Реферат на тему:
Політична партія: поняття, структура, функції
Політика – це специфічний спосіб взаємодії держави і суспільства.
З’єднуючою ланкою між ними виступають політичні партії і
суспільно-політичні рухи. Будучи елементом громадянського суспільства,
вони дозволяють йому ефективно впливати на політику держави.
Політична партія – це організована група громадян, що виражає інтереси
тих чи інших соціальних верств і прагне до реалізації своєї мети шляхом
боротьби за державну владу і її використання.
Що відрізняє партію від інших суспільно-політичних організацій і груп
тиску?
Організаційна оформленість: стійкі внутрішньопартійні відносини і
наявність розгалуженої структури на загальнонаціональному, регіональному
і місцевому рівнях (виборні центральні органи і сітка регіональних
відділень).
Відкрита налаштованість на владу. Ця ознака відрізняє партії не тільки
від суспільних рухів, але й від груп тиску. Останні часом володіють
реальною владою, але не афішують цього, віддаючи перевагу озвученню
своїх інтересів через партійних лідерів.
Пошук масової опори: безпосередньо активних членів і виборців. Це
вимагає від партій проведення агітаційної роботи, пропаганди своїх
доктрин.
Ідеологічність партійних доктрин. Правда, у сучасній практиці поширений
феномен електоральних партій, в яких ідеологія виступає на задній план,
а головними функціями стає висування кандидатів: мобілізація виборців на
підтримку кандидата. На думку відомого французького політолога
М.Дюверше, такими є демократична і республіканська партії США – свого
роду команди спеціалістів з завоювання голосів і адміністративних посад.
Але в будь-якому випадку партія пропонує своїм послідовникам певну
систему орієнтацій стосовно стратегії розвитку суспільства.
Наявність програмної мети – певного проекту розвитку суспільства.
Програма відображає інтереси окремої соціальної групи або претендує на
вираження інтересів більш широких мас.
Ці риси відрізняють реальну партію не тільки від суспільних рухів, але й
від карликових партій, “одноденних” партій, характерних для країн, які
здійснюють перехід до демократії.
Не дивлячись на наявність значної літератури, присвяченої партіям,
єдності в розумінні їх сутності немає.
Найбільш поширеними є такі підходи:
Класовий. Становлення партій пов’язується з виділенням великих
соціальних груп (класів), а самі партії є найбільш активною і
організованою частиною якого-небудь класу, що виражає його інтереси. Цей
погляд на партію отримав обґрунтування у роботах К.Маркса, Ф.Енгельса і
В.Леніна. Сьогодні класовий підхід зустрічає все більше критики, що
пов’язано з розмиванням самих класів;
Ідеологічний. Становлення партій пов’язується з виділенням груп,
основних не стільки на спільності соціально-економічного становища,
скільки на спільності поглядів. Сама ж партія, як писав Б.Констан, є
групою людей, які визнають одну і ту ж політичну доктрину.
Інституціональний. Партія розуміється як організація, діюча в системі
держави (М.Дюверже).
Функціонально-прагматичний. Становлення партій пов’язується з метою
завоювання влади, самі вони трактуються як групи людей, що ставлять
перед собою завдання приходу до влади. Саме даний підхід домінує у
сучасній політології.
Партії покликані виражати і захищати специфічні інтереси певних груп і
верств суспільства. В цьому розумінні партійні утворення існували уже в
Стародавньому світі. Зокрема, про них згадує Аристотель, який виділяє
серед громадян Афінської держави партії жителів гори, рівнини і
узбережжя. Аналогічні угруповання існували і в Римі. В Римі вперше
виникає і сам термін “партія”, що в перекладі з латинської означає
“частина” – частина якоїсь великої спільноти. Для всіх партій вказаного
періоду були характерні такі риси: становий характер, нечисленність,
нестійкість (будь-яка зміна ситуації вела до розпаду групи),
організаційна неоформленість, слабкий зв’язок з масами (угруповання
носили елітарний характер). Аналогічні аморфні угруповання виникали і в
період європейського Середньовіччя, наприклад, відома боротьба партій
“чорних” (феодалів-нобілей) і “білих” (багатих міщан) у Флоренції в XI
ст. Буржуазні революції дали імпульс для появи багатьох партій у формі
політичних клубів. Вони відрізнялися від аристократичних угруповань
більшою організованою оформленістю й ідеологічними орієнтаціями. Так,
французька революція 1789 р. призвела до формування політичних клубів
фельянів, жирондистів і якобінців.
