Реферат на тему:

Політична еліта

Причини елітизму. Функції і типи еліт

Суттєві відмінності в розумінні суті еліти компенсуються спільним для
усіх напрямів і шкіл поглядом на неї як на невід’ємний атрибут будь-якої
(незалежно від історичної епохи) політичної системи. Найбільш загальними
причинами завжди і з невідворотністю відтворюючих елітні групи у сфері
політики, в літературі найчастіше виділяють:

1. Біологічну, психологічну і соціальну нерівність людей: відмінності у
здійсненнях і можливості брати участь в політичному житті. Не всі люди
однаково політично активні і рівною мірою мотивовані «спрагою» влади і
«спрагою» слави. Як відзначив відомий британський філософ і публіцист
Б.Рассел, хоча любов до влади — «один з найсильніших мотивів, однак вона
досить часто нерівномірно розподілена між людьми і часто буває обмеженою
багатьма іншими пристрастями: до науки, спокою, задоволення».

2. Негативне ставлення частини населення до політики.

3. Закон розподілу праці, який вимагає наявності певних професійних
якостей і навичок у будь-якому вигляді діяльності, включаючи й
управління.

4. Престижність управлінської праці, можливість отримання високого
морального (нагороди, звання) і матеріального (гроші, подарунки)
заохочення за свою працю.

5. Відсутність ефективних способів контролю, що йде «знизу», за
діяльністю керівників і тягне за собою бажання останніх відособитися від
суспільства.

6. Психологічна принадність влади як способу самореалізації.

Ці та інші причини, що породжують елітизм, дають обґрунтування
трактувати його як вічного супутника людства.

Будучи компонентом політичної системи, еліта виконує певні функції. До
найважливіших з них відносяться:

функція соціального моніторингу, яка передбачає постійне вивчення
інтересів різних соціальних груп і побудову субординації цих інтересів;

стратегічна функція, що має на увазі ініціювання соціальних змін і
вироблення політичних ідеологічних доктрин, конституцій, законів,
програм реформ;

інтегративна функція — об’єднання суспільства на основі сформульованих
елітою цінностей, подолання між групових непорозумінь і конфліктів; у
здійсненні цієї функції бере участь не тільки правляча еліта, але й
опозиційна;

організаційна функція — створення дієвого механізму втілення у життя
політичних задумів; створення і корекція інститутів політичної системи;
призначення кадрового апарату органів управління;

функція рекрутування (висування) зі свого середовища політичних лідерів:
політики державного масштабу не можуть з’явитися нізвідки, вони, як
правило, пов’язані з певними сегментами самої еліти: законодавчою,
виконавчою, регіональною, партійною тощо.

Ефективність виконання елітою вказаних функцій прямо залежить від міри
внутрішньої згуртованості груп, що входять до неї. У межах зовнішньо
єдиної еліти піддаються виділенню:

1. Групи, які розрізняються за обсягом своїх повноважень і рівнем
компетенції:

Вища еліта — провідні політичні керівники (президент, голова уряду,
парламенту, керівники найбільших партій), їхнє найближче оточення. Саме
цей численно незначний прошарок людей приймає всі найважливіші рішення.

Середня еліта (приблизно 3-5% населення країни) -люди, що займають
виборні суспільні посади (парламентарії, сенатори), регіональні лідери
(губернатори, мери великих міст).

Місцева еліта — провідні політичні фігури місцевого рівня. Нижчий
структурний рівень еліти часто позначається терміном «субеліта».

Адміністративна еліта — вищий прошарок державних службовців: чиновники
міністерств, департаментів та інших державних органів. Ця еліта менш
залежна від результатів виборів, а тому менш прозора для суспільного
тиску і контролю.

2. Групи, які розрізняються за ступенем своєї інтегрованості у політичну
систему:

правляча еліта характеризується реальним володінням важелями і
механізмами здійснення владних рішень;

опозиційна еліта при інтегрованості у систему влади (опозиція може бути
представлена у парламенті) виражає погляди, що відрізняються від
поглядів домінуючої групи; представники цієї еліти можуть бути віднесені
до лояльної або помірної опозиції;

контреліта — виключена з системи владних відносин і заперечує існуючу
політичну систему, це так звана нелояльна, непримирима еліта.

3. Групи, які розрізняються за характером свого впливу на маси:

спадкова еліта, яка має вплив через фактор «крові»;

ціннісна еліта — базує свій вплив на інтелектуальному і моральному
авторитеті;

функціональна еліта: джерелом впливу виступає наявність професійних
знань і здібностей, необхідних для виконання управлінських функцій

4. Групи, які розрізняються за способом свого формування і методами
тиску на суспільну думку:

Відкрита еліта. Цей тип еліти формується завдяки виборам, приналежність
до неї визначається професіоналізмом, відомістю, політичним статусом,
економічним впливом. Турбуючись про свій авторитет, еліта намагається
забрати зі свого середовища не результативні елементи, що
скомпрометували себе в очах суспільної думки.

