.

Політичне співробітництво України з країнами Центрально-Східної Європи в 1990-х роках (курсова робота)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
176 4571
Скачать документ

Курсова робота на тему:

Політичне співробітництво України з країнами Центрально-Східної Європи в
1990-х роках

Зміст

Вступ……………………………………………………………………………….3

Розділ 1. Теоретичний аналіз поняття політичного співробітництва……5
Розділ 2.
Зовнішньополітична діяльність України у 1990-х роках

Визнання незалежності України світовою спільнотою ………….14

2.2 Загальна характеристика зовнішньополітичної діяльності
України у 1990-х роках……………………………………………………………………19

Розділ 3. Співробітництво України з деякими країнами Центрально-Східної
Європи……………………………………………………………………………

3.1. Росія як стратегічний партнер України..……………………………24

3.3. Співробітництво України з країнами Балтії…………………………..28

3.4. Політична співпраця України з Словаччиною………………………..31

Висновок…………………………………………………………………………36

Список використаної літератури……………………………………………….37

Вступ

Актуальність теми

Після розпаду могутньої наддержави СРСР та проголошення незалежності
Україна стала на самостійний шлях розвитку. Звичайно, перші кроки
молодої держави, як і малої дитини, були слабкими і невпевненими. Проте,
важливим завданням України було гідно вийти на міжнародну арену. І
„найближчі сусіди” допомогли. Україна невдовзі була визнана практично
всіма країнами Центрально-Східної Європи, що і дало поштовх для розвитку
міжнародної політики нашої держави.

Не проаналізувавши досягнення і прорахунки України у зовнішній політиці
протягом 1990-х рр., неможливо продовжувати рухатися вперед. Тому дана
тема є досить актуальною з наукової точки зору.

Метою роботи є дослідження стратегічного партнерства між державами
Центрально-Східної Європи і Україною у 1990-х роках.

Завданнями дослідження є:

розкрити суть поняття “політичне співробітництво”

визначити особливості процесу визнання незалежності української держави
і її місце на міжнародній арені на початку 1990-х років;

визначити приоритетні напрямки зовнішньополітичної діяльності України
протягом 1990-х рр.;

дати загальну характеристику політичного співробітництва України і
визначити роль України на східноєвропейському просторі;

проаналізувати відносини України з країнами Центрально-Східної Європи, а
саме докладніше розглянути співробітництво України з Росією, Словаччиною
та країнами Балтії.

Об’єктом дослідження є міжнародне становище України на початку 1990-х
рр.

Предметом дослідження є зовнішньополітичні напрямки діяльності України.
є вивчення особливостей співробітництва України із країнами
Центрально-Східної Європи у 1990-х роках.

Методи, використані при написанні курсової роботи:

Історичний метод – для визначення впливу зовнішньої політики 1990-х рр.
на сьогодення;

Порівняльний метод передбачає порівняння політичного співробітництва
пострадянських країн, та їх відношення до України, як суб’єкта
міжнародної політики;

Структурно-функціональний метод – для вивчення політичного становища
України після визнання незалежності.

Практичне значення дослідження:

Як вже було зазначено, дослідження проблем, поставлених мною у курсовій
роботі, за допомогою аналізу і порівняння може бути цікавим з точки зору
подальшого розвитку самостійної України.

Політичне співробітництво України у 1990-х рр. дало поштовх для розвитку
міжнародних відносин, сприяло визнанню української держави на
міжнародній арені.

Дане дослідження є корисним у порівняльному контексті, а саме допомагає
визначити роль України на східноєвропейському просторі після розпаду
СРСР, де Українська РСР займала не останнє місце. Важкий період
політичних трансформацій радянських республік сприяв об’єднанню та
інтеграції країн Центрально-Східної Європи, в тому числі й України.

Структура роботи. Дане дослідження складається з трьох розділів, у
кожному з яких міститься по декілька підрозділів, а також включає зміст,
вступ, висновок та список використаної літератури.

Розділ 1. Поняття політичного співробітництва

Витоки міжнародного політичного співробітництва пов’язані із закінченням
релігійних воєн і встановленням Вестфальського миру. Одним з
найважливіших досягнень Вестфальського миру стало формування основи
правових відносин між державами, що створило умови для становлення,
інституалізації і подальшого розвитку міжнародного співробітництва.

Формування європейської системи міжнародних відносин не тільки дало
імпульс міждержавному співробітництву, але і ненадовго визначило його
основну спрямованість. Вихідними пунктами співробітництва держав як
нових політичних одиниць стає взаємна повага суверенітету і невтручання
у внутрішні справи один одного, а його основними цілями – свідоме
прагнення урядів до подальшого закріплення національної безпеки і
незалежності. В свою чергу, піклування про власний суверенітет примусило
держави погодитися з правом існування і з його основоположним принципом
– юридичною рівноправністю.

Отже, недивна наступна закономірність. Право існування ставило державам
головним чином, негативні обов’язки: не втручатися у внутрішні справи
один одного, не порушувати умови договорів, не вести несправедливих
війн, не створювати перешкоди для дипломатичної діяльності офіційних
представників інших країн на своїй території. Тому теоретичний статус
проблеми співробітництва в міжнародно-політичній науці опинився
нерозривно пов’язаний з аналізом протиборства і конфліктів між
незалежними державами. Проте, подальший розвиток науки призвів до
розширення змісту поняття міжнародного політичного співробітництва.

Поняття “міжнародного політичного співробітництво” відбиває такий
процес взаємодії двох або декількох держав, у якому виключається
застосування збройного насильства і домінують спільні пошуки реалізації
загальних інтересів. Всупереч повсякденному розумінню, співробітництво –
це не відсутність конфлікту, але “порятунок” від його крайніх, кризових
форм.

Ілюзія “прозорості” змісту даного поняття послужила, певне, причиною
того, що спроби його визначення зустрічаються достатньо рідко. Одна з
них належить Ж.-П. Деррієннику, відповідно до котрого “два актора
знаходяться в стані співробітництва, коли кожний із них може бути
задоволений тільки в тому випадку, якщо задоволений й інший, тобто, коли
кожний із них може домогтися досягнення своєї мети тільки тоді, коли
цього може домогтися й інший… Результатом чисто кооперативного
відношення може бути ситуація, у котрій або обидва актора задоволені,
або не задоволений жодний із них”. Таке визначення достатньо адекватно
відбиває суть проблеми, тому на нього цілком можна спиратися при
подальшому розгляді питання.

Традиційно відносини співробітництва містять у собі двосторонню і
багатосторонню дипломатію, укладання різноманітного роду альянсів і
угод, що передбачають взаємну координацію політичних ліній: наприклад,
із метою спільного врегулювання конфліктів, забезпечення спільної
безпеки або розв’язання інших питань, що представляють спільний інтерес
для всіх сторін, які беруть в цьому участь.

