Реферат на тему:

Політична думка Стародавнього світу

Сучасна політична наука спирається на фундамент політичної думки
попередніх епох. З глибокої давнини до періоду виникнення ранньокласових
суспільств і держав беруть початок перші спроби усвідомлення сутності
політичних явищ. Історично першою формою пояснення нової соціальної
реальності стало релігійно-міфологічне тлумачення природи владних
відносин і соціальної ієрархії. Згідно з древніми міфами земна
організація життя має божественне походження та є відображенням
загальносвітового космічного порядку. Боги передають владу земним
правителям або поряд з останніми продовжують залишатися вершителями
земних справ.

Конфуцій. Пізніше політична думка, порвавши з міфологією, прийняла більш
раціональну форму. При розгляді проблем влади і соціального порядку стає
домінувати філософсько-етичний підхід, що пояснює ці явища через призму
досягнення загального блага та справедливості. Подібна тенденція
прослідковується в ученнях Конфуція, грецьких філософів і
політико-правової думки Риму. В центрі уваги древніх мислителів такі
питання, як принципи організації держави, проблема законів і
справедливості, обґрунтування ідеальної форми правління.

Китайський філософ Конфуцій — один з найвідоміших представників
політичної думки Стародавнього Сходу. Він відмовився від ідеї
божественного походження держави і розвинув концепцію патріархальної
аристократичної держави. Згідно з його вченням, держава виникає з
об’єднання, сімей і уподібнюється сім’ї, де імператор — батько, що
турбується про своїх підданих — дітей. Кінцева мета державної влади —
досягнення спільного блага. Хоч Конфуцій негативно ставився до крайнощів
майнової диференціації (до поділу суспільства на багатих і бідних), він
виправдовував моральну ієрархію: поділ людей на «благородних» і «темних»
— простий народ. Перших від других відрізняють такі якості, як знання,
справедливість, почуття обов’язку, повага до старших, дотримання
моральних норм. Політичний ідеал давньокитайського мислителя — влада,
здійснювана аристократами, доброчинність, строге дотримання кожною
людиною своїх обов’язків і наслідування ритуалів, що склалися. Конфуція
відрізняло недовір’я до законів, він вважав, що суспільний порядок
повинен підтримуватися ритуалами і мораллю.

У працях мислителів Давньої Греції аналізується антична
соціально-політична практика. Державність цього періоду втілилася у
формі полісів — невеликих міст-держав і навколишніх поселень. Центром
давньогрецької цивілізації став афінський поліс періоду розквіту
демократії (VI-V ст. до н.е.). Демократичні процедури передбачали участь
вільного чоловічого населення в роботі народних зборів і прийняття
рішень, рівність громадян перед законом, право на заміщення виборної
суспільної посади. Практикою функціонування демократія спричинила вплив
на уявлення древніх мислителів Еллади і бажаної форми держави. Багато з
них зробили свій вибір не на користь демократії. Серед тих, хто розділяв
аристократичні погляди на правління, були Піфагор, Геракліт, Сократ.
Правити, на їхню думку, повинен не весь народ, а тільки кращі люди,
доброчесністю яких є мудрість. Прибічником «поміркованої» цензової
демократії був Демокрит.

В античних авторів присутнє розуміння Закону, що перетворює Хаос у
Космос. Поліс у їхньому уявленні виступає відображенням космічного
порядку. Так, у вченні Піфагора міститься думка про закон космічної
гармонії, що визначає порядок для всього сутнісного.

Сократ. Відчайдушним захисником ідеї компетентного правління і панування
законів в організації полісного життя був Сократ. Він стверджував, що
правити повинні знаючі люди-філософи, а саме правління є мистецтвом, яке
здатні сприймати лише окремі «кращі» люди завдяки своєму народженню,
вихованню і навчанню. Його критика демократії мала реальне підґрунтя:
ірраціональність рішень, що приймалися афінськими громадянами, часто
призводила до нестабільності політичного життя. До інших відомих ідей
Сократа належить його вимога дотримання законів. Він поділив закони на
божественні, незалежні від волі людей, людські. І ті й інші закони
вимагають послуху, тому що законне і справедливе — одне й те саме.
Сократ власною смертю показав приклад загально слухняності. Засуджений
до смерті афінським демосом (народом), він відмовився від
запропонованого йому плану втечі, посилаючись на те, що суспільство може
загинути, якщо судові рішення не будуть мати ніякої сили.

Платон. Подальший розвиток античної політичної думки пов’язаний з іменем
знаменитого філософа Платона. Вперше його політичні ідеї були викладені
в окремих політичних трактатах, написаних у формі діалогів: «Держава»,
«Політик», «Закони». Давньогрецький філософ продовжив традицію, що
намітилася, — обґрунтування ідеальної форми, держави. Подібний підхід
збережеться включно до епохи Нового часу. Інша проблема, яку зачепив
Платон, — зміна державних форм.

На думку Платона, ідеальну державу можна обґрунтувати, уподібнивши її до
тіла або душі людини.

Трьом частинам душі людини — розумній, завзятій і бажаючій — повинні
відповідати три стани:

правителі, достоїнством яких є мудрість;

воїни, яких від інших відрізняє хоробрість;

виробники (ремісники, купці, землероби, актори), для яких характерно
наситити свій шлунок і емоції.

Подібне виділення станів визначається необхідністю поділу праці, тому що
кожен вид діяльності вимагає певних знань і навичок. Ідеальна держава
Платона ієрархічна. Вищим станом є правителі, тому що вони, володіючи
мудрістю, здатні забезпечити спільне благо. Нижче становище займають
виробники. Для закріплення соціальної ієрархії філософ використовує міф
про домішування Богом до кожного стану певного металу: правителям —
золота, воїнам — срібла, виробникам — міді і заліза. Справедливість, як
принцип досконалої держави, полягає в тому, що кожен стан займається
своєю справою і має своє особливе становище у суспільній ієрархії.

Друга риса ідеальної держави — аристократичне правління, при якому
правлять тільки розумні люди. Здатність засвоїти мудрість, яка
передається нащадкам шляхом підбору батьків і довгого навчання
„мистецтву політики», присутня філософам. Єдність держави може підірвати
егоїзм окремих людей. Платон бачив вирішення цієї проблеми в обмеженні
споживання тільки найнеобхіднішим і в скасуванні будь-якої власності та
сім’ї для станів правителів, воїнів.

Держава залишається ідеальною доти, доки кожен стан займається своєю
справою, в чому і виражається, на думку Платона, справедливість. Однак
псування характеру правителів та підлеглих, необгрунтовані претензії
інших станів (тих, хто не володіє мудрістю) на владу призводять до
розкладу ідеальної держави і до поступової її заміни більш низькими
державними формами. Ідеальна держава, реалізована у формі монархії
(царської влади) або у формі аристократії (правління філософів),
вироджується в тимократію (владу воїнів), потім в олігархію (владу
небагатьох, яку Платон розуміє як плутократію -панування багатих).
Надмірна майнова нерівність викликає невдоволення народу, що призводить
до утвердження демократії, яка потім замінюється найгіршою формою
держави — тиранією. Колообіг державних форм завершується поверненням в
ідеальний стан. Але сам Платон не розкриває механізму облагородження
тиранії. Демократію він також розглядає як недосконалу форму держави,
що, ймовірно, було продиктовано несприйняттям грецьким мислителем її
практичного втілення в афінському полісі: рішення народу не завжди були
мудрими, демократичними процедурами часто користувалися авантюристи для
приходу до влади. Насамкінець Платон не пробачив афінським громадянам
смертний вирок його вчителю Сократу. Аргументуючи своє ставлення до
демократії, філософ виказує проникливу думку про небезпеку надмірної
свободи, тому що з крайньої свободи може народитися найжорстокіше
рабство. Історія знає приклади, що підтверджують цей прогноз. Багато
диктаторських режимів виникали з криз, спровокованих станом анархії і
розпадом форм взаємовідносин між людьми, що склалися, домінуванням у
настрої людей ідеї нічим не обмеженої свободи.

Треба відзначити, що і великі революції, які надихалися демократичною
ідеєю, в результаті закінчувалися диктатурами:

якобінська диктатура й імперія Наполеона у Франції;

диктатура Кромвеля в Англії;

диктатура більшовиків у СРСР.

J

Z

J

&

gd? ue

????????????????????ue?ури, організація життя за планом, встановленим
правителями, однаковість у житті всіх громадян, регламентація всіх її
сторін, включаючи інтимне життя. Але в спадщині Платона є чимало
позитивних ідей. Для свого часу він виказав сміливу ідею про рівноправ’я
громадян, вважаючи, що найдостойніші з них можуть стати правителями.

