Реферат на тему:
Політична система суспільства
Теоретичні моделі політичних систем
Поняттям політичної системи розкривається характерний устрій політичної
влади в конкретному суспільстві. Політична система – це цілісна
сукупність державних і недержавних суспільних інститутів, правових і
політичних норм, взаємовідносин політичних суб’єктів, засобом яких
здійснюється влада і управління суспільством.
Щодо поняття “політична система” більш широким виявляється поняття
“політичне життя”, яке охоплює всі політичні зв’язки, явища і процеси,
що мають місце у суспільстві і на всіх його рівнях. Політична система –
це лише частина політичного життя.
Поняття “система” прийшло у суспільні науки з біології і кібернетики. У
соціології і політології його вперше використав американський дослідник
Т.Парсонс. Інший американський політолог Д.Істон у 1953 р. вводить у
науку і саме поняття “політична система”. Сутність системного опису
суспільства найбільше вираження отримала в теоретичних побудовах
Т.Парсонса. Він підійшов до розгляду суспільства як складної відкритої
системи, яка складається з чотирьох підсистем, кожна з яких виконує
певну функцію.
Виконання кожною підсистемою своєї функції забезпечує стійкість і
цілісність суспільства:
економічна підсистема відіграє роль з’єднуючої ланки між суспільством і
природою (функція адаптації);
політична підсистема, яка включає в себе всі форми прийняття рішень,
визначає колективні цілі і забезпечує мобілізацію ресурсів для їх
досягнення (функція взаємозобов’язання);
соцієнтальна підсистема підтримує спосіб життя, що утвердився, і включає
в себе всі інститути соціального контролю – від законів до неформальних
правил (функція інтеграції);
підсистема соціалізації (культурна) дозволяє включити людину в існуючу
культурну систему і містить у собі культуру, релігію, сім’ю і школу
(функція стійкості і самозбереження).
Значення теорії Парсонса для розвитку політології полягає в тому, що він
заклав основи системного і структурно-функціонального підходів до
дослідження політичної системи. З позицій системного підходу, політична
сфера суспільства може бути розглянута як система.
Як і будь-яка система, вона буде володіти такими ознаками:
складатися з багатьох взаємопов’язаних структурних елементів; цей
взаємозв’язок забезпечує властивість цілісності і єдність системи;
існувати в межах зовнішнього оточення чи середовища;
мати кордони поширення і виділеність стосовно зовнішнього середовища;
мати відкритий характер (тобто вона піддається впливам, що йдуть із
зовнішнього середовища);
характеризуватися такими властивостями, як потяг до рівноваги і
стійкості, до адаптації і інтеграції.
Що виступає зовнішнім середовищем політичної системи? Д.Істон виділив
два середовища (оточення):
інтрасоцієнтальне – інші підсистеми суспільства: економічна, соціальна,
культурна;
екстрасоцієнтальне – інші суспільства, міжнародні інститути і відносини.
Але будь-яке суспільство, в тому числі і його політична підсистема,
відчувають вплив позасоціальної – природної – середовища. Перелічені
фактори будуть детермінувати зміну політичної системи. Тільки реагуючи
на імпульси, що йдуть з зовнішнього середовища, система зберігає
здатність до стабільного функціонування і розвитку.
У політології розроблено кілька теоретичних моделей функціонування
політичних систем:
системна;
структурно-функціональна;
інформаційно-кібернетична.
1. Системна модель вперше була розроблена Д.Істоном. Сутність політичної
системи, за тлумаченням вченого, розкривається в її функції –
авторитарному розподіленні цінностей у суспільстві. Процес
функціонування системи описується через відносини обміну з зовнішнім
середовищем. Вона зберігає стійкість, якщо знайдений певний баланс між
імпульсами, що “входять”, проникаючими у середовища, і імпульсами, що
“виходять”, що є реакцією системи на отриману інформацію. “Вхід”
виражений двома видами імпульсів: вимога громадськості (підвищення
заробітної плати, розширення соціальних програм, права і свободи
громадян) і підтримка. Підтримка може проявлятися як у матеріальній
формі (сплата податків, військова служба), так і у вигляді дотримання
законності, повага до органів влади, до державної символіки, активної
участі у політичному житті. Переробивши інформацію, політична система
приймає конкретні рішення (закони, накази) і здійснює все для їх
реалізації (“вихід”). “Вхід” і “вихід” складають безперервний цикл, який
називається “петлею зворотного зв’язку”.