Суттєвий вплив партій на політику став відчуватися лише з першої чверті
XIX ст. У цей час формуються перші масові партії в таких країнах, як США
(1828 р. – Демократична партія, 1854 р. – Республіканська партія) і
Великобританія (1850 р. – ліберальна партія, 1867 р. – Консервативна
партія). В інших країнах партії з’являються пізніше. Загальною
тенденцією розвитку партій у Європі і США було формування спочатку
буржуазних і лише потім робітничих партій.
Інакша ситуація складалася в Російській імперії. Тут першою виникає
робітнича партія (РСДРП). Вона була утворена у 1898 р. Буржуазні партії
з’являються лише після царського маніфесту від 17 жовтня 1905 p., що
легалізував громадські організації.
Посиленню ролі партій у політичному процесі в XIX-XX ст. сприяло
декілька причин:
формування елементів демократизму у сфері суспільного управління, тільки
система, що допускає різні думки (ідеологічний плюралізм), могла стати
основою для політичних партій;
усвідомлення великими соціальними групами (буржуазія, пролетаріат,
селянство, інтелігенція, жителі колоній, нації тощо) спільності своїх
внутрішніх інтересів і бажання їх реалізувати;
розширення виборчих прав громадян, оформлення політичного плюралізму, а
також необхідність проведення виборчих кампаній і агітації за конкретних
кандидатів.
Взагалі фактори сприяли тому, що партії, набувши абсолютно нових рис
(ввівши управлінський апарат, місцеві організації, інститут фіксованого
членства, статут і програми), перетворилися з другорядних допоміжних
організацій в один із значущих елементів політичних відносин. Вони
займають центральне місце в організації виборчих кампаній, в мобілізації
електорату на підтримку конкретних лідерів і програм.
З XIX ст. проявилися й основні способи формування партій.
Партії можуть виникнути:
з електоральних структур: асоціацій з реєстрації виборців (Ліберальна і
Консервативна партії Великобританії), комітетів на підтримку
конкурентних кандидатів (Республіканська і Демократична партії США);
з парламентських фракцій;
з ініціативи суспільних організацій: профспілок, екологічних, молодіжних
рухів тощо; типова в цьому плані історія британської лейбористської
партії, створена за ініціативою Конгресу тред-юніонів (профспілок) у
1899 р. У створенні власних партій бувають зацікавлені й інші
організовані корпоративні групи інтересів – союзи підприємств, аграрні
об’єднання, релігійні етнічні общини.
Крім того, в літературі виділяють й інші способи формування партій.
Залежно від того, як ініціюється створення партії, виділяють:
шлях “зверху” – це коли члени партії рекрутуються з чиновників
державного апарату, членів політичної еліти, з парламентських груп або
партійних функціонерів після розколу якої-небудь партії;
шлях “знизу” – суттєву роль відіграють маси, які орієнтуються на ту чи
іншу доктрину або лідера;
комбінований шлях, який поєднує риси двох перших способів.
????????????????????*?ях, які вони виконують стосовно суспільства і
держави. В їх числі:
активізація і інтеграція великих суспільних верств;
артикуляція, тобто перетворення розмитих думок людей у конкретні пакети
вимог і їх озвучення та агрегація інтересів, тобто погодження вимог
певних верств населення, їх оформлення у політичні програми;
політична соціалізація і формування суспільної думки;
розробка політичної ідеології і програм розвитку суспільства;
рекрутування у політичну еліту і висування лідерів; у багатьох державах
уряди і представницькі органи формуються з членів великих політичних
партій, а президенти і прем’єр міністри, як правило, очолюють правлячі
партії;
мобілізація виборців на виборах;
участь у боротьбі за державну владу через вибори;
здійснення державного управління з приходом до влади або контроль за
діяльністю влади;
рекрутування нових членів партії.
