.

Політична свідомість (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
835 4032
Скачать документ

Реферат на тему:

Політична свідомість

Політична свіломість: зміст, структура, типологія

Однією з найважливіших характеристик політичного життя суспільства є
таке складне, багатовимірне та неоднозначне поняття, як політична
свідомість.

Найпоширенішим є тлумачення політичної свідомості як сукупності поглядів
і настанов, що характеризують ставлення людей до держави, партій,
суспільно-політичних організацій, політичних цінностей і цілей розвитку,
традицій і норм політичного життя.

Політична свідомість є сукупністю раціональних і емоційно-чутливих,
теоретичних і емпіричних, ціннісних та нормативних, свідомих і
підсвідомих уявлень суб’єктів політики щодо подій, явищ і тенденцій,
пов’язаних з питаннями політичної влади.

Якщо подивитися на цю проблему глобально, то можна виокремити такі сфери
політичної свідомості:

• політичну науку (політичні теорії, концепції, гіпотези);

• політичну ідеологію (політичні цінності, доктрини, ідеали, програми,
гасла);

• політичну психологію (політичні відчуття, настрої, думки, воля,
спрямованість тощо).

Оскільки ми ознайомилися з основними засадами політичної науки як такої
в розд. З і 4, спробуємо розглянути політичну свідомість в ідеологічному
та культурно-психологічному аспектах.

Але спочатку дослідимо структуру політичної свідомості (рис. 9).

Свідомість є віддзеркаленням реалій буття: рівня розвитку продуктивних
сил, особливостей суспільно-політичної структури та систем суспільних
відносин, рівня освіти й культури.

Психічну основу політичної свідомості становлять знання, емоції та
оцінки, інтелектуальні структури, мислительні one-

Рис. 9. Структура політичної свідомості

рації, орієнтовані на сферу політичних відносин та інститутів,
соціальних норм, ролей, процесів. У всіх психічних компонентах
політичної свідомості відбивається духовно опанований, засвоєний світ
політики.

Політична свідомість є суб’єктивним образом політичного буття. Вона
“виробляється”, створюється суб’єктами політики у процесі політичної
діяльності, відносин між ними, через залу-ченість до політичної сфери.

Політична діяльність є предметною. її предметами є відносини, інститути,
норми, цінності, позиції, ролі, статуси, ідеологічні гасла й програми, в
яких втілюється й функціонує публічна влада організованого в державу
суспільства. Але ця діяльність є похідною політичної свідомості. За
психічним механізмом вона ідентична процесу віддзеркалення в суспільній
свідомості політичної сфери суспільства.

Політична свідомість виникає у процесі практично-діяльніс-ного засвоєння
людьми особливої форми соціальної культури станового суспільства —
політики. Спосіб організації діяльності у сфері політики (її суб’єкти,
цілі, напрями, засоби й методи реалізації) впливає на “анатомію”
політичної свідомості.

Політична свідомість виникає з розшарування суспільства на стани, із
загострення боротьби між ними за владу. Отже, політична свідомість —
свідомість станова, і це є її важливою соціально-історичною ознакою.

Відповідно до цього виокремлюють політичну свідомість рабовласників і
рабів, феодалів і селян, буржуазії та робітників. Однак структура
політичної свідомості не обмежується таким поділом.

По-перше, політична свідомість станів не є рафінованою й монолітною.
Вона формується під впливом складних матеріальних, політичних,
ідеологічних залежностей і чинників у межах відповідної
суспільно-економічної формації.

По-друге, суспільство поділяється не лише на стани. Його структура
набагато складніша і складається з великої кількості різноманітних
суспільних груп, які можуть суттєво відрізняється, а відтак мати цілком
несхожу політичну свідомість. Отже, крім станів суспільства носіями
політичної свідомості і т. ін. є також групи людей, які об’єднуються на
професійній, політичній, етнічній, конфесійній, демографічній та іншій
основі.

Беручи до уваги останнє, зазначимо, що є масова, групова й індивідуальна
політична свідомість. Співвідношення між політичною свідомістю
суспільства, групи, індивіда можна схарактеризувати за допомогою схем
“загальне — особливе — одиничне” та “ціле — частина”.

Політична свідомість суспільства інтегрує групові й індивідуальні
свідомості, формує і регулює функціонування останніх. У цьому аспекті
політична свідомість суспільства є нормативною, оскільки “примушує”,
регулює політичну поведінку, так би мовити, неформальним шляхом (на
відміну від регулювальної сили законодавства).

