Реферат з політології
ТЕМА: “Політичні еліти”
ПОЛІТИЧНІ ЕЛІТИ
План
Генези ідей політичного елітизму
Типологія політичних еліт
Системи формування і зміни політичних еліт
Обґрунтування явища політичної еліти у спадщині українських політичних
мислителів
Політична еліта України.
Вступ
Політична еліта – це сукупність осіб, які виділяються з політичного
середовища на основі більш вищого ступеня розвитку окремих політичних
якостей. Політична еліта складається з правлячої еліти та контреліти
(перебуває в опозиції до правлячої верхівки).
Термін “еліта” введений на початку XX ст. французьким дослідником Ж.
Сорелем та італійським ученим В. Парето. Ідеї поділу суспільства на
“вищих” і “нищих”, “аристократію” та “простолюдинів” знаходять своє
обґрунтування у творчості Конфуція, Платана, Н. Мак’явеллі, Т. Карлейля,
Ф. Ніцше та ін. Наприкінці XIX – на початку XX ст. з’являються перші
концепції еліт, авторами яких були В. Парето, Г. Моска, Р. Міхельс.
Генеза ідей політичного елітизму. Термін “еліта” у перекладі з
французького означає “кращий”, “вибраний”, “відбірний”. Цим поняттям
позначають провідні верстви суспільства, які здійснюють керівництво у
певних галузях суспільного життя. Залежно від функцій, які виконує еліта
у суспільстві, її поділяють на економічну, господарську,
духовно-інтелектуальну, політичну, військову, наукову тощо.
Італійський політолог і соціолог Г. Моска у праці “Основи політичної
науки” (і896) доводив неминучий поділ суспільства на тих, хто керує, і
тих, ким керують. Такий поділ, на його думку, є необхідною умовою
існування цивілізації. Еліті властива організованість і цим пояснюється
її влада над більшістю. Г. Моска виділяє два типи партійної верхівки:
“аристократична” (закрита) та “демократична” (відкрита, допускає
розширення своїх лав за рахунок вихідців із низів). Найважливішим
критерієм входження в політичну еліту є організаторські здібності, а
також матеріальна, моральна, інтелектуальна вищість за інших.
В. Парето поділив еліту на правлячу і неправлячу (еліту духу). У
правлячій еліті виділив два типи, які послідовно змінюють один одного:
“леви” і “лиси”. “Левам” властивий консерватизм та силові методи
управління; вони переважають в умовах стабільності суспільства.
Нестабільність політичної системи вимагає правління еліти “лисів” –
гнучких керівників, які є майстрами політичних комбінацій. В. Парето
вважає, що панівна верхівка є однорідною, її члени об’єднані спільністю
соціального походження та досвіду, для них притаманна енергійність,
мужність, доброчесність.
Німецький дослідник Р. Міхельс поєднав проблеми виникнення і
функціонування політичних еліт з діяльністю політичних партій, керованих
меншістю. Він сформулював “залізний закон олігархії”, зміст якого
полягає у тому, що виникнення у ході суспільного прогресу складних
організаційних структур веде до формування еліти. Оскільки керівництво
цими структурами не може здійснюватися усіма членами суспільства, то зі
суспільства виділяється політична еліта, яка поступово виходить із-під
контролю решти громадян і підпорядковує політику власним інтересам.
Пересічні члени суспільства недостатньо компетентні, пасивні, проявляють
байдужість до повсякденного політичного життя.
Деякі учені розробляли кількісні показники у своїх теоріях політичних
еліт. Наприклад, російський мислитель М. Бердяєв виводив “коефіцієнт
еліти” стосовно високоінтелектуальної частини населення до загальної
кількості писемних. На його думку, якщо коефіцієнт еліт більший п’яти
відсотків, то це означає наявність у суспільстві високого потенціалу
розвитку; якщо цей коефіцієнт знижується до одного відсотка, держава
гине, у суспільстві відбувається застій, а еліта трансфордіусться у
касту. М. Бердяєв писав: “… Завжди панують нечисленні, такий
непорушний закон природи. Панування усіх інших нічого реального не
означає, крім темного, байдужого та змішаного хаосу. Всяке управління
цим хаосом припускає відмінність та виділення тих чи інших елементів
аристократії або олігархії… Після створення світу завжди пакувала,
панує і буде панувати меншість, а не більшість. Це вірно для всіх форм і
типів управління, для монархій і демократій, для епох реакційних та для
епох революційних. Із управління меншості немає виходу”.
