Погляди на природу держави і влади в “Тюремних зошитах” Антоніо Грамші (курсова)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
0 3295
Скачать документ

Курсова робота

на тему:

“Погляди на природу держави і влади в “Тюремних зошитах” Антоніо Грамші”

ПЛАН: TOC \o “1-3”

Вступ

Держави, партії і влада

Інтелігенція, як організатор соціально-політичної діяльності

Гегемонія права і держави

Висновок

Література:

Вступ

Сьогодні можна з упевненістю сказати, що праці Антоніо Грамші не канули
в безодню невблаганного потоку часу, вони і тепер на його стромовині й
Антоніо Грамші залишається одним із самих популярних політичних
письменників, фігурою, що видається у світовій марксистській культурі.
Його роботи переведені на всі основні мови світу, про нього написані
десятки книг. Навколо його ідейної спадщини кипить гаряча боротьба, і
при цьому суть суперечки нерідко зводиться до питання про
марксистсько-ленінське джерело його ідей. Праворуч і ліворуч починаються
спроби протиставити Грамші Марксові і Леніну, представити концепції, що
розвиваються їм, і ідеї як “розрив” з марксизмом-ленінізмом, і як
продовження італійської ідеалістичної філософської культури. Серйозні ж
західні дослідники-марксисти, безумовно, визнають марксистсько-ленінське
походження концепцій Грамші, але при цьому справедливо підкреслюють, що
цінність ідей Грамші складається не в догматичній “вірності”
марксизму-ленінізму, а у творчій “єресі”. Вірність марксизму-ленінізму
завжди складалася в конкретному творчому аналізі конкретної обстановки
на основі революційного підходу до цієї обстановки й історика
матеріалістичного методу її дослідження. Тому в кожній новій
конкретно-історичній ситуації в марксизмі-ленінізмі виникають нові
великі ідеї, виробляються нові теоретичні концепції як результат і
знаряддя осмислення нового історичного досвіду. Сьогодні ж, Грамші нам
цікавий як видатний новатор – теоретик і практик крутих історичних
поворотів.

Для Грамші вихідним пунктом його теоретичного аналізу було порівняльне
узагальнення досвіду переможної пролетарської революції в Росії і
потерпілої поразку революції на Заході. І цей аналіз, здійснений
надзвичайно широко і всебічно, став великим внеском у розвиток
революційної теорії і революційного руху в Західній Європі. Після
поразки революції в Німеччині й Угорщині, після невдалого розвитку
революційних події в період “червоного дворіччя” в Італії, після того,
як європейський пролетаріат виявився в цілому не в змозі підхопити
переможну естафету Жовтневої революції, у Західній Європі наступив
період стабілізації капіталізму. Але це була стабілізація в умовах
зовсім нової історичної епохи – епохи співіснування і протиборства двох
соціальних систем. З одного боку, пролетаріат Росії очолив побудову
соціалізму в одній, окремо узятій країні. З іншого боку – імперіалізм
гарячково шукав альтернативу пролетарської революції і Радянської влади,
шукав її в реорганізації репресивного й ідеологічного апарату, у
посиленні державного втручання в економіку, у державно-монополістичному
капіталізмі. Серед варіантів цього пошуку відзначимо дві основні моделі:
фашистська – для країн, “заражених” революцією, і “новий курс”
президента Рузвельта. Функції буржуазного державного апарату, як ніколи
раніш, розширилися, значно зросла роль ідеологічного фактору в класовій
боротьбі. У рядах міжнародного комуністичного руху зріло розуміння того,
що необхідно змінювати стратегію революції у високорозвинених країнах
капіталізму: треба переходити, образно виражаючи, від штурму до облоги.
Усі ці нові явища стали об’єктом пильної уваги Грамші, і саме йому
належить величезна заслуга в теоретичному обґрунтуванні нової стратегії
революції на Заході. Це було дійсно нове революційне політичне мислення
як закономірний результат творчого розвитку марксизму-ленінізму в новій
історичній обстановці. І у всіх шуканнях Грамші був вірний своїй
дороговказній зірці – навчанню і справі Леніна.

Оригінальність ідей Грамші визначається також і тим, що він осмислив
нову ситуацію, що склалася у світі, на визначеному історичному і
національному ґрунті. Тут доречно нагадати відоме положення Леніна, що
“усі нації прийдуть до соціалізму, це не відвернути, але усі прийдуть не
зовсім однаково, кожна внесе своєрідність у ту чи іншу форму демократії,
у ту чи інший різновид диктатури пролетаріату, у той чи інший темп
соціалістичних перетворень різних сторін громадського життя”1.
Відштовхуючись від цієї думки, сформульованої ще в 1916 році, можна
сказати, що теоретична підготовка пролетарської революції в кожній
країні на загальній базі марксизму-ленінізму неминуче повинна відбивати
ці особливості, а розвиток марксистсько-ленінської теорії харчується
додатковими джерелами національної культури і передової
суспільно-політичної думки. Так, на розвиток марксизму в Росії істотний
вплив зробили ідеї Н.Г. Чернишевського, марксизм-ленінізм на Кубі
сприйняв ідеї Хосе Марті.

Грамші сприйняв усе передове з попередньої суспільно-політичної думки.
Особливо слід зазначити теоретична спадщина Н. Макіавеллі, італійського
мислителя, засновника науки про політика, якого дуже високо цінував
Грамші. Комплекс ідей Грамші також прийняв політологічну форму, де
категорія політики стала основним предметом дослідження і методологічним
орієнтиром як у теорії, так і на практиці. Як відзначав соратник і друг
Грамші, ініціатор посмертного видання його праць, керівник італійських
комуністів Пальмиро Тол(ятті, “Грамші був теоретиком політики, але
насамперед він був політиком-практиком, борцем. Його сприйняття політики
далеко як від інструменталізму, так і від відверненого моралізму й
абстрактного теоретизування. Робити політику – значить діяти для
перетворення світу. У політиці міститься, таким чином, уся реальна
філософія кожної людини, політика ототожнює в собі суть історії, і для
індивідуума, що прийшов до критичного споглядання історії і її задач, що
стоять перед ним у боротьбі за її перетворення, вона містить також суть
його морального життя”5, а політика як синтез реальної філософії, тобто
філософії, вираженої у вчинках, історії і моралі, – от вихідний пункт
міркувань Грамші.