Формування політичної свідомості суспільства не є простим, арифметичним
процесом складання індивідуальних політичних свідомостей громадян. Під
час співвіднесення “одиниць” політичної свідомості такі елементи
виокремлюються, у певний спосіб кристалізуються і складаються в систему,
що є ядром політичної свідомості суспільства.

Взаємне перетворення множини індивідуальних свідомостей на суспільну
свідомість і навпаки здійснюється завдяки політичній комунікації (обміну
соціальною інформацією). У такому вимірі політична свідомість
відбивається у пізнавальній діяльності, результатом якої є отримання
інформації про сутність політичної сфери, її законів, зв’язків з іншими
царинами життя суспільства.

Пізнання політичного світу відбувається на буденному та
науково-теоретичному рівнях; при цьому зазначені процеси розвиваються
одночасно.

Буденний (емпіричний) рівень політичної свідомості фіксує переважно
зовнішні аспекти подій і явищ, що відбуваються на поверхні суспільного
життя (політичних відносин, інститутів). У ньому концентрується багатий
життєвий досвід учасників політичної комунікації та взаємодії.

Буденна, практично-політична свідомість створює інформаційну базу для
узагальнень, на основі яких синтезуються політико-теоретичні моделі.
Носіями буденної політичної свідомості є члени суспільства, які можуть
нормально, раціонально мислити.

Науково-теоретична політична свідомість виходить на рівень узагальнень,
аналізу механізмів управління політичною

сферою суспільства. Такий рівень політичної свідомості не є
загальнодоступним. Він характерний для специфічної, висококваліфікованої
діяльності політичних мислителів (ідеологів, науковців та ін.). Суттю
теоретичної політичної діяльності є дослідження місця політики в
суспільстві, сутності й форм її виявів у публічній владі, державності і
т. ін.

Науково-теоретична й буденна політична свідомість співвідносяться не
тільки як такі, що перебувають на різних рівнях пізнання світу. Вони
пов’язані також функцією залежності, в якій практичні утворення
окреслюють межі теоретичних конструкцій.

Однак науково-теоретична політична свідомість, перебуваючи в залежності
від буденної (емпіричної) політичної свідомості, не детермінується
останньою цілковито й однозначно. Проблема полягає в умінні, волі й
таланті протистояти певному впливу буденної свідомості на теоретичну,
віддаючи належне сутності та специфіці виявів емпіричної масової
свідомості.

Розглянувши основні види політичної свідомості, слід навести й два
основні типи політичної свідомості: державну (етатизм) і антидержавну
(анархізм).

Етатистський тип політичної свідомості виходить з позиції, що інтереси
держави є найвищими, вона має бути монополістом публічної влади і
добродійником (найвидатніпіі представники цієї концепції — Н.
Макіавеллі, Т. Гоббс, Г. Гегель).

На відміну від етатистського анархістський тип політичної свідомості
характеризується несприйняттям усіх політико-юри-дичних норм держави й
суспільства. Політична влада вважається злом, а держава — експлуататором
і ворогом свободи (провідні ідеологи цієї концепції — П. Прудон, М.
Штірнер, М. Бакунін ).

Класифікуючи типи політичної свідомості, користуються й такими
параметрами, як централізм — децентралізм.

Наведемо централістську типологію політичної свідомості:

• Комуно-соціалістична — характеризується концентрацією власності;
крайній ступінь — економічне безправ’я.

• Монархічна — характеризується концентрацією влади, владним
авторитаризмом; крайній ступінь — тиранія.

• Націоналістична — характеризується родовим, вузькогру-повим
світосприйманням; крайній ступінь — шовінізм.

Децентралістська типологія політичної свідомості:

• ліберальна — розподіл власності; крайній ступінь — монополізм;

• анархістська — розподіл влади, владна децентралізація; крайній ступінь
— повне безвладдя;

• інтернаціональна — позародове, загальногромадянське світосприйняття;
крайній ступінь — імперський космополітизм.

Надзвичайно важливим поняттям для розуміння проблем суспільної, і
зокрема політичної, свідомості є поняття ментальності, що характеризує
глибинний рівень колективної та індивідуальної свідомості, включаючи й
підсвідомий її компонент.

Інакше кажучи, під ментальністю розуміють соціально-психологічні
характеристики суб’єкта політики (людини, етносу, класу, іншої великої
соціальної групи), що виявляються у способі та характері мислення,
світовідчутті, соціальних і психічних настановах та поведінці.