Закрита еліта. Відбір в еліту здійснюється з «кола собі подібних».
Головним достоїнством кандидата виступає справність і готовність
дотримування установленого кодексу поведінки. Ця еліта непроникна для
суспільної думки, що неминуче відбивається на її здатності керувати
суспільними процесами.

Відносини між окремими секторами еліти можуть носити найрізноманітніший
характер: конфронтаційний, конкурентний, партнерський.

Конфронтаційні внутрішньо елітні відносини можуть спостерігатися в
періоди суспільних потрясінь, коли різні елітарні групи орієнтуються на
прямо протилежні моделі виходу з кризи і перспективи розвитку.
Конфронтаційні відносини можуть складатися і всередині ідеологічно
єдиної еліти тоталітарної і авторитарної політичних систем. Об’єктом
конфлікту виступає особлива увага фактичного керівника держави.
Політична «вага» людини визначається умінням доказати свою відданість
«вождю», «фюреру», «господарю» і здатність «обійти» і знешкодити
суперників.

У конкурентній моделі об’єктом претензій виступає певна посада у владній
ієрархії. Політичний статус більш залежний від ділової компетенції
кандидатів, які претендують на цю посаду.

Партнерська модель передбачає згоду різних сегментів еліт при
необхідності дотримання певних правил гри, а також щодо базових
ідеологічних цінностей. Згуртуванню різних груп в єдине ціле сприяє
наявність у них спільної для всіх ідеології і світогляду. В основу
елітної ідеології кладуться універсальні ідеї про власний месіанізм
(моральному праві і обов’язку керувати суспільством, визначати долю
народу) і влади як вищої цінності, володіння якою необхідно заслужити.
Такою, зокрема, була ідеологія радянських комуністів (згуртованої
меншості, зобов’язаної привести народ до «світлого майбутнього»).

Канали і системи рекрутування політичної еліти

Під рекрутуванням у політології розуміється процес відбору і просування
людей до активного політичного життя. Суттєве місце серед різних рівнів
процесу рекрутування займає рекрутування еліти. Формування еліти в
кожній конкретній країні на кожному конкретному етапі її розвитку
відрізняється значною своєрідністю. Існують, однак, загальні
закономірності процесу входження людей у правлячу групу. Універсальними
для всіх країн є канали рекрутування еліти — ті соціальні інститути,
входження в які дає людям змогу досягти влади.

До таких відносять:

Політичні партії. Особливо велика їх роль у західноєвропейських
державах, де претендент на входження в еліту повинен пройти всі ступені
партійної ієрархії. Так робили свою кар’єру М.Тетчер, Ф.Міттеран,
Г.Колль і ті політики, які сьогодні змінили їх на ключових державних
посадах.

Бюрократичний апарат. Значна частка чиновників прослідковується в еліті
всіх країн, що розвиваються, а також таких високо розвинутих країн, як
Японія і Швеція.

Церква і церковні релігійні організації. Цей канал рекрутування більш
характерний для іспанських країн і країн з сильним впливом католицизму.

Профспілки. Профспілкові лідери відіграють помітну роль у політичних
елітах багатьох країн. Колишній президент США Р.Рейган і колишній
президент Польщі Л.Валенса «увійшли у велику політику» як лідери
профспілкових рухів.

Економічні інститути, сфера бізнесу.

Армія. Вплив цього фактора особливо великий у країнах Латинської
Америки, Африки й Азії. Три останніх прем’єр-міністри Ізраїлю — бойові
генерали.

Система освіти відіграє суттєву роль у всіх країнах. За відгуками
британських політологів, цією країною керують виключно люди, які
закінчили Оксфорд або Кембридж і мають одну або дві вищі освіти, частіше
юридичну і економічну. Американський істеблішмент (цим поняттям у США
називають правлячу еліту), як правило, складається з випускників
університетів, що належать до так званої «Ліги плющів», серед яких
Гарвардський, Уельський і Пристонький.

Універсальними є й основні системи рекрутування еліти. Система
рекрутування — це механізм формування і відтворення еліти, що включає в
себе критерії, порядок і коло осіб, які здійснюють відбір. У найбільш
загальному вигляді уявлення про системи рекрутування у формі
демократичної і аристократичної тенденцій були сформульовані ще Г.Моска.
Сучасна наука трактує їх відповідно як антрепренерську систему і систему
гільдій.