У своєму духовному розвитку Грамші пройшов складний шлях від
ідеалістичної філософії Кроче до вершин марксистсько-ленінської думки.
Тому природно, що в його теоретичній спадщині зустрічаються ті чи інші
положення чи підходи, що були спірними, і багато з них були потім
переборені. Відзначимо також, що основна праця Грамші “Тюремні зошити” у
значній своїй частині носить фрагментарний характер, де часом на одній і
тій же сторінці автор звертається до всіляких тем і сюжетів. Багато
таких заміток носять попередній, незавершений характер. Разом з тим у
“Тюремних зошитах” маються і цілком закінчені розділи: про історію і
соціальну функцію інтелігенції, про Рісорджіменто – епоху національного
возз’єднання Італії, про політика Макіавеллі і деякі інші.

Треба підкреслити, що не тільки “Тюремні зошити” складають величезну
наукову цінність у науковій спадщині Грамші. За десять років з 1916 про
1926 рік їм написана безліч статей, теоретична глибина яких суперечить з
їхньою публіцистичною гостротою і стилістичною добірністю.
Грамші-теоретик і в цих статтях йде рука об руку з Грамші-практиком.

Міцна марксистсько-ленінська традиція у вивченні всього цього
теоретичного багатства була закладена Пальміро Тол’ятті. Він виходив з
того, що визначальним у всій теоретичній концепції Грамші був вплив
Леніна і ленінізму.

Держави, партії і влада

Як ми знаємо, влада пануючого класу тримається на двох опорах – примусі
і (чи) згоді інших класів. Одержавши у свої руки державну владу, клас,
що домігся тією чи іншою мірою гегемонії, тобто заснованого на згоді
керівництва своїми союзниками, тепер дістає у своє розпорядження і
державні органи примусу, що він використовує для придушення класового
супротивника. Причому спочатку придушується старий, скинутий супротивник
(скажімо, феодали), а в більш пізній період – новий, супротивник, що
підіймається (скажімо, пролетаріат). Як же організується влада класу, що
прийшла до панування? Чи є держава тільки органом примусу? Через які
органи здійснюється підтримка згоди? Як сполучаються ці дві
протилежності – насильство і згода?

Аналіз системи організованого класового панування Грамші здійснює в два
етапи. На першому етапі дослідження ця система представляється в такий
спосіб. Насильство чи згода розподіляються між двома сферами суспільства
(чи, точніше, надбудови), що Грамші називає “поліцейським суспільством”
чи “цивільним суспільством”. Перше – це держава у власному значенні
слова зі своїм апаратом державного примусу (армія, поліція, суд мі
т.д.), друге – сукупність громадських організацій (партії, профспілки,
церква, преса і т.д.), що носять недержавний характер і функціонують на
основі добровільності, тобто згоди. У цілому ж, як відзначає відомий
італійський марксист Ніколо Бадалоні, виходить три таких суспільних
підрозділи: “економічне суспільство”, “цивільне суспільство” і
“поліцейське суспільство”.

Співвідношення цих трьох підрозділів у різних країнах може складатися
по-різному, і це, як ми побачимо, теж істотно для вивчення історії, для
“розробки тієї чи іншої політичної лінії, для вибору тієї чи іншої
революційної стратегії, тому що треба враховувати різні варіанти такого
співвідношення. По ідеї між ними існує єдність, заснована на тім, що
скрізь панує один мі той же клас. Однак для Грамші важливо, що така
єдність не завжди існує. Воно встановлюється саме в результаті
завоювання гегемонії, а потім і державної влади визначеним класом у ході
одночасного руху “ушир” (установлення класових союзів) і “угору”
(перехід від економічного рівня до політичного, від базису до
надбудови). Встановлюване в такий спосіб єдність базису і надбудови
Грамші називає “історичним блоком”.

Поняття “історичний блок” заслуговує на особливу увагу насамперед з
погляду його співвідношення з поняттям “суспільно-економічна формація”.
Можна сказати, що «історичний блок» – це щось більш конкретне, ніж
формація. На відміну від поняття “суспільно-економічна формація”, що
звичайно в марксистській літературі позначає “чистий” феодалізм чи
“чистий” капіталізм, у “історичному блоці” фіксуються результати
класового союзу чи класового компромісу, скажімо, буржуазії з селянством
чи з поміщиками – класами, що залишилися від феодалізму. По цьому в
“історичному блоці” складний, суперечливий, неоднорідний комплекс
надбудов, що є відображенням усіх виробничих відносин, що маються в
даному суспільстві, а не тільки, скажемо, капіталістичних. Це
відображення усіх виробничих відносин означає наступне. Держава, будучи
органом одного, панівного класу, у той же час як би вбирає в себе якоюсь
мірою й інтереси інших класів. “… Державне життя, – пише Грамші, –
розуміється як безупинне утворення і подолання хитких рівноваг (у рамках
закону) між інтересами основної групи і підлеглих груп, рівноваг, у яких
інтереси пануючої групи переважають, але до визначених границь, не
перетворюючи в грубий економіко-корпоративний інтерес”1.

Тут треба уточнити: можливо, що в даному випадку під “групою” Грамші
розуміє не тільки клас, але і якусь його частину (наприклад, промислову
чи фінансову буржуазію, її ліве чи праве крило і т.п.). У такому змісті
в державі можуть відбуватися досить часті зміни. Якщо ж під “групою”
мати на увазі “клас”, то очолюване їм держава і відповідний “історичний
блок” – досить стійкі утворення. Так, сучасні італійські марксисти
нараховують в історії буржуазної Італії після Рісорджіменто три
змінявших один одного історичних блоки: ліберально-демократичний,
фашистський і блок післявоєнної демократичної республіки.

Підкреслимо, однак, що мова тут йде не просто про більш дробову
періодизацію, чим періодизація по суспільно-економічних формаціях.
Розходження тут не кількісне, а якісне: у послідовності історичних
блоків немає тієї логіки, що мається в послідовності формацій; це не
логічний, а історичний рівень дослідження. Розвиток може йти від реакції
до демократії і навпаки, а в період кризи історичного блоку звичайно
існує альтернативність у відношенні подальших шляхів розвитку. Однак
рано чи пізно один з таких криз приведе до революції і, якщо революція
перемагає, здійснюється перехід до іншої формації.

