Реферат

на тему:

“Політична, державна і громадська влада у сучасному суспільстві”

Поняття «влада» має багато сенсів і різноманітних підходів до їх
розуміння.

Монтеск`є розрізняв три влади — законодавчу, виконавчу, судову — і
стверджував, що в умовах свободи неприпустиме поєднання цих влад і
здійснення їх однією особою або одним органом. Таке поєднання, на його
думку, як звичайно призводило до сваволі. Тому Монтеск`є вважав за
необхідне, щоб зазначені три влади здійснювались різними органами.
Водночас він визнавав розподілені влади в принципі рівнозначущими і
серед них не виділяв жодної, яка б наділялась якістю верховенства по
відношенню до інших влад. Розвиваючи своє вчення про розподіл влад,
Монтеск`євисунув положення про необхідність їх взаємодії і взаємної
зрівноваженості. Він писав про таку взаємодію влад, за якої останні
стримують одна одну і узгоджено просуваються до спільної мети. При цьому
Монтеск`є вказував на неможливість практичного розмежування їх
настільки, щоб це зовсім виключало втручання однієї влади в діяльність
іншої.

За Вебером влада грунтується здебільшого на довірі підданих або громадян
до неї. Ця довіра, або ступінь визнання суспільством законної влади
(легітимності), може бути раціональною і нераціональною.

Ця парадигма передбачає такі основні положення:

1) влада виникає внаслідок угоди між державою і суспільством для захисту
прав і свобод громадян,

2) особистість розглядається як творець соціального порядку, організатор
політичної влади, яка скоріше прагне задовольнити свої інтереси, ніж
демонструвати відданість спільноті,

3) втручання влади у суспільну сферу вважається доцільним для захисту
нації від зовнішніх ворогів, захисту прав і свобод громадян,

4) відстоювання «стихійного» порядку, створеного ринковими
саморегуляторами, і заперечення «штучно» створеного порядку за
абстрактними рецептами держави.

Влада в суспільстві розподіляється між багатьма центрами, що в постійній
конкуренції доводять своє право на управління суспільством. Суспільною
угодою між владою і суспільством в сьогоднішніх умовах є конституція і
конституційні закони.

Влада за її застосуванням у суспільних сферах, а також засобами впливу
поділяється на: економічну (владу менеджерів, власників), духовну (владу
релігійних ієрархів, містиків, магів), інформаційну (владу науковців,
експертів, засобів масової інформації), політичну, адміністративну,
військову.

Політична влада включає державну владу, владу органів самоврядування,
владу партій і груп тиску, владу політичних лідерів, засобів масової
інформації. Центральною у політичній владі є влада державна. Специфіка
державної влади полягає в тому, що, по-перше, вона здійснюється
спеціальним, відокремленим від решти суспільства апаратом, по-друге, є
реальною на території, на яку поширюється державний суверенітет,
по-третє, володіє монополією на прийняття законів, а також вжиття у разі
необхідності засобів інституціалізованого примусу. При цьому слід
додати, що політична влада може поширюватися і за межі компетенції
державних органів. Скажімо, влада політичної опозиції або мафіозних
структур може бути значно впливовішою в суспільстві, ніж офіційна
державна влада.

Політична влада опирається на такі основні засоби: примус, легітимність,
угоду. Відповідно до цих засобів, залежно від того, який із них
найбільше абсолютизується, вирізняють такі парадигми влади, як примус,
легітимність і угода.

Примус як інституціалізована ознака політичної влади має ряд аспектів
функціонування.

З точки зору парадигми примусу, представленої марксистами і
неомарксистами, влада має такі ознаки:

1) виникнення влади (зокрема державної) грунтується на насильстві,

2) влада з допомогою армії, поліції, бюрократії та ідеології забезпечує
панування експлуататорських класів над експлуатованими,

3) у сучасних капіталістичних державах влада здебільшого забезпечує
панування багатих не з допомогою «репресивного апарату» — армії,
поліції, чиновництва, а з допомогою «ідеологічного апарату» — церкви,
школи, засобів масової інформації,

4) влада сучасних капіталістичних держав використовує, як правило, не
фізичне, а символічне насильство (прихований примус), суть якого
зводиться до таких його проявів:

прийнятне насильство, коли члени суспільства виконують волю правлячих
класів, не відчуваючи безпосереднього тиску, оприроднене насильство,
коли віра і поведінка, що нав’язуються правлячими колами, сприймаються
членами суспільства як природні, приховане насильство, коли кожен член
суспільства, відповідно до свого соціального статусу, не усвідомлюючи
цього, сам бере участь у насильстві.

