Реферат на тему:

Політичне життя суспільства

ПЛАН

1. Поняття та категорії політичного життя.

2. Зміст і структура політичної діяльності.

3. Форми та рівні політичної участі.

4. Політичне життя як уособлення багатоманітності політичних процесів.

1. Поняття та категорії політичного життя

Політичне життя суспільства — одна з найширших категорій політології,
яка охоплює всю політичну сферу та її елементи, дає можливість
відобразити їх динамізм. У різні епохи й у різних країнах воно має свої
особливості, залежить від рівня цивілізованості суспільства, його
демократизму, співвідношення корінних інтересів соціальних груп, вміння
і прагнення політичного керівництва об’єднати народ для досягнення
спільної мети. Закономірністю політичного життя є зростання його ролі й
значення у міру зростання людського виміру політики демократизації і
гуманізації соціальних засад суспільства, формування соціально-правової
держави.

Політичне життя — сукупність духовних, емоційних і практичних явищ
політичного буття людини і суспільства, що характеризує їхнє ставлення
до політики й участі в ній.

Політичне життя завжди існує в конкретно історичних формах, зумовлених
матеріальними й соціокультурними чинниками. Водночас воно являє собою
сукупність політичних явищ, які функціонують у суспільстві, керованих і
спонтанних політичних процесів; результат діяльності соціальних
суб’єктів — класів, націй, соціальних верств, груп, індивідів і
створюваних ними політичних інститутів; сферу боротьби за реалізацію
ідеалів, норм, цінностей, що концентрують у собі корінні потреби та
інтереси соціальних суб’єктів; взаємодію і зміну при владі політичних
сил для репрезентації владних інтересів усіх соціальних груп.

2. Зміст і структура політичної діяльності.

Політичне життя тісно пов’язане з найрізноманітнішими формами політичної
діяльності.

Політична діяльність — індивідуальна чи колективна, спонтанна чи
організована діяльність соціальних суб’єктів, яка прямо чи
опосередковано випливає з інтересів великих суспільних груп і цінностей,
що їx вони поділяють.

Ця діяльність відбувається в межах існуючих відносин з владою або
всупереч їм, регулюється правовими нормами та статусними ролями. Її
можна розглядати у широкому й вузькому значеннях. У широкому розумінні
політична діяльність постає як реалізація суспільно-політичних відносин,
взаємодія класів, націй, організацій, органів, інших соціальних спільнот
й окремих осіб для здійснення певних політичних інтересів щодо
завоювання, використання та утримання влади. У вузькому значенні
політична діяльність— це методи й засоби виконання владних функцій
певними політичними силами, соціальними групами, а також засоби протидії
їм.

Розрізняють теоретичну й практичну політичну діяльність.

Для теоретичної основними формами є:

— пізнавальна;

— прогностична;

— ціннісно орієнтована.

Практична політична діяльність — це вироблення й реалізація внутрішньої
та зовнішньої політики держави, різні форми участі в політичному житті
суспільства партій, громадсько-політичних об’єднань, рухів. Основні її
форми:

§ увалення політичного рішення;

§ вибори;

§ політична реформа;

§ страйк;

§ демонстрація;

§ дипломатичні, міжурядові переговори;

§ офіційний візит тощо.

Умовою й формою політичної діяльності є політичні відносини, які
виникають внаслідок соціальної диференціації суспільства і вияву
інтересів великих суспільних груп.

Суб’єктами політичних відносин є:

— класи;

— нації;

— соціальні групи;

— індивіди;

— політичні інститути й організації.

Політичні відносини— реальні практичні відносини, взаємозв’язки
соціальних суб’єктів, у яких відображені їхні інтереси і здійснюється
політична діяльність — співробітництво чи боротьба (вибори, референдуми,
мітинги, зібрання, маніфестації, страйки тощо).

Вони охоплюють зв’язки між різними соціальними групами та індивідами,
політичними інститутами та організаціями щодо завоювання і реалізації
політичної влади, певних суспільних інтересів. Характер відносин
соціальних суб’єктів визначає політичну ситуацію, стратегію, тактику,
зміст політичної діяльності. Політичні відносини встановлюють, у який
спосіб соціальні суб’єкти можуть здійснювати політичну діяльність через
політичні інститути, норми, процедури, визначають методи й засоби
політичної діяльності, регламентують її.