Природно, що таке явище, як криза історичного блоку, особливо цікавить
Грамші. Ця криза являє собою порушення єдності між верхами і низами, між
надбудовою і базисом, між класами, зв’язаними союзом, чи компромісом
більш-менш насильницьким підпорядкуванням одного іншому. Одним словом,
це криза гегемонії пануючого класу. Неважко помітити, що криза гегемонії
є не що інше, як революційна ситуація, що характеризується, за словами
В.И.Леніна, насамперед тим, що низи не хочуть, а верхи не можуть жити
по-старому.

Маючи на увазі насамперед типову кризу гегемонії, що виникла в Італії в
1919-1920 р., Грамші вказує на те, що низам, що складаються з різних
шарів населення, сутужніше в такий момент організуватися, чим верхам –
реорганізуватися. Панівний клас може перебороти кризу гегемонії ціною
визначеної реорганізації своїх відносин з іншими класами. При цьому
виникає інший тип держави, що встановлює інші відносини з базисом. Це
значить, що в рамках тієї ж формації з’явився новий історичний блок. Так
і відбулося в Італії, коли ліберальна держава була замінена фашистською.

Але, як ми знаємо, революційна ситуація, чи криза гегемонії, може
привести і до революції, а та, у свою чергу, може перемогти чи потерпіти
поразку. Приклади того й іншого в Грамші перед очима. Грамші, очевидно,
були відомі роботи В.И.Леніна, у яких аналізуються фактори, що обумовили
перемогу Жовтня. Але його особливо цікавлять причини поразки революції
на Заходу. Звідси треба витягти уроки на майбутнє. І от до яких
висновків він приходить. У Росії й у країнах Заходу по-різному
складалося співвідношення між “політичним суспільством” (державою) і
“цивільним суспільством” (громадськими організаціями), а отже, і між
надбудовою в цілому і базисом. “На Сході (тобто в Росії ), – пише
Грамші, – держава була усім, цивільне суспільство знаходилося в
первинному, аморфному стані. На Заході між державою і цивільним
суспільством були упорядковані взаємини , і якщо держава починала
валандатися, негайно ж виступала назовні міцна структура цивільного
суспільства. Держава була лише передовою траншеєю, за якою був міцний
ланцюг фортець і казематів…”.

Дана цитата, мабуть, саме часто зустрічається в сучасній західній
літературі про Грамші. Про те, які висновки з її роблять автори різних
політичних переконань, ми скажемо пізніше. Поки ж відзначимо, що для
самого Грамші звідси випливала необхідність особливої революційної
стратегії в розвитих країнах Заходу. Примітно, однак, що він розробив це
питання, відштовхуючи від думок висловлених Леніним наприкінці його
життя”. Дійсно, у тім же фрагменті “Тюремних зошитів”, озаглавленому
“Позиційна війна і війна маневрена, чи фронтальна”, Грамші пише: “Мені
здається, що Ілліч (Ленін) зрозумів необхідність перетворити маневрену
війну, переможно застосовану на Сході в 1917 р., у війну позиційну,
котра була єдиною можливою на Заході…”2. І він додає, що в цьому, на
його думку, полягає зміст гасла “єдиного фронту”.

Тут перед нами в злегка замаскованому виді (Грамші не раз застосовував
військову термінологію, говорячи про революційну боротьбу) розробка двох
форм революційної стратегії, позначених як “маневрена війна” і
“позиційна війна”. Застосування тієї чи іншої стратегії залежить, по
Грамші, від ступеня розвиненості цивільного суспільства в тій чи іншій
країні. Оскільки в Росії 1917 р. цивільне суспільство (партії,
профспілки, печатка й ін.), що перебували під контролем буржуазії, і не
встигло ще як варто розвитися, то її влада трималася майже винятково на
політичному суспільстві, тобто державі. І коли по цій державі був
нанесений фронтальний удар шляхом збройного повстання в жовтні 1917 р.
(“маневрена війна”), воно було знищено і революція досить швидко
перемогла. Інша справа на Заході, де в умовах довгого існування
буржуазного ладу встигла скластися складна і всеохоплююча система
цивільного суспільства, яку можна порівняти із системою глибоко
ешелонованої оборони. Тут фронтальний удар по державі – зокрема,
революційні перевороти в Німеччині й Угорщині – виявилися неефективними,
тому що це був лише прорив “передової траншеї”, і панівний клас зміг
відновити положення за допомогою контрудару з глибини оборони. Помітимо,
що й в Італії фашизм як резервна сила контрреволюційної буржуазії
розпочала свої дії в рамках цивільного суспільства і лише згодом
перетворилася в “офіційну”, урядову організацію.

Стратегія необхідної в таких випадках “позиційної війни” (яку багато
дослідників розглядають як передбачення сучасної стратегії мирного шляху
до соціалізму, прийнятої поруч компартій) це, власне, більш тривала і
ґрунтовна підготовка революції. Вона припускає насамперед ретельне
вивчення структури цивільного суспільства в тій чи іншій країні з усіма
її національними особливостями (так, профспілки і партії в Англії зовсім
не такі, як у Франції). На основі знання цих національних особливостей
(у результаті “рекогносцировці на місцевості”, як говорить Грамші) і
розгортається “позиційна війна”, націлена на захоплення усе більш міцних
позицій у рамках цивільного суспільства перш, ніж буде зважуватися
питання про державну владу. А це, зокрема, означає, що “між вихідним
пунктом і метою повинна існувати органічна градація, тобто ряд часткових
цілей. Нагадаємо, що такою частковою, чи проміжної, метою в боротьбі
проти італійського фашизму Грамші вважав скликання установчих зборів.

В одному фрагменті Грамші попереджає, що перехід від “маневреної війни”
(фронтальної атаки) до “позиційної війни” є питанням найбільш важливим і
найбільш важким для правильного вирішення. Причому мова тут явно йде не
про передреволюційний період; а про період після революційного
завоювання влади в Радянській Росії. Перехід до “позиційної війни”
означає в даному випадку перехід від “кавалерійської атаки на капітал”
до поступового планомірного настання в рамках нової економічної
політики, а також вихід на перший план культурно-виховних задач. Це і є
те, що Грамші називає боротьбою за гегемонію в рамках цивільного
суспільства, чи “позиційною війною”. Точніше кажучи, цивільне
суспільство, що не встигло розвитися в передреволюційний період, повинне
бути тепер створене на новій основі. Оскільки мова йде про зміну
свідомості великих мас людей (по термінології Грамші, це
інтелектуально-моральна реформа), весь цей процес не може не бути довгим
і важким. Але зате “перемога в “позиційній війні” означає остаточну,
вирішальну перемогу”.