Аристотель. Великий внесок в розвиток політичної думки вніс Аристотель.
Його можна назвати „батьком» використання порівняльного методу в
політології. Разом з учнями він проаналізував сто п’ятдесят вісім
конкретних видів державного устрою і створив класифікацію державних
форм, яка протягом наступних століть вважалася класичною. Він використав
два критерії для виділення форм правління. Кількісний критерій вказує на
кількість владарюючих: один, кілька, більшість. Своєрідним якісним
критерієм є принципи, що лежать в основі влади: законність і турбота про
спільне благо. Форми держави, що базуються на цих принципах, Аристотель
визнавав правильними, а відповідно ті з них, де правителі порушують
закони і турбуються тільки про власні інтереси, — неправильними.
Подібний підхід вже зустрічався у Платона, але Аристотель вніс суттєві
зміни у схему свого вчителя. Добра влада одного — це монархія,
викривленням якої є тиранія. Влада небагатьох, заснована на
доброчинності та вихованні, — аристократія, коли «уряд сформований з
найкращих людей». Її викривленням є олігархія — влада заснована на
багатстві і відстороненні від влади більшості населення. Третьою
правильною формою Аристотель визнає політію або конституцію — правління
більшості, що визнає закон. Їй протиставляється демократія, де при владі
переважають бідні, які не мають необхідного виховання і якостей для
того, щоб займатися управлінням. Вплив Аристотеля на наступну політичну
думку був значним, а його оцінка демократії як «поганої» форми правління
повторювалася багатьма мислителями включно до епохи Нового часу. Але сам
Аристотель диференційовано підходить до демократії, виділивши п’ять її
видів. Об’єктом критики мислителя є крайня демократія, де не діють
закони, а фактично правлять демагоги. В той же час його трактування
політії як правління більшості на основі закону певною мірою відповідає
сучасному уявленню про демократію. Саме ця форма держави виступає
політичним ідеалом для Стагірита. Він був прибічником наслідування
принципу «вірної міри» — знаходження у всьому «золотої середини». В
організації полісного життя потрібна величина йому бачилася саме в
політії, що була поєднанням олігархічного і демократичного елементів.
Політія — це своєрідний компроміс між добробутом і рівністю.

Багато ідей Аристотеля — це протилежні позиції його знаменитого вчителя
Платона. У Ватикані зберігається відома картина Рафаеля «Афінська
школа». Великий митець відобразив на цьому полотні суперечку
давньогрецьких мислителів. Платон показує вгору, тим самим підкреслюючи,
що справжнє буття має світ ідей, а земний світ — лише видимість
дійсності, яка є відображенням ідей. Обидва світи, згідно з мислителем,
поєднуються за допомогою світової душі. Аристотель, навпаки, показує
вниз. Він вважав, що земне життя можна раціонально усвідомити й
удосконалити. Це стосується і політичного життя. Учитель та учень
розійшлися також з питання про найкращий соціально-економічний устрій
полісу. Аристотель критикував ідею Платона про ліквідацію приватної
власності і сім’ї як таких, що протирічать природі людини. В той же час
він попереджав про небезпеку надмірної майнової нерівності у
суспільстві, що призводило до суспільної нестабільності та виступів
бідних проти багатих. Вихід з цього становища він бачив не в знищенні
приватної власності, а в її відносному вирівнюванні і формуванні
заможного середнього прошарку. Саме в політії, де, на його думку,
переважають люди середнього статку — люди не бідні, але й не досить
багаті, — досягається суспільна рівновага і політична стабільність.
Геніальна здогадка про „середній елемент» випередила свій час та знайшла
своє продовження в сучасній теорії «середнього класу» як соціальної
основи стабільних демократичних режимів.

Марк Тулій Цицерон. Давньоримська політична думка продовжила грецьку
традицію обґрунтування найбільш правильної форми правління, але вже з
урахуванням нової політико-правової практики. В 509 р. до н.е. в Римі
стверджується республіканська форма правління. Визначним представником
політичної думки цього періоду і захисником республіканського правління
був знаменитий римський оратор і політик Марк Тулій Цицерон. Він
визначав республіку як «справу», «надбання народу», підкреслюючи, що сам
народ є об’єднанням людей, пов’язаних згодою у питаннях права і
спільністю інтересів. Звертаючись до проблеми правильно влаштованої
держави, він віддає перевагу змішаній державній формі, що поєднує в собі
одночасно царський (монархічний), аристократичний і демократичний
елементи. Ідеалізуючи дійсність, він бачив аналог подібного правління в
Римській республіці, до речі, у розподіленні владних повноважень між
магістрами і перш за все консулами, що відповідають за загальну політику
та командують армією (царська засада), сенатом (аристократична засада).
В ідеях Цицерона про правове об’єднання громадян республіки і правову
регламентацію державної діяльності про розподіл повноважень між
республіканськими інститутами, їх взаємній рівновазі лежать витоки
теорії «правової держави».