У процесі суспільного розвитку нові потреби та інтереси зумовлюють
необхідність виходу за межі існуючих норм, пошук нових методів і засобів
діяльності, процедур, винесення рішень. Для цього соціальні суб’єкти
повинні усвідомити необхідність політичних перетворень, розвитку нових
методів і засобів діяльності. Потреби та інтереси людей відповідно
спонукають їх дії. Схожість, близькість, збіг інтересів соціальних
суб’єктів забезпечує співпрацю, узгодженість їх дій. Суперечливість
інтересів виявляється в різних формах суперництва, антагонізму,
конфліктів. Засобом залагодження політичних протистоянь і розв’язання
конфліктів є влада, яка використовує механізм узгодження суспільних,
групових і особистих інтересів — ідеологію, фізичний і психологічний
примус, традиції тощо.

Існує певна ієрархія інтересів: загальнолюдські, інтереси суспільства,
народу, класу, групи. Координація, узгодження політичних інтересів, їх
взаємне уточнення та обмеження з урахуванням об’єктивної реальності
досягаються у процесі активної політичної діяльності.

Політична діяльність класів, націй, соціальних груп, індивідів,
політичних інститутів і організацій супроводжується певним типом
політичної поведінки. Така поведінка зумовлена вибором мотивів у
винесенні рішень щодо політичних відносин, добором засобів досягнення
цілей, здатністю сприймати загальний суспільний інтерес, розумінням
співвідношення з ним інтересу приватного, групового, вмінням їх
поєднати. Політична поведінка охоплює як внутрішні реакції — думки,
сприйняття, судження, настанови, переконання, так і конкретні дії, які
можна спостерігати, — участь у виборах, вияв протесту, лобіювання,
проведення зборів, політичних кампаній. Політична поведінка може виявити
себе як у діяльності мас, класів, соціальних груп, націй, виборців,
індивідів, політичних партій, владних структур, політичних лідерів, так
і в будь-якій інституціональній ситуації — сім’ї, бізнесі, церкві тощо,
але обов’язково в межах або через посередництво держави.

Характер її значною мірою залежить від наявних у суспільстві традицій
легітимації (визначення, обґрунтування правомірності, законності певних
рішень і дій). Традиції легітимації трансформуються від визнання
правомірності певних засобів, способів досягнення мети, правоти сили до
усвідомлення необхідності співвідносити свої наміри з інтересами й
позиціями інших учасників політичної взаємодії, базувати рішення й дії
на невід’ємних правах людини. Тому й форми політичної поведінки
соціальних суб’єктів можуть бути різними. Розрізняють відкриту
(політична дія) і закриту (політична бездіяльність) форми політичної
поведінки. За своєю цілеспрямованістю політична поведінка може бути
конструктивною щодо існуючого суспільного ладу і політичної системи
(спрямованою на їх зміцнення) або деструктивною і навіть
екстремістською. Залежно від мотивації розрізняють соціальне
усвідомлену, ціннісне орієнтовану, афектну і традиційно зумовлену
політичну поведінку.

3. Форми та рівні політичної участі.

Важлива роль у функціонуванні політичного життя належить особі, без чого
неможлива соціально-політична діяльність. Йдеться про політичну участь.

Політична участь — залучення людей до процесу політико-владних відносин,
здійснення ними певних актів, заходів, що виражають інтереси, потреби,
уподобання, думки, погляди та настрої; вплив на органи влади з метою
реалізації соціальних інтересів.

Культура політичної участі визначається рівнем володіння соціальними
суб’єктами процедур і регламентів здійснення політичних акцій і заходів,
настановами на погодженість існування різноманітних соціальних груп.

Мотивами політичної участі є:

— підвищений інтерес до політики, спрямований на пізнання сутності
політичних подій, їх значення для життя суспільства;

— прагнення до соціального єднання, до конформізму, наслідування;

— кар’єра, задоволення честолюбних намірів.

Політичну пасивність, різке зниження політичної участі людей зумовлюють
нестатки, життєві клопоти й труднощі, злидні, безнадійність спроб
змінити життя на краще.

Розрізняють типи політичної участі:

§ індивідуальний;

§ колективний;

§ добровільний;

§ примусовий;

§ активний;

§ пасивний;

§ традиційний;

§ новаторський;

§ законний;

§ нелегальний.

Конкретними формами політичної участі є:

— вибори;

— референдуми;

— участь у діяльності політичних партій, зборів підписів;

— мітинги;

— демонстрації;

— страйки тощо.

Особливою формою політичної участі є вибори, які формують центральні
органи влади (президент, віце-президент, парламент) та органи місцевого
самоврядування різних рівнів. Вони стимулюють політичну активність
населення. У центрі передвиборчої боротьби здебільшого перебувають
питання внутрішньої та зовнішньої політики, а результати голосування
громадян визначають курс майбутнього уряду всередині країни та на
міжнародній арені. Вибори супроводжуються зіткненням політичних сил,
боротьбою не лише осіб, а й політичних платформ, політичних курсів,
часом діаметрально протилежних.

4. Політичне життя як уособлення багатоманітності політичних процесів

Політичне життя суспільства характеризується багатоманітністю політичних
процесів, які розкривають спрямованість політичної діяльності соціальних
суб’єктів.

Політичний процес — послідовність подій, зумовлених певними обставинами;
сукупність послідовних дій для досягнення результату.

Політична подія — конкретна, відносно обмежена взаємодія груп людей з
політичною владою з метою впливу на неї задля задоволення власних вимог
і побажань.

Політичні обставини — умови політичного функціонування і розвитку
суспільства, які виражаються у співвідношеннях політичних сил щодо
оволодіння, утримання й використання політичної влади.

У політичному процесі розрізняють суб’єктивний (мотиваційний) аспект —
діяльність індивідів і суспільних груп, і об’єктивний аспект —
глобальний результат цієї діяльності. Суб’єктивний аспект діяльності
людей становлять ідеологія, політична доктрина, політична програма,
система цінностей і норм, що їх люди поділяють, особисті схильності та
емоції, знання ситуації, у якій люди реалізують свої цілі. Наслідком
політичної діяльності може бути зміна відносин: політичної влади,
суспільних, міжкласових, міжгрупових, міжнаціональних та всередині цих
спільнот. Об’єктивний аспект політичної діяльності часто не відповідає
прагненням суб’єктів політичного процесу, бо поряд із сподіваними
результатами можуть бути й несподівані, що ускладнює його прогнозування.

Політичний процес здійснюється через різні комунікації, канали зв’язку,
взаємодії. Це можна простежити на прикладі зіставлення «входу» й
«виходу» в політичній системі. Якщо на «вході» найсуттєвішим з огляду на
функціонування політичної системи є вплив на неї різних політичних сил,
які немовби «завантажують» її, то на «виході» повною мірою виявляє себе
владно-управлінська спрямованість політичної системи, її роль регулятора
в суспільстві.

Оскільки політичний процес є діяльністю, він пов’язаний з певними видами
політичної діяльності, а отже, по-різному виявляє себе за
адміністративно-командної системи, різних форм демократії
(представницької чи прямої), за самоврядування. Найважливіше значення
завжди має ступінь участі в політичному процесі як широких мас, так і
кожного громадянина.

Політичний процес охоплює способи і стиль політичної діяльності, форми і
методи її здійснення в межах політичних інститутів, способи реалізації
наявних політичних норм, а також різноманітні види політичної діяльності
збирання, аналіз і використання інформації, ухвалення і здійснення
рішень, соціальний контроль. У політичному процесі відбувається
реалізація політичних норм, підготовка й проведення дискусій з
політичних проблем, обстоювання політичних позицій з використанням
різних засобів і методів політичної боротьби. Характерна його риса —
тісний зв’язок із політичною владою, а учасники — різноманітні
суспільно-політичні сили, партії, рухи.

Політичні процеси можуть бути близькими між собою, суперечливими і
несумісними. У них виникають і виявляються негативні явища, породжені
невдоволенням людей політичними сподіваннями, що призводить до
розчарувань, політичного охолодження та відчуження, втрати політичної
довіри до влади, роз’єднання і конфліктів. Політичний спад за певних
умов може перерости в застій і кризу в політичному житті суспільства.

Політичні конфлікти і кризи відіграють особливу роль у політичному
житті.

