.

Політичні конфлікти і кризи (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1232 11780
Скачать документ

Реферат на тему:

Політичні конфлікти і кризи

Типологія політичних конфліктів і криз

Різноманітність політичних конфліктів дозволяє їх типологізувати за
різними основами. У вітчизняній конфліктології використовуються різні
критерії, що дозволяють створити багатомірну типологію. Зокрема,
виділяються горизонтальні і вертикальні політичні конфлікти.

Горизонтальні конфлікти. Предметом суперечки у горизонтальних конфліктах
є розподіл владних повноважень між різними політико-державними
сегментами правлячої еліти, протиріччя всередині самих політичних
інститутів. Результатом цих конфліктів можуть бути кадрові переміщення в
органах влади і управління, корегування політичного курсу, прийняття
нових нормативних актів, що збільшують або скорочують об’єм повноважень
окремих суб’єктів влади. Більшість конфліктів цього типу зачіпає правові
взаємовідносини сторін.

Найтиповішими конфліктами є такі:

конфлікти між основними гілками влади. Принцип поділу влади закладає
потенційну можливість колізій між законодавчою, виконавчою і судовою
владою. В демократичних країнах ці конфлікти нормативно регламентовані.
Так, конституції багатьох країн передбачають такі способи їх легального
вирішення, як розпуск парламенту, вотум недовір’я уряду, право на
процедуру імпічменту стосовно президента. Але можливі ситуації
переростання конфліктів у більш гостру форму – політичну кризу. Історія
країн з нерозвинутими демократичними традиціями знає приклади, коли
конфлікт гілок влади розвивається у напрямку їх прямого зіткнення.
Наслідком подібних криз є дестабілізація всієї політичної системи. Деякі
кризи були настільки сильними, що втрачали можливість конституційного
вирішення (Росія у жовтні 1993 p.);

конфлікти всередині інститутів влади. В тих країнах, де кабінет
міністрів формується за участю парламенту і на коаліційній основі, часто
виникають урядові кризи. Формування уряду на багатопартійній основі
створює велику вірогідність появи непорозумінь з наступною відставкою
окремих її членів. Парламентська більшість також може виказувати вотум
недовіри урядовому курсу і сформувати новий кабінет міністрів. Прикладом
подібної урядової нестабільності є Італія, в якій практично кожен рік
змінюється кабінет міністрів. Внутрішньопарламентські конфлікти
проявляються у формі політичної боротьби різних фракцій чи у
протистоянні палат парламенту. Парламент виражає безпосередню
інституціональну арену, на якій у мирних формах з’ясовується
співвідношення інтересів і сил різних соціальних груп. Не виключений
прояв і гострої політичної конфронтації: особливо це стосується тих
парламентів, в яких опозиція виражена значною кількістю місць, або
численні фракції орієнтуються на прямо протилежні підходи у прийнятті
законів і в оцінці діяльності уряду. Це робить неможливим прийняття
якихось спільних рішень, що призводить до паралічу законодавчої
діяльності парламенту. Така ситуація дозволяє говорити про парламентську
кризу;

конфлікти між партіями і суспільними рухами з різними ідеологічними
орієнтаціями;

конфлікти між різними ланками управлінського апарату.

Вертикальні політичні конфлікти розвиваються по лінії “влада –
суспільство”. В їх основі лежить різний доступ соціальних груп до
управління, різні можливості впливу на прийняття рішень. Влада як
предмет конфлікту виступає засобом доступу цих груп до економічних і
соціальних благ. Тому не випадково, що економічна боротьба окремих
соціальних груп має тенденцію переростання у політичні акції протесту з
вимогою відставки уряду чи зміни його курсу.