Якщо імпульси, що “виходять”, відповідають оцінюванням населення, то
суспільна підтримка політичної системи посилюється. Підтримка з боку
народу рішень і дій системи є умовою її легітимності.
Істон виділяє два види легітимності:
дифузна (емоційна) легітимність є більш стійкою і може проявлятися у
підтримці системи навіть в умовах криз;
інструментальна (специфічна) легітимність більш короткочасна і
орієнтована на результат і заохочення.
І навпаки, відсутність підтримки може призвести до кризи політичної
системи. Дестабілізуючим фактором можуть стати помилкові рішення влади,
прийняті або в результаті досить слабких імпульсів (система не має
достатньої інформації для прийняття оптимальних рішень), або в
результаті досить високих вимог, що викликає перенасиченість системи
інформацією.
2. Структурно-функціональну модель політичної системи розробив Г.Алмонд.
Політична система, на його думку, є типами дій, що стосуються прийняття
політичних рішень. Головна функція системи – забезпечення легітимного
примусу, що дозволяє зберегти суспільну стабільність.
Аналіз системи повинен здійснюватися на двох рівнях:
інституціональному (дослідження політичних інститутів);
орієнтаційному (дослідження політичної культури).
У структурному плані вона включає в себе формальні (урядові органи) і
неформальні інститути (групові об’єднання), поведінницькі аспекти цих
інститутів, активність окремих громадян.
На основі порівняльного аналізу політичних систем різних країн Алмонд
прийшов до таких висновків:
всі політичні системи мають власну структуру;
політична система багатофункціональна;
всі політичні системи виконують аналогічні універсальні функції,
необхідні для соціального життя; функції виконуються різними інститутами
(структурами) системи (суди, законодавчий орган, партії) і з різною
частотою;
всі політичні системи є змішаними в культурному розумінні;
відмінність між простими (традиційними) і розвинутими системами полягає
в диференціації функцій і спеціалізації структур. Ці системи подібні за
функціями, але розрізняються за структурними характеристиками.
3. Інформаційно-кібернетичну модель політичної системи запропонував
К.Дойг. Використовуючи положення і термінологію, розроблені в
кібернетиці, автор розглядає політичну систему через потоки інформації.
Функція системи полягає в координації зусиль людей для досягнення
поставлених завдань.
Процес функціонування системи складається з кількох етапів:
етап перший: отримання інформації і формування блоку даних;
етап другий: селекція інформації – відбір і оцінка отриманої інформації;
етап третій: прийняття рішень;
етап четвертий: реалізація поставленої мети.
Прийняття рішень і їх корекція здійснюються з урахуванням результатів
попередніх дій і на основі інформації про становище у суспільстві і про
відстань, яка залишилася до мети.
Структура політичної системи
Політична система має власну структуру, яку можна виразити у вигляді
таких підсистем (елементів):
інституціональна підсистема, що складається з різних державних і
суспільно-політичних інститутів, і неполітичних організацій, ЗМІ
(стосовно цієї підсистеми деякі дослідники використовують поняття
“політична організація суспільства”);
комунікативна підсистема – система, що є сукупністю відносин і принципом
взаємодії, які складаються як усередині політичної системи, так і між її
підсистемами. Відносини за формою можуть виступати як примус, конфлікт,
нейтралізація, ізоляція або співробітництво;
нормативна підсистема, що виступає як сукупність різних
політико-правових норм та інших засобів регулювання взаємозв’язків між
суб’єктами політичної системи (конституція, закони, нормативні акти,
історичні та національні традиції і звичаї, мораль);
культурно-ідеологічна підсистема, що включає в себе сукупність
політичних поглядів, теорій і концепцій, політичну і правову культуру.
