.

Політичні погляди Cтародавнього Риму (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
489 4644
Скачать документ

Реферат на тему:

Політичні погляди Cтародавнього Риму

П л а н :

Періоди Стародавнього Риму.

Давньоримські мислителі.

Ціцерон – знаменитий римський державний діяч.

Сенек – представник стоїцизму в Стародавньому Римі.

Політико-юридичне обґрунтування гегемонії Риму.

Феномен публічної влади.

Історія давньоримської політичної думки охоплює ціле тисячоліття і в
своїй еволюції відображає суттєві зміни соціально-економічного і
політичного життя Стародавнього Риму. Історію Стародавнього Риму
прийнято ділити на три періоди — царський {754—510 рр. до н. е.)
республіканський (509—28 рр. до н. е.), імператорський (27 р. до н. е. —
476 р. н. е.). В умовах рабовласницького суспільства, де раби не були
самостійними суб’єктами політичного життя і залишалися лише об’єктами
чужої власності, боротьба за політичну владу розгорталася в середині
привілейованої меншості.

Давньоримська політична наука перебувала під впливом відповідних
давньогрецьких концепцій. Коли в середині V ст. до н. е. .плебеї
вимагали створення письмового законодавства, Грецію відвідали римські
посланці з метою ознайомитися з грецьким законодавством Солона. У Римі
були прийняті знамениті закони — XII таблиць.

Великий вплив на давньоримських мислителів справили Сократ, Арістотель,
епікурійці, стоїки, Полібій. Так, – уявлення Демокріта про прогресивний
розвиток ідей від первісного суспільного становища до створення
упорядкованого суспільного життя і держави, погляди Епікура про
договірний характер держави і права були сприйняті і розвинуті Тітом
Лукрецієм Каром (99—55 рр. до н. е.) у поемі «Про природу речей». Його
погляди на політику і державу теоретично відобразили, ту нову, відмінну
від давньогрецької, історичну і соціально-політичну реальність, в
обстановці якої він жив і діяв (високий розвиток рабовласництва і
відносин товарного виробництва, криза полісного устрою держави,
перетворення Риму в світову державу, перехід від республіки до імперії,
від традиційних форм правління до нових форм одноосібної влади, до
принципалу і домінату, криза рабської праці і встановлення колонату).

Марк Туллін Ціцерон (106—43 рр. до н. е.)—знаменитий римський державний
діяч, оратор і мислитель приділяв значну увагу проблемам політики і
держави. Відомі його праці «Про державу», «Про закон», «Про обов’язки»,
численні політичні і судові публікації. Ціцерон у своїй творчості
протягом всієї практичної діяльності виступав за .устрій сенатської
республіки, проти повновладдя окремих осіб. У 45 р. до н. е., коли сенат
зазнав поразки” в боротьбі з тріумвіратом (Антоній, Октавіан Август,
Лепіт), ім’я Ціцерона було занесене у проскрипційні списки осіб, що
підлягали страті без суду.

Ціцерон визначав державу як здобуток народу. Він підкреслював, що «народ
— не будь-яке об’єднання людей, зібраних разом хоч яким би то було
способом, а об’єднання багатьох людей, пов’язаних між собою згодою щодо
питань права і спільності інтересів». Тим самим держава в трактуванні
Ціцерона бачиться не лише виявом загальних інтересів усіх її вільних
членів, що було характерно і для давньогрецьких концепцій, але одночасно
і як одностайна правова єдність (спільність) тих членів, окреме правове
утворення (загальний правовий порядок).

Основну причину походження держави Ціцерон вбачає у вродженій потребі
людей жити разом. Поділяючи в цьому питанні позицію Арістотеля, він
розходиться з поширеним на той час уявленням епікурійців про договірний
характер виникнення держави. Вплив Арістотеля помітний і в трактуванні
Ціцероном ролі сім’ї як первинного осередку суспільства, з якого
поступово і природним шляхом виникає держава. Ціцерон “визначає
споконвічний зв’язок держави та власності і відтворює положення стоїків
про те, що причиною утворення держави є охорона власності. Критерій
розрізнення форм державного ладу Ціцерон вбачав у «характері і волі»
тих, хто править державою.

