Реферат на тему:

Політична влада

Види влади. Специфіка політичної влади

Багатозначність влади проявляється й у іншому аспекті: влада може
виступати як соціальна, тобто бути присутньою у відносинах між великими
соціальними групами, і як міжособова (у стосунках між друзями, між
подружжям тощо). Соціальна влада проявляється в політичній і
неполітичній формах. Політична влада взаємопов’язана з іншими видами
соціальної влади, причому всі вони можуть бути використані в політичних
цілях. Інші види соціальної влади виділяються залежно від сфери
поширення і методів володарювання.

Економічна влада означає контроль над ресурсами, що мають вартісне
вираження власністю, над матеріальними цінностями.

Адміністративно-примусова (політична влада у вузькому значенні)
передбачає опір на силові ресурси і означає контроль за людьми за
допомогою застосування або загрози застосування фізичної сили.

Духовно-інформаційна — культурна, релігійна, влада ЗМІ. Особливого
значення у сучасному суспільстві набули ЗМІ, оскільки виступають
основним каналом впливу на масову аудиторію. О.Тоффлер визначив владу
ЗМІ в сучасному суспільстві таким чином: вона дозволяє досягти
поставленої мети, мінімально витрачаючи ресурси влади, дозволяє
перетворити супротивників у союзників.

Зростання ролі ЗМІ, особливо телебачення і Інтернету, ставить цілий ряд
проблем. З одного боку, підвищується ступінь інформованості людей, що
дозволяє розширити їх участь у політичному житті, а різноманітність
джерел інформації забезпечує індивіду свободу вибору з потоку політичної
інформації. Але, з іншого боку, зберігається проблема довір’я до ЗМІ.
Нарешті крупні медіа зливаються з іншою владою — економікою і виступають
провідником впливу останньої на владу політичну. Громадськість України
сьогодні ставить запитання: «Чи панують політики над ЗМІ, чи ЗМІ над
політиками?». Дійсно, спілкування політиків з громадянами відбувається
через ЗМІ. Саме вони створюють «віртуальний» образ політика, який
повинен сприйматися масами як реальний. ЗМІ впливають на формування
переваг електорату. Один популярний журналіст може замінити величезну
кількість партійних агітаторів. ЗМІ склали на сьогодні серйозну
конкуренцію політичним партіям у здійсненні функції мобілізації виборців
на підтримку кандидатів, що претендують на прихід у владні структурі.

Специфіка політичної влади пов’язана із здатністю індивідів, груп і їх
організацій реалізувати свої інтереси і волю за допомогою засобів
політико-державного управління і контролю. Політична влада поділяється
на державну і суспільну, носіями якої є партії, суспільні рухи, ЗМІ.

До інших проявів специфіки політичної влади можна віднести такі:

на відміну від міжособистісної, політична влада присутня у відносинах
між великими соціальними групами, державами, співтовариствами,
суспільними організаціями;

політична влада передбачає необхідність організаційних процедур для
вираження інтересів спільної у політичній сфері, інституціональну
оформленість (вираження політичного інтересу через партію, державу та
інші інститути);

можливість використання найрізноманітніших ресурсів (економічних,
примусових, інформаційних тощо);

поєднання відкритих і тіньових центрів влади, що діють приховано, поза
сферою суспільного контролю;

моноцентричність, тобто наявність єдиного центру прийняття рішень (на
відміну від влади економічної, яка в умовах ринку передбачає плюралізм
суб’єктів влади);

ієрархічність відносин влади;

делегування (передача) частини владних повноважень від одного суб’єкта
іншому, який бере на себе відповідальність за їх виконання (модель:
центральна влада > місцева влада);

ідеологічність.

Спеціальне призначення політичної влади неоднозначне, що проявляється в
її здатності виступати фактором як інтеграції, так і дезінтеграції
суспільства. В першому випадку за допомогою влади підтримується
суспільний порядок, вирішуються конфліктні ситуації, у другому —
забезпечується панування одних соціальних груп над іншими.

Структура політичної влади

Структура влади — це ті компоненти, без яких вона не відбувається.
Такими є її суб’єкт, об’єкт, підпорядкування об’єкту, джерела і ресурси
влади.

Влада може здійснитися тільки через взаємодію суб’єкта влади і її
об’єкта. Суб’єкт виражає свою волю щодо об’єкта через наказ
(розпорядження, команду), що супроводжується загрозою санкції у випадку
його невиконання.

