Реферат на тему:

Політична ідеологія та політичні партії

План

1. Політична ідеологія як чинник структурування суспільства.

2. Витоки та сутнісні характеристики магістральних течій політичної
ідеології.

3. Орієнтація у сучасному спектрі ідейно-політичної думки як складова
політичної компетентності. Віхи такої орієнтації.

4. Зміст поняття “політична партія”, атрибутивні ознаки партій.

5. Досвід типологізації політичних партій.

6. Сучасний стан та перспективи розвитку партійної системи в Україні.

С.Л.Франк

По той бік «правого» і «лівого»

[…] Ми звикли вживати слова «правий» і «лівий» як поняття, що,
по-перше, мають усім відомий, точно визначений зміст і, по-друге, у
своїй сукупності вичерпують усю повноту можливих політичних напрямків і
тому мають усеосяжне значення якихось вічних «категорій» політичної
думки. Ми забуваємо, що ці поняття мають лише історично обумовлений
зміст, визначений своєрідністю епохи, у якій вони виникли і діяли (чи
діють), і що їм рано чи пізно призначене, як всім історичним течіям,
зникнути, втратити актуальний зміст, бути зміненими новими
угрупованнями. І ми, віддаючись рутині думки, не зауважуємо, що в
сучасній політичній дійсності є дуже істотні тенденції, що уже не
укладаються в ці старі, звичні рубрики.

Що мається на увазі, зрештою, під цими поняттями «правого» і «лівого»?
Звичайно, можна брати їх у зовсім формальному і загальному сенсі, у
якому вони дійсно стають деякими вічними, імманентними категоріями
суспільно-історичного життя. А саме, можна розуміти під ними
«консерватизм» і «реформаторство» у загальносоціологічному змісті — з
одного боку, схильність охороняти, берегти вже існуюче, старе, звичне і,
з іншого боку, протилежне прагнення до новизни, до суспільних
перетворень, до подолання старого новим. Але перш за все, при цьому
розумінні логічним був би не двочленний, а тричленний поділ. Поряд із
«старовірами» і «реформаторами» повинні знайти собі місце і ті, хто
сполучає обидві тенденції, хто прагне до відновлення саме через його
реформу, через пристосування його до нових умов і потреб життя. Такий не
«правий» і не «лівий», а нібито «центральний» напрямок зовсім не є, як
часто у нас схильні думати, якесь еклектичне сполучення обох попередніх
напрямків; він якісно відрізняється від них тим, що, на противагу їм,
його пафос є ідея повноти, примирення. Практично украй важливо, що
розходження в цьому змісті між «правим» і «лівим» менш істотне, ніж
розходження між помірністю і радикалізмом (однаково — «правим» чи
«лівим»). Збереження всупереч життю, за будь-яку ціну старого і
прагнення будь-що переробити усе заново подібні у тому, що обидва не
рахуються з органічною безперервністю розвитку, властивою всілякому
життю, і тому змушені і хочуть діяти примусом, силою — однаково чи
насильницьким ламанням, чи насильницьким «заморожуванням». І всілякому
такому, «правому» чи «лівому», радикалізму протистоїть політичний
умонастрій, який знає, що насильство і примус може бути у політиці
тільки підручним засобом, але не може замінити собою природного,
органічного, ґрунтового буття.

Але головне у нашому зв’язку — те, що поняття «правого» і «лівого»,
уживані в цьому чисто формально-загальному, універсально-соціологічному
сенсі, мабуть, не мають нічого спільного з політичним змістом, що
звичайно вкладається в ці поняття, і лише в силу випадкових історичних
обставин могли психологічно асоціюватися з ним. Ми звикли, у силу
політичних порядків, які ще нещодавно панували, що «праві» знаходяться
при владі й охороняють існуючий порядок, а «ліві» прагнуть до
перевороту, до встановлення нового порядку, який ще не існує . Але коли
цей переворот уже стався, коли панування належить «лівим», то ролі,
мабуть, міняються: «ліві» стають охоронниками існуючого — а за умов
тривалості сталого порядку навіть прихильниками — «старого» і
«традиційного», тоді як «праві» за цих умов змушені взяти на себе роль
реформаторів і навіть революціонерів. Якщо ми будемо плутати
загальносоціологічні поняття «охоронників» та «реформаторів» (чи ще
загальніше: «задоволених» і «незадоволених») з політичними поняттями
«правих» і «лівих», то ми повинні будемо за умов
республікансько-демократичного ладу назвати республіканців і демократів
«правими», а монархістів — «лівими», чи всіх супротивників радянського
ладу назвати «лівими», а самих комуністів — «правими», тобто дійти до
абсолютної нісенітниці і повної плутанини понять.

Отже, який же, власне, конкретно-політичний зміст понять «правого» і
«лівого»? Але перш ніж відповісти на це питання, ще одне зауваження
загальносоціологічного порядку. Якщо ми відвернемося на мить від цих
понять чи етикеток і неупередженим поглядом спробуємо оглянути все
можливе різноманіття політичних світоглядів, то чисто логічно
заздалегідь очевидно, що воно не може бути вичерпано розділом його на
два протилежних типи. Політичний світогляд є комплекс чи система, що
складається із сукупності відповідей на ряд істотних питань громадського
життя. Кожне питання допускає різні рішення; зрозуміло, наскільки
невичерпно великим є можливе різноманіття політичних світоглядів.
Звичайно, усяке різноманіття допускає класифікацію відповідно до
основних вищих родів, у тому числі іноді і дихотомічний поділ. Але для
цього поділ має бути зроблений за єдиним і притому істотним критерієм,
тобто таким, видозміна якого визначить розходження хоча б основних і
найважливіших з інших критеріїв. Чи задовольняє поділ на «праве» і
«ліве» зазначеній вимозі єдності й істотності ознаки поділу? Безперечно,
що довгий час він практично їй задовольняв — інакше він не міг би
досягти такого широкого розповсюдження та загального визнання.

Однак для долі цих понять у наш час істотно, що інтуїтивно-психологічна
єдність обох світоглядів не визначалася логічно-необхідним зв’язком ідей
у них. Справа в тому, що обидва цих співвіднесених поняття позбавлені
внутрішньої єдності і не можуть бути визначені на основі якої-небудь
однієї, центральної для кожного з них і об’єднуючої їх ідеї. Навпаки,
вдумуючись у них, ми усвідомлюємо, що в них через історичні, з погляду
сутності справи, випадкові, причини, схрестилися три ряди духовних і
політичних мотивів, власне кажучи зовсім різнорідних. Насамперед – чисто
філософська відмінність між традиціоналізмом та раціоналізмом, між
прагненням жити згідно з історичними та релігійними переказами, згідно з
традиційною вірою, що логічно не перевіряється (за вірою і звичаями
батьків) і прагненням побудувати суспільний порядок чисто раціонально,
навмисно планомірно; по-друге, чисто політична відмінність між вимогою
державної опіки над громадським життям і ствердженням начала особистої
свободи й суспільного самовизначення (у цьому сенсі «правий» означає
державник, етатист, прихильник сильної влади, на противагу «лівому» —
лібералу); і, нарешті чисто соціальна ознака — позиція у боротьбі між
вищими, привілейованими, багатими класами, що прагнуть зберегти чи
затвердити своє панування в державі та суспільстві й нижчими класами, що
прагнуть звільнитися від підпорядкованості й зайняти рівне чи навіть
пануюче положення у суспільстві і державі. У цьому змісті «правий»
значить прихильник аристократії чи буржуазії, «лівий» — демократ чи
соціаліст.

Певний зв’язок, власне кажучи, між цими трьома парами тенденцій, що
з’єднують перші члени їх у поняття «правого», а другі — у поняття
«лівого», безперечно є. Так, раціоналізм, виступаючи проти традиційної
віри, вимагає свободи «критичної» думки, і в цьому сенсі перша ознака
пов’язана з іншими, і так само свобода, як суспільне самовизначення,
вимагає загальності й у цьому сенсі рівності у свободі (формальної
рівноправності всіх людей, у тому числі й членів нижчих класів) і цим
з’єднується з третьою ознакою. Цими двома зв’язками визначена єдність
ліберально-демократичного чи радикально-демократичного світогляду, а тим
самим, негативно, і єдність його антипода —
консервативно-аристократичного умонастрою. Однак зв’язки ці дуже
відносні і настільки ж легко — чисто логічно, а тому й практично —
можуть поступатися місцем і відштовхуванням, і взаємній боротьбі. Так,
чистий раціоналізм, вимагаючи свободи абстрактної, «критичної» думки і
заснованої на ній суспільної дії, з іншого боку, у своїй ворожості до
віри і традиції, може і повинен прагнути до обмеження свободи релігійної
віри і до придушення вільного користування традиційним порядком,
звичаями, (якобінство, комуністичне переслідування віри і традицій).
Більше того — і це тут найістотніше: раціоналізм, вимагаючи волі для
себе, у своїй ідеї устрою життя на підставі раціонального порядку має
найсильнішу імманентну тенденцію до початку державного регулювання, до
придушення тієї ірраціональності та надраціональності, що утворює саму
суть свободи особистості (просвічений абсолютизм, якобінство, комунізм у
його теорії й практиці; порівн. програму Шигалева в «Бісах»: «починаючи
з проголошення свободи, ствердимо загальне рабство»). Ще очевидніша
слабкість зв’язку між другою і третьою ознакою. Лише в процесі боротьби
нижчі класи вимагають для себе свободи, і ідея свободи легко
пов’язується з ідеєю рівності. По суті, домагання нижчих класів
поліпшення їх правового і, особливо, матеріального становища не має,
мабуть, нічого спільного з вимогою свободи. Власне кажучи, начала
свободи й рівності, як відомо, скоріше антагоністичні, що не раз й
виявлялося в історичному досвіді; начало свободи особи припускає,
щоправда, загальність самодіяльності й у цьому сенсі формальну
рівноправність усіх, але, з іншого боку, знаходиться в різкому
антагонізмі з початком реальної рівності: у силу фактичної нерівності
здібностей, умов життя свобода повинна вести до нерівності соціальних
станів, і, навпаки, реальна рівність здійсненна тільки через примус,
через державне регулювання й обмеження вільної самодіяльності
особистостей, вільного вибору життєвих можливостей. До цього
приєднується і те, що народні маси, являючи собою нижчий духовний рівень
людини, взагалі більш схильні до деспотизму, легше примирюються з ним і
охочіше ним користуються, ніж вищі прошарки суспільства. Нарешті, уже
зовсім очевидно, що перша пара ознак (традиціоналізм і радикалізм)
тільки випадково історично в нашу епоху з’єдналася з третьою парою
(панування вищих класів і повстання нижчих) і не має з останньою ніякого
зв’язку за сутністю. Раціоналізм і просвітництво, прагнення переробити
життя згідно з абстрактно-наміченими планами, згідно з вимогами
«розуму», природно складає особливість прошарків освічених, тих, що
звикли до роботи думки, тоді як народні маси, за загальним правилом,
більш схильні до традиціоналізму, до віри і життя за прикладом батьків.
До зовсім недавнього часу консервативна влада завжди спиралася на
народні маси проти освічених класів, і, навпаки, влада, вступаючи на
шлях радикальної і планомірної перебудови суспільства, наштовхувалася на
опозицію народних мас (реформи Петра Великого і стрілецькі бунти). В
даний час, починаючи із середини XIX ст. і аж до наших днів, це
співвідношення, щоправда, радикально змінилося: раціоналізм, втративши
значною мірою свій кредит у освічених, став надбанням народних мас. І
все-таки й тепер примітивність інстинктів нижчих класів, незважаючи на
весь їхній раціоналізм, часто призводить до утвердження чи навіть
відродження старих форм побуту, принаймні оскільки для них властива
брутальність і спрощеність моралі. Цим значною мірою визначені реакційні
результати панування комуністично налаштованих мас у Радянській Росії.