Так перед нами вимальовуються два варіанти пролетарської революції:
фронтальна атака на державу, а потім завершальний революційний процес
“позиційна війна” (у Росії) чи спочатку “позиційна війна” у сфері
цивільного суспільства, а потім завершальне її завоювання державної
влади (на Заході).

Тут, однак, може виникнути питання: не чи не є це все занадто
схематично? Адже підготовка революції потрібна не тільки на Заході, вона
була потрібна і реально здійснювалася й у Росії. А з іншого боку,
позиційна війна, що закріплює завоювання революції в післяреволюційний
період, необхідна, не тільки в Росії, але якоюсь мірою і на Заході. Це
дійсно так. Те, що викладалося дотепер, являло собою результат лише
першого, аналітичного етапу дослідження, де усе виглядає досить чітко,
однозначно, але і трохи спрощено в порівнянні з реальною картиною
дійсності. На другому етапі, до якого ми тепер перейдемо, знімається це
спрощення і самі поняття втрачають однозначність. Дійсно, розвиненість
чи нерозвиненість цивільного суспільства і відповідно ступінь повноти
гегемонії пануючого класу – це величини, що можуть коливатися в досить
широких межах як у передових, так і у відсталих країнах, і це все, як
підкреслює Грамші, потрібно досліджувати конкретним аналізом, перш ніж
робити практичні висновки.

На жаль, зазначені обставини нерідко ігноруються в сучасній грамшевідчій
літературі, внаслідок чого Грамші приписують зовсім невластивий йому
схематизм: начебто досить констатувати, що дана країна відноситься до
країн Заходу і до неї вже можна прикласти готову схему революції.

Наступний крок по шляху зняття схематичного спрощення, неминучого на
першому етапі, стосується співвідношення політичного і цивільного
суспільства і разом з тим – насильства і згоди. Справа в тім, що їхнє
розмежування насправді не настільки жорстко: вони тісно переплітаються,
переходять друг у друга і, як правило, мають усередині себе різні
кількісні пропорції елементів того й іншого.. Так що розходження між
ними, як говорить Грамші, методологічне, але не органічне.

Справді, держава (політичне суспільство), будучи в основному органом
насильства (поліція, армія, суди і т.д.), аж ніяк не обмежується
насильницькими діями. Воно виконує і виховні функції, діючи за допомогою
переконання. Це положення особливе підкреслював Кроче у своїй
“етико-політичній” концепції історії. Грамші критикує цю концепцію як
ідеалістичну, але він у той же час бачить і враховує закладене в ній – і
абсолютизоване – зерно істини. Дійсно, закони, правосуддя, державна
система утворення, – усе це впливає на громадян, формуючи визначений
напрям думок і визначене поводження. Демократичні структури держави –
права і волі, загальні вибори і парламентаризм – особливо ефективні в
цьому відношенні. Будучи коштовним результатом довгої боротьби народних
мас, вони в той же час створюють ілюзію класової нейтральності
буржуазної держави, захисту їх в однаковому ступені загального інтересу
всіх громадян, начебто політика ніяк не залежить від економіки. Ця
ілюзія тим більше міцна, чим більш панівний клас, здійснюючи свій
власний інтерес, враховує інтереси інших класів. Але навіть при твердих,
диктаторських формах правління момент згоди з боку інших класів цілком
не зникає, а іноді навіть підсилюється. Недарма фашистські правителі
усіляко висували на перше місце загальнонаціональну проблематику,
претендуючи – і не без успіху – на об’єднання широких мас під гаслом
захисту національних інтересів.

Інша сторона того ж питання – своєрідна діалектика сили і згоди,
зв’язана з їхнім взаємоперетворенням. Сила народжує не тільки страх, але
й інші почуття – покірність, тобто пасивну згоду, а іноді і повагу,
прагнення бути на боці сильного. У свою чергу, широко розповсюджене
згода дозволяє краще застосовувати силу проти незгодних. Усім цим
активно користалися ватажки фашистських режимів – Гітлер і Муссоліні.
Останній прямо заявляв, що “сила викликає згоду. Немає сили без згоди і
згоди без сили”.

Таким чином, держава значною мірою виконує гегемоні альні функції,
властиві у цивільному суспільстві. Зі своєї сторони, цивільне
суспільство не обмежується цими своїми функціями. Як відзначає Грамші, і
громадські організації можуть діяти насильницькими методами. Вище вже
говорилося про фашистські загони, що виникли в рамках цивільного
суспільства. Інший приклад – церковна інквізиція. У сучасних умовах –
широко поширився тероризм.

Ще більш істотна та обставина, що найважливіша організація цивільного
суспільства – політична партія, – одержуючи більшість у парламенті чи
приходячи до влади іншим способом, формує уряд і фактично керує країною
за посередництвом держави з усіма його насильницькими і ненасильницькими
засобами.

Якщо держава є органом класового панування, а це панування (сила і згода
в різних пропорціях, зв’язках і переходах) здійснюється через політичне
і цивільне суспільство, разом узяті, то “держава = політичне суспільство
+ цивільне суспільство, інакше кажучи, держава є гегемонією, убраної в
броню примуса”. Отже, у “Тюремних зошитах” мається два поняття держави –
вузьке (держава в традиційному змісті, що збігається з політичним
суспільством) і широке (“інтегральне” поняття держави, що поєднує
політичне і цивільне суспільство).

Грамші вважає, що обмеження вузьким, традиційним розумінням держави
чревате серйозними помилками як у поясненні історичних подій, так і в
політичній боротьбі. Крайньою формою такого розуміння є ліберальна
концепція держави як “нічного сторожа”, що відмежовує свої функції
охороною суспільного порядку і наглядом за дотриманням законів. При
цьому виходить, що держава не керує розвитком суспільства, що нібито
відбувається чисто стихійно. Насправді ж, пише Грамші, посібник розвитку
здійснюється в цьому випадку з боку цивільного суспільства, що “теж є
“держава” і навіть сама держава”. У політиці нерозуміння того, що
держава в його повному значенні є “диктатура + гегемонія” (здійснювані і
політичним і цивільним суспільством), зв’язано з вузькістю кругозору і
“веде до недооцінки супротивника і його бойової організації”2.