Говорячи про настільки значну роль партій у політичному житті
суспільства, необхідно відзначити, що частина західних дослідників уже з
початку 70-х pp. порушує питання про кризу партій. Під кризою
розуміється зниження впливу на суспільство, що проявляється у скороченні
їх чисельності і у втраті виборців, які традиційно голосували за ці
партії.
Падінню ролі партій сприяє ряд факторів:
зниження напруги соціальних конфліктів;
послаблення класового розколу суспільства;
зростаюча соціальна і географічна мобільність і, як наслідок,
фрагментація класів та послаблення групової солідарності;
конкуренція з боку ЗМІ, які сильно відтиснули у здійсненні таких
функцій, як мобілізація електорату у період виборчих кампаній, політична
соціалізація і формування суспільної думки;
падіння цікавості до традиційних ідеологій; люди часто голосують за
імідж лідера, а не за ідеологічну доктрину партії;
конкуренція з боку нових рухів і корпоративних структур, орієнтованих на
вирішення окремих проблем, завдяки яким людина намагається висловити
актуальні для неї культурні, естетичні, професійні, вікові, інші
інтереси.
Але ставити питання про зникнення партій з політичного простору було б
передчасно. Можна сказати, що історія їх буде продовжена, хоча самі
партії втратили монопольне становище на цьому просторі. Суттєвий вплив
на визначення партій у політиці робить держава. Вона може або піднімати,
або принижувати статус партій, тим самим спрощуючи або ускладнюючи їх
діяльність. Відносини партій і держави, як правило, регулюються законом,
що гарантує їх права і обов’язки.
У найбільш загальному вигляді до прав партій відносять:
право висувати кандидатів на виборні посади;
право на критику уряду;
право вільно поширювати інформацію про свою діяльність;
право на свободу внутрішньопартійного життя;
право на державні дотації і компенсації у період виборчих кампаній;
право на володіння майном.
Найбільш загальними обов’язками партій є:
обов’язок визнавати легальність існуючого ладу;
обов’язок дотримуватись правил, що регламентують діяльність партій.
У структурному плані партія є складним організмом, що складається з
таких компонентів:
вищий лідер і штаб, які виконують керівну роль: приймають важливі
рішення; концентрують у своїх руках всю інформацію про діяльність
партій; маніпулюють свідомістю і поведінкою партійних мас;
бюрократичний апарат, що здійснює зв’язки між вище- і нижчестоящими
партійними структурами і виконує накази керівництва.
Інколи бюрократичний апарат може відособлюватися від інших ланок партії
і навіть брати партійне керівництво у свої руки.
Класичний приклад: висунення в 20-і pp. в РКП (б) секретаріату ЦК на
чолі з Й. Сталіним на перше місце у структурі партії.
активні члени партії, що беруть участь у її житті і сприяють реалізації
партійної програми, пропагують її ідеї, але не входять до складу
бюрократії;
пасивні члени партії, які, входячи до її складу, практично не беруть
участі у житті організації, не сприяють реалізації партійної програми;
соціальна база партії, тобто ті верстви населення, які орієнтуються на
неї і можуть підтримувати її у фінансовому плані. Частина соціальної
бази партії, яка не тільки підтримує її програму, але й постійно голосує
за неї на виборах, називається електоратом даної партії.
Література:
Брегеда А.Ю. Політологія: Навч.-метод, посібник для самост. вивч. дисц.
– К.:КНЕУ, 1999. – 108 с.
Гелей С, Рутар С. Політологія: Навч. посібник. 3 вид., перероблене і
доповнене. – К.: Знання, 1999. – 427с.
Політологія у схемах, таблицях, визначеннях: Навч. посібник / За ред.