Ментальність формується під впливом соціокультурних чинників: традицій,
культури, соціально-політичних структур та інститутів суспільства. Однак
і сама ментальність є чинником формування суспільної свідомості та
джерелом культурно-історичної динаміки.

Якщо суспільна, зокрема політична, свідомість є регулятором політичної
поведінки суб’єктів суспільного життя, то ментальність є внутрішньою
характеристикою суб’єкта політики — нації, соціальної або демографічної
групи.

Важливою ознакою ментальності та політичної культури взагалі є
національний характер, який дослідники розглядають через призму
історико-культурних традицій, суспільно-політичної практики та
індивідуального способу думання. За аналогією з індивідуальним
національний характер можна було б тлумачити як комплекс типових зразків
поведінки, що регулюють поведінку нації упродовж тривалого часу.

Підбиваючи підсумок, зазначимо, що політико-психологічна культура
суспільства є важливим чинником і механізмом політичної соціалізації, а
відтак і регенерації та розвитку політичної сфери суспільства.

Політична ілеологія

Що не кажіть, а при всій неоднозначності та строкатості цілей та
інтересів суб’єктів політики, які беруть участь у політичному процесі,
дії останніх вирізняються певною логікою.

Політична діяльність завжди конкретно орієнтована, чи то йдеться про
голосування на виборах, участь у політичних акціях або про роботу у
складі представницьких чи виконавчих органів влади.

Що ж забезпечує інтеграцію різнорідних і різновекторних, часом
діаметрально протилежних інтересів соціальних груп?

Науковці переконані — це відбувається завдяки політичним ідеологіям, що
здатні сприяти досягненню консенсусу та просуванню суспільства шляхом
прогресу.

Термін “ідеологія” (від грецьк. idea — поняття і logos — наука,
значення) запровадив французький дослідник А. Дестют де Трасі
(1754-1836), який розумів під нею вчення про ідеї або систему
ідеологічних уявлень про світ [46].

У ті часи “наука про ідеї” означала дослідження орієнтацій певних
соціальних груп у конкретно-історичних умовах.

Епоха Просвітництва, що породила ідеології, відкрила їх могутній
мобілізаційний потенціал, підготувавши й забезпечивши буржуазні
революції.

Згодом поняття “ідеологія” — твердження щодо цінності й фактів,
актуальних для певного суб’єкта політики (соціальної групи, партії,
індивіда), — набуло соціальної ваги, протиставивши себе релігійній вірі.
Що далі, то більше це поняття пов’язувалося з мобілізацією політичної
поведінки людей.

І в сучасному розумінні можна стверджувати, що політичні ідеології
становлять світосприймальну основу політики, оскільки постають у формі
раціонально-ціннісної мотивації політичної поведінки.

Зауважимо, що популярність використання терміна “ідеологія” мала злети й
падіння.

На перших етапах розвитку ідеології були створені для відображення та
захисту інтересів певних соціальних груп і класів, що претендували на
владу або захищали привілеї правлячої еліти, яка взяла на озброєння
маніпулювання масовою свідомістю.

Згодом, коли рівень інформованості населення значно підвищився, потреби
в ідеологіях начебто зменшилися.

У середині XX ст. чимало фахівців почали пророкувати “кінець ідеології”
(Д. Белл).

У чому ж проблема?

Політичні ідеології, як зазначалося, виникли в епоху Просвітництва, що
висунула ідею прогресу і можливості створення раціонального суспільного
порядку на основі сформульованих людьми цілей.

Задля забезпечення можливості такої цілеспрямованої діяльності людей
потрібна була наука про ідеї, яка б відбивала уявлення про ідеальне
суспільство. Але оскільки розуміння цього ідеального суспільства було
різним, неоднозначність тлумачення природи ідеальних уявлень про світ
сприяла появі різних підходів до розшифрування терміна “ідеологія”.

Т. Парсонс розглядав його в контексті функціонального підходу
(розширювальне тлумачення ідеології), наголошуючи не на природі та
специфіці, а на межі функціонування. Він вважав, що ідеологія є системою
цінностей конкретного суспільства, що орієнтує соціальну діяльність у
певному напрямі.

Марксисти намагалися відокремити ідеологію від інших форм політичної
свідомості (директивне тлумачення ідеології), розглядаючи ідеологію як
різновид наукового знання, до того ж, звичайно, у контексті претензій
певного соціального класу (пролетаріату) на політичну гегемонію.

Відповідно ідеологія в класичному марксизмі розглядалась як система
уявлень, що відбиває корінні інтереси класу.