Виділяють кілька підвидів вертикальних конфліктів:

статусно-рольові конфлікти. Їх джерелом є нерівність політичних
статусів, нерівний об’єм політичних і громадянських прав, дискримінація
за ознакою раси, етносу, статі, віросповідання. Ці конфлікти можуть
підживлюватися відчуттям якою-небудь групою відсутності соціального
визнання і влади. Прикладом цього може бути роль третього стану у
буржуазних революціях XVIII-XIX ст., або етнічні конфлікти, предметом
яких є питання підвищення автономії чи політичного суверенітету якогось
народу. Нереалізованістю статусних очікувань можна пояснити підтримку
радянською інтелігенцією у 80-х pp. XX ст. опозиційного до КПРС руху. До
цього часу проявилася невідповідність між її соціально-культурним
статусом, з одного боку, і матеріальним становищем, а також обмеженістю
політичних і громадських свобод – з іншого;

статусно-рольові конфлікти часто виникають між різними рівнями влади.
Так, конфлікти між центральною і регіональною владою викликані бажанням
останньої набути більше суверенітету.

Всі вертикальні конфлікти виникають як результат соціального порівняння.
Група може порівнювати своє становище з кращою позицією у минулому чи з
рівнем вищої статусної групи. Група може сподіватися на більш високе
становище в майбутньому. Не кращі для неї порівняння породжують почуття
невдоволення і фрустрацію. В першій половині 90-х років напруга, що була
притаманна для українського суспільства була пов’язана з тим, що
фрустрація набула масового характеру. Вона стала психологічною реакцією
на надмірне завищення очікувань: на початку реформ суспільство
сподівалося на можливість надто швидкого переходу до модернізованої
економічної та політичної системи.

Режимні політичні конфлікти, які переслідують мету зміни політичного
ладу або радикальної зміни політичного курсу. Неефективність політики,
що проводиться, може призвести до повної втрати населенням довіри до
влади. Наприклад, наприкінці 80-х pp. XX ст. проявом конфлікту між
суспільством і владою став рух за відміну шостої статті Конституції
СРСР, яка приписувала КПРС статус керівної сили суспільства.
Конституційним способом вирішення подібних конфліктів є голосування за
кандидатів від опозиції на наступних виборах. В такій формі може бути
виражений протест і бажання населення радикальної зміни політичного й
економічного курсу.

Резонуючи і накладаючись один на другий, конфлікти виявляють себе у
формі політичної кризи. Можна говорити як про кризи окремих інститутів
влади, так і про режимні кризи, які проявляються у розриві між правлячою
елітою і суспільством, у втраті владою легітимності, в дезинтеграції
державного правління, в різкій активізації опозиційних сил. Ці кризи
супроводжуються масовими акціями громадянської непокори, мітингами і
демонстраціями, або проявляються у формі масових стихійних виступів і
революцій, спрямованих на зміну існуючої політичної системи.

Треба зазначити, що існують і інші типології конфліктів, а саме:
конфлікт потреб, конфлікт інтересів і конфлікт цінностей, для яких
характерні такі риси:

конфлікт потреб у сфері політики визначається проблемою самоорганізації
влади – демократія, авторитаризм чи тоталітаризм. Він може проявлятися і
у формі конфлікту між політичною практикою і мораллю;

конфлікт інтересів орієнтується не на саме благо як таке, а на зміну
соціальної позиції, яка забезпечує можливість отримання цього блага.
Оскільки саме система влади за допомогою законодавства регулює і
закріплює систему розподілу цінностей, відмінність соціальних інтересів
може трансформуватися у взаємовиключні політичні інтереси;

конфлікт цінностей викликаний неспівпаданням системи вірувань і
переконань. Джерела цих колізій містяться у соціальних ідеалах,
релігійних та ідеологічних цінностях. Він може виступати у формі
конфлікту політичних культур, тобто як різних політичних цінностей і
уявлень про завдання розвитку. Ціннісний компонент є важливою складовою
частиною міжетнічних і конфесійних конфліктів сучасного світу.

Інституціалізовані і неінституціалізовані конфлікти. За характером
нормативного регулювання виділяють інституціалізовані і
неінституціалізовані конфлікти. Перші підпорядковуються встановленим
правилам гри, нормативно регулюються, протікають відкрито і у мирних
формах, другі – тяжіють до стихійності.