Політична культура здійснює великий вплив на функціонування політичної
системи. На її основі формуються політичні погляди і переконання
особистості, від яких залежить участь людини в політичному житті.
Політична культура, з одного боку, визначає стійкість і життєздатність
будь-якої політичної системи, з іншого – надає своєрідності політичним
системам, роблячи нормативно однакові форми політичного устрою
багатоваріантними;
функціональна підсистема об’єднує способи реалізації влади, які
визначають характер взаємовідносин влади і громадянського суспільства,
способи підтримки його єдності і цілісності.
Провідна роль у політичній системі суспільства належить
інституціональній підсистемі, яка забезпечує її цілісність і
стабільність, формує нормативно-правову базу та інші засоби впливу на
суспільство. Якщо політичні системи минулого виражалися мінімальною
кількістю інститутів (більша частина функцій була зосереджена в руках
монарха), то сучасна політична система відрізняється більш складною
структурною диференціацією, тобто виділенням різних структур
(інститутів) за функціональною ознакою.
Інститути організації, що входять в цю підсистему, умовно поділяються на
такі групи.
1. Власне політичні:
держава – фундаментальний елемент політичної системи;
політичні партії і окремі громадські організації, що мають політичний
характер, причому сюди включаються опозиційні партії і організації.
„ ¦ ,
0
&
&
gdOe.a
&
&
&
gdOe.a
&
&
&
&
gdOe.a
&
&
gdOe.a
gdOe.a ередній зв’язок з політикою, а політичні завдання і здійснення
влади є безпосередньою причиною їх появи і функціонування. З партіями
також пов’язані функції виявлення інтересів різних груп суспільства і
перетворення їх у конкретні програми дій.
2. Не власне політичні: профспілки, молодіжні, ветеранські,
підприємницькі союзи, екологічні рухи, ЗМІ тощо. Хоча політика не є
прямою метою їх створення, вони виступають як групи тиску на державну
владу і здійснюють суттєвий вплив на виборчі кампанії, не дивлячись на
те, що в більшості сучасних країн світська і духовна влада поділені,
активну політичну роль у суспільстві може виконувати церква. В умовах
теократії вона перетворюється в центральний елемент політичної системи.
3. Неполітичні організації виражені спільнотами різного любительського
типу (культурні, спортивні тощо). Незначного політичного відтінку у
своїй діяльності вони набувають як об’єкти впливу з боку держави та
інших політичних організацій, так і через свою здатність здійснювати
тиск на владу.
Функції політичної системи
Будь-яка політична система багатофункціональна. До її основних функцій
належать такі:
політичне керівництво суспільством, в тому числі визначення стратегічних
завдань і перспектив суспільного розвитку;
консолідація суспільно-політичного ладу на базі цінностей, ідеалів,
символів;
регулятивна функція – вироблення певних правил поведінки, притримуватися
яких зобов’язані суб’єкти політики;
мобілізація ресурсів: ця функція покликана забезпечити максимальне
використання ресурсів суспільства для здійснення поставлених завдань;
функція розподілення матеріальних і духовних цінностей тощо.
Є й інші підходи. Г.Алмонд поділив функції політичної системи на два
види.
1. Функції, що “входять”:
політична соціалізація, яка спрямована на формування певного типу як
учасника політичного життя, і рекрутування – підбір людей для заповнення
статусів у політичних інститутах;
артикуляція інтересів;
агрегування інтересів;
політична комунікація – діяльність за згодою, досягнення компромісів.
2. Функції, що “виходять”:
нормотворчість;
використання правил і норм;
контроль з боку держави за дотриманням правил і норм.
У здійсненні цих функцій, на думку вченого, проявляється механізм
саморегуляції системи, що дозволяє їй зберегти стійкість і єдність.
Існують і інші підходи щодо класифікації функцій політичної системи, з
яких виділяють:
авторитарне розподілення цінностей (передбачає контроль над процесом
розподілення суспільних цінностей між різними суспільними групами);
впорядкування політичних процесів (ця функція визначена самою природою
політики);
поновлення (розвиток) – пристосування до змін у суспільному житті;
стабілізація, збереження соціальної цілісності.