У радянській літературі осмислення інтеграційних процесів було пов’язано
з розвитком та інституалізацією західноєвропейського співробітництва, а
також співробітництва країн-членів РЕВ, і обмежувалося, головним чином,
обговоренням економічних аспектів проблеми. При цьому в основі такого
осмислення лежала ідеологічна установка, основна суть якої зводилася до
переспіву старої ленінської догми, відповідно до якої Сполучені Штати
Європи або неможливі, або реакційні. “В рамках капіталізму, – писав,
наприклад, у 1963 році Шишков Ю.В., – “інтегруються” не тільки
економічні потенціали різних країн, але і всі пороки і протиріччя їхньої
економіки, які в багато разів збільшуються цією “інтеграцією”. Саме тому
капіталізм не в змозі забезпечити справжнього зближення націй”. Така
можливість визнавалася лише за “соціалістичною інтеграцією”. Подальша
розробка проблеми, як показує Ю.В. Шишков, під тиском практичних потреб
поступово приймала більш змістовний характер. І проте, в силу
“природних” і зрозумілих причин, звільнитися від ідеологічних установок
і економічного детермінізму радянській науці не вдалося.

У політичному відношенні міжнародна інтеграція являє собою більш високу
– у порівнянні з вищезгаданими – форму співробітництва. Це створення
єдиного політичного співтовариства на основі союзу двох або більше
політичних одиниць. “Інтеграція, – пишуть П.-Ф. Гонідек і Р. Шарвен, –
це одночасно процес і стан, що мають тенденцію замінити роздрібнені
міжнародні відносини, що складаються з незалежних одиниць, новими
більш-менш широкими об’єднаннями, наділеними мінімальними повноваженнями
рішень або в одній або декількох визначених областях, або у всіх
областях, що входять у компетенцію базових одиниць. На рівні
індивідуальної свідомості інтеграція покликана породити лояльність і
прихильність до нового об’єднання, а на структурному рівні – участь
кожного в його підтримці і розвитку.

Розвиток співробітництва між державами й іншими акторами міжнародних
відносин викликав до життя цілу систему міждержавних і недержавних
організацій глобального і регіонального значення. Ріст взаємозалежності
світу, виникнення і загострення глобальних проблем надзвичайно збільшили
об’єктивні потреби в посиленні багатостороннього співробітництва і
сприяли розширенню його сфер. У той же час, якими б різноманітними не
були ці сфери і напрямки і яким би великим не було їхнє значення,
центральним і найбільш важливим із них залишається політичне
співробітництво, від успішності якого багато в чому залежить вирішення
задач взаємодії й в інших областях. Особливого значення набувають
питання політичної інтеграції. Вона тісно пов’язана з економічною
інтеграцією, проте не зводиться до неї і не являє собою явище
“вторинного” або “надбудовного” порядку.

Відмічаючи значні успіхи, досягнуті за останні десятиліття в
теоретичному дослідженні міжнародного співробітництва, вчені виділяють
два найважливіші досягнення теорії.

По-перше, не дивлячись на те, що дискусії продовжуються і до сьогодні, в
науковому товаристві все-таки дійшли до згоди щодо поняття „політичного
співробітництва”. Слідом за Р. Кохеном більшість вчених розуміють
співробітництво як ситуацію, „коли одні суб’єкти регулюють свою
поведінку у відповідності з фактичними аба очікуваними перевагами інших,
через процеси взаємної координації політик”. Іншими словами, міждержавне
співробітництво передбачає наявність трьох елементів: спільних цілей
держав-партнерів, очікування ними вигоди від ситуації і взаємний
характер цієї вигоди. „Кожний суб’єкт не обов’язково допомагає іншому,
але якщо він робить це, то очікує покращення своєї власної ситуації, що
приводить до взаємної координації державних політик”ЗНОСКА АБО БЕЗ
ЛАПОК.

Таке розуміння важливе, оскільки дозволяє не просто знайти межі між
співробітництвом і суперництвом (або конфліктом), межі, в рамках яких
проводиться діяльність з метою зменшення вигоди для інших або ж
діяльність, спрямована на недопущення виконання їх інтересів. Крім того,
дане розуміння „політичного співробітництва” дає можливість відрізняти
співробітництво від не-співробітництва, тобто від односторонньої
поведінки, де суб’єкти не враховують наслідки своїх дій щодо інших, а
також від бездіяльності, тобто від поведінки суб’єктів, яка не
попереджує негативні наслідки для політики інших сторін.

Наявність консенсусу відносно змісту поняття „міждержавного
співробітництва” дає можливість створення первинної класифікації
кооперативних ситуацій. З цієї точки зору можна виділити наступні типи
міждержавного політичного співробітництва: переговори, предметом яких є
розподіл вигод держав від їх взаємодії (це одночасно і шлях до
співробітництва, і показник його існування, наприклад: Токійський раунд
ГАТТ, відміна тарифних бар’єрів); свідоме, досягнуте в результаті
обговорення узгодження політик (формальні договори і угоди про
діяльність); неявне співробітництво, що здійснюється без прямих зв’язків
і/або формальних угод, не припускаючи заключення договорів (таке
співробітництво виникає, якщо очікування суб’єктів співпадають);
нав’язуване співробітництво: більш сильна сторона примушує іншу сторону
корегувати її політику, але одночасно корегує і свою власну; створення
спеціалізованих інститутів (наприклад, інститутів ООН), що здійснюють
регламентації, експертизи, субсидії.

По-друге, ще одним важливим досягненням останніх досліджень в галузі
політичного співробітництва стала розробка гіпотез відносно умов, при
яких співробітництво стає найбільш імовірним. Ці гіпотези не стали
складовими комплексної теорії міждержавного співробітництва. Вони
запропонували серію змінних, кожна з яких робить співробітництво більш
ймовірним. Аналіз і емпірична перевірка цих гіпотез здатні просунути
вперед процес створення комплексної теорії, а значить, і розвиток теорії
міжнародних відносин в цілому. Х. Мілнер виділяє і аналізує шість таких
гіпотез:

„гіпотеза взаємності”, основним змістом якої є очікування державами
користі від співробітництва і побоювання втрат і навіть покарань у
випадку відхилення від нього.

„гіпотеза про кількість суб’єктів”, з точки зору якої перспективи
співробітництва зростають зі зменшенням числа взаємодіючих держав.

„гіпотеза інерції”, виходячи з якої, можливості держав до
співробітництва пов’язані з тривалістю їх взаємодії.

„гіпотеза про міжнародні режими”, тобто про норми, принципи і процедури
прийняття рішень, сукупність яких є центром міждержавного
співробітництва.

„гіпотеза епістемічних співтовариств”, що описує ту роль, яку грають в
розвитку міждержавного співробітництва професіональні експерти, що
розділяють загальне розуміння проблеми і виробляють загальні шляхи до їх
вирішення.

„гіпотеза асиметрії сили”, яка має багато спільного з так званою
гегемонічною теорією стабільності і з позицій якої співробітництво є
найбільш вірогідним, якщо існує сильна і зацікавлена держава-гегемон.

Основним недоліком вищевказаних гіпотез Х. Мілнер вважає те, що вони не
приділяють уваги внутрішнім джерелам міждержавного політичного
співробітництва. У цьому значенні позиція Х. Мілнера близька до позиції
деяких представників соціологічного підходу .

Отже, поняття політичного співробітництва є досить важливим у теорії
міжнародних відносин, оскільки є ключовим у взаємодії між державами.
Дане поняття почали досліджувати не так уже й давно, проте
спостерігаються певні досягнення вчених у цій галузі. І на початку ХXI
ст. політичне співробітництво розвивається все більше і більше, проте
його роль була визначальною і в 1990-х рр. ХХ ст..

