Міністерство освіти і науки України
Управління освіти Івано-Франківської області
Державної адміністрації
Коломийський індустріально – педагогічний коледж
КОНТРОЛЬНА РОБОТА
З КУРСУ ПОЛІТОЛОГІЇ
Тема:
“Політичні конфлікти”
Студент Юрчак І.Ю.
Група № М-ІІ
Керівник роботи
Івасютин М.Д.
Коломия 2001р
План.
Теоретичне осмислення: типологія політичних конфліктів.
Основні способи врегулювання політичних конфліктів.
Вивчення конфліктів є одним із головних завдань політології, оскільки
сучасна епоха розглядається багатьма політологами як період загострення
(з тенденцією до наростання) конфліктів, а управління ними — як одна з
найважливіших умов підтримки соціально-політичної стабільності всередині
країни та на міжнародній арені. Актуальність теоретичних і практичних
аспектів цього поняття обумовлена загостренням різнопланових конфліктів
в Україні та в інших посткомуністичних країнах. Нинішня полі конфліктна
ситуація в Україні, що склалася внаслідок трансформації «безконфліктної
тоталітарного» типу суспільства у посттоталітарний, потребує фунт
моментального вивчення суспільно-цивілізаційних і ненасильницьких форм
регулювання соціальне-політичних конфліктів. Вони вважаються нормальним
явищем суспільного життя, тому вивчення конфлікту в суспільному
розвитку, методів соціального управління, гармонізації суспільних
відносин покликали до життя конфліктологію — самостійну галузь знань на
перехресті соціології, політології, політичної психології.
Поняття «конфлікт» у вітчизняній літературі розглядалося під різними
кутами зору. Спеціалісти-словесники тлумачили конфлікт як зіткнення
протилежних сторін, думок, сил; серйозні розбіжності, гостру суперечку.
Соціологи характеризували конфлікт як вищу стадію розвитку суперечностей
в системі відносин людей, соціальних груп, соціальних інститутів,
суспільства в цілому. Психологи розцінювали конфлікт як зіткнення
протилежних цілей, інтересів, позицій, думок чи поглядів суб’єктів
взаємодії. Політологи додають, що мова йде про зіткнення не просте, а
пов’язане з ускладненнями та боротьбою у владних відносинах.
Раніше радянські вчені, вважаючи конфлікт вищою стадією розвитку
протиріч, поділяли їх на антагоністичні, властиві «експлуататорському»
ладові, та неантагоністичні, притаманні соціалістичному суспільству. І
річ не тільки в тім, що «соціалістичні» конфлікти виявилися у низці
випадків гострішими та «небезпечнішими» від «капіталістичних»; головна
помилка полягала в положенні про можливість існування суспільства чи
взагалі безконфліктного, чи з невеликою кількістю локальних конфліктів.
Не заглиблюючись у критику старих підходів, неприпустимість яких для
більшості сучасних дослідників є очевидною, зупинімося на з’ясуванні
суті соціально-політичного конфлікту, його видів, історії вивчення
конфліктів у політичній спадщині.
Проблематика соціально-політичного конфлікту має давні традиції в
історії політичної думки. Найбільший внесок у розроблення теорії
конфлікту зробили Аристотель, Т. Гоббс, Н. Макіавеллі, Д. Віко, А.
Токвіль, К. Маркс, М. Вебер. За всієї різноманітності підходів
характерним для них є розуміння політичного конфлікту як постійно діючої
форми боротьби за владу в даному конкретному суспільстві. Так, Т. Гоббс
у знаменитому трактаті «Левіафан, або Матерія, форма і влада держави
церковної та громадянської» значне місце в утворенні держави надавав
конфліктному чинникові, адже природний стан суспільства він уявляв як
«війну всіх проти всіх». При цьому Гоббс відзначав три основні причини
конфлікту: суперництво, недовіру, жадобу слави. Проблематика конфліктів
є визначальною в тлумаченні соціально-політичних явищ у наукових працях
В. Парето, Е. Дюркгейма, Т. Парсонса, Р. Дарендорфа.