Так, ці настільки різнорідні, власне кажучи, між собою не пов’язані чи
лише дуже слабко пов’язані три пари співвідносно протилежних тенденцій у
силу своєрідних історичних умові з кінця XVIII в. і протягом XIX в.
грунтовно пов’язалися між собою і спільно утворили ту характерну для
цієї епохи протилежність, яку ми називаємо боротьбою між «правими» і
«лівими». Однак у даний час історична ситуація вже настільки змінилася,
що цілісність цих понять значною мірою розхитана і самі вони тому власне
кажучи застаріли, є непридатні для орієнтування у змісті найбільш
гострих і істотних проблем сучасності й продовжують панувати лише через
історичну інерцію думки, простіше говорячи — через недомислення.

Почнемо з того, що у більшості європейських країн ціль «лівих» прагнень
уже здійснена. «Ліві партії» — демократи і соціалісти або є, за
загальним правилом, пануючими, як у Франції, Німеччині й Англії, або уже
встигли здати своє панування політичним новоутворенням, які ніяк не
можна підвести під традиційне поняття «правих» (фашизм, комунізм). Можна
було подумати, що панування «лівих» призводить лише до переміни місць
між цими двома напрямками, не змінюючи їхнього змісту і сенсу, — тобто,
що «праві» партії з пануючих перетворюються на опозиційні (що ми
фактично й бачимо у більшості європейських держав). Однак ця проста
видимість політичної емпірії ховає під собою набагато істотнішу зміну
духовної реальності, не помічену через звичайне недомислення. Відомо, що
«ліві», досягнувши влади, звичайно, принаймні почасти, перестають бути
«лівими» — «правішають». Цей загальновідомий факт має не тільки
життєво-практичне, але й принципове значення; політичний фронт змінює
свій напрямок: «ліві», знаходячись при владі, одержують на досвіді
державне виховання, навчаються розуміти і цінувати те, що раніш люто
відкидали; «праві», відтиснуті в опозицію, навпаки, часто принаймні до
деякої міри прилучаються до колишньої психології «лівих» і користуються
їх гаслами. Так, одна з ознак, що утворюють поняття «правого» і
«лівого», змінює своє місце: принцип свободи звичайно мало приваблює
пануючих і є, природно, надбанням опозиції. Тому у новій ситуації вимога
свободи значною мірою характеризує політичні прагнення, в інших
ситуаціях іменовані «правими». Пануючий раціоналізм схильний відтепер
вступати в сполучення з принципом державної опіки, традиціоналізм,
навпаки, вимагає свободи. І якщо досвід «лівого» деспотизму чи
захоплення державним централізмом навчає «правих» цінувати свободу, так
що консерватори стають лібералами, не перестаючи бути консерваторами,
то, з іншого боку, досвід анархії і смут, визначених небажанням «крайніх
лівих» підкорятися навіть «лівій» державній владі, вчить «лівих», що
єдина міцна основа свободи є державний порядок, підтримуваний сильною
владою; на цьому шляху ліберали і демократи, не перестаючи бути собою,
одночасно стають консерваторами; обидві обставини вже зовсім сплутують
звичайні поняття.

Якщо ця зміна стосується перерозподілу першої і другої пари викладених
вище ознак «правого» і «лівого» (а почасти і зміни самого змісту першої
пари ознак) — то настільки ж істотна зміна відбувається і з місцем
третьої з вищезгаданих ознак. Зі зникненням колишніх вищих класів чи з
утратою ними політичного і суспільного впливу «праві» не тільки
тактично-демагогічно повинні шукати собі опори в нижчих класах, але
часто і принципово стають виразниками прагнень й інтересів тієї частини
нижчих класів, що ще живе з ідеї традиціоналізму. «Праві» (чи,
принаймні, відома їхня група) стають відтепер вождями частини народних
мас, мріють про народне повстання й у цьому сенсі займають позицію
«крайніх лівих». Незважаючи на свою гостру ненависть до «лівих» в інших
відносинах, вони іноді солідаризуються з тими «крайніми лівими», що самі
знаходяться в опозиції і не задоволені пануючою у державі лівою владою,
і цей зв’язок вони виражають навіть у своїй назві («націонал-соціалісти»
у Німеччині). Звідси виникає багатозначний, дуже знаменний для
майбутнього, розкол у колись єдиній «правій» партії — розкол настільки
істотний, що перед ним старе загальне позначення обох груп як «правих»
майже втрачає реальний політичний зміст. А саме, колишні «праві»
розколюються на консерваторів-лібералів, що відстоюють інтереси свободи
і культури, права освіченого прошарку на керівну роль у державі, і на
реакціонерів, що спираються на прагнення черні і у будь-якому розвитку
свободи і культури вбачають зло ліберальної демократії. Якщо обидві ці
групи борють з пануючою демократією й у цьому сенсі є союзниками, то не
можна за цією тактичною і полемічною єдністю випустити з уваги їхню
радикальну протилежність: вони нападають на демократію, що знаходиться в
проміжку між ними, із двох протилежних боків — хотілося б сказати:
ліворуч і праворуч, якби ці терміни не мали уже свого особливого, що не
підходить сюди, історично визначеного змісту. […]

Друкується за: Франк С.Л. По ту сторону «правого» и «левого» // Новий
мир. – 1990. – № 4. – С. 226—233.

А.Білоус

Основи теорії політичних об’єднань

1. Поняття політичної партії і політичного об’єднання

До політичного лексикону слово «партія» увійшло ще за часів
Стародавнього Риму. Етимологія цього слова походить від латинського
partic, що означає «частина». Відомий римський політик і оратор Ціцерон
використовував слово «партія» так само, як і «фракція», в негативному
сенсі, для означення «поганих, неблагородних союзів». Це тлумачення
увійшло до історії. І для Дж.Вашінгтона у США, і для Лафайєта у Франції
слово «партія» ще асоціювалось зі злом.

Серед західних політологів немає єдиної точки зору на визначення поняття
політичної партії. Ця обставина пояснюється як складністю та
багатоманітністю об’єкта дослідження, так і несхожими підходами до
вирішення зазначеної проблеми, різними традиціями національних
політологічних шкіл.

Найбільш відомими є кілька типів дефініцій політичних партій.

Це електоральний, в основу якого покладений передусім зв’язок партії з
виборчим процесом. Партія визначається як «добровільна асоціація
виборців, що прагне контролювати уряд шляхом завоювання перемоги на
виборах та оволодіння завдяки цьому офіційними установами» (Васбі).

Основою структурної дефініції партії є особливості побудови останньої,
фактори тривалості і безперервності її існування. Серед визначень
поширене таке: партія — «об’єднання людей, що має свою особливу
структуру» (Дюверже).

Функції, конкретні політичні дії партії покладені в основу її
функціонального визначення. Це — «організація людей, що прагне
продовжити шляхом виборів або поза ними повноваження від народу або його
частини для її спеціальних представників, щоб здійснювати політичну
владу даних урядових установ, стверджуючи, що вона проводитиметься від
імені цього народу» (Лоусон).

Поширеною дефініцією партії є також структурно-функціональна, в основу
якої покладено поєднання структурного і функціонального визначень.

За біхевіористичного підходу в основу визначення партії покладені
соціально-психологічні особливості та інтереси.

Класовий тип відбиває уявлення про політичну та ідеологічну організацію
певного класу, що не тільки репрезентує і захищає інтереси цього класу,
а і є його частиною: «Класовий поділ завжди визначає політичне
угруповання» (Ленін).

Поряд з вищеназваними існує тривіальна дефініція, коли відмовляються
дати визначення партії, у зв’язку з чим останньою вважається та частина
населення, яка в чинній політичній і правовій системах держави
визнається партією.

Не вдаючись до аналізу переваг і недоліків розглянутих підходів і
виявлення «кращого», для зручності користуватимемося визначенням партії
як організованої частини населення, що має за мету формування та
утримання державної влади і характеризується такими базовими
характеристиками (ознаками, параметрами): ідеологією, політичною
платформою, організаційною структурою, методами і засобами діяльності,
соціальною базою та електоратом.