Розділ 2. Політичне становище України в 1990-х рр.

2.1 Визнання незалежності

Кінець 1980-х – початок 1990-х років у політичному житті України, як і в
житті інших республік колишнього СРСР, характеризувався, з одного боку,
процесами послаблення тоталітаризму, політичної монополії КПРС-КПУ та
поглибленням кризи радянської імперії, а з іншого – бурхливим
наростанням національно-визвольних рухів. По всій Україні створювалися
громадсько-політичні організації, товариства, клуби, які стали
каталізаторами боротьби українського народу за демократію і національне
відродження.

В 1989 році було створено наймасовішу і найвпливовішу
громадсько-політичну організацію – Народний Рух України, який відігравав
визначну роль в боротьбі за незалежну Українську державу. Розпочався
процес формування партій демократичного спрямування. В березні 1990 року
національно-демократичні сили, об’єднані в Демократичний блок, домоглися
значного успіху на виборах до Верховної Ради, здобувши – в умовах
жорстокого пресингу з боку владних структур – 27% депутатських мандатів.

У парламенті була сформована опозиція в особі Народної Ради на чолі з
академіком І.Юхновським, до складу якої увійшло 125 депутатів.

Народна Рада розгорнула активну діяльність з підготовки проекту
Декларації про державний суверенітет України. Цей надзвичайної ваги
документ був прийнятий Верховною Радою 16 липня 1990 року. Значення
Декларації у подальшій боротьбі за державну незалежність України важко
переоцінити. Виходячи з невід’ємного права української нації на своє
самовизначення, Декларація проголошувала „верховенство, самостійність,
повноту та неподільність влади Республіки в межах її території і
незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах”. Стосунки УРСР з
іншими радянськими республіками повинні були будуватися на основі
договорів, укладених на принципах рівноправності, взаємодопомоги і
невтручання у внутрішні справи. Проте, хоча й прийняття Декларації було
важливим кроком у боротьбі за незалежність республіки, створило для
цього правові передумови, але ще не означало виходу України зі складу
СРСР.

19-21 серпня 1991 року найближче оточення президента М.С. Горбачова
спробувало здійснити державний переворот. Президента ізолювали у Криму,
а у Москві був створений Державний комітет з надзвичайної ситуації
(ДКНС) на чолі з віце-президентом Г.Янаєвим, який перебрав на себе всю
повноту влади і оголосив про намір вводити надзвичайний стан в різних
частинах СРСР в міру потреби. Партійному керівництву республік були
розіслані вказівки, як себе поводити, а непокірним державним керівникам
погрожували збройною силою. До Москви були введені війська. Опір
путчистам організували і очолили в Москві майбутній президент Росії
Б.Єльцин та Верховна Рада Росії.

В Україні голова Верховної Ради Л. Кравчук зайняв позицію очікування.
Кінець-кінцем Президія Верховної Ради України прийняла рішення про
невизнання постанов путчистів на території України. Самі ж путчисти
діяли пасивно, тому і зазнали поразки. Незважаючи на короткочасність цих
подій, їхні наслідки були епохальними в історії України.

24 серпня 1991 року позачергова сесія Верховної Ради України майже
одностайно проголосила незалежність республіки, прийнявши Акт
проголошення незалежності України. Віднині на території України повинні
були діяти виключно Конституція і Закони України. Було прийнято також
рішення про підпорядкування військових формувань, дислокованих в
Україні, Верховній Раді України і створення Міністерства оборони
України, департизацію державних органів та установ.

1 грудня 1991 року відбулися Всеукраїнський референдум і вибори
Президента України. 90% учасників референдуму віддали свої голоси за
незалежність, сподіваючись на краще життя в окремій незалежній
українській державі. Слід відзначити, що за незалежність проголосували й
представники неукраїнського населення: росіяни, євреї, поляки, білоруси
та інші. На президентських виборах із шести конкурентів найбільше
голосів отримав Л. Кравчук (62%).

Після проголошення незалежності України і підтвердження цього акту
Всеукраїнським референдумом почалася розбудова незалежної держави –
України. Головними завданнями цього процесу були:

творення власної суверенної держави;

демонтаж тоталітарних структур;

становлення багатопартійності;

перетворення централізованої державної економіки на багатоукладну
ринкову економіку;

національне відродження;

утвердження України як повноправного суб’єкта міжнародного права.

Саме останнє завдання я б хотіла детальніше розглянути. Адже шлях до
самостійної зовнішньої політики відкрився лише після проголошення
незалежності і Всеукраїнського референдуму, який став юридичною
підставою для міжнародного визнання України. Уже на другий день після
референдуму про визнання України заявили Канада і Польща, 3 грудня –
Угорщина, 4 грудня – Латвія і Литва, 5 грудня – Аргентина, Болгарія,
Болівія, Росія і Хорватія.

25 грудня після відставки М. Горбачова, яка знаменувала остаточний
розпад СРСР, і отримання гарантій нерозповсюдження ядерної зброї Україну
визнали США. Протягом грудня 1991 р., що став місяцем визнання України,
її незалежність визнали загалом 68 держав, а у 1992 р., – ще 64.

Можна НАГОЛОСИТИ НА ТОМУ, ЯК ВИЗНАВАЛИ НЕЗАЛЕЖНІСТЬ КРАЇНИ
ЦЕНТРАЛЬНО-СХІДНОЇ ЄВРОПИ!!!

Перед українською зовнішньою політикою постали такі основні завдання:

вибір пріоритетів зовнішньополітичних і стратегічних партнерів;

налагодження дипломатичних відносин із тими 132 державами, які визнали
Україну, утворення власного дипломатичного корпусу, розгортання мережі
посольств;

активне проведення зовнішньоекономічної діяльності;

розв’язання проблеми ядерної зброї.

Уряд України і Верховна Рада одразу ж заявили, що зовнішня політика
України носить відкритий характер і здійснюється на основі принципів
взаємодопомоги, рівноправності та невтручання у внутрішні справи інших
країн. Вона не висуває жодних територіальних претензій до інших країн і
не визнає жодних претензій до себе. Засади її зовнішньої політики
ґрунтуються на дотриманні загальновизнаних норм міжнародного права.

Одним з найважливіших напрямків української зовнішньої політики є
відносини із тими державами, які виникли на терені колишнього СРСР і
зараз об’єднуються в СНД. Вони ґрунтуються на спільній багатовіковій
історії, міжетнічних зв’язках, економічних взаємозв’язках і певній
взаємозалежності, яка виникла і багато в чому ще існує в рамках
колишнього єдиного народногосподарського комплексу.

Отже, український народ втілив у життя свою віковічну мрію: створив
незалежну соборну державу Україну. Референдум 1 грудня 1991 року,
підтримавши Акт проголошення державної незалежності, схвалений Верховною
Радою 24 серпня 1991 р., відкрив шлях до розбудови української
державності. Україна визнана більшістю держав світового співтовариства,
установлено її кордони, створено національні Збройні Сили, Служба
безпеки, прикордонну та митну служби. Попри всі труднощі формується
національна економіка, кредитна та фінансова системи.

2.2 Загальна характеристика

Одним з важливих напрямків становлення і функціонування незалежної
України є активна міжнародна діяльність. Україна дуже швидко виявилася
на перехресті інтересів світової політики. Про це свідчить масове
визнання її незалежності багатьма державами.