Відкриті і приховані (латентні) конфлікти. За мірою публічності
конфлікти можуть бути відкритими і прихованими (латентними). Як правило,
тіньові способи захисту своїх повноважень характерні для взаємовідносин
різних сегментів політичної еліти.

Реальні (дійсні) та ілюзійні конфлікти. Залежно від того, які причини
породжують колізії, можна виділити реальні (дійсні), викликані
об’єктивними причинами, та ілюзійні конфлікти, детерміновані
обставинами, що видаються невірним їх розумінням, викривленим уявленням
групи про своє становище, неадекватністю висунених претензій, хибними
стереотипами. Останній тип конфліктів часто можна спостерігати в умовах
соціально-економічної кризи. Оскільки справжні причини нужденного
становища для людей недосяжні, в силу свідомої деформації, що
поширюється зацікавленою стороною, гнів соціальних груп може бути
спрямований на “уявних” винних. Ними можуть бути інші народи,
представники інших класів, інші партії. Нарешті, джерелом ірраціональних
конфліктів може бути амбітність політичного лідера, який використовує
будь-який привід для загострення взаємовідносин з іншими політичними
акторами.

Насильницькі або мирні, позитивні або деструктивні конфлікти. Залежно
від форм, в яких розвиваються конфлікти, вони можуть бути насильницькими
або мирними, а за своїми наслідками – позитивними або деструктивними.

Конфлікти демократичного, тоталітарного, авторитарного чи перехідного
суспільства.

Інша типологія виходить з того, що кожне суспільство генерує свої
особливі конфлікти, які відрізняються своїми причинами, динамікою
розвитку та функціональними наслідками. Відповідно, виділяють конфлікти
демократичного, тоталітарного, авторитарного або перехідного суспільств.
Конфлікти демократичного суспільства, як правило, відкриті та
інституціалізовані. Різноманітність інститутів представництва групових
інтересів і врахування думок відкриває можливості широкій суспільній
дискусії. У недемократичних суспільствах головною детермінантою виступає
силове вирішення владою колізій, що виникли. Особливою конфліктністю
характеризується суспільство, яке здійснює перехід до модернізованої
економічної та політичної системи. З одного боку, процес модернізації
породжений кризами старої суспільної системи, але з іншого – сам несе в
собі нові кризи. Конфлікти перехідного суспільства зумовлені цілою
низкою причин: порушенням балансу інтересів різних груп, розколом
правлячої еліти і поляризацією цінностей у самому суспільстві. Так,
наприклад, в Україні різниця в ідеологічних цінностях проявляється у
формі гострої боротьби відносно перспектив її кінцевого розвитку: ринок
чи планування за участю держави, вестернізація (повне копіювання
західної суспільної моделі) або використання національних традицій,
елітарність чи соціальність. Населення орієнтується на протилежні
суспільні моделі: те, що визнається одними групами, заперечується
іншими, при цьому відсутня центристська культура, синтезуюча крайнощі.
Ситуація ускладнюється тим, що у суспільствах перехідного типу, як
правило, відсутній досвід консенсусного вирішення конфліктів.

В політичні науці описані найбільш типові для перехідного суспільства
кризи. Зокрема, виділяються такі кризи:

криза ідентичності, яка викликана протиріччями, пов’язаними з відмовою
від старих і пошуком нових систем цінностей, ідей і символів. У багатьох
країнах найтиповішим способом вирішення кризи ідентичності стала
апеляція правлячих еліт до популізму, націоналізму, звернення до історії
цього народу або заклик до модернізаційного ривку у майбутнє;

криза розподілу матеріальних і духовних благ. Початок переходу до ринку
не гарантує одночасного росту добробуту всіх верств населення. Ресурси
для здійснення економічної модернізації шукають всередині суспільства, а
це вимагає зміни стандартів і способів розподілу. Наприклад, політика,
спрямована на стабілізацію економіки і боротьбу з інфляцією, вимагає
упорядкування соціальних витрат держави і скорочення нерентабельного
сектору економіки, що не може не відбитися на життєвому рівні населення;