У сучасній літературі з історії конфлікту наукові напрями поділяють на
дві великі групи залежно від того, яке місце в теоретичних побудовах
займає проблема соціального конфлікту. Ці два підходи яскраво ілюструє
Р. Дарендорф, сформулювавши дві системи постулатів — Т. Парсонса і
власну — та зіставивши їх.
Т. Парсонс:
кожне суспільство — відносно стійка й стабільна культура;
кожне суспільство — добре інтегрована структура;
кожний елемент суспільства має певну функцію, тобто щось вкладає для
підтримки стійкої системи;
функціонування соціальної структури спирається на ціннісний консенсус
членів суспільства, який забезпечує стабільність та інтеграцію.
Р. Дарендорф:
кожне суспільство змінюється в кожній своїй точці, соціальні зміни —
постійні та наявні скрізь;
кожне суспільство в кожній своїй точці пронизане розбіжностями й
конфліктами, конфлікт — постійний супутник суспільного розвитку;
кожний елемент суспільства робить свій внесок у його дезінтеграцію та
зміни;
4) кожне суспільство засноване на тому, що одні члени суспільства
змушують до підпорядкування інших.
Дарендорф не вважає, що якась із зазначених позицій правильніша за інші.
На його думку, пропоновані моделі «валідні», корисні й необхідні для
аналізу. Вони різняться тим, що перша наголошує на співробітництві, а
друга — на конфлікті та змінах. Але обидва компоненти взаємодії —
співробітництво і конфлікт — постійно присутні в суспільному житті в тих
чи інших поєднаннях.
До спроб раціонального осмислення природи соціального конфлікту
вдавалися ще давні філософи, але вироблення власне конфліктологічних
концепцій можна датувати початком XX ст. Та й ці дослідження, вперше
проведені Г. Зіммелем, який запропонував термін «соціологія конфлікту»,
впродовж кількох десятиліть не виходили за рамки загальнотеоретичних
тлумачень і лише після другої світової війни набули прикладної
спрямованості — на аналіз і розв’язання реальних конфліктних ситуацій.
Що ж до СРСР і України, то тут конфліктологічну сферу почали серйозно
освоювати лише наприкінці 80-х рр.
Розглядаючи сутність соціально-політичного конфлікту, ми знаходимо
досить велику кількість визначень, які певним чином відрізняються і
доповнюють одне одного. Так, у політологічних словниках найпоширенішим є
таке трактування конфлікту: зіткнення двох чи більше різноспрямованих
сил із метою реалізації їхніх інтересів за умов протидії. Д. Істон
твердив, що джерелом конфлікту є соціальна нерівність, яка існує в
суспільстві, та система поділу таких цінностей, як влада, соціальний
престиж, матеріальні блага, освіта. Л. Саністебан вважає, що конфлікт
відображає особливий тип соціальних відносин, у якому його учасники
протистоять один одному з причини несумісних цілей; він може бути різної
інтенсивності, частковим або радикальним, піддаватися регулюванню або
ні. На думку Б. Краснова, конфлікт — це зіткнення протилежних інтересів,
поглядів, гостра суперечка, ускладнення, боротьба ворогуючих сторін
різного рівня та складу учасників.
У розумінні суті соціального конфлікту російський вчений А.
Здравомислов, аналізуючи традиції проблематики політичного конфлікту,
виходить із того, що політичний конфлікт — це постійно діюча форма
боротьби за владу в конкретному суспільстві. На важливість розуміння
владного аспекту під час розгляду конфлікту вказували західні дослідники
К. Козер і Р. Дарендорф. К. Козер підкреслював, що досить важливою
умовою конфлікту є бажання володіти чимось або кимось керувати. Р.
Дарендорф предметом конфлікту вважав владу і авторитет. Глибоке
розуміння ролі владного елементу в конфлікті виявив польський вчений К.
Полецький: «Центральним поняттям теорії конфлікту є політична влада.
