Політичний режим України і проблема інтеграції української держави до
світової демократичної спільноти

Для України, як однієї з держав, що недавно стали на шлях демократичних
перетворень, першочергове значення має питання спроможності інститутів
демократії витримати випробування часом, вистояти в політичних
конфліктах і кризах. Значною мірою це залежить від типу політичного
режиму, що утворився в країні.

Основними ознаками сучасного політичного режиму України є:

– Конституційні ознаки (виборність найважливіших органів політичної
влади, юридична рівність громадян, гарантії прав меншості,
багатопартійність і т.д.);

– Процесуальні ознаки (транзитивність, розбудова демократичної держави і
т.д.);

– Режимні ознаки, тобто ознаки, що стосуються безпосередньо способів
здійснення влади (електоральність, обмежена конкурентність політичного
процесу, авторитарність у вирішенні деяких проблем, домінування
виконавчої влади, безконсенсусний тип вирішення політичних конфліктів і
т.д.).

Щодо визначення типу політичного режиму України існує велика кількість
думок, але єдиним вірним шляхом у вирішенні суперечностей навколо цього
питання є спроба зіставити декілька типологій політичних режимів.

Український політичний режим є однією з модифікацій неопатримоніального
політичного режиму. Неопатримоніалізм – це своєрідний симбіоз деяких
елементів традиційного суспільства і сучасної держави. Внаслідок цього
неопатримоніальним режимам притаманна невідповідність між “зовнішнім
фасадом” сучасної держави (наявність конституції, писаного права,
парламентсько-партійних інституцій, системи виборів та ін.) і
внутрішньою логікою її функціонування, що є цілком патримоніальною.

Так, для України характерна персоналізація влади, коли для політичної
самоідентифікації мас головним є не політичні програми, а особистість
політичного лідера. Іншою ознакою неопатримоніалізму в Україні є
клієнталізм, або патронажні відносини, – це поширення етнічних,
регіональних, сімейно-родинних та подібних зв’язків на політичну сферу.
Розподіл посад, міністерських портфелів, пільг тощо здійснюється саме за
цими критеріями. Наслідком таких відносин є високий рівень коррупції, що
нині є одним з найважливіших каналів досягнення політичних та
іншихцілей.

Політичний процес в Україні виявляє такі неопатримоніальні ознаки:
по-перше, основним агентом політичного процесу в Україні є держава,
котра існує не поряд з суспільством, а над ним; по-друге, провідне місце
в системі державного управління посідають представники бюрократичного
комплексу (в Україні це віднайшло свій відбиток у існуванні “партії
влади”, що зосереджена навколо президента, і стосунки в якій будуються
знову ж таки по принципу клієнталізму); по-третє, у політичній грі
переважають ті партії, організації, що підтримують уряд, і нарешті, в
українському суспільстві, як і в будь-якому неопатримоніальному
суспільстві, сучасні форми громадянського зв’язку співіснують з
численними традиційними і напівтрадиційними формами.

Теорія неопатримоніалізму дозволяє нам виявити ознаки політичного
режиму, але не дає змоги описати можливі напрямки його розвитку. Аналіз
політичного режиму України, на думку автора, має бути здійснений у
рамках теорій трансформації (С.Хантінгтона, З.Бжезинського) і доповнений
сучасними теоріями демократії, а саме, теоріями поліархії Р.Даля,
електоральної і ліберальної демократії Л.Даймонда, делегативної
демократії Г.О’Доннелла, співсуспільної демократії А.Лейпхарта.

Л.Даймонд принципово розмежовує електоральну (мінімальну) демократію, що
має формальний характер, і ліберальну демократію, що забезпечує не лише
формальну процедуру виборів, але й ефективний захист громадянських прав
і політичних свобод [2, с.12-14]. Електоральні демократії, на відміну
від демократії ліберальної, признають потребу в деякому наборі
громадянських свобод, необхідних для того, щоб змагальність і участь
мали сенс. Разом з тим вони не приділяють багато уваги базовим свободам
і не намагаються включити їх до реальних критеріїв демократії. Проміжні
концепції, розташовані у межах континууму між електоральною і
ліберальною демократіями, включають до критеріїв демократії базові
громадянські свободи (право на відверте вираження своїх поглядів і
свободу об’єднання), але допускають серйозні обмеження прав громадян.
Так, в Україні громадянські свободи ураховуються переважно у тій мірі, в
якій вони забезпечують змістовну електоральну конкуренцію і участь, на
відміну від французької чи англійської моделей ліберальної демократії,
де вони є необхідними компонентами демократії, що гарантують реалізацію
більш ширшого кола демократичних функцій. Політичні режими, до яких за
своїми характеристиками подібний український, називаються режимами
напівдемократії. Саме вони дозволяють розібратися у динаміці режимного
виміру і процесах розвитку демократії посткомуністичних суспільств,
зокрема, України.

Близькою до них є модель делегативної демократії Г. О’Доннелла, яка
виходить з того, що політичні режими у суспільствах перехідного типу є
демократичними з точки зору формальних процедур, але вони не
претерпівають змін у напрямку ліберальної демократії. Характерними
ознаками делегативної демократії є домінування виконавчої влади над
представницькими органами; наявність непрямого контролю виконавчої влади
над ЗМІ; нейтралізація чи усунення реальних і потенційних центрів
опозиції; патронаж над громадськими об’єднаннями з боку виконавчої влади
в обмін на публічну підтримку ними останньої; збереження певної
автономії політичного суспільства; відсутність прямих обмежень
громадянських прав і свобод. Майже всі перелічені характеристики
притаманні й українському політичному режиму. Всенародно обраний
президент на свій розсуд користується делегованими йому владними
повноваженнями, що призводить до перетворення українських виборців аж до
наступних виборів на пасивну аудиторію. А оскільки в державі мають місце
спроби впливу на політичну конкуренцію з боку влади, то політичний режим
України набуває напівконкурентного змісту.

До того ж в Україні наявні обмеження свободи слова (що останнім часом не
раз зазначали міжнародні організації) [5, с.9-11], тенденції до
збільшення владних повноважень президента, клієнтурні моделі голосування
та здійснення влади, ігнорування критики з боку опозиції чи інститутів
громадянського суспільства. В цілому дані ознаки не є повними
характеристиками авторитарного режиму, тож, мова йде про авторитарний
синдром в Україні.

За сполукою конституційних ознак український політичний режим є змішаним
за типом, бо поєднує мажоритарну і пропорційну виборчі системи з
президентською формою правління. Така спроба поєднання характеристик
політичних режимів в Україні не є запорукою стабільності, навпаки, вона
призводить до постійного конфлікту між гілками влади. Як відомо, при
президентському правлінні уряд призначається президентом, а не
парламентом, тож у партій, що добилися парламентського представництва,
майже не має стимулів до створення коаліцій на підтримку урядової
політики. Але президент, як голова виконавчої влади, не може ефективно
управляти, не маючи підтримки парламенту. У свою чергу парламент не несе
відповідальність за діяльність уряду. Звідси і виникає конфлікт. Спроба
ввести в Україні пропорційне представництво політичних партій була
обумовлена найкращими побажаннями створити ефективний парламент, на
зразок європейських систем. Але її поєднання з президентською формою
правління не дає змогу досягти консенсусу у політичному процесі.

Таким чином політичний режим України можна визначити як
напівдемократичний електоральний режим з делегативною характеристикою і
напівконкурентним типом електорального змагання. Він поєднує елементи
мажоритарної і пропорціональної виборчих систем, тобто є змішаним за
типом і неконсенсусним за змістом. А його невід’ємною характеристикою є
авторитарний синдром.

Відповідно до теорії А.Лейпхарта, оптимальним політичним режимом для
України, якщо вона, звісно, хоче бути демократичною державою, має бути
співсуспільна демократія, що характерна більшості європейських країн, і
яка виявилась більш-менш нейтральною по відношенню до категорій
“західних” і “незахідних” типів демократії, що особливо важливо у
неопатримоніальному вимірі пострадянських країн. Ця теорія
застосовується до суспільств, що характеризуються розподілом на
сегменти. Сегменти можуть бути релігійного, ідеологічного, мовного,
етнічного, національного і т.п. характеру. Основною метою співсуспільної
демократії є вирівнювання протиріч та створення системи обмежень і
противаг для великої кількості політичних еліт, а основною ознакою –
співпраця еліт [4, №1-2].

Оскільки Україна є сегментованою державою за етнічною, мовною,
регіональною, релігійною ознаками, має багатопартійну систему,
партиципаторну політичну культуру, велику територію, різноспрямовані
зовнішньо-політичні орієнтації, то концепція співсуспільної демократії
їй як найліпше підходить. Вона може стати реальним вирішенням проблем
конфліктності влади і утвердження демократії в Україні.

Якщо ж говорити про еволюцію політичного режиму України, то не можна
виключити жодного з п’яти можливих варіантів його розвитку, що склалися
у політологічному дискурсі: 1)консолідація тепер діючого політичного
устрою, повільне, але неухильне просування до дедалі зріліших форм
демократії; до ліберальної демократії, інтеграція у Європейський Союз;
2) набуття системою повного комплекту рис делегативної, тобто формальної
демократії, в якій участь мас зводиться до періодичних голосувань, а вся
влада сконцентрована в руках глави держави, з перспективою її
переродження в систему авторитарного правління; 3) виникнення нової
форми правління; 4) повернення до старого однопартійного режиму у
випадку приходу до влади крайніх “лівих”; 5) анархізація (і
криміналізація) політичної системи та економіки і, як наслідок,
входження країни в довготривалий період політичної нестабільності.

Найбільш бажаним для України, звичайно, є перший варіант. А найменш
імовірним є, усе ж таки, розвиток подій за четвертим і п’ятим
сценаріями. Не виключний і другий сценарій на фоні посилення тенденції
все більш поверхового характеру демократизації у країнах “третього
світу” і неопатримоніального коріння українського політичного режиму,
що, безумовно, заважатиме процесу інтеграції України у коло
демократичних держав.

Чи є встановлення в Україні співсуспільної демократії консенсусного
типу, в основі якої лежить співпраця еліт, коаліційність, пропорційність
влади і забезпечення прав меншостей завдяки системі обопільного вето і
автономності сегментів суспільства, реальним? На це питання може
відповісти останній розвиток політичних подій в державі – спроба
вирішити проблему влади методом досягнення консенсусу. Інше питання, чи
вдалася ця спроба.

Лише демократія як тип політичного режиму у будь-якому її різновиді
(електоральна, ліберальна, співсуспільна і т.д.) є запорукою входження
України до європейської і світової демократичної спільноти. Проведений
аналіз принаймні дає нам основи для сприятливих прогнозів щодо успішного
завершення процесу утвердження демократії в Україні і інтеграції
останньої у коло демократичних держав.

А сумнівів щодо правильного напрямку розвитку українського суспільства
немає жодних, і передовсім через те, що демократизація (у тій чи тій
формі, тим чи тим темпом) уособлює важливу тенденцію політичного
розвитку країн сучасного світу, а європейська інтеграція – важливу
тенденцію розвитку багатьох посткомуністичних країн.

Література: 1. Бжезинський Зб. Вирішальна роль України на
пострадянському просторі. // Політика і час.– 1997.– № 9. –С.24-28. 2.
Даймонд Л. Прошла ли “третья волна” демократизации? // Полис. –1999.
–№1. –С. 10-25. 3. Даль Р. О демократии. / Пер. с англ. А. С.
Богдановского; под ред. О.А. Алякинского. – М.: Аспект пресс, 2000. –
208 с. 4. Лейпхарт А. Многосоставные общества и демократические режимы.
// Полис.– 1992. –№ 1-2, 3, 4. 5. Марциновський А. Останнє попередження
Ради Європи? // Голос України, 1998. 4 грудня. 6. Політологія
посткомунізму: політичний аналіз посткомуністичних суспільств. –К.:
Політична думка, 1995. – 368 с.

Похожие записи