криза легітимності, породжується розчаруванням частини населення “курсом
реформ”. Це знижує соціальну базу підтримки політичної еліти, з якою
асоціюються реформи;

криза участі, зумовлена тим, що процеси лібералізації сприяють
розширенню втянутості громадян у політичні процеси і легальному прояву
різних ідеологічних течій. Нові політичні інститути, що народжуються
(законодавчі органи, партії, місцеве самоврядування) не завжди бувають
підготовленими до того, щоб виразити різноманітність цих інтересів. В
деяких випадках інституціональні способи вираження запитів населення
підмінюються мітинговою стихією. Іншим проявом кризи участі, навпаки, є
політична пасивність населення;

криза “проникнення”, яка проявляється в декількох аспектах:

а) у втраті єдності темпів змін у різних суспільних сферах, наприклад,
суспільна нестабільність посилюється, якщо політичні реформи не
підсилені позитивними результатами економічних реформ;

б) у зниженні ефективності рішень центральної влади в силу розбіжностей
реальної політики і проголошених завдань;

в) у розбіжності процесів перетворень у різних регіонах країни.

Етнополітичні конфлікти

????????*?, релігійних і культурних проблем, вони мають тенденцію до
переростання у політичні конфлікти. Це пов’язано з тим, що багато груп
упевнені, що вирішити свої проблеми вони можуть тільки змінивши свій
політичний статус або розширивши своє представництво в системі влади і
управління.

Необхідно зазначити, що під етносом розуміється спільнота людей, яка
історично склалася на певній території і володіє особливими рисами
культури, мови, особливостями психологічного складу і усвідомленням
своєї єдності й відмінності від інших груп. Уявлення про спільність
походження, спільність історичної долі є основою етнічної самосвідомості
і груповою ідентифікацією. Одним з його проявів може стати ідеологія
націоналізму. Націоналізм – явище неоднозначне. Одним з його полюсів
може стати патріотизм, виражений у прагненні народу захистити свою мову,
культуру і суверенітет, а іншим – ксенофобія (острах і ворожість до
всього чужого), уявлення про виключність цього народу і шовінізм
стосовно інших. Націоналізм може проявлятися і в сепаратизмі – у
прагненні до суверенітету і прагненні власної незалежної держави.

В сучасній науці існують різні пояснення причин міжетнічних конфліктів.

Неомарксизм бачить причину національного і регіонального сепаратизму у
нерівномірному розвитку територій. Розрив за показниками рівня життя між
високорозвинутими і периферійними регіонами може тлумачитися в термінах
панування і підпорядкування: один народ “сидить на шиї іншого” та
експлуатує його сировинні й людські ресурси. Цей аргумент
використовується політичними елітами як найважливіший аргумент етнічної
мобілізації групи.

Згідно з модернізаційним підходом перехід до більш сучасної ринкової
економічної моделі викликає суперництво між етнічними групами за
використання ринкових можливостей і за доступ до найефективніших видів
діяльності. До цього необхідно додати, що спроба прискореної
модернізації супроводжується руйнуванням соціальної структури, ростом
масового безробіття. В поліетнічному суспільстві криза загострює
конкуренцію груп за робочі місця, за власність, за державну підтримку.
Це є поживним ґрунтом для появи як побутового, так і поліетнічного
націоналізму.

Для опису етнічних конфліктів часто використовується статусно-груповий
підхід. Частково він уже розглядався вище, при характеристиці
статусно-рольових конфліктів. Етнос має можливість порівнювати свій
статус зі становищем інших груп, використовуючи такі показники, як
тривалість життя, народжуваність і смертність, об’єм суспільних благ, що
приходиться на весь етнос в цілому або на окремого його представника,
можливість розвивати власну культуру, представництво у
професійно-класових групах та в структурах влади, об’єм політичних прав,
об’єм політичного суверенітету. Низький статус породжує психологічний
стан меншовартості і стимулює рухи, спрямовані на зміну статусу.

