В кінці 1990-х рр. в Україні активно проходив процес оновлення і
організаційного оформлення дитячих та молодіжних організацій.
Відновлення молодіжного руху розпочалось в нових соціально-політичних
умовах, але з урахуванням досвіду попередніх поколінь. Виділяють три
періоди у його становленні:
– з початку 80-х до кінця 1989 р.;
– з кінця 1989 р. до кінця 1991 р.;
– з кінця 1991 р. до сьогодні.
Перший період розпочався з виникнення неформальних груп і об’єднань.
З’явилися “панки”, “хіппі”, “рокери”, “металісти” тощо, які
об’єднувались на основі спільного інтересу, дозвілля, захоплень. Це був
своєрідний протест молоді проти формалізму в роботі комсомолу як
монопольної, на той час молодіжної організації. Але в молодіжному русі
республіки ще не склалася багатопартійність, не було створено жодної
партійної організації, альтернативної комсомолу. Формами роботи
молодіжних об’єднань, які виникли в Україні, було проведення дискусій з
молоддю, участь у мітингах з захисту національної культури, рідної
історії. Політичні проблеми не висувалися на перший план.
Другий період становлення молодіжного руху в Україні характеризується
все більшою політизацією, що знайшла свій прояв у період виборів до
Верховної Ради України весною 1990 року. У Київському національному
університеті ім. Т. Шевченка у грудні 1989 р. пройшов установчий з’їзд
Української студентської спілки, на якому було затверджено статут і
програмну декларацію спілки. В Івано-Франківську в травні 1990 р.
відбувся перший Всеукраїнський установчий з’їзд Спілки української
молоді. У квітні 1991 р. пройшов установчий з’їзд української молодіжної
організації “Пласт”.
Третій етап розвитку молодіжного руху пов’язаний з розмежуванням питання
про необхідність об’єднання зусиль з вирішення соціальних проблем, що
хвилюють молодь, більш активного залучення молоді у міжнародний
молодіжний рух. Для представлення інтересів молоді перед державною
владою і в різних міжнародних організаціях створено Український
національний комітет молодіжних організацій (УНКМО), що об’єднав
практично всі молодіжні структури країни. На всеукраїнському рівні
функціонує “Молодіжний парламент”.
Політична діяльність – це свідома, цілеспрямована діяльність людей або
великих суспільних груп щодо реалізації своїх політичних інтересів,
цілей, участь в управлінні державними, суспільними справами.
Політична діяльність особи може здійснюватися у формі політичної участі
та політичного функціонування. Якщо політичне функціонування – це
професійна політична діяльність, то політична участь – це здійснення або
підтримка громадянами певних акцій, здійснення тиску на органи влади з
метою висловлення певних позицій, вимог тощо. Розрізняють колективну та
індивідуальну, примусову та добровільну, активну і пасивну, традиційну
та альтернативну, революційну та охоронну участь.
Активна включеність особи у політичний процес потребує
соціально-економічних, політико-організаційних, політико-правових
передумов. На політичну поведінку людини також впливають психологічні та
біологічні характеристики (стать, вік, темперамент, воля, стан фізичного
здоров’я тощо).
Соціально-економічні передумови пов’язані із задоволенням первинних
потреб людини в основних товарах і послугах, житлово-побутових умовах,
отриманні відповідної освіти. Закономірний взаємозв’язок політичної
активності людини з рівнем її благополуччя доводиться політологічними та
конкретно-соціологічними дослідженнями. Зокрема, американський дослідник
С. Ліпсет робить висновок, що матеріально забезпечені люди є
ліберальнішими та демократичнішими, а бідні – агресивнішими, менш
толерантними, нетерпимими.
Особливо помітний вплив на політичну «відомість і політичну поведінку
має рівень освіти. Чим він вищий, тим громадянин більш політичне
орієнтований. Освіта розширює політичний світогляд людини, допомагає їй
зрозуміти зміст політики, запобігає від прихильності екстремістським
доктринам і методам політичної діяльності.
Наступною важливою передумовою активної та дієвої участі особи у
політичному процесі є політико-організаційні передумови, які визначають
реальні можливості та рамки політичної діяльності громадян. Держава
регулює спрямованість і рівень політичної активності громадян, їх
об’єднань. При тоталітарному режимі участь громадян у політичному житті
має формальний характер, а демократичне суспільство надає широкі
можливості для участі особи в політичному житті спільноти.
Важливу роль у регулюванні політичної активності особи відіграють
існуючі у суспільстві політико-правові норми.
Сюди відносяться загальновизнані міжнародні норми, національне
законодавство, окремі політичні рішення органів державної влади,
політичні традиції, свідомість та культура.
У сучасних демократичних державах існують найрізноманітніші форми
політичної участі: референдуми, вибори, участь у діяльності державних
органів влади, збори, конгреси, участь в діяльності об’єднань громадян,
демонстрації, мітинги, пікети, страйки тощо. Форми політичної діяльності
громадян можуть бути інституційними, санкціонованими законом, і
неінституційними, протиправними, наприклад, несанкціоновані мітинги,
самовільне захоплення влади.
Політичну поведінку особи може характеризувати не лише активна позиція,
але і відчуження, Політичне відчуження фіксує наявність розриву між
суспільством і людиною, воно проявляється у безсиллі індивіда впливати
на розвиток політичних подій, сприйнятті людиною політичних інститутів
як ворожих її інтересам. Проявами політичного відчуження є абсентеїзм,
конформізм, соціальна апатія тощо. Причинами політичного відчуження є
втрата соціальних ідеалів, падіння рівня довіри органам влади, прагнення
людини відгородитися від політики тощо.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