Джерелом влади суб’єкта (владна першооснова) може виступати його сила,
краса, багатство, авторитет. Нарешті, влада може породжуватися традицією
(влада батьків над дітьми, влада старійшин) і законом, який надає
суб’єкту влади право вимагати і використовувати різноманітні ресурси.
Специфічним джерелом влади виступають знання, володіння якою-небудь
інформацією. Наприклад, жерці в Стародавньому Єгипті використовували
знання про сонячні затемнення для зміцнення своєї влади. В минулому
такою владою володіли шамани і чаклуни, сьогодні — вчені, викладачі,
політики, професіонали.

Зростання ролі експертів-носіїв унікальних знань в якихось сферах життя
призвело до появи таких різновидів влади, як експертократія і
меритократія. Однак монополія на інформацію, секретні знання може стати
основою абсолютної влади. Цю думку висловив Е.Канетті. Саме секретність
і культ таємниці, на його думку, підтримують тоталітарну владу.
Достатньо згадати сталінський режим, який створив таємницю навколо життя
вождів, умів приховувати свою сутність, насаджував культ доносів,
відмовив громадськості у праві на доступ інформації. Причина послаблення
диктатур і розвитку демократій, вважав Е.Канетті, — поширення таємниці
(інформації) серед багатьох людей. Проблема взаємовідносин влади і знань
розглядалася М.Фуко. Він стверджував, що влада продукує знання, а знання
дає владу. Для сучасного суспільства характерно посилення ролі знань, а
відповідно, і влади над індивідуумом.

Суб’єкти політичної влади мають багаторівневий характер: її первинний
рівень виражений індивідами, вторинний -політичними організаціями,
суб’єкти більш високого рівня -політичні еліти і лідери. Суб’єкти влади
виділяються і за іншими критеріями. Вони можуть бути розглянуті і через
призму їх публічності, відкритості для суспільства.

З цієї позиції можна виділити:

відкриту (видиму) владу: безпосередні учасники здійснення політичної
влади — публічні політики: президенти, депутати, лідери опозиції,
парламентських фракцій тощо;

напівприховану владу, під якою розуміються групи тиску, що
використовують різні канали впливу — від законних (через ЗМІ, взаємодію
з представниками влади, демонстрації, ініціативи, пожертвування у
виборчі фонди партій і політиків) до незаконних (підкуп, шантаж) на
офіційну владу. У зв’язку з цим вживається поняття лобізм, під яким
розуміють тиск з боку певних груп інтересів на державну і виконавчу
владу з метою прийняття вигідних для груп рішень. Лобі, в першу чергу,
виражено найбільш заможними верствами суспільства, що контролюють
провідні сектори економіки (галузеве, промислово-фінансове,
воєнно-промислове лобі), телемагнатами, військовими. Класичний лобізм
передбачає, що групи інтересів і влада взаємодіють через посередника —
професійного лобіста (така практика поширена на Заході), депутата,
якого-небудь політика. Але ця взаємодія може здійснюватися за більш
спрощеною схемою. У цьому випадку представники яких-небудь корпорацій
безпосередньо засідають у законодавчих органах влади або входять до
складу кабінету міністрів;

тіньову владу, яка себе не афішує. До подібного «тіньового сектора»
влади можна віднести, наприклад, органи національної безпеки, які
використовують свої знання про становище в країні для маніпулювання
політичними лідерами; армійські угруповання, кримінальні структури, якщо
вони мають важелі тиску на владу.

Влади не може бути без підпорядкування об’єкта. Здатність до
підпорядкування залежить від кількох факторів: засобів (ресурсів)
впливу, якими володіє суб’єкт, і від мотивації підпорядкування, яка може
бути викликана:

страхом за свою безпеку, страхом залишитись без певних благ;

звичкою виконувати накази;

апатією;

переконанням у необхідності підпорядкування;

зацікавленістю, щоб бути в підлеглості;

відчуттям обов’язку;

авторитетом суб’єкта влади.

Влада, побудована на інтересі і переконанні, є найбільш стабільною, тому
що передбачає добровільне виконання розпоряджень, що робить лишнім
застосування негативних санкцій. Однією з найбільш прийнятних для влади
мотивацій підпорядкування є авторитет суб’єкта влади. Навпаки, влада,
заснована на страху і примусі, породжує бажання об’єкта «піти» з поля
влади.

Ресурси влади являють собою все те, що може бути використане для впливу
на інших, що підвищує потенціал і силу впливу суб’єкта влади. Існують
відкриті і приховані типи впливу.