“… Держава, – зазначає Грамші, – це вся сукупність практичної і
теоретичної діяльності”. Як відзначає у своїй книзі “Грамші і держава”
французька дослідниця Христина Бюсі-Глюксман, таке розуміння держави
протистоїть, з одного боку, ліберальній концепції (розрив між
суспільством і державою), а з іншої, – фашистській (повне ототожнення
суспільства і держави). Воно дозволяє також уникнути погляду на державу
як на просте знаряддя в руках пануючого класу, що маніпулює їм, як
деякою річчю, по своєму бажанню.

Важливе уточнення на цей рахунок міститься в листі Грамші Тетяні Шухт
від 7 вересня 1931 р., де держава визначається як система “рівноваги між
політичним і цивільним суспільством”, за допомогою якого здійснюється
“гегемонія визначеної соціальної групи над усім суспільством, над усією
нацією…”.

З розширеним розумінням держави Грамші зв’язує і питання його відмирання
при переході до комуністичного суспільства (яке в “Тюремних зошитах”
позначається терміном “упорядковане суспільство”). “Можна уявити собі, –
пише Грамші, – як примусова сторона держави поступово вичерпує себе в
результаті того, що затверджуються усе більш значні елементи
упорядкованого суспільства (тобто етичної держави чи цивільного
суспільства)”5. Інакше кажучи, у тій рівновазі політичного і цивільного
суспільства, що являє собою щось цільне, взаємозалежне – “інтегральна
держава” при соціалізмі, відбуваються внутрішні зміни, центр ваги усе
більше зміщається від примуса до переконання, поки елементи примуса
зовсім не зникнуть.

У зв’язку з розширенням поняття держави в Грамші з’являється і розширене
поняття гегемонії. Правда, у більшості випадків гегемонія як і раніше
означає “етико-політичне” посібник, заснований на згоді. Але, як ми
бачили вище, у “інтегральній державі” гегемонія пануючого класу
здійснюється “над усім суспільством”, тобто не тільки стосовно
союзників, але і стосовно ворожих шарів і класів. Звичайно, це можна
зрозуміти в тім змісті, що ворожим класам приходиться примиритися і
виявити хоча б пасивну згоду. Однак момент сили тут присутній як
нерозривно зв’язаний з цим змушеним примиренням і згодою. Тому коли мова
йде не про період боротьби за владу, а про її здійснення в рамках
“інтегральної держави”, Грамші, підкреслюючи взаємозв’язок сили і згоди,
починає вживати поняття гегемонії в більш широкому змісті, тобто як
включає в себе обидва ці моменти. “У країні з класичним парламентським
ладом, – пише Грамші, – “нормальне” здійснення гегемонії
характеризується сполученням сили і згоди, що приймають різні форми
рівноваги, що виключають занадто явну перевагу сили над згодою”.

Тут виявляється ще один аспект кризи гегемонії, про яке вже говорилося
вище, а саме порушення рівноваги між силою і згодою. У ситуації, коли
новий, клас ще не дозрів для переможної революції, а колишній панівний
клас себе дискредитував, виникає спокуса силового рішення кризи шляхом
висування “сильної особистості”, “харизматичного вождя”, що стоїть як би
над класами, що борються. Грамші називає це явище “цезаризмом”. В основі
цезаристської, тобто диктаторської, форми правління може лежати
“катастрофічна рівновага сил” (тобто з тенденцією взаємознищення) не
тільки основних, але і другорядних класів чи їхніх окремих частин.
Цезаризм може не тільки бути однозначно прогресивним (Юлій Цезар,
Наполеон ) чи регресивним (Муссоліні), але і сполучити в собі риси того
й іншого (наприклад, Наполеон III).

Весь цей історичний аналіз, як і в інших випадках, не самоціль для
Грамші. Він допомагає розібратися в специфіці фашизму, як особливої
форми цезаризму, де класи що борються знаходяться в непримиренному
протиріччі. Це, однак, не означає, що на даному напрямку суспільство вже
не може розвиватися. Визначений простір для розвитку є й отут, оскільки
панівний клас може розраховувати на відносну слабкість свого класового
супротивника і буде всіляко прагнути утримувати його в цьому стані (це,
по Грамші, “позиційна війна” з боку буржуазії).

Знову і знову Грамші повертається до питання про роль дрібної буржуазії
в становленні і зміцнені А те, що робітничому клас не зумів перешкодити
такому союзу, – його основна помилка. Однак у цьому ж союзі таїться і
специфічна слабість фашистської держави. Справа в тім, що численна в
Італії дрібна буржуазія – це значною мірою шар непродуктивний,
паразитичний, орієнтований на “годівлю” за рахунок держави на різних
державних посадах. А це створює серйозні труднощі для капіталістичної
раціоналізації виробництва, що вимагає в першу чергу усунення зайвих
“накладних витрат”.

У зв’язку з цим Грамші проводить спеціальне дослідження розвитку
раціональних методів виробництва й особливо системи Тейлора в Сполучених
Штатах Америки. Успішне застосування таких методів у цій країні він
зв’язує з відсутністю там залишків від феодалізму паразитичних шарів
дрібної буржуазії. У цьому змісті Європа, і зокрема Італія, виявляється
в невигідному положенні. Вона приречена на відставання і підпорядкування
Сполученим Штатам, чи ж вона повинна буде “раціоналізувати” свою
демографічну структуру. Але для фашизму це буде означати підрив його
гегемоніальної системи.

Інтелігенція, як організатор соціально-політичної діяльності

Отже я розглянув проблематику політичної боротьби і революції з погляду
співвідношення класових сил, державних і недержавних організацій.
Залишається ще один важливий аспект: співвідношення керівників і
керованих усередині кожного класу і насамперед усередині пролетаріату.
Це питання про те, хто і як організує клас у соціально-політичній
діяльності, питання про співвідношення стихійності і свідомості, мас і
вождів, класу і його партійного авангарду. Для Грамші це проблема
інтелігенції, що переходить у проблему партії.

Дослідження інтелігенції, її ролі в суспільному розвитку, у класовій
боротьбі, у революції – особлива заслуга Грамші. Він виходить з того, що
інтелігенція не є окремий клас: ‘…не існує незалежного класу
інтелігентів – кожна соціальна група має власний прошарок інтелігентів
чи прагне створити її”. Інше вихідне положення – це те, що інтелігенція
виділяється не тому, що вона займається інтелектуальною діяльністю, а
тому, що в системі суспільних відношень вона виконує визначені соціальні
функції. ” Можна було б затверджувати, – пише Грамші, – що всі люди є
інтелігентами, але не всі люди виконують у суспільстві функції
інтелігентів”. Так для чого ж існує інтелігенція? Чому такий прошарок
виділяється в різних класах? Справа в тім, пояснює Грамші, що клас не
може відокремитися, стати незалежним без організації, а організація не
існує без організаторів. Такими організаторами, керівниками в
практичному і теоретичному відношенні і є інтелігенти.