Типологія політичних систем
Політичні системи можна класифікувати, застосовуючи певну типологію.
1. Залежно від політичного режиму розрізняють такі політичні системи:
тоталітарні;
авторитарні;
демократичні.
2. За характером взаємодії з зовнішнім середовищем виділяють:
відкриті системи;
закриті системи.
Приклади закритої є політична система радянського типу, що склалася в
СРСР, для якої було притаманно відсутність широких міжнародних
економічних і культурно-інформаційних контактів. Символом цієї
закритості стало вираження про існування “залізної завіси” у відносинах
між СРСР і країнами Заходу. К.Поппер, вперше при описанні
культурно-історичних і політичних систем використавши поняття “відкрите”
і “закрите” суспільство, під першим розумів демократичні системи, які
легко пристосовуються до змін зовнішнього середовища, просякнуті духом
критики і раціональним розумінням світу, під другим – тоталітарні
системи, для яких характерний догматизм, магічне мислення.
3. В історичному аналізі використовується характеристика систем з
позицій формаційного підходу.
Відповідно виділяються системи:
рабовласницькі;
феодальні;
капіталістичні;
командно-адміністративні.
Досить поширене виділення традиційних (до індустріальних) і
модернізованих політичних систем. Для перших характерно нерозвинуте
громадянське суспільство, підданська або патріархальна політична
культура, влада у формі диктатури (прикладом виступає більшість країн,
що розвиваються). У других системах існує розвинуте громадянське
суспільство, раціональний спосіб обґрунтування влади, диференціація
політичних ролей.
5. Виділяють політичні системи перехідного типу, які включають у себе
елементи модернізованої системи, що народжується, і елементи старої
системи. Політична система сучасної України носить риси подібної
перехідності, що проявляється у поєднанні лібералізму з авторитаризмом,
у відсутності раціональної, тобто відповідальної і компетентної
бюрократії, в слабкості інститутів громадянського суспільства.
6. Існують різні типології політичних систем, виділені за типом
політичної культури, домінуючої у суспільстві, і станом політичної
структури. Одна з них розроблена Д.Алмондом і Д.Пауеллом. Залежно від
ступеня структурної диференціації і секулярності, виділяють примітивні,
традиційні і сучасні системи.
У примітивній системі переважає “парафіяльна культура”, спостерігається
мінімум структурної диференціації.
Традиційні системи характеризуються слабкою диференціацією політичних
структур і “культурою підпорядкування”. Підкоряючись владі, людина
очікує від неї благ, гарантій.
Сучасні системи є ще більш диференційованими в структурному плані, в них
функціонує культура участі, коли людина орієнтована на активну участь у
політиці. Такі системи можуть бути демократичними, в яких домінують
автономні підсистеми і “культура участі”, і авторитарними, в яких мають
місце управління підсистемами і “культура підпорядкування участі”. В
свою чергу авторитарні системи можуть бути радикально-тоталітарними,
консервативно-тоталітарними, консервативно-авторитарними і
авторитарно-модернізованими.
Політологи звернули увагу на те, що політична культура США за характером
цінностей відрізняється від культури, що склалася в Європі.
Це дозволило Д.Алмонду і С.Вебер виділити такі типи політичних систем:
англо-американську з секулярною, плюралістичною і гомогенною культурою,
що означає: більшість громадян поділяють спільні базові цінності і
норми;
континентально-європейську, яка характеризується фрагментарною
політичною культурою;
до індустріальні і частково індустріальні з диференційованою політичною
культурою;
тоталітарну з гомогенною політичною культурою, причому сама гомогенність
визначається відсутністю плюралізму і можливістю реалізації власного
інтересу.
Література:
Брегеда А.Ю. Політологія: Навч.-метод, посібник для самост. вивч. дисц.
– К.:КНЕУ, 1999. – 108 с.
Гелей С, Рутар С. Політологія: Навч. посібник. 3 вид., перероблене і
доповнене. – К.: Знання, 1999. – 427с.