Стратегічною метою для України є інтеграція в європейські структури і
поглиблення трансатлантичної співдружності. Наша країна активізує свою
роботу з веденням переговорів про утворення зони вільної торгівлі з ЄС,
досягненні статусу «особливого партнерства» у відносинах з НАТО, наданні
статусу асоційованого партнера в Західноєвропейському Союзі. У липні
1997 р. Україна підписала Хартію про особливе партнерство між НАТО й
Україною. При відвідуванні Києва Генеральний секретар НАТО X. Солана
відзначив активну участь України в рамках програми «Партнерство заради
миру».

Україна, як незалежна і суверенна держава, чітко визначила свої
зовнішньополітичні пріоритети. Усвідомлюючи свою приналежність і до
західної, і до східної цивілізації., Україна, разом з тим, дотримує не
прозахідної і не просхідної, а проукраїнської орієнтації, при цьому
першорядна увага приділяється формуванню відносин із сусідніми країнами
– колишніми республіками СРСР.

Наша країна віддає перевагу двостороннім взаємовигідним відносинам із
країнами СНД, не особливо покладаючись на аморфні структури
Співдружності. Керівники України завжди підкреслюють, що розвиток
двосторонніх відносин ні в якій мірі не спрямовано проти третіх країн.

Різноманітні історичні, політичні, економічні зв’язки, залежність
української економіки від російських енергоносіїв, російського ринку
збуту промислових товарів, проблема базування російського Чорноморського
флоту в Севастополі висувають на перший план україно-російське
співробітництво.

У травні 1997 р. Росія й Україна підписали повномасштабний договір, у
якому вони оголосили себе «стратегічними партнерами», а в лютому 1998 р.
сторони підписали договір про економічне співробітництво. Наприкінці
1998 р. Держдума Росії слідом за Верховною Радою ратифікувала договір,
однак, Рада Федерації відклала цю процедуру на невизначений час: договір
був ратифікований Радою Федерації лише в середині лютого 1999 р.

Окремі російські політики, у тому числі мер м. Москви Ю. Лужков украй
негативно відносилися до цього договору. Вони не визнавали за Україною
право на Крим і м. Севастополь, вважали їх російськими територіями і
погоджували ратифікацію найважливішого документа з передачею Криму під
юрисдикцію Російської Федерації.

Разом з тим, стає очевидним, що економічне співробітництво і
міжрегіональні зв’язки з Росією відповідають інтересам обох держав,
особливо в умовах економічної кризи. Саме економічні проблеми є сьогодні
головними в російсько-українських відносинах.

Традиційно дружні відносини поєднують Україну і Республіку Молдова. У
ході першого офіційного візиту Президента України Л.Д. Кучми в Кишинів
11-12 березня 1997 р. були підписані важливі документи: Декларація про
основні принципи митного союзу України і Молдови, угода про
співробітництво прикордонних областей і адміністративно-територіальних
одиниць. Україна виступила разом з Росією гарантом при вирішенні
конфлікту в Наддністрянщині, підписавши Меморандум про врегулювання
відносин між Республікою Молдова і Придністровська Республіка.

Також сусідські відносини панують у співробітництві України і Білорусії.
13 травня 1997 р. в Києві між президентами України і Білорусії Л.Д.
Кучмою й А.Г. Лукашенко були підписані Договір про державний кордон, а
також Угода про співробітництво прикордонних областей, Договір про
спільні дії по мінімізації і подоланню наслідків Чорнобильської
катастрофи.

Україна висловилася проти приєднання до Договору між Росією і Білорусією
«Про утворення співтовариства двох держав», справедливо вбачаючи в цьому
загрозу своєму суверенітету. В Україні з тривогою спостерігають за
активним порушенням норм демократії і прав людини в сусідній державі.
Проте, деякі представники лівих сил України виступають за об’єднання з
Росією і Білорусією.

Найкраще в України склалися відносини з Польщею, яка була однією з
перших держав світу, що визнала незалежність України й встановила з нею
дипломатичні відносини. У 1992 р. між Україною і Польщею був укладений
Договір про добросусідство, дружні відносини і співробітництво. Через
відносини з Польщею Україна прагне інтегруватися в загальноєвропейський
процес співробітництва.

Регулярним став обмін державними візитами. На останніх зустрічах
президентів Л.Д. Кучми й А. Кваснєвського підкреслювалося, що відносини
Польщі й України кожна зі сторін визначає як пріоритетні. Розширюється
співробітництво в політичній і військовій областях, особливо у світлі
вступу Польщі в НАТО в 1999 р. Розширюються різноманітні
торгово-економічні контакти.

Разом з тим, у відносинах між двома суверенними державами зберігаються
визначені труднощі, викликані в основному причинами історичного
характеру й особливостями перехідного періоду, що переживають обидві
країни. Однак ці труднощі не є нездоланними. Це ще раз підтвердила
зустріч президентів Л.Д. Кучми й А. Кваснєвського на початку 2000 р.

Традиційно стабільні відносини України з Чехією і Словаччиною. Останнім
часом поглиблення співробітництва між суверенними державами намітилося в
машинобудуванні, нафтопереробній промисловості, енергетиці, переробці
лісу, у сфері культури і туризму. Між державами діють договори про
добросусідство і співробітництво.

Налагоджуються ЗВЕРНУТИ УВАГУ НА ЧАС, В ЯКОМУ ПИШЕТЕ ПРО ПОДІЇ політичні
й економічні зв’язки України з Угорщиною: у грудні 1991 р. Угорщина
визнала суверенну Українську державу, у 1992 р. укладений Договір про
основи добросусідства і співробітництва.

Плідними були державні візити Президента України Л.Д. Кучми в Угорщину й
А. Гена в Україну. Однак у взаємовигідному співробітництві двох держав є
чимало резервів. Це стосується, насамперед, переробної промисловості,
обслуговування перевезень, створення спеціальної економічної зони в
Закарпаття «Європа – центр».

Відносини з Румунією розвиваються непросто. З одного боку, між
суверенними державами встановлені дипломатичні відносини, відбувається
обмін державними візитами. З іншого боку – Румунія фактично не визнала
входження до складу України в 1940 р. Північної Буковини, висловлює свої
домагання на острів Зміїний у Чорному морі.

Торгово-економічні відносини розвиваються досить динамічно, хоча не
відбивають можливостей і потреб двох країн. Великий інтерес викликає по
обидва боки проект будівництва каскаду гідроелектростанцій на ріці Тиса,
газопроводу Хуст – Сату Маре.

2 червня 1997 р. президенти України і Румунії в м. Констанці підписали
Договір про дружбу, співробітництво і добросусідство.

Отже, Україна бере активну участь у роботі регіональних об’єднань. Її
голос активно і вагомо звучить у рамках держав Центральноєвропейської
ініціативи, країн Чорноморського району економічного співробітництва.
Регулярними стали спільні зустрічі президентів України, Польщі і
Румунії; глав країн Балтії, України і Польщі.

Відносини із сусідніми країнами, як і з іншими державами світу, Україна
будує на принципах рівності, добросусідства, взаємовигідного
співробітництва, що сприятиму подальшому розвитку України.