Залежно від кількості правлячих він виділяв три прості форми правління:
царську .владу, владу оптиматів (аристократію) і народну владу
(демократію). Під помітним впливом Арістотеля і особливо Полібія Ціцерон
зробив висновок, що достоїнство цих трьох форм криється у їхньому
взаємозв’язку та єдності. Зразком змішаного державного ладу він вважав
Римську республіку III — початку II ст. до н. е.

Спотворені форми панування (тиранія одноосібних володарів або натовпу,
панування кліки багатих і знатних) не є, згідно з Ціцероном, формами
держави, оскільки в цих випадках зовсім відсутня сама держава в
розумінні спільної справи і досягнення народу, відсутні спільні інтереси
і загальнообов’язкове для всіх право. Так, правління оптиматів може
.перетворитися в правління кліки багатих. Хоч така влада і продовжує
помилково називатися правлінням оптиматів, але насправді, зазначає
Ціцерон, «немає більш спотвореної форми правління, ніж та, при якій
найбагатші люди вважаються найкращими». Запобігти виродженню
державності, на думку Ціцерона, можна лише в умовах найкращого змішаного
виду державного ладу. «Бажано, — писав він, — щоб у державі було щось
визначне і величне, щоб одна частина влади була виділена і вручена
авторитетові провідних людей, а деякі справи .були дані на розсуд і волю
народу». Найважливішим достоїнством такого державного ладу Ціцерон
вважав міцність держави і правову рівність громадян.

У дусі утвердження саме форми змішаного правління Ціцерон, слідом за
Полібієм, інтерпретував еволюцію римської державності від первісне
царської влади до сенаторської республіки. При цьому аналогію початків
царської влади він вбачав у повноважених магістратів (передусім
консулів), влади оптиматів, повноважених сенату, народної влади,
повноважених народних зборів і народних трибунів. Показуючи небезпеку
збочення в бік того чи іншого починання змішаної державності і
виступаючи “за їх взаємну рівновагу, він наголошував на необхідності
«рівномірного розподілення прав, обов’язків і повноважень з тим, щоб у
магістратів було достатньо влади, достатньо впливу у раді провідних
людей і достатньо волі у народу».

Ряд важливих положень про правову регламентацію державної діяльності
висловлював Ціцерон у висунених ним проектах законів про магістрати.
Ціцерон зазначав, що імперій (повноваження посадових осіб) повинен бути
законним. Слід, зауважував він, встановити «не лише для магістратів міру
їх влади, але й для громадян міру їх послуху».

Концепція Ціцерона про змішане правління і взагалі його судження про
державу як справу народу явно розходилися з тогочасними
соціально-політичними реаліями і дійсними тенденціями розвитку римської
державності. Як теоретик і практичний політик, що був у гущі тодішньої
боротьби за владу, Ціцерон не міг не бачити тенденції перегрупування сил
і влади, відплив реальних повноважень від попередніх республіканських
інститутів і їх концентрації в руках окремих осіб, насамперед тих, хто
спирався на армію. Про це красномовно свідчили приклади возвеличення
Сулли, Цезаря, Октавіана Августа. Концепція змішаної держави була
частково здійснена в Римській республіці в той час, коли Ціцерону
вдалося об’єднати блок сенатського і вершниківського станів проти змови
Каталіни (у 63 р. до н. е.) —претендента на монархічну владу.

Людський “ідеал Ціцерона — «перша людина у республіці, утихомирювач,
опікун» — в епоху криз поєднував у собі грецьку філософську теорію, а
також римську політичну ораторську практику. Зразком такого Діяча він
вважав себе. Відповідність чи невідповідність людських законів у природі
(у природному праві) виступає, за Ціцероном, критерієм справедливості чи
несправедливості. Природне право (вищий правдивий закон) виникло раніше,
ніж будь-який писаний закон, вірніше, будь-яка держава взагалі була
заснована. Сама держава (як «загальний правопорядок») з ЇЇ встановленими
законами (тобто називним правом) є за своєю суттю втіленням того, що за
природою є справедливість і право.

В історії політичної і правової думки найбільшу увагу численних авторів
привертали, зокрема, положення Ціцерона про правовий характер держави,
про державу як справу народу І правове суспільство (спільність), про
справедливість і правдивий закон, про природне право, про громадянина як
суб’єкта держави і права.