І.С.Дзюбка, І.Г.Оніщенко, К.М.Левківського, З.І.Тимошенко. – К.: УФІМБ,
1999. – 161 с.
Політологія: Підручник / За заг. ред. І.С.Дзюбка, К.М.Левківського. –
К.: Вища школа, 1998. -415 с.
Політологія. Підручник для студентів вузів / За ред. О.В.Бабкіної,
В.П.Горбатенка. – К.: Академія, 1998. – 368 с.
Політологія: Курс лекцій / І.С.Дмитрів (керівник), О.М.Рудакевич,
В.А.Кулик та ін. – Тернопіль: Астон, 1998. -158 с.
Основи політичної науки: Курс лекцій / За ред Б.Кухти. – Ч. 3. Політична
свідомість і культура. – Львів: Кальварія, 1998. – 556 с.
Швидяк О.М. Політологія. Практикум: навч.-метод. посібник. – К.: ІЗМН,
1997. – 164 с.
Абетка українського політика. Довідник / М.Томенко (керівник авт. кол.).
– К.: Смолоскип, 1997. – 218 с.
Бебик В.М. Політологія: Теорія, методологія, практика: Підручник. – К.:
МАУП, 1997. – 248 с.
Білоус А.О. Політико-правові системи: світ і Україна: Навч. посібник. –
К.: АМУПП, 1997. – 200 с.
Основи етнодержавознавства: Підручник / За ред. Ю.І.Римаренка. – К.:
Либідь, 1997. – 656 с.
Основи політичної науки: Курс лекцій / За ред Б.Кухти. – Ч. 2. Політичні
процеси, системи та інститути. -Львів: Кальварія, 1997. – 336 с.
Політологічний енциклопедичний словник: Навч. посібник для студентів
вузів. – К.: Генеза, 1997. – 400 с.
Себайн Д.Г., Торсон Т.Л. Історія політичної думки. -К.: Основи, 1997. –
838 с.
Хто є хто в європейській та американській політичній науці. Малий
політологічний словник / За ред. Б.Кухти. -Львів: Кальварія, 1997. – 288
с.
Лазоренко О.В., Лазоренко О.О. Теорія політології. Навч. посібник. – К.:
Вища школа, 1996. – 179 с.
Політологія. Кінець XIX – перша половина XX ст. Хрестоматія / За ред.
О.І.Семкіна. – Львів: Світ, 1996. – 800 с.
Рябов С.Г., Томенко М.В. Основи теорії політики. -К.: Тандем, 1996. -192
с.
Скиба В.Й., Горбатпенко В.П., Туренко В.В. Вступ до політології: Екскурс
в історію правничо-політичної думки. -К.: Основи, 1996.-718 с.
Бодуен Ж. Вступ до політології. – К.: Основи, 1995. -174 с.
Політологія посткомунізму. Політологічний аналіз посткомуністичних
суспільств. – К.: Політична думка, 1995. -368 с.
Томенко М.В. Українська перспектива: історико-політологічні підстави
сучасної державної стратегії. – К.: Українська перспектива, 1995. – 103
с.
Українська політологія: витоки та еволюція / За ред. Ф.М.Кирилюка. – К.:
Ватра, 1995. – 328 с.
Гаєвський Б. Українська політологія. Концептуальні засади. – К., 1994. –
144 с.
Кухта Б.Л. З історії української політичної думки: Тексти лекцій. – К.:
Генеза, 1994. – 368 с.
Потульницький В.А. Теорія української політології: Курс лекцій. – К.:
Либідь, 1993. – 191 с.
Конспект лекцій з курсу “Політологія” для студентів усіх форм навчання /
І.С.Дмитрів, В.А.Кулик, О.М.Рудакевич та ін. -Тернопіль: ТІНГ, 1992. –
44 с.
Ніконенко В.М. Політологія (курс лекцій). -Тернопіль, 1992. – 256 с.
Основы политологии / Под ред. А.Боднара. – К., 1991. – 144 с.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