Розділ 3. Співробітництво України з країнами Центрально-Східної Європи

Для розгляду в своїй курсовій роботі обрала співробітництво України саме
з Росією, тому що Росія є найближчим сусідом України, їх об’єднує не
тільки історія, а й спільний шлях розвитку, перехід до демократії,
спільна економіка і культура. Щодо співробітництва України і країн
Балтії, то країни Балтії можуть послужити яскравим прикладом для України
швидкого і безболісного переходу до демократії, тому співробітництво з
Балтією є корисним, через досвід посткомуністичних трансформацій.
Співробітництво України і Словаччини також є актуальним, тому що
Словаччина є нашим західним сусідом, а співробітництво з нею сприятиме
просування української спільноти в європейський простір.

3.1 Співробітництво України з Росією

Українсько-російські відносини є домінантою двосторонніх відносин
України з прикордонними державами. Їх названо стосунками стратегічного
партнерства, оскільки від їхнього характеру залежатиме доля
прогресивного демократичного розвитку як України, так і Російської
Федерації.

Роки існування незалежної України показують, що її зв’язки з Росією
зберігають своє виняткове значення. У стратегічному плані Україна обрала
шлях переходу від відносин залежності та підпорядкування до взаємодії
рівноправних суб’єктів – незалежних держав. Величезні матеріальні
ресурси Росії так само необхідні для становлення суверенної економіки
України, як і передові технології розвинутих країн. У перспективі
Україна може співпрацювати з Росією практично в усіх галузях економіки
та гуманітарної сфери. Обстоювання рівноправності у відносинах з Росією
є важливим політичним завданням України на найближчий період.

До основних об’єктивних чинників, що ускладнюють рівноправне
співробітництво України з Росією, слід віднести такі. З боку України:
незавершеність формування національної держави, надмірна, незбалансована
інтеграція національного господарства у нереформований простір СНД,
однобічна залежність від її джерел енергопостачання та окремих видів
сировини; недостатня розвиненість почуття національної приналежності та
патріотизму серед значної частини населення України, наявність комплексу
меншовартості.

Проте найбільшою перешкодою на шляху становлення рівноправних
міждержавних взаємин є позиція самої Росії. Перше, і найголовніше,
полягає в тому, що серед населення Росії склалося і панує уявлення про
Україну як органічну частину Росії. Слов’янська спорідненість обох
народів сприяє посиленню таких уявлень. Особливо сильні такі уявлення в
Москві, яка тривалий час утверджувалася, як столиця надцентралізованої
авторитарної держави, що у різний спосіб беззастережно підпорядковувала
собі довколишній простір. Друга обставина полягає в тому, що після
ейфорії, викликаної перемогою (серпень 1991 р.) над путчистами,
російські демократи починають усвідомлювати величезні втрати, пов’язані
з розвалом СРСР. Найголовніше – Росія втратила статус наддержави, тому
вона хворобливо сприймає будь-які коопераційно-інтеграційні формування
без її безпосередньої участі.

Постійною складовою російської політики залишається прагнення втримати
Україну у сфері свого впливу, зберегти реальні важелі тиску на неї.
Головний напрямок „завоювання” України – це втягування її у нові
інтеграційні структури на кшталт Білорусь – Росія або зміцнення
організаційних структур СНД через поступове м’яке перетворення цих
держав із співдружності держав на державну співдружність.

Разом з тим слід підкреслити, що Україна і Росія мають істотні спільні
інтереси, серед яких – збереження миру і стабільності у взаєминах. У
1999 році набув чинності договір про дружбу, співпрацю і партнерство між
Україною та Російською Федерацією та угоди щодо Чорноморського флоту,
які заклали міцний правовий фундамент у відносинах між двома державами і
відіграють значну стабілізуючу роль на Європейському континенті.

Проте територіальні претензії до України, які висловлюються не тільки
керівниками певних політичних сил, але й парламентом Росії (прикладом
може бути Постанова Верховної Ради Російської Федерації „Про статус
міста Севастополя”) є досить небезпечними. Дестабілізуючим фактором є
проблема базування російського Чорноморського флоту в Криму. Процес
ратифікації великомасштабного українсько-російського договору спочатку
нижньою, а потім верхньою палатою російського парламенту висвітив значну
силу та живучість великодержавницьких, імперських стереотипів у
свідомості політичної еліти Російської Федерації. Викликають тривогу і
деякі положення військової доктрини Росії, зокрема ті, де йдеться про
„неоформленість у договірному відношенні ряду ділянок державного кордону
Російської Федерації.

Окрім внутрішніх чинників, на взаємовідносини України і Росії істотно
впливають зовнішні чинники і, насамперед, позиція США та
західноєвропейських країн. Якщо раніше ці країни, надто ж США,
абсолютизували свої відносини з Росією і не визнавали Україну суб’єктом
міжнародної діяльності, то приблизно з початку 1994 р. адміністрація
президента Б. Клінтона почала надавати відносинам з Україною
самостійного значення.

Отже, для України Росія є природним сусідом, який існував, існує і
завжди існуватиме, а тому розвиток добросусідських відносин з нею є
об’єктивною необхідністю.

3.2 Співробітництво України та країн Балтії

Україна є третім — після Росії та Німеччини — зовнішньоекономічним
партнером Литовської Республіки. Наша країна входить до першої десятки
торговельних партнерів Латвії. Співпраця з Україною визнана приоритетним
напрямком зовнішньоекономічної політики Естонії. Проте більш рішуче, у
порiвняннi з Україною, реформування країнами Балтiї економіки та
досягнення певних успiхiв у створеннi ринкової iнфраструктури, накладає
специфiчний вiдбиток на економiчнi вiдносини мiж Україною, з одного
боку, та Латвiєю, Литвою i Естонiєю, з iншого. Наприклад, негативне —
для України — сальдо торговельного балансу iз Литвою та Естонiєю є вже
практично традицiйною рисою українсько-литовських та
українсько-естонських взаємин.

За останнє десятирiччя лише один раз Україна вийшла на позитивний
торговельний баланс iз Латвiєю. Та й то у 1998 роцi, коли росiйська
фiнансова криза пiдштовхнула українцiв у термiновому порядку шукати новi
ринки збуту. Аналiз структури українського експорту до країн Балтiї
свiдчить про зростання темпiв вивезення з України сировини та
напiвфабрикатiв та скорочення експорту окремих видiв продукцiї
технологiчно-кiнцевого циклу. Наприклад, експорт кукурудзи в Латвiю у
1998 р. порiвняно iз 1997 р. збiльшився у 8,3 рази, паперу i картону —
2,8 рази, чорних металiв — на 65%, казеїну — на 47%, олiї — на 21%.

Таким чином, наведенi факти дозволяють визначити коло певних тенденцiй,
що характеризують економiчнi взаємини мiж Україною та країнами Балтiї.
По-перше, реальнi показники торговельно-економiчних балансiв мiж
Україною та країнами Балтiї дозволяють зробити висновок, що український
уряд та вiтчизнянi дiловi кола вважають балтiйський ринок вузьким та
неперспективним. При цьому не враховується факт його тiсного зв’язку iз
ринками Скандинавiї та Пiвнiчної Європи. У той час, як український
капiтал з року в рiк втрачає для себе цей регiон, державнi та приватнi
компанiї Бiлорусi, Чехiї, Угорщини та Польщi проводять активну
маркетингову полiтику на балтiйському ринку. Як наслiдок, товарообiг,
наприклад, Латвiї з Чехiєю та Польщею збiльшився протягом 1998 року на
35%.