До сказаного слід додати, що влада в сучасному цивілізованому світі
використовує, як правило, узаконені засоби примусу, тобто вона впливає
на громадян, коли вони порушують існуючі правові норми. Крім узаконених
засобів примусу, влада використовує й нелегальні: підкуп, обіцянки,
шантаж, штучне створення перешкод, формування ілюзій, створення
додаткових джерел залежності від влади.

Парадигма легітимності, сформована М. Вебером, передбачає, що влада
грунтується здебільшого на довірі підданих або громадян до неї. Ця
довіра, або ступінь визнання суспільством законної влади (легітимності),
може бути раціональною і нераціональною.

Ця парадигма передбачає такі основні положення:

1) влада виникає внаслідок угоди між державою і суспільством для захисту
прав і свобод громадян,

2) особистість розглядається як творець соціального порядку, організатор
політичної влади, яка скоріше прагне задовольнити свої інтереси, ніж
демонструвати відданість спільноті,

3) втручання влади у суспільну сферу вважається доцільним для захисту
нації від зовнішніх ворогів, захисту прав і свобод громадян,

4) відстоювання «стихійного» порядку, створеного ринковими
саморегуляторами, і заперечення «штучно» створеного порядку за
абстрактними рецептами держави.

Влада в суспільстві розподіляється між багатьма центрами, що в постійній
конкуренції доводять своє право на управління суспільством. Суспільною
угодою між владою і суспільством в сьогоднішніх умовах є конституція і
конституційні закони.

Отже, три парадигми інтерпретації атрибутів політичної влади показують,
що вони органічно пов’язані між собою і домінування однієї з них завжди
обумовлено типом політичного режиму, рівнем політичної культури,
масштабом і темпами модернізаційних перетворень.

Виходячи зі сказаного, можна виділити критерії типологізації політичної
влади:

1) за характером примусу,

2) типом легітимності,

3) ступенем публічності,

4) типом владного суб’єкта,

5) джерелами формування,

6) за ступенем поділу влади та механізмом стримувань і противаг.

У різних країнах по-різному виражений ступінь громадянства товариства,
але в ідеалі цивільне товариство поки не подане ніде. Звідси пошуки
шляхів удосконалювання форм організації політичної влади, що найбільше
відповідають адекватно сучасному розумінню цивільного товариства. Ці
пошуки ведуться насамперед у рамках таких теорій: політичної
модернізації, меритократії і всесвітнього товариства. Кожна з названих
теорій в основу формування цивільно-політичного товариства кладе
критерій технологічного детермінізму. Кожна претендує на власну
інтепретацію політичних змін, що відбуваються у світі. Для кожної з них
характерні як загальні, так і специфічні проблеми взаємозв’язку
громадянського і політичного товариства.

Теорія політичної модернізації являє собою одну з перших спроб розробки
моделі цивільно-політичного ладу, що вібрали в себе досвід попередніх
епох. Як відзначав американський соціолог У. Мур, модернізація є не що
інше, як «поняття тотальної трансформації традиційного або досучасного
товариства до цього типу технології і відповідної йому соціальної
структури, що характерні для розвинених, економічно процвітаючих і
політично стабільних країн західного світу» . Дана теорія споконвічно
розглядалася як альтернатива будь-якому іншому (особливо революційному)
перетворенню старого товариства в нове. Вона була покликана зробити
вплив насамперед на розвиток країн Азії, Африки і Латинської Америки.

Теорія політичної модернізації тісно пов’язана з багатьма іншими
теоріями, широко поширеними на Заході, особливо з теорією соціальної
зміни О. Шпенглера, А. Тойнби, П. Сорокіна і Р. Нортропа, а також із
теорією стадій економічного росту У. Ростоу. Від першої вона запозичила
ідею про те, що соціальна зміна припускає насамперед зміну культури і
культурних цінностей, що визначають собою тип товариства, його
громадянську і політичну структуру. Від другої вона бере постулат,
відповідно до котрого три стадії переходу від аграрного товариства до
індустріального відповідають і трьом стадіям суспільно-політичного
розвитку: традиційному товариству — монархія, олігархія і партикуляризм,
періоду зрушення — бюрократична імперія і деспотизм і, нарешті,
сучасному модернізованому товариству — представницька демократія.

Основна теза прихильників теорії політичної модернізації складається в
тому, що демократична форма організації влади в цивільно-політичному
товаристві несумісна з низьким рівнем розвитку техніко-економічних
структур. Так, наприклад, на думку французького політолога М. Дюверже,
низький техніко-економічний рівень товариства не тільки свідчить про
відсутність демократичних форм керування суспільними справами, але і
неминуче веде до авторитарного, диктаторського характеру політичної
влади.