Система гільдій передбачає закритий і неконкурентний характер відбору,
який здійснюється достатньо вузьким колом осіб (селекторатом), повільне
просування кандидатів вгору, до влади. Відбір здійснюється з певних
(досить обмежених) соціальних груп або партій. Щодо кандидатів
висувається багато формальних вимог, покликаних підтвердити не стільки
їх компетентність, скільки лояльність перед вищим начальством.
Поновлення еліти відбувається повідано і нерегулярно. Подібний тип
формування еліти характерний для традиційних суспільств (еліта — каста в
Стародавній Індії, еліта — аристократія у середньовічній Європі). У XX
ст. найбільш чітко система гільдій проявилася у тоталітарних (еліта КПРС
в СРСР) і авторитарних (еліта — корпорація в Чилі, Ірані) політичних
системах. Крайнім вираженням системи гільдій став номенклатурний спосіб
формування еліти у колишньому СРСР. Еліта підбиралася зверху з
урахуванням рекомендацій партійних органів, соціального походження,
партійності, декларованій вірності офіційній ідеології.

При антрепренерській системі відбір носить відкритий, конкурентний
характер, здійснюється великим колом осіб (в ідеалі — всім населенням
через вибори) і з різних за своїм становищем груп. Присутня тенденція
регулярного поновлення еліти. Критерії відбору орієнтуються, в першу
чергу, на особисті якості кандидата, на його вміння привернути до себе
увагу людей, на здатність доказувати свою компетентність.

8

&

gdU*R

&

&

&

gdU*R

&

&

&

F

gdU*R

&

&

&

F

gdU*R

&

дження пануючої групи і втрати нею здатності до управління суспільством.
Антрепренерський спосіб рекрутування еліти характерний для сучасних
демократичних суспільств, забезпечує динамізм і гнучкість еліти, більш
повну легітимацію її влади. Але у цієї системи є свої недоліки.

До найважливіших необхідно віднести:

нестійкість внутрішньої структури еліти, можливість виникнення
конфліктів між її різними сегментами;

часту зміну політичного курсу через відсутність єдності у поглядах
різних політиків;

ризик популізму, можливість приходу в політику випадкових людей, не
стільки компетентних, скільки відомих.

Указані способи рекрутування багато в чому є еталонними. Реально не
існує ні чистої антрепренерської системи, ні чистої системи гільдій,
тому що немає абсолютно відкритих і абсолютно закритих суспільств. З
одного боку, будь-яка закрита система передбачає наявність каналів, які
дозволяють представникам «низів» прийти до влади. Прикладом може бути
роль партії як каналу рекрутування в межах СРСР. Так у 1986 р. згідно з
соціологічними даними, серед членів КПРС частка вихідців із нижчих
верств досягла 90%. З іншого боку, будь-яка відкрита (демократична)
система відчуває постійне бажання елітарних груп до самоізоляції.
Протягом всього XX ст. у демократичних державах у межах політичної еліти
переважали вихідці з вищих верств населення. Наприклад, у 1993 році з
435 членів Палати представників США 31% склали бізнесмени, 19% —
професійні політики. Ті ж самі групи зі ста членів сенату склали
відповідно 27% і 12%. Очевидно, що поповнення еліти з представників
нижчих верств суспільства в подібній ситуації стає досить важким.
Випадки, подібні до висунення на першу роль у керівництві Великобританії
М.Тетчер (дочки дрібного купця) швидше є рідкісними випадками, ніж
закономірністю. Правда, і високе походження не гарантує успішної
політичної кар’єри і суттєвого політичного впливу. Так, Палата лордів
парламенту Великобританії, яка складається зі спадкоємної аристократії,
не є інститутом, що володіє реальним політичним впливом. Більш амбітні
політики намагаються заявити про себе через Палату общин, пройшовши
процедуру виборів. Питання про соціальне представництво політичної еліти
демократичного суспільства залишається відкритим. Як відзначають західні
політологи, у парламентах Великобританії, Німеччини, Франції серед
депутатів від лейбористської і соціалістичної партій домінують не самі
робітники і фермери, а профспілкові лідери, які стали професійними
політиками. Навпаки ж, половина депутатів Верховної Ради СРСР була
представлена робітниками і селянами. Але при цьому сам представницький
орган влади збирався менше ніж на чотири тижні в рік для схвалення
рішень, що приймалися в Політбюро КПРС. Подібна практика ставила під
сумнів питання про реальну участь представників народу в законодавчій
діяльності. Багато сучасних політологів поділяють позицію, що
законодавча влада не повинна безпосередньо відображати весь соціальний
склад населення. Головним, на їхню думку, є компетентність політиків,
яка дозволяє прийняти ефективні нормативні рішення в інтересах всіх
верств суспільства. Соціальне представництво трансформувалося в
організаційну приналежність — входження в партії, суспільні рухи,
профспілки. Саме через ці структури найбільш активні представники нижчих
верств суспільства можуть бути рекрутовані в політичну еліту і
відстоювати інтереси своїх груп.

Особливості еволюції політичної еліти України

Останнє десятиліття XX ст. в Україні стало періодом становлення нової
пострадянської еліти. Головна особливість даного процесу — внутрішня
суперечливість. З іншого боку, у надрах еліти до цих пір стабільно
відтворюються зразки світогляду і поведінки, які були характерні для
радянської номенклатури: прагнення виразити свій корпоративний інтерес,
створити собі привілеї тощо. На відтворення попередніх стереотипів, як
вважає більшість політологів, впливають традиції, що укорінилися у
свідомості українців, спадкоємність об’єктивних проблем і генетична
(кадрова) спорідненість з радянською елітою: за соціологічними
дослідженнями, на кінець 90-х pp. XX ст. 75% політичної і 61%
бізнес-еліти складали вихідці зі старої партійної, радянської,
комсомольської і господарської номенклатури або ці люди знаходилися на
посадах, що межували з номенклатурними: замісники керівників, начальники
відділів. Ще більшою мірою вказана спадкоємність прослідковується на
регіональному рівні. Тим самим підтверджується теза макіавеллістської
школи елітології про те, що, не дивлячись на докорінну соціальну
трансформацію, частина старої еліти переходить у нову еліту. Генетична
спорідненість сучасної еліти з радянською є найбільш суттєвою її
особливістю. Враховуючи той факт, що у старій ієрархії представники
сучасної еліти займали далеко не перші ролі, а, як правило, знаходились
у другому і третьому ранзі номенклатури, їх висування в 90-х pp. XX ст.
багато хто схильний розглядати як «революцію замісників».

Але не дивлячись на факт тісного взаємозв’язку з радянським правлячим
класом, найбільш загальні якісні характеристики зазнали в кінці 90-х pp.
XX ст. — на початку третього тисячоліття достатньо суттєвих змін:

відбулося її значне омолодження (у порівнянні з радянським періодом на
сім-десять років). Середній вік представника еліти кінця 90-х pp. XX ст.
— сорок п’ять років;

значно знизилася частка вихідців з нижчих верств суспільства; населення
продемонструвало чітко виражене небажання голосувати за робітників і
селян, протягом десятиліття частка цих верств в елітарних колах
скоротилася приблизно у два з половиною рази;

збільшилася кількість осіб з вищою освітою: якщо в радянські часи
рекрутування відбувалося з кола осіб з вищою технічною освітою, то тепер
у пошані юридична і економічна освіта.

Змінилася й сама система рекрутування. У пострадянський період став
можливим номенклатурний шлях наверх для субелітних груп. Суттєвою
ознакою сучасної української еліти є її структурна неоднорідність. Вона
проявляється на рівні ціннісних орієнтацій. Виділяються три основних
типи еліти залежно від її ставлення до реформ, що проводяться:
ліберальна, неконсервативна і соціалістична. Неоднорідність проявляється
також і на рівні одвічних статусних позицій людей, що складають
теперішню українську еліту.

Крім вихідців з кіл радянської номенклатури, в ній чітко
прослідковуються групи:

колишніх дисидентів — противників комуністичного режиму;

представників бізнесу, що зробили кар’єру і становище в період
перебудови і після неї;

колишніх кадрових офіцерів;

наукової і художньої інтелігенції;

політиків, вільних від номенклатурного минулого, що заявили про себе як
про лідерів нових партій і рухів.

Наслідком неоднорідності є слабкість внутрішніх корпоративних
взаємозв’язків між окремими ланками еліти. Регіональна еліта у більшості
випадків знаходиться в опозиції до центральної; в межах самої
центральної еліти йде постійна боротьба за монопольне панування на
політичній арені. Конфліктні взаємовідносини складаються між різними
сегментами економічної еліти. Небезпека полягає в тому, що кожна з них
намагається використати політичну владу для послаблення конкурентів.

Спеціалісти роблять висновок, що, починаючи з кінця 90-х pp. XX ст.
проявилася тенденція до відособлення еліти від суспільства і прагнення
до самоізоляції. Крім того, поєднання влади і власності сприяє розквіту
різних фірм «апаратного» підприємництва, коли політики, використовуючи
переваги свого становища, починають безпосередньо займатися бізнесом.