Окрім власне політичних партій, далі мова йтиме й про політичні
об’єднання. Здебільшого визначення політичного об’єднання і політичної
партії вживатимуться як тотожні. Водночас структурно поняття політичного
об’єднання має ширший зміст і може включати в себе не тільки партію, а й
іншу політичну групу, зорганізовану як формальним (завдяки певним
статутним нормам), так і неформальним (виключно завдяки корпоративним
зв’язкам) чином. У цьому контексті відмінності між партією та іншою
політичною групою полягатимуть лише в тому, що власне партія:
задекларувала в своїй назві або в своїх документах слово «партія»;
визнана партією в політико-правовій системі держави, на території якої
вона діє.

В інших випадках, де об’єктом дослідження є політичне життя в Україні, у
термін «об’єднання» вкладається базовий зміст. (…(

3. Базові характеристики політичних об’єднань

У сучасній західній політологічній літературі немає єдиного підходу до
визначення базових характеристик (ознак, параметрів) політичних
об’єднань. Водночас у переважній більшості політологічних досліджень
проблем багатопартійності на Заході такі важливі ознаки, як ідеологія,
політична платформа (програма дій), організаційна структура, методи і
засоби діяльності, соціальна база й електорат, політичне лідерство,
розглядаються в контексті виконання партіями своїх основних функцій.
Набір останніх у різних авторів також досить неоднаковий Найчастіше
називаються такі функції, як «рекрутування і соціалізація нових членів»
(П.Меркл), «вироблення загального політичного курсу і визначення
назрілих політичних проблем» (В.Чемберс), «акумуляція і вираження
соціальних інтересів» (К.Фон Бойме), «забезпечення перемоги на виборах і
формування уряду» (Д.Ептер).

Очевидно, що без наявності певної системи цінностей і виробленої на її
основі з врахуванням поточної ситуації політичної платформи неможливе,
наприклад, формування політичного курсу, а без дослідження соціальної
бази та електорату неможлива акумуляція і вираження соціальних інтересів
потенційних виборців. Саме-тому наведені вище ознаки мають виключне
значення; для характеристики не тільки партій, а й політичної системи
держави в цілому.

Політична ідеологія. Її типи

Поняття ідеології має давні корені. Ще Платон у своїх працях,
присвячених державі, вирізняв «епістему» як «істину, точне знання» і
«доксу», чи «думку». Саме слово «ідеологія» вперше було вжито у 1796
році французьким філософом Антуаном Дестю де Трасі. Він розумів
ідеологію-як «нову науку, що вивчає людську свідомість в усіх аспектах».
У XIX столітті К.Маркс і Ф.Енгельс виробили ідеологію наукового
комунізму, яка у столітті XX стала державною ідеологією протягом майже
сімдесятилітнього існування СРСР.

Одним з наслідків краху комуністичної теорії і особливо практики стало
винесення на порядок денний питання про доцільність застосування
ідеологічного критерію для характеристики політичних об’єднань. Коротко
спинимося на сучасному баченні ідеології західною політичною наукою.

Найчастіше під ідеологією розуміється «система цінностей чи поглядів
(переконань), визнаних як факт чи істина деякою групою людей». Як
зазначає один з провідних західних дослідників політичної ідеології
Л.Сарджент, «(…( вона складається з набору позицій, відношень і
настанов до різних інституцій і процесів у суспільстві і в державі».
Ідеологія «(…( організує жахливу картину світу в дещо добре, просте і
зрозуміле».

Характеризуючи політичну ідеологію в цілому, канадські дослідники
М.Дікерсон і Т.Фленейджен акцентують увагу на тому, що «ідеологія,
обіймаючи як раціональні погляди (знання), так і моральні настанови є не
приватною думкою, а соціальним поглядом, визнаним великою кількістю
людей». Ті ж автори влучно характеризують претензії на ідеологію від
однієї людини як «персональну паранойю», а претензії на єдину для всіх
ідеологію — як «комуністичний спосіб мислення» (комунізм асоціюється з
тоталітарним політичним режимом).

Як бачимо, розуміння політичної ідеології як системи цінностей,
притаманних певній групі людей в умовах політичного плюралізму, є
необхідним для визначення джерел різних політичних підходів і позицій з
тих чи інших проблем. Навіть для тих політичних партій, які традиційно
характеризуються як позаідеологічні, прагматичні, певна система
цінностей фактично є орієнтиром для визначення своїх політичних
платформ, загальної стратегії і навіть конкретної тактики дій. Як
зауважує В.Лафитський, у Конгресі США «партійні фракції далекі від
єдності. Вони розколюються як за регіональним представництвом, так і за
політичною орієнтацією членів Конгресу. Так, у 1981 році у складі
Демократичної партії був утворений Консервативний демократичний форум —
блок конгресменів, які підтримували економічні програми республіканської
адміністрації Р.Рейгана». Сама назва цього форуму свідчить на користь
ціннісних ідеологічних орієнтацій конгресменів, що впливають на вибір
певної політичної платформи.

Більшість сучасних дослідників розрізняють такі типи політичних
ідеологій, як комунізм, неокомунізм; соціал-демократія (демосоціалізм,
соціальна демократія); лібералізм, неолібералізм; консерватизм,
неоконсерватизм; фашизм, неофашизм.

Кожна з цих ідеологій має багато різновидів. Нашим же завданням є дуже
стисле визначення основних параметрів кожної з них, поза спробами
надання їм будь-яких якісних оцінок.

Комунізм, неокомунізм. До характерних ознак комунізму як ідеології
відносять: планування — регламентацію з боку держави процесів
виробництва і розподілу продукції; публічну власність — існування лише
колективної (державної, колгоспно-кооперативної) форми власності,
заборону приватної власності; рівність умов — декларування беззастережно
рівного права громадян на одержання матеріальних і духовних благ.
Джерела комунізму як політичної ідеології виходять з «Утопії» Т.Мора
(1478 — 1535) і «утопічного соціалізму» Р.Оуена (1771—1858). Класичне
формування і цілісне викладення ідеології наукового комунізму було дано
К.Марксом і Ф.Енгельсом у «Маніфесті Комуністичної партії», К.Марксом у
«Капіталі» та в інших працях. Перша невдала спроба втілення ідей
комунізму на практиці мала місце під час повстання паризьких комунарів у
1871 році. У XX столітті соціалістичні революції перемогли в Росії,
країнах Східної Європи, на Кубі, в Китаї, Північній Кореї, деяких
країнах Африки та Азії. Крайнім проявом неокомунізму став маоїзм,
«культурна революція» в Китаї, терористична діяльність «червоних
кхмерів» у Кампучії, «червоних бригад» в Італії та інших схожих
угруповань у різних країнах світу.

Після падіння комуністичних режимів і припинення діяльності
комуністичних партій у СРСР та країнах Східної Європи фактично останніми
країнами з монопольним пануванням компартій залишаються Куба і Північна
Корея (за умов певних натяжок — Китай). Серед комуністичних партій
Західної Європи в повоєнні часи найбільш авторитетною була італійська,
яка, стабільно одержуючи 25—30 % депутатських мандатів на парламентських
і місцевих виборах, була другою в країні після християнських демократів
політичною силою (це пояснюється передусім вирішальним внеском
італійських комуністів у боротьбу з фашистським режимом Б.Муссоліні).
Останнім часом за умов відсутності організаційної і фінансової допомоги
з боку колишньої КПРС більшість комуністичних партій світу перебувають у
стані глибокої кризи, що змушує їх шукати нові форми діяльності. Так,
навіть потужна Італійська комуністична партія (ІКП) змушена була
модернізувати свою програму і змінити назву. Тепер це — Демократична
партія лівих (ДПЛ).

Соціал-демократія. Головними складниками ідеології сучасної
соціал-демократії є: свобода — можливість робити все, що не завдає шкоди
іншим людям; справедливість — рівність стартових можливостей для усіх
громадян; солідарність — можливість для людини, яку внаслідок життєвих
обставин спіткала невдача, розраховувати на допомогу суспільства і
держави.

Соціал-демократія як політичний рух зародилася в Німеччині у минулому
столітті. Спочатку ідеологія соціал-демократії збігалася з ідеологією
комунізму (соціал-демократія і комунізм до 20-х років XX століття
фактично були тотожні). Як пише колишній прем’єр-міністр Франції, один з
визначних діячів Французької соціалістичної партії М.Рокар, спочатку
соціал-демократія ставила за мету знищення капіталістичного ладу,
головний метод вбачала у передачі в суспільну власність засобів
виробництва і обміну, а за правило вважала відмову від будь-якого
компромісу з «буржуазією».

Еволюція соціал-демократії почалася з 20-х років, коли Соціалістичний
Інтернаціонал засудив насильство і політичні репресії комунізму. Але, як
зауважує М.Рокар, «спочатку вибір соціалістів на користь колективних і
індивідуальних свобод не поєднувався з переглядом економічної програми».
І лише після 1951 року, коли Франкфуртський Конгрес Соцінтерну визнав
право на приватну власність як необхідну передумову свободи,
соціал-демократичні партії більшості європейських країн виходять із
кризи і перемагають на виборах.

У 80-х роках соціал-демократичні партії повернули у бік класичного
лібералізму, до політики більш вільної конкурентної економіки й почали
акцентувати увагу на зростанні виробництва, а не на переміщенні
прибутків від одних груп населення до інших. Саме таким шляхом пішли
соціалістичні партії Франції, Іспанії, Австрії, інших країн, де
перемагає ідея соціальної демократії, основаної на принципі соціального
партнерства між працедавцем і найманим робітником. Навпаки, більш
послідовні прихильники «демократичного соціалізму» — англійські
лейбористи і шведські соціал-демократи — на останніх парламентських
виборах у своїх країнах зазнавали поразки.

Лібералізм, неолібералізм. До головних цінностей ідеології лібералізму
відносять: свободу особи — свободу слова, релігії, приватної власності і
право на політичну опозицію; лімітовану участь держави — участь лише у
виконанні тих специфічних функцій, які суспільство не може виконувати
ефективно; рівність прав — надану законом можливість самореалізації
особи.