Для громадян товариства з низьким рівнем розвитку техніки політична
нерівність є таким же природним і невідворотним феноменом, як холод,
голод, чума або холера.

Більш того, відсутність демократії в слаборозвинених країнах, вважають
прихильники теорії політичної модернізації, створює погрозу
демократичним політичним системам в індустріально розвинених країнах.

Своєрідний варіант цивільно-політичного товариства є в теорії
меритократії. Автори цієї теорії виходять із того, що в умовах сучасної
НТР традиційна демократія як правління за допомогою організованої
більшості усе більш переростає в так називану меритокритію (від
латинського слова meritus-заслуга, гідність), тобто в правління за
допомогою осіб, що мають особливі заслуги і гідності, а точніше — за
допомогою кваліфікованих спеціалістів (технарів і інтелектуалів).
Фундатором теорії меритократії по праву вважається англійський соціолог
Мітчел Янг, що у книзі «Схід демократії», вперше опублікованої в 1958
р., виклав її найважливіші ідеї. На думку М. Янга, ступінь соціального
прогресу залежить від міри сполучення влади й інтелекту. А це значить,
що товариство, що бажає процвітати у своєму розвитку, повинно навчитися
максимально використовувати людський матеріал і таланти, які вони мають.
Призначення меритократії, підкреслював М. Янг, у тому і складається,
щоб, з одного боку, вносити інтелектуальний потік у громадське життя, а
з іншого боку — сприяти розкриттю природних дарувань особистості.

Стосовно до політичної сфери товариства принципи меритократії найбільш
повно обгрунтував американський політолог Д. Белл. «Принцип
меритократії,-писав він,-належний проникнути в університети, бізнес,
уряд. Товариство, що не має своїх кращих людей на чолі його головних
інститутів, є соціологічний і моральний абсурд» . І навпаки, товариство,
девізом якого є технічна ефективність і науковий прогрес, добавляв Д.
Белл, саме по собі в силу логіки сучасного розвитку знаходить характер
меритократичного товариства. Доказом настання меритократичної ери в
багатьох постіндустріальних країнах, на його думку, є безпрецедентне
зростання ролі і значення дипломів, а також інших рівних їм по
важливості документів (атестатів, сертифікатів, посвідчень і т.д.), що
дають право керувати людьми у виробничій, політичній або інших сферах
життя товариства.

Меритократична модель цивільно-політичного товариства привертає до себе
увагу сучасних політологів насамперед тому, » що вона спрямована проти
несправедливого розподілу політичних і соціальних цінностей. Дотепер
існуючі в різних країнах політичні і соціальні ієрархії, пов’язані з
аристократичною, кастовою, клановою і сімейною приналежністю, теорія
меритократії прагне замінити однією ієрархією — ієрархією, у котрої
політичний і соціальний статус особистості ставиться в залежність від її
якостей, спроможностей і досягнень.

Найважливіша теза прихильників меритократичної моделі
цивільно-політичного товариства складається в тому, що на вершині
державної організації повинні знаходитися самі розумні і самі ділові
люди — еліта, відібрана за принципом спроможностей до керування, фахових
навичок і кваліфікації. Обгрунтовуючи зазначену тезу стосовно до
постіндустріального товариства, Д. Белл, зокрема, відзначав, що в цьому
товаристві «майже немає вищих посад, доступних для тих, хто не має
кваліфікації» . Меритократична модель цивільно-політичного товариства,
як вважають її автори, повинна втілювати в собі не егалітарний, а
меритократичний принцип справедливості, девізом якого є «Кожному по його
заслугах». Допускаючи рівність в одних галузях політичного життя
(наприклад, при голосуванні), не заперечуючи навіть проти юридичної
рівності громадян перед законом, прихильники теорії меритократії цілком
і безкомпромісно відхиляють рівність результатів, ідея якого, на думку
Д. Белла, належить соціалістичній етиці.

З погляду представників сцієнтиського напрямку в сучасній політичній
науці теперішній політик — це не трибун і не проводир, а спеціаліст в
області прийняття політичних рішень (policymaker), для якого здійснення
владних функцій — звичайна справа, що потребує тверезого розрахунку,
точного виводу, що складається на основі обліку перемінних і постійних
розмірів повсякденної реальності. Звідси випливають і інші висновки.
Якщо політика — це специфічна сфера управлінської, у тому числі
наукової, діяльності, то і відноситися до неї слідує з великою повагою,
не ставлячи під сумнів раціональні основи її функціонування. Оскільки
політики — це спеціалісти своєї справи, що володіють необхідними
навичками керування товариством, остільки сама постановка питання про
притягнення широких мас населення до особистої участі в здійсненні
політики позбавлений яких-небудь серйозних основ.