А. Пахарев серед основних рис політичної еліти виділяє:
• надзвичайне становище у суспільстві з правом висування основних
політичних лідерів держави;
• право на привілеї;
• закритість або напівзакритість для чужих соціальних верств;
• психологія вищості, тверді переконання;
• власна ідеологія;
• доступ до закритої інформації та високої культури;
• в здатність до самопожертви заради збереження влади.
Типологія політичних еліт. У науковій літературі є чимало типологій
політичних еліт, в основі яких є найрізноманітніші .ознаки та
дослідницькі підходи. За способом формування еліт виділяються “відкриті”
та “закриті” еліти. “Відкриті” еліти допускають спонтанний прихід нових
членів; пріоритетною цінністю є найвищий професіоналізм у певній сфері
діяльності. “Відкрита” еліта є публічною, її члени дбають про свою
репутацію. Натомість “закриті” еліти регулюють мобільність своїх членів
за допомогою спеціальних органів; поповнення нових членів відбувається
повільно, критеріями добору найчастіше є відданість системі чи вождю.
Н. Мак’явеллі, а вслід за ним й В. Парето, поділяли еліту залежно від
форми здійснення влади – на прихильників відкритого насильства і тих,
хто віддає перевагу гнучким методам. О. Копт вважав, що зі зміною типу
суспільства, змінюється й тип еліти: еліта священиків, чаклунів, учених.
За способом приходу до влади еліти поділяються на легітимні та
нелегітимні. Легітимними є еліти, які отримали владу при добровільній
підтримці мас, а нелегітимними – ті, що панують над більшістю за
допомогою примусу, насильства.
За ідеологічними цінностями еліти бувають авторитарні, тоталітарні,
демократичні, ліберальні. За видами політичної діяльності еліти
поділяються на державну (адміністративну, депутатську), муніципальну,
партійну та еліту громадських організацій. За основними сферами
життєдіяльності суспільства виділяються політична, економічна,
соціальна, культурна, релігійна еліти.
Системи формування і зміни політичних еліт. У світовій політичній
практиці є дві основні системи формування політичних еліт:
антрепренерська (підприємницька) і система гільдій (корпоративна).
Таблиця 1.
Системи формування політичних еліт
Антрепренерська система Система гільдій
*Позитивні риси
– відкритість, широкі можливості для представників будь-яких суспільних
груп претендувати на входження в еліту;
– невелика кількість формальних вимог до кандидатів;
– висока конкуренція відбору, гострота суперництва за зайняття керівних
посад;
– першочергова значимість особистих рис, індивідуальної активності,
вміння знайти підтримку широкої аудиторії
*Негативні риси:
– ця система тягне за собою великий ризик і непрофесіоналізм у політиці;
– порівняно низька передбачуваність у політиці;
– схильність лідерів до надмірного захоплений зовнішнім ефектом
та популізмом. *Позитивні риси
– урівноваженість і виваженість політичних рішень, незначний ступінь
ризику при їх прийнятті;
– достатньо висока передбачуваність політики;
– мала ймовірність внутрішніх конфліктів.
* Негативні риси:
– яскраво виражена тенденція до бюрократизації, організаційної рутини і
догматизму;
– система гільдій культивує масовий конформізм;
– без доповнення конкурентними механізмами ця система веде до поступової
деградації політичної еліти, її відриву від народу і перетворення у
привілейовану касту.
Серед учених є найрізноманітніші думки щодо шляхів формування еліт. Г.
Моска акцентує увагу на конкретно-історичному характері цих шляхів: за
доби Середньовіччя підставою для приналежності до еліти була військова
мужність, у “добре організованих суспільствах” – багатство, походження,
у XX ст. – видатні здібності.
К. Мапхейм виділив такі три шляхи приходу в еліту: на засадах крові,
багатства, особистої професійно-духовної продуктивності. Д. Белл вважає,
що “еліта крові” відповідає доіндустріальному суспільству, “еліта
багатства” – індустріальному суспільству, “еліта знань”
(науково-технічна еліта) – постіндустріальному суспільству.