Верхівка інтелігенції – це теоретики, ідеологи. Вони виробляють ідеї, що
дають можливість класу усвідомити себе, а потім і вийти за “економічно
корпоративні” рамки й осмислити свої інтереси як співпадаючі деякою
мірою з інтересами деяких інших класів і, нарешті, усього суспільства.
Інші шари інтелігенції поширюють ці ідеї і практично організують даний
клас і його зв’язки з іншими класами. Знову таки використовуючи
військову термінологію, Грамші порівнює інтелігенцію з офіцерами й
унтер-офіцерами в армії.

Тут знову ми зустрічаємося з розширенням понятті: “Я дуже розширюю
поняття “інтелігенція”, не обмежуючи загальноприйнятим поняттям, що має
на увазі тільки видатних представників інтелігенції”5, – пише Грамші в
згадуваному вужу листі до Тетяни Шухт. У це розширене поняття
включаються, не тільки письменники, художники, філософи й інші діячі
культури, але і священнослужителі, медичний персонал, інженери і
техніки, адміністративно-керівний персонал і т.д. “Інтелігенти, – указує
Грамші, – служать “прикажчиками” пануючої групи використовуваними для
здійснення функцій, підлеглих задачам соціальної гегемонії і політичного
керування…”. Діючи в рамках цивільного і політичного суспільства,
інтелігенти є “функціонерами” надбудови.

Однак далеко не всі інтелігенти безпосередньо зв’язані з існуючими
класами. З погляду цього зв’язку Грамші підрозділяє їх на дві основні
групи – “органічна” і “традиційна” інтелігенція. “Органічна”
інтелігенція створюється тим чи іншим класом, і вона безпосередньо з ним
зв’язана. До неї відносяться, наприклад, техніки, економісти,
організатори нової культури і нового права, що створюються буржуазією.
“Традиційна” інтелігенція – це інтелігенція, що залишилася від
попереднього суспільного ладу (де вона була “органічною” інтелігенцією
якогось класу). Самий типовий приклад такої інтелігенції, по Грамші, це
служителі церкви (при феодалізмі вони були зв’язані з земельною
аристократією).

Продовжуючи визначену культурну традицію, представники “традиційної”
інтелігенції звичайно уявляють себе незалежними від соціально-політичних
сил сучасності (і тут, згідно Грамші, можна доглянути корені
філософського ідеалізму). Однак традиція розвивається, наповняється
новим змістом, будучи об’єктом боротьби між класами. Для класу, що йде
до панування, важливо залучити на свою сторону “традиційну”
інтелігенцію. Він починає зусилля для її “ідеологічного” завоювання й
асиміляції, і ці зусилля тим більше успішні, чим швидше цей клас формує
одночасно свою власну “органічну” інтелігенцію. Справа в тім, що
“інтелігенції, що належить до класу, що історично (і реально)
прогресивний, властива в даних умовах така сила тяжіння, що в кінцевому
рахунку вона підкоряє собі інтелігенцію інших соціальних груп…”2.

Нагадаємо, що в роботі “Деякі аспекти південного питання” Грамші вже
починав досліджувати роль інтелігенції у формуванні класових союзів,
показавши, що вона складає “кістяк” аграрно-індустріального блоку в
Італії. У “Тюремних зошитах” він здійснює широке порівняльно-історичне
дослідження розвитку інтелігенції в різних країнах насамперед з погляду
її відносини до різних класів і до широких народних мас. У центрі його
уваги як і раніше проблема гегемонії, що без інтелігенції просто не може
здійснитися.

В Італії специфічною особливістю інтелігенції був, як підкреслює Грамші,
її космополітичний характер, її відрив від народу.

Тим часом єдність інтелігенції і народу – це важлива умова формування
“історичного блоку”. “Коли відношення між інтелігенцією і
народом-нацією, між керуючими і керованими характеризується органічним
змиканням, так що почуття-пристрасть стає розумінням і, отже, знанням
(не механічно, а живим способом), лише тоді, – пише Грамші, – коли це є
відношення представництва і виникає обмін індивідами між керованими і
керуючими, між керівниками і керованими, тобто реалізується життя
цілого, що тільки і являє собою соціальну силу, створюється “історичний
блок”2.

Проблематика інтелігенції в Грамші переходить, з одного боку, у
проблематику культури, ідеології, філософії, а з іншої, – у проблематику
політичної партії. Партія виконує керівну й організаторську функцію.
Дійсно, пояснює Грамші, представники різних соціальних і професійних
груп вступають у партію не для того, щоб займатися своєю професійною
діяльністю. Навпроти, вони при цьому переборюють рамки своїх професійних
занять і піднімаються на рівень загальнонаціональних і міжнародних
проблем. Партія націлена на завоювання держави чи навіть на створення
нового типу держави, і в цьому смислі її можна порівняти з “государем”,
про яке писав Макіавеллі. Партія – це “сучасний государ”.

Гегемонія права і держави

Грамші розглядав відносини між правом і державою в різних аспектах. Один
з них – співвідношення конституції і політичного режиму держави.
Найбільш цікавим пунктом, на думку Грамші, є наступний: як писана
конституція країни пристосовувалася до різних варіантів політичної
кон’юнктури, особливо варіантам, несприятливим для пануючого класу. Для
цього необхідний об’єктивний аналіз конституції і всіх “органічних”
законів, а також аналіз основних політичних сил держави, які треба
розглядати в історичній перспективі. Зразком такого дослідження Грамші
вважає Марксів аналіз іспанської конституції 1812 року.

У зв’язку з проблемою пристосування конституції до змін у співвідношенні
політичних сил Грамші вважає за необхідне бачити в кожній конституції
пункти, що допускають законний перехід від конституційно-парламентарного
режиму до диктатури. Як приклад він приводить ст. 48 Веймарської
конституції, що допускала “тимчасове припинення конституційних гарантій
і основних прав громадян у випадку порушення порядку і публічної
безпеки”. Грамші говорить, що ця стаття “зіграла важливу роль у недавній
німецькій історії”5, маючи на увазі скасування конституційних гарантій
Гітлером 28 лютого 1933 р., приводом для який став провокаційний підпал
рейхстагу.