Політологія у схемах, таблицях, визначеннях: Навч. посібник / За ред.
І.С.Дзюбка, І.Г.Оніщенко, К.М.Левківського, З.І.Тимошенко. – К.: УФІМБ,
1999. – 161 с.
Політологія: Підручник / За заг. ред. І.С.Дзюбка, К.М.Левківського. –
К.: Вища школа, 1998. -415 с.
Політологія. Підручник для студентів вузів / За ред. О.В.Бабкіної,
В.П.Горбатенка. – К.: Академія, 1998. – 368 с.
Політологія: Курс лекцій / І.С.Дмитрів (керівник), О.М.Рудакевич,
В.А.Кулик та ін. – Тернопіль: Астон, 1998. -158 с.
Основи політичної науки: Курс лекцій / За ред Б.Кухти. – Ч. 3. Політична
свідомість і культура. – Львів: Кальварія, 1998. – 556 с.
Швидяк О.М. Політологія. Практикум: навч.-метод. посібник. – К.: ІЗМН,
1997. – 164 с.
Абетка українського політика. Довідник / М.Томенко (керівник авт. кол.).
– К.: Смолоскип, 1997. – 218 с.
Бебик В.М. Політологія: Теорія, методологія, практика: Підручник. – К.:
МАУП, 1997. – 248 с.
Білоус А.О. Політико-правові системи: світ і Україна: Навч. посібник. –
К.: АМУПП, 1997. – 200 с.
Основи етнодержавознавства: Підручник / За ред. Ю.І.Римаренка. – К.:
Либідь, 1997. – 656 с.
Основи політичної науки: Курс лекцій / За ред Б.Кухти. – Ч. 2. Політичні
процеси, системи та інститути. -Львів: Кальварія, 1997. – 336 с.
Політологічний енциклопедичний словник: Навч. посібник для студентів
вузів. – К.: Генеза, 1997. – 400 с.
Себайн Д.Г., Торсон Т.Л. Історія політичної думки. -К.: Основи, 1997. –
838 с.
Хто є хто в європейській та американській політичній науці. Малий
політологічний словник / За ред. Б.Кухти. -Львів: Кальварія, 1997. – 288
с.
Лазоренко О.В., Лазоренко О.О. Теорія політології. Навч. посібник. – К.:
Вища школа, 1996. – 179 с.
Політологія. Кінець XIX – перша половина XX ст. Хрестоматія / За ред.
О.І.Семкіна. – Львів: Світ, 1996. – 800 с.
Рябов С.Г., Томенко М.В. Основи теорії політики. -К.: Тандем, 1996. -192
с.
Скиба В.Й., Горбатпенко В.П., Туренко В.В. Вступ до політології: Екскурс
в історію правничо-політичної думки. -К.: Основи, 1996.-718 с.
Бодуен Ж. Вступ до політології. – К.: Основи, 1995. -174 с.
Політологія посткомунізму. Політологічний аналіз посткомуністичних
суспільств. – К.: Політична думка, 1995. -368 с.
Томенко М.В. Українська перспектива: історико-політологічні підстави
сучасної державної стратегії. – К.: Українська перспектива, 1995. – 103
с.
Українська політологія: витоки та еволюція / За ред. Ф.М.Кирилюка. – К.:
Ватра, 1995. – 328 с.
Гаєвський Б. Українська політологія. Концептуальні засади. – К., 1994. –
144 с.
Кухта Б.Л. З історії української політичної думки: Тексти лекцій. – К.:
Генеза, 1994. – 368 с.
Потульницький В.А. Теорія української політології: Курс лекцій. – К.:
Либідь, 1993. – 191 с.
Конспект лекцій з курсу “Політологія” для студентів усіх форм навчання /
І.С.Дмитрів, В.А.Кулик, О.М.Рудакевич та ін. -Тернопіль: ТІНГ, 1992. –
44 с.
Ніконенко В.М. Політологія (курс лекцій). -Тернопіль, 1992. – 256 с.
Основы политологии / Под ред. А.Боднара. – К., 1991. – 144 с.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter