Реферат на тему:

Політична система суспільства

Теоретичні моделі політичних систем

Поняттям політичної системи розкривається характерний устрій політичної
влади в конкретному суспільстві. Політична система — це цілісна
сукупність державних і недержавних суспільних інститутів, правових і
політичних норм, взаємовідносин політичних суб’єктів, засобом яких
здійснюється влада і управління суспільством.

Щодо поняття «політична система» більш широким виявляється поняття
«політичне життя», яке охоплює всі політичні зв’язки, явища і процеси,
що мають місце у суспільстві і на всіх його рівнях. Політична система —
це лише частина політичного життя.

Поняття «система» прийшло у суспільні науки з біології і кібернетики. У
соціології і політології його вперше використав американський дослідник
Т.Парсонс. Інший американський політолог Д.Істон у 1953 р. вводить у
науку і саме поняття «політична система». Сутність системного опису
суспільства найбільше вираження отримала в теоретичних побудовах
Т.Парсонса. Він підійшов до розгляду суспільства як складної відкритої
системи, яка складається з чотирьох підсистем, кожна з яких виконує
певну функцію.

Виконання кожною підсистемою своєї функції забезпечує стійкість і
цілісність суспільства:

економічна підсистема відіграє роль з’єднуючої ланки між суспільством і
природою (функція адаптації);

політична підсистема, яка включає в себе всі форми прийняття рішень,
визначає колективні цілі і забезпечує мобілізацію ресурсів для їх
досягнення (функція взаємозобов’язання);

соцієнтальна підсистема підтримує спосіб життя, що утвердився, і включає
в себе всі інститути соціального контролю — від законів до неформальних
правил (функція інтеграції);

підсистема соціалізації (культурна) дозволяє включити людину в існуючу
культурну систему і містить у собі культуру, релігію, сім’ю і школу
(функція стійкості і самозбереження).

Значення теорії Парсонса для розвитку політології полягає в тому, що він
заклав основи системного і структурно-функціонального підходів до
дослідження політичної системи. З позицій системного підходу, політична
сфера суспільства може бути розглянута як система.

Як і будь-яка система, вона буде володіти такими ознаками:

складатися з багатьох взаємопов’язаних структурних елементів; цей
взаємозв’язок забезпечує властивість цілісності і єдність системи;

існувати в межах зовнішнього оточення чи середовища;

мати кордони поширення і виділеність стосовно зовнішнього середовища;

мати відкритий характер (тобто вона піддається впливам, що йдуть із
зовнішнього середовища);

характеризуватися такими властивостями, як потяг до рівноваги і
стійкості, до адаптації і інтеграції.

Що виступає зовнішнім середовищем політичної системи? Д.Істон виділив
два середовища (оточення):

інтрасоцієнтальне — інші підсистеми суспільства: економічна, соціальна,
культурна;

екстрасоцієнтальне — інші суспільства, міжнародні інститути і відносини.

Але будь-яке суспільство, в тому числі і його політична підсистема,
відчувають вплив позасоціальної — природної — середовища. Перелічені
фактори будуть детермінувати зміну політичної системи. Тільки реагуючи
на імпульси, що йдуть з зовнішнього середовища, система зберігає
здатність до стабільного функціонування і розвитку.

У політології розроблено кілька теоретичних моделей функціонування
політичних систем:

системна;

структурно-функціональна;

інформаційно-кібернетична.

1. Системна модель вперше була розроблена Д.Істоном. Сутність політичної
системи, за тлумаченням вченого, розкривається в її функції —
авторитарному розподіленні цінностей у суспільстві. Процес
функціонування системи описується через відносини обміну з зовнішнім
середовищем. Вона зберігає стійкість, якщо знайдений певний баланс між
імпульсами, що «входять», проникаючими у середовища, і імпульсами, що
«виходять», що є реакцією системи на отриману інформацію. «Вхід»
виражений двома видами імпульсів: вимога громадськості (підвищення
заробітної плати, розширення соціальних програм, права і свободи
громадян) і підтримка. Підтримка може проявлятися як у матеріальній
формі (сплата податків, військова служба), так і у вигляді дотримання
законності, повага до органів влади, до державної символіки, активної
участі у політичному житті. Переробивши інформацію, політична система
приймає конкретні рішення (закони, накази) і здійснює все для їх
реалізації («вихід»). «Вхід» і «вихід» складають безперервний цикл, який
називається «петлею зворотного зв’язку».

Якщо імпульси, що «виходять», відповідають оцінюванням населення, то
суспільна підтримка політичної системи посилюється. Підтримка з боку
народу рішень і дій системи є умовою її легітимності.

Істон виділяє два види легітимності:

дифузна (емоційна) легітимність є більш стійкою і може проявлятися у
підтримці системи навіть в умовах криз;

інструментальна (специфічна) легітимність більш короткочасна і
орієнтована на результат і заохочення.

І навпаки, відсутність підтримки може призвести до кризи політичної
системи. Дестабілізуючим фактором можуть стати помилкові рішення влади,
прийняті або в результаті досить слабких імпульсів (система не має
достатньої інформації для прийняття оптимальних рішень), або в
результаті досить високих вимог, що викликає перенасиченість системи
інформацією.

2. Структурно-функціональну модель політичної системи розробив Г.Алмонд.
Політична система, на його думку, є типами дій, що стосуються прийняття
політичних рішень. Головна функція системи — забезпечення легітимного
примусу, що дозволяє зберегти суспільну стабільність.

Аналіз системи повинен здійснюватися на двох рівнях:

інституціональному (дослідження політичних інститутів);

орієнтаційному (дослідження політичної культури).

У структурному плані вона включає в себе формальні (урядові органи) і
неформальні інститути (групові об’єднання), поведінницькі аспекти цих
інститутів, активність окремих громадян.

На основі порівняльного аналізу політичних систем різних країн Алмонд
прийшов до таких висновків:

всі політичні системи мають власну структуру;

політична система багатофункціональна;

всі політичні системи виконують аналогічні універсальні функції,
необхідні для соціального життя; функції виконуються різними інститутами
(структурами) системи (суди, законодавчий орган, партії) і з різною
частотою;

всі політичні системи є змішаними в культурному розумінні;

відмінність між простими (традиційними) і розвинутими системами полягає
в диференціації функцій і спеціалізації структур. Ці системи подібні за
функціями, але розрізняються за структурними характеристиками.

3. Інформаційно-кібернетичну модель політичної системи запропонував
К.Дойг. Використовуючи положення і термінологію, розроблені в
кібернетиці, автор розглядає політичну систему через потоки інформації.
Функція системи полягає в координації зусиль людей для досягнення
поставлених завдань.

Процес функціонування системи складається з кількох етапів:

етап перший: отримання інформації і формування блоку даних;

етап другий: селекція інформації — відбір і оцінка отриманої інформації;

етап третій: прийняття рішень;

етап четвертий: реалізація поставленої мети.

Прийняття рішень і їх корекція здійснюються з урахуванням результатів
попередніх дій і на основі інформації про становище у суспільстві і про
відстань, яка залишилася до мети.

Структура політичної системи

Політична система має власну структуру, яку можна виразити у вигляді
таких підсистем (елементів):

інституціональна підсистема, що складається з різних державних і
суспільно-політичних інститутів, і неполітичних організацій, ЗМІ
(стосовно цієї підсистеми деякі дослідники використовують поняття
«політична організація суспільства»);

комунікативна підсистема — система, що є сукупністю відносин і принципом
взаємодії, які складаються як усередині політичної системи, так і між її
підсистемами. Відносини за формою можуть виступати як примус, конфлікт,
нейтралізація, ізоляція або співробітництво;

нормативна підсистема, що виступає як сукупність різних
політико-правових норм та інших засобів регулювання взаємозв’язків між
суб’єктами політичної системи (конституція, закони, нормативні акти,
історичні та національні традиції і звичаї, мораль);

культурно-ідеологічна підсистема, що включає в себе сукупність
політичних поглядів, теорій і концепцій, політичну і правову культуру.
Політична культура здійснює великий вплив на функціонування політичної
системи. На її основі формуються політичні погляди і переконання
особистості, від яких залежить участь людини в політичному житті.
Політична культура, з одного боку, визначає стійкість і життєздатність
будь-якої політичної системи, з іншого — надає своєрідності політичним
системам, роблячи нормативно однакові форми політичного устрою
багатоваріантними;

функціональна підсистема об’єднує способи реалізації влади, які
визначають характер взаємовідносин влади і громадянського суспільства,
способи підтримки його єдності і цілісності.