По-друге, Латвiя, Литва i Естонiя, якi пiд час великої приватизацiї
залучили в стратегiчнi галузi економiки європейський та американський
капiтал, тепер розглядають Україну, враховуючи її геополiтичне
положення, обсяги внутрiшнього ринку та транзитний потенцiал, як
привабливий об’єкт для iнвестування власного капiталу. Так, Естонiя
повiдомила про готовнiсть iнвестувати в українську економiку $300 млн.
шляхом реалiзацiї низки iнвестицiйних проектiв, зокрема, в готельному та
житловому будiвництвi, будiвництвi АЗС. Естонська сторона висловила
готовнiсть взяти участь у фiнансуваннi завершення будiвництва одеського
нафтотермiналу «Пiвденний». Приватизованi латвiйськi банки
(«Парексбанк», «Айзкрауклесбанк» та iншi) брали активну участь у
фiнансуваннi нашої держави шляхом закупiвлi облiгацiй внутрiшньої
державної позики на суму $70 млн.

По-третє, активна позицiя латвiйських, литовських та естонських дiлових
кiл у пошуку ринкiв збуту для вироблених ними товарiв пояснюється як
тривалiшим досвiдом роботи в умовах ринку, так i державною пiдтримкою
експортерiв. В цьому контекстi слiд зазначити, що недосконалiсть
вiтчизняного податкового законодавства та протекцiонiстської полiтики
українського уряду щодо експортерiв готової продукцiї обумовлюють цiнову
неконкурентоспроможнiсть українських виробникiв навiть на ринках Естонiї
та Литви, де створенi рiвнi умови як для мiсцевих пiдприємцiв, так i для
українських суб’єктiв зовнiшньоекономiчної дiяльностi. Що стосується
ринку Латвiї, то вiн практично заблокований — через введення 75%
ввiзного мита — для українських виробникiв с/г продукцiї: цукру, зерна
та iн.

По-четверте, використання можливостей розширення взаємного торговельного
обiгу мiж Україною та країнами Балтiї, залучення iнвестицiй в економiку
України все бiльшою мiрою визначається напрямами та темпами економiчної
трансформацiї та iнтеграцiї Латвiї, Литви та Естонiї до ЄС. Характерною
рисою нинiшнього етапу iнтеграцiйної взаємодiї країн Балтiї та ЄС є те,
що внаслiдок розширення торговельно-економiчних зв’язкiв з країнами ЄС
та широкої участi захiдного капiталу в приватизацiйних процесах в цих
країнах на пiдприємствах рiзних галузей активно ведеться узгодження
внутрiшньої нормативно-технiчної та технологiчної документацiї з
вимогами ЄС. Зазначена тенденцiя особливо посилюється в тих галузях, де
пiдприємцi прагнуть одержати квоти для експорту їх продукцiї в країни
ЄС. Це, в свою чергу, потребує виконання широкого комплексу вимог до
сертифiкацiї продукцiї. Так, при виробництвi харчових продуктiв
ставиться завдання сертифiкацiї за європейськими вимогами всiх їх
компонентiв. Така тенденцiя може призвести до скорочення iмпорту по цих
позиціях з України в разi невжиття конкретних заходiв щодо сертифiкацiї
української продукцiї вiдповiдно до стандартiв ЄС.

І, нарештi, здiйснення планiв керiвництва росiйського ТЕКу РОЗШИФРУВАТИ
щодо диверсифiкацiї шляхiв експорту росiйської нафти в Європу
(заплановане на 2009 рiк закiнчення побудови росiянами власної
Балтiйської трубопровідної системи та створення росiйського портового
комплексу на Балтицi дозволить транспортувати нафту до кордону iз
Захiдною Європою виключно по територiї РФ) та скорочення обсягів
видобутку нафти росiйськими нафтовими компанiями, по-перше, обумовить
значне скорочення обсягiв росiйського експорту нафти, що транспортуються
до Європи з використанням iнфраструктури країн-транзитникiв (якими є i
Україна, i країни Балтiї). По-друге, сприятиме загостренню конкурентної
боротьби за транзит росiйської нафти в Європу мiж країнами-транзитниками
(в т.ч. мiж Україною та державами Балтiї).

3.3 Співробітництво України з Словаччиною

Новітня історія українсько-словацьких міждержавних відносин офіційно
бере початок з 1 січня 1993 р. Саме тоді на політичній карті
європейського континенту і світу з’явилася нова незалежна держава –
Словацька Республіка (далі СР).

Домінанту європейського спрямування з перших днів незалежного
державотворення початку 1990-х років у Словаччині, як і в Україні, було
зовсім непросто впроваджувати на практиці. Складність початкового етапу
розбудови нової держави нерідко примушувала суспільство і владу
концентруватися, передусім, на розв’язанні болючих внутрішніх проблем.
Ще бракувало досвіду послідовних дій на міжнародній арені. На стадії
становлення перебувала дипломатія молодих країн. Нерідко методом пошуку,
а то й спроб і помилок кристалізувалися їх національно-державні інтереси
та зовнішньополітичні пріоритети. Давався взнаки і своєрідний масовий
ефект ультрареволюційної національно-патріотичної ейфорії.

Притаманна молодим незалежним державам деяка гіперболізація власної
значущості і ваги в міжнародних відносинах, особливо через нібито
вигідне геостратегічне розташування, слід об’єктивно визнати, торкнулася
певним чином на перших порах і України та СР. Звідси, зокрема, випливали
й українські та словацькі амбіції 1990-х років стосовно “геополітичного
перехрестя” Європи, “мосту” між Сходом і Заходом, нейтралітету,
стратегічного партнерства переважно з великими державами та багато
іншого, що не завжди повністю відповідало реаліям міжнародного становища
країн та їх ролі в європейській і світовій політиці. Потрібний був
певний час для утвердження здорового прагматизму у внутрішній і
зовнішній політиці нових демократій.

Але цього часу історією було відведено обмаль. Український і словацький
народи, як і народи інших посткомуністичних країн, упродовж майже лише
одного десятиліття вимушені були вирішувати такі завдання, для
розв’язання яких розвинені нації та держави світу потребували не менше
одного, а то й двох століть.

Усе це жодним чином не спростовує складність проблем, які на зламі
другого і третього тисячоліть вирішували український і словацький народи
та їх держави. У короткому часовому вимірі впродовж останнього
десятиліття ХХ – початку ХХІ століття в регіоні Центральної і Східної
Європи, де розташовані Україна і Словаччина, фактично збіглися процеси
глобалізації, постсоціалістичної трансформації та загальноєвропейської
інтеграції. Основними з-поміж глибоких якісних змін є:

перехід від тоталітаризму до демократії і громадянського суспільства,

національне відродження і виникнення нових незалежних держав та їх
розбудова,

перехід до ринкової, соціально орієнтованої економіки, відкритої назовні
та залученої до світогосподарських зв’язків,

припинення біполярного протистояння в Європі (як і у світі) та
формування нової архітектури системи європейської і глобальної безпеки,
розширення НАТО,

поглиблення регіональної, субрегіональної і загальноєвропейської
інтеграції, розширення ЄС.