Класичний лібералізм виник в Європі у XVIII— XIX ст. у період боротьби
буржуазії, що народжувалася, проти абсолютизму. Ідеологами класичного
лібералізму були Дж.Локк (1632—1704), А.Сміт (1723—1790), Т.Джеферсон
(1743—1826) та інші. Неолібералізм, або «реформований лібералізм», виник
у першій половині ХХ століття на тлі розвитку буржуазного суспільства
від домінування вільного підприємництва до державно-монополістичного
регулювання економіки. Ці тенденції, починаючи з політики «нового курсу»
Ф.Рузвельта, були умовлені значною мірою фактором науково-технічної
революції, що викликала значне зростання державних капіталовкладень в
основні фонди невиробничої сфери, що забезпечує освіту, охорону
здоров’я, підвищення кваліфікації персоналу. Неоліберальна ідея
«відповідальної держави» в багатьох аспектах збігається як з
відповідними неоконсервативними ідеями, так і з деякими цінностями
соціальної демократії, що свідчить про певну прозорість кордонів між
цими трьома ідеологіями на сучасному етапі розвитку політичних процесів.

Партії, чия політична платформа грунтується на системі цінностей
неолібералізму, користуються значним успіхом у цілому ряді країн, а в
Японії Ліберально-демократична партія (ЛДП) з повоєнних часів стабільно
перемагає на парламентських виборах.

Консерватизм, неоконсерватизм. Для ідеології консерватизму характерні
такі риси: інтегративна свідомість і традиційна мораль як основа
збереження нації, природна нерівність людей і ієрархічність побудови
суспільства, антиетатизм в економіці (мінімальне втручання держави) при
сильному державному контролі за політичною сферою.

Витоки класичного консерватизму як політичної ідеології беруть початок у
глибині віків. У німецькому навчальному посібнику «Політичні ідеології»
консервативний світогляд схематично визначається як «комплекс принципів,
головні з яких — традиція, релігійність, авторитет, свобода і
відповідальність, природна нерівність людей, скептицизм».

Сучасний неоконсерватизм грунтується на принципі знаходження «золотої
середини» між деструктивністю необмеженої ринкової стихії і неефективною
тоталітарною державною регламентацією. Для нього характерні
антиегалітарні тенденції, антипротекціоністська і монетаристська
економічна стратегія, вимоги збереження законності і порядку.

Досвід таких країн, як США, Великобританія, Німеччина, де консервативні
партії (Республіканська партія США, Консервативна партія Великобританії,
Християнсько-демократичний союз у Німеччині) протягом довгих років
досягали успіху на виборах, свідчить про зростання впливу
неоконсерватизму на світовій політичній арені, а імена таких
політиків-консерваторів, як Р.Рейган, М.Тетчер, Г.Коль, Ж.Ширак,
Дж.Андреотті, сьогодні відомі усьому світові.

Фашизм, неофашизм. До характерних ознак фашизму як ідеології відносять
такі: ієрархічність побудови суспільства і тотальний контроль з боку
держави за політичною сферою, інтегративна свідомість і зверхність
інтересів нації, створення «образу ворога» і пріоритет зовнішньої
політики над внутрішньою.

Фашизм виник в Італії у 1919 році, а вже у 1922 році італійські фашисти
на чолі з Б.Муссоліні прийшли до влади. У 1933 році перемогла
Націонал-соціалістична партія Німеччини на чолі з А.Гітлером. Після
закінчення другої світової війни на Нюрнберзькому процесі фашистська
ідеологія була засуджена і заборонена.

Сьогодні у більшості країн Європи і світу діють партії і політичні
угруповання, які можна віднести до неофашистських за ідеологією. Серед
найбільш відомих можна назвати Національний фронт на чолі з Ж. Ле Пеном
у Франції, Республіканську партію у Німеччині, Італійський соціальний
рух — Національні праві сили. Ідеологія сучасного неофашизму
проявляється у вимогах перегляду кордонів, обмеження імміграції,
збереження «чистоти нації», «наведення порядку» тощо.

Ідеологія як базовий критерій класифікації. Традиційний поділ політичних
сил на «лівих» і «правих», як відомо, веде родовід з часів Французької
революції 1789 року, коли на засіданнях Національної Асамблеї праворуч
від спікера розташовувалися консерватори, що виступали за збереження
монархії, ліворуч — радикали, котрі обстоювали ідеї загальної рівності,
а помірковані займали місця у центрі залу. Після того правими стали
називати послідовників збереження існуючого ладу, а лівими —
прихильників радикальних змін. Відтоді в якості критерію класифікації
став використовуватися політичний темперамент.

Залежно від конкретного політичного контексту «ліві» можуть стати
«правими» і навпаки. Ця тенденція завжди простежується в періоди
соціальної нестабільності і різких змін, що найбільш яскраво можна було
бачити на прикладі боротьби представників різних політичних напрямів у
колишньому СРСР і його республіках. Правими стали типово ліві за
«класичними» канонами — комуністи, оскільки компартія чинила опір
демократичнім реформам. Лівими ж стали називати, наприклад,
республіканців, хоча партії з такою назвою вважаються типово правими.

Очевидно, типологія за політичним темпераментом може зводити нанівець
такі важливі ознаки політичного об’єднання, як його ідеологія, політична
платформа, соціальна база, організаційна структура, чим значно утруднює
саму можливість аналітичного дослідження. Водночас класифікація
політичних об’єднань за критерієм ідеології не просто дає підстави
акцентувати увагу на системі цінностей як одному з вирішальних чинників
формування політичної платформи, програмі дій тієї чи іншої політичної
сили, а й закладає основу для відносно стабільної класифікації. Останнє
пояснюється тим, що система цінностей, притаманних політичному
об’єднанню, як правило, зазнає змін меншою мірою, ніж інші його базові
характеристики.

Зважаючи на викладене, оберемо ідеологію за базовий класифікаційний
критерій для здійснення типологізації політичних об’єднань і розташуємо
зазначені вище ідеології по осі абсцис зліва направо (схема 1).

Схема. 1. Розташування політичних ідеологій за класифікаційною шкалою

Ліві Центр Праві

_________________________________________________________________

соціал-

комунізм демократія лібералізм консерватизм фашизм

Дана класифікаційна шкала може використовуватися також для подальшої
більш детальної типологізації політичних об’єднань, зокрема різних
аспектів їх політичних платформ, організаційних структур, методів і
засобів діяльності. З цією метою застосовуються діаграми Дж.Сарторі, для
зручності модифіковані. При цьому вісь абсцис (горизонталь) має вигляд,
як на даній схемі, а на осі ординат (вертикалі) позначаються параметри
тієї ознаки, яка розглядається. Місце ж конкретного політичного
об’єднання на цій декартовій площині визначається точкою з координатами
(X, Y), де Х — місце розташування об’єднання за ідеологією (координата
по горизонталі — на осі абсцис), a Y — місцерозташування за конкретною
ознакою, що досліджується (координата по вертикалі — на осі ординат).

Політична платформа

Політична платформа визначає перспективну стратегію і поточну тактику
діяльності політичної партії чи руху і декларується в програмних
документах, поточних заявах, законопроектах і програмах розвитку різних
сфер суспільного життя, вироблених відповідним політичним об’єднанням.
Політична платформа може мати загальний або конкретно спрямований
(наприклад, передвиборчий) характер.

До стратегічних напрямів, що охоплюються політичними платформами, варто
віднести такі: економічна стратегія, зовнішньополітична стратегія,
військово-політична доктрина, стратегія в галузі науки, освіти,
екології, медицини тощо.

Кожний з цих напрямів, у свою чергу, розбивається на ряд конкретніших,
більш вузьких. Наприклад, зовнішньоекономічна, цінова, податкова
політика, соціальний захист є сферами економічної, а питання приєднання
до політичних і військових блоків, вибору політичних спільників —
зовнішньополітичної стратегії. В межах подібних сфер визначається певне
коло питань, найбільш актуальних на поточний політичний момент. Саме на
шляхах їх вирішення і акцентується увага. Як приклад можна навести
надзвичайно гостру сьогодні для країн Західної і Центральної Європи
проблему ставлення до ратифікації Маастріхтських угод, що передбачають
створення єдиного політичного і валютно-економічного союзу європейських
держав — учасниць угод.

Які ж характерні риси політичних платформ лівих і правих, політичних сил
центру?

Традиційно вважається, що є певний набір цінностей, які приписуються,
наприклад, лівим — вони пацифісти, антирасисти, антиклерикали,
антикапіталісти, занепокоєні розвитком свобод (окрім «дикого ринку»),
поширенням рівності. Праві ж обстоюють культ сили, ієрархії та порядку,
заохочуючи свободу й ініціативу в економічній сфері і здійснюючи
державний контроль за сферою політичною, застосовуючи політику сили по
відношенню до зовнішнього ворога. Як відверто висловлюється один з
провідних теоретиків неоконсерватизму в США С.Ліпсет, влада має бути
готова «(…( використати і нелегальні заходи, а якщо потрібно, то й
насильницькі, коли мова йде про усунення зла». Переможна висадка
американського десанту в Іраку у 1990 році стала тріумфом зовнішньої
консервативної політики президента-республіканця Дж.Буша, проте
виявилася недостатньою для його перемоги на президентських виборах 1992
року.

Зрозуміла, одначе, відносність подібних оцінок. Сьогодні особливо
помітним стає явище, коли, здавалося б, базові набори типових вимог
«правих» і «лівих» значною мірою перетинаються. Як було помічено вище,
останніми роками успіху на виборах у своїх країнах добивалися саме ті
соціал-демократичні партії, які врахували «ліберальну» тенденцію
(Іспанія, Франція, Австрія), а програвали ті, які залишалися схильними
до класичної моделі демосоціалізму (Швеція, Німеччина). Так само і
ліберальні, і навіть консервативні партії врахували кращий досвід
соціал-демократії і приділили значну увагу проблемам поліпшення
життєвого рівня населення своїх країн передусім шляхом максимального
заохочення приватної ініціативи громадян одночасно зі створенням дійової
системи соціальних гарантій тим, хто їх дійсно потребує. Як приклад
можна назвати японських лібералів, англійських консерваторів, німецьких
християнських демократів.

v

?