Сучасні марксисти (К. Ленк) тлумачать ідеологію як систему цінностей, що
легітимізує заведений у цьому суспільстві порядок панування. Проте це
розуміння звужує інтегративні можливості ідеології, оскільки не сприяє
діалогу влади й суспільства.

Культурологічне тлумачення ідеології використовували у своїх працях М.
Вебер, К. Мангейм, Е. Дюркгейм, які досліджували природу і зміст
ідеології як сфери суб’єктивних цінностей, актуалізованих групою чи
індивідом і таких, що є мотивами їхньої діяльності.

Наприклад, М. Вебер особливе значення надавав відповідності політичних
ідеалів релігійним нормам. Ці норми та цінності, на його думку, є
своєрідним культурним кодом, що дає

змогу зрозуміти специфіку політичних форм життя в конкретному
суспільстві.

Цей самий підхід розвивають сучасні дослідники Е. Шилз, У. Мату та ін.,
вивчаючи роль ідеологій у соціальному прогресі.

Наприклад, Е. Шилз вважає таке:

1. Ідеологія як система цінностей виходить на політичну арену під час
серйозних суспільних криз.

2. Ідеологія має силу віри, а відтак їй притаманний значний
орієнтаційний потенціал.

3. Цей потенціал настільки великий, що може сприяти виходу з кризи [339;
353].

Схоже на правду? Напевно, якщо згадати, як змінювали одна одну
найвпливовіші ідеології — лібералізм, соціалізм, комунізм,
націонал-соціалізм, фашизм, що пропонували актуальні для конкретних
суспільств у певних історичних умовах ідеологічні альтернативи.

Отже, кожна нова ідеологія з’являлася як наслідок невідповідності між
зростаючими потребами певних соціальних груп і існуючими цінностями й
нормами, що регулювали в той час суспільні відносини.

Роль ідеологій у суспільному житті визначається їх функціями:

1) орієнтаційною — спрямовує людську діяльність;

2) мобілізаційною — пропонуючи нові ідеали, мобілізує суспільство на їх
реалізацію;

3) інтегративною — пов’язана з узгодженням інтересів на загальному
рівні;

4) амортизаційною — сприяє послабленню соціального напруження;

5) соціально-представницькою — відбиває й захищає інтереси певних
соціальних груп населення;

6) пропагандистською — створює позитивний імідж політичній лінії певної
держави, нації, класу.

Як зазначалося, ідеології почали зароджуватися в XIV ст. в епоху
Відродження, коли виникла перша суспільна криза [16; 21; 62].

Розвиток суспільного розподілу праці та пов’язаний з ним процес
становлення Особистості та зародження основ громадянського суспільства
сприяли вивільненню політичної та культурної систем від залежності
релігійного світосприйняття.

На завершення наведемо форми прояву ідеології, що є ядром політичної
свідомості: політичні теорії, концепції, ідеї, ідеали, принципи, гасла,
погляди.

Вони можуть реалізовуватися на таких рівнях:

• теоретико-концептуальному, що розкриває основні положення ідеології;

• програмно-політичному, який впроваджується на рівні програм,
маніфестів, гасел;

• актуалізованому, що визначається ступенем засвоєння базових засад
ідеології громадянами.

Останнє, зрозуміло, і визначає популярність певної ідеології.

Список використаної літератури:

Матвиенко В. Я. Прогностика. — К., 2000.

Методы сбора информации в социологических исследованиях. Кн. 1,2. — М.,
1990.

Миннибаев В. Политическая карьера провинциалов. — Казань, 1991.

Мироненко О. М. Права і свободи людини у доробку українських мислителів
XIX — початку XX ст. — К., 1995.

Михальченко Н., Андрущенко В. Беловежье. Л. Кравчук. Украйна. 1991-1995.
— К., 1996.

Міхновський М. Самостійна Україна. — К.; Л., 1991.

Монтескье Ш. Л. О духе законов // Избр. пр. — М., 1955.

Мурадян А. А. Двуликий Янус. Введение в политологию. — М., 1994.

Мухаев Р. Т. Политология. — М., 1997.

Мушинский В. Основные этапы развития советской политической системы //
Сов. гос-во и право. — 1988. — № 9.

Наукові студії з політичної психології. — К., 1995.

Політологія / За ред. О. І. Семківа. — Л., 1993.

Політологія. Кінець XIX — перша половина XX ст. / За ред. О. І. Семківа.
— Л., 1996.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020