Вона водночас виступає і причиною протиріч, і джерелом вірогідного
конфлікту, а також основною сферою життя, в якій відбуваються зміни
внаслідок конфлікту».
За всієї різноманітності тлумачень суті конфліктів, загальним для них є
визнання того, що в основі соціального, соціально-політичного конфлікту
лежить суперечність, зіткнення. Це необхідна, та аж ніяк не основна
умова для розуміння його сутності. Конфлікт передбачає усвідомлення
протиріччя і суб’єктивну реакцію на нього. Суб’єктами конфлікту стають
люди, які усвідомили протиріччя і обрали як спосіб його вирішення
зіткнення, боротьбу, суперництво. Подібний спосіб вирішення протиріччя
здебільшого стає неминучим тоді, коли зачіпає інтереси й цінності
взаємодіючих груп, коли має місце відверте зазіхання на ресурси, вплив,
територію з боку соціального індивіда, групи, держави (коли йдеться про
міжнародний конфлікт). Суб’єктами конфліктів можуть виступати індивіди,
малі та великі групи, організовані в соціальні (політичні, економічні та
інші структури), об’єднання, які виникають на формальній та неформальній
основі у вигляді політизованих соціальних груп, економічних і політичних
груп тиску, кримінальних груп, які домагаються певних цілей.
У політичній науці не вироблено якоїсь універсальної типології
конфлікту. Найбільш поширеним є поділ конфліктів на конфлікт цінностей,
конфлікт інтересів, конфлікт ідентифікації.
Конфлікт цінностей — зіткнення різних ціннісних орієнтацій (ліві —
праві, ліберали — консерватори, інтервенціоністи — ізоляціоністи та
ін.). Є досить підстав стверджувати, що розбіжності в цінностях — одна з
передумов конфлікту. Коли ці розбіжності виходить за певні межі, виникає
конфліктний потенціал, формується передконфліктна ситуація. В Україні
конфлікт цінностей був першим за терміном визрівання. У процесі свого
формування він проминув три стадії:
девальвація колективістських цінностей комуністичного
(лівототалітарного) суспільства;
2) відносна перемога індивідуалістських цінностей вільного
(«демократичного») суспільства; реанімація колективістських цінностей у
ліво- та правототалітарних формах.
Конфлікт інтересів пов’язаний із зіткненням різних, насамперед
політичних і соціально-економічних, інтересів. Визрівання конфліктних
інтересів у посткомуністичних суспільствах започаткував процес
приватизації. Правлячі верхівки, утримуючи владні важелі, визначили свої
інтереси як номенклатурно-бюрократичну приватизацію. Це дозволило їм з
політично правлячих груп перетворитися на економічно панівні класи своїх
суспільств. Такий інтерес зайшов у суперечність з інтересом широких
верств населення, яке було налаштоване на народну приватизацію.
Конфлікт ідентифікації — суперечності стосовно вільного визначення
вільним громадянином своєї етнічної та громадянської приналежності. Цей
конфлікт властивий передусім тим країнам, які утворилися внаслідок
розпаду комуністичних імперій (СФРЮ, СРСР). Він спостерігається в
країнах, де національні меншини компактно проживають у районах, що
раніше належали їхнім етнічним батьківщинам (скажімо, проблема
трансільванських і словацьких угорців). Визрівання конфлікту
ідентифікації було обумовлено тим, що після краху комуністичних режимів
людина одержала право вільного самовизначення своєї етнічної та
громадянської належності. Через це у багатьох країнах значна частина
населення не схотіла визнавати себе громадянами держави, на теренах якої
вона мешкала.
Деякі вчені дотримуються поділу конфліктів на неантагоністичні
(примиренні) та антагоністичні (непримиренні). Вони вважають, що
втрачені можливості вирішення неантагоністичного конфлікту сприяють його
переходу в хронічну форму і навіть переростанню в антагоністичну;
натомість пошук взаємних компромісів, способів урегулювання конфліктів
може привести до зняття гостроти й перетворення його на
неантагоністичний. Відомі ситуації імітації конфлікту як спроби
ідеологічного, політичного, морального тиску. Такі конфлікти називають
уявними, одначе вони можуть перетворитися на реальна, якщо виникне
протиборство між сторонами, чиї інтереси опиняться під загрозою. В
об’єктивному історичному процесі розрізняють конфлікти, що несуть
позитивний і негативний потенціал. Вони можуть бути позитивними,
продуктивними, а за певних умов — негативними, що гальмують історичний
розвиток і є деструктивними відносно суб’єктів — учасників конфліктів.
Існує дві форми перебігу конфліктів: відкрита — відверте протистояння,
зіткнення, боротьба, та закрита, або латентна, коли відвертого
протистояння нема, але точиться невидима боротьба. Прикладом латентної
форми конфлікту є міжнаціональні конфлікти на території колишнього СРСР,
де «національне питання було вирішено раз і назавжди».
Будь-який соціальний конфлікт, набуваючи значних масштабів, об’єктивно
стає соціально-політичним, тобто зачіпає діяльність управлінських
інститутів, впливаючи на механізми і способи цієї діяльності, на їхні
структури, на політику, яку вони проводять. Політичні інститути,
організації, рухи, втягуючись у конфлікт, активно обстоюють певні
соціально-економічні інтереси. Відповідно, спостерігається поділ
політичного конфлікту на два види:
1. Між існуючою владою та громадськими силами, інтереси яких не
представлені у структурі владних відносин.
2. Всередині існуючої влади. Політичний конфлікт пов’язаний із
внутрігруповою боротьбою за розподіл владних повноважень і відповідних
позицій. Водночас він зазвичай пов’язаний зі спробами обґрунтування
нового курсу в рамках існуючого політичного ладу.
Конфлікти, що відбуваються в різних сферах, набувають політичної
значущості, якщо вони зачіпають міжнародні, класові, міжетнічні,
міжнаціональні, релігійні, демографічні, регіональні та інші відносини.
Помітне місце нині займає один із різновидів соціального конфлікту —
міжетнічний, пов’язаний із протиріччями, що виникають між націями.
Особливої гостроти він набув у країнах, які зазнали краху форми
державного устрою (СРСР, Югославія).
Поняття «конфлікт» використовується в політичному контексті, коли
трапляються великомасштабні зіткнення всередині держав (революція,
контрреволюція), та між державами (війни, партизанські рухи).
Деякі вчені, зокрема І. Прокопенко та В. Малишенко, визначають декілька
рівнів розвитку політичного конфлікту, пов’язаних із генезисом владних
відносин. Перший рівень — у масштабах усього політичного простору щодо
легітимації влади, її визнання чи невизнання. Йдеться про «народну»
легітимацію, що базується на довір’ї мас до влади, на підтримці
політичної еліти. Другий рівень — конфліктні відносини в політичній
еліті щодо обсягу владних повноважень, обґрунтування їхньої
необхідності. Третій рівень має зовнішній аспект — боротьба й
протистояння політичних еліт на міжнародній арені.
Кожний конфлікт можна вивчити з допомогою базових параметрів, як-от:
рівень, масштаби, гострота, сфера виникнення, динаміка розвитку,
технологія врегулювання. Можна вирізнити певні етапи перебігу конфлікту,
тобто його динаміку. Російський вчений В. Смолянський пропонує такі
стадії:
потенційного конфлікту (наявність конфліктної ситуації);
переходу потенційного конфлікту в реальний (усвідомлення зазіхання на
свої інтереси);
конфліктних дій;
4) розв’язання конфлікту.
Конфліктна ситуація не завжди переростає в конфлікт, але за початком
конфлікту наступає його ескалація до кульмінаційних точок, а потім —
спад і завершення. Конфліктові притаманний феномен багатомірності,
оскільки завершення одного конфлікту може спричинити інший конфлікт, до
того ж в іншій сфері. Досить часто після завершення конфлікту виникає ще
один етап — постконфліктний синдром, який характеризується напруженням у
відносинах сторін, які щойно конфліктували. Постконфліктний синдром у
разі загострення може започаткувати новий конфлікт. Це ми спостерігаємо
на прикладах перманентного близькосхідного конфлікту, конфліктів у
Північній Ірландії, Іспанії та ін. Завершення конфлікту може бути
згруповане за ступенем розв’язання — як повне або часткове вирішення та
за характером наслідків — у вигляді успіху, компромісу, виходу з
компромісу, поразки.