@Протягом останніх років відбулося і сьогодні простежується певне
зближення позицій політичних об’єднань лівоцентристської
(соціал-демократи), центристської (ліберали) та правоцентристської
(консерватори) орієнтацій. На користь такого зближення свідчать і події
навколо ратифікації Маастріхтських угод у країнах Європи. Зокрема, у
Франції, де на запитання референдуму про приєднання до Маастріхтського
процесу відповіли «так» лише трохи більше 50 % населення, перемозі ідеї
інтеграції Європи чи не вирішальним чином сприяла загальна єдність
позицій як Ф.Міттерана, Президента країни і лідера Французької
соціалістичної партії (ФСП), так і Ж.Ширака, мера Парижа і лідера
найпотужнішої правої партії — голістського Об’єднання на підтримку
Республіки (ОПР). Можна навести й інші приклади, що свідчать про в
цілому позитивні тенденції у зростанні взаємодії різних політичних сил
системної орієнтації.

Організаційна структура

Організаційна структура визначає принципи членства і внутрішню
субординацію політичного об’єднання. У світових політологічних школах
існує декілька класифікацій політичних об’єднань за організаційною
структурою.

Класичну типологію партій за критерієм принципів членства розробив один
з провідних французьких і світових політологів — М.Дюверже у своїй
класичній праці «Політичні партії, їх організація і діяльність у
сучасній державі». Він встановив бінарну класифікацію — кадрові та
масові партії.

Кадровою партією, за Дюверже, «є угруповання відомих людей для
підготовки виборів, проведення кампаній і підтримки контактів з
кандидатами». Це, «по-перше, впливові особи, чиє ім’я, престиж і зв’язки
можуть надати кандидатам підтримку і забезпечити їм голоси; по-друге,
експерти, які знають, як спілкуватися з виборцями і як слід
організовувати кампанію; нарешті, фінансисти, які можуть надати
кандидатам гроші і матеріальні ресурси».

Кадрові партії — це продукт еволюції (від початку — середини XX
століття) електоральних комісій «у низах» та парламентських груп «у
верхах». Відповідно до цього маємо партії нотаблів — людей, чиє
становище в суспільстві забезпечується їхнім авторитетом у політичному
житті. Фактично дії кадрових партій помітні лише в період виборчих
кампаній. Вони не мають інституту фіксованого членства і членських
внесків.

До типових кадрових партій традиційно відносять Республіканську і
Демократичну партії США.

Масові партії характерні тим, що, як правило, мають інститут фіксованого
членства і порівняно велику кількість членів, між якими встановлюється
тісний і постійний зв’язок. Основна діяльність цих партій має
ідеологічний або виховний характер. Вони активно беруть участь у
виборах. Керівництво такими партіями здійснюється професійними
політиками, поточну організаційну роботу ведуть оплачувані партійні
функціонери, на місцях постійно діють партійні організації.

Масові партії фактично є продуктом еволюції виборчого права від
обмеженого за матеріальними, віковими, статевими та іншими цензами до
загального. До масових партій відносять переважну більшість політичних
партій країн Західної та Центральної Європи. Найбільш відомі з них –
Християнсько-демократичний союз Німеччини, Християнсько-демократична
партія Італії, соціалістичні партії Німеччини, Франції, Іспанії та ін.

Слід додати, що окрім наведеного критерію класифікації за принципами
членства існують й інші. Так, американські політологи Дж.Вейнер і
М.Паламбара виводять ще один тип партій — «партію виборців», тобто таку,
що мобілізує свою діяльність головним чином на період передвиборчих
кампаній, маючи при цьому інститут членських внесків і фіксованого
членства. Сьогодні партіями виборців можна назвати більшість політичних
партій країн Східної Європи.

Відомі політологи Ж.Шарль і Дж.Сарторі запропонували трикомпонентну
типологію партій: партії нотаблів (кадрові), масові партії та партії
виборців. Такий поділ сьогодні є досить поширеним у сучасних західних
політологічних школах.

Іншим критерієм класифікації політичних об’єднань є організаційна
розбудова, або внутрішня субординація. Згідно з цим критерієм польський
політолог А.Боднар виділяє централізовані і децентралізовані партії. Як
правило, в Європі централізовану внутрішню субординацію мають партії
неофашистської і комуністичної спрямованості ідеологічних засад, усі
інші — децентралізовану.

Методи та засоби діяльності

За методами і засобами діяльності розрізняють партії авангардного і
парламентського типів. До перших, як правило, відносять партії
комуністичної або неофашистської ідеології, до других — партії
соціал-демократичної, ліберальної або консервативної ідеологій.

Для партій авангардного типу характерна наявність серед їх методів і
засобів таких, що перебувають на межі чи поза законом. Типовим методом
«авангардистів» є силовий тиск на органи влади, а арсеналом засобів —
від організації страйків і пікетувань до актів фізичного насильства і
терору. Вибухи, організовані радикально-комуністичними «червоними
бригадами» в Італії наприкінці 70-х років нинішнього століття, в
результаті яких загинули сотні людей, так само як і масові побиття
емігрантів з країн Азії та Африки, що нерідко здійснюються озвірілими
«наці» в Німеччині, Франції, Бельгії, інших країнах Європи, залишаються
красномовно трагічними прикладами екстремістських дій «авангардистів».
Звичайно, до подібних акцій неофашистські і комуністичні партії
безпосередньо непричетні, оскільки змушені діяти в межах правової
системи держави для того щоб мати право брати участь у виборах. Однак
акції терору провадяться організаціями, ідеологічно спорідненими і
нерідко тісно пов’язаними з відповідними партіями.

Для партій парламентського типу притаманні методи і засоби діяльності у
межах правових норм держави. Свої політичні платформи вони втілюють
через законні органи влади, які самі й формують за результатами виборів.
Зовнішня діяльність таких партій зосереджена переважно у парламенті і
місцевих представницьких органах, а також на вищих урядових щаблях.
Партії парламентського типу, природно, зацікавлені у збереженні
стабільності політичної системи суспільства.

Докладніше про взаємодію між партіями в процесі їх діяльності буде
сказано у розділі, присвяченому партійним системам.

Соціальна база й електорат

Як відомо, соціальна база політичного об’єднання складається з тих
соціальних груп, представники яких переважають серед його членів та
прихильників.

Електорат (від англ. elector — виборець) політичного об’єднання
складається з тих виборців, які віддали на виборах свої голоси за
кандидатів від даного об’єднання.

В політичній літературі радянського періоду панувала думка про політичну
партію як репрезентанта і безпосереднього політичного втілювача
інтересів певного суспільного класу. А той беззастережний факт, що
кількість виборців, яка підтримує своїм голосом західну партію, може
значно перевищувати орієнтовну кількість представників того класу,
інтереси якого нібито репрезентує партія, пояснювали в
апологетично-войовничому дусі, непримиренному до ідеологічного
супротивника.

Слід зауважити, що комуністично-класовий підхід до соціальної бази
політичних об’єднань загалом не був безпідставним. Так, ще до середини
XX століття класовий підхід домінував і в середовищі далеко не
комуністичних західноєвропейських партій, особливо соціал-демократичного
спрямування. І лише починаючи з другої половини нинішнього століття «з
переміщенням центру ваги у парламентську площину стає дедалі
очевиднішим: для досягнення успіху, насамперед на виборах, партія
повинна враховувати, узгоджувати інтереси не якого-небудь одного класу
чи соціальної верстви, а цілого блоку сил. Саме тому на зміну класовим з
середини XX сторіччя почали приходити «загальнонародні партії», або, за
термінологією західних політологів, — «партії для всіх». Наприклад, коли
1959 року нова Бад-Годезберзька програма проголосила західнонімецьку
соціал-демократію партією всього народу, це викликало сенсацію. Проте
впродовж 60-70-х років переважна більшість партій цього напряму
наслідувала їх приклад.

До того ж в умовах, коли науково-технічний прогрес вніс докорінні зміни
в соціальну структуру суспільства, ортодоксальний поділ на класи стає
анахронізмом. Із зростанням кількості зайнятих у сфері послуг,
інформатики та інших сферах, що вважалися невиробничими, поступово
стираються грані між різними соціальними групами.

Проте вищесказане не означає, що аналіз соціального складу населення і
характеристик соціальних груп не має практичного значення для аналізу
діяльності і перспектив політичних об’єднань. Соціальні орієнтації
політичних сил і тим паче політичні орієнтації соціальних груп загалом
мають велику силу інерції і певною мірою залишаються, нехай і не в
«класичному» вигляді.

Розглянемо, наприклад, соціальну базу й електорат блоку християнських
демократів з християнськими соціалістами (ХДС/ХСС) у Німеччині як
впливової типово консервативної західної партії. До ХДС тягнуться
передусім дрібні й середні підприємці. Таких у партії 25% (вони
складають усього 9% населення країни). Робітників серед членів ХДС —
10%, тобто мало, проте службовців — 28, та ще чиновників — 13. 5%
припадає на пенсіонерів, 10 — на домашніх господарок. Хто голосує за
консерваторів? Найбільшу частину (22%) серед виборців ХДС/ХСС складають
службовці низького і середнього рівня. Плюс 20% припадає на чиновників.
Некваліфі ковані робітники складають 13%, кваліфіковані — 17, кустарі —
16%. Традиційно голосують за консерваторів селяни.

На відміну від консерваторів за соціал-демократів традиційно віддають
голоси виборці-робітники. Так, на виборах 1982 року за
Соціал-демократичну партію Німеччини (СДПН) віддали голоси 72%
робітників і 28% виборців середнього класу.

Що ж стосується електорату неофашистських партій, то він складається
переважно з представників маргіналізованих прошарків соціальних груп — у
першу чергу, малого бізнесу і фермерів. На думку В.Корнхаузера,
«представники нижчого прошарку середнього класу, що працювали на самих
себе, відчували себе затиснутими у лещата між промисловцями й
промисловими робітниками, чиї профспілки, картелі, партії перебували у
центрі політичної арени». Далі американський політолог підсумовує:
«Дрібні підприємці надали значну підтримку фашизму, нацизму, пужадизму і
маккартизму (…( Дрібні фермери схильні підтримувати й комунізм і
фашизм значно більшою мірою, ніж крупні фермери. В Італії та Франції що
бідніший прошарок фермерства, то вищий у ньому відсоток прибічників
комуністичної партії; в Італії дрібні фермери підтримують фашистів
удвічі частіше, ніж крупні».