Провідна роль у політичній системі суспільства належить
інституціональній підсистемі, яка забезпечує її цілісність і
стабільність, формує нормативно-правову базу та інші засоби впливу на
суспільство. Якщо політичні системи минулого виражалися мінімальною
кількістю інститутів (більша частина функцій була зосереджена в руках
монарха), то сучасна політична система відрізняється більш складною
структурною диференціацією, тобто виділенням різних структур
(інститутів) за функціональною ознакою.

Інститути організації, що входять в цю підсистему, умовно поділяються на
такі групи.

1. Власне політичні:

держава — фундаментальний елемент політичної системи;

політичні партії і окремі громадські організації, що мають політичний
характер, причому сюди включаються опозиційні партії і організації.

„ ¦ ,

0

&

&

gdOe.a

&

&

&

gdOe.a

&

&

&

&

gdOe.a

&

&

gdOe.a

gdOe.a ередній зв’язок з політикою, а політичні завдання і здійснення
влади є безпосередньою причиною їх появи і функціонування. З партіями
також пов’язані функції виявлення інтересів різних груп суспільства і
перетворення їх у конкретні програми дій.

2. Не власне політичні: профспілки, молодіжні, ветеранські,
підприємницькі союзи, екологічні рухи, ЗМІ тощо. Хоча політика не є
прямою метою їх створення, вони виступають як групи тиску на державну
владу і здійснюють суттєвий вплив на виборчі кампанії, не дивлячись на
те, що в більшості сучасних країн світська і духовна влада поділені,
активну політичну роль у суспільстві може виконувати церква. В умовах
теократії вона перетворюється в центральний елемент політичної системи.

3. Неполітичні організації виражені спільнотами різного любительського
типу (культурні, спортивні тощо). Незначного політичного відтінку у
своїй діяльності вони набувають як об’єкти впливу з боку держави та
інших політичних організацій, так і через свою здатність здійснювати
тиск на владу.

Функції політичної системи

Будь-яка політична система багатофункціональна. До її основних функцій
належать такі:

політичне керівництво суспільством, в тому числі визначення стратегічних
завдань і перспектив суспільного розвитку;

консолідація суспільно-політичного ладу на базі цінностей, ідеалів,
символів;

регулятивна функція — вироблення певних правил поведінки, притримуватися
яких зобов’язані суб’єкти політики;

мобілізація ресурсів: ця функція покликана забезпечити максимальне
використання ресурсів суспільства для здійснення поставлених завдань;

функція розподілення матеріальних і духовних цінностей тощо.

Є й інші підходи. Г.Алмонд поділив функції політичної системи на два
види.

1. Функції, що «входять»:

політична соціалізація, яка спрямована на формування певного типу як
учасника політичного життя, і рекрутування — підбір людей для заповнення
статусів у політичних інститутах;

артикуляція інтересів;

агрегування інтересів;

політична комунікація — діяльність за згодою, досягнення компромісів.

2. Функції, що «виходять»:

нормотворчість;

використання правил і норм;

контроль з боку держави за дотриманням правил і норм.

У здійсненні цих функцій, на думку вченого, проявляється механізм
саморегуляції системи, що дозволяє їй зберегти стійкість і єдність.

Існують і інші підходи щодо класифікації функцій політичної системи, з
яких виділяють:

авторитарне розподілення цінностей (передбачає контроль над процесом
розподілення суспільних цінностей між різними суспільними групами);

впорядкування політичних процесів (ця функція визначена самою природою
політики);

поновлення (розвиток) — пристосування до змін у суспільному житті;

стабілізація, збереження соціальної цілісності.