О. В. Лазоренко та О. О. Лазоренко наголошують на регіональних
тенденціях вибору шляхів формування еліт. Так, у Франції еліта
традиційно поповнюється переважно з керівників політичних партій та
державних службовців, які закінчили елітарні університети, а у США – із
представників ділових кіл, юристів, політологів, учених, державних
службовців.
В. Липипський називає три методи формування національних еліт:
класократичний, демократичний, охлократичний. Класократичний метод
полягає у інтеграції еліти з іншими соціальними групами, які складають
корпоративну монархічну державу. Демократичний метод заснований на
відкритій конкуренції за владу, яка точиться між різними групами
суспільства, і він характерний для республік. Охлократичний метод
створення еліти притаманний диктатурам – це влада окремих
суспільно-політичних груп, яку відзначають прояви найнегідніших мотивів,
дій: безглузді вбивства, вплив на представників влади шляхом шантажу,
погроз тощо.
Обгрунтування явища політичної еліти у спадщині українських політичних
мислителів. Найпомітніший слід у теорії елітизму залишили Д. Допцоа та
В. Липинський.
Концепція еліти розроблена Д. Донцовим у праці “Дух нашої давнини”. На
його думку, джерелом формування еліти має бути строгий відбір “кращих
людей” з усіх верств суспільства, а не лише з міфічного “демосу”, маси,
класу, партії. Принциповою для Д. Донцова є обов’язковість суворої
“чистки”, “проціжування” цього відбору, завдяки чому мас зберігатися
духовна, моральна чистота, владна сила, могутність еліти. “Суспільство
існує як спільнота, поділена на щаблі, від вищого до нищого, зі стисло
означеними функціями кожної з своїх частин… Вимріяне демократами
суспільство, яке складалося б лише з селянства, або взагалі лише з т.
зв. трудящого народу, без окремої провідної верстви, – це плебейська
фантазія, в житті не існуюча…”
Д. Донцов вважає, що без еліти суспільство є “стадом”. До еліти
відносяться лише люди особливого типу, особливої вдачі. “Це – фанати,
аскети, подвижники типу Мономаха, Лойоли, Валенштейна, Вільгельма
Орочського, Дмитра Вишневецького, Богуна, Вишенського, що є в вічній
тривозі, в напруженні всіх сил духу і серця, байдужі на свої тілесні
потреби. Це в протилежність до представників субстрату, розлізлих,
млявих, сентиментально-сльозливих і осталих – сухі і вогненні душі
формотворців, палимі невгасимим внутрішнім вогнем…”
До прикмет членів провідної верстви Д. Донцов відносив:
1) шляхетність, благородство;
2) мудрість (наявність концепції своїх дій);
3) мужність, відвага (проявляється у вмінні протиставитись оточенню й
самому собі у всіх слабкостях).
Усі три прикмети члена провідної верстви випливають з його психічної
вдачі.
У своєму вченні про еліту В. Липинський виходить із мак’явеллістської
традиції європейської соціальної думки, в особах таких дослідників, як
В. Парето, Г. Моска, Р. Міхельс, які вважали, що невіддільним атрибутом
соціальної системи є наявність найвищого привілейованого стану
суспільства.
На думку В. Липинського, історично еліту утворюють вихідці із чужих
племен. Скажімо, в українському суспільстві носіями елітарної культури є
поляки. Поляки, асимілюючись з “українською народною масою”, стимулюють
процес відокремлення її в масі руських племен.
В. Липинський є автором концепції “національної аристократії”. На його
думку, в кожній нації існує група людей, яка керує нацією, стоячи на
чолі ЇЇ політичних і організаційних установ. Вона створює певні
культурні, моральні, політичні та цивілізаційні вартості, які потім
привласнює собі ціла нація для нормальної життєдіяльності. Таку провідну
групу В. Липинський й називає “національною аристократією”. Національна
аристократія може реалізуватися тільки тоді, коли вона захоче створити
свою державу. “… Бо без власної держави вона не матиме власної
національної аристократії, а не маючи власної аристократії вона ніколи
не стане нацією і лишиться по віки балакаючим на іншій мові племенем,
підлягаючи державно-національній організації чужої аристократії”.