Політичні конфлікт — зіткнення несумісних, часом протилежних, інтересів,
дій, поглядів окремих людей, політичних партій, громадських організацій,
етнічних груп, націй, держав та їх органів, військово-політичних і
політико-економічних організацій (блоків).

Політичні конфлікти можуть бути зовнішньо- і внутрішньополітичними.

Зовнішньополітичні — це міждержавні конфлікти як збройні, так і
незбройні. Збройні конфлікти являють собою спробу протиборствуючих
сторін досягти своєї мети з допомогою військової сили.

Вони небезпечні ймовірністю втягнення нових сил, виходу з-під контролю.
Міждержавні конфлікти без застосування зброї — це дипломатичне
протиборство, митні, фінансові, торговельні та інші «війни», що
виражають економічні й політичні інтереси держав.

Внутрішньополітичні конфлікти — це конфлікти усередині суспільства,
державної системи, політичної партії або іншої громадсько-політичної
організації.

Політичні конфлікти мають соціальну основу, зумовлюються різними
інтересами політичних суб’єктів щодо політичної влади, кадрової
політики. Вони виникають із багатьох причин, зокрема:

— під час переходу до нових умов життєдіяльності суспільства (структурна
перебудова економіки, становлення нових економічних відносин);

— за умов соціальної невизначеності, невизначеності у політичному житті;

— за погіршення економічної та екологічної ситуації, зниження життєвого
рівня;

— за воєнних авантюр; порушення соціальної справедливості, бюрократизму,
силових методів;

— за величезних розмірів корупції в державних органах і в усьому
суспільстві;

— за неконтрольованих розмірів злочинності.

Ефективне вирішення політичних конфліктів можливе на основі взаємних
поступок через переговори. Це передбачає вироблення кожною зі сторін
позиції, яка визначає межі можливих поступок і характер можливих
компенсацій за них. На основі вироблених позицій можливі безпосередній
контакт між сторонами конфлікту (їхніми представниками, наділеними
відповідними повноваженнями) або звернення до третьої сторони, яка
здійснює третейські функції. Невирішений конфлікт завжди криє в собі
можливість загострення. Ймовірно, можуть з’являтися й нові обставини для
розв’язання конфлікту, що затягнувся, але тоді рівень можливих поступок
і ціна згоди будуть іншими.

Конфлікт, який існує тривалий час, спричинює кризу.

Політична криза — фаза політичного процесу, яка характеризується
порушенням політичної стабільності в суспільстві, неможливістю
ефективного функціонування політичної системи; гострий, важкий
політичний стан суспільства, державно-правової ситеми, партій.

Політична криза веде або до нового етапу, нового ступеня суспільного
розвитку, або до катастрофічної ситуації, яка має свою логіку — крах
усього, що прогнило.

Частковими політичними кризами в суспільстві є:

— конституційна,

— парламентська,

— урядова,

— внутріпартійна.

Найтяжчою є політична криза суспільства. Шляхи виходу з неї різні і
залежать від ступеня розвитку демократії в суспільстві, від бажання й
готовності сторін піти на взаємні поступки з урахуванням їхніх меж і
характеру, можливих компенсацій за них. Вихід із політичної кризи
передбачає усвідомлення причин її виникнення, формування уряду, який
користувався б довірою народу, консолідацію мас навколо програми виходу
зі складного становища. За політичної кризи можлива ситуація, яка
вимагає відновлення стабільності в суспільстві, відвернення
екстремістських дій, грубих порушень правопорядку й законності.
Правомірним тоді є впровадження згідно з чинним законодавством
особливого (надзвичайного) стану.

У сучасній політичній практиці під час вирішення спірних
суспільно-політичних проблем чимраз частіше виявляється прагнення сторін
до політичного консенсусу — досягнення загальної згоди. Мета його —
врахування інтересів усіх сторін і досягнення позитивного результату.
Основною умовою консенсусу є визнання чужих інтересів як гарантії для
здійснення інтересів власних. У цьому полягає його гуманізм. Консенсусне
рішення є конструктивним, бо всі сили тих, хто домовляється, будуть
спрямовані на його виконання, а не на боротьбу зі своїм противником. В
основі консенсусної системи — спрямованість на досягнення позитивного
результату. Коли йдеться про консенсус, про можливості його досягнення,
необхідно брати до уваги стан суспільства. За сприятливого суспільного
стану для досягнення консенсусу не слід відкидати пропозиції іншої
сторони якою б неприйнятною вона не видавалася, а заручитися згодою
того, хто вніс пропозицію на спільний пошук способів вирішення проблеми.