Отже, можна погодитися з відомим італійським фахівцем з проблематики
політичних партій Дж.Сарторі, який визнає зв’язок між соціальними
групами і партіями, але виступає проти концепції представництва.
Дж.Сарторі стверджує, що партія не репрезентує, а лише відображає
соціальну групу. «Це означає, — пише він, — що можна знайти соціальну
схожість між тими, хто голосує за партію, і тими, хто є її членами. З
цієї точки зору можна зробити висновок про те, що виборці і лідери
пов’язані станом соціально-психологічного проникнення, але не більше.
Різниця між «проникненням» і «представництвом» глибока (…(».

А тепер розглянемо діяльність політичного об’єднання у сукупності з
іншими об’єднаннями, їх участь у міжпартійній конкурентній боротьбі і
взаємовідносинах з усіма елементами політичної системи.

4. Партійні системи

Партійна система — це сукупність політичних об’єднань, пов’язаних з
іншими елементами політичної системи держави і суспільства та між собою
певними упорядкованими відносинами.

Визначення, подібні до наведеного, є типовими для західної
політологічної думки. Стандартним є й класифікаційний критерій, згідно з
яким типологія партійних систем здійснюється за кількісною ознакою, а
саме: кількістю політичних об’єднань, що функціонують у даній державі,
та кількістю політичних об’єднань, що беруть реальну участь у політичній
боротьбі і формуванні інститутів державної влади.

Зауважимо, що донедавна в радянській політологічній літературі та
літературі «братніх країн» домінував інший класифікаційний критерій — за
ідеологічною ознакою. Можна навести стандартну типологію партійних
систем, що вирізняє чотири їх типи — буржуазно-демократичний,
фашистський, авторитарний, соціалістичний.

Навіть абстрагуючись від очевидної апологетичної функції такої
типології, неважко помітити її суто теоретичні хиби. В якості
класифікаційного критерію розглядається ідеологічна характеристика
політичного об’єднання, що цілком прийнятно і необхідно для аналізу
політичного об’єднання як такого, але не системи політичних об’єднань
(партійної системи), в якій можуть діяти політичні сили з різними
ціннісними орієнтаціями, які не зводяться до жодної з ідеологічних
доктрин.

Розглянемо далі типові класифікації за кількісною ознакою згідно з
вищеозначеними критеріями.

Двотиповий поділ партійних систем поєднує в собі однопартійні і
багатопартійні. Перевага двотипового поділу полягає в охопленні
класифікаційною схемою усіх існуючих у даній державі політичних партій.
Але недоліки схеми переважають, оскільки охоплення має формальний
характер і нічого не привносить до порівняння однотипових партійних
систем різних країн. За часів існування «соціалістичного табору»
двотиповий поділ застосовувався обома сторонами найчастіше з
прагматичних міркувань ідеологічної боротьби. Сьогодні до такого поділу
в чистому вигляді вдаються рідко, хіба що для порівняння країн правової
демократії з тоталітарними режимами деяких держав «третього світу», а в
разі деталізації він фактично зводиться до багатотипового поділу.

Багатотиповий поділ охоплює: тритипову схему Дюверже, згідно з якою
партійні системи поділяються на однопартійні, двопартійні і
мультипартійні; тритипову схему партійних систем Гаврилишина —
олігархічні, типу противаги (боротьби за владу) і колегіальні (співпраці
при владі), семитипову схему Сарторі з наступним поділом партійних
систем: з однією партією (однопартійна); з партією, що здійснює
гегемонію (гегемоністська); з партією, що домінує (домінування);
двопартійну; обмеженого плюралізму; поляризованого плюралізму;
атомізовану.

Легко бачити: багатотиповий поділ на відміну від однотипового враховує
таку важливу ознаку політичної системи, як ступінь фрагментації
політичної влади, а це дає необхідний матеріал для дослідження партійної
конкуренції й опозиції, що, в свою чергу, справляє чималий вплив на
формування урядових коаліцій та на їх життєздатність. Схема Гаврилишина
ж наголошує не на кількісному критерії «в чистому вигляді», а на певних
якісних моментах політичних змагань, пов’язаних з боротьбою за владу і
співпрацею при владі. При цьому до системи типу противаги Б.Гаврилишин
відносить не тільки класичні двопартійні системи (Великобританія, США),
а й ті мультипартійні (за Дюверже) системи, де уряд одноосібно формує та
партія, яка отримує найбільшу кількість мандатів на виборах (Іспанія), а
до систем типу співпраці — ті, де уряд формується стабільною коаліцією з
декількох партій (Швейцарія).

Схема Сарторі відрізняється від попередніх типологій передусім
детальнішою класифікацією, що враховує певні якісно функціональні ознаки
в суто кількісних одно-, дво- і мультипартійних схемах, її й візьмемо як
базову для подальшого розгляду проблеми, особливо в контексті
стабільності й ефективності відповідної партійної системи.

Зазначимо, що стабільність партійної системи залежить від ступеня
тривалості її існування в сформованому вигляді, а ефективність — від
ступеня реалізації програми дій правлячої партії (партій).

Оскільки партійна система є важливою складовою частиною політичної
системи суспільства і держави, то від стабільності першої безпосередньо
залежатиме й стабільність політичної системи в цілому, зокрема
тривалість існування уряду в даному складі, урядових коаліцій,
парламентських міжпартійних угруповань. Так само від ефективності
партійної системи залежатиме й ефективність системи політичної. Така
залежність виявляється насамперед у тому, наскільки адекватно
проголошеним намірам реалізується передвиборча чи поточна програма
партії або партійної коаліції, що перемогла на виборах.

Однопартійна система характеризується існуванням тільки однієї легальної
партії з забороною утворення інших, первинною і домінуючою роллю партії
в державі, зрощенням партійного апарату з державним, тоталітарним
політичним режимом.

Однопартійна система існувала в 20-40-х роках в Італії, в 30-40-х роках
у Німеччині, в 20-80-х роках у Радянському Союзі. Сьогодні ще продовжує
існувати в Китаї, на Кубі, в Північній Кореї, Іраку та деяких країнах
Африки (Кенія, Сомалі, Лівія, Гвінея-Бісау та ін.).

Для партії, що одноосібно діє в цій системі, характерна ідеологія
комунізму, фашизму або близька до однієї з них, масовий тип членства,
централізована структура керівних органів, авангардизм методів і засобів
діяльності, соціальна база передусім у середовищі національної
бюрократії та в люмпенізованих низах, безумовний авторитет лідерів
(вождизм, фюрерство). І який би різновид тоталітарного режиму —
комуністичний чи фашистський — ми не взяли, скрізь в історії
однопартійна система призводила до повсякденного нехтування в масовому
масштабі елементарними правами і свободами людини.

На перший погляд може здатися, що саме однопартійна система спроможна
забезпечити найбільш високий рівень стабільності й ефективності
функціонування державних інституцій. Заради справедливості слід сказати,
що відсутність політичної конкуренції давала можливість деяким
тоталітарним режимам на початковому етапі свого існування (коли
переважна маса населення була найбільш стомлена від бездіяльного
абстрактно-демократичного правління) загалом підвищити позитивну вагу
насамперед економічних показників життєвого рівня. Це стосується
фашистських режимів муссолінівської Італії наприкінці 20-х на початку
30-х років та гітлерівської Німеччини середини 30-х років. Цьому
тимчасовому піднесенню сприяв і той фактор, що однопартійне панування
фашистського типу на відміну від комуністичного не знищило економічної
основи свободи людини — приватної власності. Комуністичний режим шляхом
оперативної мобілізації виробничих і людських ресурсів спромігся
одержати перемогу в війні і швидко відродити зруйноване господарство.

Але ці тимчасові успіхи однопартійного правління (про їх людську ціну ми
не говоримо) не можуть виправдати кінцевої нестабільності і
неефективності системи, що підтвердилось і підтверджується швидким
крахом як фашистських, так і комуністичних (саморуйнування
«соціалістичної співдружності» наприкінці 80 — на початку 90-х років)
режимів. Ці загальні хиби однопартійної системи пояснюються з точки зору
теорії політичного плюралізму, фундаментальним положенням якої є принцип
багатоцентровості влади. Одноцентровість влади, неминуча при
однопартійній системі, вимагає величезних зусиль для підтримки
мінімально необхідного рівня функціонування державних інститутів, що
відвертає увагу від завдань їх модернізації. Зрештою, така система,
вкрай перенапружена, починає давати збої, поштовхом до яких можуть бути
як зовнішні (наприклад, різке падіння цін на сировину на світовому
ринку), так і внутрішні (зростання протиріч у середовищі пануючої еліти)
фактори. А оскільки система функціонально орієнтована лише на
самозбереження і не пристосована до самовдосконалення, то ці збої
неминуче приводять до її загального краху. Саме таким чином пояснювали
свої висновки і відомий американський політолог 3.Бжезінський, і наш
співвітчизник доктор Б.Гаврилишин, і багато інших, які передбачали
падіння однопартійної системи і комуністичного політичного режиму.

Гегемоністська система вирізняється: наявністю декількох політичних
об’єднань; панівним становищем однієї партії при відсутності політичної
конкуренції; визнанням іншими об’єднаннями (союзниками) керівної ролі
правлячої партії (гегемона); інтеграцією об’єднань-союзників у систему
державної влади, здійснюваної партією-гегемоном; організаційною
автономією об’єднань союзників; політичним режимом, близьким до
тоталітарного.