У першому випадку використовуються такі ресурси, як:

силовий примус — втрата будь-яких благ, тілесні покарання (історія
людства знає безліч прикладів цього — тортури, концтабори), смертна
кара, обмеження свободи, штрафи, відлучення від церкви, звільнення з
роботи тощо;

закон — традиція, звичай;

стимулювання — створення стимулів, якими виступають матеріальні та інші
блага, що ними об’єкт влади нагороджується в обмін на поведінку, що
вимагається. Ресурс винагороди широко використовують батьки, викладачі,
керівники організацій, політики.

Прихований вплив передбачає використання методів переконання, тобто
раціональних аргументів, або навіювання. Залежно від того, які ресурси
використовуються, говорять про три способи володарювання: панування,
вплив і стимулювання.

Існують і інші класифікації ресурсів. Наприклад, ресурси поділяються
залежно від сфер життєдіяльності.

Економічні ресурси — матеріальні цінності, необхідні для суспільного
виробництва і споживання, гроші, родючі землі, продукти харчування тощо.

Соціальні ресурси — соціальні і демографічні структури, соціальна
інфраструктура: освіта, медичне обслуговування, соціальне забезпечення
тощо.

Культурно-інформаційні ресурси — знання й інформація, а також засоби їх
отримання і поширення: інститути науки і освіти, ЗМІ тощо. Через ці
інститути контролюється формування суспільної думки. Особливо великий
вплив на політичне життя мають ЗМІ. Хто контролює ЗМІ, той і володіє
ресурсами переконання і навіювання.

Адміністративно-правові ресурси — система управління, сукупність владних
установ.

Силові ресурси — це зброя і апарат фізичного примусу (армія, поліція,
внутрішні війська, спецслужби, суд і прокуратура з їх матеріальними
атрибутами: будівлями, спорядженням, тюрмами).

Легітимність влади

’ ? ?

?

’ ?

&

E

&

&

E

&

&

E

&

&

E

E . Легітимність і авторитетність влади — явища певною мірою схожі.
Легітимність означає згоду народу з владою, коли він добровільно визнає
її право приймати рішення, які повинні виконуватися. Чим нижчий рівень
легітимності, тим частіше влада буде спиратися на силовий примус. Від
легітимності потрібно відрізняти легальність влади. Це юридичне поняття,
яке означає відповідність влади діючим законам. Наприклад, влада
президента легальна, тому що він обраний відповідно до законів і в
здійсненні своїх повноважень опирається на закон; влада монарха
легальна, тому що не був порушений порядок престолонаслідування.

Між легітимністю і легальністю може бути протиріччя. Не всі закони,
прийняті відповідно до встановленої процедури, можуть оцінюватися
населенням як справедливі, нарешті, законно обрана влада у випадку
невиконання своїх зобов’язань, невдалого економічного курсу, який
призвів до різкого падіння рівня життя, може втратити довір’я з боку
суспільства. У цьому разі спостерігається процес делегітимації влади. У
той же час нелегальна за своїм походженням влада може бути виправдана і
підтримана народом. Історія знає багато подібних прикладів: повалення
монархій у ході буржуазних революцій. Порушивши попередній правопорядок,
нова влада в результаті забезпечила собі легітимацію.

Легітимація — це спосіб або процес, методом якого влада отримує
виправдання. Ідеальні легітимності (рівень 100% підтримки населенням) не
буває. У будь-якому суспільстві є люди, що порушують закони або
ставляться до влади апатично. Нарешті, в демократичному суспільстві
існує опозиція офіціальній владі. Відповідно будь-яка влада повинна
підтверджувати свій авторитет, доказувати населенню, що саме вона
найбільшою мірою відповідає його інтересам.

Легітимність стосується як політичного режиму, у тому числі форми
правління, так і конкретних персональних суб’єктів влади. Це створює ще
одну лінію можливого протиріччя в межах легітимності. При легітимному
політичному режимі конкретні політичні лідери (президенти, монархи)
можуть втратити підтримку народу. В умовах демократії це протиріччя
вирішується через вибори.

Яким чином влада набуває легітимності? Тут принагідно звернутися до
теорії легітимності М.Вебера, яка вважається класичною в політології.
Він виділив три можливих типи легітимності (панування) залежно від її
джерел.