Типологія політичних систем

Політичні системи можна класифікувати, застосовуючи певну типологію.

1. Залежно від політичного режиму розрізняють такі політичні системи:

тоталітарні;

авторитарні;

демократичні.

2. За характером взаємодії з зовнішнім середовищем виділяють:

відкриті системи;

закриті системи.

Приклади закритої є політична система радянського типу, що склалася в
СРСР, для якої було притаманно відсутність широких міжнародних
економічних і культурно-інформаційних контактів. Символом цієї
закритості стало вираження про існування «залізної завіси» у відносинах
між СРСР і країнами Заходу. К.Поппер, вперше при описанні
культурно-історичних і політичних систем використавши поняття «відкрите»
і «закрите» суспільство, під першим розумів демократичні системи, які
легко пристосовуються до змін зовнішнього середовища, просякнуті духом
критики і раціональним розумінням світу, під другим — тоталітарні
системи, для яких характерний догматизм, магічне мислення.

3. В історичному аналізі використовується характеристика систем з
позицій формаційного підходу.

Відповідно виділяються системи:

рабовласницькі;

феодальні;

капіталістичні;

командно-адміністративні.

Досить поширене виділення традиційних (до індустріальних) і
модернізованих політичних систем. Для перших характерно нерозвинуте
громадянське суспільство, підданська або патріархальна політична
культура, влада у формі диктатури (прикладом виступає більшість країн,
що розвиваються). У других системах існує розвинуте громадянське
суспільство, раціональний спосіб обґрунтування влади, диференціація
політичних ролей.

5. Виділяють політичні системи перехідного типу, які включають у себе
елементи модернізованої системи, що народжується, і елементи старої
системи. Політична система сучасної України носить риси подібної
перехідності, що проявляється у поєднанні лібералізму з авторитаризмом,
у відсутності раціональної, тобто відповідальної і компетентної
бюрократії, в слабкості інститутів громадянського суспільства.

6. Існують різні типології політичних систем, виділені за типом
політичної культури, домінуючої у суспільстві, і станом політичної
структури. Одна з них розроблена Д.Алмондом і Д.Пауеллом. Залежно від
ступеня структурної диференціації і секулярності, виділяють примітивні,
традиційні і сучасні системи.

У примітивній системі переважає «парафіяльна культура», спостерігається
мінімум структурної диференціації.

Традиційні системи характеризуються слабкою диференціацією політичних
структур і «культурою підпорядкування». Підкоряючись владі, людина
очікує від неї благ, гарантій.

Сучасні системи є ще більш диференційованими в структурному плані, в них
функціонує культура участі, коли людина орієнтована на активну участь у
політиці. Такі системи можуть бути демократичними, в яких домінують
автономні підсистеми і «культура участі», і авторитарними, в яких мають
місце управління підсистемами і «культура підпорядкування участі». В
свою чергу авторитарні системи можуть бути радикально-тоталітарними,
консервативно-тоталітарними, консервативно-авторитарними і
авторитарно-модернізованими.

Політологи звернули увагу на те, що політична культура США за характером
цінностей відрізняється від культури, що склалася в Європі.

Це дозволило Д.Алмонду і С.Вебер виділити такі типи політичних систем:

англо-американську з секулярною, плюралістичною і гомогенною культурою,
що означає: більшість громадян поділяють спільні базові цінності і
норми;

континентально-європейську, яка характеризується фрагментарною
політичною культурою;

до індустріальні і частково індустріальні з диференційованою політичною
культурою;

тоталітарну з гомогенною політичною культурою, причому сама гомогенність
визначається відсутністю плюралізму і можливістю реалізації власного
інтересу.

Література:

Брегеда А.Ю. Політологія: Навч.-метод, посібник для самост. вивч. дисц.
— К.:КНЕУ, 1999. — 108 с.

Гелей С, Рутар С. Політологія: Навч. посібник. 3 вид., перероблене і
доповнене. — К.: Знання, 1999. — 427с.

Політологія у схемах, таблицях, визначеннях: Навч. посібник / За ред.
І.С.Дзюбка, І.Г.Оніщенко, К.М.Левківського, З.І.Тимошенко. — К.: УФІМБ,
1999. — 161 с.

Політологія: Підручник / За заг. ред. І.С.Дзюбка, К.М.Левківського. —
К.: Вища школа, 1998. -415 с.

Політологія. Підручник для студентів вузів / За ред. О.В.Бабкіної,
В.П.Горбатенка. — К.: Академія, 1998. — 368 с.

Політологія: Курс лекцій / І.С.Дмитрів (керівник), О.М.Рудакевич,
В.А.Кулик та ін. — Тернопіль: Астон, 1998. -158 с.

Основи політичної науки: Курс лекцій / За ред Б.Кухти. — Ч. 3. Політична
свідомість і культура. — Львів: Кальварія, 1998. — 556 с.

Швидяк О.М. Політологія. Практикум: навч.-метод. посібник. — К.: ІЗМН,
1997. — 164 с.

Абетка українського політика. Довідник / М.Томенко (керівник авт. кол.).
— К.: Смолоскип, 1997. — 218 с.

Бебик В.М. Політологія: Теорія, методологія, практика: Підручник. — К.:
МАУП, 1997. — 248 с.

Білоус А.О. Політико-правові системи: світ і Україна: Навч. посібник. —
К.: АМУПП, 1997. — 200 с.

Основи етнодержавознавства: Підручник / За ред. Ю.І.Римаренка. — К.:
Либідь, 1997. — 656 с.

Основи політичної науки: Курс лекцій / За ред Б.Кухти. — Ч. 2. Політичні
процеси, системи та інститути. -Львів: Кальварія, 1997. — 336 с.

Політологічний енциклопедичний словник: Навч. посібник для студентів
вузів. — К.: Генеза, 1997. — 400 с.

Себайн Д.Г., Торсон Т.Л. Історія політичної думки. -К.: Основи, 1997. —
838 с.

Хто є хто в європейській та американській політичній науці. Малий
політологічний словник / За ред. Б.Кухти. -Львів: Кальварія, 1997. — 288
с.

Лазоренко О.В., Лазоренко О.О. Теорія політології. Навч. посібник. — К.:
Вища школа, 1996. — 179 с.

Політологія. Кінець XIX — перша половина XX ст. Хрестоматія / За ред.
О.І.Семкіна. — Львів: Світ, 1996. — 800 с.

Рябов С.Г., Томенко М.В. Основи теорії політики. -К.: Тандем, 1996. -192
с.

Скиба В.Й., Горбатпенко В.П., Туренко В.В. Вступ до політології: Екскурс
в історію правничо-політичної думки. -К.: Основи, 1996.-718 с.

Бодуен Ж. Вступ до політології. — К.: Основи, 1995. -174 с.

Політологія посткомунізму. Політологічний аналіз посткомуністичних
суспільств. — К.: Політична думка, 1995. -368 с.

Томенко М.В. Українська перспектива: історико-політологічні підстави
сучасної державної стратегії. — К.: Українська перспектива, 1995. — 103
с.

Українська політологія: витоки та еволюція / За ред. Ф.М.Кирилюка. — К.:
Ватра, 1995. — 328 с.

Гаєвський Б. Українська політологія. Концептуальні засади. — К., 1994. —
144 с.

Кухта Б.Л. З історії української політичної думки: Тексти лекцій. — К.:
Генеза, 1994. — 368 с.

Потульницький В.А. Теорія української політології: Курс лекцій. — К.:
Либідь, 1993. — 191 с.

Конспект лекцій з курсу «Політологія» для студентів усіх форм навчання /
І.С.Дмитрів, В.А.Кулик, О.М.Рудакевич та ін. -Тернопіль: ТІНГ, 1992. —
44 с.

Ніконенко В.М. Політологія (курс лекцій). -Тернопіль, 1992. — 256 с.

Основы политологии / Под ред. А.Боднара. — К., 1991. — 144 с.

Похожие записи