Луцій Сенека (6—3 рр. до н. е.—65 р. н. е.) — один із основних
представників стоїцизму в Стародавньому Римі перебував під великим
впливом давньогрецьких стоїків. Не відкидаючи рабства як
соціально-політичного інституту, Сенека разом з тим відстоював людську
гідність раба і закликав гуманно поводитися з ним як з духовно рівним
суб’єктом. За Сенекого, неминучий і божественний за своїм характером
«закон долі» грав роль того права природи, якому підкорені всі людські
відносини, в тому числі держава і закон. Вселенна, за Сенекою, природна
держава зі своїм природним правом — справа необхідна і розумна. Членами
такої держави за законами природи є всі люди, визнають вони це чи ні.
Щодо окремих державних утворень, то вони випадкові і значні для всього
людського роду.

Найбільш цінним і безумовним, згідно з Сенекою, є велика держава.
Розуміння «закону долі» (природного права, божественного духа) власне
полягає в тому, щоб протидіяти випадку (в тому числі — належності до
тієї “чи іншої «малої держави»), визнати необхідність світових законів і
керуватися ними. Він схильний до проповідей каталізму, космополітизму та
індивідуалістичної етики, морального самовдосконалення.

Подібні ідеї розвивав стоїк — раб, за походженням Епіктет (50—130 рр.).
Він закликав до особистого морального удосконалення і відповідного
виконання тієї ролі, яка послана кожному долею. Його теорія доповнюється
різкою критикою багатства і засуджує рабство. Акцент при цьому робиться
на аморальності рабства.

Стоїк, імператор Марк Аврелій Антоній (121—180 рр.) учив, що дух цілого
вимагає спілкування, але не хаотичного, а такого, що відповідає
злагодженому порядку світу. Звідси випливає повсюдне в світі «підкорення
і супідкорення», а серед людей («найбільш досконалих істот») —
«однодумство», досягненню чого, за Марком Авреліем, і служить стоїцизм.

Політико-юридичне обґрунтування гегемонії Риму і прав було дано
римськими юристами. При переході від республіки до монархії і в
імператорський період вони доклали чимало зусиль для обґрунтування
претензії імператора до законодавчої влади. Так, законну силу
імператорських розпоряджень відстоював юрист Гай. Акти імператора є
законом, згідно з поглядом юриста Ульпіана. Йому належать вислови:
«принцип волі від (збереження) законів», «що бажано принципам, те має
силу закону».

Право народів, розроблене римськими юристами, містило ряд норм
міжнародного правового характеру (сам термін «міжнародне право» у римлян
не існував), наприклад, море визнавалося «спільним для всіх». Поняття
«вороги» використовувалося юристами на означення тільки тих» кому
римляни публічно оголосили війну або хто сам прилюдно оголосив війну
римлянинові.

Історична зумовленість політичної думки Стародавнього Риму означає в той
же час ЇЇ історичну обмеженість. Разом з тим теоретичні досягнення цієї
думки використовувалися в наступних концепціях, модифікуючись і
набуваючи нових значень в умовах, які змінювалися.

Сучасний цивілізований світ перейняв від Стародавньої Греції феномен
публічної влади, а від Стародавнього Риму — принцип розподілу влади.
Особливо треба відзначити роль Ціцербна, котрий стояв біля витоків тієї
юридизації поняття «держава», яка в майбутньому здобула багато
прихильників.

Пильний інтерес до ідей Цицерона виявляли мислителі епохи Відродження, а
потім французькі просвітники, які вбачали у Цицероні свого великого
предтечу.

Список використаної літератури:

Політологія: Підр. Для ун-тів / За ред. О. І. Семківа. – Львів: Світ,
1993. – 576с.

Політологія: Підр. Для студентів ун-тів. – 2-е вид., зі змінами. –
Львів, 1994, — 592с.

Політологія: Курс лекцій: Навч. Посібник / За ред. І. С. Дзюбка: К.:
Вища шк., 1993. – 271с.

Політологія: Курс лекцій / Авт. кол.: І. С. Дмитрів, О. М. Рудакевич, З.
С. Сокол, В. А. Кулик та ін. – Тернопіль: АСТОН, 1998. – 159с.

PAGE

PAGE 9

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020