Традиційна легітимність спирається на традицію, на колись встановлений
порядок. Сама традиційна влада має декілька видів:

геронтократія — влада старійшин;

патріархальна — влада племінних вождів;

патримоніальна — влада монарха, яка в минулому знаходила підкріплення не
тільки в традиції престолонаслідування, але й зверталася до релігійної
легітимації — монарх як помазаник Божий; напівбожествений образ монарха
підтримувався особливими символами: ритуалами, розкішністю одягу і
трону, спеціальними зображеннями;

султанізм (різновид патримоніальної), де традицією є використання
насильства, а влада правителя звільняється від традиційних обмежень і
характеризується абсолютним свавіллям. Така влада була поширена в
стародавніх східних деспотіях. У Росії проявом «східного деспотизму»
стало правління Івана Грозного;

влада суверена над феодалами-васалами, яка домінувала в середньовічну
епоху. Сучасним проявом цієї влади є феномен клієнтея (від лат. cliens —
слухняний) — влада керівника над групою людей, які проявляють особисту
відданість йому в обмін на доступ до якихось благ.

Харизматична легітимність заснована на вірі в особисті якості лідера. В
харизматичному лідері бачать втілення таких якостей, як мудрість,
святість, героїзм. Харизматична легітимність будується на емоційному
заряді, на бездумному довір’ї вождю. Зразки харизми М.Вебер бачив у
Христі, Будді, Магометі. Сучасні політологи бачать харизму не тільки у
засновників світових релігій, але й поширюють її на революційних і
тоталітарних вождів, на духовних батьків нації. Наполеон, М.Ганді,
В.Ленін, Й.Сталін, А.Гітлер, Мао Цзедун в очах своїх послідовників
володіли особливою святістю. Особливий випадок — харизма Папи Римського.
Він володіє нею завдяки своєму становищу (функціональна харизма), тому
що є спадкоємцем святого Петра, намісника Христа на землі.

Легальна (раціональна) легітимність має за джерело раціонально
встановлені правила, норми (закони). В демократичних країнах це основний
тип легітимності, що опирається на конституції і конкретні правові
норми. Саме вони виступають посередниками між владою і народом, будучи
обов’язковими і для народу, і для керівництва. Іншим проявом легальної
влади, на думку М.Вебера, виступає бюрократія, яка стає раціональною в
епоху капіталізму. Раціонально-бюрократичний тип управління передбачає
компетентність, наявність спеціальної освіти, наслідування в
управлінській діяльності установленим правилам.

Інші типи легітимності. Веберівська типологія отримала загальне
визнання, хоча деякі вчені доповнюють її іншими типами легітимності.
Американський політолог Д.Істон виділив ідеологічну легітимність, яка
опирається на переконаність індивідів у вірності тих ідеологічних
цінностей, які проголошені владою (це найбільш ефективний тип
легітимності); структурну легітимність, що випливає з довір’я населення
до структур і норм режиму (до законів, органів влади); персональну
легітимність, що має своїм джерелом віру громадян у компетентність
лідера, його здатність відповідним чином використовувати владу. В умовах
демократії подібний тип легітимності проявляється у повторному
переобранні лідерів на виборах. Наприклад, період президентства
Б.Клінтона співпав з найдовшою за весь післявоєнний період хвилею
економічного росту в США, що асоціювалося громадянами з успіхами
діяльності його адміністрації і спричинило його повторне обрання.

Французький політолог Т.Л.Шабо говорить про можливість демократичної
(опирається на волевиявлення керованих), технократичної (пов’язана з
умінням володарювати) і онтологічної (відповідність влади універсальним
принципам людського і соціального буття) легітимності.

Італійський соціолог і історик Г.Ферреро, характеризуючи типи
легітимності форм правління, залежно від джерела походження влади
виділяє два типи легітимності: монархічну і демократичну.

У реальній практиці різні типи легітимності можуть взаємно доповнювати
один одного. Наприклад, у суспільствах, де зберігаються елементи
патріархальної або підданської культури, традиції родоплемінних
відносин, президенти, які пройшли через процедуру виборів, намагаються
заручитися і традиційною легітимністю. Подібне поєднання правових і
традиційних основ влади спостерігається і в минулих радянських
республіках СРСР, а нині в суверенних державах Азії. Так, у біографії
деяких президентів включені дані, що підкреслюють їх пряме походження
від правителів або приналежність до найстаріших родів, які традиційно
правили тут до входження цих територій у склад Російської імперії.
Можливе поєднання харизматичної легітимності з легальною. Так, харизма
генерала Ш.де Голля, національного героя Франції після обрання його
президентом отримала підкріплення з боку авторитету права.

Найбільшим потенціалом легітимності володіють демократичні режими, в
яких додатковим джерелом легітимності влади є економічна і соціальна
ефективність режиму, що виражається високим рівнем життя населення.
Диктаторські режими, побудовані на примусі, також намагаються заручитися
легітимністю. Значною мірою тоталітарні режими (СРСР,
націонал-соціалістична Німеччина) опиралися на ідеологічну і
харизматичну легітимність. Тут за допомогою ідеологічних міфів і
пропаганди були створені культи вождів і віра у справедливість існуючого
режиму.