Згідно з культурно-плюралістичним підходом міжетнічні конфлікти
невідворотні, якщо у межах однієї політичної системи об’єднуються дуже
різні за етнокультурними ознаками народи. Процеси культурної уніфікації
провокують захисний націоналізм – бажання зберегти свою самобутність.

Популярне і ціннісне пояснення етнічних конфліктів. Згідно з точкою зору
американського політолога С.Хантінгтона, висловленою у праці “Зіткнення
цивілізацій”, найбільш гострі конфлікти сучасного світу відбуваються по
лініях культурних (цивілізаційних) відмінностей між етнічними і
релігійними групами. За С.Хантінгтоном, запрограмовані у суспільствах
так званого “розколеного” типу, тобто у суспільствах, які об’єднують у
своєму складі населення, що належить до різних цивілізацій, наприклад,
ісламської і християнської, ісламської і іудейської тощо.

Згідно з інструментальним підходом націоналізм розпалюється лідерами та
елітами, які у боротьбі за сфери економічного і політичного впливу
застосовують всі методи для етнічної мобілізації, використовуючи для
цього етнічні символи, гасла культурного відродження та державного
суверенітету.

Але, видно, дослідження причин етнополітичних конфліктів вимагає
багатофакторного аналізу, тому що при виникненні конфліктів відбувається
нашарування одних ситуацій на інші.

Поряд з названими, причинами конфліктів можуть стати такі:

історична спадщина міжетнічних відносин: війни між народами, нанесені
образи, випадки депортації народів;

самовільне проведення кордонів, що не співпадають з кордонами розселення
етносів;

насильницьке включення території етносу в іншу державу;

відсутність реальних умов для розвитку національної культури, навчання
рідною мовою;

нав’язаний “патерналізм”, політика, в основі якої лежить уявлення про
архаїчність способу життя малого народу і спроба привити йому культурні
зразки розвинутого народу;

стереотипи негативного сприйняття іншого народу.

Стадії розвитку політичних конфліктів і шляхи їх вирішення

Політичний конфлікт розвивається у часі і просторі. Як і у будь-якого
конфлікту, в його динаміці можна виділити універсальні стадії.

Перша стадія – передконфліктна ситуація, яка є процесом виникнення
суспільних протиріч, появою взаємозаперечуючих інтересів і тенденцій у
яких-небудь явищах. Передконфлікт протікає у латентних і відкритих
формах.

Латентна форма характеризується підвищеним емоційним фоном та соціальною
напругою. Соціальна напруга являє собою соціально-психологічну реакцію
населення на об’єктивні економічні, соціальні і політичні умови
життєдіяльності. Масові настрої визначаються відчуттям невдоволення
(фрустрації), тривоги, пошуком винних погіршення становища, закріпленням
за ними “образу ворога”, оптимістичними або песимістичними прогнозами
про подальший розвиток ситуації, появою численних чуток. Соціальна
напруга проявляється і на рівні масової поведінки: звернення громадян до
органів влади, радикальних виступів у ЗМІ. Протиріччя можуть бути
усвідомлені й вирішені вже на цій фазі; якщо цього не відбувається,
передконфліктна ситуація переходить у відкриту фазу. Можливість
подальшого розвитку ситуації залежить від такого психологічного фактору,
як терпіння. Це своєрідний “поріг чуттєвості”, “поріг” сприйняття
неблагонадійних умов, пройшовши який люди сприймають ситуацію як
конфліктну і починають діяти. Відкрита фаза – це пік соціальної напруги,
коли люди усвідомлюють свої інтереси, відбувається розмежування
учасників конфлікту і усвідомлення себе єдиною групою, чиї дії
блокуються іншою стороною, з’являються лідери, формуються програми вимог
і стратегія дій, ідеологія, яка дозволяє мобілізувати прибічників
кожного табору.