Гегемоністська система була типовою у 50—80-х роках для соціалістичних
країн Східної Європи. Польський політолог А.Боднар серед причин
виникнення «союзницьких партій» називає необхідність знайти «форми
передачі впливу комуністичної партії на середовище, на яке для
комуністів безпосередньо це зробити було важко (фермери, дрібні
підприємці тощо). Для партії-гегемона усі базові характеристики тотожні
відповідним характеристикам однієї партії. Відмінності між
партіями-союзниками навряд чи є сенс розглядати, оскільки в умовах
відсутності міжпартійної передвиборчої боротьби вони суто абстрактні за
змістом.

З точки зору стабільності та ефективності усе сказане щодо однопартійної
системи в своїй основі стосується систем з партією-гегемоном. З крахом
комуністичного режиму в країнах Східної Європи цей тип партійної системи
фактично відійшов у минуле.

Система домінування характеризується наявністю декількох політичних
партій, тривалою (понад 25 років) і безперервною перемогою однією з
партій у конкурентній боротьбі на виборах, одноосібним формуванням
домінуючою партією складу уряду, наявністю фракцій різних партій у
парламенті і муніципалітетах при наявності більшості (абсолютної чи
відносної) у правлячої партії, демократичним політичним режимом.

Класичними країнами з партійною системою домінування є Швеція і Японія.
Соціал-демократична партія робітників Швеції (СДПРШ) була правлячою в
періоди з 1932 по 1976 і з 1982 по 1991 роки. Ліберально-демократична
партія Японії (ЛДПЯ) безперервно формує уряд, починаючи з 1955 року.

Для згаданих тут партій характерні ідеологія лівої соціал-демократії
(Швеція) та неолібералізму (Японія), масовий тип членства та
децентралізована структура керівних органів, парламентські методи й
засоби діяльності, «надкласова» соціальна орієнтація на усі суспільні
групи з відповідними пріоритетами, що випливають з ідеології.

З усіх партійних систем, характерних для демократичних режимів, система
домінування могла б вирізнятися вищим рівнем стабільності, що зумовлено
однопартійним складом уряду і більшістю в парламенті. Це сприяло б
успішному втіленню в життя своєї програми дій. Але в умовах існування
політичного плюралізму багаторічне утримання влади однією партією
призводить як до надмірних зусиль щодо підтримки «статус-кво», так і до
надмірної бюрократизації управлінських структур. Сьогодні ці процеси
спостерігаються і в Швеції, де масове невдоволення діяльністю
соціал-демократів призвело їх до поразки парламентських виборах, і в
Японії, де виникла нова партія, здатна, за деякими оцінка серйозно
конкурувати з лібералами.

Двопартійна система відзначається: наявністю кількох політичних партій;
існуванням двох партій, значно потужніших від інших; формуванням складу
уряду однією з двох партій, що перемогла на виборах; впливовою опозицією
з боку партії, яка програла вибори; демократичним політичним режимом.

Класичними країнами з двопартійною системою є Великобританія і особливо
Сполучені Штати. Республіканська і Демократична партії США,
Консервативна і Лейбористська партії Великобританії мають більш як
вікові традиції політичної боротьби, а виборче законодавство цих країн
сприяє існуванню саме цієї системи.

Ідеологією трьох з чотирьох згаданих партій можна вважати
неоконсерватизм (в класичному вигляді — Консервативної і
Республіканської партій, а ідеологією Лейбористської партії —
соціал-демократію). Для американських партій характерним є кадровий тип
членства, тоді як для англійських — масовий. Структура керівних органів
у них децентралізована, методи і засоби діяльності — парламентські.
Соціальна база залишається надкласовою, партії орієнтуються на усі
суспільні верстви з певними регіональними особливостями в США
(промислова північ і аграрний південь) і ідеологічними в Британії.

Високий рівень стабільності двопартійної системи пояснюється не тільки
однопартійним складом уряду, а й можливістю передбачати зміни, оскільки
кількість їх варіантів зростає. Це саме стосується й ефективності, хоча
тут свої особливості мають США у зв’язку з президентською формою
правління, за якою опозиція (щодо президента і уряду) може мати
більшість у Конгресі. В цьому полягають позитивні моменти системи.
Хибами її є як надмірна концентрація сил на суто міжпартійну боротьбу,
так і певний консерватизм традицій виборчого процесу (як правило,
більшість округів дістаються в спадок кандидатам від однієї з партій і
навіть сімейним кланам колишніх депутатів).

Система обмеженого плюралізму характеризується наявністю багатьох
політичних партій, репрезентацією в парламенті лише декількох партій,
репрезентацією в уряді лише деяких з представлених у парламенті партій,
відсутністю позасистемної опозиції, демократичним політичним режимом.

Залежно від механізму формування уряду серед систем обмеженого
плюралізму розрізняють однопартійне правління, двоблокову і
мультипартійну коаліції.

За першого варіанту уряд формується партією, що здобула абсолютну
більшість голосів на парламентських виборах. Типовим прикладом є
Іспанія, де офіційно зареєстровано близько 250 політичних партій і
організацій, у парламенті представлено 8 партій, а уряд сформовано
соціалістичною партією, яка перемогла на виборах 1986 року. Так само
формується уряд і в Індії.

Двоблокова коаліція утворюється, коли уряд формується одним з двох
блоків, що переміг на виборах. Блоки, як правило, мають відносно
стабільний характер. Прикладом тут є ФРН, де з 1969 по 1982 рік уряд
формував блок соціал-демократів з вільними демократами (СДПН — СвДПН), а
постійний блок християнських демократів з християнськими соціалістами
(ХДС/ХСС) перебував у опозиції. З 1982 року ролі змінилися, оскільки
СвДПН розірвала блок з СДПН і ввійшла до коаліції з ХДС/ХСС, яка й
перемогла на виборах. Схожа система діє і в Австрії. Двоблокову коаліцію
ще називають «модифікованою двопартійною системою», зважаючи на
наявність двох сильних партій, жодна з яких, одначе, не має абсолютної
більшості в парламенті, а тому змушена шукати союз з третьою.

За мультипартійної коаліції уряд формується з представників декількох
партій на основі їх пропорційного представництва в парламенті згідно з
результатами виборів. Стабільна мультипартійна коаліція діє в Швейцарії,
нестабільні — в Італії, Бельгії, Нідерландах тощо. В другому випадку
уряд може змінюватися по декілька разів за одну легіслатуру парламенту
(термін від виборів до виборів).

За ідеологією партії, що утворюють урядові коаліції, можуть належати до
будь-якого з п’яти випадків, але найчастіше зустрічається
соціал-демократія, неолібералізм і неоконсерватизм. Організаційна
структура їх, як правило, масова і децентралізована, методи і засоби
діяльності — парламентські. Соціальна база партій досить різноманітна і
здебільшого «надкласова».

Система обмеженого плюралізму найдосконаліша, оскільки в ній відсутні
антисистемні партії і двосторонні опозиції, усі партії орієнтовані на
участь в уряді, можлива їх участь в коаліційних кабінетах. В умовах
обмеженого плюралізму ідеологічне розходження між партіями не є великим,
має місце двополюсна коаліційна конфігурація і центроспрямована
конкуренція. Водночас стабільність і ефективність системи обмеженого
плюралізму багато в чому залежать і від конкретно-історичних умов,
традицій коаліційного представництва. Сьогодні серед численних
європейських держав з такою системою хіба що Швейцарія може вважатися
зразком стабільності та ефективності партійної системи обмеженого
плюралізму.

Система поляризованого плюралізму має такі ознаки: наявність багатьох
політичних партій, гострота ідеологічного розмежування між ними,
присутність серед політичних партій позасистемних, формування уряду
партіями центру, наявність двосторонньої (двополярної) деструктивної
опозиції, демократичний політичний режим.

Типовим прикладом країн з поляризованою системою в різні роки були
Франція і Італія. У першій роль партій центру виконували ліва Французька
соціалістична партія (ФСП) і праве Об’єднання на підтримку Республіки
(ОПР), роль лівої деструктивної опозиції — Французька комуністична
партія (ФКП), а правої — Національний фронт (НФ). У другій роль партій
центру виконували права Християнсько-демократична партія (ХДП), ліва
Соціалістична партія Італії (СПІ), лівоцентристська Соціал-демократична
партія Італії (СДПІ) та деякі інші нечисленні партії, лівої
деструктивної опозиції — спочатку Італійська комуністична партія (ІКП),
а згодом після поступової модернізації ідеологічних засад у напрямі
соціал-демократії — сумнозвісні «червоні бригади», правої деструктивної
опозиції — Італійський соціальний рух — Національні праві сили (ІСР —
НПС).

Як бачимо, ідеологічний спектр партій в умовах поляризованої системи
охоплює усі можливі різновиди ідеологій, що і визначає запеклість
боротьби на політичній арені. Роль лівої деструктивної опозиції
виконують, як правило, прокомуністичні політичні сили, а правої —
неофашистські. За організаційною структурою усі партії — масові, при
цьому якщо для партій центру характерна децентралізована схема взаємодії
між керівними і місцевими органами, то для обох полюсів опозиції —
жорстко централізована. Відповідно методи й засоби діяльності партій
центру парламентські, а партій опозиції – від парламентських до
авангардистських, деструктивних за засобами дій. Соціальна база й
електорат усіх цих партій відповідають їх ідеологічним засадам, при
цьому типовою є орієнтація партій, особливо центристської коаліції, на
усі соціальні верстви.

Стабільність та ефективність функціонування системи поляризованого
плюралізму прямо пропорційні поточній стабільності, міцності коаліції
центристських сил. Останнє особливо стосується Італії, де на відміну від
Франції уряд формується у коаліційному складі. Тільки протягом останніх
десяти років Італію спіткали сім урядових криз, що скінчилися відставкою
коаліційних урядів. Тому система поляризованого плюралізму хоча й значно
стабільніша від атомізованої, проте меншою мірою стабільна, ніж
двопартійна система чи система обмеженого плюралізму.

Атомізована система характеризується наявністю багатьох політичних
партій або їх повною відсутністю, нечисельністю і незначною впливовістю,
присутністю серед політичних партій позасистемних, формуванням уряду на
позапартійній основі або на основі широкої коаліції, демократичним або
авторитарним політичним режимом. Сьогодні атомізована система
поділяється на системи крайнього плюралізму і авторитарної
псевдопартійності.