Французький політолог Б. Гурней зазначив, що у світі існує лише одне
місце, де нема конфліктів, — кладовище.
Основні способи врегулювання конфліктних ситуацій
Вивчаючи конфлікти, слід брати до уваги чинник зростання великої
практичної потреби в конфліктологічних підходах. Сучасний період
розвитку нашого суспільства характеризується значним посиленням
напруженості, зростанням протиріч, виникненням численних конфліктів у
різних сферах суспільного життя. Одначе більшість суб’єктів управління —
державних, суспільно-політичних, професійних організацій виявляють
слабке розуміння внутрішніх причин того, що відбувається, неспроможність
адекватно реагувати на вибухонебезпечні процеси. Досить часто це є
наслідком відсутності прикладних методик моніторингу конфлікту,
експертизи та оптимізації останнього.
Сучасні дослідження звертають увагу на недостатньо розроблену проблему,
пов’язану з регулюванням конфліктів та управлінням ними, співвідношенням
суперництва і співробітництва. На часі перехід української
конфліктології від загальнотеоретичних досліджень та аналізу
фундаментальних категорій до прикладних аспектів, від пояснювальних
функцій до конструктивних. В основі їх мають бути такі поняття, як
регулювання та управління соціальними конфліктами, конфліктний
моніторинг і конфліктний менеджмент. Дослідники В. Кремень, О. Чумиков,
В. Бекешкіна, В. Небоженко, М. Пірен, Е. Сте-панов, К. Боулдінг та ін.
розглядають конфлікт як динамічний тип соціальних відносин, пов’язаних
із потенційно можливим чи реальним зіткненням суб’єктів на ґрунті тих чи
інших суперечливо усвідомлених переваг інтересів чи цінностей, які
постійно присутні та не піддаються повному усуненню.
За нинішнього соціально-політичного розвитку України варто звернути
особливу увагу на дослідження проблеми конфліктів у системі
соціально-політичних процесів. Необхідність цього пов’язана з досить
слабким знанням закономірностей виникнення, перебігу та врегулювання
конфліктів за таких специфічних обставин, як перехідний період. Цю
проблему не вивчено не лише у вітчизняній, а й у світовій науці.
Якщо з позицій конфліктології аналізувати таке маловивчене явище
суспільного життя як перехідний період, що є трансформацією соціальної
системи з ригідного (жорсткого) стану в гнучкий (плюралістичний),
впадають в око його своєрідні особливості:
1) всі найважливіші сфери суспільного життя пронизує всеохопний
політичний конфлікт, а тому політологічний аналіз соціальних колізій у
багатьох випадках набуває вирішального
значення;
2) якщо за умов стабільності соціально-політичний конфлікт має переважно
горизонтальний характер (боротьба в рамках режиму), то в перехідний
період — вертикальний (боротьба за режим).
Сучасні дослідники на прикладах подій у колишньому СРСР, а потім в
Україні та деяких інших державах СНД вже досліджують у
політико-конфліктологічній площині проблеми балансу гілок влади, довіри
до влади, вітчизняної багатопартійності, політико-економічні колізії в
державному і приватному секторах економіки, .а також політичні підмурки
етнічних процесів. Поряд із концепцією теоретичного аналізу пропонуються
механізми, які можуть забезпечити зниження негативних наслідків у
вищезгаданих сферах.