Україна і СР не могли залишатися поза цими процесами. Тобто, брали в них
активну участь та відчували на собі їх вплив. Водночас кожна з держав
мала національну специфіку розвитку та особливості постсоціалістичної
трансформації, дещо відмінний рівень входження в процеси глобалізації та
інтеграції.

Упродовж десятиліття офіційних міждержавних відносин незалежних України
та СР (1993-2003 рр.) сформувалася цілісна і багаторівнева система та
досить чіткий механізм двосторонніх українсько-словацьких взаємин, які
спираються на міцну договірно-правову базу – понад 100 міждержавних,
міжурядових і міжвідомчих договорів та угод. Складовими частинами та
активними структурними елементами цих взаємин є вищі, центральні
галузеві, регіональні та місцеві органи державної влади і
самоврядування, політичні, громадські, культурні та інші організації і
об’єднання, різні інституції і широкі кола громадськості двох країн.

Центральними елементами системи двосторонніх міждержавних відносин між
Україною і СР, рушійною силою їх розвитку є постійна безпосередня
взаємодія глав держав, парламентів і урядів, галузевих міністерств і
відомств та інших державних структур. У рамках політичного діалогу між
президентами, головами парламентів і урядів України і Словаччини
погоджуються, координуються і спільно визначаються стратегія, основні
напрями і завдання двостороннього співробітництва та найважливіших
взаємних кроків на міжнародній арені.

У становленні і розвитку системи партнерських міждержавних відносин
головну роль відігравали вищі органи державної влади України і СР.
По-перше, з 1993 р. встановилися дієві контакти між главами держав і
урядів. По-друге, найширшими і найоперативнішими були контакти на рівні
кабінетів міністрів, центральних міністерств і відомств. По-третє,
поступово налагоджувалися зв’язки між регіональними, місцевими органами
державної влади і самоврядування, територіальними спільнотами на
міжрегіональному рівні. І в усьому цьому, безперечно, вирішальну роль
відігравали діяльність і політичні контакти президентів України і
Словаччини, їхня добра воля й активність у справі поглиблення
українсько-словацьких відносин.

Проблематичним для українсько-словацького співробітництва 1990-х років,
однак, був той факт, що взаємодія на рівні глав держав певний час не
мала достатньо регулярного та інституйованого характеру. Після візиту
Президента СР М. Ковача до Києва у 1993 р. сторони довго не могли
підняти зустрічі на найвищому рівні до рангу офіційних. Упродовж другої
половини 1990-х років обидва президенти зустрічалися і спілкувалися, в
основному, на самітах глав держав Центрально-Європейської ініціативи і
на більш-менш регулярних зустрічах президентів країн Центральної Європи.

З обранням у 1999 р. Президентом СР Рудольфа Шустера – щирого поборника
зміцнення словацько-українського співробітництва – ці відносини відчутно
активізувалися і увійшли в якісно новий етап розвитку. При цьому варто
зазначити, що діалог між українським президентом і його словацьким
колегою – Р. Шустером – має справді продуктивний характер. Зокрема,
глава Словацької держави постійно надавав політичну підтримку Україні в
її євроінтеграційних планах, розвитку зв’язків із загальноєвропейськими
інституціями і трансатлантичними структурами.

Звичайно, основну практичну координуючу роль у формуванні системи
міждержавних відносин України і Словаччини в 1990-ті роки мають
відігравати міністерства закордонних справ. На підготовчому та першому
етапах співробітництва вони ефективно впоралися і з організацією
політичного діалогу між двома державами, координацією їх дій на
міжнародній арені, і зі створенням механізмів постійної взаємодії
державних структур різного рівня.

Для цього міністерства закордонних справ України і СР застосовували
методи регулярних консультацій, попереднього з’ясування і узгодження
позицій, організації візитів і переговорів глав та відповідальних
працівників зовнішньополітичних відомств тощо. Чимало було зроблено
міністерствами закордонних справ двох країн у 1990-ті роки і для
формування договірно-правової бази українсько-словацьких міждержавних
відносин. Як уже зазначалося, упродовж 1990-х років створено широку
договірно-правову базу українсько-словацького міждержавного
співробітництва, яку становлять понад 100 двосторонніх
міжнародно-правових документів. Але з деяких питань дво- і
багатосторонньої взаємодії координуюча спільна робота
зовнішньополітичних відомств, особливо в другій половині 1990-х років
виявилася недостатньою. Методами превентивної дипломатії цілком можна
було запобігти виникнення проблем щодо українсько-словацького
суперництва за місце непостійного члена Ради Безпеки ООН в 1999 р.

У другій половині 1990-х років Україна і Словаччина створили ще один –
майже унікальний механізм міждержавного співробітництва. У січні 1996 р.
у Високих Татрах – на Штрбському Плесі було започатковано проведення
переговорів і спільних засідань кабінетів міністрів двох країн. Чергове
двостороннє спільне міжурядове засідання відбулося в березні 1997 р. в
Ужгороді. Така форма прямих переговорів прем’єрів і членів кабінетів
міністрів двох держав давала змогу оперативно визначити вузлові питання
подальшого розвитку українсько-словацького співробітництва і оперативно
погодити конкретні заходи для зняття бар’єрів на шляху розвитку
співпраці у всіх галузях. Аналогічного виду міжурядової взаємодії ні
Україна, ні СР не мали і не мають із жодною з країн Центральної та
Східної Європи. На жаль, у подальшому практика переговорів і спільних
засідань урядів України та Словаччини не була продовжена.

Отже, і Україна, і Словаччина пройшли на зламі другого і третього
тисячоліть мирний шлях здобуття суверенітету та розбудови держави. На
відміну від багатьох постсоціалістичних країн, за роки новітньої
національно-державної незалежності вони уникли загрози вибуху відкритих
(або й кривавих) політичних, соціальних, етнічних та інших конфліктів,
що свідчить про витримку, мудрість і толерантність українського і
словацького народів. Цим підтверджується і здатність їх
державно-політичного представництва і національних політичних,
економічних, культурних та інших еліт і суспільства в цілому вести
постійний відкритий діалог з пошуку компромісу для досягнення злагоди в
інтересах поступального розвитку нації і держави. З огляду навіть на це,
Україна і Словаччина залишаються цивілізованими демократіями,
невід’ємною частиною Нової Європи.

ВИСНОВОК РОЗДІЛУ ВІДСУТНІЙ

Висновок

МАЄ ВІДПОВІДАТИ ЗАВДАННЯМ, ЯК ЇХ БУЛО РЕАЛІЗОВАНО І ВІДПОВІДАТИ
ВИСНОВКАМ ПІСЛЯ РОЗДІЛІВ, АЛЕ НЕ ПОВТОРЮВАТИ ЇХ ДОСЛІВНО!!!!!!!!!

Правові засади включення України в міжнародні стосунки як повноцінного
рівноправного суб’єкта були закладені в Декларації про державний
суверенітет України від 16 липня 1990 року. Декларація розкрила зміст
діяльності України як суб’єкта міжнародного права, визнала приорітет
норм міжнародного права перед нормами національного права. Вперше було
проголошено, що відносини України з іншими радянськими республіками ще
існуючого тоді СРСР будуються на основі договорів, укладених на
принципах рівноправності, взаємоповаги і невтручання у внутрішні справи.
Це вже були перші спроби політичного співробітництва України.