Грамші відзначає, що в конституціях відбивається правова і політична
культура народу, тому середньому європейцю важко зрозуміти конституцію
США з її об’єднанням в одному обличчі глави уряду і глави держави, хоча
це схоже на середньовічні комунальні республіки. Увага Грамші залучає
співвідношення між конституцією, законами і “статутами”, та
адміністративними розпорядженнями. Він думає, що конституції є за все
“виховними”, ідеологічними документами, а “реальна” конституція країни
міститься в інших законодавчих актах, і насамперед в адміністративних
розпорядженнях (циркулярах). Відомо, що ця “конституційна ідеологія”, а
точніше, невідповідність формальної і реальної конституції країни “не
обійшло своєю присутністю” і нашу країну, де відомче законодавство
суцільно і поруч підмінює і конституцію, і кодекси.

Проблему формальної і реальної конституції Грамші розглядає не тільки в
юридичній площині. Він показує, що не тільки органи можуть ігнорувати
конституцію і декларовані нею права. У деяких країнах формально
проголошені волі і політичні права фактично обмежуються під пресом
економічного тиску і відкритого приватного насильства. Грамші має на
увазі США де, як він указує, юридичні органи і поліція залишають
безкарними насильства “приватного” характеру, спрямовані на недопущення
утворення яких-небудь інших партій, крім республіканської і
демократичний

Увагу Грамші притягує також і питання про межі діяльності держави, його
активності. Мова йде про юридичні межі держави, і, думає Грамші,
дискусія на цю тему допомагає установити границю між лібералами і не
лібералами. Актуальність цієї дискусії, що розгорнулася в Італії,
визначалася двома фактами: крутим ламанням буржуазної законності і
переходом до фашистської диктатури в ряді буржуазних держав, а також
повсюдним ростом утручання буржуазної держави в економіку.

Прихильник однієї з них, Біджіні, думає, що держава суверенна, оскільки
воно є саме упорядковане суспільство. І тому воно як суверен не може
мати меж у суб’єктивних публічних правах, не може себе обмежити в
правах. “Позитивне” право (закон) не може бути межею (обмежником)
держави, тому що в будь-який час це право може бути змінено державою в
ім’я нових соціальних вимог і т.д. Чи значить це, що Біджіні допускає
можливість присвоєння державою будь-якого “права”, тобто допускає
“законність” сваволі? Ні, він пише, що тиранія, тобто сваволя, має місце
там, де правлять “поза конститутивними правилами соціальної структури”
Грамші витлумачив це мрячне вираження як закамуфльовану формулу
“соціальної конструкції суспільства”, законів суспільно-економічної
формації. А критерієм для відмінності тиранії від суверенітету виступає
насильницьке порушення в тиранії природничо-історичного ходу речей. У
цьому зв’язку Грамші порушує питання: чи не є точка зору Біджіні
закамуфльованою й абстрактною формою марксизму?

Цій точці зору Грамші протиставляє іншу, висловлену Поджі, відповідно до
якої держава підкоряється існуючому юридичному порядку. Якщо воно хоче
змінити цей порядок, воно заміняє його іншим порядком. Іншими словами,
держава не може діяти інакше як юридичним шляхом. Грамші додає до цього
міркування лише одну фразу: але тому що усе, що робить держава, має саме
по собі юридичний характер, то можна продовжувати до нескінченності.
Дійсно, якщо усе, що ні робить держава, законно, то немає і не може бути
місця сваволі.

Хоча Грамші відкидає точку зору Поджі і йому більш близька позиція
Біджіні, ця остання, мабуть, теж не може його задовольнити своєю
крайньою абстрактністю. Можливо, він сам лише при першому наближенні
витлумачив “конститутивні правила соціальної структури” як закони
суспільно-історичної формації. Може бути, це вираження можна зрозуміти
як звичаї і традиції “цивільного суспільства”, що вже сформувалися в
норми права? А підставою до такого тлумачення є той факт, що саме в
зв’язку з дискусією Біджіні – Поджі Грамші викладає зміст книги
Чезарини-Сфорца про історичні джерела ідеї права.

Грамші відзначає два способи формування ідеї права як відносини між
державою й індивідом. Перший розробили римляни в понятті “jus”, де
правопорядок заснований на взаємності правомочності сторін, що самі себе
“врівноважують” і не мають потребу в зовнішніх нормах, що виходять від
держави. Для рівноваги цієї системи римляни розробили такі поняття, як
справедливість, правосуддя, правильний і природний спосіб мислення які і
виступають критеріями того, що є право і що є сваволю у відносинах між
державою й індивідом. А формою права є насамперед договір у всіх його
функціях, аж до “суспільного договору” Руссо.

Це система правопорядку, джерело якої – цивільне суспільство.

Інше джерело формування ідеї вдачі, відзначає Грамші, зв’язаний із
християнством, що розробило концепцію “directum”, тобто концепцію
підпорядкування волі зовнішній нормі, що виходить від вищої влади, і
перетворення можливостей в обов’язок. За цією концепцією право як влада
належить тільки богу. Божественна воля розвивається в норму поводження,
і тому всі критерії вдачі і сваволі йдуть від бога, від влади, від
держави. Підпорядкування закону – головний з цих критеріїв, тому що
закон і їсти форма права. Можна сказати, що джерелом цієї ідеї є
“політичне суспільство”, державний апарат, що складає “публічну владу”,
що одержала в наш час ім’я бюрократії.

Вищевикладена дискусія привернула увагу Грамші в конкретному аспекті
втручання держави в економічне життя і юридичні обмеження волі договору
в буржуазному законодавстві. Але потреби втручання держави в економічне
життя висунули формулювання таких принципів, що поставили норму закону
над договором. Так, Верховний суд США ще на початку століття сформулював
точку зору, що можна обмежити, більш того, заборонити будь-яку угоду,
якщо за цим стоїть “достатня суспільна сила” . Ще більш цікава інше
формулювання Верховного суду: “Тому що державне законодавство не може
розглядатися ні довільним, ні дискримінаційним, то воно може регулювати,
контролювати і забороняти будь-яку угоду в тому випадку, якщо економічна
теорія, на основі якої воно робить це, схвалюється панівним класом.
Грамші не завершив своїх міркувань над цим питанням, та й літератури, що
він мав, була явно недостатньо для цього.