Література:

Брегеда А.Ю. Політологія: Навч.-метод, посібник для самост. вивч. дисц.
— К.:КНЕУ, 1999. — 108 с.

Гелей С, Рутар С. Політологія: Навч. посібник. 3 вид., перероблене і
доповнене. — К.: Знання, 1999. — 427с.

Політологія у схемах, таблицях, визначеннях: Навч. посібник / За ред.
І.С.Дзюбка, І.Г.Оніщенко, К.М.Левківського, З.І.Тимошенко. — К.: УФІМБ,
1999. — 161 с.

Політологія: Підручник / За заг. ред. І.С.Дзюбка, К.М.Левківського. —
К.: Вища школа, 1998. -415 с.

Політологія. Підручник для студентів вузів / За ред. О.В.Бабкіної,
В.П.Горбатенка. — К.: Академія, 1998. — 368 с.

Політологія: Курс лекцій / І.С.Дмитрів (керівник), О.М.Рудакевич,
В.А.Кулик та ін. — Тернопіль: Астон, 1998. -158 с.

Основи політичної науки: Курс лекцій / За ред Б.Кухти. — Ч. 3. Політична
свідомість і культура. — Львів: Кальварія, 1998. — 556 с.

Швидяк О.М. Політологія. Практикум: навч.-метод. посібник. — К.: ІЗМН,
1997. — 164 с.

Абетка українського політика. Довідник / М.Томенко (керівник авт. кол.).
— К.: Смолоскип, 1997. — 218 с.

Бебик В.М. Політологія: Теорія, методологія, практика: Підручник. — К.:
МАУП, 1997. — 248 с.

Білоус А.О. Політико-правові системи: світ і Україна: Навч. посібник. —
К.: АМУПП, 1997. — 200 с.

Основи етнодержавознавства: Підручник / За ред. Ю.І.Римаренка. — К.:
Либідь, 1997. — 656 с.

Основи політичної науки: Курс лекцій / За ред Б.Кухти. — Ч. 2. Політичні
процеси, системи та інститути. -Львів: Кальварія, 1997. — 336 с.

Політологічний енциклопедичний словник: Навч. посібник для студентів
вузів. — К.: Генеза, 1997. — 400 с.

Себайн Д.Г., Торсон Т.Л. Історія політичної думки. -К.: Основи, 1997. —
838 с.

Хто є хто в європейській та американській політичній науці. Малий
політологічний словник / За ред. Б.Кухти. -Львів: Кальварія, 1997. — 288
с.

Лазоренко О.В., Лазоренко О.О. Теорія політології. Навч. посібник. — К.:
Вища школа, 1996. — 179 с.

Політологія. Кінець XIX — перша половина XX ст. Хрестоматія / За ред.
О.І.Семкіна. — Львів: Світ, 1996. — 800 с.

Рябов С.Г., Томенко М.В. Основи теорії політики. -К.: Тандем, 1996. -192
с.

Скиба В.Й., Горбатпенко В.П., Туренко В.В. Вступ до політології: Екскурс
в історію правничо-політичної думки. -К.: Основи, 1996.-718 с.

Бодуен Ж. Вступ до політології. — К.: Основи, 1995. -174 с.

Політологія посткомунізму. Політологічний аналіз посткомуністичних
суспільств. — К.: Політична думка, 1995. -368 с.

Томенко М.В. Українська перспектива: історико-політологічні підстави
сучасної державної стратегії. — К.: Українська перспектива, 1995. — 103
с.

Українська політологія: витоки та еволюція / За ред. Ф.М.Кирилюка. — К.:
Ватра, 1995. — 328 с.

Гаєвський Б. Українська політологія. Концептуальні засади. — К., 1994. —
144 с.

Кухта Б.Л. З історії української політичної думки: Тексти лекцій. — К.:
Генеза, 1994. — 368 с.

Потульницький В.А. Теорія української політології: Курс лекцій. — К.:
Либідь, 1993. — 191 с.

Конспект лекцій з курсу «Політологія» для студентів усіх форм навчання /
І.С.Дмитрів, В.А.Кулик, О.М.Рудакевич та ін. -Тернопіль: ТІНГ, 1992. —
44 с.

Ніконенко В.М. Політологія (курс лекцій). -Тернопіль, 1992. — 256 с.

Основы политологии / Под ред. А.Боднара. — К., 1991. — 144 с.

Похожие записи