Необхідність пошуків засобів регулювання конфлікту та управління ним
випливає з усвідомлення нової конфліктологічної парадигми мислення:
по-перше, належить визнати і вмотивувати значення соціальних конфліктів
як щоденного і природного явища соціального життя, його невід’ємного
атрибута; по-друге, слід визнати не тільки неминучість конфліктності в
суспільстві, а й виявлену та підкреслену конструктивну роль конфліктів у
суспільному розвитку; по-третє, маємо усвідомити, що конфлікт можна
регулювати і управляти ним. Отож, більшість соціально-політичних
конфліктів можуть бути оптимізовані на будь-якому рівні та стадії, а
головне інструментальне завдання щодо конфлікту повинно бути визначено
як управління ним.
Управління конфліктом — врегулювання, розв’язання, придушення, а також
ініціювання певних конфліктних ситуацій в інтересах суспільства в цілому
чи окремих його суб’єктів.
Правильно організоване управління надає конфліктному процесові форми,
яка забезпечує мінімізацію неминучих політичних, соціальних, економічних
і моральних утрат, оптимізацію тих чи інших сфер суспільного життя.
Позитивні наслідки соціальне-політичного розвитку постають не з
конфлікту як такого і не з уявної безконфліктності, а з уміння впливати
на конфлікт у потрібному напрямі.
Досить поширеною є думка, що оптимальним варіантом дій відносно
конфлікту є запобігання та відвернення. Чи можливо це? Безперечно,
однозначної ствердної відповіді у практичному плані нема. Конфлікт
виникає, коли порушується консенсус; останній з’являється, коли
врегульовується конфлікт. У відносинах соціальних спільностей
суперництво та співробітництво є інтегральними частинами більшості
конфліктів, тому спроби остаточно відвернути чи усунути конфлікт майже
не мають шансів на успіх. Адже існування консенсусу без конфлікту
позбавлено сенсу. Інша річ, коли йдеться про відвернення великого,
відкритого, тривалого конфлікту. Це реально як у рамках загального
попередження будь-яких негативних явищ, так і в кожному окремому
випадку. Деякі зарубіжні та вітчизняні дослідники підкреслюють, що
управління як таке не може стати формою вирішення суперечностей між
об’єктивними потребами розвитку і суспільною оболонкою, в якій воно
реалізується. Якщо така оболонка заважає розвиткові, то її слід змінити
чи зруйнувати. Раціональне управління не може відвернути або чимось
замінити соціальну революцію чи локальні колізії, але воно в змозі
надати об’єктивно конфліктному процесові форми, яка здатна забезпечити
мінімізацію неминучих утрат і збільшити досягнення. В цьому й полягає
суть управління конфліктом.
Для подальшої локалізації конфліктогенного поля дуже важливо знати і
вміти вибрати способи і стиль поведінки в конфліктній ситуації. Тут є
кілька підходів, їх можна умовно поділити на морально-правовий,
примусово-переговірний, силовий, ідеалістичний. Характеристику їм дають
як зарубіжні, так і вітчизняні фахівці: А. Філлі, Р. Даль, М. Амстутц,
П. Шаран, О. Чумиков та ін. Зупинимося на стислій характеристиці змісту
даних підходів, оскільки детальне їх вивчення й застосування є досить
перспективним в Україні.
Морально-правовий (нормативний підхід) робить можливим врегулювання
конфлікту з допомогою вибору правових і моральних норм. Результативність
залежить від того, чи є між сторонами згода стосовно цих норм.
Силовий підхід використовується, коли за нерівності партнерів сильніша
сторона намагається придушити слабшу й нав’язати їй свою волю. Але
використання цього способу призводить до досить складних наслідків:
здебільшого причина не усувається, тому зберігається загроза нового
загострення, до того ж слабка сторона може не підкоритися і чинити
пасивний опір, що криє загрозу виникнення «подвійного», «заблокованого»
конфлікту. Перемога з використанням силової моделі має перехідний
характер, коли за певних умов переможець може стати переможеним. Такими
засобами користувався тоталітаризм, намагаючись фактично розправитися з
конфліктами. Цей підхід веде до поглиблення конфліктів, зростання їх
кількості та складності, а тому викликає активний опір і моральний осуд
у масовій свідомості й поведінці.