Друга стадія – безпосередня конфліктна взаємодія. Їй, як правило,
передує привід (інцидент) – будь-яка ситуація, яка легалізує перехід до
дій. Конфлікт, що відбувся, має свою логіку розвитку. Він може
розвиватися за спіраллю, чергуючи у собі періоди підйому і спаду. Про
ескалацію конфлікту говорить динаміка переростання мирних мітингів і
демонстрацій в акції протесту з проявом насильства, втягування у
конфлікт нових учасників, зростання емоційної напруги, розширення
взаємних претензій і появи нових предметів суперечки. Інтенсивність
конфлікту визначається і кінцевою метою його учасників.

Ними можуть бути такі:

“перемога за будь-яку ціну” – повністю ліквідувати або поставити під
свій контроль іншу сторону;

“переважання” – прагнення однієї з сторін забезпечити для себе домінуючу
позицію;

“мир” – маневрування, що дозволяє надіятися на досягнення компромісу.

Перші дві програми поведінки продукують конфлікти більш високої ступені
напруги і утруднюють можливості їх повного вирішення. Конфліктна
взаємодія може бути фізичною, в тому числі з використанням насильства,
ідеологічною (домінують методи переконання) або носять юридичний
характер.

Третьою стадією є завершення конфлікту.

Можливі кілька альтернатив виходу з конфлікту:

самозгасання конфлікту. Це ситуації, коли довгі конфлікти гублять свою
актуальність і затухають самі по собі;

урегулювання конфлікту. Урегулювання лише частково знімає проблему, але
при цьому сам предмет суперечки не вичерпаний. Угода була нав’язана
сильним супротивником більш слабкому, або угода стала результатом
втручання зовнішньої третьої сторони. Найбільш активна частина
прибічників конфлікту може виражати своє невдоволення досягнутими
угодами, тому не виключена небезпека нового виникнення конфлікту;

вирішення конфлікту, тобто укладення договору на основі знайденого
компромісу. При цьому переборюються ті умови, що призвели до конфлікту,
відновлюється рівновага у взаємовідносинах учасників, установка на
боротьбу замінюється установкою на партнерство.

Можливість вирішення конфліктів визначається кількома умовами:

по-перше, конфлікт повинен перейти з латентної у відкриту форму, що
дозволяє поставити більш точний діагноз самій проблемі: одночасно
обмежити неконтрольовані процеси;

по-друге, визнання кожною стороною свого опонента і одночасно обмежити
неконтрольовані процеси;

по-третє, чітке уявлення про предмет суперечки. Прийняття
взаємоприйнятних рішень можливо тільки при умові чіткого уявлення про
сутність взаємних претензій учасників конфлікту;

по-четверте, нормативне регулювання конфлікту. Опоненти повинні
згодитися про дотримання певних правил гри, виконання яких допомагає
знизити рівень протистояння і почати процедуру переговорів;

по-п’яте, готовність сторін до взаємних поступок;

по-шосте, послаблення конфлікту за рахунок переводу його на другий
рівень.

Так, наприклад, напруга мітингової стихії може бути знята боротьбою
сторін у парламенті, у Конституційному суді, у погоджувальних комісіях
та інших організаціях, які беруть на себе вирішення і відстоювання
сторін. Подібний спосіб регулювання конфлікту отримав назву методу
інституціоналізації.

Інструментом вирішення конфліктів є переговори (прямий діалог сторін або
з використанням посередників), арбітраж (в цій ролі може виступати
інститут влади, Конституційний суд, міжнародні організації),
посередництво (конфліктні або погоджувальні комісії, відомі політики),
роз’єднання сторін, використання сили (примусових санкцій, закону, в
тому числі норм міжнародного права) і традицій.

Література:

Брегеда А.Ю. Політологія: Навч.-метод, посібник для самост. вивч. дисц.
– К.:КНЕУ, 1999. – 108 с.

Гелей С, Рутар С. Політологія: Навч. посібник. 3 вид., перероблене і
доповнене. – К.: Знання, 1999. – 427с.