В. Липинський підкреслює важливість процесу “постійного відновлення або
зміни аристократії”, тобто циркуляції еліт. Коли цей процес
припиняється, то нація попадає під провід чужої, сильнішої, ніж власна,
політичної еліти, втрачаючи свою національну ідентичність. В. Липинський
запевняє, що “без своєї власної національної аристократії – без такої
меншості, яка б була настільки активна, сильна та авторитетна, щоб
організувати пасивну більшість нації внутри, і тим захистити її од
ворожих наскоків зовні – немає і не може бути нації”. Постійне
відтворення нації – це, за В. Липинським, вічний і незмінний наслідок
кожної боротьби творчих, продукуючих класів.
У своєму фундаментальному політичному трактаті “Листи до
братів-хліборобів” В. Липинський дуже добре наголошує, що народи, які не
вміють витворити власних “панів”, тобто політичної еліти, приречені на
те, щоб навіки коритися чужим.
Політична еліта України. Політична еліта сучасної України є строкатим
конгломератом правлячої і неправлячої груп, які розпадаються, на думку
М. Михальчепка. на такі специфічні еліти:
• еліти класів, прошарків, професійних груп населення;
• еліти політичних партій, громадських організацій, рухів;
• еліти державних інституцій;
• еліти регіонів (автономія, область, місто, район);
• еліти надпартійні (незалежні, які опираються на недержавні економічні
структури та засоби масової інформації).
Багато вітчизняних політологів вважають, що сучасна політична еліта, яка
виникла на теренах колишнього СРСР, формувалася за “номенклатурним
принципом”, а також має досить “клановий характер поведінки”. Д. Видрін
та Д. Табачник так оцінюють українську політичну еліту: “Молода Україна
– держава без політичної еліти. Здобувши державну незалежність і
суверенітет 1991 року, Україна виявилася, напевне, найбільшою в світі
країною, яка не мала політичної еліти. Владний конгломерат із колишніх
партійних функціонерів і колишніх політичних дисидентів можна було б
назвати переделітою. Рівень політичної кваліфікації, загальної і
правової культури, характер професійного і життєвого досвіду і т. д. не
дозволяють віднести ранній український істеблішмент до класу повноцінної
еліти”.
Існуюча політична еліта України сформувалася трьома шляхами:
1) як наслідок добору та розстановки кадрів правлячої до 1991 року
КПРС;
2) як наслідок активного чи пасивного опору тоталітарно-колоніальному
правлінню;
3) як результат входження до політики нових груп та громадських діячів,
безпосередньо не пов’язаних ні з комуністичним режимом, ні з опором
йому.
І. Мигович відзначає неоднорідність, пістрявість, не завжди
компетентність української правлячої верхівки, і виділяє ті основні
групи, які входять до неї:
• колишні партійні, державні, господарські керівники;
• вихідці з мистецько-наукових та інших кіл інтелігенції;
• відкриті ідейні противники комуністичного устрою (колишні
політв’язні, дисиденти, члени їх сімей);
• вітчизняні підприємці, банкіри, комерсанти;
• кар’єристи-демагоги.
За висновками А. Пахарєва, в Україні поки що правляча верхівка виступає
як формальна політична еліта, відповідаючи лише окремим якісним рисам
цього поняття. На сьогодні в Україні складається кілька політичних еліт
в надрах об’єднань громадян. Простежуються три основні напрямки
майбутньої політичної еліти: націоналістичний, ліберально-центристський,
лівий.
Література
Ашин Г. К. Политическое лидерство й оптимальный стиль // Общественные
науки її современность. – 1993. – №2.
Блондель М. Политическое лидерство. – М., 1992.
Вовканич С. Еліта – найбільш конвертована валюта // Віче. – 1997. – №>5.
Выдрин Д. Й. Политический лидер й проблеми его формирования. – К., 1990.
Гордієнко М. Концепція політичної еліти В. Липинського як фактор
національні) державної ідентичності України //Нова політика. – 1998. –
№2.
Енциклопедія політичної думки/ Пер. з англ, – К.: Дух і Літера, 2000.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