І нарешті, варто сказати про теорію всесвітнього .товариства, у рамках
якої конструюється ще одна «модель цивільно-політичного устрою.
Прихильники даної теорії, також спираючись на фактор техніки, прагнуть
вивести цивільно-політичні структури за рамки конкретних
соціально-економічних систем і подати їх у вигляді відповідних освіт над
спільним економічним базисом «єдиного індустріального»,
«конвергентного», «наднаціонального» товариства. Сучасне індустріальне
товариство, писала група американських соціологів ще на початку 60-х
років,- це «усесвітнє товариство. Наука і техніка, на яких воно
базується, не знають меж. Вони говорять на універсальній мові.
Індустріальне товариство — це єдиний, нероздільний світ… Розходження в
мові й одязі, що уже значно зменшені, не відповідають загальній
характеристиці сучасного товариства, створюваного автомобілями,
літаками, електричним світлом, енергією й іншими чортами
індустріалізації».

Суть теорії всесвітнього товариства складається в тому, що до
розв’язання усіх світових проблем сучасності можна прийти тільки через
максимальну інтернаціоналізацію суспільно-політичного життя — шляхом
перебудови існуючих міжнародних організацій (зокрема, ООН і її
підрозділів) і створення нових. До числа таких організацій відносяться:
усесвітній парламент, наділений законодавчими функціями: всесвітній уряд
як виконавчо-розпорядницький орган, усесвітній суд із національною
юрисдикцією, усесвітня поліція і всесвітні збройні сили, що володіють
примусовими повноваженнями. Результатом подібного роду трансформації
міжнародних організацій і повинно стати єдине для всіх країн поняття
«індустріальної демократії», що закономірно приходить на зміну
традиційної демократії.

Сучасна політична обстановка в Україні пов’язана насамперед з
доцільністю народних,сподівань на кардинальні перетворення у житті
українського суспільства за допомогою політичних рішень, правової
самоорганізації.

Ця самоорганізація відбувається у вигляді процесу формування
громадянського суспільства, в якому держава повинна бути гарантом рівних
можливостей для всіх, а право повинне визначати і громадянський статус
людини, і державний устрій. В цьому напрямку відбувається основний
політичний розвиток українського суспільства, яке на основі національної
ідеї будує незалежну країну, де загальновизнані правові і моральні норми
регулюватимуть суспільні відносини. Причому складність, як у будь-якому
розвинутому суспільстві, полягає в тому, щоб ці норми мали достатній
потенціал для об’єднання приватновласницьких осередків, в яких особа
буде незалежною настільки, що будь-яке, навіть державне насильство
викликатиме природний протест.

Нині в Україні відбувається двоєдиний процес становлення громадянського
суспільства, в якому вбачаємо своєрідне змагання між його двома
сторонами: політичною і економічною. Третя сторона — духовна — завдяки
національній ідеї, релігії, свободі утверджується швидше: люди,
вивільнившись із обіймів тоталітаризму, вимагають громадянських чинників
для власного самоутвердження.

У межах СНД Україна за роки незалежності набула іміджу найбільше
стабільного і позбавленого серйозних внутрішніх конфліктів держави. Це
досягнення постійно фігурує в програмних виступах вищих керівників і
використовується як свідчення реалізації визначеної державної стратегії.
Лідери національно-демократичних сил теж охоче звертаються до ідеї
суспільної згоди, що, притаманні національної ментальності. Взагалі
внутрішня стабільність України офіційно подається і переважно
сприймається як ознака «європейності», цивілізованості і застава
успішних суспільних перетворень.

Традиційне тлумачення розподілу влад передбачає майже ізольованість
кожної із них, відсутність між ними широких і тісних функціональних
взаємовідносин. Відповідне тлумачення визнає розподіл влад як жорсткий.
Воно пов`язане з особливостями такої форми правління, як президентська
республіка, і найбільш наближене до вчення Монтеск`є. На практиці
жорсткий розподіл влад, по суті, спричиняє конкуренцію вищих органів
держави, насамперед органів законодавчої і виконавчої влади, Особливістю
практичної реалізації ідеї жорстокого розподілу влад є доповнення у
вигляді стрункої системи так званих стримувань і противаг. У межах цієї
системи створено структуру взаємодій і взаємообмежень вищих органів
держави, а звідси — трьох розподілених влад. Класичною вважається
система стримувань і противаг, встановлена за конституцією США.