Чи означає це, що силова модель взагалі не може використовуватись? Ні.
Р. Даль вважає, що в умовах демократії застосування сили можливе, але
тільки щодо меншин, які не мають солідарної підтримки в суспільстві.
Будь-яка держава володіє первинною функцією застосування насильства у
випадках порушення законів, захисту честі й гідності окремих громадян,
суспільства в цілому. Цей силовий механізм не лише перешкоджає, а й
служить підтримці суспільної свідомості. Але треба враховувати й таке:
якщо для діючої влади (як і для будь-якої панівної структури) сила стає
засобом досягнення поставленої мети, вона врешті-решт перетворюється на
інструмент, з допомогою якого опозиція скидає цю владу. На підтвердження
цього можна назвати науковий проект західних учених Ч. О. Гондріха і Т.
Каплоу, які провели дослідження тенденції виникнення і врегулювання
конфлікту на основі порівняльного аналізу у США, Франції та Німеччині.
Вони дійшли висновку, що аналіз даних про конфлікти, отриманих у процесі
дослідження у трьох провідних індустріальних країнах, засвідчив
тенденцію до витіснення насильницьких форм вирішення конфліктів
ненасильницькими. Тому мирне пристосування є не лише гуманним, а й
конструктивним способом вирішення конфліктів.
Реалістичний підхід називають іще методом торгу, або примусово
переговірним. Суть конфлікту за такого підходу розглядається як вроджене
прагнення людини до панування. Оскільки всі панувати не можуть,
відбувається примус з боку тих, хто панує. Прихильники даного підходу
розуміють, що миру не може бути ніколи, тільки перемир’я, що
довготривалої стабільності він не приносить, бо відбувається не
вирішення, а тимчасове врегулювання проблеми. Даний підхід є актуальним
з огляду на суперечливі колізії становлення нових економічних відносин в
Україні.
Ідеалістичний підхід має місце, коли всі зацікавлені сторони, незалежно
від стану і статусу, встановлюють взаємовідносини, прийнятні для всіх,
що відповідають індивідуальним поглядам кожного. За основу береться
визнання того, що на даний момент усі сторони зазнають небажаних втрат,
але зрештою всі виграють. Задоволення інтересів відбувається без явного
чи прихованого примусу, що забезпечує «самопідтримку» досягнутої
ситуації. Існує чимало теоретичних рекомендацій щодо застосування даного
підходу, зокрема А. Філлі та П. Шарана. Багато вітчизняних політиків
кінця 80-х — початку 90-х рр. вважали такий спосіб, як компроміс,
найкращим для розв’язання конфліктів.
Інтегративний спосіб передбачає, що кожна зі сторін, забуваючи про свої
попередні цілі й цінності, знаходить нові взаємоприйнятні. У процесі
реалізації цього способу важливо зрозуміти: оскільки вибір цілей і
засобів їх досягнення теоретично безмежний, то обов’язково знайдеться
вибір неконфліктного характеру.
Останнім часом дослідники особливу увагу звертають на аналіз
малозивченої проблеми вибору поведінки в конфліктній ситуації.
Вирізняють такі типи поведінки: пряме протиборство чи конкуренція;
ухилення; пристосовництво; уступки; співробітництво. Важливу роль в
ефективному врегулюванні конфлікту відіграє також вивчення принципів і
стадій управління конфліктним процесом. Серед стадій називають такі:
інституціоналізація, інтернаціоналізація, раціоналізація. Можна
запропонувати дещо іншу стадійність управління конфліктним процесом.
Першою дією з управління конфліктом слід вважати його
інституціоналізацію — встановлення чіткої процедури врегулювання цього
конфлікту. Первісний конфліктний аналіз має отримати подальший розвиток
у рішеннях державних органів і в нормативних актах. У такий спосіб
ліквідується розрив між владними структурами й наукою. В даному разі
мова повинна йти про конфліктний моніторинг, тобто про інфраструктуру
дослідницьких центрів, лабораторій, громадських служб, процедур
відстеження й нейтралізації вибухонебезпечних ситуацій.