Висновок

Уся теоретична робота Грамші будувалася на таких основних принципах
марксизму ленінізму, як історична місія і революційний характер боротьби
робітничу клас за побудову комунізму, класовий характер держави і
диктатура пролетаріату, авангардна роль пролетарської партії в
підготовці і проведенні революції, у побудові нового суспільства,
необхідність послідовної ідейної боротьби з буржуазною ідеологією,
інтернаціональний характер боротьби робітничого клас.

Керуючись цими принципами, Грамші вніс великий вклад у розвиток
марксистсько-ленінської теорії політичних надбудов і політики.
Відзначимо найбільш великі досягнення його думки в цій області.

По-перше, розвиваючи ленінське вчення про гегемонію, Грамші розкрив
поняття держави через єдність ідеології, політики, етики і культури
пануючого класу. Великий внесок він вніс у розробку проблеми держави –
культуру, показавши, що нова культура є найважливішою соціальною основою
діяльності нової держави, що новий панівний клас для покращення держави
повинний дати людству більш високі зразки культури й етики, чим
попередній, підняти культуру на рівень нових потреб людства.

По-друге, Грамші сформулював, якщо можна так сказати, закон
універсалізації ідеологій, де розвив ленінське вчення про неминучість і
форми ідеологічної боротьби класів, розкрив механізм і методи цієї
боротьби, дав аналіз її апаратів. Він показав, зокрема, що ідейна
боротьба робітничої клас проти буржуазної ідеології після перемоги
революції вимагає підтримки з боку держави. Звичайно, сьогодні ми з
деякими застереженнями й уточненнями приймаємо тезу Грамші про те, що
після пролетарської революції потрібно “нечувана концентрація гегемонії
і, отже, такий уряд, що буде активно “втручатися” у хід події”,
здійснюючи адміністративний, політичний і інший контроль. Можна сказати,
що пряма залежність між концентрацією гегемонії і “втручанням” уряду
існує лише до визначеної межі, за яким “утручання” починає руйнувати
гегемонію.

Разом з тим треба сказати, що саме в вченні про гегемонію ми черпаємо
додаткові аргументи для критики сталінізму, що замінили гегемонію
репресією і терором. Теорія гегемонії Грамші різко протистоїть тій формі
вульгарного економізму, що проявилася в соціалістичному будівництві в
тім, що швидкий індустріальний ріст відривався від рішення соціальних
задач, від зміцнення ідейної гегемонії класу і його партії.

По-третє, Грамші чітко сформулював предмет і деякі закономірності
марксистсько-ленінської політичної науки. З погляду Грамші, політична
наука розглядає державу як весь комплекс активності пануючого класу –
практичної і теоретичний. Відштовхуючи від Марксових тез про Фейєрбаха,
Грамші розглядає державу насамперед під кутом зору революційної практики
як знаряддя зміни “обставин” людьми, що змінилися, як знаряддя
“виховання” суспільства. При такому широкому підході політична наука є
наука про найбільш ефективний посібник, про підготовку керівників і про
найбільш раціональні способи відносин між керуючими і керованими. У
кінцевому рахунку задача політичної науки складається в розробці
принципів і методів формування колективної політичної волі для
досягнення визначених соціально-політичних цілей.

По-четверте, Грамші глибоко проаналізував умови класової боротьби, що
змінилися, пролетаріату і світового революційного процесу. Він розкрив
нові явища в протіканні кризи капіталізму і буржуазної держави, показав
резерви капіталізму в його кризі гегемонії, що охопила. Він значно
розвив ленінське вчення про революційну ситуацію у високорозвинених
країнах Заходу: мова йде про співвідношення “позиційної” і “маневреної”
війн, про фази зміни співвідношення сил. В аналізі революційного процесу
Грамші виходив з діалектики взаємодії міжнародних і національних
політичних сил. Цей аналіз “свідчить про геніальну прозорливість А.
Грамші, що зрозумів слідом за К. Марксом і В.И. Ленін, що розвиток
сучасного йому світу йде до інтернаціоналізації, до росту
взаємозалежності, до такого розмаху історичного процесу, при якому
величезні маси трудящих стають усе більш активними його учасниками”1.

Найбільшим внеском Грамші в розвиток марксизму-ленінізму була послідовна
і всебічна розробка концепції політичної партії, законів її розвитку, її
“соціології” і структур функціонування. Особливо актуальним
представляється аналіз проблем пролетарської партії, стилю і методів її
роботи. Розуміння партії як “колективного інтелігента” класу прямо
протистоїть сталінської концепції партії як “ордена мечоносців”, так
само як твердження гегемонної, авангардної ролі партії як ідейного і
політичного вождя народу протистоїть її перетворенню в “мотор”
адміністративно-бюрократичної машини.

Нарешті, Грамші сказав нове слово в марксизмі-ленінізмі про місце і
функцію інтелігенції в суспільстві. Наукові розробки Грамші руйнують ту
інстинктивну недовіру робітничого класу до інтелігенції, що виникало на
об’єктивному ґрунті, але потім штучно культивувалося догматичним
“марксизмом-ленінізмом”. Ідеї Грамші зіграли важливу роль у виробленні
політики комуністичних партій Заходу щодо інтелігенції, де вона стала
найближчим союзником робітничого класу, а в деяких відносинах зливається
з ним

Оцінюючи в цілому теоретичну діяльність, Грамші, можна з упевненістю
сказати, що після смерті Леніна він був і залишається найбільшим
теоретиком марксистсько-ленінської школи, а його вчення – найбільш
плідною гілкою марксизму-ленінізму. Грамші послідовно переборює елементи
економічного редукціонизму, неминучі на перших етапах розвитку
марксизму, про що писав Енгельс. У цьому значенні Грамші завершує те, що
не встиг зробити Ленін у всій повноті.

Література:

Мушинський В.О. “Антонио Грамши – учение о гегемонии”. М.1990
”Международные отношения”

Грецкий М.Н. “Антонио Грамши – политик и философ” М. 1991 “Наука”

Анталогия мировой политической мысли в 5 томах

Алексеева В.В “Современные политические теории” М.2000

HYPERLINK “http://www.italnet.nd.edu/gramsci/”
http://www.italnet.nd.edu/gramsci/ – Офіційний сайт Міжнародного
товариства Грамші (The International Gramsci Society)

PAGE 19

PAGE 28

Похожие документы
Обсуждение
    Заказать реферат
    UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2018