Політологія у схемах, таблицях, визначеннях: Навч. посібник / За ред.
І.С.Дзюбка, І.Г.Оніщенко, К.М.Левківського, З.І.Тимошенко. – К.: УФІМБ,
1999. – 161 с.

Політологія: Підручник / За заг. ред. І.С.Дзюбка, К.М.Левківського. –
К.: Вища школа, 1998. -415 с.

Політологія. Підручник для студентів вузів / За ред. О.В.Бабкіної,
В.П.Горбатенка. – К.: Академія, 1998. – 368 с.

Політологія: Курс лекцій / І.С.Дмитрів (керівник), О.М.Рудакевич,
В.А.Кулик та ін. – Тернопіль: Астон, 1998. -158 с.

Основи політичної науки: Курс лекцій / За ред Б.Кухти. – Ч. 3. Політична
свідомість і культура. – Львів: Кальварія, 1998. – 556 с.

Швидяк О.М. Політологія. Практикум: навч.-метод. посібник. – К.: ІЗМН,
1997. – 164 с.

Абетка українського політика. Довідник / М.Томенко (керівник авт. кол.).
– К.: Смолоскип, 1997. – 218 с.

Бебик В.М. Політологія: Теорія, методологія, практика: Підручник. – К.:
МАУП, 1997. – 248 с.

Білоус А.О. Політико-правові системи: світ і Україна: Навч. посібник. –
К.: АМУПП, 1997. – 200 с.

Основи етнодержавознавства: Підручник / За ред. Ю.І.Римаренка. – К.:
Либідь, 1997. – 656 с.

Основи політичної науки: Курс лекцій / За ред Б.Кухти. – Ч. 2. Політичні
процеси, системи та інститути. -Львів: Кальварія, 1997. – 336 с.

Політологічний енциклопедичний словник: Навч. посібник для студентів
вузів. – К.: Генеза, 1997. – 400 с.

Себайн Д.Г., Торсон Т.Л. Історія політичної думки. -К.: Основи, 1997. –
838 с.

Хто є хто в європейській та американській політичній науці. Малий
політологічний словник / За ред. Б.Кухти. -Львів: Кальварія, 1997. – 288
с.

Лазоренко О.В., Лазоренко О.О. Теорія політології. Навч. посібник. – К.:
Вища школа, 1996. – 179 с.

Політологія. Кінець XIX – перша половина XX ст. Хрестоматія / За ред.
О.І.Семкіна. – Львів: Світ, 1996. – 800 с.

Рябов С.Г., Томенко М.В. Основи теорії політики. -К.: Тандем, 1996. -192
с.

Скиба В.Й., Горбатпенко В.П., Туренко В.В. Вступ до політології: Екскурс
в історію правничо-політичної думки. -К.: Основи, 1996.-718 с.

Бодуен Ж. Вступ до політології. – К.: Основи, 1995. -174 с.

Політологія посткомунізму. Політологічний аналіз посткомуністичних
суспільств. – К.: Політична думка, 1995. -368 с.

Томенко М.В. Українська перспектива: історико-політологічні підстави
сучасної державної стратегії. – К.: Українська перспектива, 1995. – 103
с.

Українська політологія: витоки та еволюція / За ред. Ф.М.Кирилюка. – К.:
Ватра, 1995. – 328 с.

Гаєвський Б. Українська політологія. Концептуальні засади. – К., 1994. –
144 с.

Кухта Б.Л. З історії української політичної думки: Тексти лекцій. – К.:
Генеза, 1994. – 368 с.

Потульницький В.А. Теорія української політології: Курс лекцій. – К.:
Либідь, 1993. – 191 с.

Конспект лекцій з курсу “Політологія” для студентів усіх форм навчання /
І.С.Дмитрів, В.А.Кулик, О.М.Рудакевич та ін. -Тернопіль: ТІНГ, 1992. –
44 с.

Ніконенко В.М. Політологія (курс лекцій). -Тернопіль, 1992. – 256 с.

Основы политологии / Под ред. А.Боднара. – К., 1991. – 144 с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020