Якщо ж брати до уваги географічне положення, то звичайно, що основна
зовнішньополітична діяльність нашої країни спрямовувалося на
налагодження політичних відносин з країнами-сусідами, до яких і належать
країни Центрально-Східної Європи.

У результаті опрацювання матеріалів даної теми, я визначила особливості
розвитку Української держави і її місце на міжнародній арені, а також
пріоритетні напрямки ВКАЗАТИ, ЯКІ ПРІОРИТЕТНІ, ЯКЩО ЦЕ ДОСЛІДЖЕНО
зовнішньополітичної діяльності України протягом 1990-х рр., дослідила
залежність України від посткомуністичних країн, прослідкувала розвиток
країн Центрально-Східної Європи у порівнянні з Україною, дала загальну
характеристику політичного співробітництва України і визначити роль
України на східноєвропейському просторі і проаналізувала відносини
України з декількома країнами Центрально-Східної ЄвропиЯКИМИ, В ЧОМУ
ОСОБЛИВОСТІ ПО 1-3 РЕЧЕННЯ. Тобто виконала всі завдання, що були
поставлені на початку роботи.

Отже, робота описує політичне становище України в кінці XX ст., а також
її співробітництво з країнами посткомуністичного простору і роль нашої
держави на міжнародній арені, а саме в Центрально-Східній Європі.

Список використаних джерел та літератури:

1. Акт проголошення незалежностіУкраїни від 24 серпня 1991 року.

2. Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і
Російською Федерацією», прийнятий 31 травня 1997 р.-К.-1998р.

Гаврилишин Б. Україна і Росія у світовому контексті // Філософська і
соціологічна думка. – 1991. – №10 – С. 3-7.

3. Дещинський Л. Є. Міжнародні відносини України: Історія і сучасність.
2. – Львів: Бескиди Біт, 2004. – 320 с.

5. Енциклопедія українознавства. Словникова частина: у 4-х т. / Гол.
ред. В.Кубійович. – Париж; Нью-Йорк: Молоде життя. 1988-1996. – 560 с.
ВКАЗАТИ, ЯКИЙ ТОМ ВИКОРИСТОВУВАВСЯ

6. Зовнішня політика України в умовах глобалізації 1991-2003: Анотована
історична хроніка міжнародних відносин – К.: Генеза, 2004. – 616 с.

7. Історія України / Керівник авт. кол. Ю. Зайцев. – Львів: Світ, 1996.
– 488 с.

8. Камінський А. Вступ до міжнародних відносин: Курс лекцій. – Львів:
Світ, 1995. – 144 с.

9. Колодій А. Політологія.. – 2-е вид., перероб. та доп. – К.: Ельга,
Ніка-Центр, 2003. – 664 с.

10. Краківський З. Становище України в сучасному світі //
Державність. – 1991. – №3. – С. 27-32.

11. Литвин В. Українсько-словацькі відносини: історія та сучасність //
Голос України. – 2003. – 4 жовтня – С. 4-5

12. Олійник О. СНД: Перспективи і реалії // Урядовий кур’єр. – 2000. –
27 січ. – С.3

13. Основи політичної науки: Курс лекцій / за ред. Б. Кухти. – 4 ч.:
Міжнародна політика. – Л.: Кальварія, 1999, – 436 с.

14. Рябов С. Теорія міжнародної політики // Політологічні читання. –
1995. – №1 – С. 171

15. Сорока М. Світ відкриває Україну. Про зовнішню політику Української
держави у 90-х рр. XX ст. – К.: Київська правда, 2001. – 782 с.

16. Табачник Д.В. Україна на шляху у світ. – Київ: Українська Академія
державного управління при Президентові України, 1996. – 108 с.

17. Україна у міжнародних відносинах XX ст.: Навч. посібн. / За ред.
проф. Я. Й. Малика – Львів: Світ, 2004. – 468 с.

18. Українська загальна енциклопедія: Книга знання в 3-х т. / Під ред.
І.Раковського. – Львів; Івано-Франківськ; Коломия: Рідна школа, 1990. –
476 с.

19. Чекаленко Л.Д. Зовнішня політика України: Підручник. –
К.: Либідь, 2006. – 716 с.

20. Чекаленко Л.Д. Україна – Росія: проблеми „стратегічного” партнерства
// Персонал. – 2006. – №4. – С. 30-36.

21. Цыганков П.А. Теория международных отношений: Учеб. Пособие. – М.:
Гардарики, 2005. – 590 с.

Рябов С. Теорія міжнародної політики // Політологічні читання. – 1995.
– №1 – С. 171.

Чекаленко Л.Д. Зовнішня політика України: Підручник. – К.: Либідь,
2006. – 716 с.

Камінський А. Вступ до міжнародних відносин: Курс лекцій – Львів:
Світ, 1995. – 144 с.

Основи політичної науки: Курс лекцій за ред. Б. Кухти. 4 ч.: Міжнародна
політика. – Л.: Кальварія, 1999, – 436 с.

Цыганков П.А. Теория международных отношений: Учеб. Пособие. – М.:
Гардарики, 2005. – 590 с.

Камінський А. Вступ до міжнародних відносин: Курс лекцій. – Львів:
Світ, 1995. – 144 с.

Декларація про державний суверенітет України. 10 років: 1990-2000. –
К., 2000.

Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року

Історія України / Керівник авт. кол. Ю. Зайцев. – Львів: Світ, 1996. –
488 с.

Табачник Д.В., Україна на шляху у світ. – Київ: Українська Академія
державного управління при Президентові України, 1996. – 108 с.

Олійник О. СНД: Перспективи і реалії // Урядовий кур’єр. – 2000. – 27
січ. – С.3

Чекаленко Л. Д. Україна – Росія: проблеми „стратегічного” партнерства
// Персонал. – 2006. – №4. – С. 30-36.

Сорока М. Світ відкриває Україну. Про зовнішню політику Української
держави у 90-х рр. XX ст. – К.: Київська правда, 2001. – 782 с.

14 Українська загальна енциклопедія: Книга знання в 3-х т. / Під ред.
І.Раковського. – Львів; Івано-Франківськ; Коломия: Рідна школа, 1990. –
476 с.

Зовнішня політика України в умовах глобалізації 1991-2003: Анотована
історична хроніка міжнародних відносин – К.: Генеза, 2004. – 616 с.

Гаврилишин Б. Україна і Росія у світовому контексті // Філософська і
соціологічна думка. – 1991. – №10 – С. 3-7

«Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і
Російською Федерацією», прийнятий 31 травня 1997 р. – К., 1998.

Дещинський Л. Є. Міжнародні відносини України: Історія і сучасність. 2.
– Львів: Бескиди Біт, 2004. – 320 с.

Україна у міжнародних відносинах XX ст.: Навч. посібн. / За ред. проф.
Малика Л. Й. – Львів: Світ, 2004. – 468 с.

Табачник Д.В., Україна на шляху у світ. – Київ: Українська Академія
державного управління при Президентові України, 1996. – 108 с.

Литвин В. Українсько-словацькі відносини: історія та сучасність //
Голос України. – 2003. – 4 жовтня – С. 4-5.

Краківський З. Становище України в сучасному світі // Державність.
1991. №3. С. 27-32

PAGE

PAGE 34

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020