Література:

Брегеда А.Ю. Політологія: Навч.-метод, посібник для самост. вивч. дисц.
— К.:КНЕУ, 1999. — 108 с.

Гелей С, Рутар С. Політологія: Навч. посібник. 3 вид., перероблене і
доповнене. — К.: Знання, 1999. — 427с.

Політологія у схемах, таблицях, визначеннях: Навч. посібник / За ред.
І.С.Дзюбка, І.Г.Оніщенко, К.М.Левківського, З.І.Тимошенко. — К.: УФІМБ,
1999. — 161 с.

Політологія: Підручник / За заг. ред. І.С.Дзюбка, К.М.Левківського. —
К.: Вища школа, 1998. -415 с.

Політологія. Підручник для студентів вузів / За ред. О.В.Бабкіної,
В.П.Горбатенка. — К.: Академія, 1998. — 368 с.

Політологія: Курс лекцій / І.С.Дмитрів (керівник), О.М.Рудакевич,
В.А.Кулик та ін. — Тернопіль: Астон, 1998. -158 с.

Основи політичної науки: Курс лекцій / За ред Б.Кухти. — Ч. 3. Політична
свідомість і культура. — Львів: Кальварія, 1998. — 556 с.

Швидяк О.М. Політологія. Практикум: навч.-метод. посібник. — К.: ІЗМН,
1997. — 164 с.

Абетка українського політика. Довідник / М.Томенко (керівник авт. кол.).
— К.: Смолоскип, 1997. — 218 с.

Бебик В.М. Політологія: Теорія, методологія, практика: Підручник. — К.:
МАУП, 1997. — 248 с.

Білоус А.О. Політико-правові системи: світ і Україна: Навч. посібник. —
К.: АМУПП, 1997. — 200 с.

Основи етнодержавознавства: Підручник / За ред. Ю.І.Римаренка. — К.:
Либідь, 1997. — 656 с.

Основи політичної науки: Курс лекцій / За ред Б.Кухти. — Ч. 2. Політичні
процеси, системи та інститути. -Львів: Кальварія, 1997. — 336 с.

Політологічний енциклопедичний словник: Навч. посібник для студентів
вузів. — К.: Генеза, 1997. — 400 с.

Себайн Д.Г., Торсон Т.Л. Історія політичної думки. -К.: Основи, 1997. —
838 с.

Хто є хто в європейській та американській політичній науці. Малий
політологічний словник / За ред. Б.Кухти. -Львів: Кальварія, 1997. — 288
с.

Лазоренко О.В., Лазоренко О.О. Теорія політології. Навч. посібник. — К.:
Вища школа, 1996. — 179 с.

Політологія. Кінець XIX — перша половина XX ст. Хрестоматія / За ред.
О.І.Семкіна. — Львів: Світ, 1996. — 800 с.

Рябов С.Г., Томенко М.В. Основи теорії політики. -К.: Тандем, 1996. -192
с.

Скиба В.Й., Горбатпенко В.П., Туренко В.В. Вступ до політології: Екскурс
в історію правничо-політичної думки. -К.: Основи, 1996.-718 с.

Бодуен Ж. Вступ до політології. — К.: Основи, 1995. -174 с.

Політологія посткомунізму. Політологічний аналіз посткомуністичних
суспільств. — К.: Політична думка, 1995. -368 с.

Томенко М.В. Українська перспектива: історико-політологічні підстави
сучасної державної стратегії. — К.: Українська перспектива, 1995. — 103
с.

Українська політологія: витоки та еволюція / За ред. Ф.М.Кирилюка. — К.:
Ватра, 1995. — 328 с.

Гаєвський Б. Українська політологія. Концептуальні засади. — К., 1994. —
144 с.

Кухта Б.Л. З історії української політичної думки: Тексти лекцій. — К.:
Генеза, 1994. — 368 с.

Потульницький В.А. Теорія української політології: Курс лекцій. — К.:
Либідь, 1993. — 191 с.

Конспект лекцій з курсу «Політологія» для студентів усіх форм навчання /
І.С.Дмитрів, В.А.Кулик, О.М.Рудакевич та ін. -Тернопіль: ТІНГ, 1992. —
44 с.

Ніконенко В.М. Політологія (курс лекцій). -Тернопіль, 1992. — 256 с.

Основы политологии / Под ред. А.Боднара. — К., 1991. — 144 с.

Похожие записи