Перша в цілому властива усім республікам колишнього СРСР і більшості
країн Східної Європи. Багаторічна комуністична олігархія змінилася тут
на широкий конгломерат порівняно невеликих (в середньому 1000, не більше
10 тис. членів) політичних партій. Так, нещодавно кількість партій у
Польщі сягала 132, у Грузії — 79. В умовах крайнього плюралізму
формування урядів відбувається або на широкій коаліційній основі, як у
країнах Східної Європи, або за позапартійними критеріями, як у
республіках колишнього СРСР. За ідеологічним спрямуванням політичний
спектр надзвичайно широкий – від традиційних «ідеологічних» партій до
таких екзотичних, як польська Партія любителів пива (на виборах до Сейму
в 1990 році була четвертою, отримавши 16 депутатських мандатів). Так
само широко різняться ці партії й за іншими базовими характеристиками.

Друга система — авторитарної псевдопартійності — насамперед притаманна
деяким країнам Латинської Америки (Уругвай, Парагвай, Гаїті). Тут існує
багато партій, між якими точиться конкурентна боротьба, але реальна
влада і контроль над ситуацією в країні бувають у руках військової
верхівки, що стоїть над партіями і традиційними інститутами
парламентської чи президентської демократії.

Про атомізовану систему в цілому говорять тоді, коли нема великої
необхідності в точному підрахунку кількості партій. Тут досягається
свого роду межа, за якою кількість партій — десять, двадцять чи більше —
не має значення.

Атомізована система найменшою мірою стабільна й ефективна серед усіх
інших партійних систем. Це однаково стосується як системи крайнього
плюралізму, так і авторитарної псевдопартіиності. Система крайнього
плюралізму швидко стрибала або в бік тоталітарної однопартійної
диктатури (Росія 1917 року), або в бік стабільних систем типу
розглянутих вище (ФРН наприкінці 40 — початку 50-х років). Так само
диктаторські режими у країнах Латинської Америки ніколи не залишалися
надовго, хоча тенденція їх приходу до влади збереглася.

Аналіз атомізованої системи є особливо актуальним для усіх держав
колишнього Союзу, де у політичних і політизованих колах точаться
дискусії — чи стануть молоді республіки на шлях розвитку демократії, чи
в них переважатимуть авторитарні тенденції? Очевидно, періоду певного
авторитарного підсилення виконавчої влади не минути — про це свідчить
досвід багатьох країн, що здійснювали економічні реформи. Залишається
відкритим питання — чи є підстави сподіватися, що цей шлях буде шляхом
вперед, до демократичного, а не назад, до тоталітарного режиму? Цілком
можливо. (…(

Друкується за: Білоус А.О. Політичні об’єднання України. – К.:
Видавництво “Україна”, 1993. – С.7-8, 10-35.

Порівняльна таблиця “серцевинних” положень основних течій політичної
ідеології

Лібералізм

І-а цінність: свобода в її “негативній” формі, “свобода від…”,
поєднана з обов’язковим дотриманням прав людини.

ІІ-а цінність: добробут індивідів.

Образ людини: Людина є раціональна, самоврядна, автономна, всі люди
народжуються рівними, мають бути рівними перед нормами права,
соціальними нормами, обов’язковою умовою справедливості виступає надання
всім індивідам рівних стартових умов.

Образ суспільства: Суспільство являє собою конгломерат окремих
незалежних, свободних індивідів, які завдяки раціональності та здатності
до самоврядування утворюють за необхідності певні структури, як-то
політичні організації, гуртки, асоціації, органи самоврядування,
економічні структури, через які реалізують власну ініціативу та
досягають власних цілей. Організуючим принципом існування суспільства
виступає ринкова конкуренція у всіх сферах суспільного життя. При цьому
суспільство має дотримуватись принципу: “Свобода одного індивіда
закінчується там, де починається свобода іншого”.

Образ держави: Держава – раціонально створена людьми договірна
інституція, призначенням якої виступає забезпечення суворого дотримання
прав людини і громадянина, захист індивідів від зазіхань на їх права і
свободи. При цьому держава має мінімально втручатися або зовсім не
втручатися у сферу економіки та приватного життя індивідів: держава
розглядається як “необхідне зло”, “нічний сторож”, обстоюється принцип
“мінімальної держави”.

Консерватизм

І-а цінність: свобода в її “позитивній” формі, “свобода для…”,
поєднана з дотриманням прав та обов’язків громадянина і порядком,
основою якого є установи, пов’язані з традиціями того чи іншого
суспільства.

ІІ-а цінність: надіндивідні духовні формоутворення, що об’єднують
суспільство, а також канали долучення індивіда до культурної спадщини.

Образ людини: Людина є ірраціональна, амбівалентна – має нахили як до
позитивних, так і до негативних проявів. Пересічна людина виявляє малу
спроможність до автономних раціональних дій. В той же час, у суспільстві
існує невелика кількість індивідів (духовна аристократія, еліта), які
через індивідуальні здібності, особливості виховання тощо вивищуються
над пересічними людьми і здатні краще за інших здійснювати функцію
управління. Іншими словами, всі люди уже від народження не є рівні.
Справедливість полягає не в рівності індивідів, а у виконанні ними
функцій, що відповідають рівню їх спроможності, освіти тощо – принцип
“нерівної рівності” або відповідності призначеній ролі. Велике значення
в плані формування й визначення здібностей та суспільної ролі людини
надається суспільним зв’язкам, надіндивідним духовним формоутворенням,
що утворюють людську природу.

Образ суспільства: Визнається організмічна модель суспільства. Звідси
суспільство уявляється як достатньо стала ієрархія індивідів, побудована
відповідно до рівня прояву у людей тих чи інших суспільно важливих
характеристик. Елементами, що зв’язують суспільство в одне ціле,
виступають надіндивідні духовні формоутворення: форми духовного
виробництва, цілі, цінності, менталітет, історична пам’ять, та канали
долучення індивідів до культурної спадщини: традиція, релігія,
ідеологія, освіта тощо.

Образ держави: Оскільки державна влада здійснюється індивідами, яким
притаманні (хоча й у меншій мірі, ніж пересічним громадянам)
ірраціональність та інші “вади”, держава, виступаючи охоронцем
стабільності, традиції, “природних” суспільних норм, приватної
власності, не має поставати “над суспільством”. Її вплив має
врівноважуватися, а за потреби – обмежуватися традиційними елементами
самоврядування індивідів та долучення їх до духовних джерел суспільства
– сім’єю, територіальною громадою, релігійною громадою, комітетами
виборців тощо.

Соціал-демократія

І-а цінність: соціальна справедливість.

ІІ-а цінність: соціальна держава.

Образ людини: Людина – раціональна, у великій мірі здатна до
самоврядування, але її прояви виступають в основному віддзеркаленням
суспільного буття. Всі люди народжуються рівними, обов’язковою умовою
справедливості виступає постійне підтримання соціальної рівності шляхом
перерозподілу ресурсів у суспільстві.

Образ суспільства: Суспільство – єдиний “орагнізм”, що розвивається
згідно з певними законами, “стоїть над індивідами”, формуючи їх
особливості, визначаючи специфіку їх життєдіяльності.

Образ держави: Держава – інституція, що служить колективним цілям та
інтересам суспільства, створює умови для здійснення колективних цілей, в
першу чергу, забезпечує соціальну рівність шляхом перерозподілу ресурсів
у суспільстві.

Література:

1. Політологія: Посібник для студентів вищих навчальних закладів / За
редакцією О.В.Бабкіної, В.П.Горбатенка. – К.: Видавничий центр
“Академія”, 1998. – С.199-205.

2. Основи політології: Навч. посібник / Керівник авт. кол. Ф.М.Кирилюк.
– К.: Либідь, 1995. – С.168-183.

3. Політологія / За ред. О.І.Семківа. – Львів: Світ, 1994. – С.309-330.

4. Рябов С.Г., Томенко М.В. Основи теорії політики. – К.: Тандем, 1996.
– С.158-168.

5. Брегеда А.Ю. Основи політології: Навч. посібник. – К.: КНЕУ, 1997. –
С.150-165.

6. Політологія: Курс лекцій: Навч. посібник / За заг. ред. І.С.Дзюбка. –
К.: Вища шк., 1993. – С.153-164, 179-191.

7. Бебик В.М. Базові засади політології: історія, теорія, методологія,
практика: (Монографія(. – К.: МАУП, 2000. – С.57-86, 188-203.

8. Гаджиев К.С. Введение в политическую науку: Учебник. – М.:
Издательская корпорация “Логос”, 2000. – С.162-210, 371-433.

9. Гаджиев К.С. Политология: Учебник. – М.: Логос, 2001. – С.203-243,
403-441.

10. Политология: Учебник для вузов / Под ред. М.А.Василика. – М.:
Юристъ, 1999. – С.337-361.

11. Білоус А.О. Політичні об’єднання України. – К.: Україна, 1993. – 108
с.

12. Абетка українського політика. Довідник / М.Томенко (керівник
авторського колективу). – К.: Смолоскип, 1997. – 218 с.

13. Алескеров Ф., Ортешук П. Выборы. Голосование. Партии. – М., 1995.

14. Арендт Х. Традиции и современность: К истории политических идей //
Государство и право. – 1991. – №3.

15. Коргунюк Ю.Г., Заславский С.Е. Российская многопартийность. – М.,
1996.

16. Консерватизм: Антологія / Упоряд. О.Проценко, В.Лісовий. – К.:
Видавництво “Смолоскип”, 1998. – 598 с.

17. Націоналізм: Антологія / Упоряд. О.Проценко, В.Лісовий. – К.:
Видавництво “Смолоскип”, 2000. – 872 с.

18. Політичні партії в Україні: Інформаційно-довідкове видання / ред.
М.М.Рябець / ЦВК. – К., 2001. – 360 с.

19. Політичні партії України / Т Андрущак та ін. (ред.) – К.: КІС, 1998.

20. Katz R.S. A Theory of Parties and Electoral Systems. –
Baltimore-Lodon, 1980.

Похожие записи