Поширеним є й інше тлумачення розподілу влад,, за яким останні повинні
тісно співробітничати і навіть переплітатись. Таке тлумачення відповідає
природі парламентарних форм правління. Більш того, в країнах з такими
формами правління поняття розподілу влад піддається корективам або
навіть заперечується. Багато теоретиків не бачать необхідності у
жорсткому розподілі влад. Вони посилаються на притаманне практиці цих
країн явище — часткове злиття або часткове розділення функцій органів
законодавчої і виконавчої влади, яке призводить до так званого
змішування влад.

Як наслідок, конституційна практика встановлює положення, котре іноді
називають “частковим злиттям персоналу”: членами уряду можуть бути
тільки депутати парламенту. Іншими словами, одна і таж особа бере участь
у реалізації як законодавчої, так і виконавчої влади. Такий стан
передбачається конституціями переважної більшості країн з
парламентарними (парламентарно-монархічною і
парламентарно-республіканскою) формами правління, а також із змішаною
республіканською формою. Він аж ніяк не відповідає вимогам жорсткого
розподілу влад, які, навпаки, передбачають неприпустимість поєднання
депутатського мандата і членства в уряді.

Реалії державно-політичного життя цілого ряду країн з парламентарними
формами правління спричинили намагання відійти в конституційній теорії
від самих ідей розподілу влад і призвели до фактичної відмови від
відповідної термінології. Тут широко визнані концепції “дифузії”,
“розпорошення” державної влади. Згідно з оцінками авторів цих концепцій,
владні повноваження здійснюються багатьма і різними органами та
посадовими особами, між якими далеко не завжди можна провести чітку
грань за функціональними ознаками. І чим більше органів здійснюють ці
повноваження, тим менша ймовірність монополізації влади, тим вужчі
можливості для свавільного правління.

На думку прибічників таких концепцій, кожний з державних органів має
забезпечувати взаємні стримування і противаги. При цьому зміст
стримувань і противаг трактується нетрадиційно. До них як звичайно
відносять колегіальний характер уряду, двопалатність парламенту, порядок
взаємовідносин між урядовою партією і опозицією, баланс між органами
центрального і місцевого самоврядування тощо. Таке трактування
стримувань і противаг пояснюється тим, що вони вже давно розглядаються
не тільки з позицій необхідності зопобігти надмірній концентрації
державної влади і збалансувати її вищі ланки, а й забезпечити
стабільність і сталість у функціонуванні всіх найголовніших державних
інститутів та політичної системи в цілому.

Ідеї розподілу влад відомі конституційній теорії країн із змішаною
республіканською формою правління. Наприклад, сучасні французькі
конституціоналісти нерідко висловлюються на користь жорсткого розподілу
влад. Проте, намагаючись пристосувати ці ідеї до існуючих у країні
державно-політичних реалій, деякі з них пропонують уточнити поняття
законодавчої і виконавчої влади. Функції уряду при цьому не зводять
тільки до виконання законів. Навпаки, на думку відповідних авторів,
єдина урядова , або управлінська функція певною мірою вбирає в себе
законодавчу функцію. Це призводить до того, що остання більше не
ототожнюється з діяльністю парламенту.

Влада розуміється у трьох значеннях: як відносини командування і
підпорядкування у суспільній групі, державі й суспільстві, як вольовий
елемент, який виражається у здатності одних суб’єктів нав’язати волю
іншим суб’єктам з допомогою примусу і переконання, підпорядкувати їх
своїм інтересам, як інститут, тобто організована установа, здатна
забезпечити єдність дій і усталений порядок у суспільних відносинах.
Саме політична, державна і громадська влади і розподіляють між собою
вищезазначені функції та обов’язки.

Література

О. В. Лазаренко, О. О. Лазаренко. Теорія політології. — К., Вища школа.
1996.

Основи політології. — К., «Либідь». 1990.

Политология. Энциклопедический словарь. — М., 1993.

Чиркин В. Е. Политическая и государственная власть. Сов. Гос. и право.
М., 1988

Рябов С. Г. Державна влада: проблеми авторитету і легітимності. — К.,
1996.

Д. П. Зеркин Основы политологии. Ростов-на-Дону. «Феникс». 1996.

Политология. Учебное пособие для студентов вузов. — Минск 1997.

PAGE

Похожие записи