Таким чином, процес формування нової демократичної еліти в країні
далекий до свого завершення, висування на головні політичні долі людей
принципово іншої, ніж сучасна, генерацій політиків — справа швидше
завтрашнього, а не сьогоднішнього дня.

Література:

Брегеда А.Ю. Політологія: Навч.-метод, посібник для самост. вивч. дисц.
— К.:КНЕУ, 1999. — 108 с.

Гелей С, Рутар С. Політологія: Навч. посібник. 3 вид., перероблене і
доповнене. — К.: Знання, 1999. — 427с.

Політологія у схемах, таблицях, визначеннях: Навч. посібник / За ред.
І.С.Дзюбка, І.Г.Оніщенко, К.М.Левківського, З.І.Тимошенко. — К.: УФІМБ,
1999. — 161 с.

Політологія: Підручник / За заг. ред. І.С.Дзюбка, К.М.Левківського. —
К.: Вища школа, 1998. -415 с.

Політологія. Підручник для студентів вузів / За ред. О.В.Бабкіної,
В.П.Горбатенка. — К.: Академія, 1998. — 368 с.

Політологія: Курс лекцій / І.С.Дмитрів (керівник), О.М.Рудакевич,
В.А.Кулик та ін. — Тернопіль: Астон, 1998. -158 с.

Основи політичної науки: Курс лекцій / За ред Б.Кухти. — Ч. 3. Політична
свідомість і культура. — Львів: Кальварія, 1998. — 556 с.

Швидяк О.М. Політологія. Практикум: навч.-метод. посібник. — К.: ІЗМН,
1997. — 164 с.

Абетка українського політика. Довідник / М.Томенко (керівник авт. кол.).
— К.: Смолоскип, 1997. — 218 с.

Бебик В.М. Політологія: Теорія, методологія, практика: Підручник. — К.:
МАУП, 1997. — 248 с.

Білоус А.О. Політико-правові системи: світ і Україна: Навч. посібник. —
К.: АМУПП, 1997. — 200 с.

Основи етнодержавознавства: Підручник / За ред. Ю.І.Римаренка. — К.:
Либідь, 1997. — 656 с.

Основи політичної науки: Курс лекцій / За ред Б.Кухти. — Ч. 2. Політичні
процеси, системи та інститути. -Львів: Кальварія, 1997. — 336 с.

Політологічний енциклопедичний словник: Навч. посібник для студентів
вузів. — К.: Генеза, 1997. — 400 с.

Себайн Д.Г., Торсон Т.Л. Історія політичної думки. -К.: Основи, 1997. —
838 с.

Хто є хто в європейській та американській політичній науці. Малий
політологічний словник / За ред. Б.Кухти. -Львів: Кальварія, 1997. — 288
с.

Лазоренко О.В., Лазоренко О.О. Теорія політології. Навч. посібник. — К.:
Вища школа, 1996. — 179 с.

Політологія. Кінець XIX — перша половина XX ст. Хрестоматія / За ред.
О.І.Семкіна. — Львів: Світ, 1996. — 800 с.

Рябов С.Г., Томенко М.В. Основи теорії політики. -К.: Тандем, 1996. -192
с.

Скиба В.Й., Горбатпенко В.П., Туренко В.В. Вступ до політології: Екскурс
в історію правничо-політичної думки. -К.: Основи, 1996.-718 с.

Бодуен Ж. Вступ до політології. — К.: Основи, 1995. -174 с.

Політологія посткомунізму. Політологічний аналіз посткомуністичних
суспільств. — К.: Політична думка, 1995. -368 с.

Томенко М.В. Українська перспектива: історико-політологічні підстави
сучасної державної стратегії. — К.: Українська перспектива, 1995. — 103
с.

Українська політологія: витоки та еволюція / За ред. Ф.М.Кирилюка. — К.:
Ватра, 1995. — 328 с.

Гаєвський Б. Українська політологія. Концептуальні засади. — К., 1994. —
144 с.

Кухта Б.Л. З історії української політичної думки: Тексти лекцій. — К.:
Генеза, 1994. — 368 с.

Потульницький В.А. Теорія української політології: Курс лекцій. — К.:
Либідь, 1993. — 191 с.

Конспект лекцій з курсу «Політологія» для студентів усіх форм навчання /
І.С.Дмитрів, В.А.Кулик, О.М.Рудакевич та ін. -Тернопіль: ТІНГ, 1992. —
44 с.

Ніконенко В.М. Політологія (курс лекцій). -Тернопіль, 1992. — 256 с.

Основы политологии / Под ред. А.Боднара. — К., 1991. — 144 с.

Похожие записи