Важливим завданням політичної діяльності е забезпечення стабільності
суспільно-політичного життя.

Політична стабільність — стан динамічної рівноваги політичних сил.

Вона досягається завдяки інтеграції суспільства на засадах спільних для
всіх громадян цінностей і норм, універсалістської правової системи,
розширення прав членів суспільства. Серед способів досягнення політичної
стабільності:

— позитивна інтеграційна ідея суспільного розвитку;

— вирішення соціально-економічних проблем певних соціальних груп
населення або населення певних регіонів;

— розв’язання територіальних і національних конфліктів;

— підписання акта про національне примирення;

— проведення «круглого столу» всіх політичних сил;

— встановлення мораторію на страйки тощо.

Невід’ємним компонентом, нормою демократичного суспільства є політична
опозиція.

Політична опозиція — легальна форма протистояння, протидії певної
соціальної або політичної групи чи партії офіційному курсові.

Вона бореться або за владу, або за вплив на неї, за симпатії виборців.

Опозиція — це й угруповання партій, парламентських фракцій, які
протистоять правлячим політичним силам.

Загалом вона обмежує монополію влади, є необхідною противагою їй,
своєрідним контролем за нею з боку суспільства, здійснюваним із
допомогою критики, гласності. Опозиція стимулює політичну діяльність
влади в інтересах усього суспільства.

Політична опозиція буває конструктивною і деструктивною. Конструктивна
критикує помилки правлячої партії, владних структур і пропонує
ефективніші рішення, нерідко співпрацює з владою в загальнонаціональних
інтересах. Деструктивна перетворює критику влади на мету, на засіб
дискредитації влади, перших осіб держави, правлячої партії,
відмовляється від співробітництва з владою.

У політичному житті сучасного суспільства набув поширення популізм. У
90-х роках XIX ст. і в 20-х роках XX ст. у США він був ідейно-політичною
доктриною та політичною течією, загалом позитивним явищем, оскільки
акцентував на відповідальності держави за добробут народу. Нині практика
популізму здебільшого постає в негативному аспекті.

Популізм — загравання певних попітнів і політичних сил із масами, гра на
їхніх труднощах та обіцянки надзвичайних успіхів у вирішенні
соціально-економічних проблем у разі приходу до влади.

Вирішення політичних завдань у суспільстві забезпечується апаратом
державного управління. Звісно, ідеальна (веберівська) модель державного
механізму з «раціональною бюрократією» трапляється нечасто. Але в
принципі державний механізм і державні службовці (бюрократія) посідають
провідне місце й відіграють вирішальну роль у втіленні політичних
рішень. Важливими чинниками утримання бюрократії під контролем і в межах
належного їй місця і ролі є парламентський устрій та розвинена
багатопартійність.

Отже, політичне життя сучасного суспільства є складним, багатогранним і
організованим, у ньому кожний суб’єкт займає своє місце і має можливість
для самовиявлення.

Література:

Бебик В. M. Базові засади політології: історія, теорія, методологія,
практика: [Монографія]. – К., 2000.

Білоус А. Політико-правові системи: світ і Україна. – К.,1997.

Бодуен Ж. Вступ до політології. – К., 1995.

Брегеда А. Ю. Політологія : Навч.-метод, посібник для самост. вивч.
дисц. – К., 1999.

Базар І. M. Політична етнологія як наука : історія, теорія, методологія,
праксеологія.- К., 1994.

Гаєвський Б. Українська політологія. – К., 1995.

Гаєвський Б. Філософія політики. – К., 1993.

Гальчинський А. Кінець тоталітарного соціалізму, а що далі ? – К., 1996.

Гелей С., Рутар С. Основи політології. -Львів, 1996.

Гелей С.Д., Рутар С.М. Основи політології. Навч. посібник. – К., 1999.

Пірен M.I. Етнополітика. – К., 1997.

Потульницький В. Історія української політології. – К., 1992.

Похожие записи