але політика — це не лише наука. Компенсацією того, що не взмозі зробити
наука в політиці, є мистецтво. Останнє «допомагає пізнати Істину».
Політика, як діяльність надзвичайно складна, вимагає від тих, хто її
здійснює, тонкого маневрування, психологічного розрахунку у відповідних
політичних рішеннях. Політика як мистецтво проявляється в діяльності,
пов’язаній з інтуїцією, що допомагає політику в складних ситуаціях
знаходити компроміси або прийняти неординарні (чи єдино правильні)
рішення, що допоможуть вивести країну з кризи.

Висновки

Полiтологiя захоплює своєю невичерпнiстю i нацiленiстю на творчий пошук.
Будучи синтезом фiлософського, соцiологiчного, icторичного i певною
мiрою економiчного знания, вона обумовлює постiйне оновлення i
переоцiнку усталених аналiтичних схем, звичних розуму i слуху дефiнiцiй,
спонукає до нестандартних академiчних рiшень.

Статус i соцiальна роль цiєї науки i навчальної дисциплiни залежать вiд
громадянських i академiчних позицiй дослiдникiв та потребив нiй
суспiльства.

Полiтологiя — галузь соцiальних наук, яка дослiджує полiтичну сферу
сусiпльства. В цiй сферi здiйснюється управлiння соцiальними процесами i
формуються структури управлiння, в першу чергу — держава.

Полiтична практика постiйно верифiкує icтиннiсть висновкiв i
рекомендацiї полiтичної науки, тому в нiй не припустимi грубi прорахунки
i помилковi орiєнтири. Це висуває пiдвищенi вимоги до полiтологiв ycix
piвнів i робить необхiдним «опис» певного унiверсального iмiджу
полiтолога. На Заходi, що став батькiвщиною полiтологiї, статус
полiтолога визначається мiстким словом «державознавець», хоча його
спецiалiзацiя є значно ширшою. Але iдея державностi, втiлена у своїй
нацiональнiй державi, для полiтолога — «свята святих» i є вищим
авторитетом в наукових розвiдках. Полiтолог аналiтично i прогностично
обслуговує свою державу, i цим самим задовольняє потребу свого
суспiльства в стабiльностi i процвiтаннi. .

Полiтологiя — наднацiональна наука i загальносвiтове теоретичне
надбання, продукт колективної синтензованої полiтичної думки багатьох
поколiнь вчених рiзної iдеологiчної орiєнтацiї.

Література.

 

1. Беляев А.А. Политика и ее роль в развитии общества //
Социально-политические науки.- 1991.-№9.

2. Вебер М. Политика как призвание и профессия.//Избранные
произведения.- М.,1990.

3. Даль Р. Природа политического процесса// Социально-политические
науки.- 1990.-№10.

4. Денкэн Ж.-М. Политическая наука.- М., 1993.

5. Лузан А.О. Політика і суспільство//Політологічні читання.- 1993.-№1.

6. Пойченко А.М. Політика: теорія і технологія діяльности.- К., 1994.

7. Рікер П. Навколо політики.- К., 1995.

8. Рябов С.Г., Томенко М.В. Основи теорії політики.//Навч.посібник для
студентів.- К.,1996.

9. Холод В.В. Лекції з політології.//Навч.посібник.-Суми: 2001.-407с.

10. Щербина Н.С. Политика и мир.// Вестник Моск. Ун-та.-Сер.Политические
науки.-1998, №2.

PAGE

PAGE 24

Похожие записи