Наступний етап — легітимізація конфлікту: він має показати, наскільки
добрі чи погані норми та правила, що виступають у формі законів, указів,
протоколів, меморандумів.
Подальший етап управління конфліктом — структурування конфліктуючих
груп.
На етапі реформування політичної системи України варто зважити на
висновки С. Ліпсета, який пропонує не протидіяти,
а допомагати оформленню нових партій, рухів і подібних організацій.
Звісно, вони стануть конфліктною силою дотично до груп, які
репрезентують інші інтереси, але водночас — і посередницькими
структурами, що об’єднають індивідів у співтовариства. Неорганізовані
індивіди потенційно є небезпечнішим джерелом підтримки екстремістських
сил лівої чи правої орієнтації, ніж ті, що належать до організованих для
конфлікту груп.
Завершальний етап управління конфліктом — редукція, тобто послідовне
ослаблення конфлікту завдяки переведенню його на інший рівень. Як
базовий інструмент для реалізації даної процедури використовується
шкала, що охоплює можливі рівні напруженості конфліктів. Застосовуються
такі варіанти: «друг — союзник — партнер — співробітник — суперник —
противник» і т. д. Французький дослідник Ж. Фове вирізняє такі рівні, як
«відносини співробітництва — відносини протидії — відносини
суперечностей — непримиренні відносини». Американський політолог М.
Амстутц, розглядаючи динаміку конфлікту як рух від незначних
несумісностей до значних, включає в простір конфлікту такі етапи:
напруженість — незгода — суперництво — суперечка — ворожнеча —
агресивність — війна. Це потрібно для того, аби зрозуміти, наскільки
реальним є завдання редукції конфлікту, а також для того, щоб
зацікавлений соціальний суб’єкт зміг розмістити на певній шкалі наявний
у його полі зору спектр особистостей чи організацій і визначити
перспективу конфліктних взаємовідносин із ними.
Заслуговує на увагу також проблема вибору оптимальної процедури для
вирішення конфлікту. Існують і спеціальні конфліктологічні процедури:
парламентські дебати, узгоджувальні комісії, громадський та арбітражний
суди, адміністративний процес, кримінальне судочинство, конституційний
суд.
ЛІТЕРАТУРА
Аг. А. Введение в теорию конфликтов. Политология вчера й сегодня. — Вьш.
3. — М., 1991.
Анискевич А.С. Политический конфликт. — Владивосток, 1994.
Бекешкіна І.Е. Конфліктологічний підхід до сучасної ситуації в Україні.
— К, 1994.
Дейнекин Н.М., Марченко А.Н. Профилактика конфликтов на национальной
основе. — М., 1991.
Деркач А., Веретенников С., Ермолаев А. Бесконечно длящееся настоящее.
Украйна: четыре года пути. — К., 1995.
Джаконини В. Дарендорф: теория конфликта. Политология вчера й сегодня. —
Вьш. 2. — М., 1990.
Дмитриев А.В., Кудрявцев В.Н., Кудрявцев С.В. Введение в общую теорию
конфликтов. — М., 1993.
Здравомыслов А.Г. Социология конфликта. — М., 1995.
Иванов Я.Н., Смоленский В.Г. Конфликты й конфликтология. — М, 1995.
Конфликты Б обществе // Общественньїе науки. — 1995. — № 1.
Кульчар К. Политический конфликт // Политология вчера й сегодня. — Вмп.
3. — М., 1991.
Мацієвський Д. Деякі проблеми теорії конфліктів та насильства // Генеза.
— 1995. — № 3.
Небоженко В.С. Соціальна напруженість і конфлікти в українському
суспільстві. — К., 1994.
Пазенок В.С. Соціальний конфлікт і соціальна злагода // Політика і час.
— 1991. — № 17—18.
Социальные конфликты. Экспертиза, прогнозирование, техно-логия
разрешения. — Вып. 1—4. — М., 1991—1993.
PAGE
PAGE 4
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
